Тимофій ГАВРИЛІВ
Одіссей на Огігії

Isola Bella in Lago Maggiore...
З пісні

МІСТО НАД РІЧКОЮ

Прогноз погоди на завтра.
Прокидаюся від великої кількости світла, яким ранкове сонце напомповує кімнату, проникаючи крізь бавовняну фактуру опущеного жалюзі; в першій половині дня сонце і спека, в другій - гроза і злива. Пополудні збираються хмари, небесний пастух заганяє їх, кучерявих, мов з незабутніх сторінок незабутих класиків, розгублених на блакитній полонині, до кошари, хмари клубочаться, збиваються докупи, набувають необхідної однорідности і металевої сірости, перетворюються на одну сіру масу, вибухає злива. Ось уже другий тиждень поспіль погода втримує ритм, жодного разу не збившись, не переплутавши, не помилившись. Схоже, вона складає тест на здатність існувати в умовах тропічного ландшафту, вона робить необхідні приготування, щоб належно зустріти момент, щоб не бути заскоченою зненацька, коли настане люпусінфабульне глобальне потепління, якщо, звичайно, до того часу не впаде астероїд, тунґуський метеорит, не з‘явиться карабас-барабас, не настане катаклізм з причини, яких можна нарахувати мільйон.
Зіпсутий сніданок.
Погода змусила змінити розклад дня. Якщо раніше я до обіду, як правило, не виходив надвір, то тепер намагаюся залагодити всі справи до тринадцятої нуль нуль, але ще краще - до дванадцятої. Тут, бачу, необхідно коротко розтлумачити, що означає “полагодити справи”. Це означає: вештаючись між бароко і рококо, між ренесансом і кока-колою, романськими аркадами і парасольками вуличних столиків на тротуарах з рекламою мальборо, нескафе, пелмелу, з‘їсти кусник піци в італійця на розі, який щоразу своєю суходрабістю руйнує мій стереотип про те, як виглядає справжній італієць. Маю підозру, що цей несправжній. Або з‘їсти шніцель, скажімо, кордон бльо фом швайн, в шніцельгаусі напроти піцерії суходрабого італійця, дьонер кебаб “міт шарф, міт зер шарф” перед апетитною хлібарнею, де я, перш ніж повернутися додому, купую дві хрумкі булочки, одну на вечерю (вона дійсно буде хрумкою), іншу - на сніданок. Ця інша через ніч втратить хрумкість, зрадивши сама себе і череватого пекаря; не допоможуть і мої відчайдушні спроби повернути їй хрумкість запиханням в емхапе, навпаки, я остаточно компрометую її, себе і того череватого пекаря, який ні про що не здогадується, бо коли обережно відкриваю засклені дверцята, назовні виривається сморід, хоч булочка начебто в порядку, проте весь цвяшок саме в цьому “начебто”, саме звідти стирчить його залізна голівка: розрізаючи її навпіл, щоб намастити маслом, я бачу, що не все в порядку, далеко не все в порядку, людина завжди гадає, що все в порядку, однак насправді виявляється, що нічого не в порядку, нічогісінько. Я бачу гнітючу картину - білі краї і звуглену серцевину (я приголомшений і, здається, починаю римувати), а це означає, що сніданок складатиметься з зеленого горнятка чорного чаю і що надалі я купуватиму тільки одну булочку - на вечерю, а стосовно сніданку доведеться зробити певні перестанови і заміни, задіявши пательню.
Інвентаризація інтер‘єру.
Настав час змалювати оснащення кімнати. Крім пательні, емхапе, зеленого горнятка, пакунка чорного чаю на другій (згори) полиці білої шафки і води в крані, причому багато води, я піднімаю кран, вода тече, тече і не закінчується - мій кран не відкручується, а піднімається вгору і крутиться в межах дев‘ятдесяти ґрадусів, залежно від мого бажання мати гарячу чи холодну воду; мушу сказати, мене непокоїть, що кран не відкручується, а піднімається, ця сама по собі дріб’язкова деталь втягує мене в граматично-гідротехнічний конфлікт, якого мені зовсім не потрібно: сказати “я відкручую кран” було б невірно, бо насправді я його таки піднімаю, але, з іншого боку, якщо я комусь скажу “підніми кран”, він мене не зрозуміє і в найкращому разі роззиратиметься по підлозі, чи кран, бувало, не відпав і не впав, може, він закотився кудись під шафу і доведеться нагинатися, вклякати, мацати рукою, а потім пхати держак швабри, і навіть коли ми його вдвох знайдемо, це не означає, що зможемо самі приґвинтити назад, не викликаючи сантехніка, а чекати на сантехніка - це цілий вікенд просидіти без води, адже воду доведеться перекрити, щоб не текла по хаті, а на вікенд тобі ніхто пальцем не поворухне. На жаль, вода таки потекла, мало того, протекла, просочилася на нижній поверх. Отож, крім усього того була вода.
Продовжуючи тему радости з нагоди води, я проробляв процедуру піднімання крана в різні періоди доби, сподіваючись заскочити порожній кран, та це мені не вдалося, вода текла, однакового кольору й однакового тиску, щось, що виходило за межі мого розуміння. Не переконаний, я побіг у ванну, підняв кран там, обидва крани, над вмивальною мушлею і над ванною, я підставляв руку, пробував воду пальцями, так ніби текла нафта, так ніби я міг стати нафтовим шейхом і приятелювати з Америкою, я бігав туди-сюди, з кімнати у ванну і з ванни у кімнату, доки не задзеленчав телефон і я не провисів півгодини на слухавці. З висіння мене вирвав грюкіт у двері (дзвінок не працював), і на порозі в літній панамі зі смугастими крисами з‘явилася дружина, а через хвилю сам вусатий Карагасан.
Ще коротко про кран, щоб нарешті вичерпати тему - яке доречне тут слово «вичерпати», бо саме вичерпуванням і витиранням я займався наступні півтори години. Про кран я зробив таку спостерегу: важелець, який я піднімав-опускав, а також металевий ніс і стовбурчик, який тримав металевий ніс і важелець, схожий на ганнесоморіцівський кашкет, завжди зразково блищали, зате обидва крани у ванні давно поблідли від вапнякових веснянок, залишених десятками висохлих крапелин. Чому, замислився я. Чому один кран чистий, а обидва у ванні - брудні? Чим кухонний кращий, ніж ті, що у ванні?
Але досить про крани. Кухонний кран і металева мушля для миття посуду відкривали парад кухонної стінки, до якої належали підвісні шафки, вмонтована електроплита і вбудований холодильник, і все воно було біле, мов сніг, включно зі стінами і стелею, крім дерев‘яної підлоги, за якою зберігся привілей натур пур, що був надійним захистом від снєжково-емульсійного безталання. Біля крана лежала губка, висів картатий рушничок і стояв пріль, мийний засіб плюс мило, дерматологічно протестовано, інновативний продукт з хемічних лабораторій генкеля і фенхеля, ґембл енд ґембл. Чого там тільки не було в тих шафках. Пральний порошок і рештки соняшникової олії, рис і сіль, яка мене здивувала, коли, розсипавши, я побачив, як вона котиться і розбігається навсібіч, я кинувся ловити кляті білі мініатюрні горошини, вони вислизали з рук, розповзалися по кімнаті, ховалися в найнедоступніші закапелки, я ганявся за ними, доки на них же не послизнувся, не покотився, мов на роликах, і не втратив рівновагу (я не вмію кататися на роликах); соляні крапельки поводилися так, ніби не сіль це, а дрібні кульки ртуті, живого срібла, котрі не віщують нічого доброго, а лише термінове відселення і демеркуризацію. Я довго шукав причину і нарешті знайшов на пакункові, error 536. Сіль була йодованою, з чого я зробив, можливо, помилковий висновок, поставив, можливо, хибний діагноз: інсуфіціенція йоду. А ще були чорний перець грубого помолу, початий пакет рису, соляні палички, темний соєвий соус (інґредієнти: вода, боби сої (20%), борошно, сіль, цукор, барвник Е 150с, смакотизатори Е 631 і Е 627, додавати за смаком), праска і чимало іншої всячини. І - про це слід сказати окремим рядком, вивести в самостійне речення - рештки духмяної кави чібо, найцінніше з усього, що я успадкував. Це був її лагідний варіант з улюбленим золотим тисненням, наповненим горнятком на передньому плані і жінкою без віку за столиком на тлі не визначеного, радше південного краєвиду - на задньому. Вітер розвівав її легку блакитну ситцеву сукню розтиражованої попелюшки, викликаючи в моїй пам’яті «гіперболоїд інженера Ґаріна», казна-чому. Кави було так мало, що я не заварював. Я відкривав пакет і припадав ніздрями, грубо порушуючи правила вдихання запахів. Я залишив її собі для душі, а для споживання купив іншу, також, між іншим, чібо. Шафка, в якій стільки всього було, закривала кухонний ряд з правого флангу. В інших у довільному безпорядку розташовувалося начиння, зведене в стрункий реєстр на дверцях першої шафки, який подаю без змін:
4 склянки
4 горнятка + підгорнятники
4 глибокі тарілки
4 плиткі тарілки
3 салатниці
4 ножі, виделки, ложки, чайні ложки
1 дощинка
2 кухонні ножі
4 черпаки
1 столовий набір
1 заварник
1 пательня (алюміній)
3 баняки + покришки (алюміній)
Назагал кухонний інвентар відповідав кухонній дійсності. Була ще якась добряче пошкробана тефлонова пательня, але інвентар з незрозумілих причин обходив її багатозначним мовчанням.
Кухонна стінка займала цілу стіну кімнати. На двох інших висіли картини сучасних художників, одна в темних, інша у світлих тонах. Та, що у світлих, була значно більшою й по-художньому осмислювала навколишню дійсність, а саме кухню, напроти якої висіла. Вікна четвертої - останньої - стіни мали багато різних гачків і металевих закруток, на їхнє відкривання і закривання вранці і ввечері я змушений був виділити по десять хвилин. Вікна були подвійні, між ними матер'яні жалюзі. Вікна відкривали вигляд на парк на схилі.
Інвентаризація екстер‘єру.
В парку росла бузина, високими стовбурами ясенів вився плющ. В парку жили білиці, стрибали з гілки на гілку, мені перехоплювало подих, коли я бачив, як білка відстрибує з гілки дерева, залишаючи її позаду гойдатися, я з жахом уявляв, як схибить і зірветься, але вона вмент опинялася на іншій галузці, білиці бігали спритніше, ніж можна бігати по землі; я поволі звик, страхи виявилися безпідставними і розвіялися, я міг щоранку, спершись на підвіконня, доки в електрокавоварці готувалася кава, милуватися елеґантним видовищем перегонів, жодним іншим великим перегонам ніколи до них не дорівнятися - не доскочити бові до йові. Гілка останнього дерева була прив‘язана до вікна помешкання, в якому жив Абдарагман.
В парку водилася, звичайно, незліч жуків, хробаків, кузьок і короїдів, останнім отруював життя дятел, вишпортуючи з-під кори. Чуючи перший стук, вони панічно кидалися врозтіч, бігали й метушилися, ховалися і тремтіли, панікували і непритомніли. Дятел добував їх, паралізованих від страху, через хвилю стукіт поновлювався, відповідно поновлювався і процес кидання врозтіч, біганини і метушні, ховання і тремтіння, паніки і непритомности. І це все повторювалося і тривало вічно, день у день. Популяція невпинно скорочувалася, не так через з‘їджених родаків, як через вічний страх, в якому доводилося жити, через постійну напругу, яка збільшувала кількість інфарктів і передчасних смертей, псувала насолоду розмножування, вимушувала еміґрувати, спричинивши врешті масовий ексодус, чорними літерами вписаний в книгу буття короїдів.
Інвентаризація інтер‘єру (продовження).
Павуки залазили у відчинені вікна до кімнати, плели павутину в кутках і застигали в терплячому заціпенінні очікування; мухи, які залітали досередини, вряди-годи потрапляли в павутину, обмежені стінами і збентежені кухонними запахами, вони втрачали інтуїцію й орієнтацію, заплутувалися в тонкому мереживі, тоді павук біг, швидко і незґрабно, мов клишонога потвора, назустріч жертві.
Увечері, коли горіло світло, навколо ламп кружляли мушки і метелики, обпікали крильця, падали додолу і ще довго повзали, перш ніж відійти в небуття. Я опускав жалюзі, однак вони примудрялися пролізати у вузькі щілини обабіч, їх набивалося багато, і в моменти моральної лабільности розгорталися гічкоківські сюжети, в результаті яких я довго перевертався з боку на бік, незможки заснути. Тоді я дотягувався до настільної лампи, вмикав її, відтак, ставши навкарачки, ліз до вузькоокого самсунґа, що знаходився в ногах мого ліжка, натискав кнопку, брав дистанційне управління, натискав іншу кнопку, перемикав канали, телевізор шипів, екраном бігали мурашки (продовження інзектуальної теми), один канал працював, однак теж зле, на екрані рябіло, актори готувалися до імітації статевого акту, він клав руку їй на груди, вона тримала його сідницю, він гладив її живіт, вона розщіпала його штани, мляво і нудно, невміло і вайлувато, силувано і неприродно - якби я був режисером, я б їх добряче поганяв, перш ніж робити фільм. Кохання не терпить силуваности і вайлуватости, силуваність і вайлуватість перетворюють кохання на порнографію.
Неподалік від будинку була сателітарна антена, очевидно, вона давно вийшла з ладу, проте цим ніхто не переймався, ті, хто приїжджав сюди, приїжджали писати (малювати), а не дивитися телевізор, письменники пишуть, а не читають, цитував я, і тим більше не дивляться телевізор, додавав я від себе. Я натиснув кнопку, поклав дистанційне управління на місце і почав новий етап багатостраждальної боротьби за сон.
Абдарагманові земляки.
Першими з‘явилися руки; граючи м‘язами, вхопилися за паркан, підтягуючи тіло; випірнула перев‘язана піратською хустиною голова з ножакою в зубах, гостре лезо виблискувало під місячним світлом, з‘явилися ще одні руки, потім треті, четверті, десяті, сотні рук, що хапалися за паркан, підносили тіла, перекидаючи їх на цей бік, потім я втратив лік рукам, їх було повно на подвір‘ї, їх ставало більше і більше, вони наближалися до вхідних дверей, а ззаду налягали нові, полетіла шиба, застогнала підлога в коридорі, інші, не маючи змоги протиснутися у вузький прохід, лізли у вікна, їм не було кінця і краю; я хотів закричати, я хотів закричати: «Відшвартовуй канати», але страх здушив горло, я не міг нічого сказати, я не міг поворухнутися, там, за два кроки, в шухляді, ніж, я ним різав сьогодні рибу, мій рятівник, трохи, зовсім близько, дотягтися, проте прірва між мною і ножем у шухляді, який, можливо, ще пах лососем, щосекунди зростала, нестерпним був жах перед лицем неминучости. Нараз розбурхане море тіл затихло, на порозі стояв Абдарагман у білій тозі з головою, перев‘язаною чорною піратською хустиною, з черепом і кістками навхрест. «Бонжур тужур сіль ву пле», розлігся голос Абдарагмана. «Сіль ву пле бонжур тужур», захвилювалося море і розступилося. Абдарагман, гордо випроставшись, повільно й урочисто прямував до брами, стаючи зі сходинки на сходинку, вище і вище, на шиї в нього висів ключ, який він зняв і відкрив браму і йшов назад, а за ним увійшли чоловіки, вносячи настромлену на палю тушу оббілованого барана. На подвір‘ї утворилося коло, запалав вогонь, зашкварчало, скрапуючи з м‘яса в полум‘я, залунали пісні, спочатку сумні і повільні, однак темп загрозливо наростав, пісні звучали, мов передвістя невідомої битви, море завирувало, пісня привела його в рух, і ось вони вже йшли і стояли над Містом, огорненим сном невідання. Гора була трибуною, високо-високо, а вони були внизу, в чорних піратських хустинах і з ножаками. Що я роблю тут угорі? Опам‘ятайся! Я стояв біля Абдарагмана і, як і він, вітально махав рукою. Що я тут роблю і що все це означає, думав я, дивлячись вниз. «Слава берберам!», - враз покотився грім Абдарагманових слів. «Ура!» - завирувало вдолині. «Хай живе Вільна Берберська Республіка Місто!» - «Ура!» кричали внизу, і я дивувався, як вони можуть так кричати, тримаючи в зубах зброю. Я подивився вниз, але замість ножак у зубах вони тримали в руках вила, а з їхніх безкомпромісних облич звисали довгі козацькі вуса. Я впізнавав родичів і знайомих, я побачив свого видавця, я хотів крикнути йому: «Що ти там робиш?!», однак цієї хвилі все зникло, внизу все зникло, низ перестав існувати, були тільки ми вдвох, Абдарагман і я, висьма над темною безоднею, над незглибною темною безоднею без жодної трибуни, без жодної дошки під ногами. Залишалася нестерпна мить до нашого туди моторошного падіння.
Інвентаризація екстер‘єру (продовження).
Озброївшись мачете, я прокладаю шлях серед ліан і вогняних маків, углиб сильви, я рухаюся проти годинникової стрілки, значно швидше і - головне - пішки доводячи існування сферичних або принаймні конусоподібних поверхонь. Я приходжу туди, звідки пішов, тільки з іншого боку, я завбачливо ховаю мачете, щоб не розполохати туристів, поринулих у запаморочливу ідилію, близьких до перевтілення в птахів з розпростертими крилами - ще мить, і вони закружляють над помаранчевими дахами черепичного Міста, вони махатимуть крилами, маленькі і великі кондори, зависатимуть у повітрі, тамуючи подих, ще не звикши до нового відчуття, ще вповні насолоджуючись ним, сміятимуться і розмовлятимуть милозвучними мовами. «Я ніколи не думала, що так приємно бути птахою» - «Мамо, мамо, дивися» - «Може, полетимо далі? Спробуймо полетіти далі. Цікаво, що там, по той бік гір?» - «Ясю, ти мене чуєш? Не махай без потреби крильцями! Я тебе нести не буду».
Поки вони отак мило бесідують, я шлю їм приязні усміхи, дістаю ключі з задньої кишені шортів кольору хакі, відкриваю браму, з‘ясовую, хто адресат ачотириформатного листа, котрий на землі, я опиняюся на вже певною мірою знайомому подвір‘ї, посеред якого крислатіє горіх з безліччю набубнявілих плодів. За крок зруб, квадратовий колодязь з декоративною золотою рибкою. «Відпусти мене, я дам тобі, що забажаєш». - «Але я нічого не бажаю» - «Нічого не бажаєш», - дивується золота рибка. - «Гаразд, перетвори мене також на рибу» - «Якщо я тебе перетворю на рибу, ти плаватимеш в морях-океанах, тебе з‘їсть акула, протне піранья або проковтне кит, і на цьому закінчиться твоє рибування». - «Тоді перетвори мене на кита» - «Ти замалий, щоб перетворити тебе на кита» - «Тоді перетвори мене на малу рибу, щоб я міг плавати в цьому колодязі» - «Але ти завеликий для цього колодязя» - «Тоді взагалі не перетворюй мене. Тоді залиши мене, як є» - «Ти сказав», - мовила золота рибка, пірнаючи вглиб.
Подвір‘я було внизу, в заглибині, і коли я сидів за столом і обідав, туристи безсоромно розглядали мене, а найнахабніші клацали фотоапаратами чи пробували зняти на відеокамеру. Куплена на барахолці в старого бляхаря таблиця з перекресленим фотоапаратом, яку я прикріпив біля входу і якийсь короткий час покладав великі надії, не допомогла. Таблиця не справдила моїх сподівань, і мені не залишалося нічого іншого, як змиритися. Тепер щоразу, завершивши трапезу, я вставав, розтягував губи в усмішці, поправляв метелик на шиї, витримував урочисту паузу, відтак розкланювався на всі боки. Іноді чулися ріденькі аплодисменти. Тоді я казав «мерсі, сенк‘ю, данке», коли ж аплодисменти були бодай трохи щедрішими, я додавав «боку», «вері мач» або «шьон чи зер» відповідно.
Подвір‘я було висипане річковою галькою, яка, тручись, шелестіла під ногами. Коли збиралося на дощ, стільці і стіл належало заносити в простору нішу під накриття, де стояли інші стільці та столи, неодмінні атрибути наших бенкетів. Їх стерегли павуки, набагато більші, ніж ті, що гніздилися в кімнаті. Величезні павучиська з бойовими візерунками на випуклих пухнастих і гладких спинках. Сюди, крім нас, ніхто не потикався. Нас вони знали. Можливо, вони мали нас за своїх господарів, або принаймні за мух, великих мух, тверезо констатуючи, що з такими гігантськими комахами їм не впоратися.
Позаду були металеві двері з товстим матовим склом. Я завжди хотів туди потрапити, мене вабило світло, яке світилося всередині ночами, однак ніколи не виявлялося ключів од тих дверей. Я знав оповідки про світ, що за ними, від них робилося не по собі, проте вони не могли перемогти бажання, спокуса проникнути туди була сильнішою, ніж жах почутих історій. То був вхід у каземат, який переходив у печери з численними розгалуженнями, темні лабіринти з карстовими бурульками, потаємні ходи, які пролягали під дном Середземного моря і виводили в Передній, Середній і Задній Азії; було відгалуження, яке вело в Єгипет, в монастир єгипетських коптів, де ченці зберігали і переписували давні манускрипти. Ті печери, то були крипти перших християн, в яких вони ховалися від переслідувань імператорів і посадників. І коли настане остання пора, двері на мить відчиняться, щоб прийняти своїх останніх сподвижників.
Часто прибігали коти. Лягали на сонці, розтягувалися, випростували лапки, солодко дрімали. Я не можу уявити собі подвір‘я без обидвох самозакоханих тваринок. Подвір‘я без них - це так наче пів подвір‘я. Навіть коли вони йдуть геть, на подвір‘ї залишаються їхні проекції, ворсинясті ейдоси, так само як у їхніх оброслих пухом котячих головах залишаються ейдоси віскас на тарелі, які примушують їх вертатися сюди знову і знову.
Інтер‘єр, екстер‘єр і фокстер‘єр.
Якось на подвір‘ї вигулькнув пес. Покрутив хвостом, забіг у коридор будинку, залишив візитну картку на килимку («тут був я»), занюхавши котячий запах, голосно гавкав, доки його не забрали господарі: «Беці, Беці, на комм шон».
Інвентаризація інтер‘єру (закінчення).
У таких випадках, як з фокстер’єром, добре, що не забуваєш затраскувати двері до свого тимчасового помешкання, яке складається з коридорчика, вигод (разом) і кімнати, в яку я, скориставшись вигодами, повертаюся. Найважливіше, крім кухні, звичайно, робоче місце. Робоче місце не раз ставало учасником незбагненних метаморфоз. Я пригадую кілька випадків, коли робоче місце і той, хто на ньому сидить, входили в контакт, вступали в небезпечно інтимні зв‘язки, приростали і вростали одне в одного, їхні кровоносні системи об‘єднувалися в одну кровоносну систему, утворюючи один замкнений цикл, зливалися в сіамському єднанні, що завжди мало сумний кінець - варто було їх розокремити, як коїлося зачахання і вмирання, тож з метою уникнення передбачуваних наслідків заскоченого нетягу виносили разом з робочим місцем. Можливо, навчений цим гірким досвідом, я час від часу змінюю робоче місце, то за столом перед комп’ютером, складаючи і відсилаючи електронні листи, займаючись своїм улюбленим видом спорту, серфінґом, то сидьма за іншим, журнальним столиком, то в синьому кріслі на металевих ніжках, то в ліжку, лежачи годинами, мріючи і пишучи, я проводжу там досить багато часу. Якщо врахувати, що ліжко також місце сну і - ласт бат нот ліст - територія кохання (одна з територій; існують ще інші території - в замкнених і на відкритих просторах, а поряд з територіями також акваторії; акваторія замкненого простору, як, наприклад, ванна або джакузі), то найважливіші моменти життя відбуваються на обтягненому простирадлом матраці. Ліжко - це, зрештою, місце зустрічі, храм, в якому сходяться ейдос і ерос, свідоме і підсвідоме, его і суперего, людина і лібідо. Лежачи на ліжку, спершись на подушку, я жонґлюю дистанційним управлінням; щоразу вмикаючись і вимикаючись, самсунґ-стенд-бай подає сиґнал, кілька акордів мелодії, схожий на той, яким привертають увагу на вокзалах, щоб оголосити про прибуття-відбуття, запізнення, зміну платформи, попередити про штраф за паління в недозволених місцях і самовільне розкидання сміття, а також застерегти власників речей не залишати своїх речей незнайомцям, не чіпати чужих речей, наглядати за дітьми, здавати баґаж у камеру зберігання, яка працює цілодобово, рунд ум ді ур, в кінці тунелю до ваших послуг відеозал, караоке і вар‘єте, наступний сеанс починається о двадцять першій нуль нуль.
Кімната обплутана дротами. Я в Пентагоні. Я в Адміністрації Президента. Я намагаюся простежити, куди ведуть всі ті дротики, яким несть числа, товсті і тонкі, сині і чорні; частина тяглася до комп’ютера, лексуса і факсуса, частина до фікуса, який правив за ялинку на Різдво, до мікро сенсітів сістем «Сильва», вузькоокого самсунґа і відеомагнітофона, кавоварки і кавомолки, хліборізки і холодильника, емхапе і емґебе. Але куди вела решта? Дроти на підлозі переплутувалися з дротами на полотнах, люб’язно подарованих митцями на знак завершення їхнього успішного перебування. Одного прекрасного дня ідилію кімнатної тиші розірве наглий дзвінок, я кинуся до слухавки, і фальцет ад’ютанта його превосходительства покладе край усьому: «Гер президент, в країні переворот. Армія присягла на вірність Карагасану. Елітний полк зрадив Вас. Національна ґвардія розбіглася. Опозиція вилізла зі штанців, перепрошую, з шанців.»
Проте найбільше дротів вело до ламп, надаючи кімнаті питомих ознак
Ательє художньої фотографії.
На високих і тонких ніжках, тримаючись за край столу і стоячи на підлозі, звисаючи матовими кулями зі сцени і причаївшись на стіні, вони утворювали досконалі перетини світла і тіні, трапеції й ромби різних ступенів інтенсивности, прямуючи до однієї правильної лінії, до золотого перетину - в цих невидимих чарівних дверях з’являлася ВОНА, елеґантний топ ховав спокуси тіла рівно настільки, щоб робити їх ще спокусливішими, ціла вона була творінням високої моди - от кутюр від Господа Бога; з-під тонкої тканини вимальовувалися темні бутончики грудей, доводячи мене до солодкого трему і наливаючи соками ЙОГО. Я звільняв її від еротичних решток вбрання, я божеволів, скидаючи з неї трусики, вона вішала їх на нього, ми сміялися, я фотографував її, я ловив її гнучкі лінії, її пальці, крізь які зрадливо й зухвало виглядали пиптики, я мав її, довго і багато, на столі і у ванні, на підлозі і перед дзеркалом, на стільці і на ліжку, я входив і виходив, вона стогнала, я ловив її стрімкі брунатні бутони, нам було добре, ми розчинялися, ми проникали одне в одного, ми зникали, ми мандрували до невідомої зірки, наші лінії зустрічалися в апогеї, то був наш гайлайт, наш сонячний зеніт, наш зоряний час, вершина Джомолунґми і Камасутри, але їй було мало, тоді вона працювала пальцями, я пестив вологу чорну звірицю, бестив розбуркану бестію, вона тужавіла, з неї текли струмки, розростаючись, розтікаючись долі, щоб нарешті прорватися ніаґарським водоспадом, і це спонукало мене кохати її вдруге і втретє. Потім я фотографував її знову, а потім - потім вона зникала крізь ту саму золоту лінію, на перетині проекцій світла і тіні. Фотоальбом - єдиний корпус делікті нашого шаленого і короткого кохання. Плюс лист до неї, що так і залишився в мене, - я не знав, куди і як його відсилати знову. Я спробував був його відіслати, я стрімголов біг на пошту, так, ніби не встигну, ніби вона працює востаннє, ніби її закриють, раз і назавжди, так ніби хтось заповзявся скасувати цю буржуазну інституцію. Я пригнав, захеканий, службовці пасли мене тривожними й уважними поглядами, я кинув лист, я сказав: терміново, негайно. Службовець присунув його до себе: «Але тут бракує адреси.» - «Так має бути.» - «Ми не приймаємо кореспонденцій без правильно вказаної адреси.» - «До Мілени!!!» - закричав я і, нахилившись через жовтий стіл, що нас розділяв, схопив його за горло. Все закінчилося на постерунку, і якби не втручання моїх всемогутніх і всетерплячих покровителів, Макса й Луїзи, все закінчилося б виселенням і забороною в‘їзду в найкращому разі терміном на п‘ять років.
Плюс двоє свідків,
Абдарагман і Карагасан.
«Привіт, Королево!
Цієї ночі я прокинувся від вибуху, з дзенькотом вилетіли шиби у вікнах, мене відкинуло на стіну; сяк-так оговтавшись, я інстинктивно потягся по револьвер під подушкою, я завжди кладу револьвер під подушку, я мацав, однак під подушкою не було жодного револьвера, раптом бахнуло знову, хвиля втиснула мене в квітучу поляну шпалер, і так повторилося тричі: вибух і спалах яскравого світла. Я насилу ввімкнув настільну лампу: була рівно північ. Я так розумію, що це давали салют зі старої королівської гаківниці з нагоди закриття фестивалю «ЛЯ СТРАДА». Над ранок пішов дощ, і зараз, коли я пишу, продовжує падати, і, судячи з усього, пропадає до вечора.
Пригадуєш Абдарагмана, який живе у квартирі напроти, і Карагасана, що під нами? Це ті, котрі приходили запросити на прощальну вечерю зі знаменитими стравами берберо-боснійської інтернаціональної кухні і про яких я не встиг Тобі тоді нічого розповісти. Затія прощальної вечері виходила, очевидно, від Абдарагмана. Абдарагман любить куховарити. Щоправда, його кулінарні спроби часто-густо завершуються смородом і клубами диму з вікон - по запаху я вгадую баклажани, перець, баранину, помідори, часник. Одного разу дим валив так, що туристи викликали пожежників, і ми потім ходили по піні і в піні, що не хотіла розходитися. Пожежники витягли Абдарагмана, в якого волосся стояло дротиками, я вистрибнув через вікно в парк, рятуючись не так від Абдарагманових запахів, як від піни, в якій можна було задушитися. Я потовк Карагасанові суниці, якими й сам любив милуватися з вікна. Абдарагмана провідують його земляки, приязні і веселі хлопці. В мене таке враження, що Місто принаймні на четвертину складається з Абдарагманових земляків. Якби ти знала Дмитра Петровича, то я міг би Тобі сказати, що Абдарагман схожий на Дмитра Петровича, уяви собі Дмитра Петровича, тільки темнішого. Абдарагман написав свій перший роман, який надрукують восени. Я б хотів Тобі його подарувати, Ти, безперечно, знаєш французьку, бо з моєю французькою справи кепські, жу не парле па. Мені навіть здається, що ти народилася у Франції, що Ти мені казала, що народилася у Франції, якщо мені не зраджує пам’ять, Ти казала, що народилася на Заході департаменту Юкрен, префектура Лійон - я пам’ятаю кожне Твоє слово, кожний Твій жест, кожний Твій погляд, кожну лінію Твого тіла, Твою персикову шкіру, духмяність Твоїх гарячих струмків, які не дають мені спокою, переслідують мене в снах і наяву, я розчахав вікна, пробуючи напустити якнайбільше запахів від Абдарагмана, проте жодні найекзотичніші спеції і жодне їхнє навіть якнайдобірніше поєднання не могли перебити твою персикову шкіру, вони пасували перед пахощами троянди з небесного саду, на якій проступала роса, коли я дивився, як Ти роздягаєшся, яка зволожувалася від доторку пальців, від ЙОГО доторку, вкриваючи росою ЙОГО. Поза тим Абдарагман - режисер, який довго й затято чекав на можливість зняти фільм про життя своїх земляків берберів на своїй батьківщині в Алжирі, за що на нього було вчинено три замахи, але Аллах милував його, вивівши сухим із сипучих пісків пустелі. В Алжирі залишилися його діти і дружина. Абдарагман розповідав, що познайомився на пиятиці в Кьольні з українським письменником, тобто з письменником з моїх країв, компанійським парубком середніх років з довгим волоссям, схопленим ззаду в косичку, який розмовляє кількома іноземними мовами. Я знаю кількох українських письменників з косичкою і кількох українських письменників, які розмовляють кількома іноземними мовами, - не маю поняття, хто б то міг бути, котрий одночасно і має косичку, і володіє кількома іноземними мовами, як правило, українські письменники не розмовляють іноземними мовами. В мене закралася підозра, що то К., проте коли я називав прізвище «К.», Абдарагман не виявляв ніяких ознак пожвавлення.
Тут прекрасно. Єдине, що мені постійно докучає, це те, що немає Тебе. Я включаю лампи, я намагаюся пригадати, як було тоді, я ставлю їх на ті самі місця, що й тоді, я чекаю на Твою появу, але Тебе немає, я беру слухавку телефона, я набираю номер - але який номер, чорт забирай, куди дзвонити? Я шукаю знаків Твого перебування, бодай якусь дрібничку, яку Ти могла забути, за яку я міг би вчепитися, яка могла б розплутати клубок, привести мене до Тебе - я готовий задіяти всіх нишпорок Його цісарсько-королівської Величности, Европейського Союзу і Нашої Галактики, однак що вони шукатимуть? Ідеальну лінію золотого перетину? Який геометр зможе її непомильно вирахувати? Хто зможе знайти і відкрити двері, які ведуть до Тебе, яку я все ще і вічно кохаю? Ти питала, хто той з вусиками. Тебе захвилювали його вусики. Однак Ти не зрозумієш його. Ти не зможеш його зрозуміти, Ти не знатимеш справжнього Карагасана, якщо не знатимеш Кустуріци, француза Еміра Кустуріци, як бачиш, Твого земляка. Безперечно, Ти знаєш його. Я готовий відростити вусики, чорні чи руді, аби тільки Ти повернулася. Я знайду Тебе! Я переверну Францію. Якщо треба, я стану Наполеоном Бонапартом, я доберуся в Твій департамент, у Твою префектуру, я знайду Тебе, чуєш, я знайду Тебе! ВІН також шукатиме Тебе. Шерше ля фам. Усі газети на всіх язиках друкуватимуть на першій сторінці сімдесят другим кеґлем замовлене нами, мною і НИМ, оголошення, воно виринатиме на всіх інтернет-сайтах, на кожній веб-сторінці, СНН і ББС, ЮРОНЬЮЗ і АЛЬ-ДЖАЗІРА, УНІАН і Твій рідний ЛЕ МОНД ЛІЙОНЕЛЬ починатимуть і закінчуватимуть ним випуски останніх новин, воно стане новим привітанням, воно лунатиме всюди і завжди. Воно буде позивними радіостанцій і телеканалів, прикордонники вимагатимуть його замість паспорта, митники шукатимуть у валізах, наркомани - на чорних ринках, наркобарони вирощуватимуть його на родючих кампусах, відвойованих в амазонської сильви, демонстранти нестимуть на демонстраціях, великими літерами воно майорітиме на транспарантах, кандидати у президенти розпочинатимуть ним свої передвиборні марафони і маратони, йому ставитимуть пам‘ятники й оспівуватимуть у піснях, художники малюватимуть його замість портретів усміхнених диктаторів, космонавти триматимуть через нього зв‘язок з Землею, гігантські телескопи Невади й Канади слатимуть його в далекі галактики, до найвіддаленіших зірок, яких не побачити неозброєним оком. Його покладуть на музику і гратимуть замість державних гімнів, ним відкриватимуть олімпіади в Солт-Лейк-Сіті, Мельбурні і Глуховичах, ним же їх закриватимуть, його даруватимуть підлітки своїм веснянкуватим тінейджеркам як зізнання в любові, воно озброюватиме армії коханців і обеззброюватиме армії, його казатимуть один одному солдати ворожих з‘єднань в часи перемир‘я, воно перетвориться на найгрізнішу зброю в час війни, його виконуватимуть під звуки органа на церемоніях вінчання, його співатимуть хори кастрованих хлопчиків янгольськими голосами. Воно лунатиме всюди, від нього не можна буде сховатися ніде, від нього ніхто ховатися не захоче. Воно протинатиме і виповнюватиме універсум, рятуватиме і занапащатиме світ, воно буде альфою й омегою, альбою і серенадою, середою і п‘ятницею, січнем і лютим, сонцем і зіркою, воно відкине зайві слова, воно казатиме все, воно висітиме над входом у будинки терпимости і палаци правосуддя, ним починатимуть шкільні уроки й парламентські слухання, засідання слідчих комісій і фестивалі фольклору, його присуджуватимуть за найвищі досягнення в галузі авіації і кібернетики, генної інженерії і фізики нерозпізнаних тіл, перикардії і поезії, ним називатимуть надзвукові літаки і невидимі субмарини, його проказуватимуть далай-лама в Тибеті і папа в Римі, стюардеси і стюарди вітатимуть ним пасажирів на борту швидкісних авіалайнерів. Його шукатимуть альхеміки й альморавіди, аґрономи й аґрарії, астрофізики і геологи. Його знаходитимуть і втрачатимуть знову, щоб знову шукати, знаходити і втрачати. Його не може не бути, бо без нього не може бути нічого. Ти неодмінно побачиш його. Ти неодмінно почуєш його. Ти неодмінно відчуєш його і тоді Ти не зможеш не відгукнутися.»
Ґ.А.Ф.
Ще якась частина дротів вела в ОФІС. Офіс розташовувався на самій горі, з вікнами довкола, вся ця багатоповерхова споруда нагадувала велетенський аеропорт, це був аеропорт, це був не тільки аеропорт, це був автопорт, це був просто порт. На розграфлені злітні смуги даху сідали джети й аеробуси, боїнґи і конкорди, руслани й людмили, мрії і ани, широкими водами Річки пливли, щоб пришвартуватися і відшвартуватися, кораблі з безрозмірними черевами трюмів, гігантські крани розвантажували і завантажували товар, тисячі озброєних до зубів охоронців стояли на пристані, сотні чергували на катерах берегової охорони, десятки гелікоптерів висіли в небі. Суперсучасні супутники надсилали в центральний пункт управління інформацію, де її збирали і опрацьовували обчислювальні системи з мільярдами мегабайтів пам‘яті. Десятки тисяч службовців працювало тут, тисячі художників стояли за диґітальними мольбертами, в кліматизованих конференц-залах відбувалися конференції, за віртуальними круглими столами проводилися семінари, у виставкових ґалереях відкривалися виставки, в сотнях павільйонів стояли митці і тлумачили віртуальні полотна, скульптурні зображення й інсталяції, поруч, у сусідніх приміщеннях, тривали нон-стоп-аукціони і ґоу-ґоу-дансинґи, на інших поверхах розташовувалися ресторани, суші-бари і закупівельні центри, сотні тисяч відвідувачів з усіх куточків планети і сусідніх галактик відвідували щодня ЗЕ ҐЛОБАЛ АРТ ФЕКТОРІ.
Юдіт з головою Олоферна.
У середу прийшла Юдітка з дітьми. Я чекав її з обіду. Ми не домовлялися на конкретну годину. З дітьми ніколи не знаєш, коли прийдеш. По дорозі вони почали битися, і Юдітка їх довго і нудно розбороняла. Вже на останньому відтинку шляху, коли Юдітка була майже рада, що цього разу все так легко обійшлося, коли залишалося звернути праворуч, вони, наче змовившись, кинулися ліворуч, Юдітка їх гукала, бігла, погрожувала і нарешті впіймала аж глибоко в лісі, звідки довелося добрих двадцять хвилин вертатися на роздоріжжя - серце вистрибувало від шаленої і непотрібної гонитви.
Вже місяць Юдітка змушена була користуватися громадським транспортом. Забравши дітей з садочка, вона їхала Радецкіштрасе, дітлахи товклися на задніх сидженнях, лізли на шию, доводилося відмахуватися, мов від набридливих мух. Раптом Юдітка втратила контроль за автотранспортом. Все, як завжди, трапилося блискавично. Дитячі долоні затулили очі, й форд скорпіо, як і слід було сподіватися, врізався в тополю. Цю тополю сто двадцять п‘ять років тому посадив з нагоди відвідин Міста і на знак безмежної симпатії до його мешканців граф Померанц фон Мекленбурґ. Мало того, що довелося викинути на металобрухт ще майже нову машину, через кляту тополю довелося сплатити драконівський штраф, так ніби вона чимось відрізнялася від сотень інших тополь, що їх час від часу обчищали і вряди-годи зрубували комунальні служби Міста. Втім у глибині душі Юдітка була безмежно щаслива: діти відбулися подряпинами і переляком, а вона сама ґулею на чолі - якби не спрацювали повітряні подушки, наслідки були б далекосяжнішими.
Дзвінок у двері пролунав, коли я займався викладанням тістечок на таріль. То були правдиві лінцер шнітте з порічковим кремом. Ми домовлялися піти в кнайпу, однак я вирішив спочатку посидіти в мене, балакаючи про се і те за тими самими зеленими горнятками з кавою, про одне з яких я вже згадував.
«На, ві ґейтс?» - «Байнаге фабельгафт». - «Ну що, познайомиш мене з нею?» - «Юдіт, за всього свого якнайщирішого бажання я не можу тебе з нею познайомити. Її немає». - «Кудись поїхала?» - «Я не знаю, чи поїхала». - «Тобто?» - «Тобто, я не знаю, де вона. Мало того, я не знаю, хто вона». - «Ти заплітаєш. Спиш і не знаєш з ким?» - «Не знаю, Юдіт». - «І навіть не знаєш, як вона називається?» - «Не знаю. Вона сказала: «Називай мене Міленою, просто Міленою», але я не певний, чи її дійсно так звати». - «Чешка?» - «Французка». - «О-ля-ля». - «Департамент Юкрен, префектура Лійон. Це все, що я знаю».
Доки ми отак розмовляли, Юдітчині діти часу не гаяли. Висипавши з вазона на гімнастичний килимок землю, вони начиняли горщик добутими з холодильника і - немудре діло - відкритими рибними консервами і печінковими паштетами. Я проклинав буржуазну індустрію, яка штампує консерви, що кожний шмаркач заіграшки їх відкриє, за те, що вона спеціально штампує їх так, щоб кожний шмаркач міг їх відкрити, за те, що тримає армію дармоїдів, які досліджують, як можна закривати консервні бляшанки так, щоб кожний шмаркач міг їх заіграшки відкрити. Дівчинка тримала квітку, а хлопчик старанно вигортав вміст бляшанок у горщик, ховаючи порожні назад у холодильник. Потім, уже за столом, вони кричали мені: онкель, онкель, шау, хоча який я їм у дідька онкель, я незадоволено обертався, ховаючи своє невдоволення за маскою привітної усмішки, і в цей момент в мене летіли товсті хлібні кульки, і я мав замало часу, щоб ухилитися. І вже аж потім, коли було темно і Замок підсвічували десятки потужних прожекторів, коли ми вийшли з кнайпи, де, звичайно, не обійшлося без посаджених дітлахами плям на моїх білих «курортних» штанах і решток крему на сорочці, я, якого на ходу розбирав сон, підвів їх до ліфта і ми розпрощалися. «Пас ауф», - мовила Юдітка на прощання, і я не знав, на що маю зважати. - «Фюрті».
Ліфт.
Для нього в скелі було продовбано шахту. Він сполучав верх і низ, Замок і Місто. Щоразу, їдучи ліфтом, я розглядав кажанів, що висіли навколо, і мене запопадав страх, що зависну, або, ще гірше, кажани перегризуть металеві троси і через кілька секунд все закінчиться. Я не хотів, щоб усе закінчилося. Я любив і люблю історії, які мають продовження. Я пригадував, що колись бабця розповідала, як миші через зиму з‘їли їхній новий плуг, і цей спогад лише підливав олії у вогонь. Сюди допліталися історії про трансильванського домула Дракулу, вони, безперечно, пов‘язувалися з кажанами, і коли ліфт приїжджав і я вже був під зоряним, усміхненим, хмарним - байдуже яким - небом, на моєму чолі все ще рясніли великі краплини холодного поту.
Й одного разу це сталося. Ліфт завис, я дивився крізь кругле скло даху і крізь таке саме кругле скло підлоги, крізь скло стін, внизу чорне плато кам‘яної брили, вгорі зяяв проруб, я натискав на всі кнопки, я подавав сигнали у відеокамеру, інстальовану, як повідомляв напис, задля Вашої, тобто моєї безпеки і проти вандалізму (я теж проти вандалізму), але вони, звичайно, не працювали. Я дивився, як світлове кружальце вгорі блідне, і коли воно зблідло остаточно, я почув, як потойбіч зашурхотіли крилами кажани, вони кружляли навколо скла, за яким був я, вдарялися в нього, і я чув, як вони казали один до одного: «Іст ер ніхт зюс?»
Доктор Бернгард Бернгард.
Дорога до нього вела попри робочі кабінети з відчиненими дверима, де над ворохами паперів чаклували заклопотані клерки, я гадав, що коридор ніколи не закінчиться, що хода триватиме вічно, що мені сниться, що насправді я стою на місці і тільки відчинені двері кімнат пропливають обабіч мене, зникаючи позаду й анонсуючи появу своїх наступників. Але невдалий жарт завершився, кіно добігло титрів, і ми прийшли. То були одночасно кінець і початок, кінець коридору і початок його останнього і, як виявилося, найважливішого приміщення. Щойно тут після ретельного перегляду папери нарешті отримували доленосну путівку в життя. Саме тут за широким вікторіанським столом, обставленим телефонами, факсами, пультами управління і викликання і з ніг до голови обплетеним дротами (чи не вела, бува, сюди та частина дротів з мого помешкання, шлях якої мені ніяк не вдавалося простежити, міркував я, намагаючись заразом скараскатися такої невчасної гіпотези) усміхався він, підводячись нам назустріч і простягуючи через стіл руки: «Доктор Бернгард Бернгард». - «Маґістр Штефан Штефан», - мало не сказав я, однак я цього, звичайно, не сказав, хоча кортіло так, що я насилу втримався. Надто мені вже ситуація нагадала хрестоматійний анекдот про Баден-Баден і нового росіянина. - «Найс ту міт ю».
Про доктора Бернгарда Бернгарда розповідали, що він може все. Оце «може все», мушу зізнатися, неабияк інтриґувало мене магічністю свого звучання. Про нього казали, що він знає всіх і що британська королева має за честь власноручно підписувати йому запрошення на бакінґемські прийняття, від яких він з удячністю, як і передбачає етикет, відмовляється.
Ми пили каву, він питав мене про мої успіхи, звідки я так добре знаю мову, на що я скромно відповідав, що я вже добряче встиг її призабути, позаяк довго не практикувався. Питаючи, він встигав відповідати на дзвінки, від яких плавилися телефони, переглядати і відсилати, а в рідкісних випадках сиґнувати своїм розгонистим підписом документи, що їх йому підносили і відносили, і щоразу, продовжуючи розмову, він непомильно брав саме той склад, який мав іти за попереднім, на якому його відволікла чергова термінова справа.
Він ставився до мене дуже мило. Він любив край, звідки я, любив його гори і луки, його гаї і його полонини, качок у ставках і бузьків на колесі, рожевих поросят із закрученим хвостиком і замурзаних чабанів, заквітчаних дівчат і вишиваних парубків - і це була єдина сентиментальна нота у суворій фузі його життя, яка однак звучала знову і знову.
Проте, якщо вже геть щиро, крім нестримного бажання побачити людину, яка може все, мене привів сюди також украй корисливий мотив, який для мене однак набрав такої ваги, супроти якої я зміг би себе, якщо треба, пересилити і відмовитися від будь-якого найнестримнішого бажання. І коли він нарешті запитав: «Вас кан іх фюр Зі тун? Чим можу допомогти?», я умлівіч, так ніби він міг забрати своє запитання назад, випалив: «Допомогти знайти ЇЇ, докторе!» - «Я-я, дас кріґен вір шон гін», - збатьківська поплескав він мене по плечі. Проте, на жаль, нічого не вийшло. Оптимізм зрадив. Зрадили дроти, телефони і факси, зрадили клерки, які ніколи не зраджували, які ніколи не зраджували до і ніколи не зраджуватимуть після. Він міг дійсно все, однак він не міг знайти ЇЇ.
Тоді я цього ще не знав. Я прощався з ним, безмежно вдячний йому за надію, яку він великодушно вдмухнув у моє безрадісно повисле, мов побитий пес, мов ВІН після новорічної ночі, серце. Я виходив від нього, а амури з лемурами грали мені на флейтах, і мені було так добре, що навіть сподобалася репродукція картини «Мисливці на відпочинку», яка в елеґантній чорній рамці висіла на білій стіні його бюро в загалом строгому стилі, так що я мовив собі, хіба це не гарно, хіба не в цьому справжній сенс, хіба потрібно постійно чогось прагнути і когось критикувати, хіба не переступно бути постійно незадоволеним собою, хіба ти не прагнеш потайки і насправді, в глибині свого серця, до якої ведуть складні лабіринти судин і капілярів, умиротворености таких-от картин? Хіба ні?
Дике полювання короля Стаха.
Вони висвистували, аж можна було подумати, що тріснуло колесо історії і з нього висипалося монголо-татарське іґо, що то новий наскок спраглих ясиру, що то єдина можливість розгулятися, доки їх не заштовхають назад, доки колесо не залатають, доки вулканізація не заховає їх до наступного інциденту. Вони заходили широким півколом, з одного і з іншого боку, вершники на конях, у їхньому внутрішньому вусі дедалі голосніше грав ріжок, їхні хорти чули його, поводили напруженим тілом, готові зірватися вперед швидше, ніж від них цього вимагалося. Й ось вони дійсно бігли швидше і швидше, здавалося, що хтось натиснув кнопку їхнього несамовитого прискорення, ріжок у внутрішньому вусі грав гучніше й гучніше, вони втрачали відчуття часу і простору, вони перетворювалися на кулі, повні азарту, вони зникали, зникали їхні м‘язи і одяг, коні і кості, з їхніх голів, які теж зникали, випорхували ріжки, щоб злитися вгорі в один велетенський ріжок, що сурмив їм, яких уже не було, а була тільки одна і велика, невтримна й нестримна ІДЕЯ АЗАРТУ. Вона вимагала жертви, вона горлала хліба, прагла видовищ, атуй, атуй її! - і коли ніякого виходу вже не було, душа випорхувала з тіла, злітала д‘горі, дивилася, мов на щось чуже, як додирають і дошарпують внизу тіло, її тіло, мінялася місцем з ідеєю азарту, і тоді ідея згасала долі, а душа кружляла в повітрі, піднімаючись вище і вище, тепла люмінісцентна порошинка.
Війна м‘ясоїдів і лисоцидів.
Вам відбивну? Котлетку? Крученик? Шашличок? Баличок?
Невідомо, хто і як кинув яблуко розбрату. Він зробив це тихо-нишком, попервах ніхто нічого не помітив, яблуко покотилося, і там, де воно пробігло, пролягла лінія поділу, що товстішала і глибшала, доки не стала проваллям, яке розділило два береги. Всі ті, хто опинився по один бік, були м‘ясоїдами, всі, хто по інший, - лисоцидами. Звичайно, трапилося так, що напочатку кілька лисоцидів випадково (звідки вони могли знати про раптове провалля?) опинилося на березі м‘ясоїдів, а групка м‘ясоїдів - поміж розлючених лисоцидів. Проте їх було хутко скинено у тартар, над яким закружляли ґрифи, чуючи поживу і знаючи, що вона не остання. Відтоді багато голів м‘ясоїдів і тіл лисоцидів опинилося у темній безодні. По обидва боки виріс кордон з колючого дроту. Вартові м‘ясоїди і вартові лисоциди пильнували, щоб ніхто не пробрався і не перекинув місток, а коли наштовхувалися, гнівно рубали линви, і міст летів у безодню. Лисоциди заборонили своїм лисоцидикам бавитися, а своїм юним лисоцидкам кохатися з м’ясоїдчуками. Те саме зробили м‘ясоциди, хоча їхні взаємні заборони назагал були зайвими з огляду на колючий дріт і глибину прірви. Війна тривала довго і була запеклою. М‘ясоїди закидали лисоцидам варварство, яке не має нічого спільного з цивілізованістю, закидали їм невміння і небажання приборкати ниці інстинкти, що - де таке бачено! - розгулялися в добу тампакса, телекса і комп‘ютера. М‘ясоїди навіть були оголосили харитативну акцію, на яку відгукнулися всі їхні родини і в результаті якої м’ясоїди надіслали лисоцидам гуманітарний вантаж у вигляді комп‘ютерних ігор, які, на думку м’ясоїдів, мали замінити ганебне гасання за лисами і лисицями. Однак це тільки розлютило лисоцидів, які зі свого боку звинуватили м’ясоїдів у фарисействі, в неспромозі побачити колоду у власному оці, надсилали їм фотографії і відеокасети з сюжетами з життя м’ясоїдових різниць, які вони добули незаконним шляхом, на що м’ясоїди відповідали, що добуті незаконним шляхом матеріали не можуть бути предметом розгляду закону, і надсилали лисоцидам запаковані в поліетиленові торбинки рештки рудого хутра в згустках засохлої крови.
Дарма вони отак воювали. Їхньою справжньою загрозою були
Веґетаріанці.
Вони ходили, мов стеблини, з матер'яними торбами в орієнтальних візерунках через худюще плече; коли вони прилюдно цілувалися - а вони любили цілуватися на людях, - їхні босі ноги відривалися від землі і вони на мить зависали в повітрі. Навесні зацвітали квіти на їхніх руках, зеленіло листя на вузлах пальців, восени їхні голови були заквітчані виноградом і гарбузами, золоті колоски стирчали замість пір’їн, встромлених у мисливські капелюхи. Взимку вони зникали, ніби їх ніколи і не було, влітку заполоняли площі і парки Міста.
Місто і Замок.
Воно лежало на півдні Півночі і на півночі Півдня, і цим було все сказано. Звідси випливали структурні і субстанційні особливості, його розташування у часі і просторі задавало параметри. Від Річки, що пливла Містом, несучи води альпійсько-карпатських джерел, відростали вулиці героїв і полководців, племен і народів, козаків і рослин. Деякі дублювали місцеві ландшафти, мовби випереджаючи день, коли стануть такою ж чистою поезією, як і давні промисли, якими також називалися вулиці Міста. Трамваї дзеленчали за спинами перехожих, годинники відлічували час, півники показували напрям вітру, втікачі з інших країв і континентів, зі своїх неспроможних батьківщин, що в їхніх головах проростали фантазіями, сповненими жаху і ностальгії, продавали пресу, пізнім вечором на перехрестях, площах і зупинках з‘являлися завтрашні газети із завтрашніми новинами, табло фіксували вміст О3 і СО2 в повітрі, термометри вимірювали температуру, барографи і барометри - тиск, гігрометри - вологість, архітектори - нахили поверхонь, трамвайники - справність колії. Коли падали перші краплі дощу, власники маленьких крамниць викочували стояки зі встромленими парасолями, з яких звисали налички з цінами. Хтось купував, хтось вирішував перечекати в пасажі чи в найближчій кав‘ярні, хтось мав її при собі, виймав з наплечника-течки-торби, діловито розпрямляв, натискаючи на ґудзичок, і незворушно крокував далі.
Я ходив ним, цим Містом, жуючи його посипані кристаликами солі кренделі, петляючи його вулицями, провулками й узвозами, церковними майданами й італійськими подвір‘ями, сидячи на терасах його кав‘ярень і в келіях його ресторанів, і щоразу на вулиці, коли сутніки згущувалися, мій погляд несамохіть мандрував угору, куди мені належало вертатися. Механічно я лічив підсвітлені кола терас, бачив цегляний мур і годинникову вежу з величезним, також освітленим, циферблатом - там, під нею, стояв будиночок, в якому я мешкав, однак видно його не було.
Місто і Замок, наявність цієї кореспонденції, цього бюрґерсько-аристократичного зв‘язку неабияк бентежила мене, оживляючи мотив двійництва, провокуючи стани, перебуваючи в яких, я не знав, де я, викликаючи дивні контамінації і підміни, і тоді я казав: «Як добре вдома, а Ви кажете, що це не так і того бракує і цього немає. Нічого не бракує - погляньте, скільки світла, ви тільки подивіться на це чудо, на цю бруківку і ці вітрини, на пам‘ятники і сквери, колії і мости, людей і будинки, скутери і велосипеди, поштарів і полісменів, які тебе в роздоріжний момент твого життя люб‘язно і з розумінням відвезуть додому, а не на постерунок, роздягнуть і покладуть на твоє ліжко, де тобі довго і солодко спатиметься, де тобі снитимуться солодкі сни, в яких головними дійовими особами будуть вони, охоронці тебе і Міста, юрії, що поборюють змія». І коли рівно опівдні тебе нарешті прокине бамкання дзиґарів, коли ти потягнешся і встанеш, коли холодні краплі води стікатимуть тобою, а в кавоварці вуркотітиме кава, ти не зможеш втриматися. «Життя прекрасне, - скажеш ти. - Життя прекрасне!» - крикнеш голосніше і сам усе зведеш нанівець, бо мелодія, яка раптом візьметься з ніде і з нізвідки, перетворить слова на початок пісні, і ти не встигнеш запобігти її продовженню, її подальшому звучанню, її мелодії і її словам, її фатальним словам, через які ти знову надовго втратиш спокій, через оте “А ВОНА”. Воно зіпсує тобі каву і викличе сонячне затемнення в серці і вже замість ствердного «А ВОНА» тобі крутитиметься голкою по платівці питальне і невідступне, старе, як світ, і нове, мов завтрашня мода: «ДЕ ВОНА?»
Знайдений пенні.
Хто не знає пісеньки про пенні в кишені, хто не співав її, не наспівував, не насвистував? Її знають діти в дитячих садках і школярі в школах, студенти на лавах і дириґенти в ямах, її знають малі і великі, чоловіки і жінки, вона скасовує вік і стать, розчищає дорогу і розбирає завали. Вона допомагає крокувати життям, підтримуючи під руки, переносячи через болота і калюжі, без неї зупинилися б годинники і трамваї, закрилися крамниці й опустилися шлаґбауми, потьмяніло сонце і сховався місяць, вона навіть сяк-так допомагає терпіти відсутність ЇЇ, хоча саме в пункті про НЕЇ вона таки не витримує і каже: «Я пас».
Він лежав на ґранітній шахівниці тротуару, коли я його минав, мало не наступивши, однак він, сонце і сітківка моїх очей утворили магічний трикутник, він зблиснув, і я його помітив. «Візьми мене», - просився він, і я не міг його не підняти, покрадьки озираючись, чи ніхто, бува, не бачить. Я підніс його, щоб роздивитися ближче. «Ти вмієш говорити?» - бентежився я. «Мало того, - підхопив він. - Я вмію стрибати і танцювати, котитися і дзеленчати. Знаєш казку про колобка?» - «Про якого такого колобка. Не знаю я ніяких колобків». - «Ти чого дратуєшся? Зі мною не пропадеш. Крім того, я знаю багато цікавих історій, я справжня знахідка для такого письменника, як ти. Я пам‘ятаю долі всіх людей, у яких я бував». - «Невже?» - «Я знаю історії, яких не знає ніхто. Так що шануй мене». - «І як я тебе маю шанувати?» - «Любити і натирати до блиску». - «А коли мені доведеться з тобою розпрощатися, обміняти на крендель або на куряче стегенце?» - «Якщо будеш мені добрим господарем, я повертатимуся до тебе». Я подивився на нього уважніше. Він мав жовті краї, а всередині був білий. На білому тлі красувалася елеґантна одинка, одна нога якої, щоправда, виростала з жовтої цямрини, були зірки, вгорі і внизу, настромлені, слід гадати, на струни, з-під яких проступав шматок мапи Европи, на звороті стояв рік, ще одна одинка, тільки менша, той самий напис і портрет Вольфґанґа Амадея Моцарта. Однак саме з Моцартом було не все гаразд. З ним діялися незрозумілі речі: то він був дійсно Моцартом, то вітрувіанським атлетом, то перетворювався на летючих лебедів, то на арфу, то на орла, то на сову, то на дерево, то на вітражні троянди, то знову прибирав людської подоби, однак був уже не Моцартом, а Хуаном Карлосом I, Альбертом II, Райнером III, принцом Анрі, понтифіком, королевою Беатрікс або, нарешті, гербом Сан-Маріно. Чому я його не кинув відразу? Хіба не досить було цієї магії, щоб запідозрити нечисте? Щоб переконати? Хіба треба було загортати в хустинку і ховати в кишеню? Хіба треба було нести з собою? Хіба не можна було принаймні покласти в банк, винайняти сейф? Хіба б не було так надійніше для нього і безпечніше для тебе? Хіба б ти так не зберіг його й одночасно не вберіг себе? Хіба то не був найоптимальніший шлях уникнути напастей? Хіба не можна було передбачити, що напасті неодмінно будуть? Хіба не каже мені мама: «Ніколи не піднімай з землі. Що впало, тобі не належить і ніколи твоїм не стане»? Хіба не варто було прислухатися до голосу мудрости?
До пізного вечора я простирчав у Місті, полагоджуючи справи, і повертався додому, коли скупе жевриво ліхтарів освітлювало мій серпентинний шлях нагору.
Історія пенні (продовження).
З неба падало пенні, збільшувалося, летіло прямо на мене, я втікав від нього, я ледве встиг забігти у першу-ліпшу браму, що випадково і на моє превелике щастя виявилася незамкненою, я з жахом спостерігав, як велетенська, завбільшки з яйце динозавра, монета вдаряє об землю, як з бруківки сипляться іскри, як утворюється і безрозмірніє лунка на тому місці, де він впав. Проте як сталося так, що він був у мене? Що я тримав його в руках? Я інстинктивно розтиснув руку, хотів відсмикнути її, мов попечений шматком розсмаженого заліза, але він чіплявся до мене, висів на долоні, і годі було його струсити на землю. Я кинувся бігти. Я хотів укласти його в офірницю на вході до церкви францисканців, проте невідомий голос всевишній примусив мене здригнутися: «Цісареве віддай цісарю!» Якому цісарю? Де я знайду серед темної ночі цісаря? Я біг і біг, і, здавалося, не буде кінця тому бігові, аж невідь як я стояв уже на мості і щосили розмахував рукою, жбурляв його в річку. Він летів, свистів і обертався в польоті, з докором дивлячись на мене, а я радів і полегшено зітхав, так наче гора скотилася з моїх рамен.
Список, що купити.
Вранці, незважаючи на пізнє лягання, я прокинувся швидко, спробував було себе загойдати старим перевіреним способом, відомим з часів колиски, одначе ні гойдання, ні перевертання з боку на бік нічого не дали, спати більше не хотілося, моє передчасне прокидання було не помилкою, а наслідком самореґулятивности тілесно-соматичної системи. Поболював зуб. Я все-таки не хотів вилазити з-під ковдри, тож дотягнувся до журналу, порушивши таким чином усталений ритм, згідно з яким ілюстровані тижневики я гортаю під час сніданку, попиваючи каву. Тягнучи журнал, я скинув на підлогу папірець, що виявився списком продуктів. Я підняв його, щоб ще раз прискіпливо вивчити, чи не забув щось необхідне і чи немає нічого зайвого:
молоко
кукурудзяні пластівці (з горішками і медом)
хліб
пакетик зупи (зі спаржею)
франкфуртські ковбаски (2 пакети по три штуки)
сир (10 коробок, 5 сам, 5 з приправами)
рис
масло
кава чібо (з верблюдами)
марезі
йоґурт (1 полуничний, 1 абрикосовий)
лінцер шнітте (порічкові)
скибка кавуна.
Була субота. Погода обіцяла багато сонця. Я поснідав, закинув на плечі наплічник, поклавши в нього дві поліетиленові торбини, повідчиняв вікна, затраснув двері і пішов.
Свято купівлі і продажу.
Мою увагу привернули прапори. Вони висіли всюди: на установах і в‘їздах до заправок, на крамницях і на стовпах, на перехрестях і на зупинках, вздовж доріг і мостів, з балконів офісів політичних партій і приватних фірм, з вікна спілки цивільних інвалідів і вкладників іпотечного банку, товариства кінологів й ініціативи за заборону бойових собак, об‘єднання мисливців і руху проти полювання на китів, товариства дружби і каси взаємодопомоги, редакції музичного журналу «ГРАМОФОН» і літературного часопису «ГРАФОМАН», вершині Замкової гори і на її терасах, навіть трамваї їздили прикрашені прапорцями. Згори здавалося, що Місто тоне у прапорах.
Внизу коїлися дивні речі. Подружня пара, яка швидко йшла, майже бігла, обминаючи мене, і яку я запитав про причину прапорів і товкотнечі, що, здалеку було видно, місцями й моментами переходила в колотнечу, встигла, перш ніж розчинитися в розбурханому людському морі, кинути мені два магічні слова: СЕЗОННИЙ РОЗПРОДАЖ.
Сотні і тисячі рук хапали, що вдасться, лаючись і відштовхуючи одне одного, маленькі користалися перевагами свого зросту, пролазячи попід руки, пахви і піхви, а великі - його недоліками, пильнуючи, де з‘явиться свіжа порція, і нацьковуючи туди членів своєї родини. Місто скидалося на мурашник, в який ведмідь встромив лапу. З віддалених вулиць й околиць бігли нові і нові його мешканці, сплюхи і спізнюхи, групи підтримки і групи надії. Священики, стоячи на папертях, розпачливо кричали: «Зупиніться! Куди ви, шалені?!» Але де там. Їх ніхто не чув і не слухав. Та й хіба не видно, куди вони? Мов у біблійне стадо, в людину ввійшов дух пенні.
Все вирувало. Пожежні гасили вогнища конфліктів, поліція хапала за руку злодюжок, впіймані злодюжки намагалися непомітно викинути гаманці, невпіймані їх умлівіч підбирали, поповнюючи свої шкіряні і шкірзамінникові колекції, психотерапевти втішали обікрадених і виснажених гонитвою людей і гризлися з психоаналітиками, дириґенти дириґували духовими оркестрами, безрозмірні автобуси виконували функцію тимчасових камер зберігання, виїзні ресторани годували зголоднілих і підупалих, фокусники показували фокуси, приборкувачі тварин приборкували звірів, але ніхто і ніщо не здатне було приборкати збуреного людського моря. Санітари виносили розтовчених і підхоплювали під руки жертв апоплексичних ударів і нокаутів, швидкі надавали першу допомогу, похоронні бюро - останню. Їх надавали тут же на місці, не відходячи від каси. Всі були якось задіяні, все бурлило і вирувало, так воно існувало, весело крутився маховик життя, і ніхто не знав ні нудьги, ні простою, ні застою.
Жодна душа не сиділа за моніторами нагляду, граючи біцепсами; діявся великий ґешефт, усі сили було мобілізовано і кинуто на передову, принтери друкували нові цінники з цінами у десять разів вищими, ніж завше, руки продавців ефектно їх перекреслювали і ставили ціни удвічі нижчі, які все одно були в п‘ять разів вищими, ніж реальні. Але люди, засліплені люди купували, вихоплюючи одне в одного, я сам хапав, що попало, оце і оце, а це! - такого я ще ніколи не бачив і не мав, бери, бери, бери мерщій, хутчій, он уже тягнеться чиясь захланна рука - куди лізеш, худобо?! Нащо тобі того, слабше і слабше лунали де профундіс сиґнали, проте я вже не міг зупинитися, я кружляв, мов у танку святого Вітта, мов гуцул на весіллі, доки не закрутилася голова, доки потемніло в очах і я відчув, що втрачаю рівновагу, земля пливе під ногами, а небо над головою перетворюється на шалену карусель, що кружляє навколо сонця, я зібрав останні зусилля, я переміг себе; мов розлючений лев, кинувся я на пакунки, копав і тлумив, запихав у смітник і витрясав з наплічника, вони стогнали, тріщали і рвалися. Сипалися футболки і джинси, светри і маринарки, конверти і виделки, тенісні м‘ячі і пірнальні костюми, запчастини і годинники, сонячні окуляри і тюбики з пастою для взуття, шкарпетки і дезодоранти, жилетт для гоління і компактдиски, хна і пральний порошок, тканини і мастила, барабанні палички і ґудзики, торбинки для фотоапаратів і декоративні рибки, кольорові кульки з шампунями і клей угу, посріблені кульчики і фільтри, рушники і ремінці, презервативи, тампони і прокладки, впав і розбився поливаний кухоль, і вуса цісаря розкололися на дві половини. Геть, геть звідси, геть з цього пекла! Я мчав щодуху, жодного разу не озирнувшись.
Повінь.
Так добіг кінця другий тиждень. Після нього почалися дощі. Природа раптом передумала, нікого не попередивши, змінила рішення, відмовилася від випробування, порушила ритм, метеорологи, биті й бинтовані після суботнього розпродажу, спали, постогнуючи крізь сон, і нічого не підозрювали. Було забуто про все на світі, а про недільну Службу поготів. Тим часом вода прибувала і прибувала. Спочатку під водою опинилися чагарники, що росли на берегах річки, потім забилися каналізації, знесло кілька дерев у долині, в тому числі тополю, яку сто двадцять п‘ять років тому посадив з нагоди відвідин Міста і на знак безмежної симпатії до його мешканців граф Померанц фон Мекленбурґ, зруйнувало кілька низьких мостів, почало підмивати вулиці, затоплювати пивниці і наповнювати підвали. Вода бурлила і клекотала, несучи мул і глину, підбираючись вище і вище, впираючись у стелю, просочуючись нагору, розтікаючись підлогою перших поверхів, лижучи ніжки столів, шаф, ліжок, перекидаючи стільці.
Не знаю, які гуси врятували Рим, а Місто врятував сміливий пожежний, який, заснувши на службовому бамбетлі, прокинувся від того, що вода лоскотала звислі із закороткого ліжка п‘яти. Про його подвиг згодом оповідатимуть леґенди і писатимуть романи, зніматимуть кінофільми і складатимуть до них музику, школярі готуватимуть твори, поети краю оспівають його у віршах, кулінари назвуть його ім‘ям новий торт, шоколадні барони випустять шоколадні фіґурки, туристичні аґенції пропонуватимуть екскурсії маршрутами повені з нагодою повторити подвиг, його усміхнене обличчя замайорить на рекламних щитах майонезу, а на центральній площі Міста височітиме бронзовий пам‘ятник.
Все те буде потім, а тоді він дійсно не розгубився, вигляд затопленої каламутною рідиною кімнати змобілізував його, голос покійного інструктора гаркнув у вухо, він кинувся уплав, витиснув шибу вікна, яке годі було вже відчинити, прослизнув у доволі вузький простір, мов величезний в‘юн, протиснувся в приміщення, де ще світилися кнопки управління, через кілька хвилин станеться замикання і виб‘є струм, але зараз він пливе, дотягується до червоного важеля, гне його щосили вниз.
В Місті завили сирени, застогнали дзвони, я теж прокинувся, лежачи в ліжку і нічого не підозрюючи. Однак мій внутрішній інструктор також не дрімав, він кинув мене на ноги, примусив одягти штани і футболку, прихопити паспорт і дводенний запас харчів (більше я не мав), виштовхнув на коридор, я перескочив через сходинки, я вже смикав двері каземату в твердому намірі сховатися від атомної загрози, однак двері були наглухо замкнені, позаду на порозі будинку, який я мить тому покинув, з‘явився Абдарагман, а через хвилю приєднався розтривожений Карагасан. Ми мовчки перезирнулися. Ми не знали, що діялося і що робити. Першим отямився Абдарагман, зник у кімнаті, ввімкнув телевізор, проте телевізор уже не працював, рівно, як і урвалися сирени, тоді побіг сходами вниз Карагасан, ось він виносить приймач, своє стареньке радіо на батарейках, з яким він ніколи не розлучався, яке було вірним супутником його катакомбного життя під час першої пелопонеської війни, він покрутив його, і ми почули, як схвильований голос столичного диктора, черевомовного Левіафана, повідомляє про повінь у Місті.
Всі втрьох ми дружно кинулися до муру, і перед нами ген внизу відкрилося моторошне видовище потопаючого Міста. Воно було схоже на мрущого лебедя, великого і гордого і водночас зовсім безпомічного. Плавали човни, а дахи будинків перетворилися на плоти, і тільки кілька десятків висотних споруд трималося на залізобетонних ногах, поодинокі дерева, ще не знесені водами, майоріли скорботними прапорами. Сотні людей тулилися на цих останніх острівцях суші й надії. Десятки вхопилися за балки і за будь-які інші предмети, що трималися на воді і тримали на воді їх. Веґетаріанці сиділи на великих листках лотоса, схрестивши ноги й заплющивши очі. Птахи кружляли і не мали де сісти. Знесилівши, сідали на розкуйовджені стріхи веґетаріанців.
Чимало людей рятувалося на схилах Замку. Вони дерлися вгору, і скоро наш будинок перетворився на табір утікачів. Вони приходили, мокрі і виснажені, цокотіли зубами, ми їм давали сухі рушники, ми розтирали їхні тіла, готові впасти в післястресову депресію, головне було не дати впасти їм у депресію, головне було перебити сценарій, який міг погубити їх і деморалізувати інших. Ми розклали на подвір‘ї вогонь і напнули линви, на яких сушився викручений одяг, ми кип‘ятили в казанках воду й окропом заливали чай-каву. Абдарагман добув з морозильних камер свого холодильника кусні баранини, покладеної на чорний день, ми смажили і варили юшку. Настрій вдалося врятувати, а врятувати настрій - врятувати себе, врятувати людей, бодай тих, що з нами, іншим ми не могли зарадити. Не можна сказати, що ми нічого не робили. Ми робили, що могли. З простирадел, напірників і пошивок ми сукали канати, з якими спускалися вниз, де хлюпотіла і пінилася вода, ми витягували тих, кого прибило до схилів, ми рятували дорослих і дітей.
Однак повінь не закінчувалася. Тривога зросла, коли під водою опинився третій ярус. Ми почали рубати дерева і будувати корабель. Ми збудували його. Ми всі вмістилися в ньому. Ми відштовхнулися від верхівки гори, яка незабаром теж мусила зникнути під водою, і попливли. Мене огорнув сум. «Чому, чому, - питав я, - мало так статися?» І тут знову озвався голос: «Содом і Гоморра!» - «Ні, Господи, - благав я. - Врятуй їх. Вони добрі люди. Вони такі гостинні і так гарно співають. Їх називають солов‘ями. Ти сам їх допіру так називав. Не відали вони, що робили. Я теж, каюся, не встояв проти спокуси. Врятуй їх». - «Вони занедбали святе і віддалися паскудству». - «Тебе довго не було, Господи. Вони забули про Тебе». - «Це не причина бити поклони молоху дрантя і брязкалець. Забули - я нагадаю!». - «Господи, - стрілило мені. - Врятуй ЇЇ». - «Телепню, її тут немає. Її тут ніколи не було». - «Але я мав її!» Громоголосо розреготався Господь, і почали спадати води, і було врятоване Місто.
Вдруге зацвіли каштани, їхні білі свічки сяяли поруч з їжакуватими, майже достиглими плодами. Такого не було до і ніколи не буде після. То була перемога життя над стихією, прощення над переступом, сміху над страхом. Забуяли трави і заколосилися поля, удобрені річковим мулом, зацвірінькали горобці і завалували пси на подвір‘ях, висохла бруківка і запрацювали трамваї. Власники відкрили бутіки і, стоячи на дверях, приязно усміхалися. Фермери викотили тракторці, молокотяги звозили молоко, на прилавках знову з‘явилися йоґурти. Сяяло сонце і пропливали чубаті хмаринки, пластуни вирушили в ліс, а закохані пари - в кінотеатри на нічні сеанси. Коти на подвір‘ї нашої хатини терлися один об одного, муркотіли, лягали, вихробачувалися і катулялися. Ми повернули їм віру в ейдос.
Думки про НЕЇ.
Я думав про неї, було так сумно, що ми не разом у цю благодатну пору, коли торжествує життя, коли священики починають казання словами «Возрадуйтеся, діти!», мені її так не вистачало, я досі не міг розплутати нитки незвичного діалогу. Хай там що, я радів, що її принаймні не було тут під час повені, що вона була деінде. Я вірив, що обов‘язково знайду її, що ми зустрінемося, що буде гепіенд і що наша сторі ту бі контін‘юд. Я мав на меті зробити ще бодай один альбом з нею, написати сценарій і зняти фільм, де б вона, ясна річ, виконувала головну роль. Я хотів бути автором сценарію і режисером, я б побув навіть актором, проте це вже було б забагато, а про її партнера я думати не хотів, ця думка викликала в мене змішані відчуття, вимальовувала дилему, в яку втяглися б МИСТЕЦТВО і КОХАННЯ, в той час, як я завжди прагнув їх якось урівняти в правах, помирити і нікого не проганяти. Мені, наївному, здавалося і досі здається, що можливе їхнє урівноваження, що вони потребують одне одного, що вони стимулюють і надихають одне одного, що це аж ніяк не взаємозаперечні величини, що вони дають життя одне одному, що вони різні і можна домовитися про сфери їхнього впливу, що можна делімітувати і демаркувати, і навіть якщо вони порушуватимуть демаркаційну лінію, то тільки навзаєм від цього виграють.
Дім пам‘яті.
Поверх перший. Екзамен.
Невиразними силуетами пропливали високі білі вікна і заасфальтоване подвір‘я, побудоване літерою Н. Я чітко пригадую відчуття, я ніколи не сподівався, що можна пригадувати відчуття, що можна пригадувати не лише події, а й настрої, запахи. Наше тіло пригадує разом з нами. Варто подумати про цитрину, і ми чуємо її запах і відчуваємо оскому, проте самого плоду близько немає. Я ніколи не замислювався, що пригадування відчуттів може відбуватися навпростець, в маштабі один до одного, а може зазнавати певних метаморфоз і вимірюватися, наприклад, кольорами. Я ніколи не думав, що пригадування як таке є вельми живлющим джерелом, що то кисень, якого потребують наші фібри. Що воно не вкидає в депресію, як можна було б побоюватися з огляду на його статус, а навпаки створює підстави, з яких виростає момент мовлення, бо хіба життя - не момент мовлення? Разом з тим я не схильний вважати, що воно накидає нам рамкові умови, вимальовує пастку кристалу, що її не бере жодна стирачка. Мені радше видається, що від нього йдуть імпульси, які впливають на траєкторію нашого польоту, які беруть участь в її формуванні, іноді вирішальну, проте не абсолютну. Зрештою, все залежить від нас і від тисячі інших чинників, до яких пригадування, впливаючи, мусить пристосовуватися.
То мав бути екзамен, не передбачений жодною програмою. Я опинився на лаві, однак це була лава дитячого садка, низька і світла, з трикутним вирізом знизу на дошках, що її тримали, і з такими самими трикутними вирізами на заокруглених кінцях лакованої дошки, на якій ми сиділи. Лави розташовувалися одна за одною легким півколом, мов у домашньому кінотеатрі. Ми всі перебували на межі дитинства і зрілости, вже перестали бути підлітками, але ще не стали дорослими. Тобто перестали бути дорослими. Ми почувалися дорослими, проте наша дорослість не була затверджена печаткою в паспорті життя. Не було її документального підтвердження. Бракувало її формального визнання. Паспорти було загублено або анульовано. Ми, звичайно, ні про що не здогадувалися - ні про відсутність паспортів, ні про те, що ми їх взагалі мали. Навколо лежали розкидані іграшки, ми сиділи і чекали, мало відбутися щось важливе. Момент відтягувався, не з‘являвся ніхто, хто б міг внести ясність, хто б міг розрубати вузол, хто б міг бодай щось нам сказати. Аксесуари дитячости існували незалежно від нас, ми існували якось паралельно, була контрольна лінія, яка, скільки б ми її не вели далі, ніколи б не вперлася в точку перетину двох паралелей, і це ми добре відчували. Було так, ніби два виміри опинилися на спільній площині.
Ми стояли, ходили і розмовляли. Не покидало відчуття, що кожний з нас знає більше, ніж інший, знає таємниче ЩОСЬ, яке ставало козирем в його руках, якого він однак ніяк не міг використати, яким не міг ні розпоряджатися, ні розпорядитися. Як не парадоксально, саме це таємниче ЩОСЬ нас об’єднувало, урівноправнювало й урівноважувало, саме воно вишнуровувало пальці наших ніг, незалежно від кольору волосся, зросту і їх, пальців, запаху, вздовж однієї стрункої лінії.
Але ось з‘явилася фігура ікс, величина велична і непідступна; спалахнула напнута між її верхівками вольфрамова нитка: «Оиень!» - «Оиень», - відповіли ми в один голос. Її супроводжувала фігура ігрек, беручка і моторна рогатка, якою шибеники стріляють по горобцях. Коротко привітавшись, фігура ікс без церемоній перейшла відразу до суті справи, яка полягала в докладних поясненнях, схожих на інструктаж; не чуючи жодного слова, я розумів усе, про що йдеться. Я розумів, що ось-ось має настати важливий момент, якесь вирішальне випробування, ЕКЗАМЕН. Фігура ігрек, стоячи збоку й асистуючи, давала цінні рекомендації, які ми уважно слухали, дехто робив відповідні нотатки. «Ои ій‘е еаеаор, ім еба ати і атися. Оуіло?» - «Угу», - закивали ми головами, показуючи, що зрозуміли.
Ми сиділи в іншому приміщенні, чіткий кольороподіл зник, кольори стали розмитішими і загальнішими, вони утворили панораму, об‘єднану переважанням сірого. Ми чекали, коли відкриють конверт і оголосять теми, коли тишу порушить канцелярський шелест, але тут я почав прокидатися. «Як так? Я ж закінчив університет! Я кандидат наук! Я доцент!» - свінуло мені, і я, продираючись крізь джунґлі абсурду, долаючи бар‘єр, який зводив нанівець акустику слова, щосили крикнув: «Як так?! Я ж закінчив університет! Я кандидат наук! Я доцент!»
Поверх другий. Вектор.
Головне правильно обрати напрям. Доки не обрано напрям, ми перебуваємо в точці. Обраний напрям відкриває перспективу. Обравши напрям, ми перетворюємо точку на точку відліку, ми розгортаємо папірус наших скромних трудів і днів, нашого кокетства з буттям - так ми гадаємо, що полоскотали Бога за бороду. Неправильно обраний напрям ставить нас перед жахливим завданням - необхідністю згорнути папірус. Це ховає однак у собі величезну небезпеку. По-перше, немає ґарантій, що, розгорнувши інший папірус, ми оберемо найкращий напрям. По-друге, немає жодних ґарантій, що ми взагалі матимемо можливість ще раз розгорнути папірус. Це все дуже пригнічує і кличе до пильности. Мусимо бути пильними. Ми не маємо права схибити. Ми мусимо розгорнути саме той папірус саме о тій порі. Інакше не обберемося неприємного клопоту. Або, як то кажуть, зачерпнемо лиха в обидві халяви.
Коли сходить сонце, тоді нам здається, що відчуваємо опуклість планети, тоді нам здається, що взагалі відчуваємо. Вдень, а особливо надвечір, відчуття притуплюються. Серед вигадливого моря квітів ми нагадуємо собі ту, яка, відкрившись вранці, закривається, коли сутеніє. Ми ніколи однак не нагадуємо собі нарцисів, що зацвітають навесні, щоб невдовзі зів‘янути. Ми не можемо оцінити їхню проспективність. Все, або майже все, на що ми здатні, це на ретроспективу. Але ж без ретроспективи немає проспективи, немає, зрештою, перспективи. Дивлячись назад, ми насправді відтворюємо проспективу - ту її частину, яка перемістилася у володіння ретроспективи, яка обрала собі таке громадянство: людина вільна обирати собі громадянство. Чому, якщо це вільна робити людина, не може зробити квітка? Чому квітка не вільна обрати собі громадянство? Чому деінде вона не проростає? Чому деінде вона проростає тільки коли їй створюють тепличні умови, що означає не інше, як імітацію її батьківщини? Чому один компонент метафори може собі дозволити те, чого не може собі дозволити її другий компонент? Але бараболя, заперечите ви, томати, кукурудза. Що я можу відповісти. Я не можу відповісти нічого іншого, крім цього: Безперечно, панове. Безперечно, ви маєте рацію: це поживно. Це корисно. Це необхідно. Мало того, це збіса смачно.
Однак кавуни. Кавуни забули ви. Ви проіґнорували баштанні культури. Тим часом вони стеляться заквітчаною в‘яззю на вашому манускрипті. Їх не можна іґнорувати. Вони - наш Південь. Вони наші росянисті степові ранки, коли ми прокидаємося, струшуючи одяг від роси, згортаємо спальні мішки, складаємо намети, коли ми рушаємо далі, коли ніщо не здатне примусити нас засумніватися у правильності обраного шляху. Ми впевнені в його правильності, а коли ми впевнені, нас не бере сумнів. Сумнів не любить твердих поверхонь і бетонних покриттів. Об них він безсило розбивається, тоді як впевненість прориває бетон, викидає надлишок самої себе в атмосферу, заливає своєю безмежністю родючі ґрунти поріччя, будує електростанції і повертає навспак русла. Тож де ми? Де наша впевненість? Хто смів згорнути папірус? Це вам не згорнути спальний мішок на росянистому степовому світанку. Це не так просто. Це навіть важче, ніж скласти намет. Набагато важче. Ви повністю заплуталися. Ви розгубилися: куди яка нитка? Не можна садити бульбу там, де росте рис, а кукурудзу разом з какао. Не можна зімітувати батьківщину там, де її немає. Якщо ви почнете шукати її там, де її немає, вам не зарадять ні Фройд, ні Адлер. Бо не можна рухатися відразу у двох ще й до того протилежних напрямках. Станьте на асфальт, заспокійтеся, зберіться, зосередьтеся, спробуйте рухатися відразу у двох керунках. Спробуйте йти однією ногою сюди, а іншою туди. Скільки не пробую, не вдається - в кращому разі залишаюся на місці, в гіршому падаю на землю. Вам вдалося? Я вас вітаю! Ви переможець. Ви виграли мільйон. Ось ваш чек.
Поверх третій. Пороги.
Щоразу, перш ніж переступити поріг, я затискаю пальцями ніс. З роками ця нескладна процедура так міцно вбилася в звичку, що я автоматично затискаю ніс навіть тоді, коли збираюся переступити цілком інші пороги, скажімо, готелю чи міністерства, які з моїм нічого спільного не мають, крім самої ідеї порога.
Отож я затискаю ніс, я, не гаючи часу, входжу всередину, я перестрибую через дві, по змозі через три, а в особливо спортивні моменти життя через чотири сходинки, доки не опиняюся за дверима. Іноді, коли одна рука зайнята, коли в ній торба з молоком, докторською і житнім хлібом, а іншою доводиться оперувати ключами, я ніс, звичайно, відпускаю і просто тамую дихання.
Ви гадаєте, я затискаю ніс через бабу Ганю, в якої на вікнах бродить сивуха? Через шістдесятирічного холостяка Віталіка, від якого постійно смердить сечею? Від Дарці з її некупаними морськими свинками і від самої Дарці, теж некупаної? Можливо, мій мізантропізм з часом розвинеться аж настільки, проте зараз я затискаю ніс не від того, що окремі запахи, непомильні маркери ідентичности, просочуючись з квартир на коридор, утворюють незрівнянний букет, вартий уваги парфумера, який кохається в радикальних дуфтах, і навіть не тому, що цей неповторний букет псує сморід з підвалу, де вічно мокро і вічно вода по коліна, де позаторік втопився головний інженер жеку, п‘яниця, нероба і волоцюга, куди тепер на кожні роковини запрошують греко-католицького священика покропити. Я затискаю ніс, не витримуючи ядучого духу труйки, яку систематично розпульверизовує санстанція, поборюючи клошари комарів, які розводяться в неповторній оранжереї, воюючи, так би мовити, з наслідками, а не з причинами - і якщо мене одного дня запитають: «Де для вас батьківщина?», одним з варіантів моєї відповіді буде, безперечно: «Там, де героїчною смертю лягають у боротьбі з наслідками, не помічаючи причин».
Втім я безмежно радий, що вода ніколи не піднімається за вимиту в стіні ватерлінію. Інакше це б означало, що справи кепські, що наш строкатий корабель іде на дно.
Однак що там, за дверима, які зачиняються за мною? Цього, панове, не відає ніхто.
Поверх четвертий. Шулердобель.
«Я ніколи не бачив таких черешень», - подумав я. «Я ніколи не бачила таких черешень», - скрикнула вона, і це відбулося одночасно з моєю думкою. «Які стиглі черешні!» - «Авжеж, які чорні. Мов згустки темної живиці». - «Їх ніхто не збирає». - «Шкода, що вони пропадають». - «Мені завжди купували червоні». - «Ми самі рвали. Ми завжди прокрадалися в сади, коли вони ще були зеленими. Ми ніколи не могли дочекатися, коли достигнуть. Ми завжди їли зелепугу. Рвали, кривилися і їли».
Ми йшли посипаною ґравієм стежкою, на сонці грілася саламандра, мурахи-ковалі переносили білі капсули зі своїми спадкоємцями всередині, точніше з ідеєю спадкоємців, з логосом. Що далі ми рухалися, то більше зникав з овиду наш будинок, схожий на краба з розбитим панцирем. То була химерна споруда. Стояла вона відразу над струмком, і вдень і вночі у відчинені вікна чувся шум швидкої води. Перед входом росли смереки, і, дивлячись на гірську ідилію його існування, я починав розуміти, чому гуцули, коли доля закидає їх на бананові плантації Коста-Ріки чи в маґрібські піски, ніколи не перестають співати «Ой смереко, ти моя смереко», і що довше вони на плантаціях чи в пісках, то журливіше ллється кашасовими надвечір‘ями пісня про смереку.
Однак химерним робили будинок не струмок, не смереки і не ґумові ґномики, що вигулькували тут і там, а його власна фізіологія. Ми були свідками і співучасниками його приватного життя. Цикадними вечорами ми чули, як судинами, схованими під шерехкою білою шкірою, пульсує його джерельна кров з легкою домішкою хлору. Ми чули, як він дихає. Його дихання давно розтринькало юнацьку чистоту і тепер супроводжувалося хрипами, які примушували нас непокоїтися про стан його здоров‘я. Він дедалі більше нагадував старого сухотного діда, і щось треба було робити.
Невдовзі будинок остаточно зник з поля нашого зору. Понад шляхом буяла щириця й гуляли ховрахи. Росли дикі черешні, терпкі на смак, і починала вкриватися червінню ожина. Вищими були дерева і густішав ліс. Що більше ми заглиблювалися в його нетрі, то примарнішою ставала мета нашої подорожі. Кричали фавни і реготали мавки, зашурхотів крилами ґрифон. Ми йшли, йшли і йшли, і не було кінця нашому йдінню. На галявині стояла похняблена халупа, дах прогнувся, ґонта зігнила, дерево почорніло. Вітер розмахував дверима, і вони скрипіли висьма на іржавих завісах. Навколо бігав здичавілий пес, і ми ще довго чули його божевільне виття. Останні вказівники у вигляді прибитих до стовбурів дерев‘яних дощинок і кольорових позначок давно залишилися позаду. Ми йшли навмання. Ми залишали зарубки і вишкробували в корі написи: «25 липня. Ми провели ніч на дереві». - «26 липня. Їмо лісові ягоди». - «27 липня. Виснажилися. Не втрачаємо надії. Йдемо далі». - «28 липня. Назбирали грибів. Вдалося викресати вогонь. Смажили гриби на вогні». - «29 липня. Йдемо далі. Несемо вогонь» - «30 липня. Падав дощ. Ми боялися, що вогонь загасне». - «31 липня. Скільки ми пройшли?» - «1 серпня. Знайшли гніздо. Пили пташині яйця. Знудило». - «5 серпня. Вийшли на велику галявину. Проспали на сонці до вечора». - «12 серпня. Повернулися до старої гри. Відгадуємо назви міст і країн». - «24 серпня. День незалежности». - «30 серпня. Сьогодні ми зазвичай поверталися з моря». - «17 вересня. Загас вогонь».
Ми йшли, викрешували вогонь, перепочивали. Ми знали: головне - йти далі. Ми такими й залишимося в пам‘яті вдячних нащадків. Одного прекрасного ранку ми покинули сонне Передмістя, щоб вибратися в дорогу, щоб вирушити до нашої спільної мети. Отакими ми й запам‘ятаємося: подорожні, що йшли до загадкового Шулердобеля.
Поверх п‘ятий. Ему і Кашмір.
Пражило сонце, грав оркестр, цвіли килими квітів, виблискувала тріумфальна арка, цокотіли фіакри, рухалися натовпи туристів. Серед їхнього нескінченного потоку я раптом побачив нас, її і себе. Вона сміялася, я їв маґнум з карамеллю і давав їй кусати, потім я поклав руку на її абрикосове плече і пригорнув до себе, потім я необачно втратив нас з поля зору.
Була середина червня. Сонце не виходило з зеніту, а нам не хотілося сидіти вдома, слухаючи другий місяць поспіль одну і ту саму занудну музику з відчиненого вікна будинку напроти. Остогидла мелодія і чудове сонце спонукали йти, відкривати сади і парки на луках, п‘яніти від липового цвіту і годувати білок, усміхатися зустрічним і одне одному. Повівав вітерець, заблукавши і шукаючи виходу з архітектурних лабіринтів. Ми підставляли йому обличчя, бігли назустріч, ловили його пестощі, ми осідлали норовливу шкапу фортуни, ми мусіли показати себе вправними вершниками і ловили день, сонце, вітер. Ми сідали в метро, і металева гусінь, вигинаючись, пливла від станції до станції, везучи нас до літньої резиденції. І коли було оголошено “Іці. Оо”, ми вже стояли на виході, чекаючи, доки гусінь остаточно зупиниться й розблокуються двері.
Цього разу ми не пішли в музей карет, ми відклали його на дні похмурі, його розкішна колекція налічувала кілька десятків обтяжених центнерами історії і разом з тим легких диліжансів, там була навіть карета Наполеона, я ж писав тобі, що стану Наполеоном, коли стану Наполеоном, я візьму її і поїду по тебе у твою сирно-виноградну Францію. Я заберу тебе, раз і назавжди. Ми вертатимемося назад, розтягуючи східний кордон Евросоюзу, мов тятиву, мов презерватив. Ми причепимо його до нашої корсиканської колісниці, і він зупиниться там, де зупинимося ми. Але ми не зупинимося. Ми помчимо. Ми понесемося оскаженілим вихором. Наш перепочинок буде не раніше, ніж проминемо останні солом‘яні стріхи хутора Михайлівського. Можливо, ми помчимо далі, до Владивостоку і Вудстоку, Мельбурну й Антананаріву. Ми перетворимо маленький европейський міф на великий союз непорушних шістьох континентів. Це означає, що ми не зупинимося ніколи.
Ми ввійшли в одні брами, в другі, в треті. Ми залишили позаду зиґзаґи саду блукання і помиляння, ми поводилися, мов закохані, дурниці, ми поводилися закохано, ми йшли парадною алеєю, я їв морозиво - в цей момент я й побачив їх, тобто нас, тебе і себе. «Сервус», - усміхнувся я. - «Здоров, здоров». - «Ти вже назад?» - «Я гуляю тут від самого ранку». - «А ми щойно приїхали». - «Філь шпас!» - «Тобі також. Приєднуйся до нас». Я б охоче приєднався, однак як я міг приєднатися до нас? Як я міг приєднатися сам до себе? Вони рушили далі. Я дивився їм услід.
Колись на горі бігало багато ему. Вони смішно стрибали чалапаючи і чалапали стрибаючи. Тепер залишився тільки один, великий і поважний. Ми несли йому печиво. Він просував дзьоб в паркан і жадібно вихоплював харч. Але паркан заважав йому, стискаючи дзьоб, перешкоджаючи добре його відкрити. Ми ставали навшпиньки, дотягувалися і давали печиво над парканом. Так йому подобалося більше. Він відразу ковтав, він ніколи не жував, він закидав ціле кружальце в довжелезну горлянку - не дивно, що його запопадала гикавка.
«Оресте, Оресте, ти мене чуєш?» - тихо покликав я, коли вона відвернулася (я завжди боявся, що вона колись сприйме мене за божевільного, і наші стосунки обірвуться). Птах зацікавлено повернув голову. «Оресте, це я». Птах уважно дивився на мене, вивчаючи і приглядаючись. «Він впізнав мене», - здалося мені, і я зрадів. «Це він. Це сто відсотків він, однак не хоче признаватися. Він боїться туристів. Тільки уявити собі, який скандал вибухне». «Оресте, не бійся. Нікого немає. Ми самі», - ще раз спробував я, і він озвався. Він озвався! «Мені тут добре. Мені тут краще, ніж на твоїй сраній батьківщині. Мене тут годують. Причому не тільки печивом», - не утримався він, щоб не пожбурити каменюки в мій город. «Оресте, не кажи так. Так гріх казати. Загалом я радий за тебе. Я ще тут місяць. Так що побачимося. Тримайся».
«Що ти сказав?» - «Я нічого не казав, Мілено. Я сказав, що кохаю тебе, крихітко», - і я не збрехав: я дійсно її кохаю.
Поверх шостий. Фон І.К.К.
Якщо ви подумали, що йдеться про барона, скажімо, Іполита Карла фон Каммерштайна, ви помилилися, однак ваша помилка влучила не в молоко, а зовсім поруч від чорного кружечка істини, так що розчаровуватися в жодному разі не варто. Насправді йдеться... але все по порядку.
Одна моя знайома попросила привезти дитячий комбінезон на зиму. (Ох, ці знайомі. Їм ніколи ні в чому не відмовляєш, адже з ними так приємно збувати час на каві). Попросила, то попросила. Чому б ні? Проте на місці виникли проблеми з дитячими комбінезонами взагалі і зимовими зокрема. Їх не було. Була купа літніх рюшечок і капчиків, були навіть перші зразки дитячої моди осіннього сезону, але не було зимових комбінезончиків, що, зрештою, зрозуміло. Безрезультатно пооббивавши пороги дитячих крамниць, міні- і супермаркетів, я, одягнувши нові джинси і напрасувавши свою найкращу сорочку так, що можна було порізати пальці, змушений був завітати в дитяче відділення торгового дому Y&P в центрі Міста. Одні двері - скло й позолота - чого були варті. Супроводжуваний пильними поглядами охоронців (невже вони відчувають чужака?), я довго розглядав план, доки знайшов потрібне. Дитяче відділення розташовувалося на шостому - останньому - поверсі. Я їхав ескалатором, роззираючись і дивуючись океанові речей навколо.
Не встиг я прибути на шостий поверх і спробувати зорієнтуватися, як до мене підскочила руда матрона: «Кан іх інен гельфен? Кен ай гелп ю? Вам памоч?» - «Шукаю зимового комбінезончика», - мовив я безнадійно. - «Зимові комбінезончики тут. Прошу йти за мною», - і попливла, а я теліпався за нею, з жахом зиркаючи на цінники: оце так вклепався. Що більше вона танцювала навколо мене, то дужче зростало почуття мого самоусвідомлення, так що я незчувся, як поруч зі мною покотився візок, наповнений комбінезончиками, шапочками, колготками, штанцями, сорочечками, рукавичками. «Приятелю, стримайся. Ти не розрахуєшся!» Однак я не стримався. Я відчув власну значущість. Навколо мене ще ніколи так не танцювали. Ртутний стовпчик на термометрі моєї самооцінки вперто і небезпечно поповз угору. Візок невблаганно наповнювався, вона розпитувала мене, звідки я і чи надовго. Я розповідав звідки я («Іх комме аус дер Украіне»), вона казала «На вундербар», питала про погоду («Ві іст зо дас веттер бай Інен ін Руслянд?»), я їй розповідав про нашу погоду, вона казала «Я, натюрліх» і питала, скільки дитині, так ніби це мало ще якесь значення, адже цим візочком - небезпідставно підозрював я - можна одягнути либонь цілий дитячий садок включно з усіма віковими категоріями його маленьких відвідувачів. Нарешті ми під‘їхали до каси: «Іх бітте ум ентшульдіґунґ. Чи не могли б Ви все це мені відкласти. Забув гаманець», - розвів я руками, перед тим театрально поплескавши по кишенях. «Ви можете розрахуватися кредитною карткою». - «Знаєте, я її необачно залишив у готелі. Разом з гаманцем. Тобто в гаманці. Моя кредитна картка завжди в моєму гаманці». - «А в якому готелі Ви зупинилися?» - не вгавала вона. Довелося назвати п‘ятизірковий готель, єдиний на ціле Місто. Я гадав, це її заспокоїть, однак погано я знаю людську психіку. Це її тільки дужче розпалило, і вона потягла мене на п‘ятий поверх зі спідньою жіночою білизною, чого, по суті, не мала права робити. Вона не мала права покидати свого відділу. Але з огляду на такого клієнта... З огляду на такого клієнта вона забула про все на світі, крім комісійних до своєї зарплати від суми продажу. «Ви подивіться, Ви тільки подивіться на цей чудовий бе-га. Ваша дружина від нього, - очевидно, вона хотіла сказати щось цілком інше, бо на секунду затнулася, відтак додала, - буде щаслива. Фон І.К.К.» - «Та хоч фон І.Го.Го, тільки відчепися від мене», - подумав я, а вголос мовив: «Гаразд, кидайте», - і вона схопила чомусь не один, а цілий ворох бе-га і кинула на кучугуру, яка загрозливо виростала. - «Поїхали далі».
Коли я побачив, що нам на підмогу котять другий візок, я зрозумів, що треба зав‘язувати краватку. «Паккен зі бітте нун айн. Іх бін ґляйх відер да. Іх голє майне кредіткарте». Я був щасливий, що їй, замороченій і запамороченій азартом, не спало на думку більше ніяких фокусів, чого я дуже і дуже побоювався.
Поверх сьомий. Копа Каґрана.
Я завжди мріяв побувати на сто першому поверсі хмарочоса. Яка панорама! - уявляв я собі, і від однієї лише думки починала вібрувати голова. Голлівуд з його спецефектами й рухливими камерами підливав масла у вогонь, рівно як оповіді мого тата, якого водив мій дідо. Після одинадцятого вересня це бажання, яке лоскотало п‘яти й відлунювало в серці, потихеньку, якось само по собі згасло, і, дивлячись на дозвіллі зразки маспродукту, я не міг позбутися відчуття незатишности, бачачи на екрані реальність, яка давно і в такий ефектний спосіб перестала бути такою.
Водночас я з‘ясував, що з просто висотних будинків відкривається не дуже-то гірша панорама, і я небагато втрачаю. Все залежить від розташування і від погодних умов, що здатні відкривати, закривати, змінювати і спотворювати перспективу.
Я стояв на сьомому поверсі будинку кінця шістдесятих - бетон, метал, скло - біля підніжжя Замкової гори, спиною до Замку. Повітря було чисте, вільне від перенасичености вологістю, яка звужує поле бачення, звисаючи сірими портьєрами туманів. Переді мною відкривалися розкішна панорама, далека перспектива - я не знав, скільки в тій перспективі насправді ретроспективи, пропорція, яка мене знову і знову непокоїть. Я бачив піщані пляжі моря посеред рівнинного суходолу, легкий бриз, що гусячою шкірою брав воду, а там за морем розгорталося життя мегаполіса, з хмарочосами, пароплавами, пам‘ятниками, концертами, дорогими готелями й помірними пансіонатами, парламентом і музеями, соборами, багатоповерховими стоянками, шлюзами, театрами, кабріолетами, підземними дискотеками і ресторанами вглибині парків, метрополітеном і ґвинтокрилами, що сідають на дах міської лікарні, мостами над Річкою і самою Річкою, пасажирами на пристані, в літніх панамах і капелюхах, барами на узбережжі і відвідувачами за столиками, лебедями в заплавах і рибалками вздовж берега, засмаглими нудистками на пляжах, які, заплющивши очі, мріють про своїх засмаглих нудистів, і турками, що великими родинами шаманували над ґрилем, літнім кінотеатром, який починав життя разом з комарами й метеликами, коли наставала темрява, продавцями морозива й холодних напоїв у кіосках на колесах, автострадою й густими шипшинниками, гірським хребтом і бароковим монастирем на задньому плані.
Переді мною лежала Копа Каґрана з молоддю і музикою. Мине час, і вона зануриться під воду, мов батискаф. Восьминоги обплітатимуть мацаками вікна, заглядаючи всередину на веселе товариство, пропливатимуть риби, затримуватимуться, а потім зникатимуть акули, водорості, мох і поліпи поселяться на її герметичній оболонці, вільгельми гауфи оповідатимуть про неї леґенди, як колись про летючого голандця, а капітаном там, безперечно, буде бородатий і безсмертний НЕМО.
Поверх восьмий. Мак Рональдс.
«Світанки всюди однакові», - скажете Ви сухо й безапеляційно. «Ні, - гаряче заперечу я. - Світанки всюди різні», і, щоб дати відразу найяскравіший приклад, який унеможливлює подальші дискусії, продовжу: «Порівняйте світанок цивілізації і світанок учора». І коли я переможно повернуся йти, мене наздожене Ваша фраза: «Якраз учорашній світанок від світанку цивілізації мало чим відрізняється. Певною мірою вчора був світанок нашої цивілізації». - «Щоб я не розреготався!» - «Вчора відкрили Мак Рональдс»”.
Він мав рацію. Мак Рональдс, цей блискучий винахід людської цивілізації, вважався локомотивом реформ. Якщо у вашому місті з‘являвся Мак Рональдс, це означало, що щось змінилося, а ще більше всього змінитися має. Коли Мак Рональдс приніс цивілізацію на старий континент, всі плювалися, влаштовували демонстрації й акції громадянської непокори, червоні бриґади разом з ірландською республіанською армією, баскськими сепаратистами й озброєними до золотих зубів бойовиками з числа українських націоналістів на еміґрації влаштовували терористичні акти, начинені десятками кілограмів тротилу авта висаджували в повітря відкриті напередодні під музику, прапорці й повітряні кульки філії Мак Рональдса, і в небо злітала безліч недопечених котлеток і курячик ніжок. Староконтинентальні продуценти заанґажували найкращих староконтинентальних акторів, щоб зворушливими староконтинентальними фільмами розчулити і вичавити сльозу зі староконтинентальних громадян, світ яких з появою Мак Рональдса відходив у небуття. Сльози дійсно текли ріками - Сеною і По, Райном і Темзою. Всі гірко плакали, лише не хотіли плакати діти, а якщо вже плакали, то з цілком протилежної причини. Скрадаючись від батьків і прогулюючи уроки, вони йшли в Мак Рональдс, щоб залишити там свої кишенькові гроші. Якби про це знали батьки! Втім батьки скоро про це дізналися.
«Що б ти хотів, щоб ми тобі подарували на день народження?» - «Хочу в Мак Рональдс». - «Ніяких Мак Рональдсів! Щоб я більше не чула цього! Забудь мені про Мак Рональдс! Раз і назавжди!»” В хід ішла дійова дитяча зброя. П‘ять, десять, п‘ятнадцять хвилин. Першого вона ранила, як правило, батька родини, арабоволосого Жана, рудого Ганса, повнявого Джуліо, кирпатого Херонімо: «Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано, кохана. Мак Рональдс не вартий, щоб їсти нерви собі і псувати уродини дитині. Якщо це для нашого маленького Ліонеля-Чарльза-Беніто-Карлоса має таке значення, чому не подарувати йому цю маленьку втіху. Життя таке складне. Нащо його ускладнювати ще більше». - «Хочете йдіть, я з вами не піду!» - «Але Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано! Це уродини твоєї дитини!» - «Не піду, і край!» - «Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано, серденько, не гарячкуй. Чому б і нам не піти і самим не спробувати. Тоді будемо точно знати.» - «Не треба мені, я і так знаю!» - «Але заради нашого маленького Ліонельчика-Чарльзика-Бенітика-Карлосика...» В цей час маленький Ліонельчик-Чарльзик-Бенітик-Карлосик виглядав, слухаючи з кімнати, до якої весь у сльозах утік на початку розмови, і передчуваючи близьку перемогу.
Ми бачимо це маленьке сімейство, як воно йде вулицею, попереду сяє Ліонельчик-Чарльзик-Бенітик-Карлосик, трохи позаду арабоволосий Жан, рудий Ганс, повнявий Джуліо, кирпатий Херонімо намагається пригорнути рукою Жанетту-Брюнгільду-Страчателлу-Хуану. Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана пручається.
Родина в Мак Рональдсі. За пластиковим столом на пластикових тацях запаковані мак рамбурґери, мак ріші, мак рікени і великі пластикові склянки брунатної оа-оли. Тільки Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана не замовила нічого. Арабоволосий Жан, рудий Ганс, повнявий Джуліо, кирпатий Херонімо сумно і з легким докором дивиться на кохану дружину, беручи водночас рукою з таці, кусаючи і жуючи. «Ти знаєш, мушу тобі сказати, смакує так нічого». - «Господи, залиш у спокої серветку. Ти доїдаєш серветку, Жане-Гансе-Джуліо-Херонімо».
В нас, слід сказати, поява Мак Рональдса переживалася цілком інакше. Його прихід святкували масовими паломництвами. Він став маленькою церквою. Нехай для тіла, звичайно, а все ж. Він був птахою надії на краще. Дорослі полюбили його не менше, ніж діти. Нарешті, після десятиріч затамованих чекань, тати і мами могли надолужити те, чого їх позбавила солдафонська імперія і її великі й маленькі виродки, всілякі инські і ови, але хіба в буквах справа? Вони повідкривали старі скрині й риплячі шафи, знайшли потерті джинси і джинсові куртки своєї протестно-прищуватої молодости, які їм колись вислали їхні американські дзядзі і тети, дідусі і бабусі і за які їх викликали до директора школи й проганяли з університетів, влізли в них, мужньо втягнувши і міцно заперезавши живіт, і «відлетіли у бік минулого».
Поверх дев‘ятий. Поет і його шанувальники.
Через багато років стела з великоносим профілем розповідатиме туристам з інших країн, континентів, галактик, що... втім ми не можемо зараз сказати достеменно, як саме звучатиме напис, позаяк щодо його остаточного формулювання думки розбігаються, і ми не знаємо, чий бік урешті візьме гору. Ми можемо точно сказати, які рядки якого його вірша будуть викарбувані під ним, ми навіть можемо процитувати ці рядки - їх знає кожний, без них не обходяться жодна шкільна програма і жодна хрестоматія, жодний випускний екзамен не вважається складеним, якщо екзаменований не зрецитує їх напам‘ять. Ними починають візити російські президенти, ними завершують свої візити президенти американські, їх швидко шкробає на папірець у транскрипції рідною мовою і підсуває президентові Акистану його секретар, щоб він теж міг розпочати і завершити ними своє перебування, як його російський і американський колеґи.
Така інструменталізація спадщини видатного поета не нова. Історія дає тисячі прикладів, як слова поета виривалися з контексту, перекручувалися, використовувалися у власних цілях, як правило, з метою отримання влади і прибутку, що, зрештою, рівноцінне отриманню влади, що неминуче вело до отримання влади чи бодай до бажання її отримати й утримати, байдуже, якої, коли і наскільки. Нащадки диктаторів, проти яких поет підносив своє полум‘яне слово, за що страждав і був переслідуваний, використовують його непроминущі вірші для прославляння і зміцнення своїх диктатур. Їхні опоненти знаходять у його творчому доробку непримиренні слова, що закликають до повалення диктатур і тираній, і цитують їх на народних вічах. Іменем поета влаштовували революції і державні перевороти. Кожний знаходить у нього щось зрозуміле для себе, і це всіх зближує, не даючи насправді нікому його узурпувати тільки для себе - кожний має однакове право доступу до невмирущого слова. Якби не все це, поета би давно забули. Хто б пам‘ятав про поета?
Не знаю, коли і за яких обставин з‘явилася ідея, не знаю, чи хтось анонсував наперед те, що мало відбутися, я схильний припускати, що наші газети друкували афіші, де в рубриці «Імпрези, перформенси, гепенінґи та інше», поміж іншим, повідомлялося й про цю незвичну акцію - втім це неважко з‘ясувати, пішовши в бібліотеку і замовивши підшивку потрібних газет і журналів за останній тиждень. Судячи з того, скільки людей прийшло, ставало ясно, що більшість була добре поінформована, люди, як завжди, знали наперед, а я, як завжди, нічого не знав і не дізнався би, якби не містерійний дзвінок опівночі: «Завтра, коли стемніє, бочка». Будь-який інший немешканець Міста не зрозумів би, про що йдеться, подумав би, що хтось втнув з ним злий жарт, матюкнувся б, подзвонив у поліцію або просто перевернувся на інший бік і знову захрапів й аж через дві доби, не раніше, ніж через дві доби, бо завтра субота, а післязавтра неділя, довідався б з тих самих часописів, з того самого телебачення про те, що діялося суботньої ночі.
Бочкою мешканці Міста називали дев‘ятиповерховий будинок на розі вулиць Борошняної і Млинарської, який виріс на дріжджах ейфорії, в якій жило Місто наприкінці атих і на початку ятих років минулого сторіччя. Хто і чому вигадав таку назву, сказати годі. Може тому, що з одного, лицьового боку, він був злегка опуклий і місця, де зустрічалися металеві пластини, якими було обшито будинок, утворювали рубці, що цілком могли нагадати обручі. Це був єдиний дев‘ятиповерховий будинок на весь квартал, уклинений поміж старої дво-три-чотириповерхової забудови з обсипаною ліпниною й обваленими балконами. Поза цим нічого особливого й визначного його не вирізняло з-поміж сотень інших точнісінько таких самих будинків на околицях Міста. Нічого особливого й визначного до суботи.
Судячи з того, скільки людей прийшло, можна сміливо робити оптимістичний висновок, що Місто вигідно відрізняється від інших міст світу в ставленні до культури: справа поезії тут не пропала. В жодному іншому місті немає такого великого числа шанувальників віршованого слова, як у Місті. За скромними підрахунками їх дев‘ятдесят тисяч, а це десята частина всіх його мешканців, включно з передмістями, причому йдеться - завважте - лише про найактивніших. Цифри, подані медіями, прес-службою міського сенату й іншими компетентними органами містять розбіжності - настільки несуттєві, що їх не варто брати до уваги. Всі сходяться на тому, що востаннє така велика кількість людей збиралася вісімдесят років тому, коли тато тодішнього бурґомістра, розігнавши охорону, виліз на верхівку ратушної вежі, розмахував шаблею і співав патріотичних пісень, доки його через два дні обманами і вмовляннями вдалося зняти. Кадри про ту подію облетіли свого часу весь цивілізований світ. У фото- і кіноархіві Міста їх зберігають в окремій скриньці, час від часу роблячи нові копії, оскільки навіть найкраща матерія має схильність швидко або повільно й обов’язково невблаганно й безіндульґенційно старіти. Після суботи їх, зрозуміло, витягли, обдули від порохів, що проникають навіть у надійно закриті скрині, і Місто мало нагоду побачити старі кадри і новий телесюжет з місця останніх подій.
Останні події почали розгортатися задовго до суботнього вечора, однак їхній безпосередній початок можна датувати раннім пообіддям, коли перед бочкою почали збиратися поодинокі люди і невеличкі товариства, оглядаючи будинок і майдан навколо нього, не знаючи, яке місце з якого боку буде виграшним, позаяк афіші в часописах про деталі, очевидно, не повідомляли нічого. Щогодини людей прибувало, мов води в річці, і вже годині о шостій, хоча до темряви далеко, будинок було взято в міцне кільце. Мешканці виглядали з вікон, дивилися на цю химерну облогу, непокоїлися і не могли зрозуміти, що діється. Якийсь стариганчик з шостого поверху почав жбурляти в людей бараболею і макабрично хихотіти, але його швидко затягли назад з балкону до кімнати родичі, та й з огляду на його вік інцидент блискавично вичерпався - кожному б так зберегтися.
Багато людей, котрі прийшли доволі рано, зголодніли, тож домовлялися одні з одними берегти місце і йшли по харчі собі і для тих, хто тим часом тримав місце, що було нелегко, а ставало важче і важче. Хто мешкав неподалік, той встигав збігати додому, хто приїхав з околиць, йшов до найближчого кіоску по гарячі ковбаски з кетчупом.
Поволі смеркало, на безхмарному фіолетовому небі з‘явився місяць, повня, освітлюючи епіцентр подій, тут і там спалахнули вуличні ліхтарі. Гул, який стояв над юрбою, якось сам по собі вщухав. Він стих миттєво і повністю, коли на освітленому балконі дев‘ятого поверху з‘явився Поет. Проте тиша тривала тільки секунду, бо натовп раптом, мов за незрозумілою домовою, вибухнув шквалом аплодисментів, після яких почалися інтенсивний рух і міґрація тих, хто опинився не на тому боці. Коли пертурбації і пов‘язана з ними й супроводжувана лайкою і бійкою товкотнеча завершилася, Поет підніс руку, і залягла мертва тиша.
Поет почав читати вірш. Багато хто тримав у руках ошатні томики вибраних поезій, дехто розгортав, шукаючи потрібного тексту, проте переважна більшість заворожено слухала, так і не розкривши своїх фоліантів. Дочитавши вірш, Поет розв‘язав хустину на шиї, зняв, помахав під невщухні оплески і кинув у натовп. Тисячі рук потяглися до неї, що падала повільною пір‘їною, але тільки кілька десятків щасливців стали власниками її розшматованих клаптиків.
Коли боротьба за хустину вичерпалася, Поет обвів усіх поглядом і почав читати другий вірш. Цей вірш був про пташку, яка радіє весні й, радіючи, весело щебече. На людських очах забриніли сльози. Слухачі переживали друге коло катарсису. Коли пташка дощебетала, Поет, супроводжуваний бурею вдячних аплодисментів, розщепив сорочку, скинув, помахав у повітрі, мов прапором, що зве до перемоги, і кинув униз.
Поет читав третій вірш. Легкий вітерець підхоплював його невмирущі слова і ніс на своїх крилах до вух слухачів, лоскочучи їх, і всі сміялися. То було третє коло катарсису. Коли його було пройдено від початку і до кінця, Поет розщепив штани, й горобці легкого стогону спорхнули з вуст пань, панночок і трансвеститів, убраних панночками. Поет скинув штани, високо підняв їх, вітерець надув штанини, всі зааплодували, і штани полетіли додолу. Знову кілька десятків щасливців стали власниками кремових фецликів.
Звучав четвертий вірш. У ньому йшлося про громадянський обов‘язок, про поета-громадянина, про те, що поет - це водночас громадянин, тому, хто громадянин - той поет. Не той поет, котрий пише вірші, а той, який громадянин. Таким було четверте коло катарсису. Коли воно добігло кінця, Поет, нахилившись в поклоні, скинув шкарпетку з правої ноги, скинув шкарпетку з лівої ноги і під вир овацій кинув одну шкарпетку ліворуч, іншу праворуч і тепер стояв босоніж.
Поет читав свого п‘ятого вірша. Це був вірш про людину, про людину з великої літери. В ньому мовилося про те, що слово «людина» слід писати з великої літери: Людина, що всі літери цього слова слід писати з великої літери: ЛЮДИНА. Вірш перехоплював і тамував подих. Згадував Прометея й Ікара. Містив криптоцитату: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?» Паморочилося в голові - крутими були віражі п‘ятого кола. Тривалими аплодисменти. Поет скидав картаті труси. Сотні пань і панночок зімліли, проте їм ніде було впасти, їм просто не було як впасти, тож, зімлілі, вони так і стояли, затиснені між людьми.
Повільно скидав Поет труси. Довго майоріли вони в повітрі. Мов вітрило далекої шхуни на хвилях солоних морів-океанів. Повільно летіли вниз. Розривалися на дрібні шматки. Зникали в руках, кишенях і на розкішних вологих грудях. Повільно вилізав Поет на старе перило балкона з відсохлими рештками облізлої брунантної фарби. Гордо підводився на повний зріст. Вітер розвівав його волосся. Хвилинами так стояв, і чути було, як божевільно калатає об‘єднане людське серце. Мов метроном, що урочо й урочисто відлічує доленосні секунди.
Ось він ледь-ледь похитнувся, гойднувшись вперед, і тисячовольтний ОХ пронісся над натовпом. Гойднулося людське море, подалося в боки, розступилося, утворивши коло під освітленим балконом дев‘ятого поверху, на перилі якого стояв Поет. Вдруге похитнувся Поет і вдруге злетів ОХ з вуст об‘єднаного людського серця. Втретє похитнувся Поет. Вчетверте і вп‘яте, і щоразу злітав у повітря міфічний птах ОХ над людьми. Щоразу бив і лопотів своїми міфічними крилами. Востаннє похитнувся Поет...
Про те, що було далі, думки розбігаються. Існує принаймні дві версії, кожна з яких користується підтримкою тієї чи іншої частини мешканців Міста, і кожна з них заслуговує на увагу.
Версія перша.
Поет зліз, зайшов у кімнату, двері зачинилися, світло на балконі згасло. Жахлива розгубленість запанувала внизу. Десятки тисяч очей недовірливо дивилися то на балкон, то на коло, яке вони утворили. Потрохи розгубленість почала переростати у відчуття ошуканости, а відчуття ошуканости - в лють, яка через мить прорвала шлюзи й загати і ринула коридорами під‘їзду. Надворі зойкали шиби, розбиті камінням, повінь невтримно піднімалася сходами. Не витримали двері. Не було сховку Поетові. Тисячі рук розшарпали його грішну плоть на дрібні кавалки. Щойно тоді повінь відступила, звільнивши місце сиренам швидкої, якої вже не було нікому, тим більше Поетові, потрібно.
Версія друга.
Поет зліз, зайшов у кімнату, двері зачинилися, світло на балконі згасло. Жахлива розгубленість запанувала внизу. Десятки тисяч очей недовірливо дивилися то на балкон, то на коло, яке вони утворили. Потрохи розгубленість почала переростати у відчуття ошуканости, а відчуття ошуканости - в лють, яка через мить прорвала шлюзи й загати і ринула коридорами під‘їзду. Надворі зойкали шиби, розбиті камінням, повінь невтримно піднімалася сходами. Не витримали двері. Не було Поета в квартирі. Ошукана лють - потроєна лють трощила меблі і люстра, викорчовувала, не здатна викорчувати любов до Поета, паркет з його підлоги, кидала, нездатна кинути Поета, телевізор з балкона.
Тим часом Поет був далеко. Перестрибуючи через провалля між дахами будинків, він з останньої, критої цинкованою бляхою двоповерхівки стрибнув на міст, а з мосту на дах вагона поїзда, що помчав його в невідомому керунку.
Обидві і всі інші версії мають спільний знаменник: Поет не стрибнув. Не стрибнув, як було обіцяно. Ким обіцяно? - дозвольте поцікавитися. Газетами? Газети анонсували імпрезу і не більше.
Яку версію обере читач? Можливо, він проведе власне розслідування і, зібравши досить переконливих фактів, вибудує свою? Я схильний вірити в останню.