Казки народів світу - Європа - Частина 1 This site is hosted by Netfirms Web Hosting КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ Казки народів Європи - Частина 1 Для молодшого шкільного віку за виданням: КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1989 ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС Англійська народна казка Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх. Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам'яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море. Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька. Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків. Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан — так звали дівчинку — до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя. Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою. Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас. Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку. Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи. Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку. А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі. А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали. Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати. І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися. Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося — і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила. Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити. І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджає король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син — молодий принц — мав вибрати собі наречену. А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря — до старого лорда. Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто. А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі. В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла : — У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно — побачиш його. — Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля,— зітхнула Джоан.— Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно! Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня. — Це мій дідусь? — запитала Джоан.— Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним! — Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,— сказала няня.— Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде. І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала. — Мій перший бал,— ридала вона.— Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його! — Заспокойся, дорогенька моя,— намагалася втішити її няня.— Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе. Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню. — Не гнівайся на мене,— сказала вона.— Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво. І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності — короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав: — Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала? — Я й без того хочу танцювати,— відповіла Джоан,— але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено... — Коли ти хочеш дістатися в місто,— сказав хлопець,— ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я. І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала. Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні. — Ви прямуєте до міста? — запитав він.— Можна й мені а вами? Разом веселіше буде. — Звичайно, можна, сер! — відповів гусопас.— Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з'їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом. Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці. Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав: — Ти знаєш, хто я? — Ні,— відповіла Джоан.— А хто? — Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе. Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв нову пісню, незнайому й ніжну. Правда, Джоан не чула її — вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику — він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою. — Як же тебе звати? — спитав він нарешті. — Джоан. — Послухай, Джоан,— сказав принц,— ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж! Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла. — Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою? Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала: — О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я гожуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь! — Але ж я кажу без жартів,— провадив принц,— повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш? Джоан глянула на принца й відповіла: — Може, прийду, а може, й ні. Не знаю. Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто. Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену. Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору. І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди заозирались, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з'явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею — кривий гусопас, а позад нього — дев'ятеро гусей, що гучно гелготіли. Оце так гості на королівському балу! Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні. — Батьку,— мовив принц,— це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш? Король уважно подивився на Джоан і відповів : — Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою! — Молода леді дуже вродлива, це правда,— сказала королева.— Але що це за сукня? — А чому молода леді мовчить? — запитав король.— Що думає вона? — Ну, якщо ви всі згодні,— тихо сказала Джоан,— то я теж. Я згодна заручитися з принцом. І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і — о диво! — подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев'ятеро гусей — на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї. Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято. І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів — то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря. Що ж до гусопаса, то зразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного друга, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто причувається. Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса — цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці. ДІК ВІТТІНГТОН ТА ЙОГО КІШКА Англійська народна казка У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг. Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі — чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля голярні,— вже й Дік там: стоїть десь ізбоку, слухає. Найбільше людей збиралося біля корчми, де зупинялись подорожні. Кожен подорожній розповідав про те, що бачив, що чув у своїх мандрах. З тих розповідей Дік дізнався: десь далеко, за горами й долинами, е велике місто Лондон, сповнене різних чудес. Жодному з подорожніх не довелося там побувати, проте вони чули: люди в місті живуть, лиха не знаючи. Бідних немає, всі городяни заможні. З рання до вечора у місті розваги — співанки чи танці. Не знають там тяжкої праці. Та й не диво — адже всі вулиці Лондона вимощені золотими гінеями!1 (1 Гінея — англійські гроші.) Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона. Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає. Вийшов на битий шлях. Бачить — їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дік у візника: — Ви часом не в Лондон? Той йому: — Авжеж, у Лондон. Почав хлопець проситися: — Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами. Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить — хлопець обідраний, захарчований — пропаде. Тоді й каже Дікові: — Ну, добре, згода, помандруємо далі разом. Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами. їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями. Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей — справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго. Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені каменем, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота. Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув. Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала: — Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця? Саме тоді нагодився хазяїн дому — купець на ім'я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питає Діка: — Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш. — Я б і радий працювати,— каже Дік,— та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті. Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже: — Живи у мене. Будеш допомагати на кухні. Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові. Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все — тільки за харчі та постіль на горищі. Якось би й жив він, якби не зла куховарка. Вона зненавиділа Діка і сікалася до нього, де тільки могла. Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не купцева дочка Аліса. Вона жаліла Діка і як могла заступалася за нього. Проте у Діка була ще й інша халепа. Ночував він на горищі, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цілу ніч, скакали через хлопця і зачіпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було? У купця Фіцуоррена часто бували гості. Коли вони приходили, Дік чистив їм чоботи. Якось один із гостей дав йому мідний гріш — пенні. І от за пенні хлопець купив кішку. Він приніс її до себе на горище, дбав про неї, ділився з нею своїм убогим харчем. Кішка стала його єдиним другом і товаришем. Мов у подяку за любов і піклування, вона виловила на горищі всіх мишей, і хлопець міг спати спокійно. Якось Діків хазяїн спорядив корабель за море у далекі африканські краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмін. Скликав купець усіх своїх і каже: — Як маєте що продати, принесіть на корабель. Виторг буде ваш. У кожного знайшлося що-небудь на продаж: чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тільки в Діка не було нічого, він і не прийшов. Хазяйська дочка і каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть — нехай це буде Дікова частка. Але батько: — Ні, хай Дік дає що-небудь своє власне. Покликали хлопця. Той каже: — Немає у мене нічого, тільки кішка. — Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе. Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: одніс кішку на корабель, віддав капітанові. А той зрадів: — От і добре,— каже.— Буде кому мишей ловити. Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують: — Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею. Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче. Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені — цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти. А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього: Постривай, Не тікай, Повернись, Віттінгтоне, Майбутній лорд-мере 2 Лондона! (2Лорд-мер — міський голова.) — Оце-то дива! — мовив хлопець сам до себе.— Невже дзвони кажуть правду? А проте — навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі. І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив. Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити. Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще. А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля. Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов капітан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє. Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля. Поговорили вони. Тоді цар звелів подавати обід. Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем. Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей. Накинулися на страви — що поїли, а що понівечили. Капітан питає: — Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите? А цар йому: — Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли. Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже: — У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей. Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови. — Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів. А капітан: — Боюся, що й ми без неї не обійдемось. Адже вона береже наші товари від щурів. Нам дуже б не хотілося з нею розлучатися. Тож принесу її тільки з великої поваги до вашої величності. А цариця: — Неси її швидше, не пожалкуєш. Мені страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину. Цар звелів своїм кухарям приготувати новий обід, а капітан тим часом пішов на корабель по кішку. Вертається з кішкою, а царські слуги вже ставлять тарелі зі свіжими стравами. Щури й миші так і вискочили з своїх нір. Побачила кішка та як стрибне до них. Половину подавила тут-таки, а решта сипонула врозтіч,— де й ділися. Цар і цариця аж нестямилися з великого дива і захвату. Кажуть: — Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись. Капітан покликав: — Киць-киць! Кішка слухняно підійшла до нього. Він узяв її й підніс до цариці. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тоді капітан почав гладити кішку, примовляючи: “Кицю, кицю”. Зрештою цариця насмілилася простягнути до неї руку і сказала: — Китю, китю. Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слід. Капітан поклав кішку цариці на коліна. Тварина лагідно замуркотіла і невдовзі задрімала. Цар із царицею були раді-радісінькі, що позбулися щурів і мишей. А ще дужче зраділи вони, коли капітан сказав їм: скоро кішка приведе кошенят, і можна розселити котячий рід по всьому берберійському царству. Цар одразу закупив усі привезені на кораблі товари. Щедро заплатив за них золотом і самоцвітами. А за кішку дав удесятеро більше, ніж за все інше. Підняв корабель вітрила і рушив у далеку подорож — додому. Вітер був попутний, тож незабаром мандрівники щасливо прибули до Лондона. Приходить містер Фіцуоррен зранку до своєї контори. Сів за стіл, аж хтось у двері стукає. — Хто там? — питає він. — Ваш друг. Приніс вам добру звістку про ваш корабель “Одноріг”. Відчинив купець двері, аж там капітан: в руках у нього скринька з самоцвітами і рахунки за проданий крам. Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабияким баришем. Тоді капітан розповів йому дивовижну історію про Віттінгтонову кішку. Каже: — За цю кішку берберійський цар дав незліченні багатства. По справедливості вони належать бідному Дікові. Коли купець почув це, він покликав слуг, розповів їм, як Дікові пощастило, і мовив: Я велю — і слово це закон — Звати Діка містер Віттінгтон. Дехто з челяді почав був говорити: мовляв, нема чого віддавати такі скарби безрідному хлопцеві-кухарчукові. Проте недаремно містер Фіцуоррен славився своєю чесністю. Він твердо відповів: — Боронь боже, щоб я взяв у нього хоч один гріш. Усе це належить йому. І послав по Діка. А той саме чистив у кухні горщики. Заходить Дік у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стільця, запрошує сідати. Дік думає: це для жарту,— мабуть, з нього посміятися хочуть. Каже: — Не глузуйте з бідного сироти. Відпустіть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи. А купець йому: — Та що ви, містере Віттінгтоне! Ми говоримо з вами без жартів. Вам нечувано пощастило, і я щиро цьому радий. Капітан продав вашу кішку берберійському цареві, і цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатші за мене. Бажаю вам щастя. Потім містер Фіцуоррен попросив капітана відкрити скриньку з коштовностями і сказав: — Тепер містерові Віттінгтону залишається тільки надійно примістити цей скарб. Бідолашний Дік стояв збентежений і приголомшений радісною звісткою. Трохи отямившись, він почав просити господаря: нехай той візьме собі частину цього багатства,— воно ж бо дісталося йому, Дікові, тільки завдяки купцевій доброті. — Ні, ні,— відповів містер Фіцуоррен.—Воно все ваше. І я не маю сумніву в тому, що ви зумієте вжити його собі на користь. Тоді хлопець попросив про те саме господиню й міс Алісу, але й ті не схотіли взяти ані-найменшої частки скарбу. Кажуть: — Ми раді вже з того, що вам, містере Віттінгтоне, так пощастило. Але добросердний Дік не міг заспокоїтися. Він хотів, щоб усі навколо нього були раді й щасливі. Отож хлопець щедро обдарував капітана, його помічника, всіх слуг і навіть лиху куховарку. Містер Фіцуоррен порадив йому викликати вмілого кравця і вдягнутися, як належить джентльменові. Потім запропонував хлопцеві: хай живе в його домі, доки знайде собі краще помешкання. Віттінгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання — і всі побачили, що він хлопець гарний, аніскілечки не гірший за тих юнаків, які приходили в гості до містера Фіцуоррена. Досі міс Аліса тільки жаліла Діка. Тепер же вона придивилася до нього, і він припав їй до серця. Ну, а сам Дік тільки й думав про те, як би їй зробити приємне, і мало не щодня приносив подарунки. Містер Фіцуоррен скоро помітив, що вони покохалися,— покликав їх і питає: — То, може, ви одружитеся? Молодята пораділи. Відповідають: — Авжеж. Ми згодні. Було призначено день шлюбу, і в церкву молодих супроводжували лорд-мер і цілий гурт найзначніших людей міста. Потім відбувся бучний весільний бенкет. Люди розказують, що містер Віттінгтон та його дружина довіку жили багато й щасливо. У них було кілька дітей. Містер Віттінгтон став лондонським лорд-мером, а король Генріх V присвоїв йому рицарський титул. А камінна статуя сера Річарда Віттінгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортеці. А дзвони церкви Бау-Черч ще й нині видзвонюють: Постривай, не тікай, Повернись, Віттінгтоне, Майбутній лорд-мере Лондона! ЧЕТВЕРО БРАТІВ-СИРІТ Баскська народна казка Зосталося сиротами четверо братів. Усе, що батько залишив їм перед смертю — це одна хлібина. Довелося йти на заробітки. От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: “Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони. Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці”. І брати розійшлися в різні кінці. Першому братові зустрівся звіздар. От звіздар і питає: — Куди ти йдеш, хлопче? — Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки. — Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе. Еге ж, подобається. Так хлопець залишився із звіздарем. Другому братові зустрівся кравець. От кравець і питає: — Куди ти йдеш, дитино? — Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки. — Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається. — Еге ж, подобається. І цей хлопець так само залишився з кравцем. Третьому братові зустрівся мисливець. От мисливець і питає: — Куди це ти йдеш, синку? — Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки. — Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла. — Еге ж, воно мені подобається. І тоді третій хлопець залишився з мисливцем. Четвертому братові зустрівся злодій. От злодій і питає: — Куди йдеш, синку? — На заробітки, я сирота. — Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла. — А яке ж у тебе ремесло? — Я злодій і навчу тебе красти. — Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти погано. — А я навчу. Схочеш — крастимеш, не схочеш — не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі. — Якщо так, то навчи. І хлопець залишився з ним. На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить. — Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу. — А ти? — Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити. — А ти? — спитали третього. — Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш. — А ти? — спитали четвертого. — Ну, мені й признатися сором. А звіздар йому: — Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій? — Та я, брате, якраз злодій. — Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина. А злодій: — Якби я знав, де вона, я б її викрав. А мисливець: — Якби я побачив змія, я б його вбив. Усі троє братів сказали кравцеві: — Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом. Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен. Король дав човна, і брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві: — Іди і викради її. А ми тут зачекаємо. От злодій прокрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна. Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну. Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві: — Віддайте доньку за мене, бо я знайшов її. А злодій і собі: — Віддайте за мене, бо я викрав її у змія. А мисливець: — А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене. А кравець: — Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну — інакше б він затонув. Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота. Це було чи не було — не знаю, але казку на цьому кінчаю. КЕНТЕН І МУХА Бельгійська народна казка У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла. Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай мріяв, що зможе спокійно дожити віку. А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м'язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум'я та ковальське ремесло зачарували його. Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам'яній лаві біля кузні. Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і обпалене жаром тіло. Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому. Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, ясні очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче. Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з'являлася, він удавався в тугу, на батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі. Такий настрій сина турбував батька, але він не наважувався заговорити з ним про це. А Кентен ніяк не осмілювався підступитись до юної панночки, яка заволоділа його серцем і думками, бо ж боявся, що вона просто насміється з нього. Що далі, то дужче любив він дівчину, і йому за всяку ціну кортіло дізнатися, хто ж вона, ця славна панянка. Отож він вирішив непомітно простежити за нею. Та якось Кентен побачив, що дівчина пройшла кількома вуличками і зупинилася перед багатим помешканням пана Бу, художника; його добре знали й шанували в місті. Дівчина взялася за мідну клямку, відчинила двері й хутко зникла в будинку. Хлопець був у розпачі. Невже це донька пана Бу Магдалена, про яку ходили чутки, що вона гордячка і, до того ж, закохана в одного з найталановитіших учнів свого батька? Отже, у Кентена, який мав тільки сильні руки і талант коваля, не було анінайменшої надії привернути до себе багату панянку. Сумно й гірко було на душі у Кентена. Цілими днями ходив він, ходив у зажурі. А коли наставав вечір, хлопець підкрадався до будинку пана Бу, ховався за деревом і прикипав поглядом до вікна, сподіваючись угледіти хоча б легку тінь красуні у мерехтінні свічки. Туга його ставала нестерпною. Юнакові так хотілося бути разом із Магдаленою! І ось одного разу Кентен сказав батькові: — Я знаю, що завдав тобі чимало прикростей. Але ж ти сам добре бачиш, що хоч мої руки й кують залізо, та серце мріє про інше. Тому я хочу покинути кузню й найнятися до пана Бу, який шукає помічника розтирати фарби. І тоді я житиму під одним дахом із тією, котру люблю. — Ти що, сину, з глузду з'їхав? — промовив старий коваль.— Хіба не знаєш, що донька пана Бу — нерівня тобі? А ще кажуть, що незабаром вона має заручитися із молодим художником. Ти добрий коваль. Забудь, сину, Магдалену. Чи в Лувені бракує вродливих дівчат, котрі захочуть вийти за такого парубка, як ти? Тільки гукни — і від них одбою не буде. — Батьку, не переконуйте мене. Я знаю, що завдаю вам болю, але я провідуватиму вас. Моя доля не в кузні, а в майстерні пана Бу. І хоч як умовляв батько сина, той усе ж таки покинув дім. У будинку господаря на Кентена чекала дуже невдячна робота. Щодня він замітав майстерню, чистив пензлі й палітри, розтирав і змішував фарби. А ночував у брудному закутку стайні. За ліжко йому правив оберемок соломи. Часто у стайні було холодно, аж вода у відрі замерзала. Але хлопець не скаржився. Адже він кожного дня міг бачити Магдалену, коли вона заходила до майстерні, щоб поцілувати батька. З часом Кентен усе пильніше приглядався до роботи художника. Багато цікавого й корисного дізнався він, слухаючи розмови знаменитого майстра з учнями. Незабаром юнак пізнав усі секрети малярства. Вечорами він намагався шматочком вугілля потайки відтворити лик Магдалени на голій стіні свого закутка. Одного дня Магдалена вбігла до майстерні, обливаючись слізьми. Батько кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося. — Благаю,— мовила вона схлипуючи,— виженіть з дому вашого учня Ганса (а це той самий, що мав одружитися з дівчиною). — Прогнати Ганса?! Нізащо в світі! Це один із найздібніших моїх учнів. Я вже доручаю йому грунтувати деякі полотна для моїх картин, а інколи й домалювати одяг. Нині ви сваритеся, а завтра помиритесь, і ти перша прибіжиш просити, щоб я прийняв його назад. — Що ви, тату? Мені байдуже до його таланту, коли цей негідник перед нашими заручинами залицяється до іншої дівчини. — А ти звідки знаєш? — Я бачила на власні очі, а коли зажадала від нього пояснити все, то він як води в рот набрав. І Магдалена впала на стілець, витираючи тоненькою хустинкою мокрі від сліз очі. Марно батько намагався її втішити. Раптом хустинка впала додолу. Кентен поспішив її підняти. Перш ніж повернути хустинку красуні, він припав устами до клаптика тканини, сподіваючись, що цього ніхто не помітить. Але Магдалена все бачила, і коли брала хустинку з Кентенових рук, то ледь усміхнулася йому. То був тільки вияв вдячності, проте й цього вистачило, щоб серце Кентена сповнилося радістю. Другого дня Кентен мовив до пана Бу: — Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю. — Хлопче,— сказав майстер,— не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби,—ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна! Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра: — Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні. Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу. А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні. І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра. Був саме червень, і сонце сходило рано-рано. Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову,— обличчя лагідне і зосереджене. Кентен не міг одвести від картини очей — так була схожа на Магдалену ця дівчина. Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу. Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною. Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра. Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском. Художник підійшов ближче, аби зігнати муху — він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно. Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована. — Хто посмів торкнутися моєї картини? — вигукнув художник.— Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю! Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив: — Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем. — Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекає велике майбутнє. Кентен не міг приховати радості — адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося. Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена. У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем. Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант. БІДАР І ВОДЯНИК Болгарська народна казка В одному селі жив старий дід. Він був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав шукати мотузку. Та помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися? Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня. — Що ти робиш? — Мотузку сукаю! — Навіщо вона тобі? — Річку зв'язати! — А нащо тобі її в'язати? — Щоб додому віднести! Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька — водяника. — Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв'язати річку й віднести її до себе додому! — Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки! Бісеня знову виринуло з води: — Гей, ходи-но сюди! — Що тобі ще треба? — Забереш цю річку, як побореш мене! — Поборемося, як прийдеш до мене в село! — Прийду! Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій. — Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,— сказав чоловік. Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки. Прибігло перелякане бісеня до свого батька. — Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з'являється, дерева в лісі хиляться з ляку. — То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки! У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку. — Гей, навіщо ти сукаєш мотузку? — Аби міцніша була! — Навіщо тобі міцна мотузка? — Щоб не порвалася, коли нестиму річку! — Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене! — Кидай спершу ти, а тоді я! Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку. Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню. — Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало! Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже: — Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку! — Справді? — запитав старий водяник. — Атож. Йому залишилося тільки зв'язати річку. — Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе! Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав'язати мотузку на постолах. — Гей, нащо ти в'яжеш річку? — Понесу її додому! — відповів чоловік. — Але ж вона наша! — каже старий водяник.— Що ж ми, зостанемося без домівки? — Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами! Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує. — Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота! — Що таке торба золота! Ще й нести її треба. — Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник. — Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, Щоб торби були великі, як мішки. Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота. Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним. Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: “Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото”. І почав він міряти водяника — від п'яти здорової ноги аж до голови. — Нащо ти мене міряєш? — питається водяник. — Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури. Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому. ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ Болгарська народна казка Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років. Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: “У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію”. Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер. Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже: — Давай знову дружити, як раніше дружили. А змія йому відповіла: — Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я — свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки. ШАН І МАРІЖУАНА Галісійська народна казка Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. Її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла. Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав'ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він: — Та ні, це гроші. А жінка на те: — Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні. Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан: — Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні. Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого не знає. Тоді чоловік звернувся до суду. От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана: — Шане, вставай і йди по траву для осла! Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав: — Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки. — Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки? — Так, так, ось у мене в зубах застряло м'ясо. — Послухай, піди краще по траву для осла! Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти. Побачив це Шан та й каже: — Маріжуано, осел читає газету і каже а, е, і, о, у! От на суді і суддя питає, чи не знаходив Шан мішка з грошима. А Шан: — Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні. Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона: — Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняв, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки. — Авжеж,— підтвердив Шан.— Вони й досі стирчать у мене в зубах. Маріжуана знову: — А ще ти казав, що вранці осел читав газету. — Так, так, він навіть казав а, е, і, о, у! Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові. ЦАРІВНА ЙДЕ НА ВІЙНУ Грецька народна казка Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питає: — Чого ти, батьку, сумуєш? — Нащо тобі знати — це не жіноча справа. — Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт. — Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний... — Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — зітхнула дівчина. Прийшла середульша дочка, питає: — Чого ти, батьку, сумуєш? — Нащо тобі знати — це не жіноча справа. — Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт. — Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша. — Ні, батьку, не скажу. — Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний... — Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — сумно мовила дівчина. Нарешті прийшла менша дочка, питає: — Чого ти, батьку, сумуєш? — Нащо тобі знати — це не жіноча справа. — Ні, повідай, я ж твоя рідна донька! — Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри. — Ні, не скажу! — твердо відповіла дівчина. — Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний... — Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо. — Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати? — Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,— не відступалася дівчина. — Гаразд, хай буде по-твоєму. Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо. Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент. А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич. Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога. Повернувся царевич додому та й каже матері : — Разом зі мною воювала хоробра дівчина. — Як це дівчина може воювати? — здивувалася мати.— Де таке бачено, де таке чувано? Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже: — Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні. Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити: — Вставай, царевичу, нам пора додому. Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці. Повернувся до матері й каже: — Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша. — Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? — мовила мати. — Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! — стояв на своєму царевич. Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна. — Веретена, намисто продаю! — вигукував царевич. Почули це служниці та й кажуть царівні: — Чуєш, царівно, що продає той бідняк? — Хай собі продає,— байдуже відмахнулася царівна. — А ми хіба нічого не купимо? — спитали служниці. — Купуйте, як хочете! Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають: — Скільки просиш за разок намиста? — Я грошей не беру, тільки миску проса. Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло. Служниці й питають хлопця: — Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині? — Хочу зрозуміти, що таке злидні,— відказав хлопець.— Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі. — Пустіть його в підземелля, хай ночує,— погодилася царівна, коли вислухала служниць. Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову. Три роки минуло. Мати й каже царевичу: — Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою. Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою. Дали свічку і німій дівчині. По дорозі до церкви люди почали кричати: — Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці? Але дівчина мовби й не чула. — Нехай моя наречена спробує їй пояснити,— сказав царевич. — Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? — вигукнула та. — Відтепер ти будеш німою,— раптом заговорила німа дівчина.— Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому! Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті. БІЛИЙ КІТ Ірландська народна казка Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім'я Тренкос, тобто “Дужий у Ногах”,— такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах. Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон. Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів — вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами — ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти. Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни. Королівна відповіла йому: — Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька! Але велетень тільки засміявся на її слова — мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах. Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси. Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт. — Няв, няв! — голосно пронявчав він. — Ой, який гарний котик! — промовила королівна.— Стрибни-но сюди у вікно! — Відступися трошки, і я стрибну,— відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину. Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік — і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав. — Як же тебе звати? І звідки ти взявся? — спитала його королівна. — Не в цім клопіт,— відказав кіт.— Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкриває траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.— Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки — один червоний, один синій і один жовтий. — Та вони ж не більші від горошин! — скрикнула королівна.— Таке завдання їм дуже легко буде виконати. — Не так-то й легко,— заперечив кіт.— На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяє щось, від слова не відступається. — А ти побудеш у мене, поки він прийде? — спитала королівна. — Ні,— відповів кіт,— мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів. — І хто ж то буде? — поцікавилась королівна. — Це буде той, хто визволить тебе від велетня,— пояснив кіт. — На жаль, це нікому не по силі,— зітхнула королівна.— Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів. — Такий меч уже є,— сказав кіт.— А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки не озивайсь ані словом, бо все пропаде. — Коли ж ти до мене ще прийдеш? — спитала королівна. — Чекай і побачиш,— відказав білий кіт. Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя. На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше. — Але спершу пообіцяй мені одну річ,— сказала йому королівна. — То кажи, я слухаю. Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси. — Це можна зробити заіграшки! — весело засміявся Тренкос.— Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені. — Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? — запитала королівна. — Обіцяю! — врочисто запевнив велетень. Потім він скликав усіх карликів і наказав уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки — один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки — перебрали одну по одній геть усі травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів — він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни. Так минали день за днем. Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав: — Чого тобі треба, білий котику? — Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,— відповів йому кіт. — Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,— сказав королевич. — Саме це я й збираюся тобі сказати,— промовив кіт.— Отже, слухай уважно, бо я не люблю двічі казати те саме. Її забрав до свого замку велетень на ім'я Тренкос, і вона тепер у страшній небезпеці, бо він замірився якомога швидше одружитися з нею. — Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! — запально вигукнув королевич. — Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди,— значливим тоном заявив кіт.— І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами — вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку. — Тоді скажи, що я маю робити? — запитав королевич. — Ти повинен дістатися через гори до пущі, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево біля одного вікна, що звернене на захід. Видерись стовбуром угору, сядь на гілці й простягни до того вікна капелюха, оздобленого сріблястим пір'ям. Коли в твій капелюх вкинуть три клубки — один червоний, другий синій і третій жовтий,— чимдуж вертайся до мене. Але не мов ані слова, бо тебе почують сторожові пси. Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався — все вище й вище — у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям — там, де вікно лицем до надвечірнього сонця. У ту ж мить вікно прочинилося і виглянула королівна Медб, і королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарніша, ніж будь-коли раніш. Він уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу білого кота, тільки мовчки скинув капелюха з трьома сріблястими пір'їнами і простяг перед себе. Королівна вкинула в капелюх три різнокольорові клубки, послала повітряний поцілунок коханому, зачинила вікно й зникла. І раптом королевич почув голос велетня — той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив — це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса. Побачивши королевича, кіт спитав: — То як, дістав клубки? — Дістав,— відповів королевич. — Ну, тоді ходім зі мною,— сказав кіт. Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче під сонячним промінням. Коли вони вийшли на берег, кіт обернувся до королевича й сказав: — Візьми в руку червоний клубок, дістань з нього кінчик нитки й міцно затисни в долоні, а сам клубок кинь у воду. Потім почекай і побачиш, що буде. Королевич так і зробив. Клубок легенько поплив собі по хвилях, усе далі й далі від берега, аж урешті перетворився на крихітну цяточку вдалині. — Тепер смикни за нитку,— сказав кіт. Королевич став обережно вибирати нитку і невдовзі побачив, як щось заяскріло у воді, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, і кінець кінцем до берега прибився прегарний срібний човник. — Сідай у цього човника,— сказав кіт,— і він запевне переправить тебе через море, на острів, куди ще жодна людина не ступала ногою. На острові ти побачиш палац. Коли ввійдеш до того палацу, у просторій його залі знайдеш на стіні меча. Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також таріль на столі, а на ньому сто маленьких пиріжків; якщо ти візьмеш їх із собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всі й сконають. Тільки стережися, щоб нічого не їсти й не пити, поки дістанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королівну. — Я ніколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,— сказав королевич. Він сів у срібного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край світу. Минали довгі сонячні дні й чарівні зоряні ночі, а човник усе плив і плив, і ось одного раннього ранку королевич нарешті побачив, як на самому обрії виступив із моря острів, і дуже зрадів, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цілий той день плив човник, але острів наче зовсім не ближчав, і тільки на світанку другого дня королевич опинився біля острова, де до самої води посхиляли дерева свої віти, обважнілі від різнобарвних плодів. Побачивши ті плоди, королевич зовсім забув обіцянку білому котові: він пам'ятав лише про свій голод та спрагу. І коли човник врізався в берег, він кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющі соковиті плоди. Королевич і не помітив, як човник тим часом тихенько відплив й зник за обрієм. Отак, на жаль, здійснилось те, про що перестерігав кіт: королевичу зовсім випало з пам'яті і королівна Медб, і велетень. Вгамувавши голод, королевич зліз із дерева й рушив рівною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго він і пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далі побачив трьох дівчат з арфами — вони прямували йому назустріч. Дівчата привітали його радісними вигуками: — Ласкаво просимо на наш острів, королевичу Срібної Річки! Ми проведемо тебе до палацу — там твого приходу дожидають король і королева разом з красунею-королівною Ейлін. Отож королевич разом із ними підійшов до палацової брами, де й справді стояли король та королева. Але гість на них тільки мигцем глянув, бо коли уздрів їхню вродливу дочку, то вже не зміг від неї і очей відвести. І він зразу закохався в прегарну Ейлін, бо ж геть забув про королівну Медб. І так стали збігати день за днем, а потім тиждень за тижнем, усе в бенкетах, і співах, і танцях, і забавах на зеленому моріжку перед палацом, і таке гарне те все було, як передзвін ніжних дзвіночків. А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, і вже вони скінчили один клубок і половину другого, тоді як бідолашна Медб дивувалася, чому більш нічого не чути про її коханого королевича. Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлін і дістав згоду, і вже недалекий був день весілля. І ось напередодні цього дня, коли королевич сидів сам-один у себе в покої, чує він раптом, як щось доторкається до його ноги. Глядь він униз — аж то білий кіт докірливо так нявчить до нього. Тільки-но побачив королевич кота, як відразу згадав і королівну Медб, і велетня, і відчув, який він страшенно нещасний, але кіт не дав йому часу на жалі. — Ти повинен почекати до завтра,— сказав кіт,— і тоді, тільки-но зазоріє, зійдеш до моря, не оглядаючись ні лівобіч, ні правобіч, і пильнуватимеш, щоб жодна жива істота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березі, кинеш синій клубок у воду і, коли срібний човник підпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. І вже аж по тому можеш оглянутися назад і вибрати, яка з двох королівен була б тобі любішою дружиною. Усю ту ніч королевич очей не склепив, і як тільки почало світати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дістав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки він зникне вдалині, а тоді давай тягти нитку. І невдовзі показався срібний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль. На цей час у палаці похопилися, що королевич десь подівся, і всі кинулись його шукати, і зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає ніде в палаці, король, і королева, і королівна Ейлін, і всі придворці та покоївки вибігли надвір і найкоротшою стежкою подалися на берег моря. Королівна своїм ніжним мелодійним голосом стала кликати його на ім'я, і він уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котові слова і хутко скочив у човника, що зразу ж рвонувся вперед по воді, як морська птаха знімається в небо. І раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся і, на свій жах, замість королівни з батьком та матір'ю побачив трьох здоровезних витких зелених змій — у них були червоні люті очі й гострі висолоплені язики, вони сичали й звивалися на березі. А королевич плив і плив, усе далі й далі, мавши надію, що срібний човник безпечно доправить його до рідного острова. Коли це рано-вранці одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, він примітив якийсь острів у морі, вогненно-іскристий під ясним сонцем. Човник підплив ближче, і королевич побачив, що той острів оторочують деревця, а на них рясно леліють ясно-червоні ягоди. Пахли вони так звабливо, що у зголоднілого юнака аж слинка потекла. Але, пам'ятаючи свою недавню пригоду, він остерігався навіть доторкнутися до них. Потім, однак, розважив, що ніякої шкоди не станеться, коли покуштувати бодай одненьку ягідку. Він уже чекав, щоб човник швидше підійшов під те нависле гілля, коли раптом знявся вітер, стріпонув деревами, і з них посипались ягоди, мов осіннє листя, і деякі попадали в човник. Королевич ковтнув одну ягоду й ту ж мить забув, про що думав перед тим,— тільки одне лишилось у нього на думці — який він голодний та як чудово смакують ягоди. Коли човник підплив під самий берег, королевич зійшов на землю й почав походжати між дерев та розглядатися. Аж це гульк! — просто на нього котиться величезний залізний м'яч. Ледве він устиг відскочити осторонь, як надбіг цілий гурт велетнів. Один з них помітив його, схопив і підніс угору. Бідний королевич мало духу не випустив, так його стисли велетневі пальці. Побачивши це, велетень поставив його назад на землю, нахилився і спитав: — Хто ти такий, чоловічку? — Я королевич Срібної Річки,— відказав той. — Он як! І на що ж ти вдатен? — поцікавився велетень. Королевич не встиг щось на це відповісти, коли озвалася гладка жінка котрогось велетня, що стояла обік,— у неї було лише одне око, та й те на підборідді. — А з нього був би ласенький шматочок мені на вечерю! її слова велетні привітали дружним гучним сміхом, що розкотився, наче грім. — Та він же такий мізерний — його й на один кусень не стане,— зауважив інший велетень. — Дарма,— заперечила та сама велетка.— Я його швидко відгодую. На тому й зійшлися — що вона візьме на себе турботу про королевича. Бідолашний королевич був страшенно переляканий, і спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кінець кінцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогні, він вирішив, що краще вже їсти, аніж згоріти на попіл. І так минали дні один за одним, а в замку Тренкоса королівна Медб усе чекала й чекала, хоч ніхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третій. Одного вечора королевич сидів на самоті тяжко зажурений, бо велетка сказала, що він уже в сам раз погладшав, щоб його з'їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обід. Отож сидить він, похнюплено думає про свою долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. І зразу ж згадалось йому все про королівну Медб та велетня Тренкоса, і він аж спаленів із сорому. — Я прийшов не заради тебе,— суворо сказав йому кіт.— Ти заслужив, щоб тебе з'їли. Але королівні Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже більш ніколи не прийду тебе визволяти. Вранці ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Мені ж зараз пора йти—я чую, як вертається велетка. З цими словами він зник—так само несподівано, як і з'явився. Велетка, увійшовши до королевича, сказала йому таке: — Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш — тобі все буде дозволено. — Коли так,— сказав королевич,— то я хотів би зійти на берег і востаннє помилуватись морем. — Добре, завтра вранці й сходиш,— погодилась велетка. — Дякую,— відповів королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря. Ніч тяглася так довго, що здавалось, їй кінця не буде, але нарешті край неба спалахнуло перше сяйво світанку. Королевич поспішив надвір і хутенько спустився до берега. На березі він кинув у воду третій, останній клубок, і той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срібний човник, прудкий, як морська ластівка. Коли човник підплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, і невдовзі острів хижих велетнів змалів удалечині і зробився дрібненькою цяточкою на обрії. Човник плив прямо вперед цілий день і цілу ніч, і коли остання зірка поблякла в небі й перший навскісний сонячний промінь торкнувся землі, спраглої світанку, човник врізався носом у берег мальовничого зеленого острова. Королевич зійшов на землю й рушив уперед. Довгенько довелось іти, щоб добратися до вузької долини, над якою підносився осяйний білий палац. Коли королевич підступив до головних дверей, ті самі розчахнулися перед ним. Він увійшов у розкішний просторий передпокій, проминув одну за одною кілька палат і ніде не зустрів жодної живої душі. Та коли дістався до найчудовнішої округлої зали, то побачив там із тисячу мармурових стовпців, і на кожному стовпці сидів сніжно-білий котик з іскристими чорними очима—тільки один стовпчик посеред зали був порожній. Обвівши поглядом стіни, королевич завважив, що там висить багато золотих і срібних браслетів, і ще великих мечів, руків'я в яких із золота й срібла, і ще безліч самоцвітів, які міняться голубим, зеленим і рожевим кольором. І були там також столи, а на них срібні ріжки з усілякими напоями, і тарелі, ущерть повні розмаїтих смачнющих наїдків. Зачудовано розглядаючись на цю дивовижу, королевич звернув увагу, що коти перескакують з одного стовпця на інший, але жоден не займає вільного стовпця посеред зали. Він став міркувати, що б то воно за знак, аж раптом у подиві побачив, що той стовпець уже не порожній: на ньому сидить не хто, як добре йому знайомий маленький білий кіт. — Упізнав мене? — спитав кіт. — Авжеж, упізнав,— відказав королевич. — Що ж, добре. Тоді я скажу тобі, хто я такий. Це палац маленького білого кота, і я тут король. А тепер ходім трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднів. І вони влаштували розкішну учту,— стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, і час минав жваво та весело. А другого дня король білокотячого королівства дав королевичу великого меча із золотим руків'ям—того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосові,— і сто пиріжків для сторожових псів велетня. — Бери цього меча і швидше в дорогу, щоб не спізнитися,— сказав кіт.— Завтра карлики скінчать третій клубок і велетень дістане право одружитися з королівною Медб. Та візьми ще ось цей подарунок їй від мене.— І кіт поклав королевичу на долоню брошку — таку переливну, яких той, скільки жив, не бачив. Після цього король-кіт і королевич у супроводі решти котів спустилися на берег, і там королевич сів у срібного човника, попрощався, і суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. І так він плив цілий день і цілу ніч. А коли настав світанок, човник підплив до берега острова, королевич зійшов на берег і хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса. Почувши його ходу, пси заскреготіли зубами й загарчали в нестямній люті, але тільки-но вони підскочили до нього, як він почав кидати їм отруйні пиріжки: кожен пес ухопив по одному пиріжку, і всі вони тут-таки на місці й поздихали. Тоді королевич Срібної Річки поставив перед собою щита й тричі лунко вдарив по ньому мечем. Тренкос почув ті звуки і послав карликів подивитися, хто там такий. Карлики доповіли, що це його викликає на двобій королевич Срібної Річки. Велетня пойняв страшний гнів, він схопив свою величезну довбню з наїженими цвяхами й рвонувся вперед. І почався бій, і тривав він довго-довго, але жоден супротивник ані на крок не відступав. Нарешті, вже надвечір, велетень закричав: — Годі на сьогодні, ми вже наборолися! Відпочиньмо, а завтра на світанку знов почнемо. — Ні,— заперечив королевич.— Сьогодні кінчаймо! — Ну, то стережися! — вереснув Тренкос і розмахнувся залізною довбнею, щоб розчерепити королевичу голову. Але королевич не дався застукати зненацька: він сам ураз скочив наперед, виважив меча і вгородив його велетневі в серце — той тільки ревнув на весь голос і гепнувся неживий на землю. Королівна Медб зі свого вікна стежила, як билися королевич з велетнем. Побачивши, що велетень загинув, вона швидко вибігла привітати переможця, і незмірна була їхня радість, коли вони двоє зустрілися. Наступного дня королевич з королівною і всі карлики й арфісти вирушили в дорогу до палацу королевича і незабаром там відсвяткували бучне весілля королевича Срібної Річки й королівни Медб. І жодна з коштовних оздоб, які мала на собі наречена у день весілля, не могла зрівнятися з тією брошкою, що подарував їй король білокотячого королівства. БЕЛЬЯ-ФЛОР Іспанська народна казка Був собі чоловік і мав він двох синів. Старшого, Хосе, забрали в солдати і послали в Америку, де він прослужив багато років. Повернувся аж тоді, коли батько помер, а брат захопив сам увесь маєток і став багатієм, куди тобі. Прийшов Хосе до нього, а той саме спускається сходами. — Не впізнаєш мене? — питає його. А брат, грубо так: — Ні! Тоді він назвався, і брат послав його в клуню, мовляв, стоїть там скриня — ото і вся батьківська спадщина. Сказав так, а сам пішов геть. Зайшов Хосе до клуні, побачив стару скриню і думає: “Навіщо мені ця розбита скриня? А втім, візьму, щоб розпалити вогонь і зігрітися, бо дуже холодно”. Завдав він скриню на плечі й пішов у двір. Там узяв сокиру і ну рубати скриню, аж це з якоїсь схованки випав папірець. Підібрав його, бачить — розписка на велику суму, позичену в його батька. Стягнув він ті гроші і дуже забагатів. Аж це якось іде він вулицею, а назустріч жінка і гірко плаче. От він питає, що з нею таке. Вона відповідає, що занедужав чоловік, а в неї нема грошей не тільки, щоб вилікувати його, а й щоб віддати борги, і чоловіка хочуть посадити в тюрму. — Ви не побивайтеся,— сказав їй Хосе.— Не посадять вашого чоловіка в тюрму і не пустять із торгу вашого майна. Я заплачу і за лікування, і за похорон, якщо він помре. Так Хосе й зробив. Та коли бідолаха помер і був похований його коштом, у нього не залишилося жодного реала—вся спадщина пішла на це добре діло. “Що ж його тепер робити? — питав у себе Хосе.— Нема чого в рота взяти. Піду-но я до королівського двору й наймуся служити”. Так він і зробив, став слугою в королівському палаці. Поводився він добре, і король так полюбив його, що все підвищував у чині, аж поки той зробився першим придворним. А тим часом його брат, себелюбець, зубожів і написав до нього листа, прохаючи допомоги. Хосе, людина добра, відгукнувся, попросивши короля взяти його служити в палац, і король узяв. Почав той служити, але замість того, щоб дякувати своєму доброму братові, став заздрити, що Хосе — королівський улюбленець, і задумав накапостити йому. От, щоб здійснити свій замір, він узявся збирати плітки і дізнався про кохання короля до принцеси Белья-Флор. Король був уже старий і негарний, тому принцеса не любила його і ховалась у замку, що стояв серед лісу, куди ніхто не знав дороги. Брат сказав королю, що Хосе знає, де Белья-Флор, і що він зв'язаний з нею. Розгніваний король викликав Хосе і звелів йому привезти принцесу Белья-Флор, інакше його чекає шибениця. От приходить бідолаха у стайню, щоб узяти собі коня і податися світ за очі. А кінь, білої масті, уже зовсім стара шкапа, і каже йому: — Візьми три хлібини, сідай верхи й ні про що не турбуйся. Хосе здивувався, почувши мову коня. Але сів верхи і вирушив у дорогу, прихопивши з собою три хлібини, як попросив кінь. Проскакали вони чималеньку відстань, аж це на дорозі мурашник, кінь і каже: — Поклади сюди три хлібини, щоб мурашки їли. — Навіщо? — каже Хосе.— Вони ж нам потрібні. — Поклади,— відповідає кінь,— і ніколи не стомлюйся робити добро. Проїхали вони ще трохи, аж бачать — заплутався в мисливських тенетах орел. Кінь і каже Хосе: — Злазь і звільни бідолашного птаха. Хосе каже: — Але ж ми тільки згаємо час. — Дарма. Чини так, як я тобі кажу, і ніколи не стомлюйся робити добро. їдуть вони далі, під'їжджають до річки, бачать—лежить на піску рибка, і хоч як б'ється, хоч як намагається врятуватись, не може добратися до води. Білий кінь і каже Хосе: — Злізь, візьми бідолашну рибку й кинь У воду. Хосе на те: — Але ж у нас немає часу. Нам треба поспішати! А білий кінь: — Завжди є час для доброго вчинку. Ніколи не стомлюйся робити добро. От дісталися вони до замку, схованого в темному лісі, і бачать: Белья-Флор годує курей. Білий кінь і каже Хосе: — Зараз я робитиму стрибки й піруети, а Белья-Флор це сподобається. Вона попросить покататись верхи, і ти посадиш її; тоді я почну хвицатися й іржати, вона злякається, а ти їй скажеш, що досі я не катав жінок, і що варто сісти верхи тобі, як ти мене укоськаєш. Ти скочиш на мене, а я рвону з копита і поскакаю просто до королівського палацу. Все сталося так, як сказав кінь. Белья-Флор зрозуміла, що її хочуть украсти, коли вони помчали чвалом. От вона сипле на землю висівки і просить свого попутника зібрати їх. А Хосе на те: — Там, куди ми їдемо, висівок багато. Коли вони скакали під деревом, вона впустила хусточку, яка повисла на найвищій гілці. Вона просить спішитися й вилізти на дерево, щоб зняти її, а Хосе каже: — Там, куди ми їдемо, хусточок багато. От перехоплюються вони через річку, а Белья-Флор кидає у воду перстень і просить Хосе спішитися, щоб підібрати його. А Хосе: — Там, куди ми їдемо, перснів багато. Приїжджають вони нарешті до королівського палацу. Король, побачивши свою кохану Белья-Флор, дуже зрадів. Але вона замкнулася в кімнаті і дверей не відчиняє. На всі благання короля Белья-Флор сказала, що не відчинить доти, доки їй не принесуть тих трьох речей, які вона загубила дорогою. Король і каже Хосе: — Нічого не вдієш. Що це за речі, знаєш тільки ти. їдь і без них не вертайся, інакше опинишся на шибениці. Зажурився бідолашний Хосе і пішов про все розповісти білому коневі, а той і каже: — Не журися, сідай верхи, і ми знайдемо все. Рушили вони в путь і приїхали до мурашника. Кінь і питає: — Хочеш дістати висівки? А Хосе: — Авжеж! — То поклич мурашок і звели принести їх тобі. А якщо висівки розсіялися, вони принесуть ті, що витягли з хлібин, а їх, мабуть, немало. Так і сталося: вдячні мурашки збіглися й наклали перед ним цілу купу висівок. От кінь і каже: — Бачиш, хто робить добро, той рано чи пізно збирає плоди. Прискакали вони до того дерева, на яке Белья-Флор закинула хусточку. Ця хусточка маяла тепер прапорцем на найвищій гілці. Хосе питає: — Як же мені дістати хусточку? Адже без драбини тут не обійтися. А білий кінь на те: — Не журися. Поклич орла, якого ти випустив із мисливських тенет, він і дістане. Так і сталося. Прилетів орел, схопив дзьобом хусточку і віддав Хосе. Прискакали вони до річки, а вода там каламутна. Хосе питає: — Як же мені дістати перстень із дна такої глибокої річки, якщо нічого не видно й невідомо, де він упав? А кінь: — Не журися. Поклич рибку, яку ти врятував, вона й витягне. Так і сталося. Рибка пірнула і випірнула, махаючи радісно хвостиком, із перснем у роті. Повернувся Хосе до палацу дуже задоволений. Віднесли усе це Белья-Флор, а вона й каже: — Не відчиню, не покину кімнати, поки того, хто викрав мене із замку, не зварять у киплячій олії. Жорстокий король пообіцяв вволити її бажання, а Хосе сказав, що нічого не вдієш, доведеться йому вмерти, зварившись в олії. Увійшов зажурений Хосе у стайню та й розповів про все білому коневі. А кінь: — Не журися. Сідай верхи, я поскакаю і від бігу спітнію, так ти змасти своє тіло моїм потом, хай тоді кидають тебе в казан,— з тобою нічого не буде. Так воно й сталося. Вийшов Хосе із казана і зробився таким гарним і ставним хлопцем, що всі здивувалися, а найбільше — Белья-Флор. От вона і закохалася в нього. Коли старий і негарний король побачив, що сталося з Хосе, то захотів і собі зробитися таким, щоб Белья-Флор закохалася в нього. Пірнув він у казан та й ошпарився на кістку. Тоді всі проголосили королем Хосе, і він побрався з Белья-Флор. Пішов він подякувати білому коневі за добру службу і поміч у біді, а кінь і каже: — Ти був добрий і щедрий, і за це дістав справжню винагороду. Завжди роби людям добро, і ніколи не пошкодуєш. І добрий Хосе, хоч і став королем, ніколи про це не забував. ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА Італійська народна казка У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх. Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі. От якось скликав він синів своїх та й каже: — Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях. — Гаразд, ми підемо,— відповіли одинадцять синів,— тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами? А батько їм і каже: — Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческа, то й самі береженими будете. Старші сини не посміли іти батькові наперекір. Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже: — Навіщо нам такий тягар волокти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене. Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок. Підходять вони до моря й бачать — прив'язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже: — Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч. — Згода, попливімо до Сардінії! — підхопили всі брати. Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись. — Доведеться комусь із вас,— каже братам Анджело,— ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе. — Е, ні! — вереснув Лоренцо.— Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти. — Аякже! — відказав Анджело.— Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа? І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі. А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м'яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево-чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув. Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера. Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться. Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй! — Що це за чарівник повернув мені здоров'я?! — вигукнув хлопець. У цю мить фея і постала перед ним: коси — ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки — мов ніжні пелюстки квіточок шипшини. — Чому ж ти не дякуєш мені? — весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити. — Слухай, Франческу! Я — фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося — твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань. Аж тепер Франческо отямився й сказав: — Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її. — Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,— промовила, усміхаючись, фея. Тоді Франческо сказав: — Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з'являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу. Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческові до ніг! А чарівна фея сказала: — Той, хто володіє цією чарівною торбою та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческу, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки. Мовила це фея і зникла — мов розтанула... А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов далі. Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі. На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно: — Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося? — Мій тато — дроворуб,— відказав йому хлопчик.— Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити.— І заплакав ще дужче. — Цить, не плач! — мовив спокійно Франческо.— Зараз я допоможу твоєму батькові. — А ви лікар? — запитав хлопчик. — Ні, сам я не лікар,— відповів Франческо.— Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати? — Панкраціо,— відповів здивований хлопчик. — От і гаразд! — сказав Франческо і широко розкрив торбу.— Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу! Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом — бух! — і вже лікар у торбі! Та й важкенький, нівроку йому,— так і зігнув Франческа до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса. Бухнувся лікар об землю та як закричить: — Я,— каже,— знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що! — А, то це такий із вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! — обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав.— Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку! Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир! — Ой, годі-бо, я вже вилікувався! — заволав із торби лікар.— Де той хворий? Ведіть мене до нього! Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий,— так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться — опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати. Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже: — Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі. — А хіба що? — питає здивований Франческо. — Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,— каже господиня.— Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,— бодай би він згинув! — та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли. Світу не бачать — одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали! — Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,— сказав Франческо, а сам собі подумав: “У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок”.— А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді. Уранці Франческо попросив у своєї торби сто тисяч скудо — старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо — вельми славетна і щедра людина. Опівдні до кімнати Франческа в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов'ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір'їною, натягнутому аж на вуха. — Синьйоре Санто Франческо,— мовив непроханий гість.— Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця. — Сказати правду,— відповів Франческо,— я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре! Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческа. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне — та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася ратиця! “Еге, то он воно що! — нишком подумав Франческо.— Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!” Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо. Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо. Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п'ятдесят тисяч скудо. Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо. — Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,— улесливо мовив чорт.— Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш. — А коли ні? — Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу. — Ах ти, бісів сину! — гнівно вигукнув Франческо.— Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу! Нечистий опам'ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися. Тоді Франческо сказав: — Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи! І кийок заходився працювати... — Ой лишенько! — залементував нечистий.— Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! — А кийок не вгавав! — Ні, ні, увесь мій сьогоднішній виграш.— А кийок не вгамовувався.— Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! — А кийок таки робив своє. Тоді чорт питає, плачучи: — Та скажіть-бо, чого ви хочете? Франческо зупинив кия та й каже: — Слухай йоди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув? — Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! — заверещав дідько. Франческо розпустив зав'язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків. — А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? — спитав, усміхаючись, Франческо. — Та цур їм! — гукнули всі дванадцятеро.— Нехай вони йому западуться! — Оце розумно! — похвалив хлопців Франческо.— Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами. Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив'язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку. Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край. Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав'язку, а зате кий лежав весь час без діла. — Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! — тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні. Так тривало аж три роки — доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм. У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір'ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру. Проте двері їдальні Франческа й далі не зачинялися. — Е, мабуть, годі,— сказав сам собі Франческо.— Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих — то вже лінощі плодити.— І він закрив свою їдальню. А невдовзі спіткало його велике горе — занедужав та хутко й помер його старенький батько. Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри. Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческа братом. Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческа, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками — торбою та києм. Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього — така вже була старезна. Старезна як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже: — Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків! І вона стягла з воза ряднину, а на возі — повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся. А Смерть усе бурчить, не вгаває: — Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу. — Та що ж,— відказує їй Франческо,— недаром прислів'я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись. Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало. — Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю. І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо враз як крикне: — Смерть — у торбу! І Смерть тільки заторохтіла під зав'язкою! Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба. А йшов він до Кренського озера. От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй: — Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м'якенька,— сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи. Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом. Франческо ж підійшов до берега й гукнув: — Феє Кренського озера, покажись мені ще раз! І фея вмить з'явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий. — Ти мене кликав? — приязно запитала вона. — Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками. — Не розповідай, не треба,— відказала фея.— Я добре все знаю. — Я користався твоїми дарунками, як міг,— сказав Франческо.— Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть? — Слухай,— сказала тоді фея.— Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческу! Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився. Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон. У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день. Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр. ТРИ ПОМАРАНЧІ Італійська народна казка Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже: — Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік. — А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй,— мовила королева,— і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина. Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір'ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї. Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія. І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам'яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років! Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала: — Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі. Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі. Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття. Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім — двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали — ніщо не могло її розвіяти. — Де мені знайти три помаранчі? — одно казав він. Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою: — Ні, це не ті помаранчі,— казав він.— А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати. Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав. Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під'їжджає, коли чує тонесенький голосок: — Агей, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки! Озирнувся королевич навкруги — ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже: — Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив. Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже: — Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі. — А де ж того ключа шукати? — спитав королевич. — Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї. Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю. Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї. — Дякую тобі,— сказала фея.— Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці. — А де ж та скринька? — спитав королевич. — Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику,— відповіла фея. Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала: — От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого. Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під'їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив'язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її: — Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож. — Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока. — Що ти знаєш, дурненька сороко,— сказав сам до себе королевич.— Усе навпаки. Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї. — Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож. Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала: — Ух-ух! Не спить! Так і зорить на мене! — Ага, тепер саме час,— сказав сам собі королевич і зайшов у палац. Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ і мерщій геть із саду. Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня! А королевич з трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пражить немилосердно, пісок розпечений, і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може. — З'їм одну помаранчу,— подумав він собі.— Може, хоч якось утамую спрагу. Не встиг розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина. — Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно. Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі! — Пити, пити,— вже кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок. Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад. Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під'їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав з-під плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так йому закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу. Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої. — Хочу пити! Дай пити! — попросила вона. — Он струмок,— сказав їй королевич.— Вода в ньому чиста та холодна. Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий. — Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла. Засмутився дуже королевич, устав і сказав: — Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап'ється досхочу дівчина з третьої помаранчі! Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить. Та королевич не вернувсь назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі. Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися просто непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав'язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі. — Пити! Пити! — попросила дівчина. Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало. Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись, до юнака й промовила: — Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилася, чекаючи на тебе в золотій в'язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали. — Бідолашні твої сестри,— сказав королевич.— Це я винен у їхній смерті! — Але ж вони не померли,— сказала дівчина.— Хіба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть живими людьми. — А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич. — Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене,— відповіла вона. Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки. Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні: — Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички. — Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина.— Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно. — Та я ж хочу, щоб ти зо мною в'їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить. Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам поїхав у браму палацу. Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди. — Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця.— Певно, навіть сонце заздрить моїй красі! І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світлом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні: — Агей, ти, хто ти за одна і чого заховалась на дереві? — Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене. Служниця нишком і подумала: “Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!” — Побачимо ще, по кого він приїде,— відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево. Сердешна дівчина з помаранчі трималася на гілці, як могла. Проте дебела служниця щораз дужче трясла дерево. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу. Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під'їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми. Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся. Служниця те помітила і квапливо сказала: — Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла смітинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була. Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу. Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватися до весілля. Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли у найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула страшна нудьга, так ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха. Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої. Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити. Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча. Та тільки-но вона витягла, як помаранча з рук — стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском: Сліпа кривда сіла за столом Та й готує лишенько нам двом... Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилась отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина — дочка короля помаранчевих дерев. Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері. — Осьде моя наречена! — сказав він. Лиху дурисвітку негайно прогнали геть з палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо. КРОВ-І-СНІГ Каталонська народна казка Жив собі принц. Якось стояв він у палаці край вікна, а за вікном ішов лапатий сніг. Як на те сталася біда: бавлячись ножем, він порізався, і крапля крові впала на сніг. Побачив це принц та й каже: — Поберуся тільки з тією, чиє ім'я буде “Кров-і-Сніг”. Після цих слів зібрався шукати наречену. Мати благала, щоб він забув про це думати — такої йому ніколи не знайти. Але принц не здавався, звелів осідлати коня і поїхав. Та хоч скільки він блукав по світу, не міг зустріти тієї, яку шукав. Тепер залишимо на якийсь час принца і завітаємо до однієї господи. Там жили батько й мати і мали вони маленьку донечку, котру дуже любили. Але вони так бідували, що незабаром померли з голоду. А дівчинка пішла по світу. Ходила вона боса й гола, поколола все тіло, і там, де вона ступала, лишалися краплі крові. От іде вона, як раптом почав падати лапатий сніг. А навколо все ліс і ліс, дівчинка озирнулась і враз побачила хатку. Підходить до хатки і просить: — Чи не дасте мені притулку? Я заблудилась. А там жила бабуся. — Заходь, дівчинко, заходь,— каже вона. Бабуся назвала її “Кров-і-Сніг”, бо дівчинка була вся в снігу та крові, й залишила в себе, щоб вона гралася з її донькою. От якось розчісує бабуся золотим гребінцем біляві коси дівчинці, аж це йде мимо королевич, який уже втратив надію знайти свою наречену, і чує: — Ану ж бо, Кров-і-Сніг, повернися. Підійшов він до хатки та й перепитує, як звуть цю дівчинку. А бабуся: — Кров-і-Сніг. — Так це ж моя наречена! А батько й мати її де? — Померли. Але вона ще маленька, щоб виходити заміж. — Байдуже, я королевич, заберу її в палац і оберігатиму, аж поки ми зможемо одружитись. А тим часом він подарував дівчинці золоту корону і срібну сукню. Бабуся наділа дівчинці сукню і корону й пішла проводжати її, адже та була ще маленька. А щоб їй було веселіше, взяла з собою і свою дочку. Принц пригнав два кораблі: на перший сів сам, на другий посадив свою наречену з бабусею та її дочкою, й обидва кораблі помчали під усіма вітрилами в море. Вийшли вони в чисте море. Принц, щоб бачити Кров-і-Сніг, стояв на кормі свого корабля і гукав: — Кров-і-Сніг, дивись, щоб тебе не продуло морським вітром! А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі: — Що принц каже? А бабуся на те: — Щоб ти скинула золоту корону і віддала мені. От дівчинка і віддала їй корону. Трохи перегодя принц знову гукає: — Кров-і-Сніг, дивись, щоб ти не захворіла через морський вітер. А дівчинка, знову не зрозуміла та й питає в бабусі: — Що принц сказав? — Щоб ти скинула срібну сукню і віддала мені. От дівчинка і віддала їй срібну сукню. Принц усе стояв на кормі корабля і, стежачи за її іграми, знову гукав: — Кров-і-Сніг, гляди, щоб морський вітер не зашкодив тобі. А дівчинка й цього разу не зрозуміла та й питає в бабусі: — Що принц каже? А бабуся: — Щоб ти кинулась у воду. — Ну як він так каже, то кинь мене. Бабуся схопила її й кинула у воду. А на свою дочку наділа золоту корону та срібну сукню і, коли принц зійшов на берег, підвела її до нього і сказала, що вона — Кров-і-Сніг. І принц відрекомендував її батькові й матері як наречену. А тепер повернемось до дівчинки. Після того, як вона впала в море, її проковтнув кит. Опинившись у череві кита, дівчинка заплакала. Від гри на вітрі на палубі вона вся розпатлалася, тому й попросила кита: — Ките, китоньку, Відпусти на дві п'яді ланцюжка, Адже я розпатлана така. А кит на те: — Не відпущу, а то ще втечеш. — Ні, не втечу. Відпустив кит на дві п'яді ланцюжка. От вона попливла і пливла, аж поки дісталась берега. А там сидить собака, і в зубах у нього кусень хліба та бараняче реберце. Собака віддав усе це дівчинці, вона подякувала і стала гладити його. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і довелося дівчинці вернутись у середину китового черева. А наступного ранку вона знову просить: — Ките, китоньку, Відпусти на чотири п'яді ланцюжка, Адже я розпатлана така. Відпустив кит на чотири п'яді ланцюжка. Дівчинка знову на берег і знову зустрічає того самого собаку. Дістала від нього кусень хліба та бараняче реберце, щиро подякувала і погладила собаку. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і їй знову довелося вернутися у його черево. А третього дня дівчинка знову: — Ките, китоньку, Відпусти на шість п'ядей ланцюжка, Адже я розпатлана така. — Я не хочу, бо ти втечеш. — Не втечу, обіцяю тобі. Відпустив кит на шість п'ядей ланцюжка. Дівчинка знов на берег. А там собака з куснем хліба і баранячим реберцем у зубах. А треба сказати, що цей собака належав королевичу, і з кожним днем він худнув і худнув, і королевич сказав своїм слугам: — Що ж це ви не годуєте мого собаки? А слуги на те: — Та він щодня дістає кусень хліба й бараняче реберце. Дивіться,— і слуги дали собаці кусень хліба та бараняче реберце. Собака схопив той хліб та реберце і побіг просто до берега. А принц і слуги — слідом. От побачили вони, що собака зупинився біля дівчинки, прив'язаної до ланцюга. А коли захотіли підійти ближче, ланцюг потягнув дівчинку в чисте море, і вона пропала в хвилях. Тоді принц каже: — Завтра підстережемо її на березі, а тільки вона з'явиться, сокирою обрубаємо ланцюг. От наступного ранку дівчинка й каже китові: — Ките, китоньку, Відпусти на вісім п'ядей ланцюжка, Адже я розпатлана така. — Не відпущу, бо ти втечеш. — Не втечу. Відпустив кит на вісім п'ядей ланцюга. Дівчинка одразу на берег, і тільки туди ступила, принц і його слуги схопили її, а потім — кресь! кресь! — сокирою перетнули ланцюг. Побачив це кит, кинувся в море і так лютував, що ударами хвоста порозбивав усі зустрічні кораблі. Принц дивиться на дівчинку — нібито знайома. Питає, хто вона, а та: — Кров-і-Сніг. — А хто ж друга? Розповіла тоді дівчинка про все, що з нею сталося. Розгніваний принц поквапився в палац — і до баби. Та й призналася в підміні. Принц прогнав її та дочку, а сам одружився із Кров-і-Сніг, яка заслужила своє щастя. СПІВУЧА ЛИПКА Лужицька народна казка Жили собі чоловік і жінка, і була в них донечка. Та не дійшла вона ще й літ, як померла мати. Прийшла якось дівчинка до своєї хрещеної, а та їй і каже: нехай, мовляв, твій батько зо мною одружиться. — Я тебе дуже любитиму, щовечора буду тобі ніжки мити молоком! От батько і взяв її за жінку. Першого вечора вона й справді помила своїй пасербиці ніжки молоком, а другого вже ні. На тому воно й стало. З часом з'явилося у дівчинки чотири сестрички. Перша мала одне око, друга — двоє, третя — троє, а четверта — четверо. Пасербиця робила в матері всю хатню роботу, ще й худобу пасла. Жене, бувало, пасти, то мачуха дасть їй окраєць черствого хліба й шматочок сухого сиру та й годі. Та все одно виросла з неї така гарна дівка, свіжа та рум'яна — куди там тим сестрам! Мачуха спокою не мала — все хотіла довідатись, чого це її пасербиця така гарна. От послала вона свою дочку Одноочку пасти з пасербицею худобу. Пригнали вони на луки, Одноочка й каже сестрі: — Заплети мене! Заплітає дівка сестрі коси та все примовляє стиха: — Засни, очко, засни! Одноочка й заснула. Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти. Пригнали дівчата ввечері худобу, мачуха й питає в Одноочки: — Що бачила? Але та не бачила нічого. Другого дня мусила гнати з дівчиною худобу Двоочка. Пригнали на луки, Двоочка й загадує: — Заплети мене! Плете дівчина їй коси, а сама все стиха: — Засни, очко, засни, друге! Знов прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти. Як стало смеркатись, дівчина сказала: — Уставай, сестричко, женімо додому! Вдома питається мачуха Двоочки: — Що бачила? Але й ця не бачила нічого. На ранок жене вже Триочка з дівчиною корів пасти. Пригнали на луки, Триочка звеліла: — Сядь, сестричко, та розчеши мені коси! Сіла дівка та й приказує: — Засни, очко, засни, друге, засніть, усі троє! От знову прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти. Надвечір будить дівчина сестру: — Вставай, сестричко, час гнати додому! Вдома питається мачуха в Триочки: — Що бачила? Але й Триочка нічого не бачила. Погнала з дівчиною пасти вже Чотириочка. Пригнали на луки, вона й каже: — Сідай, сестрице, розчеши мене! Дівчина сіла біля неї та стихенька: — Засни, очко, засни, друге, засніть, усі троє! А за четверте й забула. Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти. Троє очей міцно спали, зате четверте не спало й усе бачило. — Вставай, сестричко, женімо додому! Вдома питає мати у Чотириочки: — Що бачила? Та й розказує: — Коли троє моїх очей заснули, прийшла ряба корова і дала сестрі з одного рога пити, а з другого — їсти. Мачуха страх як розгнівалася. Почала вона годувати рябу корову на заріз. Пасербиці довелось тепер сидіти вдома, їсти їй давали черствий хліб та сухий сир. Дуже журилася дівчина. Щодня ходила вона до своєї рябої корови й плакала. Одного дня корова каже: — Сьогодні мене заріжуть. Попроси в мачухи мої нутрощі і вичисть. Там ти знайдеш кісточку. Закопай її в садку під своїм вікном. З кісточки виросте липка зі скляними листочками, а під нею весело озиватиметься песик. Дівчина зробила все, як загадала їй ряба корова. На ранок дивиться — аж під вікном стоїть липка зі скляними листочками та бринить-співає. Під нею весело озивається песик, а коло неї з джерельця біжить вода. Біжить із джерельця в криничку, а в тій криничці дівчина мусила щодня прати білизну. Прала й прала, аж з рук у неї кров ішла. Якось їхав повз той садок і криничку пишний пан. Побачив він дівчину, й так вона йому сподобалася, що він захотів узять її собі за жінку. Та мачуха й слухати про те не хотіла. Через тиждень пан приїхав знову і знову сказав віддати йому дівчину. Цим разом мачуха погодилася, але наказала своїм дочкам: — Візьміть ланцюга й добре прикуйте липку! Дівчина перевдяглась, сіла в карету й поїхала з пишним паном. Аж тут липка зірвалася з ланцюга й собі вскочила до карети, а песик весело задзявкав і побіг слідком. Через рік у молодої пані знайшовся синок. Дізналася про це мачуха й пішла її одвідати. А йдучи додому, сказала, що прийде знову. Другого дня вона справді прийшла й привела свою дочку Двоочку. — Чи ти здорова чи слаба, дитино? — спиталася вона в молодої пані. — Здорова, нівроку. — То визирни у вікно, поглянь, як весело грають рибки в ставку! Молода пані вихилилася з вікна, а люта мачуха й зіпхнула її у ставок. Вона пірнула і випливла качкою та й стала плавати ставком. Мачуха ж загадала Двоочці лягти в ліжко, а сама пішла додому. Приїхав молодий пан додому та й питає цю ніби свою дружину: — Чого це ти так змарніла? Може, нездужаєш? — Ох, нездужаю,— одказує Двоочка. Стало йому її шкода. Опівночі влетіла крізь вікно в кімнату качка, обернулась на молоду пані і, плачучи, заходилася купати свого синка. Скупала й сповила, поклала в колиску, поцілувала й тяжко зажурилася: — Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Дві ніченьки я ще приходитиму сюди, та й більше ніколи! Промовила це смутна мати і знов полинула качкою на ставок. На другу ніч знов прилетіла, обернулась на молоду матір, зробила купіль і викупала свого синка. А тоді сповила й укрила, поцілувала та й зажурилася: — Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Одненьку нічку прийду сюди, та й більше вже ніколи. І знов випурхнула качкою на став. А молодий пан сидів, сховавшись під завісою, і все те бачив. На третю ніч вона знов прилетіла, скупала синочка, сповила і гірко заплакала, примовляючи: — Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче! Тепер я вже ніколи сюди не вернуся! Аж тут вискочив її чоловік, що й цієї ночі заховався під завісою, схопив дружину, перш ніж вона обернулася на качку. Давай тоді вона його просити, та так жалібно: — Пусти мене, серденько, пусти, поки не пізно! — Не пущу! — скрикнув чоловік. — Як розрубаєш одним ударом меча мій пояс,— сказала тоді дружина,— то залишуся з тобою. Витяг молодий пан свого меча й розрубав її пояс. І враз стала перед ним молода його дружина, така гарна, як і була, й розказала йому, яке лихо заподіяла їй мачуха. На ранок звелів молодий пан привести мачуху й вбити її. Невдовзі вона й померла в ганьбі та неславі. З того часу мала липка знову забриніла, песик весело задзявкав, а синок радісно всміхався. БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ Німецька народна казка Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви. Осел його й питає: — Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? — Ох,— відповів пес,— старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити? — Знаєш що,— сказав осел,— я йду до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан. Пес радісно погодився, і вони пішли разом. Недовго вони йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, неначе три дні не їв нічого. — Ось і кіт-воркіт! — гукнув осел.— Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п'ятницю? — А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт.— Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що мені робити? От коли б хто дав добру пораду. — Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом. Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається. — Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел.— Що там таке сталося в тебе? — Та це я кукурікаю на гарну годину,— відказав півень,— бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу. — Слухай, гребенястий,— мовив осел,— ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати. Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі. Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше. Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло. — То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел.— Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній. Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса в них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося. Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім. — Ну, сірий, що там видно? — запитав півень. — Ого, що я бачу! — відповів осел.— Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі. — От би й нам так! — сказав півень. — Добре було б, що й казати! — погодився осел. І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забрязчали. Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс. А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць. Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули. Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже: — Та чого ми полякалися? І послав одного глянути, що там у домі робиться. Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: “Кукуріку!” Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже: — Ох, пане отаман, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилася довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: “Розбишаку сюди!” То я ледве вирвався. Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому. А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більш нікуди йти. ВОВК І СЕМЕРО КОЗЕНЯТ Німецька народна казка Була собі на світі стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят і любила їх так, як тільки може любити рідна мати. От якось надумала вона піти в ліс травички нарвати, діток нагодувати. Покликала їх усіх та й каже: — Дітоньки мої любі, я йду в ліс, а ви тут добре замкніться, вовка в хату не пускайте, бо як улізе, то всіх вас із кісточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впізнаєте: у нього товстий голос і чорні лапи. Козенята загукали: — Матусю, йди, не бійся за нас, ми будемо стерегтися! Мемекнула стара і пішла собі спокійно до лісу. А незабаром хтось постукав у двері до козенят та й гукнув: — Гей, дітки, відчиніть, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла! Але козенята почули товстий голос і здогадалися, що то вовк. — Не відчинимо, не відчинимо,— закричали вони,— ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга! Вовк тоді пішов до крамаря, купив велику грудку крейди, з'їв її, і голос у нього став тонкий. Він вернувся, постукав у двері й гукнув: — Відчиніть, дітоньки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла! Але ж вовк поклав на підвіконня свої чорні лапи. Козенята як глянули, то й закричали: — Не відчинемо! У нашої матусі ноги біленькі, гарненькі, а в тебе чорні, вовцюга-злодюга! Вовк тоді подався до пекаря та й каже: — Я поранив собі лапу, помаж її тістом. А коли пекар помазав йому лапу тістом, він побіг до мельника й попросив: — Посип мені лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось піддурити, і сказав: “Ні”. Але вовк ревнув: — Як не посиплеш, то я тебе з'їм! Злякався мельник і посипав йому лапу борошном. І ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже: — Відчиніть, дітки, ваша матуся прийшла, гостинчиків з лісу принесла. — Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справді наша матуся. Вовк поклав на вікно білу лапу, козенята повірили, що то справді прийшла матуся, та й відімкнули двері. Але то була не матуся, а вовк. Козенятка перелякались та й ну ховатися! Одне стрибнуло під стіл, друге під ліжко, трете в грубку, четверте в кухню, п'яте в шафу, шосте під умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висів на стіні. Але вовк познаходив їх і недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усіх, одного по одному. Пощастило тільки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов. Напхавши своє голодне чорево, вовк посунув надвір, на зелений моріжок, розлігся в холодочку під дубом та й заснув. Незабаром прийшла стара коза з лісу. Ох, що ж вона побачила! Хатні двері розчинені навстіж. Стіл, ослони, стільці поперекидані, від умивальника самі черепки на долівці, а ковдри та подушки постягано з ліжка. Шукала вона своїх діток, шукала, та ніде не знайшла. Почала кликати кожного на ім'я, та ніхто не обізвався. Нарешті, коли вона покликала найменшеньке, воно відгукнулось тоненьким голоском: — Матусю, я осьде, в годиннику. Коза дістала його звідтіля, і тоді козенятко розповіло все, що сталося: як прийшов вовк і поїв його братиків та сестричок. Можете уявити, як плакала кізонька за своїми бідними дітками! Наплакалася вона, а тоді вийшла зажурена з хати, і найменше козенятко за нею. Підходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга і хропе, аж листя вгорі шумить. Обдивилась його коза з усіх боків і бачить: у роздутому вовчому череві щось ворушиться, товчеться. — Ой леле! — скрикнула вона.— Та невже ще живі мої бідні дітки, що їх вовк поковтав на вечерю? І послала козенятко до хати по ножиці, голку та нитки. А тоді заходилася пороти вовчиськові черево. Тільки-но прорізала дірку, як одне козенятко вистромило голівку, а як стала пороти далі, так і повискакували одне по одному всі шестеро, і всі живісінькі, здоровісінькі, без подряпинки, бо вовчисько з великої жадоби ковтав їх цілими. Ото було радощів! Козенята стрибали, лащилися до матері. Але стара сказала їм: — Підіть швиденько назбирайте камінців. Поки лихий вовчисько спить, ми накладемо йому каміння в черево. Побігли семеро козеняток, нанесли каміння, напхали вовчиськові повнісіньке черево, а стара коза швиденько зашила його, та так спритно, що вовк нічого й не почув, навіть і не ворухнувся. А коли вовк нарешті виспався і встав на рівні ноги, то від каміння в животі йому дуже захотілося пити, і він пішов шукати криницю, щоб напитись води. Та щойно він рушив з місця, як каміння у череві загуркотіло. Тоді вовк і скрикнув: — Це якого ще начиння Я в живіт собі напхав? Торохтить, немов каміння, А козляток я ж ковтав! Коли ж вовк підійшов до криниці і нахилився напитись, важке каміння потягло його вниз, він шубовснув у воду та й утопився. Побачили це семеро козенят, збіглися до криниці та й ну стрибати, витанцьовувати. Танцюють з матір'ю навколо криниці та вигукують: — Вовк утопився, вовк утопився! ЗОЛОТА ГУСКА Німецька народна казка В одного чоловіка було три сини — два розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді. От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити. У лісі він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав: — Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток того вина, бо я дуже хочу їсти й пити. Але розумний син відповів: — Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою! І сам пішов далі. Ось почав він рубати дерево, та й рубонув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев'язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок. Тоді пішов другий, середульший, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно: — Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою. І пішов собі далі. Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так що його довелося нести додому. Тоді сказав дурний: — Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів: — Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома. Але дурний доти прохав, поки батько сказав: — Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш. На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішаного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива. Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав: — Дай мені шматочок твого коржа та ковток твого пива, бо я дуже хочу їсти й пити. Дурний відповів: — Але ж у мене корж на воді замішаний, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаймо. Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива — добре вино. А як поснідали, чоловічок сказав: — За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш. І попрощався. Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір'я на ній зі щирого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина — гуска з золотим пір'ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір'їну. Старша подумала: “Я таки прихитрюся й вискубну одну золоту пір'їну”,— і коли дурник вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх. Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою — вискубнути одну золоту пір'їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї. Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали: — Не підходь, не підходь! Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: “Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?” — підбігла, торкнулася їх, та так і прилипла. І мусили вони ночувати біля гуски. Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем — куди він, туди й вони. Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав: — Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам? А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними. Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п'яти, і здивовано скрикнув: — Гей, панотче! А куди це ви так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину. Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки. Ось так чвалаючи вп'ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро. Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком. Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки. Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було. Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів. По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина. Дурник згадав сивого чоловічка — чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить — сидить там чоловік і тяжко журиться. От дурник і питає, чого він так зажурився. — Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь. — Тоді я тобі поможу,— сказав дурник,— ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу. І повів його в королівський льох. Чоловік одразу приступив до найбільшої бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки. Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з'їсти гору хліба. Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув — а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись, як середа на п'ятницю, каже: — Я щойно з'їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперізуватися, щоб не здохнути з голоду. Дурник дуже зрадів і сказав йому: — Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу. І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла. Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав йому, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому: — Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий. І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною. КІТ У ЧОБОТЯХ Німецька народна казка В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші. Коли мельник помер, сини поховали його і почали спадщину ділити. Старший узяв собі млин, середущий — осла, а молодшому дістався кіт. Зажурився молодший та й каже сам до себе: — Ох, дісталось мені найгірше: старший брат буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого. — А послухай-но мене,— озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець.— Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану. Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору. А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу. Потім швидко побіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу. Вартовий гукнув: — Стій, куди йдеш? — До короля,— сміливо відповів кіт. — Ти що, здурів? Кіт — до короля? — Та хай іде,— втрутився другий,— адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче. Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав: — Мій господар, граф,— він назвав якесь довге й знамените ім'я,— передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок — він їх щойно впіймав на сильце. Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме. — Віднесеш оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок. А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидав торбу з плечей, розв'язує її і висипає золото перед хлопцем. — Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку. Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося. Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав: — Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф. Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото. Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче. Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки: — А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро. Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже: — Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися. Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король. А кіт як почне лементувати, та так голосно: — Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре. Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань. Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався. А тим часом кіт уже побіг далеко вперед. Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять. — Гей, люди, а чиї це луки? — питає кіт. — А це великого чарівника. — То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть. І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві двісті женців жнуть жито. — Гей, люди, а чиє це жито? — Чарівникове. — Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть — графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть. Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова. — Гей, люди, а чий це ліс? — Та чарівника. — Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть. І побіг далі. А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив, як людина. Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт низенько вклонився і мовив: — Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш : у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона. — Це для мене дрібниця,— відказав чарівник і вмить обернувся в слона. — Оце-то так! А на лева? — І це для мене ніщо,— мовив чарівник і став перед котом у подобі лева. Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув: — Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги. Чарівник аж розімлів від таких лестощів. — Авжеж, любий котику, я можу й це,— приязно сказав він і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з'їв. А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки. — А чиє це сіно? — запитав король. — Графове,— гукнули косарі, як навчив кіт. — Гарний клапоть землі маєш, графе,— сказав король. Потім приїхали до великої ниви. — Гей, люди, а чиє це жито? — запитав король. — Графове,— гукнули всі женці. — О, графе, то й це ж неабиякий шмат земельки. А тоді приїхали до лісу. — Гей, люди, а чиї це дрова? — Графські,— відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав: — Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси. Нарешті приїхали вони до палацу. Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив: — Ваша величність, прошу вступити до палацу мого господаря — графа. Його така честь зробить щасливим на все життя. Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більш прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж сяяла від золота й самоцвітів. А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт — першим міністром при ньому. Домой! Назад на Детская кладовая