АРІЙСЬКИЙ НЕСТАНДАРТ

ВСТУП

Взагалі-то я не дивлюсь на цю тематику серйозно. Мені здавалось, що одного клоуна – Юрія Канигіна – у цій царині цілком достатньо. Як у російській Думі вистачає одного Жириновського, так в області „аріанства” достатньо Канигіна. Адже двох Жириновських було би занадто – навіть для величезної Росії.

Та тепер я читаю „Арійський стандарт” Ігоря Каганця. Якщо таких авторів більше двох, значить, існує явище, або проблема – відразу не визначиш, що саме. А до явища необхідно придивитись, до проблеми – тим більше. Отож, я ставлю задачу свого дослідження. ЩО ВОНО ТАКЕ? Я розширив би це питання іще одним підпунктом. Особисто мене цікавить – чи автор дослідив матеріал, на основі якого побудував свою ідею, чи він відштовхнувся від готової ідеї, до якої „притягнув” матеріал?
Метод, яким я буду користуватись – простий аналіз. Можливо, я сказав зайве, адже складних аналізів не існує.
Почнімо, мабуть.

1. ФОРМА

Спочатку – по формі. Коли ми беремо в руки книгу, то відразу розуміємо, що це таке: художня література, наукова праця, або ж публіцистика (вид журналістики). (Іще можна говорити про агітацію, як вид літератури, та це припущення я відкидаю – нема на Україні такої політичної сили, рупором якої міг би стати автор даного дослідження. Поки що нема). Повернімось до визначення жанру роботи. Ми здатні зробити таку ідентифікацію, дослідивши її форму. Те, що називають науково-популярною літературою, все одно відноситься до наукової і повинно відповідати певним вимогам. 

Хіба повинно? Хіба існують якісь вимоги? Існують, як це не дивно. Коли люди науки обнародують результати своїх досліджень перед колегами, то роблять це за певними правилами, інакше ніякої науки ніхто ніколи не побачить. Якщо вчені мужі займаються просвітництвом і несуть результати своїх досліджень у народ – правила залишаються правилами, інакше річ буде йти про „жовту” писанину.

Отож, автор повинен сам визначити тип своєї роботи. Але він цього не робить. А мав би зробити! Будемо „вираховувати” – нічого не вдієш. Наукове дослідження, науково-популярний трактат, журналістське дослідження, публіцистична робота – всі вони будуються за певною структурою. 

Як воно робиться – за правилами? У вступі автор визначає тип своєї роботи і призначає мету свого дослідження. Він говорить, чому вважає цю мету важливою, наскільки вона актуальна, тощо. Після цього він розповідає, якими засобами збирається своєї мети досягти і в якій формі буде викладено результати дослідження. В основній частині – основна частина – дослідження. У висновку – висновок – чи досягнуто мету дослідження, і що це тепер нам дає. Ну і, звичайно ж, список використаної літератури, система посилань на джерела (щоб можна було перевірити), іменний покажчик і все таке.

Нічого цього ми не спостерігаємо, крім іменного покажчика, який нам нічого не дає, хіба лиш враження про якусь „науковість”. І списку ілюстрацій, який нам безумовно допоможе.

Бачимо, що ця робота не є науковою по формі. До змісту ще дійдемо.

2. АВТОР І ЙОГО ОТОЧЕННЯ.

Тут можна багато зрозуміти.
Отож, автор – Каганець Ігор Володимирович. Фах невідомий. Завідує „Лабораторією психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України”. Головний редактор журналу нової еліти „Перехід - IV”. Автор книг „Нація золотих комірців” та „Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика”.

Спробуємо щось зрозуміти самостійно, бо ж нам ніхто нічого не збирається пояснювати. 
НАН України. Я так розумію, що це Національна Академія Наук України.
Отож, Академія наук. В будь-якій країні це найвищий науковий заклад. Вище нема наукових закладів. До складу академії входять академіки (це природно), члени – кореспонденти, іноземні члени, тощо. Також до її складу входять регіональні і галузеві відділення, наукові центри та інші наукові заклади – по підпорядкованості. Деякі академії навіть мають науковий флот.

 Академія готує наукові кадри: аспірантів, кандидатів, тощо. Крім того, через наукові видання академія публікує наукову літературу. Нумо – подивимось, що за видання? „Поліграф книга”. Ага. Академія до предмету нашого дослідження ніякого відношення не має. Зате поряд з цією інформацією розміщена іще одна – видання названо НАУКОВО-ХУДОЖНІМ. Дивне визначення. Загадкове.
Повернімось до академій. Іще вони займаються нагородженням видатних вчених за наукові праці. Крім того, при академіях наук існують наукові товариства.

 Ось, що я знаю про академії наук взагалі. Про Академію Наук України я знаю, що вона заснована у 1918 році в Києві. Має 13 відділень, 6 регіональних наукових центрів, понад 80 наукових установ, інженерні центри, тощо. 
До цих „тощо”, мабуть, і відноситься цей центр. „Центр з інформаційних проблем територій”. Я нічого не знаю про цей центр. Зате я тепер знаю, що Україну в АН міряють територіями. З цими територіями вічно виникають проблеми, більшість з яких носять інформаційний характер. Ці проблеми настільки глибокі, що для їх вивчення в Академії існує спеціальний центр.
Інформація – це просто відомості, новини, повідомлення. В науці так називають процес обміну відомостями між людьми, людьми і автоматами, автоматами і автоматами, людьми і тваринами, тваринами і тваринами. Отож, Центр займається комунікативними системами, які дуже проблематичні на „українських територіях”.

Теорія інформації – це галузь кібернетики, яка займається математичним дослідженням способів виміру кількості інформації, яка міститься у будь-якому повідомленні.
До складу Центру входить Лабораторія психоінформатики. (Зайвим було б говорити, що я не сумніваюсь в існуванні таких структур. Обманювати і тут – це вже було б занадто).
Отож, інформатика – галузь науки, яка вивчає загальні властивості і структуру інформації, а також питання, пов’язані з її збиранням, зберіганням, пошуком, обробкою, перетворенням, розповсюдженням і використанням у науковій та повсякденній діяльності.

А ось що таке „психоінформатика” – я не знаю. Я взагалі не знаю такої науки. Можливо, я відстав від життя. „Психо-” означає душу. Наука з душами не працює. Мабуть, мова йде про психологію, або такий її прикладний аспект, який пов’язаний з обміном інформацією.
Зате я знаю, що лабораторія – це самостійна установа, або підрозділ наукового закладу, яка проводить практичні  наукові дослідження і експерименти.
Як вони там експериментують – важко сказати. Та не це мене цікавить, а те, наскільки професійною є, або може бути, книга під назвою „Арійський стандарт”. Це залежить від того, який аспект арійської історії автор береться дослідити. Адже мова йде про аріїв? Якщо буде досліджуватись психологічний аспект обміну інформацією при вивченні історії аріїв – я можу спати спокійно. А якщо ні – треба проаналізувати роботу „дилетанта” з точки зору такого ж „дилетанта”.

Що іще можна сказати про автора? Головний редактор журналу нової еліти „Перехід – IV”. 
Як вони все це встигають? Не вірю, що журнал – державне видання. Це просто хобі. Журнал не для всіх. Для еліти. Для нової еліти. Старою елітою, мабуть, була партійна номенклатура. А новою елітою, мабуть, стали „нові” українці. Гаразд, лишимо їх у спокої. А все-таки, про що були попередні три версії журналу? Чи це, може, переходів було три?
„Нація золотих комірців”. Ні про що не говорить. Мабуть, комірці якось пов’язані з „новою елітою”, яка має свій журнал. Взагалі, відчувається класовий підхід.

„Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика”. Тут вже трохи легше. Менеджмент – це наука про мистецтво управління виробництвом, бізнесом і взагалі колективом, що займається прикладною діяльністю. Керівництво звичайно ж мусить мати психологічний аспект – один з головних аспектів. 
А що таке типологія? Це науковий метод, основою якого є диференціація систем об’єктів і їх подальше об’єднання у групи за допомогою узагальненої моделі (типу). Цей метод використовується для порівняльного вивчення істотних признаків, зв’язків, функцій, відносин та рівнів організації об’єктів. Основні логічні форми типології – типова класифікація, систематика, таксономія.
А Карл Густав Юнг? Що ми знаємо про цього швейцарця? Знаємо, що цей філософ і психолог стояв біля витоків „аналітичної психології” і „характерології”, який розвивав теорію про „колективне несвідоме”, приклав руку до міфології, культурології і порівняльного релігієзнавства.

Достатньо великий розбіг – від теорії інформації до типології Юнга. Та мова не про це. Мова про автора. Ми повинні його вивчити хоча б приблизно, щоб зрозуміти, наскільки серйозно можна сприймати те, що він пише про аріїв і їх стандарти.
Отож, що ми можемо взнати про автора окрім того, що вже знаємо? 
Чи повинен завідувач лабораторії інформатики мати якісь наукові ступені? Ми не знаємо цього, та знаємо, що автор їх не має. Якби мав – нам би написали про це. Чи писав автор наукові „труди”? Не писав, бо про це нас також повідомили б. 

Отже, перед нами книга людини, яка у вільний від роботи (експериментування з телефонними мережами, наприклад) час, написала книгу про аріїв. На аматорському рівні. Отож, не будемо надто критичними.


3. СКАЖИ МЕНІ, ХТО ПИШЕ ПЕРЕДМОВИ ДО ТВОЇХ КНИГ...
Питання не просте. До багатьох робіт Л.М. Гумільова, доктора історії і доктора географії, передмови писав академік Вернадський – вчений з світовим ім’ям. В цьому щось було. Я недаремно взяв саме цей приклад. Гумільов – визнаний фахівець з етнографії та етногенезу. Саме на етнографію автор посилається так часто.

Отож, передмову до „Арійського стандарту” написав мій улюбленець, Юрій Канигін. Взагалі, Канигін не може бути авторитетом. Людина, яка намагається довести, що арії 7 тисяч років тому побудували у пустелі Гобі атомну електростанцію, не може сприйматись всерйоз. Заглядав я і у творчий доробок Канигіна, хоч серйозно його не аналізував. Мабуть, даремне. Мимоходом відмічу, що Канигін дозволяє собі перекручувати цитати, невірно посилатись і таке інше – в угоду своїй ідеї.

От якби передмову написав хто-небудь з учених мужів... Який-небудь професор історичних наук, або етнологічних – інша справа. Ну що ж, Канигін, то й Канигін. Хорошу книгу ніякою передмовою не зіпсуєш. Погану книгу не врятує навіть геніальна передмова, написана самим Альбертом Ейнштейном.

Передмова називається „Арійська хода України”. Вивчати я її не буду – щоб не замилити очей. Можливо, в самому кінці трохи пройдусь по цьому шедевру.


4. ЗАМІСТЬ ВСТУПУ.
Саме так. Замість. Бо вступу нема. Нема постановки завдання, визначення мети дослідження. Нема аргументації на користь актуальності цієї мети. Нема пояснень, якими способами ця мета буде досягатись. Нічого цього нема. Автор не говорить, про що він збирається писати. 
      Доречно згадати народну мудрість. Якщо ти йдеш „туди, не знаю куди”, то обов’язково знайдеш „те, не знаю що”. І при цьому неодмінно зіб’єшся на манівці. Що б він не знайшов, наш автор, його знахідку завжди можна буде назвати саме тим, що шукалось. Більше того, він може взяти будь-яке зручне для нього твердження і оголосити його своєю знахідкою. Ми все одно не зможемо співставити знахідку з предметом пошуку. Бо мету не було визначено.

Можливо, мету можна віднайти по підзаголовку книги? „Українська ідея епохи великого переходу”. Ніякої мети. Знову цей перехід – четвертий. Ні, не четвертий, а великий. Треба лишитися того подвір’я і не шукати те, чого нема. Розказав би нам автор у вступі, що воно таке – великий перехід. Коли він відбувається, в чому полягає. І яка ідея повинна бути в українського народу на цю епоху.

Зате є аж три епіграфи. Автор цитує бульварне чтиво в стилі „фентезі”: „Ранок магів” та „Дюну”. І вислів Рене Генона про те, що хороша ідея належить всім, бо здатна існувати автономно – без матеріального носія.
Мене це взагалі бісить. Невже автор вважає, що українська інтелектуальна еліта, до якої він себе без сумніву відносить, задовольниться таким примітивом – романами „фентезі”? Чого буде вартувати така еліта?

Я запропонував би чотири інші епіграфи. Ось вони.

Історичне і неісторичне однаково необхідні для здоров’я як окремої людини, так і цілого народу та культури.
                                                                                            ФРІДРІХ НІЦШЕ

До сьогодні людство вірило у героїчний дух Лукреція, Муція Сцеволи, і ця віра зігрівала і одухотворяла його. Але тепер з’явилась історична критика, яка стверджує, що цих людей ніколи і на світі не було, що вони не більш як фікція, легенда, народжена високим патріотизмом римлян. Та навіщо нам, питається, така вбога правда! Якщо римлянам вистачило розуму цих героїв вигадати, то і нам не завадить мати його настільки, щоб їм повірити.
ЕККЕРМАН

Найкраще, що ми маємо від історії – це той ентузіазм, який вона в нас пробуджує.
ГЕТЕ

Мені не потрібні знатні предки, бо я сам – знатний предок.
ЛОМОНОСОВ


Це те, що я хотів би сказати на початку свого дослідження. Нашим жінкам потрібно співати нашим же дітям про героїв – схилившись над колисками. Це правда. Але співати треба так, щоб коли ці діти виростуть, над ними не насміхались сучасники – за примітив.
Іще я хотів би сказати про презумпцію національної самосвідомості. Нам не потрібно виправдовуватись, не потрібно щось вигадувати для того, щоб пишатись своїм корінням – справжнім. Історія є історія. Було те, що було. І ми такі, які є. І можемо пишатись тим, що знаємо свою справжню історію, а не вигадану.
А для того, щоб витурити з батьківської землі восьмикутних зайд, мені не потрібні якісь історичні передумови, особливо вигадані. Мені для цього достатньо знати, що це моя земля і я на ній господар.

5. УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР – РУШІЙНА СИЛА РЕФОРМИ.
Ось, з чого автор починає. Він стверджує, що ніяка реформа в державі неможлива, якщо реформатори не будують економіку і не проводять політику з урахуванням особливостей національного характеру.
	Твердження настільки ж спірне, наскільки беззмістовне. Єдине, що я взнав – існує таке поняття, як народний організм. Що воно таке – народний організм? Хіба існує такий термін? Якщо це словосполучення вживається не як термін, то воно позбавлене будь-якого сенсу.
	Що автор розуміє під „українським”? З цього варто було б почати.

5.1 
 НАРОД. ЕТНОС. НАЦІЯ. 
Спочатку автор дає визначення людству, як самоорганізованій цілеспрямованій системі – з погляду системології. Чи є системологія наукою, я не знаю, та гадаю що це щось про системи. Такі речі треба пояснювати, адже книга абсолютно ненаукова, а значить, читати її будуть прості люди, яким слово „системологія” ні про що не говорить.

Далі йде визначення терміну „народ”. За автором, народ – органічна, надзвичайно стійка одиниця людства. Він говорить, що в подальшому буде вживати терміни „народ” і „народний організм”(отже, це синоніми) саме в такому значенні. Визначення цих термінів належить самому автору, бо він ні на кого не посилається, а значить, вони виражають його приватну, суб’єктивну точку зору. Адже автор не є фахівцем з демографії, або етнології. Він, як ми пам’ятаємо, спеціаліст з інформатики. Я, як справжній дилетант, зазирнув у енциклопедичний словник. І довідався, що народом називають різні поняття – від племені, народності і нації аж до населення окремої країни. Також не густо, але це визначення – не моя вигадка.

Далі, для визначення „народу” простого твердження „стійка одиниця людства” замало. Необхідні критерії, за якими будь-яка група людей може бути ідентифікована (або не може) як народ – часові і просторові параметри. Якщо цього не зробити, то будь-яку зграю можна назвати народом, або відмовити їм у цьому – як нам заманеться.

Далі автор вводить ще два поняття. ЕТНОС. НАЦІЯ. Він стверджує, що етимологічно обидва означають народ – на грецькій і латині відповідно. Після цього він суперечить самому собі і оголошує: „МИ СХИЛЬНІ(!!!) вживати ці терміни для позначення двох станів народного організму”. Дуже науково. Про які стани річ? Етнос – аморфний, мало усвідомлений стан народного організму. Нація – вища форма розвитку етносу. Тобто, нація – це етнос, який усвідомив себе. Визначення, знову ж таки, належать самому автору. Щоб не плутатись, розберемось, що ці терміни означають насправді. А то ми так і будемо блудити: народ по грецькому – це щось аморфне, а на латині – щось дуже розвинене.

Отже. НАЦІЯ – суспільність людей, яка склалась історично в процесі формування спільної території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Нація складається з різноманітних племен і народностей. Ряд вчених пов’язують націю з певним народом і включають в число її визначальних принципів – спільність самосвідомості і соціальної структури. Інші розглядають націю в контексті належності до певної держави.
ЕТНОС – історично виникаючий вид стійкого соціального угруповання людей (на основі спільного оригінального стереотипу поведінки), який протиставляє себе іншим подібним угрупованням, і може бути представлений плем’ям, народністю і нацією(!). В етнографічному сенсі термін „етнос” близький до поняття „народ”.
Ось такі пироги. „Аморфний і примітивний” етнос може бути представлений „вищою і розвиненою” нацією. Виходить, що нація може входити як складова у етнос. Як наш автор спромігся поставити віз попереду коняки? Не ті книжки він читав.
Зате ми тепер знаємо, що будь-який з вищенаведених термінів без його локалізації у часі і просторі не має сенсу. Особисто я знав це і раніше.

Закінчується розділ з визначенням понять (яких було не густо – аж три, і всі – плід уяви автора) невеличким маніфестом. 
КРИТЕРІЄМ ПЕРЕХОДУ АМОРФНОГО ЕТНОСУ У ФАЗУ ВИСОКОРОЗВИНЕНОЇ НАЦІЇ Є НАЯВНІСТЬ ЕЛІТИ – ДУХОВНОЇ, ВЛАДНОЇ, БІЗНЕСОВОЇ І ПРОФЕСІЙНОЇ.
Як же без еліти – головному редактору журналу для елітарних читачів?
Автор сам собі вигадує поняття, сам їх визначає, і сам встановлює критерії переходу цілого українського народу(!) від одного вигаданого стану до іншого. Він непогано проводить час, наш автор. 
А після цього, ось, видає сентенцію, яка не є логічним продовженням визначення понять. Вона виникає нізвідки, ця сентенція. Вона ні на чому не ґрунтується, ні з чого не витікає і нічого не доводить. Вона не належить нікому з авторитетів, а знову ж таки виражає приватну точку зору аматора, хоча і носить характер парадигми.
Дивним є поділ національної еліти на чотири підрозділи. Складається враження, що комусь дуже залежало на тому, щоб цих підрозділів було саме чотири – таке собі прокрустове ложе для еліти. Автору здається, що без наукової еліти, так само як і мистецької, нація цілком може обійтись. Лаборант з Академії Наук вважає, що нації вчені не потрібні. Якщо зважити на характер його книги, то в цьому нема нічого дивного.

5.2
ПСИХІКА, ЕТНОПСИХІКА.
 Що далі, то цікавіше.
„Коли душа покидає тіло, тоді організм людини вмирає і розкладається”. Дуже науково, нічого не скажеш. Мусимо згадати, що цю книгу автор назвав науково-художньою. Значить, ця сентенція відноситься до художньої частини. Будемо надіятись, що автор не будуватиме на художній підвалині наукових конструкцій.

„Це ж саме стосується і народних організмів”. Він таки не втримався. То дав би нам визначення „душі” як терміну! Ні. Він відразу цитує Юнга. „Душа народу є лише дещо складнішою структурою, ніж душа індивіда”. В якій роботі Юнг написав таке? Невідомо. У якому контексті? А біс його знає. Хіба Юнг – це та людина, що сказала останнє слово у психології, і після нього вже не було нікого? Мабуть, що ні. То розказав би нам автор про Юнга і його роботи.

А Юнг, між іншим, займався колективним підсвідомим і несвідомим. Іще він вивчав релігії, а релігії завжди оперують такими категоріями, як душа. Та це не означає, що Юнг вважав душу чимось реально існуючим. На відміну від автора, який хапається за цю категорію, як за щось матеріальне, і стверджує, що колективна душа визначає поведінку народу. Я гадав, що поведінку окремої людини, і цілого народу визначають зовнішні обставини і реакція на них, а не якась душа.
І Юнг не істина у останній інстанції. Більшість мислителів, а особливо вчених, вважають, що розглядати дії народу, як вчинки окремої людини – надто примітивно.

Після Юнга автор береться за Лебона, французького соціального психолога, якого чомусь іменує істориком і культурологом. Він називає його самим видатним авторитетом у царині етнопсихіки (досить довільна формула) і цитує його роботу „Психологія народів і мас”, як найвище досягнення у цій же царині. З цитат про рушійні сили натовпу нічого не випливає, хоча автор і робить висновки про те, що існує якийсь „інформаційний метаболізм” – він же „соціотип” народу. Відчувається рука фахівця по комунікативним системам! 

То розказав би нам цей фахівець, що воно таке – метаболізм з точки зору інформатики. Добре, що я можу вирахувати – інформаційний метаболізм є індикатором інтенсивності і характеру обміну інформацією між елементами системи. Та це не значить, що такий термін взагалі існує, і що читач „від сохи” зможе мою операцію повторити – навіть якщо він зараховує себе до нової еліти і почитує романчики в стилі „фентезі”.

А що таке соціотип – тип члена соціуму, елемента соціуму чи самого соціуму? Гадай, читачу.

Перш ніж рухатись далі, відмітимо для себе, що Густав Лебон, що був старшим за Юнга, висунув один з перш их варіантів (але не кінцевий варіант) теорії „масового суспільства”. У роботі „Психологія народів та мас”, яку було написано аж у 1895 році (останнє слово у сучасній психології!), і яка так полюбилась нашому автору, Лебон розглядав натовп як ірраціональну і руйнівну силу, що повністю пригнічує індивідуальність окремої людини. Чи варто говорити про те, що сучасна прикладна психологія, яка ставить головний акцент на свободі індивідууму, не вважає Лебона аж таким авторитетом? 

5.3
ТИПОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ХАРАКТЕРІВ
Починати треба було з визначення типології, щоб не лякати в подальшому невинного читача. Взагалі неприпустимо в таких роботах оперувати невизначеними термінами. Якщо типологію ще можна визначити по словнику, то національний характер вже не визначається самостійно. Чому? Тому, що автор не визначив націю – як він її розуміє. За словником нації можна дати три різні визначення – залежно від контексту. Ми не знаємо, в якому сенсі автор оперує цим поняттям, а значить – в якому сенсі він буде говорити про національний характер.

„Відомо, що будь-яка психічно нормальна людина від народження належить до одного з 16-ти соціотипів”. Звідки це відомо? Мені це, наприклад, невідомо. Більше того, мені невідомо, звідки це відомо всім іншим. Не цитує нам автор своїх джерел. Це твердження можна вважати науково доведеним фактом. Хіба? Якщо „можна” вважати, значить ніхто не вважає його таким. Наука – це така дивна царина, де неможливо бути „трішечки” вагітним. Наука або вважає це твердження доведеним фактом, або не вважає. Формула „можна” говорить одне – не вважає.
Автор говорить нам, звідки взялась ота 16-значна типологія – від Юнга вона взялась. А з якої роботи він взяв, наш автор, цю 16-значність? І процитувати було б непогано – перелік всіх 16-ти типів. Ну що ви, як дитина, причепились до типології? Справді, це не головне у „Арійському стандарті”. Будемо надіятись.

Далі автор стверджує, що вся оця типологія детально описана у чисельній спеціальній літературі. І навіть посилається на неї. Оце вже науково! То що за „чисельна спеціальна література”?  Не така вже вона і чисельна – всього одна книга. Знаєте, яка? Здогадайтесь. Каганець І.В. „Психологічні аспекти в менеджменті...” То він, виявляється, наукові роботи писав? Ні, не виявляється – робота  надрукована зовсім ненауковим виданням „Мандрівець”.
Це мені подобається найбільше у всіх новаторів науки. Вони так полюбляють цитувати самих себе!
Іще одне питання. Хіба психологічні аспекти менеджменту мають якесь відношення до національного характеру? Хіба Карл Густав Юнг вивчав національні характери, особливо український?

5.4
ТИП УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

Гаразд, в науково-художньому творі хтось дозволяє собі присвоювати такій ефемерній субстанції, як душа, атрибути наукової категорії. Але ділити її іще  на „типи”? Це абсолютно бездуховно.
Отож, „українська душа належить до соціотипу „етико-інтуїтивний інтроверт”, псевдонім – Миротворець”. Гей, українці, дивіться – нашу душу вже запхали в шухлядку! А на шухлядку наліпили ярличок „миротворець”.
Цікаво, коли це Юнг встиг вивчити українську душу і віднести її до одного з 16-ти соціотипів, та ще й псевдонім присвоїти?

А ви знаєте, що таке псевдонім? Це несправжнє ім’я - оманливе, брехливе. Використовується шпигунами і підпільниками всіх ґатунків, щоб приховати свою істинну суть. То он воно як – нам доводиться приховувати від інших суть своєї душі. Невже вона така потворна, що ми її встидаємось? Можливо, це відноситься до окремо взятої душі автора, а за всю націю я б не розписувався.

Боюсь, що Юнг про українську душу навіть гадки не мав. Ніколи. Боюсь, що така типологія української душі – творчий доробок самого автора.

Який цікавий псевдонім – Миротворець! Відразу ж пригадую, як наші ЗМІ називають українських найманців, які беруть участь у міжнародному пограбуванні Іраку. Миротворцями їх називають. Мабуть, вони мають на увазі наш „етносоціальний тип”, який визначається нашим „інформаційним метаболізмом”. Знову ж таки, це псевдонім, який не виражає суть, а приховує її. Що таке етносоціальний тип? Де такий термін використовується?

Автор продовжує свої фантазії – розкриває нам психічні функції соціотипу „миротворець”. Функції? Атож – „етика відносин” та „інтуїція здібностей”. Здається, автор до ладу не знає, що означає слово „функція”. Та я не буду її розкривати – це не моя робота. Він мав би нам коротенько пояснити, що таке функція взагалі. Що це за функція – етика відносин, або інтуїція здібностей. Що таке інтуїція – як функція? Яких здібностей?

Потім автор вражає нас своїми лінгвістичними чеснотами. Він знічев’я робить сміливу заяву про те, що в українській мові у слова „відношення” є синоніми – „стосунки”, „ставлення” та „відносини”, а от в російській мові у слова „отношения” ніяких синонімів нема. До чого б це? А ні до чого – просто так. 
Я бачу, що автор глибоко знає російську мову і його словниковий запас тут невичерпний. Що ж, я збагачу його російський словниковий запас – на чотири слова. Спеціально для нього – ексклюзивно.
Отношения – касательства, связи, взгляды, взаимоотношения.

Після лінгвістичних ескапад автор повертається до функцій українського соціотипу, і стверджує, що вони проявляються в українській мрійливості і релігійності. Мрійливість – функція? А релігійність? 
Він  намагається заручитись підтримкою – заявляє, що такі визнані авторитети у дослідженні української душі, як Є.Онацький, О.Кульчицький, Д.Чижевський „та інші”, прийшли до аналогічних висновків. Хто такі, і в яких роботах вони досліджували українську душу – ні слова. І цитат нема. Це зайве, на думку автора. Підтвердили і все. Вам мало? Дійсно. Мені більше, ніж достатньо.

Та серед авторитетів є один загадковий - „інші”. З посиланням. Читаємо. Знаєте, на яку роботу посилаються? Правильно, „Нація золотих комірців”. Тільки автор чомусь інакший – якийсь МИРО ПРОДУМ. Може, псевдонім?
Іноді автор і цитує. Анатолія Пономарьова, наприклад – про функції українського соціотипу. Правда, роботу цього вченого не називає. В цитаті немає ні слова про функції, зате є про Магдебурзьке право на Україні в часи козацтва. Яким краєм Магдебурзьке право відноситься до козаків, а тим більше до українського соціотипу – я не знаю.

„Але звернімось до стандартного опису етико-інтуїтивного інтроверта”. Слово „стандартний” багато значить. Хотілось би знати, про який документ, або групу документів, ідеться. Я так зрозумів, що таке тестування – типова процедура. От тільки не знаю, де саме – мабуть в лабораторії психоінформатики.
„Для більшої повноти наведемо фрагмент характеристики... американської Асоціації психологічного типування”. Хоча б щось.

5.5 ЛИЦАРСЬКА КУЛЬТУРА
„Тут можна зауважити, що даний опис ледве чи описує всю українську душу”. Що правда, то правда.
Про що річ? Про те, що українці – не тільки мрійливі інтроверти, а подекуди і войовничі екстраверти. Я б сказав, що це твердження підійде, за рідкими винятками, до будь-якої нації.

„Скажімо, військові традиції наших предків широко відомі з часів князя Олега... Два договори з Візантією, що дійшли до нас (з 907 і 911рр) свідчать про повну перемогу Києва, а отже, і про бойовитість давніх русичів”.

Про що вони свідчать, зараз дізнаємось.
Олег. Він не був слов’янином, не був навіть русом. Цього шведа (а може і датчанина) найняв Рюрик, гостюючи у Карла Лисого. Ми навіть імені цього зайди не знаємо, адже Олег (Хельгу) – військовий титул. Який же він нам предок? 

Тепер щодо мирних угод. Першу заключали „наші предки” з такими іменами: КАРЛ, ФАРЛАФ, ВЕРЕМИД, РУЛАВ, СТЕМИД. Дуже войовничі – це правда. І неписьменні, бо домовленість була усною. Та вони нам не предки.
А ось друга угода вже була написана. Ось, хто її підписав: „ми від роду руського... КАРЛ ІНГЕЛОТ, ФАРЛОВ, ВЕРЕМИД, РУЛАВ, ГУДІ, РУАЛЬД, КАРН, ФЛЕЛАВ, РЮАР, АКТУТРУЯН, ЛИДУЛФОСТ, СТЕМИД”.
Імена, як бачимо, повторюються. Що, варяги грецьку мову вивчили, або слов’янську? Ні. Греки вивчили норманську? Також ні. Греки найняли перекладачів і склали угоду в двох примірниках. 
Та це не всі „неточності” автора. До нас „не дійшли” ці угоди. Перша тому не дійшла, що не існувала на папері, а друга „дійшла” у переказі Нестора, який писав свій літопис на два століття пізніше.

Можливо, вони і були войовничими екстравертами, оті варяги. Та до українського генотипу вони ніякого відношення не мають.

„Яскравим виразником цієї сторони української етнопсихіки став Святослав Завойовник”. Ну що ж, давайте поглянемо і на цього українця. Мати – „українка” Ольга, яка до заміжжя мешкала в „українському” місті Пскові. Ольга – не ім’я, а жіночий варіант титулу „Хельгу”. Германські хроністи називали її „Хеленою – королевою ругів”. Батько – Ігор (Інгвар), син Рюрика, який навіть для Новгорода був зайдою – вихідцем з острова Рюген (звідси і етнонім одного з руських племен – ругів). За версіями деяких істориків справжнім батьком Святослава був воєвода Свенелд – ще один українець. Ні одного слов’янського імені. Як ці люди, які навіть мови наших предків не знали, могли виражати нашу, вибачте, „етнопсихіку”?

- Люди скажуть: ви моголи!
- Моголи, моголи. Золотого Тамерлана онучата голі.
Мені здається, що автор зовсім не українець. Він ладен назвати своїми предками навіть шведів.

Отож, в українському „соціотипі” є протилежна до „Миротворця”  іпостась – „Адміністратор”. Пам’ятаєте, що це псевдоніми? Якщо волонтера ми називаємо „миротворцем”, то кого ми назвемо „адміністратором”?

Та, навіть не вникаючи в суть опису української душі в термінах американської асоціації, я повинен сказати – це несерйозно. Чому?
Українські якості – це чиї? Ті, що належать українському народу? Якому саме – інертному етносу чи самосвідомій нації? 
Автор не говорить про це. Він навіть не визначив поняття „український народ”, а відразу поліз в нашу душу. Він не визначив просторово-часових рамок існування українського народу в кожній з цих фаз. Нехай він їх вигадав, але і вигадку треба якось визначити.

5.6 ПСИХОІНФОРМАЦІЙНА СТРУКТУРА НАЦІЇ

Побудова починає втрачати сенс. Так завжди буває, коли ідеш – невідомо куди, і шукаєш – невідомо що. Яку структуру має нація? Що таке психоінформаційна структура? Розіб’ємо на складові. Що таке психологічна структура взагалі і нації зокрема? Що таке інформаційна структура нації? Бачте, наскільки все нереальне в цих конструкціях. Це все тому, що автор не має гадки – куди він іде і що шукає. Продовжуємо.

Отож, автор визначає український характер, як такий, що складається з двох соціотипів. Причиною цього, стверджує він, є те, що будь-яке суспільство характеризується наявністю „чотирьох соціальних функцій – світопізнавальної, владно-адміністраторської і військової, організаторсько-господарської і нарешті виконавчої”. Ні, він мене дивує з отими „функціями”. Як функції можуть існувати, або не існувати? Вони можуть лише виконуватись, або не виконуватись. 
Далі, така структура суспільства, хоч і вигадана автором, та ніякої Америки нам не відкриває – ні у сенсі українського характеру, ні у сенсі арійського стандарту.

За цими складними, штучно нарощеними конструкціями з „розумних словес” криється проста істина – в суспільстві хтось повинен керувати, хтось – воювати, а хтось – яму копати. От і все. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим більше „керівників”, тим менше „копачів”.
До чого тут національний характер? До чого тут арії? Автор підводить нас до того, що еліта – річ обов’язкова. Себе він, звичайно ж, відносить до еліти і, як я розумію, ніколи ніяких ям не копав і копати не збирається. Класовий підхід, нічого не вдієш.

5.7 ВАРНИ І „ЧИСТІ ГРУПИ”

Нарешті я бачу щось знайоме. Та спочатку маленька цитата.
„БУДЬ-ЯКУ КОРИСНУ РОБОТУ МОЖУТЬ ЯКІСНО ВИКОНУВАТИ ЛИШЕ ЛЮДИ, КОТРІ Є КОМПЕТЕНТНИМИ У ЇЇ ВИКОНАННІ, ТОБТО ТАКІ, ЯКІ МАЮТЬ ВІДПОВІДНІ ЗДІБНОСТІ І КВАЛІФІКАЦІЮ. ВСІ ІНШІ ЛИШЕ ІМІТУЮТЬ РОБОТУ, ВНОСЯТЬ БЕЗЛАДДЯ ТА РОБЛЯТЬ ПОМИЛКИ, ЩО ЇХ ЗМУШЕНІ ВИПРАВЛЯТИ ЗНОВУ Ж ТАКИ КОМПЕТЕНТНІ ЛЮДИ”.
За ці слова автор заслуговує на гранітний пам’ятник. Йому і самому не завадило б вивчити цей свій афоризм і в подальшому використовувати його у повсякденній діяльності – керувати лаборантами, складати телефонні довідники і не забивати собі голову аріями та їх стандартами.

Автор починає з визначення „чистих груп”. Це його право. Отож, чистою групою він називає групу людей, які виконують одну з чотирьох соціальних функцій. Належність до чистої групи – явище об’єктивне і незалежне від свідомості її членів. Дурне запитання – чим „чиста” група відрізняється від „брудної”? Повернімось до визначення чистих груп.
Простеньке таке визначення. Правда, воно належить не автору, а В.Шмакову. Автор навіть посилається на нього з дотриманням всіх правил – вказує автора, назву роботи, видання і навіть сторінку. Все він знає і вміє, наш автор. А раніше чому цього не робив? Мабуть, встидався.

Отже, що то за джерело, з якого ми можемо черпати відомості про чисті групи? Мабуть, щось наукове. Нумо. В. Шмаков. „Закон синархии и учение о двойственной природе монад и множеств”. – Київ, Софія, 1994. Тю.
Це та Софія, котра видає твори Карлоса Кастанеди та інших пошукувачів у царині духу і магії? Та сама. Дуже наукове видавництво. Взагалі, чого можна чекати від дослідника природи монад? Невже чогось більшого, ніж від читача „Дюни”?

З чистими групами ми розібрались. Тепер розглянемо варни – услід за автором. Він стверджує, що члени однієї чистої групи, об’єднуючись, утворюють варну. Що за слово таке загадкове? І що воно означає? Автор пояснює.
ВАРНА – відкрита, динамічна, здатна до самоорганізації підсистема національного організму, яка виконує в суспільстві певну соціальну функцію і складається з осіб, які мають для цього відповідні здібності та кваліфікацію, люблять цю діяльність і відчувають особисту та групову відповідальність за її здійснення. 

Дивно, я знаю про варни інше. Що вони виникли у Індії, наприклад, у той час, коли арії освоїлись на новій землі і створили державу. І створили інститут варн, які пізніше всі європейці стали називати кастами. Автор проекту – мудрець Ману. Чотири варни – брахмани, кшатрії, вайшії і шудри. 
Належність до варн визначалась при народженні, перехід з варни у варну не допускався, шлюби між представниками різних варн заборонялись. (Це я про відкритість).
Мене це дивує. Автор називає варною те, що нею не являється. Він описує щось зовсім інше. От і назвав би це „інше” якось інакше. Хоча б „чистою групою”. Ні, його тягне до тих варн, як муху до меду. Контекст, бачте. „Арійський стандарт”!
І наголошує, що ці „варни” існують зараз, правда називаються інакше – спеціалісти, бізнесмени, кшатрії і брахмани. І обов’язковою умовою для їх існування називає відкритість і можливість взаємопроникнення. Нагородив наш автор три міхи стриженої гречки. Кшатріїв з бізнесменами переплутав. Ці вже мені елітники! Не забуваймо, що мова йде про український характер.

5.8 СИСТЕМА „УКРАЇНА” ТА ЇЇ ПІДСИСТЕМИ.

Є старе правило: хочеш, щоб тебе зрозуміли – висловлюйся просто. Автору ніяк ця простота не дається.
 В цьому розділі нема ані слова про систему „Україна”, або її підсистеми. Є кілька слів про структуру козацької держави (за словами Валерія Шевчука – без посилання на назву роботи – автор знову забув, як це робиться!). В цій державі автор знаходить чотири варни – селян, міщан, духовенство і шляхту. Саме цікаве – у козацькій державі не вистачило місця для однієї маленької групи – самих козаків. Наприкінці розділу автор дає прив’язку „варн” до соціотипів. Кшатрії і  бізнесмени – адміністратори. Спеціалісти і брахмани – миротворці. От і весь розділ. Які системи? Які підсистеми? Невідомо.

5.9 ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРИРОДНОГО ПОРЯДКУ.

Давно пора.
Український народ вкотре починає формувати свою націю. Що значить „вкотре”? То ми нація, чи не нація? Чи ми етнос – аморфний і пасивний? Знову ж таки, нація не може виникати, зникати, знову виникати і знову зникати. Вона виникає один раз. Так само, як і зникає. Або не було ніяких народжень і вмирань однієї нації, або мова може йти про різні нації. Тільки так – не інакше.

Світові держави втягуються у глобальну кризу.
Трошки апокаліпсису нам дійсно не зашкодить. Але чому ці сентенції так нагадують положення дідуся Леніна про світову революцію під гаслом „чим гірше – тим краще”?
Коротше кажучи, готується великий перехід – від чогось до чогось. І нам, українцям, необхідно до нього підготуватись.
Кінчилась глава „Український характер”. Глава ні про що. Якщо ми, українці, щось і знаємо про свій характер, то не з цієї глави. Зате вона зайняла 26 сторінок друкованого тексту.

6. ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНИ

Автор починає з того, що нам необхідно знати закономірності переходу до нової цивілізації, бо якщо не будемо їх знати – нам гаплик. Ніхто з нас цих закономірностей не знає, та нам неймовірно пощастило – автор цитує людину, що знає, як воно все мусить відбуватись під час всесвітнього катаклізму. Ось слова цього мудреця, який зможе провести нас за руку крізь буремні спалахи тисячоліть.
„Обов’язковою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світоглядного, організаційного і технологічного проривів”. Бачте, а ви боялись. Все дуже просто. Головне – не переплутати, що і в якому порядку доведеться проривати. До речі, а хто автор цих мудрих слів, хто вказав нам єдиний спосіб урятуватись? Не здогадались? Ну звичайно ж, добрий Ігор Каганець, власною персоною. У своїй статті „Стратегія України”. Стаття була надрукована у журналі для нової еліти – де ж іще?

Автор знає, що ми можемо засумніватись. Який катаклізм глобального масштабу? Коли він буде? Хто це визначив і де про це написано? Як це „де”? у книжці „Арійський стандарт”. Інших джерел, що пророкують катаклізм, нам не вказали.
Та ми можемо засумніватись не тільки в неминучості катаклізму, а й у необхідності отих „проривів”. Щоб ми не сумнівались, автор нас підбадьорює.
У цьому нас переконує феномен неолітичної революції – грандіозний процес тотального перетворення суспільної життєдіяльності, започаткований у середині VI тис. до н.е. на території Північного Надчорномор’я.
Справді? Існує такий феномен – неолітична революція? Автор весь час щось плутає з часом. Якщо він володіє новими джерелами хронологічного плану, то міг би поділитись з нами – простими читачами. Автор сам не історик, а ми тим паче. Ніяких революцій у вказаний ним період у вказаному регіоні не відбувалось. Перехід до пізнього неоліту дійсно відбувався – на 2 тисячоліття пізніше. Так само, як і в Середній Азії, на Уралі, в Китаї і в південних районах Західної Європи.

Революція була в тому, що неолітичні мисливці перейшли до скотарства і землеробства? Дійсно, революція. Тільки вона нічого не „започаткувала”, бо шумери в цей час вже циліндричними металевими печатками свої факсиміле ставили на купчих документах. А в Єгипті цар Скорпіон завойовував нижні сепи, щоб об’єднати їх з верхніми. Яка революція?  

Можливо, річ іде про Трипілля? Можливо. Тільки автор чомусь не назвав його по імені – цей феномен. До того ж, велика частина дослідників відносить Трипільську культуру до ІІІ тисячоліття. Знову ж таки, хіба ця революція була рятунком від якогось катаклізму? Ні. В цей час не було катаклізмів, а навпаки – відбувалось потепління і покращення умов життя, що і спричинило отой „прорив”. Ця революція не є для нас аргументом у необхідності рятуватись від імовірної катастрофи за допомогою якихось „проривів”.

Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.
От тобі маєш. Яка Україна? Який досвід? Автор так любить хапатись за ці хитромудрі слова! Говорив би просто – і люди його б зрозуміли.
 Що таке екологічна ніша? Це сукупність всіх факторів природного середовища, у межах яких можливе існування того чи іншого виду організмів. До таких факторів відносяться не тільки положення виду у просторі (його місце проживання), але і взаємовідносини з іншими видами (конкуренція за їжу, наявність ворогів, тощо).

Ось, до чого ми дійшли. Про яку Україну річ? Що автор вкладає в ці слова – досвід України по заняттю екологічної ніші в період пізнього неоліту? А тепер, якби він був науковцем, йому довелось би описувати місце проживання – нове і старе (адже був перехід до нової ніші), а заодно визначити часовий проміжок цього процесу, а також час виникнення феномену „Україна” – в старій екологічній ніші. Він сам собі ускладнює життя, наш автор.

Не забуваймо, що мова йде про генеалогію України. А що таке генеалогія? Це взагалі-то допоміжна історична дисципліна, що вивчає походження чого-небудь. У вузькому сенсі – родовід. Зараз нам розкажуть про родовід України.

Але чи коректно говорити про Україну в рамках подій семитисячолітньої давності? Чи існував уже тоді український народ?
Нарешті, його „пробило”. Дійсно, чи коректним було оте базікання на 26 сторінках – без визначення термінів і понять? Риторичне запитання. Та все ж таки, маю надію, що зараз автор дасть на нього відповідь.

Ось і відповідь.
Одні дослідники аргументовано доводять, що корені українського етносу сягають принаймні 40-го тис.до н.е., а інші – що він сформувався лише у 15-му столітті н.е.
Гм. Хто ж ці дослідники? Перший дослідник (той, що про 40-е тисячоліття дослідив) – Братко-Кутинський Олексій. Хто він такий? Автор не повідомив нас про це. Мабуть, це видатний вчений, що займається дослідженнями. І публікує їх результати. Де публікує? У наукових виданнях, у альманахах „Труди академії”? Ба ні. У журналі „Вечірній Київ” за 1996 рік. Стаття називається „Українська академія оригінальних ідей”. Ага. От тільки жаль, що автор не цитує нам ні одного фрагмента цього наукового дослідження. Не розповідає нам, яким способом проводилось дослідження – радіовуглецевим аналізом, новітніми археологічними розкопками, тощо. Не просвітив нас автор навіть про те, чим аргументує „видатний” дослідник свою „оригінальну ідею”. Нам достатньо знати, що вона аргументовано доводить оригінальну ідею.

А хто другий дослідник, хто цей таємничий незнайомець? Ось він – „Советский энциклопедический словарь – Москва, 1990». Так його звати. В мене цього „словаря” нема і я не знаю, які видатні дослідники визначили другу дату, та вона мене не дуже цікавить – не так сильно, як перша дата. Отож, що відбувалось у 40-му тисячолітті до нашої ери?
Відбувався перехід від палеоліту до неоліту. Льодовик сягнув самої південної відмітки – спустився по Дніпру до сучасного Києва. Неандертальці почали вимирати – разом з мамонтами. Кроманьйонці почали фарбувати своїх мерців у червоний колір. І ті, і інші вже користувались вогнем і дрючками – били по голові соплемінників і печерних медведів. Життя було дуже важким. Ось у таких непростих, навіть екстремальних умовах складався український етнос – якщо вірити пану Каганцю.

Він так і не відповів на своє ж запитання – про коректність терміну „Україна” у відношенні неолітичної доби. Якщо не збираєшся давати відповідь – чому ставиш запитання?

Натомість автор ставить ще одне питання, на яке також не збирається відповідати. Чи можна поєднати ці діаметрально протилежні твердження (про час народження українського етносу – І.М.)? А ось і „відповідь”.
Так, - якщо підійти до проблеми з точки зору етногенетики, ідею якої запропонував у 1999 р. відомий  український науковець і письменник професор Юрій Михайлович Канигін.

Ось така відповідь. То можна, чи не можна? Можна, якщо... А якщо ні?
Хіба існує якась проблема? Ніякої проблеми в науці не існує. Чому ж автор говорить, що проблема існує? Йому здалось, що існує проблема, після того, як він прочитав дуже наукове видання „Вечірній Київ”. Лаборант прочитав журнал – після цього в науці виникла проблема.
Комусь примарилось, що Україна виникла 42 тисячі років тому і він виклав ці свої марення в розважальному журналі – і вчені всього світу схопились за голову, у розпачі кусаючи лікті. Вони перестали спати ночами – гадали, як цю проблему вирішити.

Та їм вирішив допомогти добрий чарівник – відомий український науковець і письменник професор Канигін. Відомий український науковець і професор. А яких наук, якщо це не секрет? Нам про це не говорять. Які він наукові труди написав? Наукових трудів він не писав. Він творив як письменник, а не як професор. Ось його творчий доробок. Перший шедевр – „Шлях аріїв”. Другий шедевр – „Віхи священної історії: Русь-Україна”. Саме на нього посилається наш автор.

У першому шедеврі професор Канигін запропонував таку ідею: 7 тисяч років тому арії побудували в пустелі Гобі атомну електростанцію. В другому він запропонував другу ідею – ідею етногенетики. Кому він її запропонував – вченим всього світу? Ні, він виклав її приватним порядком у своїй ненауковій книжці. То, виходить, не було ніякої пропозиції? Звісно, що не було – кому захочеться слухати регіт на свою адресу?

А що воно таке – етногенетика? Це наука, як я розумію. Просто генетика – це наука про спадковість і мінливість організмів, а також способи управління ними. Простим додаванням я вираховую, що етногенетика – наука про спадковість етносів.

Хіба існує така наука? Невідомо, бо автор нічого про це не говорить. Може, професор Канигін створив для нас таку науку? Ні, не створив, а лише запропонував „ідею” такої науки. Ага. Тобто, він запропонував створити науку про спадковість етносів, яка допоможе вирішити „проблему” 40-тисячолітнього розбігу дати народження України. Цікаво, чи хтось з учених всього світу прийняв ідею „видатного науковця” на озброєння? Кінець розділу.

6.1 ЕТНОГЕНЕТИКА

То вона існує, чи не існує – ця дивна наука етногенетика? Замість визначати поняття „етногенетики” автор відразу починає розповідати нам, чим ця наука займається, вірніше – як вона розглядає етнос.

Виходить, існує така наука? Що ж тоді запропонував професор Канигін вченим всього світу? Можливо, він запропонував розглянути проблему визначення дати народження України з точки зору цієї передової науки? Можливо, тільки в цьому випадку автору доведеться навчитись точніше висловлювати свої думки.

Автор нічого нам не пояснює, а відразу заявляє, що етнографія розглядає етнос, як соціальний організм, структурно і функціонально подібний до людської особистості. 

Він не дає нам жодного визначення. Та етногенетика, як я розумію, серйозна наука, яка оперує певними категоріями. Тому спробуємо знайти визначення самостійно, щоб автор не зміг нам більше морочити голову. Починаємо.

ЕТНОС – людський колектив, що склався природним шляхом на основі оригінального стереотипу поведінки, існуючий як енергетична система (структура), що протиставляє себе іншим колективам, виходячи з відчуття компліментарності (почуття симпатії або антипатії).

ЕТНОГЕНЕЗ – момент виникнення і весь процес зникнення етнічної системи під впливом ентропійного процесу втрати пасіонарності (енергії).

ЕТНОПСИХОЛОГІЯ – наука про вияви в етнічній історії змін стійких настроїв етносу залежно від фази етногенезу.

Для початку нам досить і цього – тут є і біологія, і психологія, навіть географія. В подальшому ми зможемо поповнювати свій маленький читацький вокабуляр, якщо автор і надалі манкуватиме своїми обов’язками.

Переходимо до наступної сентенції автора.
Етнос – особистість вищого таксономічного рівня. Це вже примітив. „Як” ніколи не було знаком тотожності. Відкидаємо.

Кожен етнос має своїх предків по материнській і батьківській лінії.
Тут можна говорити все, що завгодно, та справа в тому, наскільки ця концепція буде дієздатною. Я так розумію, що в подальшому автор буде доводити її дієздатність на конкретному історичному матеріалі.

Новий етнос зароджується тоді, коли маленький енергійний батьківський етнос (сперматозоїд) запліднює великий і розслаблений материнський етнос (яйцеклітину), що якраз перебуває у стані кризи.
Щось у цьому є. Поживемо – побачимо. Без розгляду матеріалу важко щось казати.
Хоча дещо сказати можна вже зараз. Наприклад, що всі люди брати. Я зрозумів ідею. Польща нам батько, Литва – дід, монголи – прадіди наші, половці – прапрадіди, нормани – прапрапрапрадіди, а французи і британці нам троюрідні брати (Нормандія і норманське завоювання Британії). Ось тільки рухливі кроманьйонці виходять предками всіх європейців, а інертні неандертальці всім нам доводяться мамою.

Під кінець розділу автор пропонує нам ознайомитись з відкриттям доктора історичних наук О.М. ЧМИХОВА.

6.2 ПУЛЬС УКРАЇНИ

Автор своїми словами розкриває нам суть революційного вчення Миколи Чмихова.  Соціальні процеси в Причорномор’ї залежать від кліматичних змін, сейсмічної активності, руху льодовиків, розвитку чорнозему, конфігурації планет Сонячної системи тощо. Ці природні процеси розвиваються з певною циклічністю.
Що воно таке – соціальні процеси? Як вони залежать від „конфігурації планет Сонячної системи”?  Що значить „конфігурація планет Сонячної системи”? Як розвивається чорнозем? Яка циклічність у розвитку чорнозему? Як розвиваються процеси? Особисто я гадав, що процеси не розвиваються, а відбуваються.

Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко.
Що значить спрацьовує? В чому це виражається?
Протягом останніх 10 тисячоліть ця зона виступала генератором культурних імпульсів, які згодом поширились на весь світ.
То ось воно що. А що означає „культурний імпульс”? Як він генерується Україною? Як ми вплинули, скажімо, на Мексику, або Китай – у культурному, звичайно, відношенні?

Мушу сказати, що в серйозній науці такі речі називаються інакше. „Культурні імпульси”? Пасіонарні поштовхи, ось як це називається. Вони ніколи не мають „точкового” джерела, а відбуваються „смугами” – меридіонально, або широтно.
Іще одне – говорять про басейн Середиземного моря, як джерело „культурних імпульсів”, а простіше – зародження культур: Єгипту, Месопотамії, Еллади, Риму, Візантії. А що зародилось у Причорномор’ї у античні часи? Грецькі колонії, чиє населення називало навколишніх скіфів варварами і дикунами. Та скіфи – індоіранські народи, які до слов’ян не мають жодного відношення.
В Азії джерелом „культурних імпульсів” вважають прикаспійські і приаральські степи, де виникли тюрки, булгари, мадяри, печеніги, половці, каракалпаки – багато хто.

Цю пульсацію Чмихов подає у вигляді шести історичних епох. Кожна епоха дорівнювала 1596 рокам і складалась з трьох періодів по 532 роки.
Чим визначена така „точність”? Чим визначений розмір „періоду”?  Про яку циклічність ідеться? Про астрономічну? Чому епоха складається саме з трьох періодів, а не з чотирьох? Чим перші три періоди відрізняються від наступних трьох періодів? Адже кожен період (цикл) нічим не відрізняється від іншого, інакше він не був би періодом..
 Тут є лише один цикл – період прецесійного коливання земної осі, який дорівнює 26 тисячам років. 
Значить, механізм коливання не носить астрономічного характеру – там такими числами, як 532 роки не оперують. Та я знаю, де оперують такими величинами. 532 роки – саме такий період у церковних календарях позначено як цикл святкування паски – календарна дата свята повторюється саме через такий проміжок часу. Ось звідки ці „наукові” число. Та це ще не все. У церковників також свої епохи. Попередня „епоха” за церковним календарем закінчилась у 1940 році, а нинішня почалася у 1941 році. 
Два моменти. Навіть попи додумались до простої речі: один і той же рік не може входити у дві різні епохи. Нашому автору для цього мізків не вистачило. Другий момент: 1940-41 роки дійсно були переломними у житті нашого народу. А от 2015 рік – дата, яка комусь дуже потрібна. На догоду цій потребі автор потрапляє на переломні моменти, які насправді такими не були. 951 рік, наприклад.
Взагалі всі зміни прив’язують до циклічної зміни зволожування певного ландшафту. Саме режим вологості визначає все у цивілізації, а не „конфігурація планет”, або „розвиток чорнозему”. Знову ж таки, ніхто не зводить таких змін до певного „годинникового” механізму, або локальної „точки”.

Нарешті автор наводить маленьку цитатку самого Чмихова. Це важливо, бо я помітив, що автору в таких справах довіряти не можна.
З 28-го століття до нашої ери і до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Вони прожили періоди 9 справжніх держав і лише в останньому періоді – в 16-20 століттях практично не мали власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні.

Ось така цитатка. Що ми можемо звідси взяти? Для початку, імовірний час зародження українського етносу „наблизився” до сучасності з 40 тисячоліття до 28 тисячоліття. Це вже легше. Журнал „Вечірній Київ” можна викинути на сміття.
Далі, льодовик ще стояв на Дніпрі, неандертальці вимерли, кроманьйонці навчились кочувати за бізонами, а українці побудували свою першу „справжню державу”.
Таких держав було дев’ять. Ось тільки з останньою державою чомусь не склалось. Не пощастило. Вороги, бачте, почали нападати. До цього вороги не нападали – ходили в гості, дарували нам квіти (ми ж материнський етнос – ви не забули?), цілували в щічку і гладили коліно.
Це старий прийом. Те, що не можна перевірити, піддається будь-яким маніпуляціям. А епоха, яка найбільш вивчена, названа „несприятливою” – винятком з правила. А все тому, що її можна перевірити.

Знову ж таки, мова може йти тільки про гіпотезу. Та навіть і це – сміливе твердження. Припущення Чмихова було опубліковане в стінах університету „Києво-Могилянська Академія” і далі тих стін не пішло. Всі інші вчені, а особливо зарубіжні, не можуть цю гіпотезу ні заперечити, ні підтвердити – тому що вони про неї просто не знають.

Та автор не заспокоюється. Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році.
Чому б не взяти іншу епоху? Ту, що почалась у 28000-му році, а закінчилась у 26936-му? Ви все одно її довели, свою тезу, то проілюструйте її на „вдалому” періоду.
Люди, яку тезу ви зібрались перевіряти? Про те, що в кожному періоді українці будували власну державу. Ви ж самі сказали, що в останньому періоді з державністю нам не пощастило, бо вороги нападали!
Ні, наш автор, закусив вудила і збирається доводити те, що сам заперечив. Отож, він дає нам розбивку на періоди. Перший – 419 – 951. Другий – 951-1483. Третій – 1483 – 2015.

Що відбувалось на початку кожного періоду? – питає він у нас патетично. І сам же відповідає: народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу.
Створили держави, які нам створити не вдалось, бо вороги завадили. Кінець розділу. 
Та ми не будемо поспішати, бо автор хоч і казав, що збирається перевірити „свою тезу, насправді зовсім її не перевірив. А ми перевіримо.

То що сталось у 419 році? Гуни захопили Панонію. У сутичках з болгарами і гепідами (плем’я готів) гуни використовують як ударну силу покорених ними аланів, росомонів, антів, остготів „та інших місцевих племен”. То яка українська держава виникла, я щось недочув – Антський союз? Той, що бігав у Атіли на побігеньках?
Може автор має на увазі племінний союз антів, який очолив Бож (Бус), і про якого говорить римський історик Йордан? Можливо. Та тільки цей союз існував у 4-му столітті, на 100 років раніше названого ним терміну. І цей Бож був завойований готами, потрапив у полон до готського вождя і був ним розіп’ятий – разом з синами і 70 старійшинами. Після завоювання готами - до вказаного терміну -  анти були завойовані також і гунами. То він не зовсім точний, наш автор, вірніше – він зовсім не точний.
А в 951 році що народилось? Нічого не народилось – Русь сиділа під хозарами, як мишка під віником.
Ну а в 1483-му що сталось? Нічого і в цей раз не народилось, а навіть навпаки – Манглі-Гирей розорив Київ. Отакої.

То нашому автору і віри нема? Ну що ж, тепер будемо особливо уважними до всього, що він пише – до кожного слова.

6.2.1 АНТИ
Автор за своїм звичаєм нас „закручує”. Він розповідає, що анти в 5-6 віках завоювали всю Україну, ходили на Візантію, брали по 10 тисяч полонених за раз, мали свою державу з 4 варнами, яка проіснувала 3 століття. Розповідає про демократичний устрій цієї держави – конфедерації вільних племен, які жили душа в душу і т.п. Жодного імені знаменитих антських царів він не називає (пізніше ми зрозуміємо чому). Як ця держава зникла – також  не говорить. Зате говорить про прямі антські мечі, що славились в Європі. Між іншим він вставляє пояснення, що „анти” – грецьке слово, синонім до нашого „поляни”, що означає богатир. Але сам не говорить про полян, лише про антів.

Доведеться пояснити все самому.
Головне – зрозуміти, що анти – грецьке слово, а ми себе грецькими словами не називали. Поляни, венеди, склавини і т.п. Одним словом – слов’яни. Я розумію, чому автору так не хочеться вживати цей термін – розвалиться вся його доктрина 40-тисячолітньої України. Але. З пісні не викинеш ні слова, ні слов’янина.

То як же воно було?
Першою слов’янською батьківщиною називають басейн Західної Двіни, а другою – Повіслення. Це між витоком Вісли і Тисою. З цих країв у 3 столітті до нашої ери пішли бастарни, а в 2 столітті нашої ери, коли туди прийшли готи, ця земля вже була заселена слов’янами. Готи втягнули слов’ян у Велике переселення народів, що примусило їх розколотись на 3 групи: венеди (західні), склавини (південні) і поляни (анти), які рушили на південний схід.

Поляни – дійсно богатирі. Слово богатир – тюркського походження, яке витіснило стару назву під час контактів з тюркськими кочівниками. Отож, не забуваємо, що анти – це поляни.
Початок цього розселення припадає на епоху Зарубинецької культури (автор про таку, мабуть, не чув). 
З верхів’я Вісли вони рухались відповідно у трьох напрямах: склавини на південь, поляни – на південний схід, у Подніпров’я, а венеди рушили на північ – до верхів’я Дніпра, Оки і Десни.

Зробимо невеликий відступ, викликаний тим, що автор зовсім недоречно увіпхав в етимологію слова „поляни” назву скіфського племені палів, яке невідомо, чи існувало. Достеменно відомо, що в 2 столітті до нашої ери скіфи перенесли свою резиденцію в Крим. Скіфський Неаполь заснував цар Скілур, а його сина, що унаслідував владу, називали Палак. Ось звідки корінь пал, який ніякого відношення до слов’ян не має. Не забуваємо, що скіфи відносились до індоіранських народів, а слов’яни були індоєвропейцями. Та і це ще не все. У слов’ян не було шансів зустрітися із скіфами, бо останні були винищені сарматами і гепідами до приходу слов’ян. Ніякої культурної передачі не відбулось, а тим більше – генетичної. Не відбулось і не могло відбутись.

У Східній Європі і західній окраїні Великого степу за освітлений письменними джерелами час змінилось багато народів. З 8 до 3 століття (до нашої ери) тут панували скіфи, які були винищені сарматами.
З 3 ст. до н.е. до 4 ст. н.е., а точніше – до 370 р. господарями степу східніше Дону були сармати, а правобережжям Дніпра оволоділи готи. Разом з готами прийшли поляни.
В 371 р. гуни перейшли Дон і в 376р. витіснили частину готів за Дунай, а в 420р. зайняли Паннонію. В 454р. гуни були розбиті гепідами, а в 463р. – болгарами і в 469р. – візантійцями, після чого у причорноморських степах запанували болгари (сарагури), які зовсім не були слов’янами. Ось, звідки ми могли щось отримати у спадок, та автору так хочеться прив’язати нас до скіфів, що він про болгарських ханів навіть не згадує.
Якби гуни перемогли гепідів і сарагурів, то в 5 столітті у Східній Європі існувала б могутня гунська держава. Але цього не сталось, і чисельні місцеві етноси повернули собі незалежність.


У 3-5 віках, під час „готських воєн”, про які ми вже говорили, рух продовжувався. Склавини, рухаючись на південь, досягли Дунаю і причорноморських степів, а поляни зайняли лівобережжя Дніпра. Венеди сягнули прибалтійських земель (у естонській мові і сьогодні є слово венеди, яким вони позначають слов’ян).

В 6 ст. Слов’яни зайняли Волинь (волиняни) і південний степ до Чорного моря (тиверці і уличі), басейн Прип' яті (древляни). Волинь займали дуліби (частина полян). Арабський географ Масуді так описує цей процес. „Серед слов’янських племен одне колись мало велику владу, їх царя звали Маджак, а саме плем’я звалось валінана (волиняни)... і воно почиталось іншими слов’янськими племенами”.
 Південну Білорусь зайняли дреговичі (драгва- болото), а північну – венеди.
Склавини і частково анти (поляни) продовжували рухатись на захід через проходи в Карпатах до Тиси, вверх по Дунаю, в межиріччя Вісли- Одера і на південь. В 550-551 роках вони форсували Дунай.
Саме на цей час приходяться походи на Візантію, при описанні яких історики писали про антів і склавинів. Прокопій описує їх колегіальну систему управління. Маврикій пише, що склавини і анти не мають спільної влади. Їх вожді живуть розрізнено і часто сваряться між собою, об’єднуючись лише для спільних розбійних нападів на Візантію.

Той же Маврикій вважав доцільним використовувати чвари між слов’янськими ватажками в інтересах Візантії. Феофілакт знав багатьох полянських і склавінських вождів по імені. Одного з них, Ардагаста, він називав самим могутнім серед них. Менандр описав хороброго полянського вождя Мезамира, який так запекло воював з аварами, що ті його боялись. В кінці століття у полян (антів) склались дружні відносини з Візантією і вони припинили наскоки, освоюючи береги Дніпра. Візантійські дипломати постарались.

В 7 столітті з заходу повернулась частина балканських слов’ян (радимичі і в’ятичі) і заселили береги ріки Сож (приток Дніпра) і Оки, потіснивши місцеві угро-фінські племена. Для себе відмітимо, що в слов’янських етнонімах на –ич закладено молодшість їх носіїв відносно „старших” племен.
В цей же час зі сходу вдерлися авари (обри), які втікали з берегів Сирдар’ї, рятуючись від тюркютів. З 602 року авари воювали з антами (полянами), які були союзниками Візантії. Мезамир запекло боронився.
Нічого хорошого це полянам не принесло – в історичних джерелах з цього моменту зникає термін „анти”. Їх залишки під назвою полян об’єднались з етносом русів, яких німецькі хроністи вважали родичами ругів. Руси в цих місцях жили давно і цілком могли брати участь у полянських походах на Візантію (згадаємо Ардагаста). 

Цим же пояснюються прямі мечі. Деякі історики вважають русів залишками готів, та це не принципово – прямі мечі кували на Рейні. Ця зброя була візитною карткою всіх норманів. Коли Ольга спалила Іскоростень, то з попелища забрали навіть наконечники списів (монополія на зброю). Коли хозари придушили першу спробу русів стати незалежними, то конфіскували прямі мечі. Русь не кувала прямих мечів, а завезти велику кількість з Рейну не було можливості. Тому печеніги, пропонуючи русам спільний похід, постачали їх шаблями. Та повернімось у 7 століття.

Ця подія (війна з обрами) розділила слов’ян на три ізольовані групи – південні (балканські), північні (прибалтійські) і „Русь у вузькому сенсі” – поляни і руси. Поляни і руси спочатку не змішувались – говорили на різних мовах, дотримувались різних звичаїв. У дніпровських порогів було дві групи назв – руська (германська) і полянська (слов’янська).
Навіть у момент завоювання Києва Олегом там правило два князі: рус Хаскулд і полянин Дір. Та після завоювання Русі зайдами варягами Русь стала єдиним етносом – германська назва, слов’янська начинка.

Та річ не про це, а про супердержаву антів, яка існувала 3 століття і яку боявся весь світ. Особисто мені здається, що справжня історія цікавіша за вигадану і дає мені більше підстав пишатись своїми предками, ніж байки про неандертальців у вишиванках.

6.2.2 РУСИЧІ

Автор за своєю милою звичкою не пояснює слова „русичі”. Якщо мова йде про етнонім, то він означає „молодше” слов’янське плем’я, яке виникло в результаті змішування залишків полян з русами.
Деякі дослідники вважають, що „русичі” не етнонім, а слово, що позначає касту „кшатріїв” (якщо піти за автором у його симпатіях до інституту варн) – нащадків русів, які жили серед слов’ян, але не змішувались з ними.
А тепер до справи. Поглянемо, що наш автор вигадав на цей раз.

Що значив для Русі початок нового періоду, який розпочався у 951 році? Ось таке питання автор ставить перед нами. Ми вже бачили, що ця дата нічого не означає.

Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці) Ольги (945-964).
Ого! Стільки всього і відразу. Розберемось.
Княгиня – жіночий варіант слова князь. Князь походить від слова „конязь”, що пов’язано з конем і означає просто вершника. Так само, як слово лицар-рицар, польське „рицеж”, німецьке „ріттер”, англійське „райдер” – означає просто вершника – людину на коні. Озброєний вершник був великою силою – професійним військовим, феодалом, який захищав навколишніх селян і брав з них за це данину. Варяги саме цим і займались. Ні про яку монархію мова не йде.
Ольгу називали княгинею, бо вона була дружиною, а потім вдовою князя Ігоря. Великою княгинею її ніхто не називав. Цей термін взагалі виник в російській імперії і був титулом членів царської сім’ї. Автор запозичив його у російських генеалогів родини Романових, про що застидався нам сказати.

Надававши Ользі купу титулів, автор робить цікаве пояснення своєї сміливості. Він посилається на 5(!) німецьких істориків, яких не називає і не цитує, зате перекручує цитату Адальберта щодо Ольги. Приплітає до етимології титулу каган  „сьогуна” і „саргона”. І додає, що каган означає цар царів.
Не будемо забувати – історики розрізняють в ті часи 4 каганати – мадярський, болгарський, хозарський і київський  (а не імперії!). Один з чотирьох – це принципово. Останнім руським каганом був Олег Святославич, а Русь – останнім каганатом. Треба зрозуміти – тюркська мова, звідки прийшло слово „каган” – була міжнародною в степу і на півдні Русі, всі її знали. Якщо вже шукати синонімів до „кагана” і „хакана”, то ближчим по смислу виявиться слово „хан”. Політ творчої думки автора щодо етимології слова „каган” стає зрозумілим, якщо згадати його власне прізвище. Продовжимо.

Автор, як завжди, плутається в датах і називає кінцем правління Ольги 964 рік, в той час як вона померла в 969 році.

Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос – русичі, руси.
Дуже неподібно, я б сказав. Формулювання абсолютно некоректне. Що руси і русичі – не одне і те ж, ми вже бачили. Та називати тих і інших українським етносом – верх невігластва.

Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народження системоутворюючого етносу (який науковці позначають терміном „внутрішня Русь”), що став організаційним ядром цієї величезної, найбільшої в тодішній Європі держави.
„Виражатись” дійсно треба коректніше, та коректніше за нашого автора важко „виразіться”. Особисто я волію ВИСЛОВЛЮВАТИСЬ, а не ВИРАЖАТИСЬ, на відміну від автора – великого борця за чистоту української мови.
 Те, що він переплутав „внутрішню Русь” і „Русь у вузькому смислі слова”, півбіди. Він називає Русь величезною, найбільшою в Європі державою. Трохи нижче ми побачимо – якою вона була за розмірами.

На відміну від своїх попередників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. За 20 років свого панування вона перетворила величезну територію на цілісну, добре впорядковану державу.
Що тут можна сказати? Те, що Ольга, на відміну від своїх попередників, воювала більше, ніж Олег та Ігор, разом взяті. Та про це згодом, а поки що дочитаємо байку автора.

Ольга закладала села і погости, призначала в них правителів. Погост – адміністративно-господарський осередок, де призначені володарем Київської Русі люди від його імені віддавали розпорядження, чинили суд тощо.
Погост не був винаходом Ольги, бо ці центри сільських общин здавна існували на північному заході стародавньої Русі.
 
За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчить ім’я її сина Святослава і ключниці (особливо довіреної особи, що мала ключі від скарбів!) Малуші та її брата Добрині.
„На відміну від свого попередника” Інгвара, який, до речі, доводився їй чоловіком, вона асимілювала варягів тим, що назвала свого сина Святославом. Якщо взяти до уваги, що батьком Святослава був „не асимільований варяг” і її попередник, а рус Інгвар, то це дійсно було великим ділом. А зараз ми взнаємо, що значить – особливо довірена особа. В стародавній Русі вживали слово „Роба”, що означало – рабиня, невільниця, прислуга, КЛЮЧНИЦЯ, годувальниця, наложниця в домі хазяїна. Та це ще не все. Малуша і Добриня не були варягами. Вони не були навіть русами. А були вони древлянами – слов’янами, яких Ольга взяла в „полон” після розгрому древлянської столиці. І асимілювати древлян їй не було потреби. Інгвар, як і Ольга, був русом, а не варягом. Його теж не треба було асимілювати. От такі справи.

Ольга була дочкою болгарського князя Сондока і царівни Анни, від народження звалась Оленою. У 921р. Олег її висватав за свого сина Ігоря(!), перейменував у Хельгу і вивіз із болгарської столиці Плиски. Після цього Ольга привезла у Київ християнську літературу, побудувала церкву на гробі християнина Аскольда(!) і запровадила Кирило-Мефодіївський обряд.
 Цю нісенітницю автор аргументує посиланням на „Повість временних літ”! А в свому літописі Нестор прямо говорить, що Ольгу привезли із Пскова (Пескова). Сталось це (за Нестором) у 903р., а не у 921р.! Родом вона була з селища Вибутського поблизу Пскова. І була язичницею, а то чого б така благочестива християнка хрестилась іще тричі після свого заміжжя! І коли це Олег (насправді у 883 році) побував в гостях у болгарського царя?

Після цього автор бере завершальний акорд.
 За ці роки на Русі не було повстань і заворушень тому, що Ольга запропонувала своєму (болгарському?) народу моральний справедливий порядок.

Ось такі перли. Доведеться розказати справжню історію.
Ольга дійсно відіграла значну роль у становленні Русі. Та причини були зовсім інші. Хоча, якщо послухати автора, у Ольги взагалі причин не було – вона все робила просто так, щоб підтвердити концепцію „арійського стандарту”. 
Насправді все було інакше – складніше і набагато цікавіше. Починаємо.

За літописом Рюрик помер у 879 р., лишивши малолітнього сина Інгвара (у скандинавів Інгвар означає молодший). Тому владу тимчасово прийняв воєвода Рюрика Хельгі (Олег). Хельгі - це було навіть не ім’я, а титул, що означав одночасно „чаклун” і „військовий ватажок”. Як його звали, достеменно невідомо, та деякі припускають, що його звали Карлом, бо це ім’я двічі стоїть першим у переліку русів, що складали мирні угоди з Візантією.
Тож Хельгі рушив з своєю ватагою по трасі „з варягів у греки”: з Новгорода на південь по річці Ловать, де були переволоки, і далі по Дніпру, захопивши по дорозі Смоленськ. Підійшли до Києва.

У Києві жили слов’яни і стояла невелика руська дружина Хаскулда (Аскольда). Хельгі виманив Хаскулда і вождя слов’ян Діра на беріг Дніпра „для переговорів” і вбив обох. Після цього кияни без опору підкорились варягам. Сталося це у 882 році.
У 883р. Хельгі захопив Псков і обручив малолітнього Інгвара з малолітньою псковитянкою Ольгою (грудного віку). Ольга – жіночий рід імені Олег. Фактично, Хельга – також титул. Звали її Хелена, а не Олена, як твердить автор. Різниця ніби невелика, та вона має принципове значення. Ніяких походів у Болгарію Хельгі в цей час не робив і сватати її у болгарського царя не міг.

Кілька слів про варягів. Слово „варяг” так само, як і „вікінг” означало не національність, а професію. Коли Гольфстрім вкотре змінив свою течію, сіті скандинавських рибалок все частіше лишалися пустими. В північних країнах з’явилось багато „зайвих” молодих людей. Вони селились у військових поселеннях „віках” і жили розбоєм. Та у фіордах не було, кого грабувати. Одна частина норманів шукала щастя на заході, і їх називали вікінгами (тими, що живуть у віках). Інша частина подалась на схід – їх називали „варягами” (воїнами). Згадайте англійське „вар” – війна. І ті і інші були чудовими судоходами і шукали водних шляхів до південних багатих країн. 
Професійні варяги були поліетнічними – до їх ватаг вступали крім скандинавів полабські слов’яни, латиші і фіни. Всі ці люди не були представниками своїх народів у етнічному сенсі, а тільки носіями енергії. Бажання воювати було головною їх рисою, національність не мала значення. Осідаючи на завойованих землях, вони легко засвоювали чужу культуру, і від Хельги не вимагалось багато зусиль, щоб їх „асимілювати”. Діти варягів і місцевих красунь виховувались матерями. Асимілювати когось не було потреби.

Про походи на Візантію мова вже йшла, підберемось ближче до Хельги.
В 939 році Інгвар захопив місто Самкерц (нині Тамань) на березі керченської протоки. Місто вважалось хозарським і каганат відповів на зухвалу вилазку русів. Каральний корпус складався з мусульманської гвардії (хозари не мали своєї армії, вони завжди когось наймали), яким командував єврей Песах (Ітіль вже став юдейським містом, а Хозарія – юдейською державою). Песах відбив Самкерц, переправився через Керченську протоку і пройшовся вогнем і шаблею по південному узбережжю Криму, винищуючи християнське населення. Врятувались тільки ті, хто сховався в укріпленому візантійському місті Херсонесі (Севастополі).
Тоді ж Песах пішов через Перекоп, піднявся до Києва, наклав на нього данину і конфіскував мечі – головну зброю русів, про що нам Нестор і написав.

Тепер руси не тільки платили данину, а й ходили в походи – в інтересах хозар. Збирали для них данину, воювали з їхніми ворогами. Інгвар брав данину з київських земель для себе, а також на вихід в Хозарію. У Свенелда була своя дружина, яка брала данину з древлян і уличів. А хозарам Свенелд нічого не віддавав, бо не грабував Самкерц. Дружинникам Інгвара це здавалось несправедливим. У 941 і 943 роках Інгвар відкупився від данини хозарам тим, що послав для них своїх воїв у похід.
Похід 943 року був дуже невдалим. Руси за наказом хозарів пішли на Каспій – воювати з дейлемітами. У гирлі Кури руси захопили фортецю Бердаа. Та серед дружинників виникла епідемія дизентерії. З того походу не повернувся ніхто – ослаблені руси були неспроможні на результативні бойові дії.
Отож від данини хозарам в 944 році Інгвар не зміг відкупитись воїнами – довелось платити. Дефіцит бюджету, що виник при цьому, вирішили покрити за рахунок древлян. Пішли в Деревську землю і вимагали данину – замість Свенелда. Свенелд не збирався віддавати те, що йому дав іще Хельгі – древлянську вотчину.
Відбулась жорстока сутичка. Древляни підтримали Свенелда – у Інгвара не було шансів. Його особисто вбив син Свенелда, Мстислав на прізвисько Лютий. (Асиміляція відбувалась і без Ольги, як бачте). Але і Свенелду древляни відмовили у покорі – він перебрався в Київ. Став воєводою при Ользі.

Інгвар загинув, Хельга правила регентшею при малолітньому Святославові. Тепер головною проблемою для неї стали хозари. Необхідно було шукати сильного союзника, а таким міг стати тільки Константинополь. Цим і було продиктоване рішення Ольги хреститись у Візантії, де її хрещеним батьком став імператор Костянтин Багрянородний.

Через те, що Нестор, як кажуть, приписав Олегу похід Хаскулда на Візантію, його літопис почав „відставати” на 20 років. Це викликало купу непорозумінь. Адже за Новгородським літописом Ольга народилась у 893 році, а в хрестилась у Константинополі в 955-му, коли їй стукнуло 62. Нестор запевняє нас, що Ольга в цьому віці була такою красунею, що Костянтин Багрянородний вирішив на ній оженитись. Та сам він в той час був уже жонатим! 
Найбільш імовірною датою поїздки і хрещення вважають 946 рік – коли треба було шукати союзника проти хозарів. Без підтримки Ольга не встояла б, незважаючи на всі байки про найбільшу і наймогутнішу в Європі державу.
„Вважають”? Так. Над цим питанням працювали Б.А.Рибаков – вивчаючи літопис Нестора, В.Н.Татищев – аналізуючи Іоакімовський літопис, Г.Г.Літаврина – по візантійським джерелам. Більше того, Є.Є.Голубинський вважає, що в 957 році Ольга приїхала в Константинополь уже хрещеною, а хрестилась взагалі у Києві. Своє хрещення вона приховувала 10 років.

Зміна релігії в Х столітті означала поворот у зовнішній політиці. В першу чергу це означало звільнення від Хазарії, на яке поки що не було сил. Тому і відбувалась ця конспірація. Не виступаючи відкрито проти хозар, Ольга, за словами Якова Мніха, займалась богоугодними справами – дозволяла русам служити у візантійських гарнізонах і готувалась до війни з Хазарією.
При живому Інгварі такий поворот був неможливим, тому говорять про „переворот”- вбивство князя, після якого наступив короткий період „міжкняження”. Саме в цей час були прийняті рішення про зміни у внутрішній і зовнішній політиці. Така Ольга мені подобається більше, ніж „картинка” з „Арійського стандарту”. 
Отже, князем став малолітній Святослав, Ольга – регентшею при ньому, а уряд очолив воєвода Свенелд, батько Мстислава Лютого. Склад уряду говорить сам за себе: у старшому поколінні руські імена, у молодшому – слов’янські. Влада вислизала з рук варягів.

В 946 році Свенелд „усмирив” древлян і наклав на них „дань тяжку”, дві третини якої ішли в Київ, а одна третина – у Вишгород, де Ольга влаштувала свою резиденцію. Саме під час цього походу було спалено Іскоростень, що породило байку про горобців з віхтями підпаленого клоччя. Столицю древлян перенесли в Овруч.
Розповідь про сватання древлянина Мала у цьому році – романтична вставка Нестора, який сам собі суперечить, адже Ользі в цей час, за його ж даними, вже 54 роки.
В 947 році Ольга вирушила на північ і обклала даниною погости на Меті і Лузі. (Обклала даниною, а не заснувала, як вигадує автор. Погости вже давно існували).
Та лівобережжя Дніпра лишалось „чужими” землями, що належали хозарам, або їх данникам.
В 949р. 600 руських воїнів взяли участь у візантійському десанті на острів Кріт. Дружба з Візантією підтверджувалась практичними заходами.

Чи правильним був вибір релігії, а значить – союзників?
Для відповіді треба зрозуміти, в якій складній ситуації опинилась Русь. 

Вся справа в тому, що основним бізнесом хозар в цей час була работоргівля. У Китаї довгий час за дамбами ніхто не слідкував, повені їх прорвали, плантації тутового шовкопряда перестали існувати. Великий шовковий шлях від Китаю до Кордови перестав функціювати. Євреї рахдоніти, які його „тримали” повернулись в столицю Хозарії Ітіль і стали шукати, чим би зайнятись. По прибутковості за шовком відразу йшли раби. 

Щоб торгувати рабами, їх треба десь взяти і кудись продати.
В державі франків після перемоги християнства рабство перестало існувати. Слово „servus” тепер означало не раба, а кріпака, якого можна було продати тільки разом із земельним наділом. Зате слов’янські землі у ІХ-Хвв стали для євреїв бездонним джерелом рабів – молодих і здорових юнаків і дівчат.
Династія Каролінгів у боротьбі з феодалами витрачала великі кошти, а заодно надавала і розширювала привілеї єврейських работоргівців, які у відповідь надавали їм великі кредити. На баваро-слов’янській митниці у Песау ще в 906 році єврейським купцям були надані рівні з християнськими купцями права. Слов’янських юнаків і дівчат везли звідси через Верден, Ліон і Нарбону у Іспанію до арабських гаремів і ринків.
Таку ж політику проводив і Оттон. Всі слов’янські країни, що прийняли католицизм, тут же потрапляли в західноєвропейську економічну систему. (Сьогодні ми так хочемо у ЄС!). Візьмемо для прикладу Польщу. Не встиг король Мешко прийняти латинську віру, як вся польська торгівля опинилась в руках єврейських купців. Поляки під хозарами не були і не знали, з чим мають справу. А слов’яни на власній шкурі відчули всі переваги єврейської економічної системи. Не дивно, що перший єврейський погром на руській землі відбувся в Києві за князя Володимира.
Крім того, католицьку церкву в ці роки очолював з 955 року 16-річний папа Іоан ХІІ, який прославився тим, що тримав гарем наложниць, поклонявся Сатані і майже ніколи не був тверезим. Як було нашим предкам погодитись на латинську віру?

Отож, під хозарами Русь не хотіла бути, з мусульманами – союзниками хозарів у боротьбі з Візантією – теж. З католицькою Європою – само собою. А сил у „наймогутнішої і найбільшої” для власної політики не було. Лишалась тільки Візантія. Не самий поганий вибір. Вибір необхідно було робити обов’язково, інакше ми не читали б сьогодні опусів про „Арійський стандарт”.
Візантійці уміли торгувати не гірше за євреїв, але робили це інакше. Слов’янських юнаків вони потребували не як рабів, а як найманих воїнів. Всі знали, що воювати ми вміємо. Всі знають це і тепер.
Єврейські посередники не цікавили Візантію – вона мала кордони з арабськими країнами. Західним кордоном Візантії в той час була Венеція. Під тиском Константинопольського синкліту венеційським купцям, які мали ряд привілеїв, було заборонено перевозити не тільки євреїв, але і їх товари.
Вибираючи православ’я, Ольга вибирала союзника – Візантію, і отримувала ворогів – хозарів і германців з франками.

Була іще внутрішня сила, яка заважала цей вибір зробити явним. Свої домашні язичники.
Якщо говорити коротко, боги слов’ян складали дві групи: сили природи і душі предків. Перші були благими, а другі зловредними. Їх називали русалками, а потім цю назву витіснило тюркське „убур” – упир. Не зважаючи на це, всі боги мирно уживались у пантеоні, доповнюючи один одного. Ще в ХІІ ст. існував культ Рода, Рожаниці, Щура, хоча вони вже втрачали своє значення.
Перун, як слов’янський бог громовиці, з’явився на Русі в VIст., хоч і носив балтійське ім’я Перкунас. На перших порах він був мирним богом, як і його германський родич Донар(Тор), що завідував ковальським ремеслом. Війною у германців відали Вотан (у скандинавів Один) і Тіу, другий син Вотана.
В ІХ ст. все змінилось. Пасіонарний вибух розкидав норманів по ойкумені. Перун став злим і жорстоким. Його західний аналог Святовит на острові Рюген вимагав крові датських і шведських полонених. Перун робив те саме, але коли крові полонених не вистачало, він вимагав, щоб у жертву приносили своїх – за жеребом.
Киянам і іншим південним слов’янам, що звикли до мирних містерій і навіть християнської обідні, криваві культи варягів і північних руських князів здавались дикими. Народ називав їхніх богів бісами.

Отож, нормани були головними ворогами нового світобачення. Навколо них гуртувались і політичні противники Ольги. Своїм лідером вони обрали Святослава. Поки Ольга приховувала своє хрещення, молодий князь набирався сил. В якийсь момент стало ясно, що затягувати більше не можна. Хозарський цар, відчуваючи лихе, почав готувати похід на Русь. Вибір було зроблено на користь Візантії – самої могутньої країни того часу з населенням 24 мільйони чоловік.
Святослав міг в будь-який момент стати „язичником на престолі” і всі новаторства Ольги пішли б за вітром. Що їй було робити – піти від влади у приватне життя? Сталось навпаки – Святослав чомусь почав ходити у далекі походи, а Ольга робила політику в Києві і виховувала внуків – у християнській традиції.
Ольга була геніальною жінкою. Як це їй вдалося? Язичник князь весь час у походах, язичеський народ платить данину, а християнська община в Києві вирішує всі питання управління державою.

У надзвичайно складному розкладі сил, що склався в цей момент, майже вирішальне значення відіграв маленький народ печенігів, що з’явились у причорноморських степах за 50 років перед тим.
Звернімось до літопису. „Коли імператор ромеїв у спілці з печенігами, то ні роси, ні турки (мадяри) не можуть іти війною на Ромейську державу, не можуть навіть вимагати за збереження миру надто великих грошей, бо якщо вони підуть війною на ромеїв, то печеніги, зв’язані з імператорами дружбою і підкоряючись їх проханням і подарунками, можуть легко напасти на землю росів і турків, поневолити їх жінок і дітей, спустошити їх країну. Те ж саме стосується болгарів, які докладають чимало зусиль, щоб жити з печенігами у мирі”.
Печеніги і самі не дуже хотіли воювати з сусідами, а надто з русами, яким вони воліли продавати худобу. Та не з усіма русами хотіли дружити печеніги, а з християнами, які підтримували дипломатичні стосунки з Візантією – їх спільним союзником. Візантія була могутнішою за Русь і дружба з нею була приорітетнішою. Саме цей момент визначив у подальшому долю голови Святослава, з якої Куря зробив собі чашу для кумису.
З іншого боку, для Русі дружба з печенігами – союзниками Візантії забезпечувала Ользі підтримку у майбутній війні з хозарами. Коли печеніги прийшли на західну окраїну Степу, то опинились у дуже складній ситуації – між болгарами, русами і греками. Щоб не бути розчавленими, вони уклали мирні угоди з Руссю і Візантією. Печеніги гарантували безпеку торгових шляхів від Києву до Херсонесу, постачали русам шаблі на заміну важких прямих мечів, конфіскованих хозарами. Ось, хто контролював причорноморські степи в період, який наш автор називає „пусковим моментом” для українського етносу, який у „циркумпонтійському” регіоні „генерував культурні імпульси для всього світу”. Та справжня історія набагато цікавіша за наївні баєчки нашого автора. Повернімось до теми.
Дружба з печенігами тривала до 968 року, тобто до чергового конфлікту русів з Візантією. Але у вирішальний момент війни з хозарами печеніги були на боці київського князя, а це головне.

Розкладка сил була дійсно надзвичайно складною. У хозарів також були союзники. Формальними союзниками хозарів у регіоні вважались яси (осетини) і касоги (черкеси), які в Хв. контролювали степи північного Кавказу. Та їх вірність могутньому хозарському кагану була сумнівною – під час русько-хозарського конфлікту вони пасивно спостерігали за різаниною в Ітілі і скрушно хитали головами.
Приблизно так само вели себе в’ятичі – данники хозар, а болгари взагалі відмовили їм у допомозі і дружили з гузами, ворогами хозарського царя, який міг тепер розрахувати тільки на допомогу мусульман Середньої Азії.
Розраховувати було на що, адже, за словами Масуді, в 943 році Хозарія і Хорезм були союзниками. Але хорезмійські правителі були дуже передбачливими політиками. Як тільки Ольга з’їздила у 957 році в Константинополь, Хорезм почав вагатись – оцінював ситуацію. Їх оцінка була не на користь хозар – за 7 років (з 957 до 964 – початку війни) хорезмійці навернули в іслам все населення дельти Волги. Зробили вони це під приводом захисту хозар від русів і гузів. (Всі прийомчики Джорджа Буша, виявляється, винайдено давно!). Населення пішло на це охоче, адже воно не бачило від хозарських правителів нічого хорошого.
Таким чином перед Святославом було відкрито шлях на Ітіль, а підготовку до війни було завершено.

Ось, в чому виявився талант Ольги, як державної жінки. Вона розігрувала надзвичайно складну партію, ставкою в якій була доля Русі.
Хозарський цар Йосип бачив, як змінюється ситуація, та вирішив недоцільним іти на Русь – не було формального приводу. Це стало його помилкою, бо він втратив темп. 9 вересня 957 року Ольга поїхала у Константинополь, офіційно прийняла хрещення з рук імператора Костянтина, що означало військовий союз з Візантією.
Спроба Оттона перетягнути Ольгу у католицтво (місія Адальберта) завершилась невдало. З цього моменту Йосип втратив надію на мир з Руссю, війна стала неминучою. Імовірно вона почалась відразу ж після хрещення Ольги у Константинополі.

До речі, про Адальберта. Ольга хотіла „порівняти західне і східне християнське віросповідання”. Саме під таким формальним приводом вона звернулась у 959 році до германського короля Оттона І з проханням прислати єпископа і священників. Німцям це прохання лестило, адже до них звернулась сама королева ругів Хелена - Helena regina rugorum. (Саме так було написано, щоб там не фантазував автор в угоду своїм концепціям). Ольга цим проханням збивала з пантелику Йосипа, відроджуючи в ньому надію на мир з русами.
Отож, в 961 році єпископ Адальберт прибув у Київ із свитою. А в 962-му він вже поїхав назад, нічого не добившись. Він і не міг нічого добитись – Ольга не планувала переходити у католицьку віру. Народу його вчення також не сподобалось – на зворотному шляху Адальберта і його супутників пограбували. Це сталось на руській території. Адальберт врятувався, а вся його свита загинула. Зловмисників не знайшли, та мабуть, і не шукали.

Отож, Ольга, яка „ніколи не вела зовнішніх воєн”, після свого хрещення в Візантії розпочала війну з хозарами. 
Те, що ця війна розпочалась ще в 50-і роки, підтверджує лист хозарського царя Йосипа до Хаздаї-ібн-Шафрута, міністра Абдарахмана ІІІ – омейядського халіфа Іспанії, написаного до 960 року. „Я живу біля гирла ріки (Волги) і не пускаю русів, що прибувають на кораблях, проникнути в мусульманські країни. Також я не пускаю їх (русів), що приходять суходолом. Я веду запеклу війну з усіма ворогами мусульман. Якби я залишив їх у спокої, вони винищили б всі землі ізмаільтян до Багдаду”. 
З листа видно, що Йосип натякає на те, що непогано було б мусульманам взяти участь у війні з Руссю. Він був також хитрим політиком. Та ми вже бачили, яке рішення прийняли правителі Хорезму.
Головною ударною силою у війні з хозарами став Святослав і його дружина. До 964 року він громив торговельні шляхи хозар і воював з їх союзниками. Перш ніж нанести головний удар, ворога необхідно було обезкровити.

Настав час вирішальної битви. Князь не міг піти з Києва на Волгу степом – між Черніговом і Курськом жили сіверяни, прибічники хозар. Руси піднялись на своїх лодіях у верхів’я Дніпра і волоком пересунули флот в Оку. 964 рік Святослав зустрів на Оці, в землі в’ятичів – данників хозар. Молодий князь був талановитим тактиком. Наступати через степ, який контролювала хозарська кіннота, він не став. Головна сила русів була у їх „чайках”. Вони сплавились по Оці, уникаючи берегових сутичок з в’ятичами, до Волги, а по Волзі – до Ітіля, у тил хозарській армії, яка очікувала Святослава між Доном і Дніпром.  Не такою вже й всемогутньою була Русь за Ольги – щоб зберегти сили для битви з великим ворогом, доводилось уникати сутичок з малими ворогами.
На боці Святослава виступили печеніги і гузи. Печеніги прийшли з заходу – там, де Дон найближче підходить до Волги. А гузи – зі сходу, від ріки Яїк через прикаспійські піски. Союзники зустрілись біля Ітіля. Хозарську столицю взяли в облогу.
В обложеному Ітілі євреям тікати було нікуди, вони вийшли на бій і були цілковито розгромлені. Залишки євреїв втекли узбережжям Каспію на Терек. Святослав сів їм на хвіст. На Тереку стояло друге велике місто хозарських євреїв – Семендер. Велика семендерська цитадель не зупинила князя. Він розгромив місто, забрав у населення коней, волів, вози і рушив через Дон на Русь. По дорозі він взяв ще одну хозарську фортецю – Саркел, побудовану ще візантійцями в період їх короткої дружби з хозарами. Гарнізон Саркела складався з кочівників – найманців. Святослав взяв фортецю штурмом, зруйнував її вщент, а місто перейменував у Білу Вежу. Так завершився цей блискучий похід. 

Перемога Святослава врятувала Київ і Русь, та її положення після цього ще не було міцним. Всі лівобережні землі були вороже налаштовані проти Києва. На Ітіль, як ми пам’ятаємо, Святослав йшов, минаючи землі ворожих сіверян – через землі не менш ворожих в’ятичів. Як тільки Ольга повела про-візантійську політику, з руських літописів зникає назва Чернігова – він відділився від Київського каганату. Через кілька років сіверяни охоче пропустили лівобережних печенігів під Київ. Коротше кажучи, вся сіверська земля була незалежною від Києва.
Відділились і радимичі, в’ятичі зберігали незалежність, вороже був налаштований князь Рогволд у Полоцьку. Вірними Києву залишались тільки Новгород, Смоленськ, древлянські землі і покорені тиверці з уличами, але їх землі частково контролювали і правобережні печеніги, що кочували у водороздільних степах між Бугом і Дністром.
Західні кордони також не визначились, та достеменно відомо, що на Західний Буг Русь вийшла лиш в ХІ столітті. Земля колишніх полян відійшла до ляхів і стала „організуючим ядром” нової Польщі.
Як можна „пришити” сюди байки автора про „найбільшу і наймогутнішу державу Європи”, яка „не вела зовнішніх воєн”?

Удар Святослава по юдейській общині Хазарії був жорстоким, але не кінцевим. Вертаючись з Кавказу, він проминув Кубань і Крим, де лишилось кілька хозарських фортець, які контролювали торгівлю з Візантією. Доходи від цієї торгівлі йшли в бюджет маленької держави, центром якої в 966-986 роках була Тмутаракань. 
За арабськими джерелами війна на Кавказі не закінчилась після повернення Святослава у Київ. Вона продовжувалась до 969 року, після чого руси „пішли на Рум і Андалус”. Це означає, що частина дружини Святослава і гузи з печенігами лишилась на Кавказі, щоб зайнятись розбоєм. Коли грабувати вже не було що, руси рушили на захід. Одна частина приєдналась до Святослава у Болгарії і Фракії. Та чому решта русів подались аж у Іспанію?
Частина русів була незадоволена політикою Києва, а шлях на Іспанію був їм добре відомий. Ще у 844 році руси висадили десант в Андалусії і вщент розорили околиці Севільї, лишивши по собі у арабів „добру” пам’ять. На цей раз вони висадились у Галісії і пограбували Сант-Яго, вбили єпископа, і лиш в 971 їх прогнав граф Гонзало Санчес. З того часу про цю ватагу не чули.

Авторитет Русі виріс. Візантійський базилевс Никифор Фока став шукати достойного дипломата для переговорів з русами. Цією людиною став Калокір, вельможа з Херсонесу, який добре знав русів, бо ходив разом з ними в похід на Сірію в 962 році.
Справа в тому, що Никифор Фока в 966 році вирішив перестати платити дань болгарам за угодою 927 року, і став вимагати, щоб болгари не пропускали мадярів через Дунай грабувати візантійські провінції. Болгарський цар Петро на це заявив, що з мадярами у нього мир, який він не може порушувати.
Фока відправив Калокіра у Київ і дав йому з собою 15 кентинаріїв золота, щоб умовити Русь зробити набіг на Болгарію і примусити її погодитись на візантійські вимоги.
В Києві на цю пропозицію погодились відразу, бо  Святослав тільки повернувся з походу на в’ятичів і „гуляв” з поганською дружиною в столиці. З’явилась можливість „сплавити” Святослава з Києва і прислужитись могутньому союзнику. Ольга та її уряд були в захваті. Якби вона була „болгаркою”, як думає автор, то мабуть не виявила б такого ентузіазму.
Святослав також зрадів, бо в Києві всім заправляли християни, яких він не любив, м’яко кажучи. В походах йому краще жилось. Тому весною 968 року руси висадились в гирлі Дунаю і розбили болгар, які цього зовсім не чекали.
Русів було небагато, до 10 тисяч, та їх підтримала печенізька кіннота.
В серпні руси розбили болгар біля Доростола. Цар Петро помер і Святослав окупував Болгарію до Філіпполя. Царевичів полонили і відправили в Константинополь, де їх заточили в темницю. Одного царевича кастрували, щоб він не міг претендувати на трон.
Все це відбувалось при повній підтримці греків, адже літом 968 року руські торгові кораблі ще стояли в столичній гавані. Та за зиму все змінилось, бо виявилось, що Калокір спробував розіграти свою партію.

Святослав зимував у Малому Переяславці (Преславі) на березі ріки Врани. В цій резиденції Калокір умовив Святослава на авантюру – допомогти йому здійснити переворот і посадити херсонесця на престол.
Шанси були: Никифора Фоку не любили, головні сили Візантії знаходились далеко в Сірії, до візантійської столиці рукою подати. У випадку перемоги руський князь отримував східну Болгарію. Святослав подумав: в Києві йому нічого не світило, максимум – пошлють знову кудись воювати. Якщо приєднати до Русі болгарські землі, а це було можливо, бо вона межувала з землею уличів, князь отримував вихід до моря, а головне – територію, де він був би незалежним від матері та її радників. Святослав погодився. Тактиком він був чудовим, а от стратегом поганеньким.
Імператор також не дрімав і був чудовим стратегом. Як тільки він дізнався про змову, відразу ж наказав встановити на кріпосних стінах столиці метальні машини, перегородити вхід у гавань ланцюгом. У війську Святослава були венгри і правобережні печеніги, тому імператор послав лівобережним наказ – напасти на Київ і примусити Святослава відмовитись від авантюри. Одночасно греки запропонували болгарським царівнам шлюб з синами покійного імператора Романа. Грецькі посли пообіцяли болгарським вельможам допомогу у вигнанні Святослава.
Весною 969 року лівобережні печеніги обложили Київ. Ольга ніяк не могла зрозуміти, чого від неї хочуть – вона зовсім не знала про заколот Калокіра. Її воєвода Претич мав надто мало сил, щоб відбити печенігів. Почались переговори. Кияни пояснили, що навіть у думках не мали воювати з Візантією, а вибрик Святослава – на його совісті. Стара Ольга негайно відправила гінця до Святослава з вимогою негайно повернутись на Русь. Печеніги вважали іциндент вичерпаним і повернулись у степ.

Святослав прибув в Київ до вмираючої матері. Коли Ольга померла, виявилось, що в столиці йому робити нічого. Його тут не любили. Київ став християнським містом, а князь поклонявся Перуну і приносив йому криваві жертви. 
Та справа не тільки в цьому. Руссю правили люди з слов’янськими іменами. А ось, хто чекав його в окупованій ним Болгарії – Сфенкел, Ікмор, Свенелд. Без дружини в Києві ніхто до нього не прислухався. Тому він повернувся в Болгарію. Його поразка в Болгарії була благом для Русі. У своїх невдачах князь звинуватив християнських богів.
 Після поразки під Доростолом князь вирішив повернутись в Київ і знищити всіх християн. За зиму, яку він провів на Березані, всі його дружинники-християни були принесені в жертву Перуну, навіть брат князя. І киянам він послав вісточку: вас чекає така ж доля. Як його можна було пропустити до Києва?
Куря просто виконував прохання Претича, з яким він обмінявся зброєю ще під час переговорів під Києвом. Тепер Київ міг продовжувати свою внутрішню і зовнішню політику, орієнтовану на Візантію. Тепер і Візантія могла заспокоїтись. 
Наш народ дійсно відносився до Святослава подвійно. З одного боку – князь, а з іншого - ...
„чужих желая, своїх погуби...” (Уваровський літопис), „чужим паче сили жалая, і своя си погуби за премногую неситость” (Львівський). А ось, що сказали князю самі кияни після тризни по матері: „ти, княже, чужея землі іщеши і блюдеши, а своєя ся охабив”.
Ось, хто був його справжніми  противниками, а не візантійський імператор. Той якраз шукав мирних шляхів. Святослава вбили кияни – руками Курі. Таку ціну вони заплатили за християнство і про-візантійську політику.

Ось такими були 25 років правління Ольги. Автор викинув 5 останніх років, бо вони були самими кривавими. Він зробив це тільки для того, щоб проілюструвати свою вигадку про імператрицю, яка „не вела зовнішніх воєн”. Яка нісенітниця! 
Історію можна переписати хоч 100 разів. Та хіба можна переписати минуле? Це минуле може бути визначене – за незалежними джерелами: візантійськими, арабськими, та навіть німецькими, про які автор говорить, але на які не посилається і тим більше, не цитує.
Треба зрозуміти: Святослав був озброєною рукою Ольги. Саме вона визначала – кого і коли різати. Ось такі справи.
Знову ж таки, про утворення могутньої і централізованої Русі можна говорити, але не в цій часовій рамці, а років на 100 пізніше.

Декілька слів про болгарську гіпотезу. Вона не така революційна, як нам говорить автор. Більше того, болгарських гіпотез існує декілька. За однією з них, Ольга була видана Олегом заміж за болгарського царевича. Шлюб виявився невдалим, Ольга повернулась у Київ вагітною, пообіцявши, що майбутній син помститься Болгарії за її кривду.
Та народилась донька, яку видали за Ігоря. А от у доньки народився Святослав – внук Ольги і болгарського царевича. Ця версія багато що пояснює: звичку Ольги повторно виходити заміж, наприклад. Це вже було модним – запропонувати Ользі руку і серце. Після болгарського принца – Ігор, якого порвали деревами. Після Ігоря – Мал, якого запарили у лазні до смерті. Після Мала – Костянтин. Теж своєю смертю не вмер. 
Іще ця версія пояснює юність Святослава, а заодно і його претензії на болгарський престол, а також криваві звірства, які він чинив у Болгарії. „Помста Ольги” – захисників болгарських міст живцем прибивали цвяхами до фортечних мурів. Також вона пояснює те, що київський стіл зайняв інший, а Святослав навіть не сперечався.
Та всі ці версії принципово нічого не змінюють. Лишається Хозарія. Лишається Візантія. Лишаються печеніги, болгари, мадяри. Лишаються війни, які Русь все ж вела, і було це за княжіння Ольги. Лишаються землі, які відділились від Русі і були вони ворогами Києва – за княжіння Ольги.
Ось чому заяви автора про руську імперію за Ольги – безпідставні, безвідповідальні і навіть брехливі.

6.2.3 КОЗАКИ
Відразу помітно, що історію козаків автор знає гірше, ніж історію русів, або антів. Якщо це взагалі можливо – знати історію гірше, ніж її знає автор. Тому про козаків він говорить дуже мало історичного, і напирає на псевдонаукові „витребеньки”.
„Витребеньки” він черпає з книги Романа Багдасарова „За порогом. Запорожское рыцарство», надрукованої в дуже науковому неукраїнському  виданні «Волшебная Гора: Философия, эзотеризм, культурология».
Ось одна з його цитат. „Кіш не керувався голим грабіжницьким інтересом..., а здійснював ЄВАНГЕЛЬСЬКУ ПОТРЕБУ У ВІЙНІ ПРОТИ ВСІХ І ВСЬОГО...”
То він, виявляється, ще і євангеліст, наш автор? Надибав у євангеліях головний принцип християнства – потребу у війні проти всіх і всього. І цитує, як доказ, вислів апостола Івана: „Істина зробить вас вільними”. До чого б це?
Завершає розділ наш автор простенькою заявою, що український народ не тільки був козацьким етносом, а він і є козацький етнос, що „перебуває у замученому стані”, та все одно проводить приховану підготовку до народження українського етносу нової епохи.

Від себе додам кілька історичних штрихів. Що стало з землями древньої Русі у вказаний автором період? Московське князівство стало Росією, а Екс- Русь – окраїною Литви, якою керувала Польша. 
В московському князівстві саме закінчилась міжусобна війна, в якій Василь ІІ переміг Шемяку. В Московії відтепер зникли „уделы”. Князі поступились на державних посадах служилим людям.
Син Дмитра Шемяки втік у Литву і отримав від короля Казимира Рильськ і Новгород-Сіверський. Зовсім поряд, на правому березі Дніпра, на східному Поділлі осіли прибічники Свидригайла, друга Шемяки. Такі при програші не здаються, а йдуть на окраїну ареалу. Так виникла назва Україна, хоча її жителі називали себе руськими людьми. 
Дійсно, до цього часу ніде не вживалось слово „україна”, за деякими винятками. Воно просто не існувало, як назва. Ось, чому я наголошував на необхідності визначення автором терміну – щоб ми знали, про що він говорить. Але автор іде, невідомо куди і знаходить, невідомо що. Чого вартують тепер його знахідки?
З приводу походження етносу, що прийняв назву „українці”, є величезна література, в якій легко виділити дві протилежні точки зору. Польські історики 16ст. (Г.Ф.Міллер та ін.) одностайно вважають українських козаків холопами і селянами-втікачами. Українські історики 18ст. Г.Г.Грабянко, П.І.Симоновський і анонімний автор „Історії русів” вважають козаків військовою організацією, схожою на рицарський орден (в якій не було соціальної диференціації), призначеної для війни з мусульманами. Отож, такої точки зору дотримувались не всі історики, як говорить нам автор.

Та сама постановка питання некоректна. Селяни не могли забезпечити безпеку степових кордонів, де так легко потрапити на аркан до ногайців, або кримчаків. Захист і військовий вишкіл був їм необхідний як повітря і вода; вишколити їх могли лиш князі і дружинники.
З іншого боку, Шемятичі і Ольгордовичі потребували поповнення для війська, а значить, вони охоче приймали до себе тих селян – пасіонаріїв, які віддавали перевагу вічній війні на кордоні, а не спокійному життю десь в глибинці. На степовому кордоні накопичувались пасіонарії, яким були не по душі жорсткі порядки Москви и безправність у Польщі.

Щоб адаптуватись у нових умовах і завести сім’ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православної віри, вистачило ста років. Так, в українському генотипі найбільше половецької крові, якщо говорити про генеалогію, яку так полюбляє автор. Не скіфської, не германської, не литовської, а саме половецької. Закінчення прізвищ на –енко прийшли до нас від синьооких і світловолосих половців – куманів – кипчаків. Від них же прийшли воли, вежі, скирдування сіна – багато чого.

За це століття князі Рюрикового дому (князь Дмитро Вишневецький), польські магнати (Представ Лянцкоронський) і прості селяни, здатні до військового вишколу, однаково перетворились на „козаків”, столицею яких стала Запорізька Січ. 
Січ необхідно вважати консорцією, з якої виріс „малоруський” етнос, що через 200 років перетворився в український етнос, який у 17ст. звільнився від Польщі, а в 18ст. завоював провідне місце в Російській імперії. Так, ми були лідерами в Росії. Це лідерство у військовій царині збереглось і донині. Хто служив у Совєтській Армії, пам’ятає, що більшість командирських і адміністративних посад у збройних силах СРСР займали етнічні українці.

Не треба забувати, що в 13ст. межиріччя Волги і Оки також називалось Україною Заліською. Живі сили і традиції збереглись на окраїнах ареалу давньоруського етносу, а в центрі виснажились. Нові етноси виникли на стиках древніх етносів шляхом контактів і переносу підвищеної пасіонарності.
Звичайно, підйом пасіонарності відбувався і в центрі ареалу, на середньому Дніпрі, але там тиск сусіднього суперетносу – Західної Європи (через Польщу) – виявився таким потужним, що він „витиснув” пасіонарних потомків русів і половців у Московію і на Запоріжжя.

В любому випадку, 1483 рік не став роком утворення „справжньої держави”, як твердив нам автор. Козацька держава виникла на 200 років пізніше.

6.3 БАТЬКІВСЬКИЙ ЕТНОТВОРЧИЙ ФЕРМЕНТ
Наш автор так полюбляє загадкові наукові слова! Раніше він порівнював батьківський етнос з сперматозоїдами. А тепер – фе!, це так грубо – вирішив перейменувати його у фермент. Та ба, він і в біології не розбирається. 
Аналогія з ферментом абсолютно некоректна. Чому? Ми, на відміну від автора, не використовуємо слів, яких не розуміємо. Отож, що таке фермент? Це біологічний каталізатор, який присутній у всіх живих клітинах. Зрозуміло? Фермент не приходить „збоку”, він завжди існує тут і є складовою частиною організму. „Батьківський етнотворчий фермент” – це безсенсовний набір слів. Будь-яка батьківська речовина завжди приходить з „зовні” у материнський організм. Краще б автор зупинився на сперматозоїдах!
Другий момент, справжні етнографія і етнологія ніколи не застосовують такого терміну – батьківський етнос, або материнський етнос. Це примітив.

Материнські етнічні організми формувались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам’ятних часів.
Іще одна нісенітниця. Справа навіть не в безглуздому виразі „етнічний організм”. Справа в тому, що НА БУДЬ-ЯКІЙ ТЕРИТОРІЇ ЗАВЖДИ ІСНУВАЛО АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ, ЯКЕ ПРОЖИВАЛО НА НІЙ З МОМЕНТУ ВИНИКНЕННЯ ЛЮДСТВА. Це твердження стосується і Африки, і Америки, і Китаю.
І „відомий український антрополог” Сергій Сегеда даремно переводив папір, „переконливо показуючи безперервну генеалогічно-фізичну лінію сучасного українця аж до V тис. до н.е.” Тут нема що показувати, нема в чому переконувати. У будь-якого сучасного філіппінця, або уйгура без сумніву існує „безперервна генеалогічно-фізична лінія” не тільки до V тисячоліття, а навіть і до пітекантропа. Наш автор знову знайшов невідомо що. 

Наговоривши таких нісенітниць, автор видає сентенцію про те, що умовою виникнення нового етносу є розслабленість і криза материнського етносу.
„Саме такі кризові ситуації виникали на території України наприкінці кожного 532-річного періоду – щоб у цьому пересвідчитись, досить погортати підручники історії”.
Я тепер знаю, в чому біда нашого автора. Він підручники історії тільки „гортав”, а треба було їх читати – вдумливо і уважно, а ще краще – вивчати їх. А йому, автору, їх треба було вивчити напам’ять. 
Батьківськими етносами в схемі „анти-руси-козаки” автор називає ГАЛІЛЕЯН, ВАРЯГІВ І ЛИТОВСЬКИХ ЛИЦАРІВ.
Про галілеян іще поговоримо, а в мене питання: який батьківський етнос прийде до нас, таких розслаблених і розчепірених, у 2015 році, перш ніж ми започаткуємо новий етнос? Хто прийде і трахне нашу „нову еліту” в четверте, так щоб у тієї еліти в носі зашкварчало, га? Кому вони хочуть „підставити задок і передок”?

6.3.1 ГАЛІЛЕЯНИ
І так далі.
Перш ніж закінчити, хочу сказати, що революціонерів у історії сьогодні вистачає. Візьміть хоча б авторів теорії „нової хронології”. Вони взагалі все ставлять з ніг на голову, і роблять це професійно – на підставі математичних досліджень. Історію вже моделюють математично! Статистика не має емоцій, та викриває дивовижні речі. І вони не такі вже революційні – іще Ньютон цей рух започаткував. А тут виходить автор з своїми цитатами езотеричних і фантастичних текстів. Розумієте?
Якщо піти за „новими хронологами”, то набагато легше довести, що слов’яни брали участь у походах Олександра Македонського (вони доводять і це). Але вся історія стає коротшою приблизно на 1,5 тисячоліття. Про 40-тисячолітню Україну доведеться забути. Справа не в тому, що її не було. Справа в тому, що „стародавні” письмові джерела не такі вже і стародавні і описують події, яким від сили 1 тисяча років. А що було до того – ніхто не знає, бо не існує жодного письмового документу, написаного раніше 15 століття.
Отож, поки „нова хронологія” не перемогла, розглянемо те, що пише автор з точки зору офіційної науки, адже він і сам посилається на офіційні джерела. Мене не так цікавить хронологічна точність, як те, наскільки грамотно і аргументовано автор може викласти свою (або не свою?) ідею. 
„Прогортавши” всю його книгу, я не знайшов дійсно революційних тверджень. Навіть казка про дрейф літосфери народилась не сьогодні. Подейкують, що її коментував Ейнтштейн. Її прибічники, між іншим, доводили не прадавність українського етносу, а щось зовсім інше. Подальший розгляд книги я вважаю недоцільним – шкода часу.

КІНЦІВКА

Чому я взагалі за це взявся? Канигіна я пропустив і пропускаю мимо вух. Можливо, пізніше я придивлюсь до нього, але зовсім з інших міркувань.
Вся справа в тому, що є один момент, який мені дуже імпонує в цій роботі. Якраз той момент, який не сподобався Канигіну. Національна ідея. Вона вартує того, щоб писати книжки. 

Інша справа, як це зроблено – непереконливо. Який я бачу вихід? Виразити ідею інакше – адже автор все одно не історик і не етнограф. Яка різниця, в чому виявляти своє аматорство? Або ж відпрацювати цю саму тему, але зробити це переконливо і глибоко – настільки, наскільки це взагалі можливо.

Ви хочете бути елітою? Будьте нею, але не на словах, а на ділі. Підніміть свою „планку”, станьте великими. Книга, яку я тримаю в руках, не має до еліти ніякого відношення. Така „аргументація” спрацювала б під горілочку в „Трьох ведмедях”, але не серед інтелігенції. Зробіть те, що ви хочете зробити, інакше.

Ви хочете дати нації ідею? Відпрацюйте її спочатку. Вам не вистачає знань для аргументації? Залучіть фахівців – справжніх знавців своєї справи: істориків, філософів, філологів, лінгвістів, математиків, фізиків, етнографів, археологів, а не „шукачів Істини”. Самі визначте, хто вам потрібен. Складіть перелік вузлових моментів, на яких ви збираєтесь будувати свою ідею і дайте кожному з цих фахівців. Все, що може бути доведено, повинно бути доведено науково. Все, що не може бути доведено, повинно бути безжально відкинуто.

Після цього покажіть свою ідею світові, дайте її нації. Нація вам буде вдячна.
Але не смішіть людей.


Ігор Мельник, 
Псевдонім – ІНГВАР,

Автор книг: „ГРАФОМАНИЯ (книга ни о чем)”, 
„Крестовый поход (НЕ Святое Письмо)”
www.grafomania.info