Тимофій ГАВРИЛІВ
Щоденник Одіссея

[Якби заволілося вести щоденник або бодай робити принагідні нотатки, вони могли б виглядати цілком по-іншому, але могли б і так:]
Цьогорічне літо сухе і спекотне. Спраглося дощу. Ми всі так спраглися дощу. У погляді сонця пекуча невблаганність. Вибухають уламки, пелюстки дивоглядних квітів, краєвиди минулих настроїв. Ти бачиш там за склом своїх героїв, ти махаєш їм рукою, але вони не завважують тебе. Ти стукаєш їм п’ястуком об скло, але вони не чують. Ти гукаєш їм щосили: «Туди не йдіть. Туди не слід іти. Вам вготовано інший шлях». — Але дарма. Тоді прагнеш назвати їхні імена, сподіваючись бодай так їх затримати, однак вони не мають імен — ти жодному з них ніколи не давав імені.
Тебе не було тут понад рік. Речі так і залишилися лежати, припадаючи порохом. Перше, що робиш — не розпаковуєш валізи і навіть не падаєш в мештах на ліжко, потягуючись, наче звільняючись від брили, наївний Сізіфе, твоя самовпевненість, скажу тобі, не знає меж. Твоя самовпевненість ховає глибокий сумнів: а, може, це все не те і нічого не варте. Гортаєш нотатник і під цим днем і цією годиною дійсно знаходиш запис, який відповідає ситуації: «Повернення в кімнату, в якій колись доводилося часто бувати і навіть жити, завжди супроводжується особливою цікавістю і змішаними почуттями: погляд мандрує від речі до речі, торкає їх, немовби наново вивчаючи і водночас пригадуючи їх, їхні властивості, які сповідують особливі закони метаморфози, не залежні від твого стану, їхні особливості, їхній стосунок до тебе і твій стосунок до них, їхній вигляд і розташування тоді і тепер. Часто з не менш змішаними почуттями доводиться констатувати появу нових, чужих тобі, речей і відсутність інших, обриси і образи яких зринають унаслідок доторкання пам’яті до часу. Таке повернення і пригадування відкриває глибинність і неперервність у речуванні речей. Побачення зі старим помешканням — наче зустріч із давнім другом. Ніхто не спитає тебе, скільки в тебе таких друзів».
Ти досі так і не замислювався над тим, що спонукало тебе робити час від часу нотатки. Чому перечитуючи, одні викреслюєш, інші залишаєш. Невже гадаєш сплести павутину, в яку нема-нема та й потраплять твої примарні герої. Сукаєш історію, щоб упіймати персонажа. Що за історія без героя?
Втомлений мозок снує дивовижні запитання, свавільно роз’єднуючи одні ланцюги і з’єднуючи їх з іншими. Як може те, що має відбутися, відбутися до 

того, як має відбутися? Тисячі років, а ми ще ніколи не були так далеко від відповіді на наше головне питання. Нам треба його повторювати, як повторюють молитву, як старі люди повторюють молитву: перед сном, перед їдою, перед справою — інакше забудемо, як звучить.
Писати хотіти і писати мусіти. І не знати, що імперативніше. Як гадаєш ти, Луцію? Хто той вродливий юнак чи сивий мудрець, якому ти надсилав листи? Хто він, котрий ставив питання, на які ти упродовж сторінок не мав жодної відповіді, прикриваючи своє немання добрими, збіса добрими думками?
Для них ти просто неприсутній. Вони не відають про тебе. Вони навіть не здогадуються про твоє існування. Для них тебе немає. З їхньої перспективи існують вони, а не ти. В найкращому випадку вони тебе не помічають. Їм не до тебе.
Даймо їм їхній спокій, цим онукам Босха і похресникам Бранта. Хай вирушають у своє останнє плавання. Ось виходить у море пінас. Помахаймо йому зашмарканими хустинками. Ще мить, і він зникне в далечині, але спочатку зникнуть наґлянцовані, наче пряжка військового ременя, літери л е т ю ч и й г о л л а н д е ц ь. Щасливого тобі плавання, голландцю.
Іноді навідується Траклеве. Тоді зацвітає сад, укритий снігом. Тоді чуєш галасливих дітей за муром: «Гляньте, гляньте! У скнарного велета сад цвіте». — Ти не передбачав у своїй історії жодного велета. Ти не сподівався такого розвитку подій. Твоя історія продовжує писатися без тебе. Твоя нечітка конфігурація усамостійнилася, напнута павутина, в яку ніхто не впіймався, і ти не маєш на неї більше ніякого впливу, відтак залишається йти за нею, вслід її несподіваним колізіям.
Майстерня, в якій вони зупинилися, лежала напроти Голосіївського парку — цілком імовірно, що сьогодні вона вгорі за Бессарабкою, або внизу на Подолі чи деінде. Цілком можливо, що там уже не чути степових відмін твоєї мови (прагнеш захистити її, твою останню опцію, безіменних протагоністів, і з прикротою очікуєш, що одного дня вони вчинять бунт і відмовляться від твоєї нікомунепотрібної мови, помінявши її на перспективнішу, що вони звинуватять тебе в ошуканстві, нібито саме твоя мова заважає їм стати нормальними героями).
Ти погано знаєш столицю твого нашвидкуруч зшитого царства, невибродженого міфа, мов невистояного вина, такого собі Kuddelmuddel. Втім, це все-таки більше, ніж столиця знає про тебе: про тебе вона не знає нічого. Майстерня, наповнена театральним реквізитом — костюмами, сукнями, масками, капелюшками, книжками — здебільшого про театр і кіно, кіно і театр — un, deux, trois, quatre. На кожній стіні фотографії і колажі фотопортретів. У кутку вітальні, якщо входити з коридору, манекен. Він і став каменем їхнього спотикання, їхнім загадковим і загадкарським Сфінксом.
Наше життя — то маленький концерт. Чому, властиво, маленький? Наше життя — то великий концерт.
Вони вкидають тебе у депресію. Вони навіюють невимовну скруху. Але ти далі йдеш услід за ними, навідуючи їхнє товариство, клуб почесних мерців, в їхніх приміщеннях тепло і затишно, тебе ніхто не шукатиме, а якби шукав, то не знайде. Вони вкрай люб’язні, вони кажуть «прошу» і «дякую», так що ти не можеш відмовитися.
Коли сонце зайде, рештки колись великого каравану повернуть на Схід.
Шанс вибрати. Вибрати по-іншому. Всі форми вибирання — то завжди вибирання між життям і нежиттям. Поряд з мовою твій інший неоціненний дар, який завжди залишається в тіні, без якого однак ти в найкращому випадку — літературна лялька, віддана на ласку того, хто ословлює тебе й урухомлює, — дар вибирання, казання так і ні, невибирання як форми вибирання і навіть дар мовчання, коли від тебе конче хочуть домогтися твого «так» або «ні». І коли вони тобі всі набридають, ти кажеш їм роздратовано «так-так-так»; вони вдають, звичайно, що образилися, кажуть «дикун» або щось подібне, однак ти знаєш невисоку ціну їхнім казанням і тільки усміхаєшся — бо це твій третій неоціненний дар: усміхатися.
Північ. За опущеними жалюзі прочиненого вікна рояль. Акустика простору — величина змінна.
Цього літа його вже не зустріти. Останній пророк — а, може, останній імператор, увінчаний лаврами, помер. Ти припіднімаєш так і не купленого солом’яного бриля і кажеш: «Король помер! Хай живе король!»
Чолом, цісарю. Morituri te salutant.
Пігмаліон: «Мені хочеться виліплювати її, знову і знову, і знати, що так ніколи і не вдасться зробити її іншою, ніж вона є».
На білому обрусі кришталеві келихи з французьким шампанським, величезні тарелі саксонської порцеляни, срібні ножі унд виделки, гер обер, який ловить кожний твій порух, погляд, слово, що аж не рухаєшся, не дивишся, мовчиш. «Завтра ми летимо до приятелів у Лондон». Ай сі.
Переповідаємо відомі, іноді не відомі історії. Чому не переповідаємо своїх історій? Чому не переповідаємо цікаво? Чому втратили дар оповідачів? Адже Джойс теж наратор. І Бекет. Чому сіріє наше вбрання? Наші звички? Звичаї? Де колоритні постаті? Невже зникають разом зі стрічками Фелліні й Берґмана по двадцяти і більше роках кінопрокату?
Мірабель, вогненні барви, химерні форми («серед ліан та вогняних маків»). На мурі саду «Мірабельська мелодія», строга стела зі спижевими літерами і живими локонами дикого винограду. З царства дерев’яних карликів видно вікна палацу. Коли ми увічнимо все, тоді кожний сквер, кожна вулиця, кожний дім перетворяться на музей. Ти хотів би жити в музеї? В кожному разі ти не хотів би жити в порожнечі, де ні минулого, ні майбутнього. Тому кшталтуєш свій простір, в якому, все ще сподіваєшся, колись захочуть оселитися твої герої. Ти ладний їм забути, що вони зречуться твоєї нікомунепотрібної [комуонанужної] мови. Ти готовий визнати за ними цю важливу конфесійну вільноту, ще одну частку їхньої неоднозначної суверенности. Можливо, коли ти визрієш, щоб визнати всі інші частки їхньої суверенности, вони нарешті стануть повнокровними героями, можливо, навіть оберуть собі свої імена — але в чому полягатиме тоді твоє авторство?
Стосунки з ними починають формувати твій профіль. Ти передбачав, що рано чи пізно це станеться, що колись буде soweit. Даруєш їй букет польових квітів. Не люблю натюрмортів, каже. Викреслюєш і змінюєш жанр. Легкий трем пробігає квітами. Тобі залишається аркуш паперу, змережаний осцилографом.
Як і кожне мистецтво, яке треба осягати протягом цілого життя.
Ось один з них стає на канат, внизу заворожений натовп. Раптом все вибухає оплесками, і нестійка рівновага порушується. «Моне малював маки» і «Я люблю імпресіоністів».
Він писав книжку. Ти запам’ятав його усміх і тон, що його треба було вміти слухати. Всі ці Фолкнери з мустанґами, Фітцджеральди з лагідними ночами, Великі Ґетсбі, Камінґзи, Гемінґвеї, «ми всі втрачене покоління», Драйзер, амерікен треджеді. Він пише її досі. Коли ти його зустрічаєш, він мило всміхається і ледь нахиляє голову вітаючись. Книжка стає щораз кращою і щораз автор переростає власний твір. Якби так творив Господь, нас би досі не було.
І якщо хтось почне вимагати доказів, ти безсило розведеш руками. Це так само смішно і недоречно, як вимагати доказів Твого існування.
Час проростає химерами. «Ми готуємо інженерів людських душ», — чуєш бадьоре рапортування. Здригаєшся, коли лунає твоє прізвище.
У їхній приватній колекції картина: «Мрійники». Вони не знають, кому вона належить. Вони не знають, кому належить цей погано склепаний кіч. Хтось колись дописав унизу текстовий супровід: «Нас п’ятдесят мільйонів». Поряд, вже іншою рукою: «Дедалі частіше ми перестаємо мріяти».
У сусідньому будинку з хрускотом полетіла шиба. Проторохтіла вантажівка. Продеренчав останній автобус, складений на лікінському автобусному заводі. Долинули невиразні голоси запізнілих перехожих.
Старий корабель, створений великим корабелом Себастяном Брантом, розколовся. Трагедії не сталося: корабель давно стояв пришвартований у тихій гавані. А може, ніколи й не виходив у широке море? Може, вся бравурна метушня команди лише, щоб замилити очі знудьгованим пасажирам, які втомилися повторювати своє колижминарештіприбудемо.
У колі бахусів, за розмовою. З розмови: «Антонич був хрущем». — «Антонич жив на вишнях». — «На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».
Хочеться спати, спати, спати (цитуєш по пам’яті Кашпіровського).
Тут інші властивості відстаней. Властивості простору, кольору, перспективи. Це одне з твоїх ательє, де виникають ескізи, які не ввійдуть в основний альбом.
Арфа грала двічі: коли король освідчувався в коханні до дружини свого графа і коли граф карався, довідавшись про це.
Ми її дух, її герої, її самовидці, її літописці. Ми беремо в ній посильну участь. Наша самотність потребує маленьких дійств, за якими збирається некликана спільнота. Промайнулі думки, обличчя, клапті розмов, великі тексти, що відокремлюються задля власної екзистенції, цигарковий дим на неоновому світлі, червоне жевріння в погаслому залі, коли йде фільм, червоне вино, важкий колір наших незнаних пенатів, червоне світло світлофора напроти, коли, вгорнувшись у джинсову куртку, підбиту штучним хутром, простуєш нічним містом.
Верблюд човпе пустелею. Нав’ючений дарами. Кому дар, кому тягар.
Двійко закоханих італійців шукали дороги до цісаря стольного граду. Флорентинці. Ох, ці безтурботно-веселі нащадки неперевершеної флорентинської знаті. Старокартинні купці, з гордою і владною поставою, заморські товари, тканини і прянощі, легкокрилі вітрильники і темношкірі джури; в їхніх очах, у карих очах — весь чар і розкоші і бентега їхньої підневільно-казкової батьківщини. Несамохітні пілігрими. Картинні джури картинної шляхти.
Жіноче сопрано і чоловічий тенор. Не зааплодувати не можна, бо хто, як не ми самі розповімо світові наші фантастичні історії — у нас-бо фантастичні історії? «Сам розумієш, складна штука. Але хтось мусить це зробити». — «Мусимо однак знайти того когось, котрий погодиться». — «Будемо шукати, то до віку не знайдемо» (Багато запитань залишаєш неозвученими. Багато діалогів залишаєш неототожненими. Перебуваючи в броунівському русі, вони шукають собі контексту і героїв, які б погодилися їх ословити. Ти даєш їм green card, не втручаючись у їхнє вільне плавання, повільне дрейфування).
Салю, каже Синя Борода й усміхається, дивлячись на неї. Він щоразу всміхається, коли бачить її, і погладжує сатирівську бороду.
Помешкання наче сарай або занедбана робітня. Таргани, руді пруські таргани, урбаністичні інзектуси, швидкі і спритні. Двигуни, деталі, мастила, брудні ганчірки. Батько свариться з сином. Син б’є батька і перемитнює металобрухт. На свято батько несе жовто-блакитний прапор. Підозрілі типи з опущеного вікна старого мерседеса махають синові волохатими кулачиськами і їдуть далі. Тоді син несеться сходами, мов бугай на кориду. У неділю батько збирається до церкви, син стає на порозі. Коли син святкує уродини, збираються сміхотливі цибаті дівчата. Грає музика, гоцають стіни, дзеленчать переполошені шиби. Син хоче одружуватися. Його обраниця — то липа за вікном. Однієї весни її підтяли, і син заходився розмінювати житло. Батько понуро мовчить. Син сідає на ровер, і, ніби востаннє в житті, крутить колеса своєї придзиґльованої фортуни.
Ось уже другу весну поспіль цвітуть зрубані яблуні. Але не можеш до них доторкнутися.
Коли є ця відстань, можна перекинути місток.
Коли бачиш, як вони пливуть, як з їхньої засмаженої на сонці черепашачої шкіри стікає вода, як вони невеличкими популяціями перепорхують з одного трамваю в інший, де продовжують жваву розмову ні про що, ти вкотре не можеш утриматися від порівняння; але що б ти не казав, не зарадиш. Вони щоразу незворушно казатимуть: хто вам винен? — і ти знаєш, що не зможеш дати задовільної відповіді ні собі, ні їм, нікому.
Ви опинилися знову по той бік гірського бурчака на невеличкій галявині. Він запропонував їхати автом далі. Ти запротестував. Пішки краще. Ви рушили свіжою просікою вгору. Він даремно бідкається. Його теж занесуть до її товстої родинної книжки. Щороку перед Різдвом вони виймають з ебенового секретера брунатний фоліант, сухою ганчіркою обтирають порохи, вимовляють чудернацькі імена титулованих предків — їхні останні ритуали, що залишилися від колишньої ґлорії.
На тлі стіни сусіднього панельного будинку, вифарбуваної в цегляно-червоний колір, ріс крислатий горіх з двома стовбурами. Взимку на горісі сиділи ворони, влітку шелестіло листя, восени навколо дерева бігали діти і збивали палицями плоди.
Ось здається: тримаєш в руках — а долоні порожні.
Аж доки я йому не сказав: з такою фантазією писати тобі саєнс фікшн, а не дошукуватися істини.
Перебираєш можливості покидання: йдеш, а свято триває; йдеш, коли свято закінчилося; йдеш, а свято ще не почалося.
Чому вона біжить, якщо можна скористатися метро, трамваєм, автобусом? Мусить? Muss es sein? Може, вона одна з кундерівських героїнь, якій ніяк не щастить відкрити нестерпну легкість романного буття? Вона носить ситцеві сукні в квіти. Коли бачиш ті квіти, тебе розбирає несамовита туга. Схожа туга розбирає тебе ще тоді, коли влітку опівдні сидиш на дерев’яній лаві в яблуневому садку, відковтуючи з металевого кухля свіже молоко, а навколо дзижчать огидні сільські мухи. Від їхнього дзижчання тобі стає ще маркотніше. І тоді починаєш співати їхніх пісень, яких тебе ніхто ніколи не вчив, але які, ти знаєш, так охоче виспівують вони і які їм так допомагають нічого не пам’ятати. Їхні пісні — їхні журливі діонісії. Ось скорочений перелік, славетний репертуар:
ой летіли дикі гуси
ой хмелю мій хмелю
ой на горі там женці жнуть
а також інші, що починаються на «ой».
Далі:
марічка раз-два-три
і з сиром пироги
підманула-підвела
Нещодавно їм, після сторіч відчайдушних зусиль, дозволено розширити репертуар і взяти:
ой у лузі червона калина (див. «ой»-репертуар)
пане-полковнику мій синьоокий —
оце, либонь, і все, що їм дозволено. Що їм дозволили. Що дозволили їм вони. Що дозволили вони. Що дозволили вони собі. Самі собі. От-так-от.
Непевність потребує переконливих запевнень. І тоді вони кажуть «так-так», і що наполегливіше вони такають, то більше бере сумнів. Ніхто не вірить, а вони розпачливо б’ються в груди і кажуть «Вірте!» Роблять розгублені обличчя: «Ну що це Ви?» — А що вони? Вони не вірять і кажуть: «Ви дешевий антикваріат» і додають: «Griechische und rцmische Ausgrabungen«. Їм уже ніхто ніколи не повірить. Вони самі повигадували собі імена і титули, але фальшиве звучання швидко повиводило їх на чисту воду: «Де ваш пастир, що про нього співаєте?»
Ну от, переміг. А вони кричать: Пірр! Пірр!
Вона казала: Приїжджай у мою країну, і ти дуже боявся, що приїхавши в її країну, ти вже ніколи звідти не виберешся. Вона мило всміхалася. Ти любиш, коли мило всміхаються. Ти колекціонер милих усмішок. У твоїй колекції є різні усмішки. Є, наприклад, усмішки милі, але нещирі. Їх особливо багато. Багато з них межують з погрозливим ошкіром. Вони тебе лякають в житті, проте починають розважати, коли опиняються в твоїй неоднорідній колекції. Іноді ти пробуєш котрусь приміряти собі.
А ще вона казала парміджано з м’яким «дж», після якого ти зрозумів, наскільки недолуго і кулеметно звучить твоє «пармезан». Відтоді ти, очевидно, небезпідставно побоюєшся, що маєш більше таких недолугостей і не знаєш, коли вони відкриють свою вульґарну суть, свою середньовічну латинність і лінґвофранкність. Отак потихеньку починаєш відвідувати вебсайти, гадаючи, що це вбереже тебе від ставання на граблі.
«Це наш духмяний хліб», — казали вони. «Але це серветка», — спалахував ти. «Йому просто бракує фантазії, — не зворушувалися вони. — Фантазії і доброго виховання». So ein Spielverderber.
Прогулянка парком. Між уже не зимою і ще не весною. Через дорогу побігла білиця.
«Славетна мануфактура порцеляни».
«Влітку простір ховається і відкриваються осьові лінії».
«Ополудні скликають дітей на обід: Яцеку, Іво, Аслане.»
«В кишені Ґабріель Ґарсіа Маркес. Запах Ґаяви. Розмови з Плініо Апулейо Мендосою. Які імена! На тридцятій сторінці закладка — «прем’єра: Люлю / балкон».
Марія Сибілла Меріан (1647 — 1717). «Metamorphosis insectorum surinamensium». Подорож до Сурінаму (1699 — 1701).
«Дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини» (Луцій Анней Сенека).
І ще раз — Луцій Анней Сенека:
«Сам же бачиш: там, де погані закони, — погані звичаї».
Але чому, Луцію, там, де добрі закони, звичаї також погані?
Все чуєш. Маєш двері — самі шпари, в яких гуде вітер і застряють чужі слова, мов м’ясо в зубах.
Скільки ти не йшов, під ногами пересипався пісок, а вода сягала заледве до ключиць. «І ви хочете сказати, що це море?» — «Саме так». — «Хіба це море?» — «Таке наше море». — Bцhmen am Meer. Звідки їм було знати, що хвилі справжніх морів солоні і що море — то завжди море в серпні.
Ти приречений жити тут, і це втішає. Можливо, бракує екзотики. Це непогана територія для героїв, яких не існує. Проте це не остання територія. Ані твоя, ні твоїх героїв, яких не існує. Ані тебе, якого не існує, ні твоїх героїв. Хіба не ти писав у нотатнику, який гортаю: «Обмежуватися означає ставати обмеженим»?
Те, що він нікудишній політик, аж ніяк не означає, що він поганий драматург.
Він казав: «Ми всі хворі своєю невідомою хворобою», — і що я мав відповісти йому?
Галасливий ярмарок, де кожний вихваляє свій крам, а крам давно міль побила.
Моравець п’є пиво й оповідає історію:
«Мені снився жахливий сон, ніби я прокусую голову немовляті».
Швед п’є пиво й оповідає історію:
«Я бачив сон, в якому трощу зубами рибальську шхуну свого тата».
Сицилієць п’є пиво й оповідає історію:
«Я марив, що червоні лави Етни затопили Катанію».
Потім ми зустрічаємо юних угорок, знавкинь токайського вина, наших приятельок.
Я люблю моравця. Він завжди цитує Каснера, про якого я ніколи нічого не чув. Він навчив мене розрізняти між моравцями й богемцями. Він пояснив, що казати чехай — це вульґарно й політично некоректно, і що слід казати чехіен або ще краще чек ріпаблік, однак якщо ти вже претендуєш на особливу делікатність, тоді кажи ческа. Вони всі ходили на бенкет в ратуші, напередодні Сильвестра, де було море червоного вина і трохи добрих страв. Перед від’їздом угорки, сміючись, застерегли: «Пийте токайське. Ніколи не пийте дешевого вина».
Я зустрів її на коридорі. Після відвідин їхньої національної ґалереї я її інакше, як при файці з довжелезним чубуком, уявляти не уявляю.
Я думав, що мені двадцять вісім, а це вже двадцять дев’ятий.
Щоразу, коли переставала трясти пропасниця, він казав знай одне: «Mцrbisch». Вони зверталися до лікарів, однак лікарі безпорадно знизували плечима: може, morbus? Що таке Mцrbisch, ми не знаємо, і радили звертатися до експертів інших галузей.
Коли він знову западав у свої напівпритомні стани, то було чути, як він щось наспівує не відомою їм мовою, я прислухався, і мені здавалося, що це арії з «Циганського барона» в ориґіналі, проте напевне я сказати не міг.
O don fatale...
Любить себе до неможливости. Але називати його самозакоханцем було би великою кривдою. Нещодавно я і ти його бачили. Він — наша гордість.
Щоразу довшають осінні вечори,
із закапелків виглядають фавни,
виправа вересневої пори
закінчується плачем Ярославни;
беруться позолотою вали,
і ти запитуєш стурбовано, коли
ми проминемо станцію Журавне?
(ст. 60)
Адже ти з тіні. Твоя країна — то тінь. Її недоруйновані руїни і недосоловілі села, навіть на бунт і той уже не здатні, — химери тінного царства. Твоя країна — барокова, perola barocca. Її найкращі поети і найгірші політики — а інших ні поетів, ні політиків вона не знала — барокові. Тобі нічого не залишається, як будувати потьомкінські хижі хворої уяви. Скоро приїде цариця з почтом — не годиться вдаряти ліцом у ґрязь.
Ми поїдемо польовою дорогою. Дивитимемося, як достигає жито. Вітер колихатиме ситець, світитиме сонце, а в крислатому горісі потойбіч поля дріматиме вечір. І ти скажеш: «Я б хотіла залишитися тут назавжди».
«Це наші міста, де колоситься жито».
«Це — наша нашість», і ми втікаємо від ненашости, так наче враз зрозуміли, що перебуваємо в чужому домі. А його велика перевага — він завжди був у власному.
Привіт, привіт, рудий псе! Усюдисущий рудий псе. Сьогодні тут, завтра там. А післязавтра де?
Le nozze di Figaro. Комічна опера в чотирьох актах. Лібрето Лоренцо да Понте. Музика Вольфґанґа Амадея Моцарта. Початок о дев’ятнадцятій нуль нуль.
Ти прокинувся з таким добрим самопочуттям, якого вже давно не знав, крізь напередодні нещільно закриті жалюзі побачив сніг на даху будинку напроти. Ти ніяк не міг пригадати дотепні анекдоти, почуті напередодні, — анекдоти проходять крізь тебе, мов борошно через сито, мов кулі через циндряні тіла трілерних покиванів. Вони — наче твої сни, яких ти ніколи не пам’ятаєш.
Тішився ще з іншої причини — нарешті почав голитися електробритвою, шкіра більше не подразнювалася, не залишалося порізів, як після голярки. Але звичка дезінфікувати горілкою залишилася. Дехто вважав таке її використання приниженням національної пшеничної гідности. Для нього горілка була ліками, такими самими, як йод чи перекис водню — для зовнішнього вжитку. Для внутрішнього вжитку залишалися червоне та біле вина. В цій країні горілка — то перший поверх випробовання, що ти можеш. І тобі здалося, що нарешті дорослішаєш. Здалося, що ти теж можеш. Бодай отак плескати зволоженою горілкою рукою по виголених щоках — твоя профілактика й дезінфекція від бацил тінейджерівської епохи, з якою, здається, вже назавжди прощаєшся, включно з її крикливими експресіоністами й басгітарними рокбендами, залишаючи позаду весь той двадцятий вік, в якому народилися твої необґрунтовані сподівання і непоясненні страхи.
А може, його піднесений настрій був пов’язаний з іншим — близькістю її приїзду. Він уявляв, як вона подзвонить, він відчинить двері, вона стоятиме на порозі, і білі горлиці, з якими вона не розлучається ніде і ніколи, сидітимуть на її хлопчакуватих плечах. 
«Треба вміти подавати себе», — казали йому, і він пробував грати паяца. Мав відчуття, що не дуже клеїлося, — не те щоб був кепським актором, найрадше причина була в тому, що він приміряв не ту роль, не того актора або не того комічного актора.
«Стороннім вхід заборонений».


О, вона знову в каштановому капелюшку. Вона купує тільки каштанові капелюшки. Вона каже, що їй сумно і що вона не знає, навіщо опинилася тут.
В порожніх пляшках з-під горілки (з перцем) — там ще довго залишатиметься нудотний запах вашої духовности.
«Не треба нам такого паломництва. Самі собі натирайте мозолі». — А ще їм страх як кортіло потрапити на tren de la fresa. Проте вони не могли потрапити на tren de la fresa, ти їм казав: ось уже безліч років, як квитки незмінно продані, а товариство, яке їх скупило, ніколи не візьме вас до себе. Воно нікого не бере до себе, жодні прохання не допоможуть! — Оскільки було вже пізно, щоб вертатися, ми знайшли запорошений palomar, де й вирішили, незважаючи на їдкий запах, перебути цю ніч, необачно наполохавши голубів.
Все, що ти міг їм дійсно запропонувати, — кілька дисконтних квитків на descenso pirata, однак треба було чекати до початку вересня, вони ж нарікали, мовляв, і так засиділися. На що ти відповідав: чому засиділися? Ми мандруємо. Ruta de palomares — такого паломництва ще ніхто не робив.
Один Тарік, а той другий — забудьмо його ім’я — коли регоче, шалено гупає ногами. А я гадав, що в них руді ноги.
Почекай до літа, він поїде, і ми повернемося до твоєї пропозиції.
Він проспав цілий семінар, присвячений gender studies, а коли його розтермосили питанням «Яка Ваша думка?», він одразу видав своє сакраментальне: «Нам не треба голих жінок. Нам треба розумних жінок. Шерше ля інтелектуалку.»
В Ікс великі очі. Коли ти це кажеш, вона питає: «Правда, в мене теж великі очі?» І ти безперечно відказуєш: «Авжеж». І коли вона йде в душ, ти знову думаєш про великі очі Ікс.
Якщо робити, то робити добре. Тебе вчили, що навіть злочин треба робити добре і що це і є, власне, естетика. Якщо хочеш бути справжнім митцем, то це єдина життєва максима, якій не слід зраджувати.
Вона любить перебувати на сцені і потребує глядача, і я не смію відмовлятися від цієї ролі самотнього глядача в приватному театрі.
Отак ми перетворюємося на містки в минуле.
Яка заворожлива краса смерти — якщо не помиляюся, ви хотіли сказати саме це. Дивно не так це, як те, що всі вам аплодували.
У теперішньому часі ми не можемо заперечити факту свого існування.
Як довго звикається до холоду і як швидко до тепла.
Ранок. Ми прокидаємося. Ми на сцені. З оркестрової ями чути приготування оркестру. Підніметься завіса — і зала вибухне оплесками. А нам доводиться рятуватися за лаштунки, кланятися на всі боки або продовжувати грати роль — так, наче нічого не сталося.
Святкуй, коли свято.
Це вже було. Ти вже десь їх бачив. Проте вони і знаку не дають, що знають тебе. Перебираєш усі історії, в яких вони могли з’являтися, проте не знаходиш жодної, яка б могла підійти. Питаєш їх, а вони теж кажуть, що не пригадують і що ти, напевно, помилився. Але це дурниці, додають вони, це не повинно тобі перешкодити приєднатися до їхнього товариства, в яке вони тебе охоче запрошують. Їхнє товариство інше, і ти б охоче приєднався до них, але твоя мова, хоч мало, має досить кон’юнктиву, щоб спровадити тебе на манівці якбишности і можебутности.
Поети стають дедалі вправнішими, дедалі недорікуватішими. І замовкають. Коли вони всі нарешті замовкнуть, їх поховають, а на камені над битим шляхом (їхня улюблена метафора) висічуть їхніми рунами таку-от епітафію:
тут похована лежить
нація поетів
подорожній зупинись
поміркуй над етім
Він один з них. Він один з наших. Ти ніколи не знав, що означає бути одним з наших. Від бутности одним з наших тобі завжди віяло Verschwцrung und Komplott, beides in einem. Проте не можна сказати, що тебе анітрохи не цікавило, що воно таке, бути одним з наших. Ти б охоче побув одним з наших, але за умови, що тільки-но не сподобається, вони тебе не триматимуть силоміць.
Я люблю це відчуття, коли я вже в автобусі, що везе мене до тебе, — кажеш ти.
Ти залишив тут квітень, стрінув її, стрінув їх, стрінув Тебе, якого ти пишеш з великої літери — одна з твоїх патетичних марнот, від яких несила відмовитися.
Коли вона бачить, що він викликає симпатію її приятельки, то любить його ще дужче. Коли вона бачить, що ним цікавиться інша, якої вона особисто не знає, тоді починається furioso.
І вона сказала: ходімо на ту гору. Там чудовий замок. Я хочу відсвяткувати там мій день народження.
Нами починають цікавитися: добре це чи погано? Це і добре, і погано.
Вона каже: нарешті фільм, якого я так спраглася. Нарешті фільм, що покидаю зал без пригнічености. Ти намагався дарувати їй якнайбільше таких ілюзій. Адже ви з краю, в якому обмаль таких, хто б покидав кінозал життя щасливим. Якось вона благально мовила: може, перейдемо в інший кінозал? Третина фільму позаду, — відповідав ти. — В іншому доведеться дивитися від середини. Вона несміливо продовжувала: нехай так, лише щоб не цей. Цього з мене досить.
Але чи пустять до іншого кінозалу посередині фільму?
Навіть якщо пустять посередині фільму до іншого кінозалу, то що це за втіха: частина одного фільму й частина другого? Як з’єднати їх в одну стрічку?
Сьогодні зібралися колишній і теперішній, перший і другий і той, хто в процесі переходу від теперішнього до колишнього, і навіть я був сьогодні тут. Якщо б це був замок, і вони взяли б мене з собою, я б неодмінно поїхав. Але якщо б я захотів вийти і сказав до них: «Зупиніться, будь ласка», — то чи зупинилися б вони тоді? Чи не сказали б вони: «Ми не можемо зупинитися. Уже відцвіли маґнолії. Ми не можемо зупинятися». І я б їхав з ними і сумно дивився би на маґнолієві гаї, що відцвіли. А потім у замку, вже після всього, вони б дістали з валізи кришталеві келихи і пляшку токайського, і я б сказав: «Будьмо!», а вона засміялася б у відповідь: «О, будьмо — стільки я вже знаю».
Я бачив їхніх селян. Вперше я розмовляв з ними у поїзді, коли ми втрьох їхали відвідати нашого Дон Кіхота. Вони привітно усміхалися, говорили м’яким верхнім діалектом, на диво, ми все розуміли.
В їхніх ремісників бичачі шиї. Вони безпосередні і п’ють вечорами пиво в кнайпах, гальба за гальбою. Вони регочуть і бесідують, а побачивши тебе, навчають, як правильно жити. Їхня правильність знуджує швидше, ніж гіркувате пиво, яке вони щедро ставлять, і ніж їхні Purzelbдume, які зацвітають під їхній задоволений регіт. Так вони ховають свій неусвідомлений сором, брутальні, мов діти. «Такі повісили мого діда», — мовив барон. Ох, Дон Кіхоте, Дон Кіхоте, мені вони нагадують санчо панс, в яких відібрали їхнього улюбленого віслюка.
І ти прийшов, коли вони всі вже порозходилися. Ти відімкнув двері, праворуч на стіні намацав червоний ґудзик вмикача. Ліфт працював. Ти виїхав на третій поверх, ти розчахнув обидві стулки дверей одночасно, і море світла жбухнуло тобі назустріч — ти знав, що це колись має статися.
Часто замислювався: до кого належиш? До шелліанців? До кіплінґіанців? Чи, може, до тих, що «педствуют»?
Зрідка, коли ти підносиш планку надто високо, вони благають: ти б спробував розмовляти по-нашому. Нє-а, кажеш ти безжально, no. Now-how. No pasarбn, і щоб остаточно розвіяти їхнє вагання-сподівання, додаєш щось на кшталт brain-drain crazy train we are dancing in the rain абощо, після чого вони, безперечно, кричать: він ненормальний, а ти напрочуд спокійно підводиш риску: nicht dass ich wьsste, ґаспада.
О, ти навіть не зчувся, як написав: свому приятелеві. З таким самим успіхом ти б не зчувся, якби написав: приятельці. Вони і досі не впевнені, йдеться про приятеля, чи про приятельку.
Не бракує сонця, але бракує твого соняшного усміху.
Ти вдався до старої, як світ, хитрості: «Я вас усіх дуже люблю», — і дивувався, наскільки вони наївні, що досі ведуться на такий дешевняк. Їх уже ніщо не врятує.
Не такі вже вони поети, коли так римують.
Весь час думаєш про таємницю чорних дроздів, про помаранчеводзьобих самців і попільно-брунатних самок. Сушиш голову і не можеш пригадати — як завжди, несподівану — розв’язку. Мордуєшся і не маєш поруч книжки, щоб погортати і знайти. Лише дивуєшся, що навіть з мертвих дроздів вона зробить важливих героїв, що навіть з мертвого дрозда вона зробить важливу птаху.

Що то за така дивна метафора — спорудження вавилонської вежі? Що то за така дивна метафора, складена раніше за саму себе?
Іноді з’являється рефренне.
Влітку було анітрохи не страшно, коли темніло.
Він приймав того, хто був на кону, коли він був молодший, і приймав того, хто виходив на кін і був молодший, ніж він.
Пригадую, як він казав: не знаю, на що вони більше чекають. Я розумію, я тебе дедалі більше розумію.
Ми любимо тепло. Ми його прагнемо і тому виходимо з тіні.
Що ми хочемо сказати? Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Оце й уся герменевтика.
Так чиниш зраду. Думаючи про це, чиниш зраду. Думанням, що чиниш зраду, обмежуєш свободу.
«Нам треба триматися за них, бо. І нам треба триматися за них, бо теж». Але чи бодай колись ви спробували триматися на власних? Не триматися ні за кого? Триматися тільки за себе? Власне, триматися?
Тут Чарльз був, такий філософ-містик, і Каська-феміністка й ти також тут був.
Відлучити його від тебе (тебе від нього) — зруйнувати фігуру надхнення.
Було чути тріпотання прапора на флаґштоці, так ніби він поруч за вікном, а не над протилежним перехрестям. Іноді простір згущується, і тоді чути навіть рух вагонів на рейках, через кілька кварталів, пів години ходи пішки.
Пустельна рептилія, яка може завмерти на годину, дві, три — і аж не віриш очам, коли вона раптом ошелешує своєю прудкістю. Тільки для того, щоб знову на години закам’яніти.
Мотор працював краще, ніж вони побоювалися. Коли дорога закінчилася, їх це не здивувало, і я зрозумів, що вони їдуть тут, очевидно, не вперше. Далі ми котилися червоною рівниною. «Бачили, який алькасар?», — вражено мовив я. Вони перезирнулися і розреготалися: «Стривай, ще буде чимало таких алькасарів. Ми щойно на початку нашого справжнього шляху».
Вони тепер ніколи не прийдуть. Отак утрачаєш не набутих друзів.
Вони вимагали: відмовся! Він казав: не відмовлюся! Вони вимагали: відмовся! Він знову казав: не відмовлюся! За якимось разом він, здавалося, несподівано покомпроміснів: Від чого, власне, маю відмовитися? Від чого він, власне, має відмовитися? — шкробали вони свої нашипрені потилиці.
Коли він сказав «Це мій улюблений об’єкт», я зрозумів, що він колись збожеволіє.
Тааак. Тебе фотографують. Фотографують невідомі жінки в затемнених окулярах з (пофарбованим?) каштановим волоссям.
Ти вперше пошкодував: чому не залишився з ними на їхньому кам’янистому острові, де вони тебе мали за рівного, — найвища гостинність, яку тобі хто-небудь коли виявляв. Вони не розпитували тебе, ні звідки, ні куди ти. Вони ділили з тобою свої південні учти й автентичні історії. Навпаки, то ти був тим, хто не зміг розрубати вузол свого куди і звідки.
Ми всі гілки одного дерева.
І вона сказала: «Ти мене ціле життя дурив з цією своєю українською мовою». І що я міг відповісти.
«Будуй з нами. Будуй, як ми». — «Не хочу будувати, як ви. Краще мандрувати, ніж так будувати». — «Гаразд. Будуй, як знаєш». — «Ну і що вийде з того будування? Мушу мати іншу територію. Що вийде, як ми будуватимемо — ви своє, я своє — на одній території? Навіть Вавилону і того не вийде». 
«Я мушу йти, в мене сьогодні ще одна зустріч», — вона переможно обвела поглядом застільне товариство: Катерину, землячку, яка шаліла від двох речей у світі: любощів і нерозуміння європейцями широкої російської душі — ти хотів її розрадити, але на «широкий», крім «душа», тобі спадало таке: ширака страна мая радная, однак ти вирішив утриматися, головне не заспівати, головне не почати зараз співати, щоб не напсувати ще більше, не роз’ятрювати незаятрену рану: тобі було вкрай прикро, але кращої розради ти запропонувати не міг, відтак перелічував далі: Герберта з хустинкою і Анною на шиї; Анну; Лео, мисливця за вимираючими мовами; норвежця Оріана, по-нашому Юрка і філософа, рідну мову якого вполював Лео-мисливець; Лео-самурая — втім, він виявився потім всього-навсього твоїм оптичним обманом, даблтраблем, і ти сказав: sorry, це твоє саке, Лео; Дмитра, жонґлера й урівноважувача інтересів; Миколу, який сидів по ліву руч од Дмитра; і, нарешті, тебе, весільного генерала, — бути тобі майором, казала тобі в дитинстві пишногрудоволоса дільнична лікарка — як фатально вона помилилася, як грубо і невибачно вона помилилася.
А ти навіть не завважив, як заяскріли твої перші імена, твої герої.
Привіт, привіт, рудий псе! Ти знову тут? Нашурябуриш і цурюк?
— Як Вам пишеться? Ой, це напевне так важко, писати?
Чому вони ніколи не питають, як Вам живеться? Як Вам живеться в країні, якої немає? Яка не має тебе? Яка не має себе? Якої немає ось уже вісім років? Якої до того не було сторіччями? Якої не було ніколи? Тож чому вони не питають, як живете в країні, якої не було ніколи?
То був твій найзнаменитіший сон.
Ми вільні. Стаємо ще вільніші. Скоро будемо янголами.
Іноді ми можемо вибирати: бути генієм добрим чи злим.
Коли ти вирушаєш з міста М., не маючи на меті жодного іншого міста (Мn), ти не можеш ані скласти, ані відтак і тим більше розв’язати рівняння свого життя.
(«Мабуть, треба піти купити квитки». — «Так, піди, нехай хлопчики будуть мати на вино».) — «Я б їх роздерла», — каже на таке вона. «Розумію, — кажеш ти, — але тоді ці чудесні хлопчики в зичених м’ятих фраках взагалі залишаться без вина».
Вона каже, що він найкращий теперішній письменник.
Там теж озеро. Там на півдні є велике озеро. На його березі ми влаштовуємо пікнік з нагоди другої річниці.
«Я нічого не хочу, крім як писати добрі вірші». (Він каже, мовляв, нічого не хоче, крім як писати добрі вірші).
Ми спимо. Нас тримає міцний сон. Сон розуму. Коли прокинемося (якщо прокинемося), ми його не пам’ятатимемо, як і всі інші наші, як каже вона, «галімі» сни. If.
А вона непогана дівчинка, подумалося тобі. В її віці ти теж був нечемний. В її віці твоя чемність була однією з твоїх найнестерпніших і — з погляду техніки виконання — найфантастичніших масок.
На тенісних кортах ти з ним познайомився краще. Ви пили компот, який він приніс у коростявій консервній банці, в якій кілька місяців тому плавав перчений дебреценський салат, і він казав: Але ж ми потребуємо заліза. — Тільки не в такій консистенції, згладжував ти. Він рудо шкірився, і ви далі, ще добрих дві години, здіймали порох з тертої цегли, доки не з’явилися справжні гравці і не мовили: your game is over, панове.
Ти казав: ні, шановні, так нє пойдьот. Ось крапка і з неї починаються лінії координат. Прошу в них рухатися і їх не покидати і не шукати собі санскритів на хворі голови.
Коли станемо янголами, тоді нарешті утворимо духовну республіку, де житимемо до віку без віку: ніхто вже нам не заважатиме. Ніщо вже тобі, танцюристе, не заважатиме. 
Линва билася об флаґшток без прапора. Ми хотіли вийти в море, але не можна було вийти в море на ілюзії корабля.
В них забирали все, що можна забрати. Навіть літери і ті в них забирали. В них забирали пісні і співаків, які їх співали. В них забирали все, що можна забрати, а вони кричали навздогін: Оце, оце ви ще забули забрати — ви забули забрати гірські джерела і ці поля з волошок і маків, ви забули забрати сонце і запах ясмину ви також забули забрати. І тоді ті поверталися, а вони, хто залишався, вирощували мальви міфів, щоб оповідати нащадкам, яких не буде, мовою, в якій годі дорахуватися літер.
Смерть перемагає тактично, життя стратегічно. А може, то все взагалі хитрощі життя, яке дає смерті маленькі перемоги, здобуваючи одну велику, одну велику перемогу, одну велику поразку, велику марноту, надію? Що скажеш ти, Еклезіасте? Що відповіш ти їй? Що відповість поет поетці?
І коли ми нарешті прокинемося зі сну, нам відкриється безкрая червона пустеля.
«Його вбили не повністю. Його вбили на вісімдесят шість відсотків. Відтак з метою внесення ясности суд пропонує вбити його ще на чотирнадцять відсотків, що залишилися».
Ось уже друге літо небавом. На одній шальці слово і на іншій теж слово, і рівновага — то смисл їхньої невизнаної двоїни.
«Ми, старі партократи», — казав він, і я не знав, чи це пастка, чи щирість, чи це пастка, в якій щирість, чи щирість, у якій пастка.
Іноді болить. Тоді хочеться перетворитися на крик з картини Мунка.
Він тебе застерігає: це пустеля життя. Ти хочеш заперечити, і твоє «ні» в’язне у сипучому піску твоєї ітаки.
«Would you like?» — питали вони. «Danke», — казав ти. «Danke, ja, oder danke, nein?» — уточнювали вони. «Danke, nein. I wouldn’t like», — казав ти. «You don’t like?» — перепитували вони. «I don’t like», — підтверджував ти. «Indeed?» — настирничали вони. «Indeed! Indeed I did! I did indeed!» — відбивався ти. «Du nicht like?» — розчаровувалися вони. «Ich nicht», — не поступався ти. «Hmm», — дивувалися вони. «Aus», — казав ти, знаючи, що це далеко не остання партія.
Навіщо було знову вестися на цю тему, на цю фатальну тему, без якої не життя і з якою — поготів.
Ти правильно зробив — пов’язав хустинку і вицофався геть. Колись ми зустрінемо тебе, далеко звідси, ми спробуємо усміхнутися, і ти скажеш: «Я вас не знаю».
І коли він відчув потребу побайдикувати, він не зміг. Це раптом виявилося важче, ніж робити, творити, діяти. Він розівчився байдикувати. Чи може бути щось прикріше для поета і похвальніше для ремісника?
Відколи її стрів, так і плентається за нею. Вона неповторно клацає пальцями: «Маестро, туш!» — і він як стій б’є у литаври. Коли ти їх знову побачив через вікно, попиваючи каву з захерторте, ти констатував, що нічого не змінилося, — нічого анітрохи не змінилося.
Настане час, і він запитає тебе: «Ти її належно плекав, цю квітку?». І все, що ти зможеш відповісти, і то буде, напевне, гідна відповідь: «Вона любо сміялася, мій Пане».
Її ім’я тепер прикрашає метелик. А скільки таких метеликів прикрашає його ім’я? Прикрашає Твоє ім’я?
Як легко ми гортаємо календарі. Він засміявся, і я згадав його корбутові історії. «Мені сьогодні п’ятдесят один».
Мов мандрівник на шляху між Сходом і Заходом.
Після його смерти ти перестав, хай там з якої нагоди, дарувати троянди. Ти перестав називати ці квіти трояндами, і відтоді на кожну згадку про них і на кожне їхнє побачення виринало «Rose, o reiner Widerspruch»; хто не відчує рафінованої штучности такої зміни імени? Чи винна вона, що її дарують його вбивці своїм тимчасовим коханкам? Що її дарують вбивці своїм коханкам? Якось він сказав мені: «Я не зустрічав жодного вбивці, який би подарував своїй коханці ромашку або любисток».
Ото сидиш бозна-де і горлаєш у рурку: «Це — так». — «Те — сюди». — «А їх — дідькові в зуби», — так, наче пражить спека і вже рік, як не було дощу.
Вони приходили і казали: «Поведи нас, поведи нас!» — і як йому було їх не повести?
Виймав калинову сопілку і награвав їм їхню улюблену мелодію.
«Яка гарна погода!» — мовила вона, і тоді всі в один голос проказали: «Яка чудова погода».
Вздовж паркового муру цвів ясмин — білі квіти з соняшними серцями. І тоді я сказав: Який Ти сантиментальний, Господи. Якби Ти не був сантиментальний, не було би цього ясмину з білими пелюстками і соняшними серцями.
Просив цих бесаг — а чи думав, чи подужаєш нести їх?
Вони повидобувалися на дахи сусідніх будинків і скандували: «Най жиє наша маленька царівна». Всі, хто внизу, підхоплювали їхні слова: «Хай живе наша велика цариця».
Реставрація будинку завершилася раніше від запланованого терміну. Стерши вигадливу текстуру його пам’яті, вони не дали вмерти його охлялому тілові.
— І все забрали?
— Все.
— І нічого не залишили?
— Нічого.
— Нічого-нічого?
— Сміх. Йому вдалося приховати сміх.
— Але ж на сонці тридцять сім ґрадусів. Я не знаю, як ваші люди можуть працювати на такій спеці.
— Ми дозволяємо працювати нашим людям лише в тіні, Ваша Ексцеленціє!
— А ці голосіння?
— Це в них роль така, плакальників і плакальниць. Їм треба, щоб час від часу хтось умирав. Інакше вони розівчаться свого ремесла. А що вони варті без свого ремесла — єдиного, яке справно знають? Чи бодай раз ти колись замислювався, що вони без свого ремесла? Тож навіщо пхати носа туди, де вариться редька.
Вона, до речі, вродлива була, крім того всього. Дуже схожа на тата. Її дідо набивав люльку тютюном, лічив кожне яйце, що знесли кури, лаявся і молився виключно польською — «сестрам на подив», в усьому іншому послуговувався вишуканою українською, в яку коли-не-коли впліталися братрури, бамбетлі, гендель та інший мальовничий мотлох і якесь дивно пом’якшене «с»; лягав о дев’ятій, вставав о п’ятій і розгнівано стукав у їхні вікна — як можна спати, коли вже сонце зійшло?
Навіщо він залишив її там саму. Цього не можна було робити. Цього ніяк не можна було робити.
Тобі не пасує так казати. Але як тоді тобі пасує казати?
Вже тридцять п’ять ґрадусів у затінку, а він стоїть і так відчайдушно співає арію. А може, саме тому, що тридцять п’ять ґрадусів у затінку, він так відчайдушно її співає.
Він вишерегував нас, наче гоголівських запорожців перед царицею («цариця любо і довго спілкувалася з Його Ексцеленцією, якого маю честь цього разу супроводжувати в Його черговій подорожі, і мило запрошувала ще» — з тогочасної кореспонденції, що зберігається в архіві канцелярії). А от про Олельків в архіві канцелярії не зберігається нічого. Про династію Олельків такого ніде не написано. Взагалі нічого не написано — ні в хроніці, ні в епістолі, ні в таємному донесенні. А раз не написано, отже, не було їх, Олельків. А раз не було їх, Олельків, значить, не було нас. Але ми є! That is the question. Звідки ми, яких не було, є?
Вона читала вірші, а ми казали: «Славно, славно, пані». Ми геть нічого таки не могли зрозуміти.
І тоді він крикнув «геть!», після чого жив іще багато (десятків) років.
Ми в опері. В опері життя. І сьогодні наша арія.
Вона схожа на Лайзу Мінеллі, він — на королівського пінґвіна з метрополітенівської реклами. Щодня, чекаючи на підземку, я згадую їх. У такий вік, як її, статечність завжди спокушує. Ось вона п’є каву, з широко відкритими очима слухаючи його апокрифні історії.
«Якого письменника маємо».
І коли їх кинуть на стіл, їм буде все одно. Лишень тобі не буде все одно.
Від тої миті ти нічого не міг робити. За що не брався, падало з рук. Тоді ти кричав: годі з мене вашої божевільні, — закривався від усіх і вирушав у свій jardin de Luxembourg, де тобі вже ніхто не міг стати на заваді.
Коли вкладаєшся спати, зачиняєш вікно, відкараскуючись від них, які кричать і чіпляються за підвіконня. Прокидаючись, квапишся відчинити, розчахнути його і переконатися, що вони все ще є — боїшся, що одного разу, розчахнувши, застанеш порожнечу, і не буде більше їх, і не так шкодуватимеш за втраченим привілеєм їх проганяти і впускати, як жахатиме сам факт їхньої відсутности.
Ти, звичайно, трохи блазнював, коли казав: «Не знаю, чи то мій дім». Насправді ти добре знав, що то твій дім і жодного іншого не маєш.
Вона мовби читає твої думки, і тобі стає соромно і відчуваєш, як пекуча червінь розтікається твоїм обличчям. Твоїм досі наївним обличчям. Адже в тебе досі погляд невинної дитини.
Задзеленчав трамвай. З-поміж звуків, які жадав би чути, хай обов’язково буде: а) дзеленчання трамваїв, б) той джаз і блюз, все те кохання по-нью-орлеанському, коли минає північ, а також — це все належить до б) — твої улюблені гурти в різні періоди доби в різних почерговостях, іноді pur, іноді mixed, в) передзвін, повернений на відреставровані дзвіниці та вежі, г) голоси пізніх перехожих. І, може, як доповнення, як ґ) (до речі, теж відреставроване), — цокіт цикад на внутрішньому подвір’ї серпневими ночами.
Що вдягти? що вдягти? — Метелик і краватку? — Усміх, менеере!
Він не на жарт розлютився. Вони бігали навколо того, махали пальмовими віялами і тремтіли, з тихим жахом чекаючи, кому з них світить шибениця, щоб йому покращився настрій. І тоді розлютився ти. Ти б поламав їм їхні віяла об голови, звісно, вони б померли не через це, але тоді вони померли б зі скрухи — пустувала б шибениця і вони б не мали цієї не зрозумілої тобі втіхи трясти жижками.
Замість пшеничного і житнього хліба їстимемо вату — нашу сподівану манну з неба. Зрозумілою мовою дивитимемося фільми зі смітників у кінотеатрах з провислими дахами і священними назвами, читатимемо книжки вельми сумнівної вартости у вельми сумнівних перекладах, похнюплено мовчатимемо, коли на нас тицятимуть волохатими пальцями і кривитимуться — «смердючі селюхи». Іноді нам до рук потраплятимуть чужинні журнали, і ми бачитимемо обличчя, розтягнені в оплаченій усмішці, і марно чекатимемо, коли з’явиться хтось, хто заплатить нам, щоби ми теж так могли усміхнутися.
(Б)ром: «Їхню (твою, вашу) історію не можна читати без (б)рому». Чому змовчав? Чому не додав ще «мою»?
Іноді добре. Тоді хочеться мати крила, бути птахом і ширяти над містом.
Лист — то дзеркальне відображення нас. Хто б подумав, що він ітиме так само довго, як абсурдно довго ти вертатимешся назад. Вони дивилися на тебе, то співчутливо, то іронічно — буква людського закону сильніша за людину, букви людського закону виявляються сильнішими, ніж десятки, ніж сотні тисяч людей; то чого можна було жадати від них, котрі були тільки виконавцями букви людського закону? Вони ховалися за параграф, вряди-годи виглядали, усміхалися, розводили руками, відтак ховалися знову. А куди було заховатися тобі? Чи міг ти теж заховатися за їхній параграф? Ти вивчав краєвиди Південної Саксонії, сідав у першу електричку на прикордонній станції без вокзалу і квиткової каси, ти був єдиним пасажиром, доки не вибрався з цієї утопії і аж коли перетнув умовний кордон з реальною Вільною Державою Баварією, почувся затишніше і задрімав. «Усе гаразд. Твого великого листа отримав сьогодні вранці».
Кундера каже: homo sentimentalis. Дарвін каже: homo sapiens. Гейзінґа каже: homo ludens. Анька Середа каже: homo viator. Ти кажеш: homo ridens. Однак останнє слово кажуть філософи: homo homini lupus est.
Якби вони мені запропонували: «Відмовся від тірамісу, і ми скасуємо кордони», — повірте, я б назавжди відмовився від тірамісу. Заради скасування кордонів я б назавжди відмовився від тірамісу. Заради скасування кордонів я б навіть відмовився від артишоків.
Моря. Нескінченного моря з грою небесної акварелі і гарячих пастелей піску вздовж узбережжя і човників, які залишає твоя стопа. Моря і чотириповерхових книгарень — це єдине, чого бракує цьому містові.
Вони просили: склади нам проект. Ти казав: я можу скласти вам проект, але в тому проекті не буде вас. Тоді вони казали: склади нам такий проект, де були б ми. Склади нам такий проект, де були б ми всі. Склади нам такий проект, де б ми всі були іншими. Ти пробував пояснити: навіть якщо я складу такий проект, ви через нього не станете іншими. Станьте спочатку іншими, і тоді я вам складу будь-який проект, який забажаєте. На що вони доречно відповідали: коли ми станемо іншими, нам не потрібно буде твого проекту. Ти замислився, і тобі стало не по собі, і ти кинувся їх наздоганяти: адже ти зробив найгірше, що можна зробити, — перекреслив надію. Може, якби ти склав їм проект, вони змогли б стати іншими? Можливо, ти сам би зміг стати іншим.
Ти йшов через Народний Сад, в якому цвіли троянди, площею Героїв, де на виголеній траві лежали туристи, пожовуючи снеки і розглядаючи побратимів у мандрах, яким пощастило більше, яким вистачило снаги піти далі, бодай на кілька метрів, перш ніж вони теж простягалися на траві, а ще були стійкі, які доходили до розгорненого каре Національної бібліотеки, або зникали далі в переходах, в яких знову ж таки їхні побратими у мандрах пропонували їм культурну програму на бруці, під старими склепіннями, захищеними сіткою від голубів, наче від власних душ, — їхні перші концертні зали, з чудовою акустикою. Ти йшов Замковим Садом проз відреставрованого Моцарта, позолоченого, як золотять маврів у виставах, по Ганушґассе, через ріг площі Герберта фон Караяна, Каринтійською, через площу св. Стефана, на якій знову ж таки їхні побратими у мандрах пропонували їм їхню розвагу, своє ще не відшліфоване до нестерпної досконалости штукарство — щасливці; сягнувши тієї досконалости, вони, як правило, закінчують у дещо смердючих каналах, штайнгофах або в grachtenhuizer, де їх гойдають тайфуни з ласкавими іменами, їхній delirium tremens. Далі ти йшов вулицею Червоної Вежі, вздовж набережної Франца Йосифа до Шведської площі. В Замковому Саду ти намагався розвеселити його, проте він зберігав самонавіяну поважність. Напевне, якби тонув корабель, він би теж удавав, що нічого не сталося. Коли тонув його корабель, він удавав, що нічого не сталося. Так він потопив цілу свою міфологічну флотилію. Свій хронічний анахронізм.
Мені здається, що, повернувшись сюди через кілька років, я четверговим вечором зустріну їхню гамірливу процесію, і якщо я наважуся запитати їх про причину їхньої ходи, вони морщитимуть чоло, пробуватимуть пригадати, але так і не зможуть мені її сказати. Так їхня недосконала пам’ять драму перетворює на фарс.
«Помилуйтеся нашим господарством». — «Як Вам удалося досягти таких карколомних результатів?» — «Ми робили все, що могли, щоб перешкодити розвиткові, — і це, повірте, виявилося в результаті найкращим рецептом нашого очудненого процвітання».
І коли почалося зростання, вони самі здивувалися і спромоглися сказати лише: «Отакої!». В таких випадках вони завжди казали «Отакої!». Всі їхні письменники казали «Отакої!». Їхнє «Отакої!» годі було витлумачити іншою мовою. Можливо, їхнє «Отакої!» — єдине, що вони дійсно мають. Ти теж начебто їхній письменник, кажеш вряди-годи «отакої» і час від часу «вряди-годи», інакше вони тебе розкусять, упізнають в тобі дешевого Bauernfдnger — і тобі не шкода, що постраждаєш ти, тобі шкода твоїх блудних героїв, на яких може окошитися твоє ошуканство, — здається, ти якось спробував їх упіймати неводом імен, без успіху.
І коли він помиратиме, вона гадатиме, що він укотре жартує, і все то несерйозно, і просто такого не може бути, щоб він помер, — так, ніби ми живемо вічно. Втім, ми не відаємо, скільки призначено жити їм. І навіть коли ти припиниш їхнє контурне блукання, ти не знатимеш, скільки їм після того жити.
« — Спиніться, дивні!»
« — Ми не можемо. Як би ми не хотіли, пане, ми не змогли б».
І побачивши, вони дивувалися:
« — Не може бути! Хмари?»
А один відказав:
« — Ми падаємо вгору, мій пане. Ми нестримно падаємо вгору».
Повертаєшся, а вже осінь. Ти не ставив крапки. Ти взяв за правило, від’їжджаючи, ніколи не ставити крапки. Можливо, найохочіше ти б узагалі відмовився від їхніх послуг, проте це означало б порушити гру межування і могло б мати далекосяжні наслідки, яких ні ти, ні вони передбачити не можуть. Здалося, що так легше. Відколи ти перестав налаштовувати пастки слів, розкладати сильця незакінчених речень, марно гадаючи їх упіймати, бодай затримати, бодай привернути увагу, тебе жодного разу більше не запопадав гнітючий настрій. Тобі здалося, буцім ти звільнився від невидного тягара.
Він їм сказав: це територія і тут діють закони території, і навіть якщо закони території тут не діють, то не діють саме закони території, а про жодні інші мови не може бути.
Отакої! — здивувався ти; і навіть там вони до нього прислухаються. То тільки тут вони прислухаються до дзвону червінців у своїх кишенях — і раптом він «червінців» задля більшої достовірности закреслив, однак так нічого і не додав замість закресленого.
«Не треба мені такого дому, — казала вона. — Я не хочу туди повертатися. То не мій дім». «Коли я кажу, що хочу повернутися, то я теж не хочу вертатися в цей дім. Я хочу вертатися в інший дім. Множинність уявлень про те, що таке дім, збільшує можливість нашого повертання», — пробував пояснити ти і не знав, наскільки переконливо звучали твої складні акустичні конструкції, якими, ймовірно, ти прагнув переконати передусім себе самого, що тобі від разу до разу ставало дедалі важче. Принаймні було два доми: в один, куди ти вертатися хотів-мусив, та інший, куди б ти не повернувся нізащо на світі. Але вся проблема полягала в тому, що координати обидвох домів невідворотно збігались, і до яких вже хитрощів ти не вдавався, їх годі було розокремити — і ніякий Декарт і жодний Кант тобі не могли зарадити.
«А що Ви зробили для нашої шановної інституції?» — спитав він, скоса поглядаючи на тебе. Дійсно, що ти зробив для їхньої інституції? Ти про це ніколи не замислювався, як і про те, що ти не зовсім розумієш, про що він і хто вона така, інституція, пажерливість якої не знає меж, так наче вона жива людина, що вічно просить хліб-наш-щоденний-дай-нам-днесь. А що зробили Ви для моєї інституції, хотів запитати ти, однак твоя інституція була надто вже відвертою фікцією, і ти, на противагу їм, знав, що годі щось зробити для фікції. Як можна щось зробити для фікції? Ти не розумів їхньої skurrile Philosophie. Ти і не намагався її зрозуміти. Ти вже давно спробував затраснути двері в їхню азію, в якій мистецтво шанування фікції сягло не підвладних тобі філософських глибин.
Щоразу, покинувши їхню тмутаракань, ти мовби наново з’являвся на світ.
Ти справді звільнився від тягара. Але то було там. Коли ти ішов угору, тягарі залишалися. Що вище ти мандрував, то більше їх скочувалося вдолину. Тобі здалося, що від них звільнився. Однак чи подумав ти, що рано чи пізно доведеться повернутися в долину?
«Ми тебе не забуваємо. Хіба тебе можна забути?» — лукавили вони.
На мить йому здалося, що він на незаселеному острові. Поза тим він знав, що незаселених островів немає і навіть незаселених островів наших мрій і тих не виявилося. Жодного.
Ти теж любиш яблука, проте ти б ніколи не повірив, що їх можна любити так безмежно. Вони виглядають кораблі в портах, які привозять напівстиглі плоди, що стали їм екзотичними, з далеких країн, і тоді вони влаштовують свято врожаю, обираючи яблукового короля. Вони беруть натерті до сліпучого блиску тверді плоди півдня, забальзамовані і притрушені пилком штучних пахощів, і милуються: «Sind sie nicht schцn?»
«А де ж ваші сади?» — вони здригаються, проте швидко оговтуються і ще затятіше святкують свято врожаю.
«Це ми бачили, — кажуть вони. — І це ми також знаємо». «А чого ж ви не бачили? Чого не знаєте?» «Ми все знаємо». Ти дивувався їхній делікатній науці: нічого не знаючи, знати все.
Самотній людині скрутно жити,
самотня людина сьогодні диво,
сьогодні людині потрібна свита,
ескорт ілюзій — як це жахливо, —
коли йому ставало особливо скрутно, він цитував самнезнавкого.
Він утікав. «Зрадник! — кричали йому вслід. — Ти зраджуєш своїй кармі». Крізь ніколи не миту шибку вагона, що від’їжджав, він усе судомніше вглядався туди, де залишилося позаду те, що вони називали його кармою, але, крім синтаксичної конструкції контрольно-перепускного пункту, нічого не бачив.
Вони мали араукарію у великому дерев’яному горщику. О визначеній годині бралися ходити навколо неї, поринаючи в мурмотіння. Ти і собі пробував наслідувати їх, однак твоє мурмотіння тільки порушувало їхнє одностайне murmurando. Ти зрозумів: араукарія — не моя рослина. Відтак ти самоусунувся, а вони під приголомшливе murmurando далі виконували свій ballet trockadero de monte calvus.
Ти хотів щось сказати, ти хотів сказати їм все, що думаєш. Вони сичали: ти заважаєш нам святкувати свято. Show must go on. Начувайся. І ти знав: їхнє свято — більше, ніж релігія. Їхнє свято — то їхній опіум. A co ї nad opium moїe byж.
Вони казали тобі: ось дві гори. Вибирай собі одну. Ти міркував: виберу цю — сміятимуться, виберу іншу — сміятимуться ще дужче. Ти вчасно опам’ятався: Я дякую за велику честь, виявлену мені, це дуже мило і шляхетно, про таке годі було мріяти, я зворушений і вдячний, але це значно більше, ніж можу заслуговувати — (адже для чогось вчили тебе китайської грамоти, бодай для того, щоб отак колись могти врятуватися).
Це що, роман? — допитувалися вони. Daily telegraph, — відповідав ти. Tut uns leid, — казали вони. — Доведеться конфіскувати. Можливо, якби ти їм сказав «У неділю вранці зілля копала» або «Розпрягайте, хлопці, коні», це подіяло б краще. Проте абсолютного успіху — як тільки ти не здогадався про це раніше? — ти б досяг, шепнувши їм на вухо «Рєчка двіжецца». Ти переконаний: подіяло б безвідмовно. Ти навіть знаєш, якою була б їхня відповідь, ти навіть чуєш, як вона мурашками лоскоче твоє вухо: «Пєсня слишицца», — і то був би знак, що ти безперешкодно перетнув калиновий кордон їхньої малинової батьківщини.
Коли всі засинають, ти приносиш зі спіжарки музичну скриньку і, відкривши, насолоджуєшся її старими божевільними мелодіями, забуваючи віднести, забуваючи, що її слід віднести, доки кинуться шукати. Інакше тебе заскочать, і тоді може бути не з медом.
Відтак вони почали дратуватися і нервово скрипіти стільцями: Хто ти? Хто ти? Кажи, хто ти! І ти їм казав: Ніхто. І сказавши їм: Ніхто, ти здобув свого найголовнішого героя — себе, Одіссею. Твій човен відплив, ти вислизнув, викрутився, випірнув. Ти виплутався. Перед тобою вільний простір, тобто нічого немає. Перед тобою, нарешті, незастувана Ітака твоїх нескінченних ілюзій, ґрандіозних перемог, незрівнянних поразок. Lucky surfing.
Його любили там, де його не було. Якби його не було ніде, його б любили всюди.
Ну ось, ти прочекав, а вони так і не з’явилися. Ти застерігав їх, що помилилися керунком, але вони, мабуть, вже не чули. Вони обрали свій шлях. Зрештою, вони мали добре право обрати свій шлях.
Вони, наче всохлі цвітьки, що їх тримають на вікні і кажуть: це наш сад. Погляньте, який чудовий наш сад. Ти хочеш обуритися проти цього ошуканства, хочеш крикнути їм: Але ж це мертві квіти! Їм уже ніколи не зацвісти, — однак на тебе сичать і цитькають: Мовчи, ти вбиваєш нашу надію, — і ти дивуєшся, як можна убити те, що мертве?
Вони мають імена, нащо їм тебе, роздавача імен, вони самі собі герої і філософи, факіри й голкіпери, ґвинтокрили й гелікоптери — змінюючи, нічого не змінюють, говорячи, нічого не кажуть, рухаючись, стоять на місці, вони всі дипломати, але де тоді взяти країну і ким її населити, щоб вони могли її гідно запрезентувати. Коли їм закидають: ви ні на крок не зрушили з місця, вони не лізуть в кишеню: головне, що ми рухаємося, головне, що ми ще рухаємося, і: це як подивитися, все залежить від обраної точки відліку, хіба ви не вивчали Айнштайна з Вітґенштайном і Айзенштайном?
Ти хотів було щось сказати про їхню виставу, однак промовчав. Бо хто знає, як у майбутньому розподіляться ролі? Адже це п’єса, на яку немає довічних контрактів, і бронювати місця на рік наперед жахливо безглуздо.
Чому маєш сидіти в такому лайні? Тому, що з нього народжується поезія? «Не хочу вашого лайна і вашої поезії, — протестував ти. — Ваша поезія смердить вашими неприбраними кльозетами».
Але є ще алкоголь, який називається життям, він п’янить найдужче.
[Якби вимагалося коментарів, їх набігло б багато різних, відтак відбулося б шліфування викреслюванням, доки б не викреслено всі аж до одного: nomen est omen або lupus in fabula або fata morgana або, скажімо, sapienti sat; це могла б бути будь-яка інша сентенція, яку свого часу вдалося запам’ятати, але їх було б однаково замало, щоб охопити все. Крім того, їх ніхто не вимагає і, здається, не вимагатиме]
Тож:
[no comments]