Казки народів Європи - Частина 2
         



КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ    
Казки народів Європи - Частина 2
Для молодшого шкільного віку
за виданням: КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1989

НА СХІД ВІД СОНЦЯ Й НА ЗАХІД ВІД МІСЯЦЯ
Норвезька народна казка
 
Був собі колись бідний селянин, і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим 
годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща — 
найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.
Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В 
непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній 
старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір'ю і всі діти сиділи 
кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують — знадвору 
хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов із хати подивитися, що там за гість 
прибився до них у таку негоду.
Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його 
селянин і аж похолов з ляку.
— Добрий вечір,— привітався ведмідь.
— Добрий вечір,— відповів селянин.
— Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти 
станеш такий багатий, як тепер бідний,— сказав білий ведмідь.
Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:
— Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.
Вернувся він до хати та й каже:
— Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу 
найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.
Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:
— Ні, я з ним нізащо не піду. Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що 
спробує вблагати свою дочку.
— Прийди,— каже,— по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось 
і вийде.
І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір'ю, сестри з братами день у день 
казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті 
вмовили.
Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й 
полагодила свою стареньку одежу і зв'язала в клуночок те, що хотіла взяти з 
собою.
Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з 
селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.
їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:
— Ти не боїшся?
— Ні, не боюся.
— От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.
Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися 
вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони 
опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і 
сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж 
угинається від смачних страв і солодких напоїв.
Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:
— Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш. А 
сам пішов собі геть.
Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати 
сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник і не встигла ще 
висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м'яке ліжко 
з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в 
тій спальні також було з золота й срібла.
Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті 
хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й 
обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь 
скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на 
вроду, їй не видно було.
Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе 
шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у 
білого ведмедя і зникав десь на цілий день.
Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати 
нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір'ю, за сестрами 
і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав :
— Чого ти сумуєш?
— Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною 
домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.
— На це е рада,— відповів ведмідь.— Але ти повинна обіцяти мені, що не 
розмовлятимеш із матір'ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб 
поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе.
Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:
— Тепер поїдемо до твоїх батьків.
Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.
Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На 
подвір'ї бігали її брати й сестри і весело гралися. Побачила їх дівчина і аж 
розцвіла з радощів.
— Тут тепер живуть твої батьки,— сказав ведмідь.— Іди до них, але не забудь, що 
я тебе просив, а то накличеш біду на мене й на себе.
— Ні, не забуду,— пообіцяла дівчина.
Ото була радість, коли вона зайшла на подвір'я! І батько з матір'ю, і сестри з 
братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у 
них було що їсти і в що вбратися.
— І мені добре,— мовила дівчина,— я теж маю все, що забажаю.
І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили.
Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь: мати 
захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам'ятала ведмедеве 
застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір'ю до комірчини.
— Нам можна й тут поговорити,— сказала вона.
Але, як часто буває, мати кінець кінцем таки звабила дочку на відверту розмову. 
І слово по слову та розповіла їй, що кожного вечора, коли вона гасить світло, 
ведмідь скидає з себе шкуру і стає хлопцем. Але який той хлопець із лиця, вона 
ще й досі не бачила, бо в кімнаті темно, а коли настає ранок його вже нема. Тому 
вона часто сумує, бо хотіла б побачити того хлопця, поговорити з ним, а не цілий 
день нудитися самій.
— Може, він троль3, що ховається від тебе? — сказала мати.— Але я пораджу, як 
тобі побачити його. На ось недогарок лойової свічки і сховай його за пазуху. А 
коли той хлопець засне, засвіти свічку, зайди до нього й подивися, хто він. 
Тільки гляди, щоб на нього не капнув лій, бо він прокинеться. (3 Троль — 
надприродна істота, звичайно ворожа людям.)
Дочка взяла недогарок і сховала за пазуху. Ввечері прийшов ведмідь і забрав її. 
А дорогою питає:
— Правда, що вийшло так, як я боявся?
— Правда,— призналася дівчина.
— Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш біду на мене й на себе. Тоді 
ми розлучимось навіки.
— Ні, я її не послухаюсь,— відповіла дівчина.
Коли вона знов опинилася в гірському замку й погасила світло, все вийшло так, як 
досі: ведмідь скинув шкуру і став хлопцем.
Але дівчині так закортіло поглянути на нього, що вона почекала, поки він засне, 
підвелася, роздмухала жар, засвітила свічку й пішла до другої кімнати, де спав 
хлопець. Присвітила дівчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, 
навіть вродливіший, ніж вона собі уявляла. Він так їй сподобався, що вона не 
могла відірвати від нього очей і геть забула про свічку. Раптом на сорочку йому 
капнуло три гарячі краплі і він прокинувся.
— Ох, що ти наробила! — сказав королевич.— Накликала біду на нас обох! Якби ти 
була ще почекала рік, то звільнила б мене від чарів. Лиха мачуха зробила так, що 
я вдень ходжу білим ведмедем і тільки тоді, коли мене ніхто не може побачити, 
стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до 
своєї лихої мачухи! Вона живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. І 
має дочку з носом на три лікті завдовжки. Тепер мені доведеться одружитися з 
нею.
Дівчина заплакала й заголосила, але нічого не могла змінити своїми слізьми, 
королевич пішов від неї. Вона запитала його, чи не можна їй піти разом з ним.
— Ні, не можна.
— А чи не показав би ти мені дорогу, щоб я потім знайшла тебе? Хіба й цього не 
можна?
— Ні, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схід від сонця й на захід від 
місяця. І я повинен жити в ньому. Ти його ніколи не знайдеш.
Коли другого ранку дівчина прокинулась, королевич і гірський замок зникли. Вона 
спала на зеленій латочці моху серед густого темного лісу, а біля неї лежав 
клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батьківську хату. Дівчина 
протерла очі, трохи поплакала, тоді рушила в дорогу.
Ішла вона, йшла багато-багато днів і нарешті прибилася до гори. А під горою 
сиділа стара як світ жінка і гралася золотим яблуком.
Дівчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої 
мачухи, яка живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця і має дочку з 
носом на три лікті завдовжки.
— А ти його звідки знаєш? — запитала стара.— Може, це з тобою він мав 
одружитися?
— Так, зі мною.
— Он як, то це ти. Мені лише відомо, що він живе у замку на схід від сонця і на 
захід від місяця. Туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я 
позичу тобі коня, ним ти доїдеш до моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось 
більше. А коли доїдеш, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти назад до 
мене. І візьми оце яблуко, може, воно тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до другої гори. 
А під горою сиділа стара як світ жінка й тримала в руках золоте мотовило.
Дівчина запитала, чи вона, бува, не знає дороги до замку, що лежить на схід від 
сонця й на захід від місяця. Стара відповіла те самісіньке, що і її сусідка. 
Мовляв, вона справді чула про такий замок, але дороги туди не знає.
— І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Та я позичу тобі 
свого коня, ним ти доїдеш до іншої моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось 
більше. А коли доїдеш до неї, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його 
назад до мене. І візьми оце золоте мотовило, може, воно тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до третьої гори. 
Під тією горою сиділа стара як світ жінка і пряла на золотій прядці. Дівчина 
спитала в неї дорогу до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід 
від місяця. Стара відповіла їй те саме, що й попередні жінки.
Потім вона запитала:
— Може, це з тобою мав одружитися той королевич?
— Так, зі мною.
— Що ж, я тільки знаю, що той замок лежить на схід від сонця й на захід від 
місяця. І ти туди ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу 
тобі свого коня. Спробуй доїхати до Східного Вітру і розпитатися в нього. Може, 
він знає, де той замок, і понесе тебе до нього. А коли приїдеш до Вітру, 
легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оцю 
золоту прядку, може, вона тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і знов їхала довго-довго, поки нарешті добулася до Східного 
Вітру. Вона запитала в нього, чи не покаже він їй дороги до королевича, що живе 
в замку на схід від сонця й на захід від місяця.
— Я чув про королевича,— відповів Східний Вітер,— і про замок теж чув, але 
дороги туди не знаю, так далеко я ніколи не залітав. Та якщо хочеш, я понесу 
тебе до свого брата, Західного Вітру, він дужчий за мене, далі віє, то, може, й 
знає дорогу до того замку. Сідай мені на спину, і полетимо до нього.
Дівчина сіла Вітрові на спину, і він поніс її до свого брата. Коли вони 
прилетіли до Західного Вітру й зайшли до хати, Східний Вітер сказав йому:
— Оця дівчина шукає королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від 
місяця. Вона хоче в тебе спитати, чи не знаєш ти дороги до нього.
— Ні, так далеко я ніколи не залітав,— відповів Західний Вітер.— Та коли хочеш, 
я понесу тебе до Південного Вітру, він куди дужчий за нас із братом, завіває 
багато далі по світу. Сідай мені на спину, і я тебе донесу до нього.
Дівчина сіла на спину Західному Вітрові, і той доніс її до Південного Вітру. 
Здається, та подорож тривала недовго. Коли вони прилетіли до Південного Вітру, 
Західний Вітер запитав, чи не покаже він дівчині дороги до замку, що лежить на 
схід від сонця й на захід від місяця. Бо вона шукає королевича, який живе в тому 
замку.
— Он що,— мовив Південний Вітер.— То це ти? Я таки справді багато де побував, 
але так далеко ще ніколи не залітав. Та коли хочеш, я понесу тебе до свого брата 
Північного Вітру. Він найстарший і найдужчий з нас усіх. Якщо він не знає, де 
той замок, то вже ніхто в цілому світі цього не знає. Сідай мені на спину, і я 
понесу тебе до нього.
Дівчина сіла, і Вітер полетів так швидко, що аж загуло за ним. Незчулась вона, 
як опинилася в оселі Північного Вітру. Той був такий лютий і такий холодний, що 
від самого його подиху навіть повітря навколо крижаніло.
— Чого вам тут треба? — крикнув він ще здалеку так грізно, що вони з ляку мало 
не замерзли в крижини.
— О, не будь такий сердитий! — сказав Південний Вітер.— Адже я твій брат. А це 
та дівчина, що шукає королевича в замку на схід від сонця й на захід від місяця. 
Вона хоче спитати в тебе, чи ти бував там і чи не міг би показати їй дорогу. 
Вона дуже хоче добратися туди і знайти королевича.
— Де той замок, я, звичайно, знаю,— сказав Північний Вітер.— Я один-однісінький 
раз заніс туди вільховий листок. Але так стомився, що кілька днів зовсім не міг 
віяти. Та коли ти неодмінно хочеш добратися туди й не боїшся мене, то я візьму 
тебе на спину і спробую, може, й долечу.
— О, я хочу туди добратися, мушу і зовсім тебе не боюся.
— Ну гаразд, тоді переночуй тут і поспи. Бо дорога довга, і летіти нам 
доведеться цілий день.
Рано-вранці Північний Вітер збудив дівчину, надувся і зробивсь такий дужий та 
великий, що страшно було на нього глянути. Тоді шугнув угору, аж засвистів, ніби 
хотів викликати кінець світу. Зчинилася страшна буря, вона валила на своєму 
шляху будинки, дерева й цілі гаї, а як летіла через море, то хвилі підіймались 
до неба.
Так вони летіли все далі й далі і все над морем. Північний Вітер втомлювався 
дужче й дужче, він так знесилів, що вже ледве дихав. І опускався все нижче й 
нижче, аж нарешті гребінці хвиль почали оббризкувати дівчині п'яти.
— Ти не боїшся? — запитав Північний Вітер.
— Ні,— відповіла дівчина,— нітрохи не боюсь.
До берега вже було недалеко, і Північному Вітрові якраз вистачило снаги, щоб 
викинути дівчину на суходіл під вікнами замку, що лежав на схід від сонця й на 
захід від місяця. А сам він так знесилів, що відпочивав кілька днів, поки зміг 
полетіти назад додому.
Другого ранку дівчина сіла перед замком та й почала гратися золотим яблуком. І в 
ту ж мить з вікна виглянула королівна з довгим носом.
— Що ти хочеш за своє яблуко? — запитала вона.
— Це яблуко не продається ні за гроші, ні за золото,— відповіла дівчина.
— Коли воно не продається ні за гроші, ні за золото, то що ти хочеш за нього? — 
спитала королівна.
— Якщо мені дозволять піти до королевича, що живе тут, і пересидіти біля нього 
ніч, яблуко буде твоє.
— Добре, я тобі дозволяю.
Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він спав. Вона гукала його, 
трясла, плакала, та все дарма. Довгоноса королівна дала йому такого зілля, що 
він не прокидався цілу ніч. А коли настав ранок, вона прийшла і прогнала 
дівчину.
Того дня дівчина сіла знов перед замком та заходилася намотувати пряжу на золоте 
мотовило. І королівна знов визирнула з вікна й запитала :
— Що ти хочеш за своє мотовило?
— Це мотовило не продається ні за гроші, ні за золото,— відповіла дівчина,— але 
якщо мені дозволять пересидіти ніч біля королевича, мотовило буде твоє.
— Добре, я тобі дозволяю,— сказала королівна.
Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він знов міцно спав. І хоч 
скільки вона його гукала, хоч скільки трясла й плакала, так і не змогла 
добудитися. А вранці прийшла довгоноса королівна й прогнала дівчину.
Того дня дівчина знов сіла перед замком і заходилася прясти на золотій прядці. А 
королівна з довгим носом відчинила двері й запитала, скільки їй заплатити за 
прядку.
Дівчина, як і перш, відповіла, що віддасть прядку, коли їй дозволять пересидіти 
ніч біля королевича.
— Добре, я тобі дозволяю,— погодилася королівна.
А поряд із спальнею королевича сиділи замкнені в'язні. Останні дві ночі вони 
чули плач і голосіння дівчини й розповіли про це королевичеві. Тоді він 
здогадався, що його присипляють зіллям, і коли ввечері довгоноса королівна 
принесла йому келих, він удав, що п'є, а насправді нишком вилив трунок за спину.
Прийшла цього разу дівчина, а королевич не спить. І вона розповіла йому, як 
добралась до нього. Ото було радощів!
— Ти прийшла саме вчасно,— сказав королевич,— бо завтра має відбутися моє 
весілля. Але тепер я не візьму ту довгоносу. Ти єдина визволила мене від чарів. 
Уранці я скажу, що спершу хочу побачити, що моя наречена вміє, і загадаю їй 
випрати мою сорочку з трьома лойовими плямами. А це може зробити тільки людина, 
а не троль. Ти випереш її, я знаю.
Так добули вони до ранку.
Другого дня, коли тролі зібралися на весільну учту, королевич сказав:
— Я хочу ще побачити, що вміє моя наречена, якої вона роботи навчилася.
— А чого ж, глянь,— погодилась мачуха.
— Я маю гарну сорочку і хотів би надягти її на весілля. Але на ній є три лойові 
плями, і їх треба відіпрати. Я обіцяв, що одружуся лише з тією дівчиною, яка 
випере мені сорочку. Бо як дівчина не вміє й сорочки випрати, то вона нічого не 
варта.
— Ну, це нехитре діло,— сказали гості.
Довгоноса королівна відразу ж узялася прати сорочку. Вона терла її з усієї сили. 
Та що більше терла, то помітніші ставали лойові плями.
— Ох, ти не так переш,— сказала їй мати.— Дай-но я тобі допоможу!
Та в її руках сорочка стала ще брудніша. Що довше вона прала, то більшали плями.
Потім сорочку спробували випрати інші тролихи, і в них виходило те саме. Врешті 
сорочка стала така, ніби її хтось протяг крізь димар.
— Ви ні на що не здатні! — сказав королевич.— Он під вікном сидить якась 
приблуда. Я закладаюся, що вона пере краще, ніж ви всі разом. Ходи-но сюди, 
дівчино! — покликав він.
Дівчина зайшла до світлиці.
— Ти можеш випрати цю сорочку? — запитав королевич.
— Ой, не знаю,— відповіла дівчина,— але спробую.
І не встигла вона занурити сорочку у воду, як та випралась і стала така біла, 
мов свіжий сніг.
— Коли так, то ти будеш моєю дружиною і більше ніхто,— сказав королевич.
Як почула мачуха ці слова, то луснула з люті. З носатою королівною та рештою 
тролів сталося те саме. Тоді королевич із своєю нареченою звільнили всіх 
в'язнів, які були там зачинені, набрали золота й срібла, скільки могли понести, 
і подалися далеко-далеко від замку, який стоїть на схід від сонця й на захід від 
місяця.
 
ПОКАРАНА ХИТРІСТЬ
Польська народна казка
 
Якось заможний пан з-під Ольштина полював сам-один у лісі, що сягав 
далеко-далеко.
В тому лісі посеред галявини була велика яма, вирита на вовків. Пан ішов через 
галявину й ненароком упав у яму. Як же він злякався, коли побачив, хто в тій 
ямі! А там уже сиділи ведмідь, здоровенна змія та кіт. Кожен із жахом дивився на 
інших. Отож пан і собі притулився до стіни та й ну гукати, благаючи допомоги. 
Гукав аж три дні — все даремно. Лиш на четвертий день наймит Міхал прийшов у ліс 
рубати дрова й почув голос із ями. Він підійшов до ями й питає:
— Хто там?
А заглянути в яму не можна, бо вона прикрита хмизом, та, ніде правди діти, він і 
злякався дуже.
Пан упізнав наймита з голосу.
— Це я, твій пан! — гукнув він.— Я впав до вовчої ями. Допоможи мені вилізти. 
Ось побачиш, як я тобі віддячу.
Міхал відшукав довгу жердину, опустив у яму. Чує — хтось за неї схопився. Почав 
Міхал тягти й на превелику силу витяг жердину назад. І що б ви думали — кого він 
побачив? Не свого пана, а величезного кудлатого ведмедя, який щодуху чкурнув у 
хащу.
Бідний Міхал затремтів з переляку, бо подумав, що то чорт його кликав, а потім 
обернувся на ведмедя. Міхал хотів був уже тікати, коли знову почув із ями голос:
— Не кидай мене тут, Міхале, любий! Змилуйся! Я знаю — ти хочеш одружитися. 
Справлю тобі гарне весілля, тільки допоможи мені вибратися з ями.
Почув це Міхал, усміхнувся. Хоч і не вірив, що то його пан, але вирішив 
спробувати ще раз. Обережно встромив жердину до ями — й зараз же почув, як щось 
дряпається по ній. Потяг Міхал жердину, і здалося йому дивним, що пан такий 
легкий. Аж тут із ями вискочив кіт, нявкнув і шугнув у кущі.
— Ой, лишенько! Це був напевне диявол. У цій ямі, мабуть, сидять самі чорти.
Він уже хотів був тікати, коли пан заблагав і залементував:
— Не кидай мене, Міхале, любий! Надходить ніч. Я вмру від страху, голоду й 
холоду. Подарую тобі ціле господарство й купу грошей, якщо ти мене врятуєш.
Міхал знову встромив жердину до ями. Але цього разу з жердини із сичанням 
сприснула змія і зникла в траві.
“Чую людський голос, а з ями вилазять дикі звірі!” — зчудувався Міхал.
Він кинув жердину на землю, але пан так благав і кричав, що шкода було слухати.
— Змилуйся! Змилуйся! Опусти сюди жердину! Тепер уже в ямі нема нікого, крім 
мене. Віддам тобі весь свій маєток і всі гроші, якщо врятуєш мені життя.
“Якщо це справді пан і я його врятую, буде він мені вдячний до самісінької 
смерті,— подумав Міхал.— Може, навіть і не віддасть усього маєтку, але грошенят 
таки відсипле”.
Намордувався Міхал добряче, бо пан був товстелезний і важкий. Та ледве ступив на 
тверду землю, як зараз же гримнув:
— Ти, дурню! Чого так довго вовтузився? Я мало з голоду через тебе не вмер.
Міхал перелякався не на жарт. Мерщій вийняв з кишені окраєць житнього хліба, що 
взяв собі на вечерю, й віддав панові.
Трохи підживившись, пан важко сперся на Міхала й поволі рушив до свого маєтку. А 
як став на порозі, сказав Міхалові:
— Ну, тепер ти вже мені непотрібний. Іди собі.
Взавтра рано-вранці наймит подався до панського двору. “Може ж таки, щось дасть 
мені на весілля”,— думав він.
Зайшов у двір і каже слугам: так, мовляв, і так.
— Чого ж тобі треба від нього? — питаються слуги.
Міхал розповів, як урятував пана з вовчої ями. Слуги почали сміятися та лаяти 
його. Не один думав: “Якби це я знайшов — отам би й кинув у ямі. Нехай би його 
вовки з'їли”. Бо ж пан був лихий і недобрий.
Нарешті хтось із слуг пішов до нього й сказав:
— Там, ясновельможний пане, прийшов чоловік, який вас учора витяг із ями. Він 
хоче щось вам сказати.
— Що?! — люто гримнув пан.— Мене витяг із ями? Брехня!
Вибіг на подвір'я, вилаяв Міхала, назвав брехуном, а потім узяв батога та й 
вигнав його з двору, ще й собаками нацькував.
Оце так віддячив! Смутний і ображений повернувся Міхал до своєї хатини в лісі. 
Прийшов — що за диво? — двері відчинені. Глянув — аж ведмідь та кіт, яких він 
урятував, лежать долі, а змія примостилася на печі. Всі троє чекають на нього.
Міхал так і остовпів, побачивши цю трійцю, але ведмідь чемно підійшов до нього й 
повів у комору. Там лежав олень, якого він уполював для Міхала.
— Ото добре! Хоч буде що засмажити на весілля! — аж руками сплеснув Міхал.— 
Красненько тобі дякую.
Тут підбіг кіт і, лащачись, повів Міхала до сіней, де на лаві лежав букет 
чудових квітів.
— Буде чим прикрасити хату на весілля! — зрадів Міхал.— Дякую.
Нарешті підповзла змія, тримаючи в роті камінь-самоцвіт, який блищав на всю 
хату.
— Ой, та це ж, певно, коштує великих грошей! — здивувався Міхал.
Він чемно подякував звірам і нагодував їх; вони й пішли собі в ліс.
А Міхал сів на лаві й узяв самоцвіт у руки. Дивиться і не знає, що з ним робити.
Ранком пішов до панського маєтку. Він надумав продати самоцвіт пані, яка дуже 
любила золото й всілякі коштовні цяцьки. Та коли він показав самоцвіт панові, 
той заверещав:
- Ах ти ж негіднику! Де ти його вкрав? Адже він коштує цілу купу грошей.
— Я не вкрав його, пане. Мені принесла самоцвіт змія, що була разом з вами у 
ямі.
— От брехун! Забив, певне, якогось подорожнього й забрав у нього таку 
коштовність!
І пан забрав у Міхала самоцвіт, а його самого наказав кинути у в'язницю та ще й 
вирядив слугу в місто подати до суду.
Привели Міхала на суд. Він розповів про те, як витяг пана із ями. Та пан 
присягався, що наймит бреше. Суддя послухав пана й каже Міхалові:
— Еге, мій любий! Хто ж тобі повірить? Чи є в тебе свідки?
— Є свідки! — вигукнув Міхал.— 6 ведмідь, кіт, змія, тільки вони в лісі. 
Покличте їх, нехай скажуть.
— Ніхто твоїй брехні не повірить! — розлютився суддя.
Він уже хотів був винести вирок, коли раптом за дверима щось загарчало. 
Відчинили двері, й до зали увійшов ведмідь. На спині в нього сидів кіт, а змія 
обкрутилася навколо шиї й поглядала навколо своїми розумними очицями. Всі 
страшенно перелякалися, а пан аж зблід і сховався за столом. Ведмідь зі своїми 
друзями рушив до нього. Тільки-но підійшли ближче — пан зарепетував:
— Відійдіть! Відійдіть! Я скажу правду. Цей чоловік не винен. Усе було так, як 
він казав. Я заплачу йому, я все віддам!
Міхала негайно звільнили, і чутка про те, що з ним сталося, полинула по всій 
околиці.
Люди так сміялися з пана й соромили його, що він незабаром утік кудись аж за 
море. А Міхала всі хвалили й шанували. І незабаром наставили його лісничим. 
Зажив він з людьми в добрій злагоді, а потім одружився зі своєю нареченою.
Справили бучне весілля. Їжі й питва було досхочу. Ведмідь, кіт і змія теж 
прийшли на весілля. За столом їх почастували тим, що вони любили найдужче: 
ведмедя — медом, кота — жирним м'ясцем, а змію — солодким молоком скільки душа 
забажає.
І таке це було гарне весілля, якого в околиці та й у всій Польщі ніхто не бачив 
і не пам'ятав.
 
ЦВІТ ПАПОРОТІ
Польська народна казка
 
З давніх-давен відомо всім, а особливо старим бабусям, які люблять про це 
оповідати зимовими вечорами біля печі, що на Яна Купала, коли буває найкоротша 
літня ніч, у лісі зацвітає папороть. Хто ту квітку знайде, зірве й сховає, 
матиме щастя на все життя.
Оце тільки горе, що така ніч буває лише раз на рік, і то дуже коротка, та й 
цвіте тоді один-однісінький кущ папороті в усьому лісі. А росте цей кущ у такому 
закутку, що добратися до нього майже неможливо.
Кажуть також, що дорога до квітки дуже важка й небезпечна, бо на ній трапляються 
різні страхіття й лякають людину, не дають їй іти.
І ще кажуть, що тільки молода людина може добути цю квітку.
Колись давно жив собі в одному селі хлопець на ім'я Яцусь. Люди прозвали його 
цікавим, бо він скрізь нишпорив, шукав і все слухав, що кажуть люди. Що найважче 
добути, те він неодмінно хотів мати: така вже була в нього вдача. На те, що під 
ногами лежить, Яцусь і не дивився, а до чого треба було добиватися, через що 
собі в'язи можна було скрутити,— оце йому найбільш припадало до серця.
Трапилося раз, що хлопці сиділи ввечері коло вогнища, а Яцусь різьбив ножиком 
візерунка на палиці, бо неодмінно хотів прикрасити її собачою головою. Тут до 
вогню підійшла стара Німчиха, баба дуже розумна, що чимало вешталася по світах і 
знала все, як воно буває. І завела Німчиха мову про цвіт папороті, яке він, 
мовляв, щастя може принести тому, хто його знайде.
Яцусь слухав дуже уважно й так заслухався, що палиця випала в нього з рук і він 
мало не врізав ножиком пальця.
Стара оповідала про цвіт папороті так, немов бачила його на власні очі, хоча з 
її лахміття не знати було, щоб вона мала від цього щастя.
Коли вона скінчила, Яцусь сказав собі:
“Нехай буде, що буде, а я мушу знайти цю квітку. І я її таки знайду, бо коли 
людина чогось дуже хоче й намислить, то так мусить бути, вона кінець кінцем того 
доможеться”.
Яцусь це частенько повторював, бо така була його думка.
Недалеко від того кутка села, де стояла хатка Яцусевих батьків з городом і 
полем, був великий ліс. У тому лісі вночі на Яна Купала хлопці й дівчата завжди 
палили вогнища. Отож Яцусь сказав собі:
“Поки інші стрибатимуть через вогнища та опікатимуть собі литки, я краще піду в 
ліс, пошукаю квітку папороті. Не пощастить цього року, піду на той рік, потім — 
на третій рік; ходитиму, аж доки знайду оту квітку й заберу з собою”.
Ще кілька місяців чекав Яцусь ночі, коли зацвіте папороть, і ні про що інше 
думати не міг. Страшенно довгим здавався йому час.
Нарешті настав той день, наблизилася й ніч. Хлопці й дівчата з села пішли в ліс, 
розпалили там вогнища й почали стрибати через них, співати й розважатися. А 
Яцусь чисто вмився, вдяг білу сорочку, новісінькі личаки, шапку з павиним пером, 
підперезався червоним поясом і, тільки-но смеркло, подався в ліс. А ліс стояв 
чорний, мовчазний, над ним стелилася темна ніч з ясними зорями, які хоч і 
світили в небі, та тільки самим собі, бо ж землі від них користі було мало.
Яцусь добре знав дорогу в лісові хащі — він-бо не раз ходив тут удень. Та ледве 
хлопець зайшов у хащі — дивна річ! — вже не міг знайти дороги, не міг і впізнати 
дерев, які тут росли. Все було якесь інше. Стовбури дерев зробилися величезні, 
товсті й не стояли, а лежали на землі. Колоди наче виростали самі, так що їх не 
можна було ні обминути, ані перелізти через них; звідкілясь узялися чагарі, 
густі й колючі, які тут ніколи не росли. Скрізь пекла ноги кропива, кололи 
бур'яни. Темно було, хоч в око стрель, а в тій темряві раз у раз засвічувались 
чиїсь очі й дивилися на Яцуся так, наче хотіли його з'їсти. Горіли жовтим, 
зеленим, червоним та білим вогнем, і потім згасали. Очей тих і праворуч, і 
ліворуч, і вгорі, і внизу безліч, та Яцусь їх не боявся.
А йти Яцусеві було дуже важко! От заступила дорогу колода. Він поліз через неї. 
Дерся, дерся, нарешті виліз нагору і почав спускатися. Зирк — аж колода 
зробилася така мала, що тільки ногою переступити.
Потім устає на дорозі сосна, висока-височезна, наче до неба, і товстелезна, як 
башта. Йде Яцусь навколо, йде; глянув — а це паличка, така тоненька, що можна 
зломити рукою. Ось заступили Яцусеві дорогу чагарі, такі густі, що й пальця не 
просунеш. Але Яцусь кинувся на них, потоптав, поламав і якось пробився.
Спинився, глянув, а перед ним — величезне болото. Спробував ногою — грузне. А 
трясовина така глибока, що й дна немає. Тільки де-не-де стирчать купини. Почав 
Яцусь стрибати з купини на купину, а вони наче самі з-під ніг тікають. Та 
хлопець не зважав, біжить — і таки перебрався на той бік болота. Далі йти вже 
стало легше, тільки Яцусь так заблудив, що не знав навіть, з якого боку його 
село.
Коли дивиться — перед ним височезний кущ папороті, товстий, як дуб. А на одному 
листку внизу світиться квітка — п'ять золотих пелюсток і посередині око. 
Крутиться те око, як млинове коло, і сміється... В Яцуся серце закалатало. 
Простяг він руку, от-от ухопить квітку — і раптом заспівав півень: настав 
світанок. Квітка блимнула й згасла.
І так у Яцуся зразу ж у голові загуло, що й ноги в нього підломилися, і він впав 
на землю. Прокинувся — лежить він у хаті, на постелі, а мати клопочеться біля 
нього й плачучи мовить, що знайшли Яцуся ледь живого в лісі.
Тут Яцусь зразу пригадав, що з ним сталося, та матері нічого не сказав — соромно 
було. Сказав тільки собі, що це ще не кінець! На той рік знову буде така сама 
ніч, тоді й побачимо.
Цілісінький рік Яцусь тільки про це й думав, але не прохопився жодним словом, 
аби люди не сміялися. Нарешті знов настав отой день, а за ним — найкоротша ніч. 
Яцусь чисто вмився, одяг білу сорочку, нові липові личаки, підперезався червоним 
поясом. Коли хлопці та дівчата побігли стрибати через вогнище, він шугнув у ліс.
Думав, що знов доведеться йому пробиватися через хащі й стрибати по купинах на 
болоті — коли ні. Бачить: високі сосни та дуби стоять на голому кам'янистому 
полі. Від одного дерева до іншого треба йти та йти, а дерева наче самі тікають 
від нього, ще й поросле мохом каміння виростає з-під землі. Скрізь росте 
папороть, ніби хто нею засіяв ліс — і малою, і великою, та ніде не видно жодної 
квіточки.
Здалося Яцусеві, що він іде вже цілий рік — така довжелезна була дорога. Але він 
не повернув назад, не злякався, ішов далі.
Аж дивиться — світиться здаля та сама квітка: п'ять золотих пелюсток, а 
посередині величезне око.
Яцусь підбіг, простяг руку. Та раптом заспівали півні. Настав світанок, і квітка 
зникла. Але Яцусь не впав, не зомлів, а сів на камені.
— До трьох разів спробую! — тупнув він ногою.
І тут зборола його втома. Він упав на мох, що ріс між камінням, і заснув. Ледь 
заплющив очі, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квітка з 
п'ятьма пелюстками, блимає золотим оком і сміється:
— А що? Досить із тебе? Будеш за мною ганятися?
— Що я сказав, те й мусить статися,— буркнув Яцусь.— Ще не кінець. Все одно я 
тебе зірву.
Одна пелюстка квітки витяглася, мов язичок,— Яцусеві здалося, що вона його 
дражнить. Потім усе зникло; хлопець заснув міцним сном і спав до самого ранку.
Прокидається — лежить він на знайомій лісовій галявині, недалечко від села. І 
сам не
знає, чи то вночі сон йому снився, чи насправді так було.
Цілісінький рік Яцусь нічого не казав нікому, а сам тільки й думав, як йому 
добути квітку, але надумати нічого не міг. Вирішив тільки ще раз — востаннє — 
спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша ніч, Яцусь знов одяг білу 
сорочку, нові личаки, підперезався червоним поясом, і хоч мати його не пускала, 
щодуху побіг у ліс.
Але диво! Ліс такий, як завжди: і стежки, й дерева знайомі, ніхто не перешкоджав 
іти. Тільки папороті ніде не видно. ПоДався Яцусь знайомою стежкою до хащі, де 
вона завжди росла. От і папороть.
Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвіту ніде нема.
На одному кущі лазили черв'яки, інші вкрила гусінь, ще інші геть засохли. Вже 
Яцусь хотів повертати назад, коли біля самісінької землі побачив квітку. П'ять 
золотих пелюсток, а посередині блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив 
квітку, яка опекла руку, наче вогнем, але він її не кинув, тримав міцно.
І тут квітка почала рости, заблищала дужче, аж очі сліпило. Яцусь миттю сховав 
її за пазуху, під серце.
Раптом він почув тоненький голосок:
— Ти вхопив мене — твоє щастя. Але пам'ятай : той, хто мене візьме, матиме все, 
що схоче, та ні з ким не зможе ділитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.
В Яцуся запаморочилася голова від великої радості.
“А, що там! — подумав.— Аби мені добре було...”
Квітка притулилась до нього, обплела своїми корінцями, наче аж проросла ними в 
самісіньке серце.
Хвацько зсунувши шапку набакир, приспівуючи, повертався Яцусь назад. Дорога 
перед ним сяяла, мов срібна смуга, дерева тікали, кущі відхилялися, квіти 
вклонялися аж до землі, ледве Яцусь кидав на них оком. А він ішов, задерши 
голову, і тільки й думав про те, чого б йому бажати. Спершу закортіло мати палац 
із слугами, багато землі, одне слово — стати великим паном.
Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лісовій галявині, в якомусь чужому 
місці...
Глянув на себе — впізнати не може. Одіж на ньому з дорогого сукна, сорочка — з 
найтоншого полотна, чоботи на ногах — із золотими підківками, на поясі самоцвіти 
блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шістьма білими кіньми в золотих 
хомутах. Біля неї — слуги. Лакей уклонився, подав Яцусеві руку, підсадив у 
карету — і гайда!
Яцусь і незчувся, як коні домчали його до пишного палацу. На ганку вже стояли 
юрбою слуги, чекали на нього.
Тільки ж не було тут нікого знайомого. Всі навколо чужі і якісь чудні, наче 
перелякані.
Зате коли Яцусь зайшов у палац — там уже було на що подивитися. Така пишнота, 
таке багатство — тільки пташиного молока немає.
— Ну й заживу я тепер! — вигукнув Яцусь і, оглянувши всі закутки, мерщій пішов 
до ліжка, бо йому страшенно хотілося спати. Як ліг на пухові перини та вкрився 
шовковою ковдрою — відразу заснув міцним сном.
Скільки проспав — і сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотілось.
Дивиться Яцусь — на нього вже чекає стіл, заставлений різними дорогими стравами. 
На що тільки гляне — відразу само до нього на тарілку сунеться. Вже не було чого 
й бажати, аж смак до їжі пропав.
Пішов Яцусь до саду, а там ростуть заморські дерева: на одній гілці квіти 
ростуть, а на другій уже й плоди достигають. З одного боку саду — море, з 
другого — ліс. А посередині річка тече.
Яцусь ходив скрізь і дивився, роззявивши рота. Найчудніше йому було те, що він 
нізвідки не може побачити ні своєї околиці, ні лісу, з якого вийшов, ані свого 
рідного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними, просто цікаво було, де вони 
поділися.
Та як позбігалися слуги, почали заглядати в очі, питатися, чого він хоче, та як 
понаносили всякої всячини, Яцусь і думати забув про село та про своїх батьків.
Назавтра повели його до скарбниці, де горою лежало золото, срібло й різне дороге 
каміння. Глянув Яцусь і думає: “От коли б я міг пригорщі зо дві цього золота 
дати батькові й матусі, братам і сестрам — хай би собі поля шматок докупили чи 
худоби”. А сам знає, що не можна, бо ледве він із кимось поділиться, все його 
щастя зараз пропаде.
“Ет! — думає собі Яцусь,— нащо мені про когось турбуватися чи допомагати! Хіба 
вони голови й рук не мають? Нехай самі про себе дбають. Аби мені добре було!”
І зажив Яцусь один у своєму розкіщному маєтку, вигадуючи собі всілякі забави.
То він нові палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней міняє — сивих на 
гнідих, а гнідих на буланих. Понакуповував собі всього, чого душа забажає. 
Одягся в золото й дорогоцінне каміння, аж поки набридло йому все як є, і вже 
нічого більше не хотілося. Навіть їсти, бо він тепер ніколи голоду не знав. А 
найгірше було те, що Яцусеві нічого було робити. Не годилося ж такому 
вельможному панові братися за сокиру, за граблі чи за лопату! Отож Яцусь тільки 
ганяв слуг, вимагав то того, то іншого, аж поки й це йому надокучило.
Минув рік і другий — усе Яцусь має, чого тільки заманеться, а вже йому оце щастя 
набридло так, що часом і жити не хочеться.
А найбільше він сумував за рідним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити 
їх, хоч довідатися, як вони там живуть... Тільки згадає Яцусь про матір — серце 
йому крається від болю.
Одного дня він таки наважився: сів у карету й побажав опинитися біля рідної 
хати. Коні зараз же рвонулися й полетіли, мов вихор. Яцусь і незчувся, як карета 
зупинилася біля батьківського подвір'я. В нього навіть сльози з очей побігли. 
Все було таке, як і два роки тому, тільки постарілось дуже. Ось старий жолоб 
біля криниці, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старі ворота, солом'яний дах, 
порослий мохом, драбина біля стіни. Наче Яцусь кинув усе тільки вчора... А де ж 
люди?
З хати визирнула стара, згорблена жінка в подертій сорочці. Боязко глянула вона 
на панську карету, яка зупинилась біля їхнього двору.
Яцусь виліз із карети. На подвір'ї зустрів його старий Бурек, іще худіший, ніж 
був колись, з наїженою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на 
задні ноги — не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись об одвірок, 
стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.
В Яцуся защеміло серце.
— Матусю! — гукнув він.— Це ж я, ваш Яцек.
Мати глянула на нього почервонілими очима.
— Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на світі нема. Якби він був 
живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце 
ви, мав усього вдосталь — невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де 
там! Мій Яцусь мав добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не 
міг би поділитися із своїми.
Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве 
він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його 
взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.
Він стояв, похиливши голову від сорому, а мати дивилася на нього.
Потроху почала збиратися рідня, з хати виглянув батько... В Яцуся серце зм'якло, 
та як глянув на свою карету й коней, та згадав про свій палац, йому вже й 
дивитися ні на що не схотілося.
Одвернувся він од батька й матері й, не кажучи слова, пішов з двору. Тільки 
Бурек люто загавкав йому вслід. А Яцусь сів у карету і наказав їхати назад. Та 
що з ним діялося — про те й розказати не можна. Мов прокляття, лунали у вухах 
материні слова про те, що не матиме щастя та людина, яка не хоче поділитися ним 
з іншими.
Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, 
загадав, щоб в усіх кімнатах грала музика. Але все було даремно.
Цілий рік було Яцусеві гірко, а в грудях наче каменюка лежала.
Не витримав він — через рік знову поїхав до своїх.
Глянув — усе, як було: жолоб, пеньок, дах, драбина, і Бурек так само гавкає, аж 
присідає. Тільки стара мати не вийшла з дверей.
Та ось на порозі став найменший брат Яцуся, Мацек, у самій сорочці.
— Де ж матуся? — питає Яцусь.
— Хворі лежать,— відповів хлопець і заплакав.
— А татусь?
— На кладовище пішли...
Хоч Бурек мало за п'яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала 
на лаві. Підійшов до неї Яцусь, вона глянула на нього і не впізнала. Говорити їй 
було важко, а Яцусь боявся питати.
Серце його боліло, наче хто ножем простромив. Він сягнув до кишені, щоб висипати 
золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спині побігли дрижаки від 
страху — от зараз він утратить своє щастя.
“Матері вже недовго на світі жити, а я ще молодий. Невже ж оце мені так відразу 
все й загубити?”—подумав Яцусь.
І він мерщій вибіг з хати, скочив у карету” примчав до свого палацу, замкнувся й 
давай плакати. Що вже він не робив, аби полегшало,— нічого не допомагало. Не 
минуло й року — Яцусь висох, як тріска. Нарешті не витримав, насипав у кишені 
золота й поїхав до батьків.
Коні стали біля двору. Підбіг Яцусь до хати, а двері кілком підперті. Заглянув у 
вікно — хата порожня.
Тут якийсь жебрак підійшов до тину й каже:
— Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня — всі в ній повмирали з 
голоду та від хвороби.
— Через мене вони загинули всі! — вигукнув Яцусь.— Нехай же і я загину!
Ледве він це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним і цвіт 
папороті, якого зараз ніхто вже в світі не знайде.
 
ПЛУТЬКО
Португальська народна казка
 
Колись давно, не за нашої пам'яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє 
дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, підстарший не такий 
сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і 
кволий, та хитрий і спритний.
Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого 
моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).
Найстарший син як виріс, то надумав піти найматися. Покинув він рідну господу і 
пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить — стоїть палац, а на палацових дверях 
залізне кільце висить, вагою в кілька арроб5. Стукнув він тим кільцем у двері. 
Вийшов з палацу велетень та й питає:
— Чого тобі?
— Я — найматися. Може, е яка у вас робота.
— А чого ж,— каже велетень,— е. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну заріже 
вовк, то твоя голова з плеч!
— Гаразд,— каже старший брат.— От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати. 
А велетень:
— За цим діло не стане. Дам тобі рушницю.
Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх 
було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець 
од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у 
саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, 
а одежу його на кілочку повісив.
А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір 
благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його 
путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.
Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли 
батько й мати, а мусили його благословити.
Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв 
кільце і стукнув у двері.
Велетень прочинив двері та й питається:
— Чого тобі?
Арроба — міра ваги, 15 кг.
— Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?
— Треба. Треба свинопаса — і притьмом. А то вовки свиней крадуть.
— Вовки? Та вовки мене бояться! Здивувала така відповідь велетня.
— Заходь,— каже.
Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку 
завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.
От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив 
із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней 
вовки і відбили двох. А свинопас знай: собі дудів на сопілку: так з сопілкою в 
роті і в палац увійшов.
Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:
— Ти умреш! Двох свиней вовки украли. А хлопець на те:
— Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.
Велетень вгамувався трохи та й питає:
— Хіба вовки не з'їли їх? А хлопець:
— Таке скажеш! Як це вони можуть з'їсти? Вовки мене знають і навіть підійти 
близько не важаться.
Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:
— Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати 
його. А то я вже сумніватися починаю.
Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в 
шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, 
балакаючи сам із собою.
От прийшла велетка до чоловіка та й каже:
— Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.
На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й 
відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:
— Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.
Назавтра була неділя, і сім'я велетнів розважалася, змагаючись у силі та 
спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий зливок золота у 
море. А палац їх стояв на березі моря.
Хлопець дивився та тільки реготав.
— Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі? А він:
— Авжеж.
— Ану, спробуй,— каже велетень.
От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою 
то вправо, то вліво.
— Що це ти робиш?
— Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, 
впаде ця штука на палубу.
— Е ні! Золото — моє! Не хочу, щоб пропало!
Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки це й треба 
було.
Наступної неділі не пішов він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли 
вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у 
надійному місці. Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став 
оддалеки і посміюється.
— Ось що, жінка дорожить цим золотом. Але ж ми з тобою можем і камінь кинути. А 
хлопець:
— Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.
Кинув велетень камінь і кинув далеко.
А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. 
Опинившись на волі, змахнула птиця крилом — пісок і пилюка запорошили очі 
велетню.
— З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов,— сказав велетень своїй здивованій 
жінці.
— І я нічого не бачила,— мовила велетка.— В очі мені земля попала.
Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.
От якось уночі каже велетень своїй жінці:
— Давай сьогодні вночі його вб'ємо.
— Це як же? Ти щось придумав?
— Так, придумав. Свинопас спить у комірчині під горищем. А я зробив діру в 
покрівлі, таку діру, через яку легко пройдуть два здоровенні камені. Ось як 
тільки він засне, я їх і поскидаю на нього.
Жінка схвалила чоловіковий намір. Проте свинопас усе чув і ту ніч ліг спати в 
іншому місці. А скинуте велетнем каміння зіштовхнулося між собою і утворило ніби 
склепіння.
Побачив хлопець, що утворене над його постіллю склепіння міцне, і надумав лягти 
спати, ніби нічого не було, на своє звичне місце.
Вранці прокинувся велетень і пішов глянути, що сталося з його служником. 
Відчиняє він двері до комірчини та:
— Гей, хлопче! — кричить. А той:
— Чого треба, хазяїне?
А велетень тоді:
— Щось сталося?
— Та нічого особливого. Звалилися два камінці зі стелі, але я їх піймав і втулив 
у дірку під стелею. Тепер принаймні пилюка в лице не сипатиметься.
Неабияк був вражений велетень усім почутим. Пішов він до жінки і розповів усе 
докладно. А та:
— Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай іде на всі чотири сторони. І то 
скоріш.
— Скажи йому про це,— погодився велетень.
От пішла велетка до свинопаса та й каже:
— Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вільний. Збирайся.
— Зібратися, то зберуся,— сказав хлопець.— Тільки давайте мені трьох ослів, 
нав'ючених золотом.
— Атож, це саме й ми думали тобі запропонувати.
От як дістав трьох вантажених мішками з золотом ослів, покинув хлопець проклятий 
богом палац. 
Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень і каже жінці:
— Ні, подумати лишень! Віддати негідникові стільки золота, га? Ні, не можу я 
так. Піду дожену його.
А велетка на те:
— Не роби цього, не роби. Забув ти, абощо, як він камінь піймав і стелю собі 
зробив?
Та де там, велетень і чути нічого не хоче.
— Хай би там що, а я попробую його здолати.— І кинувся навздогін за хлопцем, 
навіть не глянувши, що жінка сльози гіркі ллє.
Здалеку помітив погоню хлопець. Помітив, сховав у густім лісі ослів, а сам 
вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях і втупився в небо.
Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:
— Чого це ти в небо задивився?
— Та ось ослів дожидаюся. Дуже повільно вони плентали, то я дав доброго штурхана 
під зад, вони тепер по небу летять. Звісно, перший появиться той, що перший 
дістав прочухана.
Нічого не захотів більше слухати велетень. Кинувся він назад, тільки його й 
бачили. А хлопець любісінько з ослами до батькової господи прибув.
Ось батько його і заснував село Фузетта, і тому в легенді про походження Фузетти 
мовиться, що збудована вона із золота, яке велетень навантажив на трьох ослів.
 
СЕРЦЕ МАТЕРІ
Румунська народна казка
 
Серед високих гір стояла невелика фортеця. Там, у маленькому будиночку, жила 
колись одна вдова: чоловік її, як це часто буває серед мешканців фортець, 
загинув на війні.
У тієї вдови було двоє діток: хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Войнічел, а 
дівчинку — Гарнікуца, тобто Хоробрий і Працьовита. Жили вони дуже бідно. І 
радісно вдові було лише тоді, коли вона дивилася на своїх дітей.
Якось до фортеці в'їхала карета. Такої карети ще ніхто тут не бачив — оздоблена 
золотом, коштовним камінням, а в запрягу витанцьовувало дванадцять чорних 
коней-скакунів, самі як вогонь, збруя на конях срібна, у гриву вплетені стрічки 
та жовте пір'я. Слідом за каретою верхи їхала юрба слуг. Усі озброєні до зубів, 
у позолочених кольчугах.
В передку карети сидів бородатий кучер у гаптованій золотом парчевій лівреї, а в 
самій кареті, розвалившись на подушках, сиділа пані. Була вона стара, огрядна, 
злими очима зиркала на зустрічних людей.
Карета проїхала через подвір'я фортеці до вдовиного будиночка.
Діти саме бавилися в садочку, а мати з заклечаного ганку стежила за їхньою грою 
та шила їм сорочечки. Пані пихато звернулася до матері:
— Я — Богація!6 (6 Богація — багатство (рум.).)Я — наймогутніша королева! Мої 
багатства — неміряні, моїх слуг — не злічити!.. - Потім уже м'яко, вдавано 
улесливо: — Я чула про твоїх дітей. Знаю, які вони добрі та слухняні, і приїхала 
сюди, щоб ти віддала їх мені... Разом із ними будеш щасливою й ти!
Мати серцем відчула небезпеку, схопила дітей на руки, пригорнула до себе й 
відповіла:
— Не віддам я їх тобі! Багатство твоє здобуте грабунками та війнами... Ніякого 
щастя в такому багатстві нема. Воно приносить тільки горе. Моє щастя — це моя 
праця та мої діти. Іди геть звідси, Богаціє, іди, ти нам не потрібна!
— Слухай мене, бо погано буде! — заскреготіла Богація зубами. І тут же лагідно, 
медовим голосом додала: — Я хочу зробити з твого сина ватажка витязів. Він 
воюватиме проти моїх ворогів, охоронятиме рабів моїх та добуватиме дедалі більше 
для мене скарбів! Він здобуде собі славу! А дочку твою я повезу до себе, щоб 
вона жила поруч зі мною в моєму золотому палаці!
Мати ще міцніше пригорнула дітей до себе і, гнівна та безстрашна, вказала 
пальцем на дорогу, що вела з фортеці.
Пані розгнівалась, обличчя її почорніло й перекривилося від люті. Вона вихопила 
з кишені шовкову хустку, махнула нею перед материним обличчям. Від хустки 
повіяло отруйним запахом — мати знепритомніла.
Воїни в золотих кольчугах накинулись на неї, вирвали з її рук дітей, і карета 
вмить зникла з фортеці.
Опритомніла бідолашна мати і не знайшла своїх дітей. Від жаху та горя мати не 
знала, що їй робити, і заплакала.
Але слізьми горю не зарадиш, дітей треба рятувати. З ціпком у руках і з торбиною 
за плечима пішла вона в далеку важку дорогу. Всіх зустрічних розпитувала про 
своїх дітей, але їх ніхто не бачив.
А мати йшла і йшла, все далі й далі — широкими полями, густими лісами, 
переходила бродом великі ріки...
У дорозі матір захопила зима. Люди й звірі принишкли й поховалися. Тільки мати 
все йшла і йшла...
Якось опівночі підійшла вона до підніжжя стрімкої, мов стіна, гори, та такої 
високої, що вершина її ледве виднілася серед чорних хмар. Мати видиралась на 
вкриті кригою скелі, обривалась і знову, чіпляючись скривавленими руками за 
виступи та розколини, піднімалася все вище й вище.
Раптом мати побачила вгорі на стрімкій скелі величезного беркута. Він погрозливо 
змахнув крилами, але мати не злякалась.
— Беркуте, беркуте, чи не знаєш ти, де палаци Богації?
— Кру!.. Кру!..— закричав у відповідь беркут і вдарив дзьобом у скелю.— Я знаю, 
де палаци Богації! І дорогу туди знаю! Але я — Холод! Я не покажу тобі дороги, 
поки ти не віддаси мені чудових золотистих кіс, якими я прикрию свою голову й 
тіло!..
Мати, не задумуючись, розплела свої розкішні шовкові коси й простягла хижому 
птахові:
— Візьми мої коси! Тільки покажи дорогу!..
Беркут закутався в коси і хрипко закаркав:
— Он там, далеко-далеко, темний ліс. За ним дорога, яка приведе тебе до палаців 
Богації. Але ліс той безмежний, густий, як віник, а в ньому повно диких звірів. 
Тобі не вдасться пробратися через нього!..
Беркут іще не закінчив каркати, а вдова вже пішла в дорогу. З неймовірними 
труднощами перебралася вона через обледенілу гору, провалювалася в снігові 
замети, вибиралася з них і все йшла і йшла вперед, аж поки опівдні опинилася в 
дрімучому лісі.
Праліс був такий густий, що мати ледве пробиралася між деревами та колючими 
чагарниками, які шматували одяг і рвали тіло.
Вона була вкрай стомлена і виснажена, а в очах її світився такий сум, що навіть 
хижі звірі не наважувалися чіпати її. Та ось вискочив здоровенний сірий вовк і 
закричав:
— Що тобі тут треба, жінко, і як ти посміла зайти в мої володіння?
Бідолашна мати зупинилася перед сірим вовком і заплакала:
— Вовче, володарю лісу! Я ніколи б не наважилась зайти в твої володіння, коли б 
королева Богація не вкрала моїх дітей... Вибач мені і скажи, будь ласка: куди 
йти, щоб потрапити до її палаців?
Вовк, ошкірившись, вислухав матір, а потім завив:
— Ти повинна віддати мені свої білі зуби, бо я — Голод! Я вічно голодний, а мої 
зуби вже затупилися! Тільки тоді я покажу тобі, куди поїхала Богація!
Мати віддала вовкові свої білі, мов перламутр, зуби.
— Ось тобі мої зуби, вовче! Тільки скажи, куди мені йти?
— Он туди! — показав вовк.— Бачиш піски, що сяють під сонцем? Тільки ти ніколи 
туди не дійдеш! Ніколи! Чуєш?
Та мати вже не слухала його. Вона поспішала в синю далечінь. Ішла довго-довго. І 
ось, нарешті, дійшла до сипучих пісків, що сяяли під сонцем. Ноги її глибоко 
вгрузали в пісок, спека обпалювала тіло. Мучила спрага. І ніде жодної краплини 
води.
Господаркою цього краю була велика жаба із зеленою зморщеною шкірою та 
вибалушеними, наче блюдця, очима.
Мати попросила жабу, щоб та показала дорогу до палацу Богації. Жаба пильно 
подивилася на неї своїми банькуватими очима і заквакала:
— Знай, жінко, що я — Спрага. Я скажу, куди треба йти, але тільки тоді, коли ти 
віддаси мені свої рожеві нігті. Я ритиму ними пісок, щоб знайти воду!
Не промовила мати ні слова. Мовчки віддала жабі свої нігті й пішла туди, куди та 
сказала...
Довго ще мати ходила, багато зазнала страждань і мук, аж раптом, перед заходом 
сонця, помітила на вершині сірої стрімкої скелі золотий палац. Скелю обмивала 
каламутна й чорна, немов глибока ніч, вода. Палац був прекрасний. Але наскільки 
він гарний, настільки ж ядуче повітря висіло над ним... Мати згадала, що саме 
таким запахом віяло й від хустки, якою махнула їй в обличчя Богація...
Отже, це і е палац Богації.
Над каламутною водою перекинувся перловий міст, з'єднуючи берег із палацом. І 
мати пішла тим мостом. Серце її повнилося радісними надіями. Ослаблими руками 
вона постукала в єдині великі ворота, які вели в палац. Але ніхто їй не 
відповів. Мати ще раз постукала. Потім стукала ще й ще... Тільки тоді, коли на 
небі зійшов місяць, ворота відчинилися. І побачила мати на порозі палацу 
привида.
Це був сторож — напівлюдина, напівсобака. У нього крила, як у кажана, волосся та 
борода — немов з колючого бур'яну, а зуби в роті — сталеві.
Не злякалася мати потвори-сторожа, впала перед ним на коліна.
— Скажи, будь ласка, де мої діти? Пожалій мене, скажи!
— Ха-ха-ха! — зайшовся сторож сміхом.— Пожаліти, кажеш? А чи знаєш ти, жінко, що 
я — Безжалісний?! Я — сторож Богації, сторож усіх її багатств. Діти твої тут. 
Тут і інші викрадені діти. Але я тебе не пожалію!..
Мати, плачучи, впала на коліна, благала сторожа, надіючись якось пом'якшити його 
серце. А він лише глумився із щирих материнських сліз.
— Саме тепер,— сказав він,— через кілька днів твоєму синові Войнічелу 
виповниться стільки років, що його можна посилати на війну! Він служитиме нашій 
королеві. Він здобуде для неї нові багатства, а сам загине. Зрозуміла? Загине на 
полі бою!
— Загине? Мій Войнічел загине? — заламала мати з горя руки.— А моя дівчинка 
Гарнікуца? Що станеться з нею?
— Вона в золотих покоях королеви. Разом з іншими викраденими рабинями вона тче 
полотно, щоб збільшувати багатства королеви.
Два дні й дві ночі плакала мати, благаючи Безжалісного. З її сліз біля палацу 
утворився ясний та чистий струмок, і води його потекли вниз. На третій день, 
коли Войнічела разом з іншими хлопцями мали посилати на війну, сторож відчинив 
мідні ворота й сказав матері:
— Королева передала — вона згодна відкласти похід хлопців на війну, якщо ти 
віддаси їй своє материнське серце.
— Віддам! — прошепотіла мати.— Аби тільки мій син не йшов на війну грабувати й 
убивати людей...
Вона вирвала серце з грудей і віддала його.
Сторож зареготав, задоволений з того, що вдалося обманути жінку: вирване серце 
не рятувало сина від походу. Він схопив серце матері й поніс його Богації. 
Королева на радощах звеліла кинути серце до інших скарбів.
А вимучене серце, сповнене великою материнською любов'ю, стало так гаряче гріти, 
що від його тепла розтопилися всі кайдани невільників і розвіявся отруйний 
запах. З відімкнутих темниць вийшли хлопці й дівчата. Вільні й радісні, вони 
збиралися в розкішних садках.
Побачивши це, королева перелякалась і разом із своїми прислужниками сховалася в 
потаємному підземеллі.
На місці, де мати вирвала своє серце, виріс величезний кущ троянд, усіяний 
прегарними квітами. Попід кущем тік струмок материнських сліз. Тут і зустрілися 
Войнічел та Гарнікуца. Відколи вони були в палаці, не бачили одне одного. Тепер 
вони не могли наговоритися, розповідаючи про себе та згадуючи матір... Брат і 
сестра так і заснули біля куща, думаючи про матір.
Схилившись над головами Войнічела й Гарнікуци, трояндовий кущ пестив їхні 
обличчя й ніжно шелестів. Той шелест перетворювався в хвилюючі слова, що лилися 
у вуха братові й сестрі.
І діти проснулися. Войнічел заграв на ріжок і всім, хто підходив на цей клич, 
розповідав про те, що почув від троянд.
Запалені справедливим гнівом, викрадені сини озброїлися мечами, що готувала для 
них Богація, і зайшли в палац. Хлопці знищили королеву, Безжалісного та усіх її 
прислужників і вщент зруйнували все королівство Богації. На місці золотого 
палацу виникла родюча земля.
Потім Войнічел із побратимами пішов у наступ проти Холоду, Голоду й Спраги. 
Водночас хлопці шукали живої води, щоб повернути життя матері.
У довгих походах і в тяжкій боротьбі вони знайшли всіх потвор і знищили їх. Не 
знайшли тільки живої води. Тому, незважаючи на перемогу над злом, люди були 
похмурі й невдоволені.
Тим часом трояндовий кущ перемінив свої квіти на червоні плоди, що падали з 
гнучких гілок у ясний та чистий, як сльоза, струмок, і хвилі несли трояндове 
насіння по всіх усюдах світу.
Войнічел з Гарнікуцою стояли біля рідного куща і в шелесті його чули слова 
матері:
— Не журіться, діти мої! Жива вода — у ваших вчинках, у ваших діях. Серце моє 
більше не стікає кров'ю, бо ви живете в мирі, бо зникли Холод, Голод і Спрага. 
Працюйте, діти мої, будуйте прекрасну і сильну фортецю. Укріплюйте її з року в 
рік. Спільно живіть у цій фортеці, у мирі й достатку!..
Знову заграв ріжок Войнічела. Брат і сестра розповіли людям те, що почули, і 
люди громадою взялися будувати нову фортецю.
Трояндовий кущ, що виріс із серця матері, опинився в центрі нової фортеці, 
спорудженої чесною працею. Діти, визволені з рабства любов'ю матері, завжди 
укріплювали свою фортецю й досі живуть щасливо.
 
ФЕТ-ФРУМОС ІЗ ЗОЛОТИМ ВОЛОССЯМ
Румунська народна казка
 
Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи 
підковували дев'яносто дев'ятьма оками заліза, а п'ята її лишалася голою, блоха 
стрибала до небес і їй зовсім не було важко...
Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І 
був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він 
до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить — на хвилях пливе 
маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина... 
Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витяг труну на берег.
Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки 
пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.
Пустельник радий би був залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав 
про те, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав...
І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така 
велика — аж до самої стелі!
Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші 
дозрівали, а решта — ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і 
підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з'їло.
Так пустельник і вигодував дитину.
Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння 
на харчі та полювати.
Якось він покликав хлопчика до себе й каже:
— Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, 
днів через три, може, й помру... Коли я засну вічним сном і тіло моє стане 
холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вирив могилу, а ти 
поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає... Коли ти залишишся 
сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею — до тебе прибіжить кінь, 
він навчить тебе, як жити далі...
Все сталося так, як говорив пустельник. Третього дня він востаннє попрощався з 
названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з'явився старий-престарий лев 
і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля 
могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся 
він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав 
тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув 
нею... І ось перед ним з'явився крилатий кінь.
— Що накажеш, володарю? Розповів йому хлопчик про своє горе.
— Тепер я зовсім самотній... Батька мого, який піклувався про мене, вже нема... 
Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко і збудуємо собі нову хатину, бо тут, 
біля могили, мені весь час хочеться плакати...
Кінь відповів:
— Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.
— Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? — здивувався хлопчик.— Чому ж вони не 
йдуть до нас?
— Не йдуть,— відповів кінь,— бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до 
них...
— То ходімо! — радо вигукнув хлопчик.
Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, 
хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. 
Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь 
усього навчив. Хлопчик, уже одягнений, сів на коня й вирушив у дорогу.
Коли вони в'їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи 
налякав його.
Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчик поїхав далі. 
Незабаром вони прибули в країну фей. Там жили три феї, і хлопчик, за порадою 
коня, найнявся до них слугою.
— В одній кімнаті, де живуть феї, є ванна,— сказав йому якось кінь.— У тій ванні 
певного дня замість води тече золото. Хто скупається в ньому, в того волосся 
стане золотим, а сам він буде красенем.
Кінь сказав також про те, що в одній з віталень феї тримають три пакунки з 
одягом і той одяг дуже оберігають.
Хлопчик усе запам'ятав, адже він завжди слухав порад свого коня.
Через кілька днів сестри поїхали в гості до інших фей і звеліли слузі, щоб він, 
коли почує шум у ванні, негайно тричі вдарив палицею по даху. Це був знак, щоб 
вони поверталися (у ванні тоді мала текти золота вода).
Коли хлопчик почув, що у ванні шумить, то одразу ж покликав коня. Кінь порадив 
йому скупатися в золотій воді. Так він і зробив. Потім вийшов з ванни, захопив 
пакунки з одягом, сів на коня й полетів швидше вітру. Але як тільки він виїхав 
за ворота, дім, сад і все обійстя так затремтіли й захиталися, що феї почули й 
чимдуж помчали додому. Вони побачили, що слуга зник, а разом з ним — і одяг. Феї 
кинулися навздогін. Коли вони були вже поруч, кінь перестрибнув через кордон 
їхнього царства й зупинився. Феї теж зупинилися і з досади, що не впіймали 
слуги, гукнули:
— Як же ти обдурив нас! Покажи нам хоч своє волосся!
Хлопчик розпустив по спині своє волосся, і феї захоплено сказали:
— Такого гарного волосся ми ще ніколи не бачили! Фет-Фрумосе! Гаразд, але 
поверни нам пакунки з одягом!
Та хлопчик не повернув пакунків, залишив їх собі як плату за службу.
Хлопчик заховав своє золоте волосся під ковпак з волового пузиря, приїхав у 
місто й найнявся на роботу до царського садівника.
Мав копати землю, носити воду, поливати квіти. Садівник навчив його, як 
доглядати за деревами, прополювати грядки від бур'янів.
У царя того було три дочки. Але за клопотами він забув повидавати їх заміж. 
Одного разу найстарша дочка сказала сестрам, щоб кожна з них подала до царського 
столу по кавуну, вибравши його на свій смак. Коли цар сів обідати, дочки 
поставили перед ним три кавуни.
Цар здивувався й покликав своїх радників — хай вони розгадають поведінку дочок. 
Зібралися радники, думали-гадали, а потім розрізали кавуни. Розрізавши, 
побачили, що один із них уже переспів, другий — якраз упору, а третій тільки 
починає червоніти. Радники сказали:
— Найсвітліший царю, живи багато років: ці кавуни означають вік твоїх дочок. Вже 
пора їх видавати заміж.
Тоді цар вирішив знайти їм наречених. Він звелів оголосити про своє рішення по 
всьому царству. І вже наступного дня почали приходити свати від сусідніх царів.
Старша царівна швидко вибрала собі жениха, і зразу ж справили весілля. Після 
весілля цар разом зі своїми гостями пішов проводжати молоде подружжя до кордону 
царства.
Наймолодша царівна залишилася вдома.
Фет-Фрумос, слуга царського садівника, побачивши, що і його господар пішов разом 
з усіма до кордону, вбрався в одяг “Польові квіти”, взятий у фей, розпустив по 
спині своє чарівне волосся, сів на коня й почав гарцювати по всьому царському 
саду. А з вікна палацу на нього уважно дивилася царівна.
Згодом і середня царівна вийшла заміж. Весілля гуляли так само довго, як і в 
старшої.
А по весіллі проводжали всіх аж до кордону. Цього разу наймолодша царівна знову 
залишилася сама вдома, вдавши, що захворіла. Садівників слуга теж захотів 
повеселитись, як і всі царські слуги. Та веселитися він міг тільки зі своїм 
конем. Покликав він його, одягнув “Зоряне небо”, розпустив свої золоті кучері й 
почав гарцювати в саду.
А то якось поїхав він на полювання і взяв з собою усіх бояр та придворних. 
Наймолодша царівна знову залишилася вдома.
Фет-Фрумос узяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і двома зірками на 
плечах, сів на коня й почав гарцювати в саду.
Наймолодша царівна ставала сумнішою з дня на день. Вирішив цар і її видати 
заміж. Та вона й слухати не хотіла ні про яких женихів-царевичів. Тоді цар 
покликав радників і запитав, як йому бути.
Вони порадили йому побудувати вежу з брамою внизу. Хай через цю браму пройдуть 
усі царські та боярські сини. А царівна хай кине золоте яблучко в того, хто їй 
найбільше сподобається.
Так і зробили. По всьому світу оголосили царське рішення. І от через браму вежі 
пройшли вже всі царевичі та всі боярські сини, проте дівчина так ні в кого й не 
кинула золотого яблучка. Дехто вже думав, що царівна взагалі не хоче виходити 
заміж, але один старий боярин порадив, щоб через браму пропустили й простих 
людей.
Тепер через ворота пройшли і садівник, і головний кухар, і стражники, і слуги, і 
кучери, і наймити. Та все даремно: дівчина нікого не вибрала. Стали питати, чи 
всі вже пройшли. Відповіли, що не пройшов тільки садівників слуга.
— Хай і він пройде! — звелів цар.
Покликали садівникового слугу й примусили пройти через ворота. Він пройшов, і 
дівчина кинула в нього яблучко. Слуга скрикнув і побіг, тримаючись руками за 
голову.
Побачивши таке, цар не повірив:
— Не може цього бути! Тут якась помилка!
Не міг же цар отак просто видати дочку за якогось слугу! І він звелів ще раз 
пройти всім через браму, а дочці вдруге кинути яблуко. Трапилося все так, як і 
раніше: слуга втік, тримаючись руками за голову.
Засмучений цар утрете звелів усім пройти через браму. Побачивши, що й цього разу 
дочка вибрала слугу, він змушений був видати її за Фет-Фрумоса.
Весілля це святкували тихо й таємно: цар дуже не любив молоде подружжя. Він 
тільки дозволив їм жити при дворі. Садівників слуга став водоносом. Усі царські 
слуги насміхалися з молодого подружжя і засипали їхню хатину сміттям. Одначе 
всередині хатина була дуже гарна, чепурна, стояли там такі рідкісні речі, яких і 
в царських хоромах не було. Все це чудове багатство подарував молодятам крилатий 
кінь.
Царевичі, що сваталися до наймолодшої царівни, образились на неї й вирішили піти 
війною проти її батька. Дуже засмутився цар, коли довідався про намір своїх 
сусідів. Але що поробиш? І він почав готуватись до війни.
Два старші зяті царя зібрали військо і прийшли йому на допомогу. Фет-Фрумос 
послав дружину просити царя, щоб і йому дозволили йти на війну. Але цар вигнав 
її:
— Йди геть з-перед моїх очей! Через тебе ж війна почалася!
Та після багатьох благань цар нарешті дозволив Фет-Фрумосові підвозити воду 
воїнам. Зібрався Фет-Фрумос у похід: одягнувся у лахміття і поїхав на шкапині. 
Незабаром він зі своєю шкапиною загруз у болоті. Саме тоді, коли він намагався 
витягнути свою конячину з багнюки, нагодився цар із військом. Посміялися вони з 
нього та й поїхали далі. Коли ж військо сховалося за обрієм, його шкапина 
обернулась на крилатого коня. Сам хлопець змінив своє Дрантя на “Польові квіти”, 
сів на коня й помчав на поле битви.
Ще здалеку Фет-Фрумос побачив, що ворожі війська набагато численніші й сильніші. 
Із вершини пагорба він налетів, мов вихор, на них і закрутився між ворогами, 
рубаючи мечем праворуч і ліворуч. Вороги так злякалися несподіваного нападу 
Фет-Фрумоса, блиску його одягу й крилатого коня, що втекли з поля бою. Побачив 
таке диво цар і зрадів. Вертаючись із перемогою додому, царське військо 
побачило, що водовоз і досі не може витягти шкапину з болота. Цар тепер був у 
доброму настрої і звелів:
— Ану, допоможіть бідакові та його шкапині!
Не встигли цар та його військо відпочити після битви, як прилетіла звістка, що 
вороги знову йдуть, тільки вже з більшими силами. Не було ради, довелося 
виступати назустріч ворогові. Наймолодший зять і цього разу просився йти з 
усіма. Його висміяли, але врешті-решт дозволили. Посміялися ще раз тоді, коли, 
проїжджаючи мимо, знову побачили його зі шкапиною в болоті. А він, як тільки 
військо з царем сховалося за горою, обернувся на Фет-Фрумоса і на своєму 
крилатому коні, в одязі “Зоряне небо” примчав на поле бою.
Засурмили труби, загриміли барабани, війська ринули одні проти одних. А 
Фет-Фрумос, побачивши, що вороги сильніші й численніші, кинувся на них з пагорба 
й примусив їх тікати.
Цар у дуже доброму настрої повертався разом із військом назад і, проїжджаючи 
мимо водовоза, який усе ще силкувався витягти шкапину з болота, звелів допомогти 
йому.
Але цар до глибини душі був засмучений, коли довідався, що вороги втретє, ще з 
більшими силами підійшли до кордонів його царства. Він почав гірко плакати і 
плакав доти, доки в його старечих очах не висохли всі сльози. Та не було ради — 
мусив збиратися та йти в похід...
Водовоз також запріг свою шкапину. І після того, як царське військо проїхало 
мимо болота, де він знову вовтузився зі своєю шкапиною, обернувся на 
Фет-Фрумоса, скинув лахміття, взяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і 
зірками на плечах. Він розпустив свої золоті кучері, сів на крилатого коня й за 
одну мить злетів на пагорб, щоб подивитися на битву.
Вороги обступили царське військо з трьох боків. Надвечір, побачивши, що вороги 
перемагають, Фет-Фрумос напав на них і почав рубати на всі боки. Вороги від 
несподіванки розгубилися і, не знаючи, що робити, розсипались по полю. Вони 
тікали, мов курчата від шуліки, куди очі світять, ламаючи собі шиї. Але 
Фет-Фрумос не давав перепочинку їм, усе гнав і гнав з мечем в руках.
Цар, помітивши, що Фет-Фрумос поранений у руку, дав йому свою хустину 
перев'язати рану...
По дорозі додому цар та його військо знову зустріли водовоза зі шкапиною в 
болоті і знову допомогли йому.
Прибули вони додому щасливо. Та незабаром цар захворів і геть осліп. До палацу 
запросили найславетніших лікарів, ворожбитів та знахарів, але ніхто з них не міг 
допомогти.
Одного разу, прокинувшись уранці, цар розповів сон. Приснилося йому, ніби якийсь 
дід сказав, що він стане зрячим. Для цього треба напитися молока рудої дикої 
кози й помити ним очі...
Цареві зяті — чоловіки старших царівен — одразу ж і вирушили по козяче молоко. 
Коли разом із ними захотів поїхати і чоловік третьої, наймолодшої царівни, вони 
рішуче відмовили йому.
Тоді Фет-Фрумос покликав свого коня й поїхав по болотах, де жили руді кози. Він 
ловив їх і доїв. На зворотному шляху Фет-Фрумос одягнувся в звичайного чабана, 
дістав десь глечик овечого молока і вийшов назустріч старшим зятям царя. Ті 
запитали:
— Що у тебе в глечику?
— Молоко,— відповів чабан, удавши, ніби не знає цих людей.— Я несу його цареві, 
йому снилось, що він стане зрячим, як тільки помиє ним очі.
Почувши це, старші зяті спробували купити в чабана молоко, але чабан ні за які 
гроші не хотів продавати його. Якщо вони хочуть мати молоко від рудої кози, то 
він може дати їм, але тільки тоді, коли вони погодяться називатися його рабами й 
дозволять, аби він поставив на їхніх спинах своє тавро. Чабан додав, що піде 
звідси й ніколи з ними тут не зустрінеться.
Обидва зяті, порадившись, вирішили, що їм, царевичам і чоловікам царівен, від 
цього нічого не станеться. І вони дозволили чабанові поставити на своїх спинах 
тавро; потім забрали овече молоко й повернулися додому. По дорозі вони казали:
— Коли він хоч словом обмовиться про це, то ми скажемо, що він божевільний! І 
повірять нам, а не йому.
Отже, повернулись вони до царя й віддали молоко. Цар промивав ним очі, пив його, 
але ніщо не допомагало.
Незабаром до царя прийшла його молодша дочка й сказала:
— Тату, промий свої очі оцим молоком. Його приніс мій чоловік... Цар відповів:
— Як може зарадити той злидень, коли навіть мої старші зяті, що стільки 
допомагали мені у війнах, нічого не могли зробити? Хіба я не заборонив вам 
підходити до мене? Як ти посміла порушити мій наказ?
— Можеш карати мене, тату, тільки благаю тебе, промий очі молоком, яке дістав 
твій покірний слуга...
Наймолодша дочка так просила, що цар нарешті погодився. Взяв у неї молоко, 
промив ним очі один раз, другий, на третій день став бачити.
Видужавши, цар влаштував бенкет і запросив на нього усіх бояр та радників. З 
такої нагоди мусив дозволити прийти й Фет-Фрумосові. Коли веселощі були в 
розпалі, Фет-Фрумос підвівся і, вибачившись, сказав:
— Найсвітліший царю! Хіба дозволено рабам сидіти разом із своїми володарями за 
одним столом?
— Ні, не дозволено! — відповів цар.
— Якщо це так, то звели двом своїм гостям,— один сидить праворуч, а другий 
ліворуч від твоєї світлості,— вийти з-за столу. Вони — мої раби. Якщо не віриш, 
подивись: на їхніх спинах моє тавро.
Почувши це, царські зяті знітилися. Але діватись нікуди: вони підвелись і понуро 
стали біля столу.
Перед закінченням бенкету Фет-Фрумос вийняв хустину, яку дав йому цар на полі 
бою.
— Звідки ця хустина в тебе? — здивувався Цар.— Адже я дав її божому ангелові, 
який допоміг мені перемогти ворога!
— Ні, найсвітліший царю, ти дав її мені!
— То це ти допоміг нам?
— Я, найсвітліший царю.
— Не вірю! — сказав цар.— І не повірю, доки не покажешся таким, яким був тоді, 
на полі бою!
Фет-Фрумос вийшов з-за столу, пішов у свою хатину, переодягнувся, розпустив по 
спині золоте волосся. Всі захоплено підвелися, коли він зайшов у царські хороми. 
Фет-Фрумос сяяв так, що легше було дивитись на сонце, аніж на нього.
Тепер цар похвалив свою наймолодшу доньку за те, що вибрала собі такого гарного 
чоловіка. Старий цар зрікся престолу, передав його Фет-Фрумосові, який і став 
правити царством.
Сівши на престол, Фет-Фрумос звільнив од рабства чоловіків старших царевих дочок 
і влаштував пишний бенкет. І я там був, носив до печі дрова на кілку, воду — 
ситом, а жарти — відром. За це я мав мрій чотири торби і наперсток чорби7. А 
батіг тому по плечах, хто базікає весь вечір.
7 Ч о р б а — румунська страва, кислувата на смак овочева юшка.
 
БРЕХНІ ВИСТАЧАЄ НА ТРИ ДНІ
Сербська народна казка
 
В одного царя було три сини. А сам цар був такий старий та немічний, що вже й не 
чув і не бачив добре. Але якось йому приснилося, що десь у світі є місто, а в 
тому місті криниця, а в криниці вода, не звичайна — цілюща: хто в ній 
скупається, той одразу помолодіє і буде знову бачити й чути, як перше. І він, 
щойно прокинувся вранці, зараз же покликав до себе синів, розповів їм про свій 
сон і сказав:
— Діти мої, не пошкодуйте ні праці, ні коштів — знайдіть ту криницю. Заради 
молодості й здоров'я мені й царства не жаль. Хто дістане мені ту цілющу воду, 
тому я віддам свій престол.
Найстарший син підступився до батька та й каже:
— Дайте мені, тату, корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся у світ — 
може, десь-таки знайду я цілющу воду.
Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив найстарший син 
морем цілющої води шукати. Отак плив та й плив і заплив до чужої країни. Як 
тільки він причалив до берега, тамтешній цар зразу послав своїх посланців, щоб 
вони покликали власника корабля до нього в палац.
Коли царевич прийшов до нього, цар почав розпитувати його про те, хто він, 
звідки пливе, куди простує. Але царевич відповів бундючно: він, мовляв, царський 
син і ніхто не має права його про таке питати. Це страшенно розлютило царя, і 
він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в'язниці, а 
корабель та гроші забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.
Марно старий батько чекав бодай звістки від найстаршого сина. Ось уже й рік 
минув, а від нього — ні слуху, ні духу, мов у воду канув. Тоді середній син 
підступився до батька та й каже:
— Нема мого брата з мандрів, не повертається додому. Тож дайте, тату, й мені 
корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся я шукати криницю з цілющою 
водою.
Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив середній син 
морем. Довго так плив і нарешті дістався до тої країни, де його старший брат був 
ув'язнений. Тільки він причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх 
посланців, щоб вони покликали господаря корабля до нього в палац.
Коли царевич прийшов, цар почав так само розпитувати його, хто він, звідки 
пливе, куди простує. Але царевич, як і його старший брат, відповідав погордливо: 
він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це дуже 
розгнівило царя, й він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути 
до в'язниці, а все добро забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.
Знову минув рік. І від середнього сина ні слуху, ні духу, невідомо, чи живий 
він, чи загинув. Тоді підступився до батька найменший син та й каже:
— І один мій брат поїхав, і другий — та жоден не повернувся. Що будемо робити? 
Дайте й мені, тату, корабель, та грошей і коня, та кілька слуг, подамся у світ. 
Може, мені пощастить знайти цілющу воду та братів моїх розшукати.
Дав йому батько все, як і першим двом, і благословив у дорогу. І найменший син 
вирушив морем шукати цілющої води своєму старому батькові. Не день, не два він 
отак плив та й доплив до країни, де його обидва старші брати у в'язниці світом 
нудили. Тільки царевич причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх 
посланців, щоб вони покликали його в палац.
Коли він прийшов до царя, той почав так само, як і старших братів, розпитувати 
його про те, хто він, звідки пливе, куди простує. А царевич спокійно й чемно 
пояснив, що батько в нього старий та немічний, не чує й не бачить добре. І йому, 
тобто батькові, приснився сон, що десь у світі є місто, а в ньому — колодязь з 
водою, не простою — цілющою: скупаєшся в ній — відразу помолодієш та знову будеш 
добре бачити й чути. Розповів цареві й про те, що його старші брати ще раніше 
попливли морем цілющої води шукати, але й досі не повернулися. Тепер він вирушив 
у дорогу: може, йому поталанить десь ту воду знайти.
Цар вислухав його уважно та й каже:
— Не буду затримувати тебе, їдь, куди надумав, щасливої тобі дороги. А коли 
назад повертатимешся, то не обмини моєї домівки. Я вже теж у літах — то хотів 
би, якщо знайдеш цілющу воду, скупатися в ній, може, помолодію.
Провів він царевича до корабля, і той поплив далі. Довго так плив і нарешті 
приплив до якоїсь високої гори. Тут він зійшов на берег, сів на коня та й поїхав 
сушею. Отак їдучи, побачив: під горою, спершись на костур, стоїть старий чоловік 
і дивиться на море. Привітався царевич до нього й запитав, чи він часом не знає, 
де те місто, у якому є цілюща вода.
— Ні, не знаю,— відповів дідусь.— Але ти піднімися на оцю гору, там живе 
мисливець, ще старіший за мене. Він пташину мову знає, то, може, щось і чув про 
те місто.
Поїхав царевич крутою стежкою понад проваллями на високу гору. Виїхав на 
вершину, а там сивий, як голуб, мисливець на камені сидить, у небо дивиться. 
Привітався царевич до нього та й каже:
— Я чув, що ви пташину мову знаєте, можете з птахами розмовляти. А вони ж 
звідусіль новини приносять. То, може, ви чули щось про місто з цілющою водою?
Мисливець відповів, що про таке місто не чув нічого. А втім, треба ще в птахів 
поспитати: вони по всіх усюдах літають, для них ні кордонів, ні перепон нема, 
то, може, десь таке диво й бачили.
Скликав мисливець усе птаство й запитав, чи хто-небудь не бачив міста, у якому е 
цілюща вода.
— Щ, не бачили,— в один голос відповіли птахи.
Засмутився царевич, похилив у зажурі голову. Аж тут маленька пташка обізвалася:
— Може, престарий орел щось про те місто знає. Його тут нема. Він уже не може 
літати, через те й залишився в лісі.
Зрадів царевич, подалися вони вдвох із мисливцем до престарого орла. Той сидів у 
лісі, важко опустивши крила. Мисливець запитав його, чи він часом не бачив десь 
міста, у якому є цілюща вода.
Орел на те відповів:
— Лише один раз, відколи я живу, мені доводилося пролітати над ним. А щоб 
дістатися до цілющої води, треба взяти з собою дванадцять печених баранів, два 
віники й один мотузок.
І орел розповів, що вхід до цього міста охороняють дванадцать страшних левів. 
Стоять вони в брамі на мосту, і як тільки хтось поткнеться на міст, ці леви 
накидаються на нього й умить роздирають. А щоб вони пропустили в місто, треба 
кожному дати печеного барана. А в місті дві служниці з вулиць сміття руками 
згрібають — вони так і пориваються чорними пазурищами видерти людині очі. Щоб 
власкавити їх, треба їм дати віники. Трохи далі служниця косою витягає воду з 
криниці — поливає місто. Їй треба дати мотузок, то й не буде чіплятися. Але й це 
ще не все: воду брати потрібно якраз в обідню пору, коли цариця спить 
найміцнішим сном і нічого не чує, бо інакше лиха не минути. А як зачерпнув з 
криниці води цілющої — тікай мерщій і не оглядайся!
Коли царевич почув це, він узяв орла на сідло до себе й помчав чимдуж на 
корабель. І поплив далі морем. Чимало днів отак плив і все орла годував, щоб він 
сили набрався. Аж раптом перед ним знову гора якась виросла.
Орел тоді і каже:
— Я полечу подивлюся, що воно й як.
Піднявся орел під самісінькі хмари, покружляв над містом, роздивився добре й 
вернувся назад на корабель.
— Вирушати завтра,— порадив він,— треба рано-раненько, щоб до обіду вже бути 
біля міської брами.
Наступного дня, щойно взялося на світ, вони встали, хутенько зібралися й рушили 
в дорогу, а до обіду були вже під містом. Тут царевич роздав слугам усе, що 
треба, і повів їх до міської брами. Тільки ступили вони на міст, а їм назустріч 
— дванадцать страшенних левів з роззявленими пащами. Але слуги скоріше кинули 
кожному печеного барана, і леви, допавшись до їжі, уже не звертали уваги на 
подорожніх.
У місті дві служниці згрібали сміття руками. Як побачили чужинців, то так і 
кинулися їм до очей. Та слуги скоріше дали кожній по вінику, й вони 
заспокоїлися.
Пішов царевич зі слугами далі й побачив колодязь. А з нього служниця витягала 
косою воду. Тільки помітила їх, так і приснула люттю. Але вони їй кинули 
мотузок, і вона дала їм спокій. Тоді слуги, не гаючись, набрали цілющої води з 
криниці й понесли на корабель. А царевич тим часом до палацу подався, щоб на 
царицю глянути. Зайшов туди й бачить: спить вона міцним, непробудним сном. 
Царевич підкрався навшпиньки до неї, поцілував її, зняв з правої руки перстень — 
та й швидше назад. Сіли на корабель він та його слуги й попливли додому.
Коли вони були вже далеко, цариця пробудилася, оглянулась і все зрозуміла. 
Вискочила зі своєї кімнати та й до служниці, яка воду набирала :
— Ти сяка й така, стільки років вірно служила мені, а тепер зрадила! Служниця на 
те відповіла їй:
— Я стільки років служу тобі, і ти ніколи не дала мені мотузка воду витягати, а 
він, тільки прийшов, одразу дав.
Тоді цариця кинулась до тих служниць, які сміття згрібали, та й ну кричати на 
них:
— Ви сякі й такі, стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!
Служниці стали справдовуватися:
— Ми стільки років тобі вірно служимо, і ти нам ніколи не дала віника, а він, 
тільки прийшов, одразу дав.
Нарешті цариця побігла до левів і теж почала дорікати їм:
— Ви сякі й такі! Що ви наробили? Стільки років вірно служили мені, а тепер 
зрадили! А леви їй відповіли:
— Ми стільки років тобі служимо, і ти нас ніколи як слід не нагодувала, а він, 
тільки прийшов, дав кожному печеного барана.
Цариця не мала чого сказати на це, бо все-таки сама була винна.
А царевич після довгих мандрів знову приплив до країни, де були ув'язнені його 
брати, не забув про те, про що його просив тамтешній цар. А цар, коли почув, що 
царевич приїхав, вийшов йому назустріч, привітав його й запитався насамперед:
— Ну як? Знайшов те, що шукав?
— Аякже,— відповів царевич.— Знайшов і везу.
— То давай,— каже радісно цар,— спробуємо, чи справді та вода чародійна.
Викупався він — і став молодий та здоровий, ніби йому було всього-навсього 
двадцять років. Розвеселився цар та й каже:
— Ти мені зробив приємність, то й я тобі зроблю. Твої обидва брати, щоб ти знав, 
у мене, живі й здорові. Вони не вміли так чемно, як ти, поводитися, негречно 
говорили зі мною, то я й затримав їх, а тепер віддаю тобі.
І вивів до нього обох. Царевич зрадів незмірно, що знову побачив своїх братів, 
живих та здорових. А цар повернув їм обидва кораблі і всі гроші, що забрав, 
відпустив їхніх слуг, ще й дав на дорогу всього, що треба. І брати, щасливі та 
раді, поїхали додому — кожний на своєму кораблі.
Але старшим братам стало заздрісно, що не вони везуть батькові цілющу воду. І, 
змовившись, вони підкупили слуг, що були на кораблі найменшого брата. Ті 
перелили цілющу воду в їхні бочки, а натомість набрали звичайної води з моря.
Коли приїхали додому, батько не знати як зрадів, що сини повернулися. Ледве 
діждався їх:
— Живі та здорові, дітки мої? То пощастило вам знайти цілющу воду?
Старші сини вихопилися наперед:
— Пощастило, знайшли. Тільки нехай наш менший брат спершу дасть свою воду, а 
потім уже ми свою.
Слуги швиденько принесли воду, що її привіз наймолодший брат. Батько скупався в 
ній — і нічого: який був немічний, такий і залишився.
Тоді він каже до старших:
— Дайте-но й свою воду, побачу, яка вона.
Старші брати мерщій принесли свою воду, батько скупався в ній — і помолодів та 
знову став добре бачити й чути. Він тоді й каже найменшому синові:
— Ти нічого не знайшов, а привіз мені звичайної води з моря ще й одурити мене 
хотів. Коли ж ти такий, то йди собі, забирайся від мене куди собі хочеш.
Пішов царевич з дому й найнявся до одного селянина пасти овець.
Тим часом цариця, у якої царевич набрав цілющої води та персня з правої руки 
зняв, надумала розшукати того сміливця. От вона налаштувала корабель, сіла на 
нього й попливла морем. Довго вона пливла й нарешті допливла до того міста, 
звідки був той царевич. Тут вона причалила до берега, розіпнула намет у полі та 
й написала цареві листа:
— Пришли до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці.
Цар послав найстаршого сина. Той приїхав до царициного намету, цариця привітала 
його та й питає:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповідає він. Тоді цариця стала допитуватися:
— А ще що взяв?
— Більше нічого.
— Таки нічого?
— Ні, нічого не взяв.
Розгнівалася цариця, доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали 
— та й каже:
— Іди передай своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, що набрав 
цілющої води з моєї криниці.
Коли той повернувся додому й розповів усе, як було, батько скоріше послав 
середнього сина. Приїхав середній син до царициного намету, цариця привітала 
його та й питає:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповів царевич. Тоді цариця запитала:
— А ще що взяв?
— Більше нічого.
Вона так само доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й 
каже:
— Забирайся з-перед моїх очей! Та скажи своєму батькові, нехай пришле до мене 
того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці. Якщо ж не пришле, то 
зруйную ваше місто.
Тоді цар звелів розшукати наймолодшого сина. Довго гінці шукали його і нарешті 
знайшли в одному селі, де він пас овець. Царевич спочатку не хотів іти з ними, 
казав, що це не він, але коли гінці пригрозили, що все одно заберуть його з 
собою, то погодився. Зібрався швиденько й пішов до батька. А батько обняв його, 
обтер сльозу та й каже:
— Сину, рятуй нас, бо царство гине. Уклонився наймолодший син батькові й 
відповів :
— Та хіба я що? Давайте коня, то поїду до тої цариці, гадаю, що все гаразд 
обійдеться.
Поїхав наймолодший син до цариці. Тільки-но увійшов до намету, як цариця й питає 
його:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповів він.
— А ще що взяв?
Дістав він персня й показав їй.
— Так, це ти,— підтвердила цариця, обняла його й поцілувала.
Відразу вони поїхали удвох до батька і попросили, що він благословив їх. Батько 
благословив їх, справив їм гарне весілля і ще за свого життя віддав царство 
наймолодшому синові, бо переконався в тому, що це саме він дістав йому цілющої 
води. А старших синів прогнав за те, що вони до брехні вдалися, аби царство собі 
забрати. Правду ото люди кажуть: на брехні далеко не заїдеш.
 
ПРО ТРИ ГРОШІ
Словацька народна казка
 
Копав якось один бідний чоловік край дороги канаву. І не знаю, як те сталось, 
тільки йшов кудись тією дорогою сам король та й спитав того чоловіка:
— Скажі-но мені, голубе, а скільки ти береш у день за свою тяжку працю?
— Ой найясніший пане, беру я три гроші. Здивувався король і спитав його, як він 
може прожити на три гроші.
— Ой ласкавий пане, якось би воно на них жилося. Та я з тих трьох грошів один 
повертаю, другий позичаю, а з третього живу.
Король думав-думав, що воно означає, аж голова йому обертом ішла, та все ніяк не 
втямить, що воно й до чого. От він і признався, що не знає, як йому те розуміти.
— Та що ж, найясніший пане,— каже бідний чоловік,— так воно й є! Годую я старого 
й немічного батька, отож йому й повертаю, бо він мене годував. Годую і малого 
сина — йому позичаю, щоб він мені повертав, коли постарію. А на третій гріш сам 
мушу жити.
— Ну, добре, коли так,— зрадів король.— Бачиш, голубе, є в мене дванадцятеро 
радників, і що більше я їм плачу, то більш вони бідкаються, що ні з чого жити. 
Тепер загадаю я їм оцю загадку, що від тебе почув. Та як прийдуть до тебе 
питати, не відгадуй їм, аж поки не побачиш образу мого.
Сказав так король, подарував біднякові жменю дукатів та й пішов до замку.
От прийшов і зараз звелів покликати до себе тих дванадцятьох радників та й каже 
їм:
— Ви не можете прожити на королівську платню. А є в нашій країні такий чоловік, 
що заробляє три гроші, і то один гріш повертає, другий позичає, а на третій сам 
живе,— і живе чесно. Тепер, як ви такі мудрі, скажіть мені, як це розуміти. Бо 
коли за три дні не скажете, звелю вас усіх повиганяти з королівства, щоб мені 
дурно хліба не їли.
Потягли додому славні радники, похнюпивши носа, та й сіли радитись: як би то 
могло бути? Кожен хотів бути наймудрішим, але жоден не міг дорівнятись розумом 
простому чоловікові. Минув день, минув і другий. На третій день уранці мали вони 
з'явитися до короля, а самі нічогісінько не відгадали. Аж ось хтось їм шепнув, 
де можна знайти того чоловіка, що їх у тій скруті порятує. От знайшли вони його 
й усі мерщій припхалися до нього. Та як узялися коло нього — і просьбами, і 
грозьбами, щоб тільки він сказав, як-то воно виходить з тими трьома грошами. Та 
він не злякався анітрохи. Розповів їм про королівський наказ, мовляв, хіба що 
коли б вони йому показали королівський образ, то, може б, у них щось і 
змололось.
— Як же ми, грішні люди, тобі королівський образ покажемо? — забідкались ті.— 
Адже король нас не послухає, і до тебе не прийде, і ти до нього не підеш. Ні, 
таки скажи нам усе, й край.
— Та як ви самі цього не знаєте, то з чужого борошна хліба не напечете.
Вдались вони тоді до останнього: наобіцяли йому золоті гори, наносили йому 
стільки грошей, що вже мав за що жити й без королівської ласки,— аби тільки 
розповів. А він — ані слова. Тільки вже як насміявся з них досхочу, що мудрі 
такі пани, та не дадуть собі ради, витягнув з кишені один з тих дукатів, що йому 
подарував король, та й каже:
— Ну от бачите, тут королівський образ, король мені сам подарував. То нічого 
мені боятися, я королівського наказу не порушив. І коли захочу, то й скажу вам,— 
та й відгадав їм ту загадку!
Зраділи радники та й пішли розмовляти з королем, коли бідний чоловік їм свого 
розуму позичив. Але й король зараз-таки побачив, що до чого, бо звелів покликати 
до себе того чоловіка та й питає:
— А скажи мені, як це ти, чесний чоловік, та порушив мій королівський наказ?
— Не порушив я, найясніший королю, бо мовчав, як камінь, аж поки побачив ваш 
образ. Він і зараз при мені, ви самі мені його подарували,— та й вийняв дукат з 
королівським образом і розповів усю пригоду з тими радниками, як вони упрошували 
й пригрожували, як обдарували його і як він з них сміявся.
— Ну,— сказав на те король,— коли в тебе більше розуму, ніж у моїх дванадцятьох 
радників, не будеш ти вже копати канави, а будеш у моєму дворі поживати й коло 
мене в раді засідати. А ви? — обернувся до своїх радників.— Чи вам не соромно? 
Що тепер з вами робити? Тепер я вам не тільки не додам платні, а ще й виверну з 
того, що отримуєте.
З того часу не просили вони більше в короля підняти їм платню.
 
СКАМ'ЯНІЛІ КОРОЛІВНИ
Словенська народна казка
 
Жив десь король, який мав три дочки. Коли вони виросли, батько надумав видати їх 
заміж. Але не хотів накидати їм своєї волі, а навпаки, зробив так, щоб вони 
кожна сама вибрала собі друга для життя, як підкаже їй власне серце й розум. Для 
цього він влаштував гуляння, на яке запросив юнаків з усього королівства.
На гуляння прийшло й приїхало кілька тисяч молодців, і кожен сподівався, що 
якась із королевих дочок його обере собі за судженого. Але королівни були ще 
молоді, і їм не спішилося заміж, тому вони відмовляли кожному юнакові, який 
підходив до них, і не танцювали, а тільки сиділи й слухали музик, які грали 
веселих пісень.
Між юнаками, що того дня зібралися в королівському замку, був і чарівник з-під 
Лихої гори. Він теж мав надію на те, що стане королівським зятем. Але королівни, 
як і всім, відмовили йому. Це його дуже образило, і він вирішив помститися. 
Дістав з-під поли сюртука чарівну паличку, і кого тільки торкався нею, той 
одразу кам'янів. У королівському замку раптом запала тиша, як на кладовищі. А 
задоволений чарівник гордо вийшов через замкову браму.
Але не всіх, хто був у замку, торкнулася чарівникова паличка. Від неї врятувався 
старий король, що саме тоді пішов був до льоху по вино, королівський радник, 
який у цей час порався коло ілюмінації, і керівниця, що доїла корів. Вони троє 
зібралися разом і стали радити раду, що їм робити. І вирішили: тому, хто оживить 
скам'янілих людей, віддати половину королівства і за дружину — ту з королівен, 
яка йому найбільше сподобається.
Уже наступного дня всі хлопці в королівстві були на ногах. Кожен вважав, що саме 
він визволить королівен з кам'яного полону. І йшли, і їхали до королівського 
замку, дивилися на скам'янілих людей, але не могли нічого зробити, щоб їх 
урятувати,й, засмучені, поверталися назад додому.
Звістка про скам'янілих королівен та їхніх женихів долетіла до найдальших 
куточків великого королівства. Одного дня цю новину почув убогий тесля, який жив 
за дев'ятьма горами. Коли він розповів її своїм трьом синам, вони так і 
загорілися бажанням іти рятувати королевих дочок.
— Нікуди ви не ходіть,— відраджував їх батько.— Уже тисячі були таких, як ви, та 
не оживили королівен, то куди вам братися? Ви ж тільки й умієте, що рубати ліс і 
тесати дерево.
Але сини були зовсім іншої думки. Вони так довго вмовляли батька, що той нарешті 
дозволив їм іти шукати свого щастя. Мандрували вони цілий день, а коли 
потомилися й зголодніли, сіли над чистим потічком і почали їсти. Тільки вкусили 
по кілька разів, аж тут стара бабуся до них підійшла й стала просити:
— Хлопці, дайте мені шматочок хліба. Уже два дні, як не мала я ані ріски в роті, 
ледве на ногах стою.
Два старші брати вдали, ніби не бачать старої, й далі спокійно собі їли, а 
наймолодший швиденько схопився й віддав бабусі свій кусень хліба.
— Ти добра людина, хлопче, дякую тобі! — сказала бабуся й почала жувати хліб.— А 
далеко ви мандруєте?
— До королівського замку намірилися. Хотіли б звільнити скам'янілих королівен.
— Важка дорога чекає вас, хлопці. Доведеться вам випити ківш лиха,— сказала 
бабуся.— Але за те, що ви нагодували мене, я хочу вам допомогти. Королівен та 
їхніх женихів перетворив на кам'яні стовпи чарівник з-під Лихої гори. Звільнити 
їх від цього може тільки сам чарівник, але він виїхав з королівства...
Бабуся на якусь мить задумалася.
— То що, нема ніякої надії, щоб королівни знов ожили? — запитав наймолодший 
брат.
— Чом ні? Надія є. Королівен може звільнити людина з добрим серцем, яка ради 
щастя інших людей нічого не пошкодує. У Тридев'ятому краї живе велетень, а в 
його саду ростуть яблуні, які родять що третього літа. Якщо вичавити соку з тих 
яблук і ним покропити мертву чи скам'янілу людину, вона оживе. Оце я вам 
розповіла все, що знала.
Бабуся ще раз подякувала наймолодшому братові за хліб і пішла собі. А брати 
довго сиділи мовчки та думали.
— То що будемо робити? — нарешті обізвався найстарший брат.
— Ходімо до велетня, будемо просити його, щоб дав нам яблук,— запропонував 
наймолодший.
Вони рушили далі в дорогу. Тридцять днів і тридцять ночей ішли брати, поки 
дісталися до Тридев'ятого краю. Постукали в двері велетневої хати і, коли той 
вийшов, попросили, щоб дав їм яблук із свого саду.
— Добре, дам,— сказав велетень.— Але за них маєте мені відробити. Яблуні саме в 
цвіту, через три роки достигнуть яблука. Якщо до того часу ви попрацюєте в мене, 
то візьмете собі яблук, скільки забажаєте.
Брати переглянулися.
— Я залишаюся,— сказав наймолодший брат.
Старші два ще довго вагалися. Вони ніяк не могли взяти собі до голови, що 
доведеться довгі три роки служити за якусь торбу яблук. Але коли згадали, що за 
ці яблука дістануть королевих дочок собі за дружин, то погодилися.
— Ви нічого іншого не будете робити, тільки носити мені питну воду,— сказав їм 
велетень.— Щодня треба наповнити водою троє відер.
Брати коли побачили ці відра, то вжахнулися; відра були куди більші за них 
самих. А воду потрібно носити здалеку, з-під гори. Велетень дав кожному кварту — 
наповнювати відра.
— Робота є робота,— здвигнув плечима наймолодший брат і пішов по воду. Брати 
неохоче подалися за ним. Цілий день вони мусили носити воду, щоб наповнити 
відра, а ввечері були такі потомлені, що й їсти їм уже не хотілося. Полягали під 
деревом і заснули, як убиті. Наступного дня знову те саме, і так день у день. 
Але велетень був задоволений ними і не скупився на харчі. Тим часом наймолодшому 
братові велося дедалі гірше. Старші брати, що ситішими ставали, то менше мали 
охоти працювати. І не раз траплялося, що він носив воду сам, а брати або спали, 
або теревенили собі.
Довго тяглися три роки служби, але й вони скінчилися. За цей час достигли 
яблука, і брати вже готувалися в дорогу. Коли настав час їм відходити, велетень 
дотримав слова і дав братам стільки яблук, скільки вони могли в торби набрати.
Раді та щасливі, подалися брати до свого краю. А там — і до королівського замку, 
до скам'янілих королівен.
Дорогою, вже недалеко від королівської столиці, їх захопила гроза. Блискавки 
навпіл розтинали небо, раз за разом тарахкав грім, і лило, як із ринви. Довелося 
братам шукати сховку від дощу. На щастя, неподалік од дороги стояла низенька 
вбога хатина. Вони туди. Двері їм відчинила бабуся з червоними, заплаканими 
очима.
— Заходьте,— запросила вона,— хоча в цій хаті смуток. Щойно помер мій єдиний 
син.
Наймолодшому братові стало жаль бабусі, і він дістав із торби одне яблуко, 
вичавив з нього кілька крапель соку й покропив ними її неживого сина. Той 
розплющив очі, усміхнувся до матері й підвівся. Мати його зраділа неймовірно. Не 
знала, де й посадовити братів, чим пригостити їх, як їм дякувати, а особливо 
наймолодшому. І вже їх нікуди не пустила — вмовила-таки залишитися в неї на ніч.
Полягали брати за піччю і невдовзі поснули. Аж серед ночі найстарший брат 
прокинувся: якась недобра думка мучила його. “Усе той наймолодший і наймолодший! 
Це коли ми й одружимося з королівнами, то й тоді він буде такий добрий для всіх, 
що й усе королівство розтринькає. Ні, цьому не бувати!”
Найстарший брат розбудив середнього, пошепталися вони вдвох, тоді забрали в 
наймолодшого торбу з яблуками й рушили в дорогу, а його залишили самого.
Прокинувся вранці наймолодший брат, дивиться: нема ні братів, ні його торби з 
яблуками. Одягнувся, в кишені намацав лише одне яблуко — те, яким учора оживив 
бабиного сина. Аж не вірилося йому, що брати могли таке зробити. Попрощався з 
бабусею та її сином і, сумний, пішов до королівського замку.
Столиця була вся в прапорах, але якось дивно були розвішані вони: барвисті 
висіли впереміж із чорними.
— Що означають ці прапори? — запитав наймолодший брат чоловіка, що перший 
трапився йому на вулиці.
— А хіба ти не знаєш? — здивувався той.— Сьогодні раненько прийшли в наше місто 
два лікарі. Вони принесли якісь нетутешні ліки й ними оживили скам'янілих людей, 
крім наймолодшої королівни. Коли підійшли до неї, то в них уже не вистачало 
ліків. Через те між барвистими висять і чорні прапори.
Наймолодший брат швидше подався до королівського замку. Тут він одразу попросив, 
щоб його відвели до скам'янілої королівни. Такої гарної дівчини він, відколи 
живе, ще не бачив. Хлопець тільки ніяк не міг збагнути, як це його брати, 
рятуючи інших, аж наостанку підійшли до неї.
Вичавив він із яблука, яке лишилося в нього в кишені, кілька крапель на чоло 
королівни, на очі, на губи, на обличчя. Королівна ніби прокинулася, всміхнулася 
щасливо, обняла його й мовила:
— Дякую тобі, мій милий, що ти звільнив мене з кам'яного полону!
У замку запанувала несказанна радість. Гримнули на мурах гармати, сповіщаючи люд 
про те, що ожила й наймолодша королева дочка. Притьмом поздіймали чорні прапори, 
й було оголошено державне свято.
Король підвівся зі свого престолу й на очах у всіх поцілував наймолодшого брата. 
Старші брати знітилися, принишкли,— боялися, що наймолодший тепер почне мстити 
їм. Але той уже не мав на них зла. Простягнув братам руки й сказав:
— Забудьмо, що було. Будьмо добрими братами, живімо в злагоді, як колись.
Через кілька днів у замку гуляли весілля. Брати одружилися з королевими дочками. 
Найкращою парою були наймолодша дочка і наймолодший теслин син, якого король 
призначив своїм спадкоємцем. Весілля грали три дні. Усі пили, їли й танцювали, 
скільки душа бажала. Танцював навіть старий король, хоча радник йому казав, що в 
його літах таке вже не личить робити.
 
ЧЕСНИЙ ВІВЧАР
Угорська народна казка
 
Якось до короля Матяша приїхав у гості сусіда-король. Привітались вони, як давні 
друзі. От гість і каже:
— Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.
— Еге ж,— гордо відповів король Матяш,— в отарі е в мене одна золотошерста 
вівця. Є й вівчар, який ніколи не бреше. А сусідній король на це:
— Не може такого бути. Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а 
збреше.
— Б'юсь об заклад, що він цього не зробить! Якщо програю — віддам половину свого 
королівства,— сказав король Матяш.
— А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше,— відповів гість.
Вони сказали один одному “на добраніч” і розійшлись.
От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до 
вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідає:
— Добривечір, ваша величність!
— Звідки ж ти мене знаєш? — здивувався король.
— По розмові впізнав, що ви — король,— відповів вівчар.
Король, не довго думаючи, каже:
— Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені 
золотошерсту вівцю.
— О ні,— відповів вівчар,— не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.
Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.
Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.
Побачила дочка, що він сумний, та й каже:
— Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.
І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, 
почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці 
золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж.
Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже 
вівчареві:
— Злупи шкуру з вівці, м'ясо з'їж, а шкуру віддай мені!
Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий 
король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.
Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про 
золотошерсту вівцю?
Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що 
має розповісти королю. Упхнув палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій 
капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. 
А тоді, змінивши голос, почав:
— Що нового на хуторі?
— Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає. Її з'їв вовк.
Сказав ці слова й сам злякався.
— Брешеш,— каже далі голосом короля,— бо вовк разом із нею роздер би й інших.
Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі.
Знову побачив мишачу нірку. Знов почав:
— Що нового на хуторі?
— Золотошерста вівця втонула в колодязі.
— Брешеш, а інші чом не втонули?
Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського 
палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:
— Що нового на хуторі?
— Вкрали золотошерсту вівцю.
— Брешеш, бо тоді покрали б і інших! Після цього вівчар замовк і більш не казав 
нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяша. За столом 
сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме 
вівчар.
— Що нового на хуторі? — спитав король Матяш.
— Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та 
вродливу!
— Ну, то принеси ж її сюди! — радісно вигукнув король Матяш. А вівчар 
відповідає:
— Ось вона, сидить поруч з вами!
— Ура! Правду сказав! — вигукнув король Матяш.— За це дарую тобі половину 
королівства, яке віддасть мені сусід.
 
ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА
Французька народна казка
 
Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він 
до пана додому та й питає у служниці:
— Чи пан дома?
— А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.
— То скажи йому, що приніс я позичені гроші.
Побігла служниця і відразу ж сповістила панові:
— Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.
— От і добре! Веди його до мене! — радо засміявся пан і, обернувшись до 
приятелів, додав: — Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з 
нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми насміємося досхочу.
Завела служниця Гаспара до кімнати.
— День добрий, пане!
— Здрастуй, Гаспаре, здрастуй!
— Ось приніс вам гроші.
— Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з 
дороги.
Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан 
підморгнув приятелям і питає Гаспара:
— Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?
— Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж 
п'ятеро телят.
— П'ятеро телят? — зчудувався пан.— Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як 
четверо корову ссуть?
— Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.
— Гм...— буркнув пан, зрозумівши натяк.— Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові 
тарілку!
Принесла служниця Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед 
паном величезний таріль із смаженою рибою.
Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за 
хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на 
тарілку.
— Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? — спитав пан.
— Не в тім річ, пане,— почухав за вухом селянин.— Рік тому втопився у річці мій 
дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони 
мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли 
сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч 
він мені скаже що-небудь.
— От дивак! Ну бери, коли... Після риби принесли великий окіст.
— Гаспаре, а шинки не хочеш?
— Ще й як хочу!..
— Тоді частуйся,— запропонував пан і простяг селянинові малесенький шматочок.
Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволене кахикнув: смачна шинка!
Вийняв він з кишені складаного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв 
і знову потягся до окосту...
— Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у 
того, хто їсть забагато шинки, відбирає мову. Чув про таке?
— От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. 
Візьму-но я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді 
перестане мені голову гризти.
Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж 
на вулицю його провести.
Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. 
Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!
 
ПРОСИНКА
Французька народна казка
 
Були собі чоловік та жінка, і дуже їм хотілося мати донечку. День і ніч благали 
вони долю, щоб послала їм хоч крихітну дівчинку. Нарешті знайшлася в них дочка — 
гарненька, як сонечко, тільки така дрібненька, що її навіть назвали Просинкою.
Одна лиш біда: минали роки, всі діти росли, а Просинка — ні.
Зажурилися батько й мати, стало їм соромно, що їхня дитина не така, як у людей, 
та й надумали вони позбутися її. Якось увечері, коли дівчинка міцно спала, вони 
занесли її далеко-далеко та й покинули на узліссі.
А в тому лісі жила стара буркотлива чарівниця — тітонька Лаклет. Це вона колись 
зглянулася над тими чоловіком і жінкою. Пожаліла тітонька Лаклет бідну Просинку 
й забрала її жити в свій дім — старе дерево з великим дуплом, устеленим м'яким 
мохом.
З ранку до вечора тітонька Лаклет клопоталася своїми справами: чарувала, 
чаклувала... І щодня, ідучи з дому, наказувала Просинці:
— Ти ж гляди, хоч би хто їхав дорогою, не показуйся з дупла, ховайся, бо як не 
послухаєшся — буде тобі велика біда!
Якось, повертаючись з полювання, їхав поблизу королевич. Раптом чує — хтось 
співає у лісі. Голос гарний, дзвінкий, мов кришталь, а нікого ніде не видно. 
Зацікавився королевич. Наступного дня приїхав він на те ж місце і знову почув 
той самий срібний голос, що долинав із стовбура старої верби. Здогадався 
королевич, що то не дерево співає, а якась чарівна красуня. Такий голос міг бути 
лише в юної й дуже вродливої дівчини. Однак, скільки не шукав її королевич,— усе 
марно. Приїхавши на третій день, знову почув він незвичайний спів. Нахилився 
королевич над дуплом старого, порослого мохом дерева і гукнув:
— А хто там співає?
— Це я, Просинка,— відповів срібний голос.
— Іди до мене, я помчу тебе на своєму баскому коні.
— Я не можу. Тітонька Лаклет заборонила мені навіть показуватися людям на очі.
Тоді королевич подав їй у дупло свій довгий вовняний пояс (такими поясами 
чоловіки колись обв'язували стан), Просинка обгорнулася ним, а королевич витяг 
її з дупла і посадив поруч себе на коня.
Вертається тітонька Лаклет, а Просинка — тільки майнула... Розгнівалася тітонька 
Лаклет і послала вслід Просинці закляття: “Зухвале, неслухняне дівчисько! 
Порушила мою заборону, то будь тепер жабою!”
І привіз королевич у батьків палац не юну красуню, а зелену жабку.
Поселив королевич свою зелену жабку в гарній світлиці, та й почалося в Просинки 
невтішне жаб'яче життя. Боліло серце в королевича за Просинку, яку він, ледь 
побачивши, покохав. Вирішив він послати до тітоньки Лаклет свого собаку Вірного, 
щоб той умовив її повернути Просинці людський образ.
Вірний був незвичайний собака, тепер таких більше немає: ніхто не вмів так гарно 
і переконливо говорити, як він. Знайшов Вірний тітоньку Лаклет і довго умовляв 
її не держати зла на свою хрещеницю. Адже хоч і не слухалась іноді Просинка, 
проте завжди була доброю дівчинкою і тепер кається, що розгнівала тітоньку 
Лаклет.
Тітонька Лаклет і слухати не хотіла. Довелося Вірному ні з чим повертатися до 
палацу.
Збігали дні... Зелена жабка жила собі, як і всі інші жаби, стрибала по підлозі, 
купалася у великій мисці і їла тістечка, що їх приносив молодий королевич. Але, 
лишаючись сама, вона гірко плакала. Її друг, що також дуже страждав, вирішив ще 
раз послати до тітоньки Лаклет Вірного. Наказав йому не повертатися, поки не 
погодиться чаклунка зняти своє закляття.
Подався Вірний вдруге до тітоньки Лаклет. Він так довго та гаряче просив і молив 
її, що аж обрид.
Зглянулася нарешті тітонька Лаклет над Просинкою і гукнула: “Пехай Просинка 
стане такою самою дівчиною, як і раніш!”
Тієї ж миті Просинка знову стала людиною. Щасливий королевич пішов до батька 
просити дозволу одружитися з Просинкою. Король погодився, але поставив умову: 
щоб і менший, і старший сини гуляли весілля в один день. А старший королевич 
якраз мав одружитися з негарною, горбатою, ледачою і лихою на вдачу, але дуже 
багатою дівчиною.
Привезли слуги посаг обох наречених і виставили його перед усім королівським 
двором. Усе, що мала Просинка, уміщалося в горіховій шкаралупці, яку тітонька 
Лаклет передала собакою Вірним, а в нареченої старшого королевича були великі 
важкі скрині. Та коли їх відчинили — побачили тільки сувої сирового полотна, 
грубі сорочки й шмаття.
За звичаєм, дівчата повинні були самі пошити собі весільне вбрання. Просинка 
почала шити сукню із шовку, зітканого з тоненької павутинки, а наречена старшого 
брата зовсім не вміла шити і прийшла до Просинки просити поради. Добра серцем 
Просинка порадила їй пошити весільну сукню трохи довшу ззаду і пристебнути на 
плечі шлейф, щоб приховати горб.
Довго трудилися дівчата. Зате в день весілля на Просинку любо було дивитися, а 
наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла 
коротшим краєм зі спини, так що горб здавався ще більшим, ніж був насправді.
Король з королевою цілий день частували гостей найсмачнішими в світі стравами, і 
Просинка раз у раз кидала крихти хліба в пелену своєї сніжно-білої сукні.
Наречена старшого брата тільки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, 
але недодивилася і стала кидати в пелену обсмоктані кістки.
Увечері всіх гостей запросили на бал. Старший брат відкривав бал із своєю 
дружиною, а менший — з Просинкою.
Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золоті пташки; танцювала 
Просинка легко, красиво, ледь торкаючись підлоги. А коли підвелася дружина 
старшого брата, то з її пелени на блискучу підлогу посипалися малі й великі 
кістки; танцювала вона незграбно; під забрудненою, недоладно пошитою сукнею 
виднівся горб, а знизу виглядали негарні ноги.
Насупився король, розгнівався й оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А 
пожадливий старший син пішов зі своєю ледачою і незугарною дружиною світ за очі.
 
ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ
Французька народна казка
 
Жили колись батько і двоє синів. Старший син був видющий, а менший — сліпий. І 
ось настав батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:
— Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе: 
хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата.
Вислухав батьків заповіт старший син і присягнув із слізьми на очах, що виконає 
останню його волю.
— Тепер я спокійний,— зітхнув із полегкістю батько, заплющив очі і помер.
Поховали його сини, зачинили вікна, замкнули двері своєї вбогої халупи і рушили 
в путь-дорогу. Люди жаліли їх, давали хто хліба, хто м'яса, а хто і грошей. 
Проте сліпому братові майже нічого не перепадало, бо старший брат виявився 
немилосердним і все краще забирав собі.
По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши 
сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, 
сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.
Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув. 
Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, 
та марно. Ось тоді й збагнув, бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться 
більше,— і гірко заплакав.
Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже 
він нічого не бачив.
Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.
Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев'ячий рик. 
Услід за левом прибіг вовк, потім — ведмідь, тоді — вепр, лисиця і нарешті 
заєць. Повсідалися звірі кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.
Першим обізвався лев:
— Де блукав ти, вовчиську? Які добрі чи злі вісті приніс?
— О, братчику леве, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю. 
Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.
— То як же його зцілити? — спитав лев.
— Дуже легко. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить 
прозріє.
— Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.
— Що диво, то диво,— кивнув лев головою.— Але і в мене є новина, не гірша за 
твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди 
гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку 
можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб'є там чисте 
джерело. І тоді води стане на всіх!
— Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти 
скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.
— Чого не знаю, того не знаю,— відповів ведмідь.— Краще послухайте мою новину! Я 
оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він 
доньку-одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу 
страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не 
підводиться з постелі й тане, як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, 
пообіцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте 
її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз 
одужає.
— Оце новина! — вигукнули звірі.— Слід би нам податися в місто Труа. Ото 
поживилися б!
Довго ще гомоніли звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто 
куди.
Сліпий юнак зліз із дуба й вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією 
корою і — о диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, 
поміж гілок якого ховався вночі...
Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинуть від 
спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.
Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:
— Чого тобі треба, юначе?
— Розкажи мені, бабусю, що тут у вас приключилося. Чому нікого немає на вулицях?
— Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і 
почалася моровиця: люди гинуть, як мухи. За що тільки карає нас доля?
— Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.
— Як же ти нас урятуєш? — питає бабуся.
— Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я й скажу, що робити 
далі.
Побігла бабуся до сусідів, ті — до" своїх сусідів, а ті — до інших... Нарешті 
посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули 
каменюку. Юнак попросив лопату, копнув у тому місці землю, і ту ж мить вдарив 
угору струмінь прозорої води. Набігли люди — хто з відром, хто з цебром, хто з 
глеком — і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було 
не радіти — адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від 
спраги...
А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній 
хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього 
ніяковів.
Довго шукали люди свого рятівника й нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони 
принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже:
— Не задля користі дав я вам воду, а тому, що пожалів вас. І золота мені не 
треба. Та коли ви неодмінно хочете щось мені подарувати, подаруйте карету із 
шістьма баскими кіньми.
Дивом здивувалися люди, що не взяв юнак золота, та перечити не стали і, як 
просив він, подарували йому карету, запряжену шістьма баскими кіньми.
Подякував юнак за дарунок, попрощався і поїхав у те саме місто Труа, де танула 
від невідомої недуги графова донька. Приїхав він у місто й зупинився в бідному 
заїзді. За вечерею спитав господаря про те, що цікавого в них у місті. Господар 
розповів, що графова донька лежить слаба і що всі її жаліють, бо дівчина вона 
гарна й добра душею.
— Що ж у неї за недуга? — спитав юнак.
— Ніхто цього не знав,— розвів руками господар.— Яких тільки лікарів не привозив 
граф — жоден не допоміг його доньці. Дівчина слабне, згасає. Кажуть, що 
незабаром піде з цього світу, безталанниця.
— Ні, це несправедливо! — вигукнув юнак.— Я знаю, як її врятувати. Піди-но, 
друже, до графа і скажи йому, що приїхав славетний лікар і, мовляв, може зцілити 
його доньку.
Господар побіг до графа з радісною звісткою. Нещасний батько вже й не сподівався 
на те, що донька одужає, а тут така новина!
Запросив він юнака до себе і познайомив його зі всіма знаменитими лікарями, які 
марно лікували його доньку.
— Чого ти прийшов сюди, голодранцю? — спитали вони.
— Та я хочу зцілити графову доньку від смертельної недуги.
— Зцілити? Чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в силі її зцілити?
Юнак нічого не відповів, уклонився графові та й пішов у покої до його доньки. 
Коли двері за ним зачинилися, підійшов він до постелі, підняв подушку і витяг 
з-під неї зелену жабу.
Ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла в постелі та й питає:
— Чому це я тут лежу?
— Тому, що ви слабували,— відказує юнак.— Але тепер ви одужали, так що можете 
встати і йти на прогулянку!
І він розповів дівчині все, як було.
— О, яка чарівна історія! — вигукнула вона.— А ви, певне, чарівний принц.
— Ні,— похитав юнак головою,— я бідняк з бідняків і ще зовсім недавно блукав 
сліпим по світу.
І він розказав дівчині про свої пригоди.
— О, це так цікаво, що я мушу вийти за вас заміж! — вигукнула дівчина.
Вона повела юнака до батька. Як побачив граф, що донька здорова та весела, 
знетямився від щастя. Звичайно, батькові не дуже припала до вподоби звістка про 
те, що вона збирається заміж за бідняка без роду і без племені. Та перечити не 
став — яка була б із того користь?..
Незабаром справили бучне весілля.
Час збігав. Якось гуляв юнак у лісі і зустрів там злиденного жебрака. Придивився 
до нього й упізнав свого старшого брата. Підкликав його до себе та й питає:
— Давно ти жебракуєш?
— О вельможний пане, раніше ми з братом ходили по світу, а потім він мене 
покинув.
— Чому?
— Був він чоловік пожадливий і завидющий. Завжди боявся, що мені перепаде 
більший і кращий шматок. Тож завів він якось мене в ліс і там покинув...
— Невже отак усе було? А може, навпаки? Згадай лишень! Приглянься до мене — хіба 
не впізнаєш?
Приглянувся жебрак до розкішно вбраного пана і впізнав у ньому рідного брата.
— Невже це ти? Ти ж був сліпий та ще й убогий!..
— Авжеж, був, але завдяки тобі став зовсім інший.
Упав жебрак на коліна і заблагав брата, щоб той простив його. Брат щиро простив, 
бо був він добрий, зла не вмів держати. На цьому б і казці кінець. Але річ у 
тім, що старшому братові повсякчас гризла голову думка: як же прозрів його брат 
і як він забагатів? Коли вже стало невміч, прийшов він до брата та й питає:
— Як ти прозрів, як забагатів? Я дуже хочу це знати! Розкажи мені, брате, прошу!
Не хотів менший брат розказувати, але старший так просив і молив, що він не 
встояв. Усе розказав, як було. Однак відразу застеріг:
— Брате, не ходи до того дуба, не гніви долю! Тобі ж тепер добре живеться!
Але старшого брата взяли чорні заздрощі. А заздрощі, ми всі це знаємо,— кепський 
порадник. Вирушив він у далеку дорогу. Нарешті добувся до знайомого лісу і 
знайшов заповітний дуб. Виліз на його вершечок і заховався поміж гілок.
Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом зібралися звірі й повели свою 
бесіду.
— Скажи-но, леве,— першим обізвався вовк,— які новини ти нам приніс?
— Маю новини, та не скажу,— пробурчав
лев.— Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова 
донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька 
забило чисте джерело.
— Отже, хтось виказав людям наші таємниці! — гнівно вигукнув ведмідь.
— Присягаюся, це не я! — вищирив зуби вовк.
— І не я! — рохкнув вепр.
— Та вже ж і не я! — вереснула лисиця.
— І не я! — прошепотів заєць.
— Цитьте, цитьте! — заспокійливо мовив лев.— Мабуть, хтось сидів тоді на дереві 
й підслухав нас.
Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.
— Ага! — мовив він протягом.— Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, 
нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.
— Овва! — скривився ведмідь.— Та доки я скину його з дерева, доки злізу на 
землю, від нього хіба що кістки залишаться.
— Як тобі не соромно! — обурено вигукнули звірі.— Невже ти не віриш у нашу 
чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.
— Ну, якщо так, то полізу...
Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз 
униз — аж диви! — ні людини, ні звірів!
Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу.
Відтоді він так і не виходить з лісу.
 
ЛИС, ЦАП І МІШОК МОРКВИ
Фризька народна казка
 
Бігли якось удвох лис і цап, дуже голодні. А тут чоловік їде возом, везе мішки з 
морквою. На повороті віз підскочив, один мішок і впав на землю. Чоловік цього не 
помітив і поїхав далі.
— Це моя морква,— сказав лис, підбігши до мішка.
— Відійди! — заявив цап.— Морква моя, бо це їжа саме для кіз.
Лис вишкірив зуби на цапа, а цап наставив роги на лиса, і так вони довгенько 
стояли один проти одного. Нарешті лис і каже:
— Так ми ще довго тут будемо стовбичити і сваритися, а пуття з того не буде. 
Краще позмагаймось! Он, бачиш, стоїть закопаний стовп. Хто його перекине, того й 
морква буде.
— Гаразд! — зрадів цап.— Це мені раз плюнути.
Розігнався та в стовп головою лусь! А стовп і далі стоїть собі.
Разів чотири бив іще цап у нього рогами з розгону, аж поки в нього роги 
тріснули. А стовпові хоч би що, стоїть, як і доти.
Настала черга лисові силу показати. Почав він рити землю навколо стовпа, 
підкопувати його. Рив, рив, аж геть увесь зіпрів, поки нарешті до кінця 
добрався. Стовп і впав. Та був він такий важкий, що коли, падаючи, вдарив лиса 
по задній нозі, то й зламав її.
Лежить стовп на землі, а цап каже лисові:
— Забирай моркву! Мені вже нічого не треба, так голова болить. А лис у 
відповідь:
— Де там! Я тепер до неї й підійти не можу.
Однак полежавши та відхекавшись, лис усе-таки звівся на три ноги й пострибав до 
мішка.
Але поки вони отак змагалися, чоловік той побачив, що на возі мішка не вистачає, 
завернув коней і поїхав назад. Побачив свій мішок і забрав його перед 
самісіньким носом у лиса.
 
ДЕВ'ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ
Хорватська народна казка
 
Було в матері дев'ять синів і десята дочка, а чоловіка не було — на війні 
загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на 
селі, віддасть дітям, і вони з'їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує 
мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті 
матір розібрала досада, і вона каже спересердя:
— Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. 
Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.
Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу 
— у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости — і вони майнули до 
лісу.
Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й 
почали їй казати:
— У твоєї матері було дев'ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися 
вовками та побігли до лісу, тільки ти залишилася.
Прийшла дочка додому та й питає матір:
— Це правда, мамо, що люди кажуть?
— Правда, доню рідненька. Було в мене дев'ять синів, а я в хаті нічого не мала, 
у людей заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з їдали, я й 
закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу. Каже тоді дочка 
до матері:
— Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу — піду 
шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.
А мати їй:
— Не йди від мене, дитино моя; дев'ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене 
покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?
Але дівчина, якій було вже років п'ятнадцять, не далася підмовити, а пішла 
все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і 
надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.
— Бабусю, люба,— попросилася дівчина,— прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в 
лісі не з'їли.
А бабуся каже:
— З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора 
приходять на ночівлю дев'ять вовків-сіроманців, вони тебе можуть з'їсти. А 
все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.
І дівчина їй усе розповіла:
— Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в 
неї тільки дев'ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас. 
І якось закляла своїх дев'ять синів: “Бодай ви вовками стали”. Вони й 
перекинулись у вовків та побігли до лісу й не повернулися. Я ото шукаю їх та й 
сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми 
стануть.
Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині:
— Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там 
тебе вовки не з'їдять.
Увечері, як смерклося, прибігли дев'ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:
— Добрий вечір, матінко.
— Добрий вечір,— відповідає бабуся.
Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки 
входить до хати, так і шкуру вовчу знімав з себе. І такі гарні парубки 
поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:
— Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу не питала, звідки ви, 
хто у вас е і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,— хитрує 
бабуся,— що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев'ятеро синів, і десяту 
дочку. Цій дочці зараз років п'ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, 
шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру 
побачити?
— Хотіли б, аякже,— в один голос загукали брати.— Як сонечко ясне, так хотіли б 
побачити свою сестру.
Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що 
заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж 
заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, 
щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:
— Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга. 
Але вона й слухати того не хоче.
— Я б,— каже,— довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали. 
Тоді брати й розповіли їй:
— То, сестро, треба цілих дев'ять років мовчати, ні словом ні до кого не 
обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що 
сталося, ні слова не скажеш.
Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати 
питає її:
— То що, знайшла братів? Дівчина тільки головою кивнула, але не сказала ні 
слова.
— Де знайшла, у лісі?
Знову тільки головою кивнула й мовчить.
Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, 
мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила 
корову. Дівчина ото й пасла щодня ту корову сама під лісом. І росла. Та такою 
красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її 
вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і 
завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.
— Дівчино,— ледве вимовив він,— чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.
Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але 
він усе одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без 
неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не 
хоче, не злюбила її, що вона мовчить.
— Любий сину,— все торочить царевичу мати,— чи тобі царівен, чи тобі королівен 
бракувало, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого 
сорому нам наробити.
Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. І ось 
настав час іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина 
сама із свекрухою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й 
надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив білий вовк і 
поніс до лісу.
Коли син приїхав у відпустку додому, мати відразу йому й каже:
— А бачиш, мало того, що сама німа, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скажи 
своїм міністрам, хай засудять її до страти. Навіщо вона тобі така здалася?
Але царевич не послухав її. Та недовго він був удома, треба було йому їхати 
назад до війська. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само 
викинула його надвір за ворота, а натомість підклала щеня. Коли син через рік 
завітав додому, мати знову до нього:
— І навіщо вона тобі така здалася? Ти тільки натякни своїм міністрам, вони її 
миттю на шибеницю пошлють.
Але царевич не послухав її. Проте не довго він залишався вдома, бо треба було 
йому ще служити у війську. І знову сталось те саме: коли народилася третя 
дитина, свекруха викинула її надвір за ворота і підклала щеня.
Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.
Відслужив царевич у війську й повернувся вже назовсім додому. Хотів дітям про 
свою службу у війську розповісти, а дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко 
свою невістку гудить. І відвести душу в розмові з дружиною не можна — мовчить 
дружина. Охопив царевича сум, і він махнув на все рукою: мовляв, робіть собі, що 
хочете. Тоді мати-цариця хутчіше міністрів скликала, а ті, недовго радячись, 
порішили стратити царевичеву дружину.
І повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона ані слова не 
мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає. І царевич гірко плаче, та нічого 
вдіяти не може, бо так міністри постановили.
Уже близько до шибениці підходять, аж бачать: удалині хмарка куряви знялася й 
дедалі більшає — то мчить вершник на білому коні. За ним — другий, третій... 
Дев'ять вершників мчать. Уже й чути, як перший гукає здалеку:
— Постривайте, не вішайте!
Ті поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох 
малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукує:
— Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев'ять років минуло сьогодні. Говори, 
не бійся!
І віддав їй дитину.
Але вона мовчить.
Під'їхав другий, гукає:
— Говори, сестро,— і простягає їй другу дитину,— сьогодні дев'ять років минуло, 
ти нас врятувала, говори!
Третій гукає:
— Сестро, говори! — і віддає їй третю дитину.
Але вона — ані слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А 
брати один за одним під'їжджають і просять її, щоб вона все розповіла 
царевичеві. Примчав і дев'ятий брат, гукнув до неї:
— Говори, сестро! Сьогодні день нашої волі, минуло рівно дев'ять років. Ми всі 
врятовані. Розказуй усе, як було!
Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізвалася.
— Чоловіче, мій любий,— каже вона до царевича,— це мої сини, яких свекруха 
надвір повикидала, а вовки, брати мої, до лісу їх забрали, вигодували там і 
сьогодні ось привезли мені.
Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, підбіг до своєї дружини, обняв її, 
цілує, синів маленьких на руки взяв, з братами її привітався. А матері-цариці 
звелів передати, що більше не хоче з нею разом жити.
Збудував царевич собі новий палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною 
вродливою й трьома чудовими синами. А дев'ять братів попрощалися з ними, 
подякували сестрі за порятунок і поїхали до своєї матері, удовиці вбогої, щоб їй 
була поміч на старість.
 
ДВАНАДЦЯТЬ ПРИНЦЕС
Чеська народна казка
 
В одному селі жив собі селянин Матєй. І хоч було в нього чимале господарство, та 
Матєй геть-чисто заборгувався, бо чигала на нього біда за бідою. Одного року 
була страшна посуха; другого — увесь час лив дощ і хліб погнив на стеблі; 
третього року хліб побило градом, так що не зібрали ані зернини; а потім 
трапилась пожежа, і в Матєя згоріло все обійстя із стодолою та хлівом.
Так воно і йшлося весь час. Тільки на діти і мав Матєй щастя: прибувало їх 
щороку. І зрештою стало аж дванадцятеро.
Були то все хлопці, як соколи, щохвилі хотіли їсти, комора стояла порожня, і 
зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обід. Матєй попросив помочі у 
замку, та замковий управитель за щось гнівався на нього і тому виставив його за 
браму. Тоді вирішив Матєй сходити до короля і попросити в нього милості. 
Розпитався він, якою дорогою йти, та й рушив до королівського міста. Прийшов до 
палацу, але біля брами затримала його сторожа і не пустила до короля. Матєй був 
у відчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король 
у вікно побачив метушню і звелів камердинеру привести селянина в покої. Матєй 
упав перед королем навколішки і мовив:
— Ясний королю, маю я дванадцятеро синів, а їсти нам нічого!
— Чому ж вони не працюють? — спитав король.
— Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали, та не знаходимо 
роботи!
— А в тебе їх справді дванадцятеро? — спитав король.
— Атож, ваша милість, повна хата,— мовив селянин.
Король дав йому гаман з дукатами і сказав:
— Ось поки що поміч тобі і твоїй жінці, а синів пришли до мене, я їм роботу 
знайду!
Матєй уже дякував, дякував, мало не плакав. Король відпустив його і сказав, щоб 
повертався додому і не впадав у розпач. Подався Матєй із замку, наче йому п'яти 
припекли, і зупинився аж у широкому полі. Полічив дукати і вирішив, що найперше 
заплатить усі борги, полагодить хату і хлів, поставить нову стодолу, купить 
сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сім'ї на прожиток.
Радий повернувся Матєй додому, розповів, як ходив до короля, показав гроші та й 
сів радитися з жінкою. Купили вони кожному синові одежину і черевики та й 
вирядили їх у широкий світ. Хлопці раділи, що потраплять до короля, тільки 
найменший, якого звали Вітеком, неохоче прощався з господарством, так що аж 
батько здивувався. Він-бо знав, що Вітек з усіх братів найдотепніший і 
найжвавіший.
Король ласкаво зустрів братів і, що всі вони були високі й поставні, звелів 
записати їх у своє військо. Брати швидко навчилися військової науки і служили 
так ревно, що одинадцятьох із них незабаром призначили офіцерами, тільки Вітек 
лишився без відзнаки і ходив на варту, як звичайний вояк. Не був він дурніший за 
братів, та не зумів призвичаїтися до нового діла. Брати ходили панами офіцерами, 
гарно вбрані, а про найменшого брата зовсім не турбувалися.
Зажурився Вітек, що брати занедбали його, і, коли минув рік, попросив короля 
відпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв 
його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вірну службу й 
відпустив. Дізналися брати, що Вітек збирається додому, прийшли до короля і теж 
попросили їх відпустити.
Король і їм дозволив повернутися додому.
Отак і пішли Вітек та одинадцятеро його братів битим шляхом. А як мали 
брати-офіцери багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити світу. Вітек 
їх спершу відмовляв, та брати не схотіли й слухати, і тому пішов він разом з 
ними.
Кілька днів велося їм дуже добре. Мандрували вони по світу, де бачили хорошу 
корчму — там зупинялися і їли й пили, що аж гай шумів. Вітек уживав самий хліб і 
звичайно сідав осторонь, тому що брати ніколи не кликали його до свого столу, 
соромлячись його простацьких харчів. Та ось одного дня прийшли вони до густого 
лісу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали і бродили в хащах цілих 
три дні. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тільки Вітек мав у торбі 
чимало хліба і охоче поділився з братами. Брати підкріпилися і почали міркувати, 
що їм робити. Сказав тоді Вітек:
— Виведу я вас, браття милі, з цього лісу, якщо пообіцяєте завжди і в усьому 
слухатися мене!
Братам дивно було чути цю річ, але вони хотіли вибратися з лісу, тож і пообіцяли 
слухатися. Вітек їх повів, брели вони весь час в один бік і за кілька днів 
дісталися на широку галявину. Посередині стояв могутній замок, обведений 
потрійним муром, а під кожним муром блищав рів. Дорога до замку вела через три 
брами і три мости. Мури були високі, рови глибокі й повні води, а мости підняті 
догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити і як влаштуватися 
на ніч. Були вони голодні, бо другий день уже їли самі лісові ягоди, і гнівалися 
на Вітека.
— Що з того, що ти вивів нас із лісу? Все одно ми помремо з голоду!
— Не бійтеся! — мовив Вітек і підійшов до першого мосту.
Міст одразу ж опустився, і всі вони проминули першу браму. Так само пройшли 
через другий і третій міст і за хвилину вступили у замок. Скрізь було там повно 
срібла й золота, та ніде не бачили вони живої душі. Зайшли брати у бенкетну 
залу, оглянули всі покої — скрізь було порожньо й мертво, як і навколо замку. 
Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стіл вже був 
заставлений рідкісними наїдками.
— Гляньте, хлопці, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали,— засміявся 
один із братів, сів за стіл і заходився їсти.
— Але ж ми тут непрохані гості, ще в халепу вскочимо! — застеріг другий.
Та за хвилину сів до столу Вітек, а за ним і всі інші брати.
Коли наїлися й напилися, Вітек устав і мовив:
— Треба нам розвідати, хто володіє цим замком.
Знову передивилися брати всі покої, вилізли на горище, спустилися в льохи, 
оглянули двір, та ніде не було ані живої душі.
— Мабуть, хазяїна нема вдома,— сказав Вітек,— треба бути обачними, особливо 
вночі! Сьогодні вартуватиму я!
Брати зраділи, що добре виспляться, бо всі втомилися мандрівкою. Смачно вони 
повечеряли і пішли спати у просторий покій, де було заслано дванадцять ліжок. А 
Вітек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пістолі і почав вартувати.
До півночі було тихо як у вусі. Коли ж на башті пробило дванадцяту годину, з 
гуркотом опустилися всі мости, щось зашуміло-загриміло, і раптом перед головною 
брамою спинилося дванадцять карет. Із них виступили дванадцять чорних, як 
вугіль, принцес і пішли сходами до бенкетної зали. Вітек спершу не второпав, що 
воно діється, і забув віддати їм шаблею честь. За хвилину побіг він за ними до 
зали, вклонився принцесам, та вони навіть оком на нього не повели, не промовили 
й словечка і мовчки їли собі та пили. Коли настала перша година, загриміли 
колеса, принцеси вийшли у двір, сіли в карети і поїхали з замку. І одразу ж усі 
мости знову піднялися самі собою.
Довго Вітек думав про те, що побачив, і залишився на варті аж до ранку, але у 
замку знову все стихло, як і раніше. Коли брати прокинулись, не сказав він їм 
нічого, а поснідав разом з ними й пішов спати. На обід і вечерю знову столи були 
повні їжі, брати добре наїлися.
— Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! — каже Вітек.
Брати зраділи, бо їх уже хилило до сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову 
вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх 
привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о 
першій годині залишили замок.
Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці 
признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, 
тому вирішили вони не йти сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною 
брамою і чекали.
Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за 
ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що 
біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і 
Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, 
побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, що він аж заплакав.
— Чого ти плачеш? — пошепки спитала його принцеса.
— Мені шкода тебе і твоїх сестер,— прошепотів Вітек.
— У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!
— А чи можна вам допомогти? — спитав Вітек.
— Та можна,— відповіла принцеса,— тільки не знаю, чи пощастить нам врятуватися. 
Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три ночі повартували 
біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше ціле 
королівство,— тоді б до нас вернулося щастя!
— Ми врятуємо вас, дівчино! — зрадів Вітек.— Нас якраз і є дванадцять синів 
однієї матері, і ми будемо вартувати біля вас три ночі!
— Аби ви тільки змогли мовчати,— зітхнула принцеса.
“Брати пообіцяли, що завжди і в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить 
нам”,— втішав себе Вітек.
Вийшов він з братами у сусідню залу, розповів їм, що почув, і брати пообіцяли 
слухатися його у всьому. Опівночі пішли вони з принцесами до їхніх покоїв і 
стали на чатах. Рано-вранці дівчата встали, подякували братам і нагадали, що ті 
мусять вартувати ще дві ночі. Брати з радістю пообіцяли їм все так і зробити, бо 
в принцес уже побіліли обличчя.
Друга ніч теж минула щасливо, і вранці у принцес вже побіліли руки, а брати 
тішилися, що завтра зовсім їх урятують. Третього дня весело сіли вони за стіл, 
частувались, бажали щастя й здоров'я принцесам, тільки Вітек усе нагадував 
братам, щоб вони виконали свою обіцянку.
О першій годині дівчата розійшлися по покоях, але незабаром загриміли колеса, 
принцеси повибігали з покоїв знову чорні, як вугіль, сіли в карети і поїхали. 
Вітек від гуркоту прокинувся і злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гірко 
плаче.
— Що сталося? — вигукнув він.
— Ти дотримав слова,— мовила принцеса,— але твої брати не промовчали, заговорили 
до сестер і тепер зазнали страшної кари. І вона повела його у спальню, в якій 
брати провели перші дві ночі. Там лежало одинадцять камінних брил!
— Нещасні хлопці, і чого ви не змогли втримати язика за зубами? — плакав Вітек.— 
А що ж сталося з твоїми сестрами? — спитав він у принцеси.
— Вони знову всі почорніли і тепер тяжко страждають.
— Але ж ти біла! Я хоч тебе визволив,— втішав її Вітек.
— Я теж іще не врятована,— мовила принцеса.— Вже за мною летить той самий 
чаклун, що нас закляв. Занесе він мене за море, у свій замок, утричі більший і 
неприступніший за наш!
Ледве вона це доказала, як розлетілися двері, у кімнату ввірвався потворний 
чаклун, зареготав, схопив принцесу і вилетів з нею у вікно. Вітек підскочив до 
вікна, щоб побачити, в який бік вони полетять. Потім повернувся до спальні і 
глянув ще раз на своїх скам'янілих братів: жаль йому було їх, але й гнівався 
він, що вони все зіпсували.
Думав Вітек, думав, що йому робити, і вирішив іти шукати наймолодшу принцесу. 
Пішов він із замку в той бік, куди полетів чаклун, дістався до густого лісу, і 
там один дідусь-пустельник надоумив його, як дійти до моря. Промандрував Вітек 
ще кілька місяців і зрештою ступив на морський берег. Коли побачив море, упав на 
коліна і голосно заплакав:
— Що мені діяти? Ноги в мене збиті до крові, пройшов таку далечінь, то невже маю 
тепер повертатися, тільки поглянувши на море?
Пішов Вітек берегом, сподіваючись натрапити на якийсь човен або хоч на якусь 
шкаралупку, та ніде не побачив ані живої душі. Раптом почув він лисяче 
дзявкотіння, котячий нявкіт і орлиний клекіт та й пішов у той бік. Незабаром 
побачив він, що орел, лисиця та кіт б'ються над мертвим конем. Ледве помітили 
вони Вітека, як орел гукнув:
— Іди швидше сюди, хлопче, й поділи між нами це м'ясо, а як ні, то ми тебе 
самого роздеремо на шматки!
— Атож, атож,— гудів комар, який теж бився за м'ясо, але якого Вітек не бачив.
— Гаразд, поділю,— мовив юнак, узяв мисливського ножа і розчетвертував тушу.
Орлові припав кінський зад, лисиці — перед, кіт дістав нутрощі, а комар — 
кістки, щоб смоктати з них мозок.
— Добре ти нас розсудив,— сказав орел.— Хотів би я віддячитись тобі! Ось три 
моїх пера, як глянеш на них і мене згадаєш, у ту ж мить перекинешся орлом!
Потім орел ухопив м'ясо, здійнявся в повітря і полетів на скелю, де було його 
гніздо.
Лисиця теж була задоволена, дала Вітекові три свої шерстинки і сказала:
— Як поглянеш на них і мене згадаєш, враз обернешся на лиса!
Подякувала вона Вітеку і потягла м'ясо до своєї нори.
Кіт потерся об Вітекові ноги і промурчав:
— Вирви три шерстинки з моєї спини — і ти зможеш перекинутися на кота!
Вітек схопив шерстинки, й кіт одразу ж накинувся на кінські нутрощі. В цю мить 
загудів у Вітека над вухом комар і тоненько пропищав:
— А що ж я тобі дам? Пір'я в мене нема, шерсті нема, та маю я багато ніг, і одна 
з них трохи крива. Вирви її і, коли подивишся на неї та мене згадаєш,— враз 
станеш комаром! Може, це тобі придасться, бо комар куди завгодно пролізе!
Вітек дбайливо загорнув у хустку все, що дістав од звірів, відпочив і вже не так 
журився, бо знав, що тепер перебереться через море.
Подивився він на перо, згадав орла, і відразу ж одяг його перетворився на пір'я, 
на ногах виросли гострі кігті, замість рук затріпотіли крила, замість носа виріс 
дзьоб, і раптом Вітек легко піднісся в повітря, ніби по воді плив. Довго летів 
Вітек через море і зрештою помітив далеко попереду, на пустельному березі, 
маленький будиночок.
Коли ж підлетів ближче, то побачив, що це — величезний замок з баштами, високими 
мурами і глибокими ровами. Навколо замку ріс ліс. Вітек опустився на старий дуб 
і спочинув, потім перелетів високі стіни й глибокі рови і потрапив до замку, але 
скрізь було порожньо і безлюдно.
Посеред двору стояла величезна башта, викладена з тесаного каменю. Вели до неї 
одні залізні двері, а вгорі у башті було єдине віконечко. Вітек перекинувся з 
орла на людину, обережно розгорнув хустку, згадав про комара, подивився на його 
ніжку і враз сам зробився комаром. Проліз він крізь замкову щілину у тих 
залізних дверях, піднявся в башту, потім проліз іще через одну замкову щілину до 
кімнати. Там на простій лаві сиділа його принцеса, бліда й змучена. Комар спершу 
облетів кімнату, оглянув усі куточки, і коли пересвідчився, що більше тут нікого 
немає, перетворився на людину. Принцеса трохи не зомліла, коли Вітек упав перед 
нею навколішки, не могла й словечка мовити, а тільки плакала. Обнялися вони, 
поцілувалися, але принцеса прошепотіла:
— Тікай звідси! Чаклун може повернутися кожної миті, і як знайде тебе — обом нам 
смерть!
Вітек перекинувся на комара і заліз у шпаринку в підлозі. За хвилину прилетів 
чаклун і, ледве зайшов до кімнати, вигукнув:
— Хто тут є? Я людський дух чую!
— Хіба не бачиш, що нікого немає? — спокійно мовила принцеса.
— Зараз немає, але раніше був! — ревів чаклун, бігав по кімнаті і придивлявся до 
кожного кутка.
— Не гнівайся! — заспокоювала його принцеса.— Хіба ж людина може сюди дістатися?
— Та знаю, що не може,— гордо сказав чаклун,— але все одно людський дух чую!
— Це ти, мабуть, приніс той дух із собою в одежі. Просякла людським духом у 
світі, то й пахтить,— сказала принцеса.
Чаклун промовчав і за хвилину наказав:
— Дай мені їсти!
Принцеса принесла йому накришеного заліза, чаклун узявся його гризти, аж із його 
потворного рота посипалися іскри, а коли з'їв до крихти — упав на ліжко і 
незабаром захропів.
Принцеса поприбирала, приготувала чаклунові сніданок із кришеного заліза, а 
потім лягла й собі, але всю ніч навіть очей не склепила. Вітек-комарик сидів у 
шпарині і чекав, що буде далі. Чаклун устав рано-вранці, проковтнув своє залізо 
і полетів у білий світ. Ледве він зник удалині, як комар виліз, перекинувся на 
людину, привітався з принцесою і розповів їй про свої мандри.
— Вітечку,— плакала принцеса,— я знаю, що ти мене кохаєш, але хіба це нам 
допоможе?! Мабуть, мені судилося страждати тут до смерті.
— Я вб'ю чаклуна! — вигукнув Вітек.
— Що це ти надумав?! — зітхнула принцеса.— Йому не вадить ані криця, ані отрута, 
ані вода, ані вогонь!
— Але ж він не безсмертний,— мовив Вітек.— Ми мусимо дізнатися, як його 
спровадити зі світу! Коли чаклун повернеться, поспитай його, може, він викаже 
свою таємницю!
Потім Вітек знову перекинувся на комара і заліз у шпарину, а принцеса взялася 
готувати обід.
Опівдні прилетів чаклун і ледве пройшовся кімнатою, як заревів:
— Тут хтось таки е! Я чую людський дух!
— Що тобі влізло в голову? — засміялася принцеса.— Ти ж сам казав, що до нас 
ніхто не добереться! Чи, може, ти боїшся когось із людей?
— Ні, не боюсь, тому що людська сила мені не зашкодить!
— Авжеж, хто б тобі зашкодив, коли ти безсмертний!
— Я не безсмертний, але небагато мені до того бракує,— запишався чаклун.
Принцеса довго в нього випитувала, аж доки він сказав:
— Бачиш, ондечки посеред лісу росте дуб? На ньому любить сидіти біла ворона. 
Якщо її хтось застрелить, упаде ворона на землю і перекинеться на чорну курку; 
якщо й курку хтось уб'є, перекинеться вона на мишу, а миша — на мідну кульку. 
Оту кульку треба комусь узяти, зарядити нею рушницю, що стоїть отут у кутку, і 
вистрелити в мене — отоді вже нічого мені не допоможе! Он воно як! — гордо 
закінчив чаклун.— Тому я й не боюся нікого!
Принцеса принесла йому обід, чаклун наївся і полетів. Тим часом Вітек зробився 
людиною, і принцеса показала йому той дуб. Потім він зробився комаром, виліз із 
башти, надворі перетворився в орла і полетів до лісу. Піднявся високо-високо над 
лісом і побачив на старому дубі білу ворону. Каменем упав він на неї, вхопив у 
пазурі і розірвав, але в ту ж мить зробилася з неї чорна курка, опустилася вона 
на землю і зникла у гущавині. З орла вродився лис, винюхав курку і зразу ж її 
придушив, але курка перекинулася в мишу і забігла у високу траву. Тоді лис 
зробився котом, учепився в мишу і з неї випала мідна кулька. Вітек із кота 
перекинувся орлом, узяв кульку в дзьоб і полетів до замку. Комаром проліз у 
кімнату, знову перекинувся на людину, набив рушницю, став проти дверей і почав 
чекати.
Незабаром загуділо-зашуміло, і чаклун зайшов до кімнати. Та тільки став він на 
порозі, як Вітек вистрілив у нього, і чаклун мертвий упав на підлогу. В ту ж 
мить усі мури розсипалися, двері до башти самі собою відімкнулися, і Вітек 
вільно вийшов разом із принцесою аж на берег моря. Там перетворив він себе й 
принцесу в орлів, піднеслися вони аж до неба і перелетіли через море. На тому 
березі перепочили й полетіли щодуху до замку, де були інші принцеси і Вітекові 
брати.
Перед замком обернулися вони на людей і побачили, що замість мурів і ровів 
скрізь ростуть пишні сади, замість дикого лісу розкинулись поля, села і міста, 
скрізь повно людей, веселих, щасливих.
— Вітечку,— зраділа принцеса,— сестри, мабуть, уже визволені, ходімо до них!
— Зайшли вони до замку, і там привітали їх одинадцять принцес — білих, мов 
свіжий сніг. Усі дякували Вітекові, що він їх урятував, і вклонилися йому як 
королю.
— А де ж мої брати? — спитав Вітек.
Принцеси заплакали і повели його до спальні, де серед чудових квітів лежало 
одинадцять камінних брил.
— Невже їм не можна допомогти? — зажурено спитав Вітек.
Та принцеси тільки мовчки похитали головами.
Вітек вийшов із спальні смутний і невеселий, але в цю мить набігли придворні, 
щоб привітати свого короля, поздоровити його і попросити вийти до народу.
Так Вітек став королем. Наказав він, щоб улаштували велике свято, а потім 
справив весілля з найменшою принцесою. За рік народився у них гарний синок, 
знову одгриміло свято, всі веселилися, тільки сестри молодої королеви були 
сумні, й люди не знали, чому вони журяться.
Маленький королевич ріс як із води, батьки були щасливі, та однієї ночі радість 
обернулась на печаль. Молодій королеві приснилося, що до неї прийшли Вітекові 
брати і сказали, що вони оживуть, якщо король потре їхні скам'янілі тіла кров'ю 
свого синочка. Королева серед ночі прокинулася і вранці не могла навіть глянути 
на свою дитину. Нікому не сказала вона й слова і замкнулася у своїй кімнаті. 
Вітек теж був чогось зажурений і зранку поїхав у ліс полювати.
На другу ніч приснився королеві той самий сон, і рано-вранці стало їй так 
страшно, що хотіла вона піти до Вітека і розповісти, що їй снилося. Але Вітек 
був хворий, замкнувся у своїй кімнаті й звелів, щоб до нього нікого не пускали. 
Коли страшний сон повторився і третьої ночі, королева скочила з ліжка, щоб бігти 
до короля, та в цю мить двері відчинилися і зайшов Вітек, увесь блідий і 
наляканий.
— Що з тобою? — спитав він у королеви.
— Мені снився страшний сон,— прошепотіла вона.
— Мені теж,— признався Вітек,— сьогодні вже третю ніч!
Розповіли вони одне одному, що їм снилося. Вітек обняв королеву і сказав:
— Думаю, що це віщий сон, мабуть, нам судилася така жертва!
Підскочив він до колиски, розрізав синові руку, вмочив хустку у кров і побіг до 
спальні, де лежало одинадцять брил. Потер їх кров'ю, і в ту ж мить один за одним 
повставали брати, ніби прокинулися з міцного сну. Обняли вони Вітека і від 
щирого серця подякували йому. За хвилину прибігли принцеси, а потім прийшла і 
молода королева. Привітала вона діверів і плачучи побігла у спальню до своєї 
дитини, боячись, що знайде його мертвим. Та де там! Хлопчик сидів у колисці й 
весело усміхався до неї.
Отоді вже почалися в усьому королівстві справжні веселощі! Вітек влаштовував 
бенкет за бенкетом, накликав гостей і справив одинадцять весіль одразу. Всі були 
щасливі й вдоволені. Вітек хотів поділити королівство між братами, та вони 
попросили, щоб він сам лишився королем, бо виявився серед них найрозумнішим.
Незабаром поїхали всі дванадцятеро братів зі своїми дружинами до того короля, у 
якого вони раніше служили. Король їх зустрів радісно, гарно пригостив, а потім 
усі гуртом заїхали у Вітекове село до батьків. Посадовили батька і матір у 
карету і з гучною славою повезли у Вітекове королівство, де всі разом спокійно і 
щасливо жили аж до смерті.
 
ЛИСИЦЯ І ЯСТРУБ
Шотландська народна казка
 
Сів якось яструб на березі річки і задрімав на теплому від сонця камені. 
Підбігла до яструба хитра лисиця і вхопила його своїми гострими зубами.
— Ой, не їж мене! — заблагав її яструб.— Відпусти мене на волю, а я за те знесу 
тобі яйце завбільшки з твою голову.
“Ох, і пощастило ж мені! — подумала лисиця.— Такого птаха впіймати! 
Справжнісінький скарб!”
Розтулила вона зуби і випустила яструба.
А яструб сів на гілці дерева і почав дражнити дурну лисицю.
— Не знесу я тобі яйця завбільшки з твою голову,— сказав він.— Не знесу через 
те, що не можу. Зате дам тобі три поради. Ось вони. Перша порада: ніколи не вір 
абикому. Друга порада: не засмучуйся через дрібниці. І третя порада...— Тут 
яструб подивився на голодну лисицю й помовчав.— Третя порада така: що впіймала, 
те тримай міцно.

Домой!        Назад на Детская кладовая