ЧАСТИНА ТРЕТЯ
У МОРІ

I
Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило.
Чоловік на містку пильно вдивлявся в берег. Там мали стояти хатини, але їх чомусь не було видно; не бачив він і шхун на якорі в лагуні.
— Ти ж бував тут раніш, — мовив він до свого помічника.
— Еге.
— Хіба там не було хатин?
— Були, та осьде й на карті позначено селище,
— Ну, а тепер ні біса там немає, — сказав командир. — А під отими манграми шхун не видно?
— Нічого я там не бачу.
— Тоді зайдемо в бухту й станемо на якір, — сказав командир. — Цей прохід я знаю. Він разів у вісім глибший, ніж здається.
Він подивився вниз на зелену воду й побачив на дні велику тінь свого судна.
— Добрий грунт для якоря отам, на схід від того місця, де було селище, — мовив помічник.
— Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Отам ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.
— Так, сер,
Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі.
Чоловік на містку доглянув за тим, щоб катер стояв на якорі вільно, але міцно. Тоді знову подивився на берег і заглушив мотори. Він і далі дивився й ніяк не міг зміркувати, що там сталося.
— Візьми трьох чоловік — і погляньте, в чому річ, — сказав він. — А я тим часом трохи приляжу. Тільки не забувайте,що ви науковці.
Коли вони були науковцями, то зброї на видноті не тримали, а брали в руки мачете й надягали широченні солом'яні капелюхи, в яких ходять багамські ловці губок. Команда називала ці капелюхи sombreros cientificos. (Наукові капелюхи - ісп. ) Чим більший був капелюх, тим його вважали науковішим.
— Хтось поцупив мого наукового капелюха, — сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. — Дайте-но мені для науки кілька гранат.
— Візьми мого наукового, — обізвався ще один баск. — Він удвічі науковіший за твій.
— Оце таки науковий, — мовив перший. — Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?
— Ні, — відказав командир. — Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.
— Я пошукаю води.
— Вода за тим місцем, де було селище, — сказав командир. — Подивіться, чи добра. Не завадило б зробити запас.
— Аш-два-о, — мовив кремезний баск. — Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п'ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.
Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.
Командир чув, як вони перемовляються між собою:
— Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.
— Це я тільки в ім'я науки.
— Розтуди твою науку та її брата.
— Наука — то сестриця.
— Еге ж, її звуть Пеніциліна. .
Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив од штурвала. Антоніо вміє оцінити обстановку не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.
Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.
Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявої будови і просто так не пітнів.
— Хтось попалив хатини, — сказав він. — Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.
— Скільки трупів?
— Ми налічили дев'ять. А може, є й ще.
— Чоловіки чи жінки?
— І ті, й ті.
— Сліди якісь є?
— Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.
Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:
— Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.
— Звідки ти знаєш, що тиждень?
— Точно ніхто не визначить, — відказав Ара. — Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб'ячих слідів, дощ був днів зо три тому.
— А як вода?
— На вигляд добра.
— Ви привезли?
— Так.
— Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, — сказав Ара. — Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.
— Даремно ти куштував.
— Пахла вона добре, то чого б мені боятися.
— Хто вбив людей?
— Ніхто цього не знає.
— А ви не пробували з'ясувати?
— Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.
— Гаразд, — мовив Томас Хадсон.
Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку па поясі в нього був ніж у піхвах, і пояс задерся, переважений револьвером, що всією вагою ліг на стегно. У камбузі пін спинився, взяв ложку й поклав до кишені.
— Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітере нехай спить. — Своєму помічникові він сказав: — Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.
Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо його ніг крутиться якась риб'яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він. Одначе на вигляд точнісінько такі самі й дуже приязні.
— Генрі, — сказав він, коли вони вийшли на берег, — ти піди навітряною стороною аж до отих мангрів. Пильнуй слідів чи ще чогось такою. Зустрінемося тут. А ти, Аро, йди в протилежний бік і роби те саме.
Йому не треба було питати, де лежать трупи. Він побачив сліди, що вели до них, і почув торохкотіння крабів у сухих чагарях. Обернувшись, він подивився на своє судно, на піняву смугу прибою і на Віллі, що сидів на кормі шлюпки й дивився через борт у глибинний окуляр, виглядаючи на дні скойок.
Коли вже я мушу це зробити, то нема чого зволікати, подумав він. Але день сьогодні аж ніяк не призначений для такого. Дивна річ: тут, де не треба, пройшов такий дощ, а в нас анічогісінько. Ось уже відколи ми бачимо, як то з того, то з того боку йдуть дощі, а на нас так і не впало ані краплі.
Вітер бурхав щосили; він бурхав отак і вдень і вночі уже восьмий тиждень. Тепер він наче став невіддільний від Томаса Хадсона і більш не дратував його. Навпаки — зміцнював, додавав снаги, і він волів би, щоб цей вітер ніколи не вщухав.
Завжди ми чекаємо чогось, що так і не настає, подумав він. Але за такого сталого вітру чекати легше, ніж за тихої погоди чи за примхливих і лихих штормів. А вода завжди десь знайдеться. Тож нехай собі стоїть суша. На воду ми розживемося. Вона є на всіх тутешніх острівцях, треба тільки вміти знайти її.
Ну ж бо, звелів він собі подумки, йди і кінчай з цим.
Кінчити з цим допоміг йому вітер. Поки він сидів навпочіпки під обгорілими кущами дикого винограду й пересипав із жмені в жменю пісок, вітер односив геть дух того, що було просто перед ним. У піску він не знайшов нічого, і це його дуже спантеличило, та перш ніж узятися до іншого, він так само обшукав пісок з підвітряного боку спалених хатин. Сподівався знайти те, чого шукав, у найпростіший спосіб. Але й там нічого не знайшов.
Тоді він присів спиною до вітру і, раз по раз обертаючись, щоб хапнути повітря, і знов затримуючи віддих, почав тицяти ножем в обвуглену розгрузлу масу, яку поїдали краби. Раптом натрапив на щось тверде біля кістки й виколупав ту річ ложкою. Він поклав її разом з ложкою на пісок, а сам знов заходився орудувати ножем і видобув з тієї купи гнилля ще три такі самі. Потім обернувся проти вітру й вичистив об пісок ніж і ложку. Знайдені чотири кулі він узяв у жменю разом з піском, на якому вони лежали, і, несучи в лівій руці ніж та ложку, рушив назад крізь чагарі.
Великий піщаний краб, непристойно білий проти сонця, позадкував перед ним і підніс догори свої клешні.
— Ти ще тільки туди, хлопче? — мовив до нього Томас Хадсон. — А я вже звідти.
Краб не відступав і стояв перед ним, погрозливо розчепіривши задерті клешні.
— А ти величенький, нічого не скажеш, — промовив Томас Хадсон. Він повільно застромив ніж у піхви й поклав до кишені ложку. Тоді пересипав у ліву руку пісок з чотирма кулями, а праву ретельно витер об шорти. Нарешті, витяг з кобури свій потемнілий від поту, добре змащений «Магнум-357». — Для тебе ще не все втрачено, — сказав він крабові. — Ніхто тобі не дорікає. Ти маєш свою втіху і робиш своє діло.
Краб не зрушив з місця й не опустив клешнів. То був справді великий краб, майже з фут завширшки, і Томас Хадсон вистрелив йому межи очі, і краб розлетівся на шматки.
— Цих бісових патронів до триста п'ятдесят сьомого тепер майже не дістати, бо неохочі йти до війська фебеерівці полюють з ними на таких самих неохочих, що ухиляються від призову, — промовив Томас Хадсон. — Але ж треба часом стрельнути разочок, щоб не забути, як це робиться.
Бідолашний старий краб, подумав він. Він робив тільки те, що йому належало робити. Але треба було йому повзти собі й не спинятися.
Він вийшов на берег і побачив у бухті своє судно, і рівну смугу прибою, і Віллі, що поставив шлюпку на якір, а сам пірнав за скойками. Він добре почистив ніж, обшкрябав і помив ложку, а тоді відмив усі чотири кулі. Тримаючи їх на долоні, він дивився на них, наче шукач золота, що промивав пісок, сподіваючись на золоті крупинки, і раптом побачив у своєму лотоці чотири самородки. Всі чотири кулі мали чорні кінчики. Тепер, коли м'яса на них не лишилося, стало виразно видно короткий закручений слід нарізі. То були стандартні дев'ятиміліметрові кулі з автомата Шмайссера.
Виявивши це, Томас Хадсон відчув неабияку радість.
Вони повизбирали всі гільзи, подумав він. Зате оці кулі залишили, а вони ж однаково що візитні картки. Тепер треба все добре обміркувати. Ми знаємо дві речі. Вони не залишили живим нікого на острові і забрали звідси шхуни. З цього й виходь, мій друже. Ти ж, кажуть, маєш голову на в'язах.
Та міркувати він не став. Натомість простягся горілиць на піску, підібравши револьвер так, що він ліг йому між ноги, а сам задивився на скульптуру, яку вітер і пісок витворили з викинутого морем уламка дерева. Він був сірий, весь наче відшліфований, і стримів у білому борошнистому піску, мов справжній експонат на виставці. От би його у Salon d'Automne, («Осінній салон» (франц. ) — назва художньої виставки) подумав Томас Хадсон.
Він чув гуркіт хвиль, що розбивались об риф, і думав: добре було б намалювати все це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру, а в застебнутій годинниковій кишеньці його шортів лежали ті чотири кулі. Він знав, що в них уся решта його життя. Але зараз не хотів ні думати про них, ні обмірковувати всіх тих практичних питань, які йому належало обміркувати. Поки що я милуватимусь оцим сірим уламком дерева, подумав він. Тепер ми знаємо, що ворог близько і йому від нас не втекти. Так само й нам від нього. Але поки не повернуться Ара і Генрі, думати про це нічого. Ара неодмінно щось знайде. Щось десь доконче має бути, а він далеко не дурень. Піщаний берег може багато чого набрехати, але десь на ньому завжди написана правда.
Він помацав кулі в кишеньці шортів, а тоді посунувся на ліктях назад, туди, де пісок був сухіший і начебто ще біліший, якщо можна порівнювати таку білість, і ліг там, прихилившись головою до сірого уламка дерева, відчуваючи між ногами свій револьвер.
— Відколи це ти став мені за дівчину? — мовив він до револьвера. — Можеш не відповідати. Лежи собі там тихенько, а настане час, я подбаю про те, щоб ти міг вибити дух із когось цікавішого за піщаного краба.

II
Він і далі лежав на березі, дивлячись на смугу прибою, і на той час, як побачив Ару та Генрі, що простували до нього, уже все добре обміркував. А вгледівши їх, знову перевів погляд на море. Весь час перед тим він намагався не думати про справу, дати перепочинок нервам, але нічого з того не вийшло. То ось хоч зараз, доки вони підійдуть, полежить спокійно і не думатиме ні про що, крім моря, яке б'ється отам об риф. Та часу на це вже не було.
— Ти щось знайшов? — спитав він Ару, що сів біля сірої деревини. Генрі сів поруч нього.
— Знайшов одного. Молодий хлопець. Убитий.
— Німець, це точно, — докинув Генрі. — Лежить обличчям у пісок, в самих шортах, волосся біляве, дуже довге й вицвіле від сонця.
— Куди йому стріляли?
— В поперек і в потилицю, — відповів Ара. — Rematado. (Добили - ісп.) Ось кулі. Я відмив їх.
— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — І я маю чотири такі самі.
— Це дев'ятиміліметрові до «Люгера», так? — спитав Генрі. — Той самий калібр, що наш тридцять вісім.
— Оці з чорними кінчиками — до автомата, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, докторе, за те, що витягли їх.
— Завжди до ваших послуг, — мовив Ара. — Та, що пробила потилицю, вийшла навиліт, і я знайшов її в піску. А другу Генрі вирізав.
— Нічого страшного, — озвався Генрі. — Вітер і сонце його наче б підсушили. Однаково що пиріг різати. Зовсім не те, що оті там. Чому вони вбили його, Томе?
— Не знаю.
— А як ти гадаєш? — спитав Ара. — Вони спинилися тут для ремонту?
— Ні. Свій підводний човен вони втратили.
— Так, — погодився Ара. — Тим-то й забрали звідси шхуни.
— Але чому вбито цього моряка? — запитав Генрі. — Ти вже даруй мені, Томе, якщо я не дуже тямовитий. Але ти ж знаєш, я ладен зробити все, що можу, і дуже радий, що ми їх нарешті накрили.
— Ми їх ще не накрили, — сказав Томас Хадсон. — Але, чорт забирай, слід вхопили таки добрячий.
— І все-таки, хто й навіщо вбив цього моряка?
— Сімейні незгоди, — мовив Томас Хадсон. — Чи ти бачив коли, щоб людині стріляли в поперек з доброї ласки? А вже отой постріл у потилицю, хоч би хто там його зробив, то справді добре діло.
— Можливо, їх було двоє, — сказав Ара.
— А гільзи ти знайшов?
— Ні, — відповів Ара. — Я шукав скрізь, де вони мали б бути. Навіть якщо стріляли з автомата, вони не могли залетіти далі.
— Можливо, це був той самий обачливий мерзотник, що повизбирував гільзи й там.
— Куди вони могли податися? — спитав Ара. — Куди можна дістатися на таких шхунах?
— Їм одна дорога — на південь, — відказав Томас Хадсон. — Ти ж добре знаєш, що на північ їм не можна.
— А ми куди?
— Я намагаюся розгадати, що вони намислили, — сказав Томас Хадсон, — Але в мене обмаль фактів.
— Є оті трупи, є зниклі шхуни, — мовив Генрі. — А далі ти сам розважиш, Томе.
— Ще ми знаємо, яка в них зброя, а от де вони залишили овій підводний човен і скільки їх? Поклади це, додай те, що минулої ночі ми не змогли зв'язатися з Гуантанамо, і те, скільки є острівців на південь звідси, і те, коли ми востаннє заправлялися пальним. Додай сюди ще Пітерса, перемішай усе і подавай на стіл.
— Усе буде гаразд, Томе.
— Авжеж, — мовив Томас Хадсон. — Гаразд і негаразд у нашому ділі однаково що близнята.
— Але ж ти віриш, що ми їх усе-таки застукаємо?
— Безумовно, — відказав Томас Хадсон. — А тепер іди посигналь Віллі, щоб кермував сюди. Треба одвезти на катер його здобич, і нехай Антоніо готує обід. Сьогодні їстимем юшку. Аро, ти за три години маєш навозити якнайбільше води. Скажи Антоніо, щоб добре перевірив мотори. Я хочу знятися звідси ще завидна. Більш на острові нічого немає? Ні свиней, ні птиці?
— Ні, — відказав Ара. — Вони все забрали.
— Коли так, то доведеться їм усе це швидко з'їсти, бо годувати нема чим і льоду теж нема. Але це німці, вони винахідливі, об цій порі року і черепах наловлять. Я так гадаю, що ми застукаємо їх на Лобосі. Логіка підказує, що вони мають податися на Лобос. Нехай Віллі напакує скойками льодовник, а води візьмемо тільки до найближчого острова. — Він помовчав, про щось міркуючи. —Ні, перепрошую. Я не подумав. Воду возіть до заходу сонця, а знімемося з якоря, коли зійде місяць. Ми втратимо три години, зате потім вигадаємо шість.
— Ти куштував воду? — спитав Ара.
— Так, — сказав він. — Вода чиста, добра. Ти мав рацію.
— Дякую, —мовив Ара. — Ну, я піду гукну Віллі. А то він уже надто довго пірнає.
— Томе, — обізвався Генрі. — А мені лишитися тут з тобою, чи носити воду, чи що?
— Носи воду, доки геть стомишся, а тоді трохи поспи. Вночі стоятимеш зі мною на містку.
— Привезти тобі сорочку чи светр? — спитав Генрі.
— Привези сорочку й одну з отих найлегших ковдр, — сказав Томас Хадсон. — Зараз я можу спати й так: сонце гріє, пісок сухий. Але потім на вітрі стане холоднувато.
— Який тут чудовий пісок, правда ж? Ніколи не бачив такого сухого й м'якенького, наче борошно.
— Вітер за багато років намолов.
— Ми зловимо їх, Томмі?
— Ну звісно, — відказав Томас Хадсон. — Можеш не сумніватися.
— Ти пробач мені, будь ласка, що я часом такий дурний, - мовив Генрі.
— Це тобі пробачено ще від народження, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже хоробрий хлопець, Генрі, і я люблю тебе й довіряю тобі. І не дурний ти зовсім.
— Ти справді гадаєш, що буде бій?
— Не гадаю, а знаю. Але ти про це не думай. Думай про дрібниці. Про все те, що ти маєш зробити, й про те, як нам згаяти час, доки почнеться бій. А про бій думатиму я.
— Я постараюся виконати свій обов'язок як тільки зможу, — мовив Генрі. — От якби ще все це прорепетирувати, щоб я краще засвоїв свою роль.
— Ти й так усе добре зробиш, — сказав Томас Хадсон. — Тепер ми вже нізащо свого не пропустимо.
— Ми так довго цього чекали, — мовив Генрі.
— Чекати завжди довго, — відказав Томас Хадсон. — А найдовше — коли когось вистежуєш.
— Ти поспав би хоч трохи, — сказав Генрі. — Останнім часом ти зовсім не спиш.
— Посплю, — мовив Томас Хадсон.
— Як по-твоєму, Томе, де вони залишили свій підводний човен? — спитав Ара.
— Вони забрали звідси шхуни й повбивали тутешніх людей десь, скажімо, із тиждень тому. Отже, це напевне екіпаж того підводного човна, про який повідомляли з Камагуея. Але перш ніж покинути судно, вони мали підійти зовсім близько до цього берега. За такого вітру гумовим човном приплисти вони не могли.
— Тоді вони залишили його десь недалеко на схід звідси.
— Напевне. І коли він затонув, їх стало видно як на долоні.
— А до дому ж їм ой як далеко, — зауважив Генрі.
— Тепер буде ще далі, — докинув Ара.
— Дивні вони люди, ці німці, — промовив Томас Хадсон. — Загалом вони хоробрі, а є серед них і просто-таки чудові хлопці. Аж ось раптом маєш і отаку сволоту.
— Треба, мабуть, іти робити діло, — сказав Ара. — Поговорити можна і вночі на вахті, щоб сон не брав. А ти відпочинь, Томе.
— Поспи, — докинув Генрі.
— Відпочити — це все одно що поспати.
— Ні, не все одно, — заперечив Ара. — Тобі треба поспати.
— Постараюся заснути, — сказав Томас Хадсон. Але коли вони пішли, заснути не зміг.
І навіщо їм було вчиняти тут таку мерзоту? — думав він. Ми ж їх однаково накриємо. Єдине, що могли зробити тутешні люди, це сказати нам, скільки їх і як вони озброєні. Та, певне, з їхнього погляду й цього було досить, щоб убити всіх, хто тут жив. Тим більше, що перед ними були всього-на-всього негри. Але все це говорить нам дещо й про них. Коли вже вони вчинили таке вбивство, то, як видно, мали якийсь певний план подівалися, що їх підберуть. І, як видно, той план викликав суперечку, бо інакше вони не вбили б свого ж таки товариша. А втім, убити його могли й з будь-якої іншої причини. Можливо, саме він пустив човен під воду, коли той ще міг плисти на поверхні і в них залишався шанс дістатися додому.
То який же з цього може бути висновок? — подумав він. Певна річ, покладатися на це припущення не можна. але якщо так і було, то це означає, що підводний човен затонув недалеко від берега і затонув швидко. І тоді вони не встигли взяти з собою майже нічого. А може, той хлопець і не винен, може,
його звинуватили даремно.
І ще ти не знаєш, скільки в них шхун, бо цілком можливо, що одна або й дві з тих, які були на острові, ще раніш пішли ловити черепах. Отож тобі не залишається нічого іншого, як сушити собі голову й оглядати всі навколишні острівці.
А що, як вони перетнули Стару Багамську протоку й прибилися до кубинського узбережжя? Ну звісно, подумав він. Як ти не згадав про це раніш? Це ж для них найкраща можливість. Якщо вони так і зробили, вони можуть дістатися додому першим — ліпшим іспанським судном, що відпливає з Гавани. Щоправда, в Кінгстоні є контрольний пункт. Але все одно це найреальніший шанс, і ти сам знаєш, що багато хто щасливо обминув перевірку. І треба ж було тому бісовому Пітерсові саме тепер втратити зв'язок, Нам дали таку чудову велику рацію, а він з нею не впорався. Навіть не уявляю собі, як він міг її роздовбати. Але вчора вночі ми так і не змогли в свою годину зв'язатися з Гуантанамо, а якщо не зв'яжемося й сьогодні, то залишимось при власному інтересі. Ну й біс із ним, подумав він. При власному інтересі — то ще не найгірше. А тепер спи, звелів він сам собі. Це найрозумніше, що ти можеш зараз зробити.
Він посовав плечима по піску і заснув під гуркіт прибою, що накочувався на риф.

III
Томас Хадсон спав, і йому снилося, що його син Том не загинув, і що два молодші хлопці теж живі, і що війна вже скінчилась. Снилося йому, що Томова мати лежить з ним у ліжку, уклавшись просто на нього, як вона часом любила робити колись. І він відчував усе це так, наче воно було вочевидь: і її ноги на своїх ногах, і все тіло, і груди, притиснуті до його грудей, і уста, що сонно ворушилися на його устах. Її пишне волосся звисало донизу, і він відчував його, важке й шовковисте, на своїх очах і щоках, а тоді відхилився від її уст, і зловив його губами, і не відпускав. Потім, не прокидаючись, намацав рукою свій «Магнум-357» і легенько посунув його туди, де йому належало бути. І знову лежав під вагою її тіла, з обличчям, закритим шовковистою запоною її волосся, і легенько ритмічно погойдувався.
Саме тоді Генрі накинув на нього легку ковдру, і Томас Хадсон промовив уві сні: 
— Дякую тобі за те, що ти така тепла й ніжна і так тісно горнешся до мене. Дякую, що ти так скоро повернулась і не дуже схудла. 
— От бідолаха, — сказав Генрі і дбайливо підіткнув під нього ковдру. Тоді завдав на плечі два обплетених п'ятигалонових бутлі й пішов геть.
«Я думала, ти хотів, щоб я схудла, — мовила жінка уві сні. — Ти ж сам казав, що коли я худну, то стаю наче молода кізка, і що нема нічого кращого за молоду кізку».
«Слухай, — сказав він. — Хто з нас кого голубитиме?»
«Обоє разом, — відказала вона. — Чи, може, ти хочеш по-іншому?»
«Приголуб ти мене. Я стомився».
«Ти просто ледар. Дай-но я зніму з тебе цей твій пістолет і покладу поруч. Він мені заважає».
«Поклади його біля ліжка, — сказав він. — І зроби, щоб усе стало як треба».
Коли все стало як треба, вона спитала:
«Хто ким буде: я тобою чи ти мною?»
«Ти вибирай».
«Я буду тобою».
«Я тобою бути не можу. Але спробуймо»,
«Це ж усе жартома. Ти спробуй. Тільки не залишай нічого собі. Старайся віддати все, але й узяти все».
«Гаразд».
«Ну що, виходить?»
«Так, — відказав він. — Чудово».
«Тепер розумієш, як нам, жінкам?»
«Так, — сказав він. — Розумію. Віддавати легше».
«А ти ладен віддати все? Скажи, ти радий, що я повернула тобі хлопців і що вночі приходжу до тебе відьмою?»
«Так. Я дуже радий з усього. Тільки, будь ласка, проведи волоссям мені по обличчю, і дай мені свої уста, і обніми мене так міцно, щоб аж дух забило, гаразд?»
«Ну звісно. А ти мене, гаразд?»
Коли він прокинувся й торкнувся ковдри, то якусь мить ще не тямив, що все те йому тільки наснилося. Потім ліг на бік, відчув між ногами кобуру з пістолетом і все зрозумів, і та гнітюча порожнеча, яку він відчував у собі останнім часом, стала вдвічі гнітючішою, і до неї додалася нова, залишена цим сном. Він побачив, що навколо ще день, побачив шлюпку, що везла на катер воду, побачив білу піну прибою
на рифі. Тоді повернувся на другий бік, загорнувся в ковдру і знову заснув, поклавши голову на руки. Коли прийшли його будити, він усе ще спав, і тепер нічого йому не снилося.

IV
Цілу ніч він простояв біля штурвала. До півночі з ним на містку був Ара, а потім Генрі. Вони йшли розбурханим морем, тримаючись бортом проти хвиль, і вести катер було, як подумав Томас Хадсон, однаково, що спускатися верхи з крутої гори. Весь час униз та вниз, а подеколи й упоперек схилу. Але в морі таких гір багато, і все воно наче дуже пагориста місцевість чи крутояри.
— Поговори зі мною, — мовив він до Ари.
— Про що, Томе?
— Та про що завгодно.
— Пітерс знову не зміг зв'язатися з Гуантанамо. Він геть занапастив апарат. Отой великий, новий.
— Я знаю, — сказав Томас Хадсон, намагаючись якнайобережніше спустити катер зі схилу гори. — Він щось там спалив і тепер не може полагодити.
— Але сидить наслухає, —провадив Ара. — 3 ним Віллі - щоб не дати йому заснути.
— А Віллі хто не дасть заснути?
— Той і сам не засне. Він спить не більше за тебе.
— А ти як?
— Я можу й цілу ніч не спати, коли треба. Хочеш, я стану до штурвала?
— Ні. Я не маю іншого діла.
— Томе, тобі дуже погано?
— Не знаю. А як погано може бути взагалі?
— Все одно ж нічого не зарадиш, - сказав Ара. — Може, принести тобі міх з вином?
— Ні. Принеси пляшку холодного чаю і перевір, як там Пітерс і Віллі. І взагалі все перевір.
Ара пішов униз, і Томас Хадсон лишився наодинці з ніччю й морем, і далі немовби їдучи верхи по крутоярах і не даючи коневі надто розганятися зі схилів.
На місток піднявся Генрі з пляшкою холодного чаю.
— Ну як ми тут, Томе?
— Все чудово.
— Пітерс зловив на стару рацію поліційне управління Майамі. Чути всі патрульні машини. Віллі хоче обізватися до них. Але я не дозволив.
— І добре зробив.
— Пітерс чув на УВЧ якісь уривки розмови по-німецькому, але каже, що це здалеку, звідти, де вони групуються.
— Звідти б він нічого не почув.
— Ну й весела ж нічка сьогодні, Томе.
— Не така вже й весела.
— Хіба я знаю. Я ж просто так сказав. Визнач мені курс, і я стану замість тебе, а ти піди вниз.
— Пітере записав це в журнал? 
— Авжеж.
— Скажи Хуанові, хай дасть мені наші координати, а Пітерс хай запише їх у журнал. Коли було чути тих сучих синів?
— Саме коли я йшов сюди.
— Скажи Хуанові, щоб швидше дав координати й щоб їх одразу ж записали.
— Гаразд, Томе.
— Як там решта коміків?
— Сплять. І Хіль спить.
— Гримни там добре, щоб Пітерс записав координати.
— Тобі це так потрібно?
— Та вже хто-хто, а я добре знаю, де ми, в біса, є.
— Гаразд, Томе, — сказав Генрі. —Ти тільки не сердься. Генрі повернувся на місток, але Томас Хадсон не мав охоти розмовляти, і Генрі мовчки стояв поруч нього, намагаючись міцно триматися на ногах. Десь за годину він обізвався:
— Маяк, Томе. Градусів за двадцять праворуч від курсу.
— Правильно.
Коли вони вийшли на траверз маяка, він змінив курс, і катер повернув кормою до відкритого моря.
— Тепер піде прямо, наче кінь до ясел, — мовив він до Генрі. — Ми уже в протоці. Збуди Хуана, хай теж іде сюди, і пильнуйте мені добре. Маяк ти мав побачити раніш.
— Даруй, Томе. Зараз покличу Хуана. А чи не виставити нам вахту на чотири боки?
— Доки не розвидніє, не треба, — відповів Томас Хадсон. — Я скажу коли.
А може, вони подались навпростець через мілини, думав він. Та ні, навряд. Вночі вони побоялися б, та й удень підводники мілин не полюбляють. Вони мали повернути там, де повернув я. А тоді піти собі спокійнісінько тим самим курсом, на який оце виходимо й ми, і кермувати на найвище місце кубинського узбережжя. До жодного порту вони, звісно, не підуть, отож плистимуть просто за вітром. Конфітес теж обминуть, бо знають, що там радіостанція. Але їм треба якось добувати харч, а так само й прісну воду. Якщо логічно міркувати, то їм найкраще було б по змозі наблизитись до Гавани, пристати до берега десь поблизу Бакуранао й звідти пробиратися суходолом. Я пошлю з Конфітеса радіограму. Запитувати їх, як діяти, не стану. Якщо полковника не буде на місці, це нас тільки затримає. Просто повідомлю, в чому річ і що я вирішив робити. А він нехай собі міркує. Тим часом Гуантанамо міркуватиме собі, Камагуей собі, Ла-Фе собі, ФБР собі, і, може, за тиждень до чогось і дійдеться.
Під три чорти, подумав він. За цей тиждень я й сам їх накрию. Треба ж їм спинятися, щоб набрати води й пустити на їжу оту живність, яку вони мають, поки вона не передохла з голоду. Найімовірнішо, що вони пливуть тільки поночі, а завидна десь стоять Так підказує здоровий глузд. І я на їхньому місці чинив би так само. А ти спробуй поставити себе на місце цього інтелігентного німецького моряка, командира підводного човна, й дати собі раду з усіма тими проблемами, що виникли перед ним. Еге ж, проблем йому не позичати, подумав Томас Хадсон. А найгостріша проблема — це ми, хоч він про нас ще й гадки не має. На вигляд ми не являємо для нього ніякої небезпеки. На вигляд ми цілком тихі та мирні.
Тільки не треба жадати крові, сказав він собі. Усе те, що має бути, однаково нічого тобі не поверне. Отож мізкуй добре й радій, що маєш своє діло й надійних людей, з якими ти його робиш.
— Хуане, — мовив він. — Що бачиш, друже?
— Нічого, тільки розтакий океан.
— А ви, панове, щось бачите?
— Те саме розтаке нічого, — озвався Хіль.
— Моє розтаке черево бачить каву, — сказав Ара. — Але до неї ще дуже далеко.
— Бачу землю, — мовив Генрі. Він тільки-но помітив ген на обрії ту невиразну довгасту пляму — наче хтось мазнув по світанковому небу пальцем, вмоченим у водянисте чорнило.
— То мис за Романо, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, Генрі. А тепер ви, коміки, катайте пити каву й пришліть сюди ще чотирьох сміливців, нехай і вони побачать всілякі дива.
— А ти не хочеш кави, Томе? — спитав Ара.
— Ні, я вип'ю чаю, коли буде готовий.
— Ми ж тільки години зо дві як заступили на вахту, — обізвавсь Хіль. — Чого б нам так скоро йти, Томе?
— Ідіть, ідіть, пийте каву. Треба ж дати й іншим сміливцям нагоду уславитись.
— Томе, ти ж казав, що вони мають бути на Лобосі.
— Казав. Але тепер думаю інакше.
Вони пішли вниз, а на місток піднялися інші четверо.
— Панове, — мовив до них Томас Хадсон. — Беріть собі для спостереження кожен по сектору. Як там унизу, кава є?
— Скільки завгодно, — відказав його помічник. — І чай є. Мотори в порядку, та й води ми набрали не дуже багато, як на таку хвилю.
— Що чути в Пітерса?
— Вночі пив власне віскі. Оте, що з баранцем на пляшці. Але не спав. І Віллі сидів, не давав йому заснути і теж пив його віскі, — сказав помічник.
— На Конфітесі нам треба заправитись пальним і взяти на борт усе, що там для нас приготували.
— Поки вантажитимуть, я встигну зарізати свиню, ошпарити й обскребти її, — сказав помічник. — Дам хлопцям з радіостанції чверть туші, вони допоможуть, а розберу вже на борту, коли рушимо далі. Поки будемо вантажитись, тобі треба поспати. Хочеш, я зараз стану до штурвала?
— Ні. На Конфітесі мені треба тільки послати три радіограми, і, поки ви будете вантажитись, я посплю. А тоді поженемося далі.
— В напрямку дому?
— Атож. Може, вони ще якийсь час і не покажуться нам на очі. Але зрештою нікуди од нас не втечуть. Ми ще поговоримо про це. Як хлопці?
— Ти ж їх знаєш. Потім про це поговоримо. Візьми трохи ближче до берега, Томе. Тут можна вигадати завдяки течії.
— У тебе багато чого пошкодило хитавицею?
— Та нічого особливого. Але кидало так, що не приведи боже, — відказав помічник.
— Ya lo creo, — мовив Томас Хадсон. — Вірю.
— Мабуть, у цих водах, крім команди того підводного човна, й немає більш нікого. Це таки напевне той самий, що його оголосили потопленим. Тепер вони більше шастають у районі Ла Гуайри, за Кінгстоном і по трасах танкерів. Ну й, звичайно, там, де групуються.
— А часом з'являються й тут.
— Еге ж, за гріхи наші.
— І за свої власні.
— Дарма, ми переслідуватимем їх розумно, як годиться,
— Швидше б нам до них допастися, — мовив Хадсон. 
— Поки що ніякої затримки не було.
— Як на мене, то все йде надто повільно.
— Розумію, — сказав його помічник. — А от ти поспи на Конфітесі, і я тобі обіцяю, що все піде куди швидше.

V
Ще здалеку Томас Хадсон побачив спостережну вишку і високу сигнальну щоглу. Пофарбовані в біле, вони найперше впадали в око на цьому піщаному острові. Трохи згодом він побачив приземкуваті радіощогли і задертий догори кістяк розбитого судна, що стримів на прибережному камінні
й затуляв собою будиночок радіостанції. З цього боку острів мав не дуже привабливий вигляд.
Сонце світило Томасові Хадсону в спину, і йому неважко було знайти перший широкий прохід між рифами, а потім, обминаючи мілини та коралові острівці, пристати до берега в затишному місці. Піщаний пляж півмісяцем огинав бухту, і з цього боку острів укривала посохла трава, а з навітряного боку він був плаский і кам'янистий. Вода над піщаним дном була зелена й прозора, і Томас Хадсон скерував катер до середини пляжу й поставив на якір, майже уткнувши носом берег. Сонце вже зійшло, і над радіостанцією та її службами маяв кубинський прапор. Сигнальна щогла височіла проти вітру гола й самотня. На березі було тихо й безлюдно, і тільки прапор, новенький, яскравий, тріпотів на вітрі.
— Мабуть, прибула зміна, — сказав Томас Хадсон. — Коли ми востаннє йшли звідси, прапор був геть пошарпаний і вицвілий.
Він повів очима далі й побачив свої бочки з бензином там, де їх залишив, а на тому місці, де мали закопати призначений для нього лід, видніли піщані горбки, схожі на свіжі могилки. Над островом кружляли чорні крячки, що гніздилися між камінням з навітряного боку, а подекуди і в траві понад пляжем. Вони гасали сюди й туди, то ширяючи за вітром, то рвучко кидаючись йому навстріч, то поринаючи донизу, до трави й каміння, і тужно, розпачливо кричали.
Певно, хтось збирає яйця на сніданок, подумав Томас Хадсон. Саме в цю мить з камбуза долинув дух смаженої шинки, і він одійшов від штурвала й, нахилившись над кормою, гукнув, щоб сніданок йому принесли на місток. Тоді знову став оглядати берег. А може, тут вони, подумав він. Вони цілком могли захопити острів.
Та коли на стежці, що вела від радіостанції до бухти, з'явився чоловік у шортах і побіг до катера, він побачив, що то добре знайомий йому лейтенант. Лейтенант був веселий, дуже засмаглий і місяців зо три не підстригався.
— Як плавалося? — гукнув він.
— Добре, —відказав Томас Хадсон. —Може, підніметесь на борт, вип'ємо пива?
— Потім, — сказав лейтенант. — Вам тут позавчора привезли лід, припаси й пиво. Лід ми закопали. Все інше в домі.
— Що у вас чути нового?
— Кажуть, днів десять тому авіація потопила в районі Гуїнчоса підводний човен. Але це було ще до того, як ви пішли звідси.
— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Це було два тижні тому. Йдеться про той човен?
— Так.
— Є ще якісь новини?
— Позавчора інший підводний човен збив поблизу Кайо-Саля спостережний аеростат.
— Це точні відомості?
— Так кажуть, Ну, і ще ваша свиня.
— Що таке?
— Того ж таки дня разом з іншими припасами вам привезли свиню. А другого ранку вона запливла в море й потонула. Ми її перед тим ще й нагодували.
— Que puerco mas suicido! (Свиня-самовбивця! - ісп.) — сказав Томас Хадсон.
Лейтенант засміявся. Він мав дуже веселе, темне від засмаги обличчя і був зовсім не дурний. А блазнював тільки тому що це його розважало. Він дістав наказ сприяти Томасові Хадсону чим тільки може й ні про що його не питати. Томас Хадсон дістав наказ користуватися всіма послугами, які може надати радіостанція, і нікому ні про що не розказувати.
— Більше ніяких новин? — спитав він. — Чи не бачили ви тут шхун багамських ловців губок чи черепах?
— А що їм тут робити? Чи в них там своїх губок і черепах не вистачає? Одначе десь тиждень тому тут справді пройшли два багамських черепашатники. Вони обігнули мис і начебто намірялися йти сюди. Але потім повернули на Кайо-Крус.
— Цікаво, що вони тут робили?
— Сам не розумію. Ось ви ходите в цих водах з науковою метою. А чого б то черепашатникам залишати свої багатющі місця й запливати аж сюди?
— Скільки чоловік на них було?
— Ми бачили тільки стернових. На обох шхунах зверху було пальмове віття. Такі собі наче хатинки. Можливо, то захистки від сонця для черепах.
— А стернові були білі чи негри?
— Білі, але дуже засмаглі.
— Ви не помітили на бортах номерів чи назв?
— Ні. Вони пройшли надто далеко. Я оголосив на острові стан облоги, але ні тієї ночі, ні наступної нічого не сталося.
— Коли вони тут пройшли?
— Напередодні, як привезли ваш лід, припаси й вашу самовбивцю-свиню. На одинадцятий день після того, як ваша авіація нібито потопила підводний човен. За три дні до того, як ви оце сюди прибули. А що, то були ваші приятелі?
— Ви, звісно, радирували про них?
— Аякже. Та досі не маю ніякої відповіді.
— Можна послати од вас три радіограми?
— Авжеж. Тільки-но будуть тексти, одразу ж передамо.
— Ми зараз почнемо вантажити пальне та лід і переносити припаси. Чи є там щось таке, що могло б придатися вам?
— Не знаю. Там є перелік. Я розписався, що все одержав, але прочитати по-англійському не міг.
— А курей чи індичок вони не прислали?
— Прислали, — сказав лейтенант. — Я приберігав їх як сюрприз.
— Ми поділимося з вами, — мовив Томас Хадсон. — І пивом поділимось.
— Мої люди допоможуть вам вантажити лід і пальне.
— Добре. Я вам дуже вдячний. Мені б хотілося години за дві одчалити звідси.
— Розумію. А нас залишають тут ще на місяць.
— Знову? 
— Знову.
— А як на це дивляться ваші люди?
— Та тут усі штрафники.
— Дуже вдячний вам за допомогу. І весь науковий світ вам вдячний.
— І Гуантанамо?
— Гуантанамо — то Афіни нашої науки.
— Я думаю, черепашатники могли затаїтися неподалік.
— І я так думаю, — сказав Томас Хадсон.
— Захистки пороблено з віття кокосових пальм, і воно було ще зелене.
— Скажіть мені все, що знаєте.
— Та я нічого більше не знаю. Радіограми хай хтось принесе. Я не хочу підніматися на борт, щоб не заважати.
— Якщо за цей час, поки мене не буде, пришлють якийсь харч, що швидко псується, заберіть собі.
— Дякую. Мені дуже прикро, що ваша свиня викинула такого коника.
— Дарма, —сказав Томас Хадсон. —Кожен з нас має свої труднощі.
— Я скажу своїм людям, щоб не піднімалися на борт, а допомагали на березі.
— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Ви більше нічого не можете пригадати про ті шхуни?
— Та звичайні собі черепашатники. На вигляд зовсім однакові. Наче їх той самий майстер спорудив. Вони обігнули риф і вже були повертали сюди. А тоді змінили напрям і пішли за вітром на Кайо-Крус
— По цей бік рифу?
— Так, аж поки зникли з очей.
— А що той підводний човен у районі Кайо-Саля?
— Виплив на поверхню і збив спостережний аеростат.
— На вашому місці я б не відміняв стану облоги.
— А я й не відмінив, — сказав лейтенант, — Тим-то ви й не бачили нікого на березі.
— Я бачив сполоханих птахів.
— Бідолашні птахи, — мовив лейтенант.

VI
Вони йшли за вітром, тримаючи курс на захід і поминаючи риф з прибережного боку. Баки були повні пального, льодовник напакований льодом, а внизу вільна од вахти зміна патрала курей. Ще одна зміна чистила зброю. Місток до половини людського зросту затягли брезентом і з обох боків катера почепили довгі дошки, що величезними літерами віщали про його наукове призначення. Дивлячись за борт, не втратити з очей глибини, Томас Хадсон бачив жмутки курячого пір'я, що падали на спінену катером воду.
— Тримайся якнайближче до берега, але так, щоб не наразитися на мілину, — мовив він до Ари. — Ти ж знаєш ці місця.
— Я знаю, що з цього не буде добра, — відказав Ара. — Де ми маємо стати на якір?
— Я хочу обстежити ближчий кінець Кайо-Круса.
— Обстежити можна, але навряд чи це багато дасть. Невже ти гадаєш, що вони сидітимуть там?
— Ні. Але, може, їх бачив хтось із тамтешніх рибалок. Чи вуглярів.
— Добре, якби ущух вітер, — сказав Ара. — Хоч би днів зо два постояв штиль.
— Тут, за Романо, завжди дме.
— Я знаю. Але цей вітрюга такий пронизливий, наче десь у міжгір'ї. За такого вітру нам їх нізащо не застукати.
— Поки що всі наші передбачення справджуються, — сказав Томас Хадсон, — Може, й пощастить, Але вони могли захопити Лобос і звідти викликати по радіо інший підводний човен, щоб підібрав їх.
— Виходить, вони не знали, що там був ще один підводний човен.
— Очевидно. За десять днів вони могли далеко запливти.
— Якби хотіли, — мовив Ара. — Слухай, Томе, годі мізкувати. В мене аж у голові гуде. Краще вже тягати бочки з бензином. Ти мізкуй сам, а мені кажи, куди кермувати.
— Кермуй прямо, але пильнуй, щоб не наскочити на ту бісову Мінерву. Тримай далі від рифів та піщаних кіс.
— Гаразд.
То ти гадаєш, що, коли їх хряпнуло, у них вийшов з ладу радіозв'язок? — думав Томас Хадсон. Але ж вони напевне мали запасну рацію. Одначе Пітере ні разу після того не зловив їх на УВЧ. А втім, це нічого ще не доводить. Ніщо нічого доводить, крім єдиного: три дні тому тут бачили дві шхуни ловців черепах, що пішли тим самим курсом, яким оце йдемо ми. А я не спитав його, чи мали вони на палубах човни? Ні, забув. Та, певне, мали, бо він же сказав, що то були звичні собі багамські черепашатники, тільки зверху мали їстки з пальмового віття. Скільки їх? Цього ти не знаєш. Чи є поранені? І цього ти не знаєш. Як вони озброєні? Єдине, про що ти знаєш, це автомат. Яким курсом пішли? Поки що ми йдемо тим самим, що й вони.
Може, знайдемо щось між Кайо-Крусом і Мегано, подумав він. Навряд щоб ти там щось знайшов, окрім птаства та слідів ігуан на піску навколо джерела.
От бачиш, усе це відвертає твої думки від інших речей. Яких інших? Немає в тебе більш нічого. Та ні, є. Є оце судно, і люди на ньому, і море, і оті мерзотники, на яких ти полюєш. А потім ти повернешся до своїх котів, і поїдеш до міста, і наберешся в дим, і приволочиш своє тлінне тіло додому, а тоді знов будеш готовий вирушити в море й робити те саме.
Може, цього разу ти вже таки накриєш тих падлюк. Не ти знищив їхній підводний човен, але й твоя, нехай хоч яка мала частка в цьому є. А якщо пощастить захопити його екіпаж, то вже буде величезна користь.
Та чому ж усе воно тебе начебто й не обходить? — запитав він сам себе. Чому ти не думаєш про них як про вбивць і не почуваєш до них праведного гніву, що його мав би почувати? Чому просто сунеш і сунеш вперед, мов стомлений кінь, що втратив вершника, але не сходить з доріжки? Тому що всі ми убивці, відказав він собі. Всі — і з того боку, і з цього, — якщо ми хоч чогось варті в ділі, отож нічого доброго з цього не вийде. Але ти повинен це робити. Еге ж, погодився він. Але не повинен цим пишатися. Тільки повинен робити це добре. А любити це діло я не наймався. Та ти й взагалі ні на що не наймався, нагадав він собі. І це ще навіть гірше.
— Давай я поведу, Аро, — сказав він. Ара віддав йому штурвал.
— Добре пильнуй з правого борту. Тільки так, щоб тобі не сліпило очі сонцем.
— Я піду візьму захисні окуляри. Слухай, Томе. Чом ти не хочеш передати мені штурвал і виставити вахту на чотири боки? Ти стомився, а на острові й хвилини не відпочив.
— Тут вахта на чотири боки не потрібна. А потім виставимо.
— Але ж ти стомився.
— Я не хочу спати. Розумієш, якщо вони йдуть тут поночі, притискаючись до берега, то неодмінно мають на щось наразитися. Тоді їм доведеться спинитись, щоб полагодити несправність, і ми їх накриємо.
— Це не причина, щоб не давати собі перепочинку, Томе.
— А я цим не хизуюся, — сказав Томас Хадсон.
— Ніхто такого й не думає.
— Що ти почуваєш до тих мерзотників?
— Я знаю одне: ми повинні знайти їх, скільки буде треба — постріляти, а решту забрати з собою.
— А як щодо тієї розправи на острові?
— Не скажу, що й ми вчинили б таке саме. Але вони вважали це за необхідне. І вбивали не задля розваги, — відказав Ара.
— А те, що вони вбили свого?
— Генрі вже скільки разів хотів убити Пітерса. Та й мені самому часом хочеться його вбити.
— Еге ж, — погодився Томас Хадсон. — Це почуття кожному знайоме.
— Я просто не думаю про всі ці речі, через те мене нічого й не гризе. Може, й ти облишив би турбуватися ними, а взяв би та щось почитав для заспокоєння нервів, як ото завжди робив?
— Сьогодні вночі я спатиму. Ось станемо на якір, і тоді я почитаю й засну. Ми відіграли в них чотири дні, хоч це начебто й непомітно. Тепер треба шукати скрізь, де тільки можна.
— Ми накриємо їх, а ні — то заженем у руки інших, — сказав Ара. — Яка різниця? Ми маємо свою гордість, але наша гордість не така, як у всіх, і люди про неї нічого не знають.
— Я зовсім про це забув, — мовив Томас Хадсон.
— Це гордість без марнославства, — провадив Ара. — Невдача їй сестра, г... — брат, а смерть — законна дружина.
— То має бути велика гордість.
— Така вона й є, — потвердив Ара. — Отож не забувай про неї, Томе, і не занапащай себе. Всі, хто тут є, мають цю гордість, навіть Пітерс. Хоч Пітерса я не люблю.
— Дякую, що ти нагадав мені про неї, — мовив Томас Хадсон. — А то мені часом так осоружно стає, що все його розтуди й перетуди.
— Томе, — сказав Ара. — Гордість — це все, що кожен з нас має. У декого вона буває надмірна й тоді обертається на гріх. Задля гордості всі ми робимо таке, що спершу здається нам неможливим. Ми на те просто не зважаємо. Але на додачу до гордості людині потрібно мати ще здоровий глузд і обачність. І тепер, коли ти став необачний щодо себе, я змушений просити тебе: зроби мені ласку, будь обачніший. Задля нас і задля судна.
— Кого це «нас»?
— Нас усіх.
— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай тобі принесуть темні окуляри.
— Томе, ти зрозумій, будь ласка.
— Я розумію. І дуже тобі вдячний. Увечері я добряче напакуюся й засну безтурботним дитячим сном.
Ара навіть не усміхнувся на цей жарт, хоча жарти він завжди розумів.
— Постарайся, Томе,— мовив він.

VII
Вони стали на якір з підвітряного боку Кайо-Круса, у бухті з піщаним дном між двома островами.
— Треба кинути й другий якір, коли ми вже тут стали,— гукнув Томас Хадсон до свого помічника.— Не подобається мені це дно.
Помічник знизав плечима й нахилився до другого якоря, а Томас Хадсон трохи подав катер уперед, проти відпливу, дивлячись, як течія за бортом проносить траву, змиту з піщаного берега. Потім дав задній хід і почекав, доки другий якір добре закріпиться в грунті. Катер стояв носом проти вітру, і його обтікав відплив. Навіть у цьому затишному місці вітер був чималий, і Томас Хадсон розумів, що, коли настане приплив, катер поверне бортом до хвилі.
— Ну й біс із ним,— мовив він.— Нехай трохи похитає. Але його помічник уже спустив шлюпку, і вони там вивільняли кормовий якір. Томас Хадсон побачив, що вони кинули той малий «денфорт» так, щоб він утримав катер проти вітру, коли почнеться приплив.
— А чом би не викинути ще два чи три? — гукнув він.- Нехай би собі думали, що це якийсь велетенський павук.
Помічник осміхнувся до нього.
— Подай шлюпку до борту. Я їду на берег.
— Ні, Томе,— відказав помічник.— Нехай поїдуть Ара і Віллі. Я одвезу їх, а потім другу партію на Мегано. Чи брати їм з собою ninos? (Малята - ісп.)
— Ні. Будьте науковцями.
Останнім часом я дозволяю надто багато командувати собою, подумав він. Мабуть, це означає, що мені справді треба відпочити. От тільки втоми я не почуваю, і сон мене не бере.
— Антоніо! — гукнув він.
— Слухаю,— озвався помічник.
— Я візьму надувний матрац, дві подушки і велику склянку питва.
— Якого?
— Джину з кокосовою водою, ангостурою та лимоном.
— «Томіні»? — спитав помічник, зрадівши з того, що йому знов захотілося випити.
— Подвійну порцію.
Генрі закинув на місток надувний матрац, а тоді піднявся сам з книжкою та журналом.
— Тут у тебе затишок,— мовив він.— Хочеш, я відсуну, брезент, щоб проходило повітря?
— Відколи це мені така шана?
— Томе, ми поговорили між собою і всі погодились, що тобі треба відпочити. Ти надсаджуєшся понад усяку міру, що може знести людина. І ти цю міру вже перебрав.
— Маячня собача,— мовив Томас Хадсон.
— Можливо,— сказав Генрі.— Я теж доводив, що як на мене, то ти в порядку і ще можеш тягти й тягти. Але всі інші хлопці тривожаться, і вони мене переконали. Якщо можеш, переконай мене, що ми помиляємось. Ти тільки не сердься, Томе.
— Я чудово себе почуваю. І начхати мені на все.
— От про це ж я й кажу. Ти не хочеш сходити з містка. Хочеш сам вистоювати всі вахти біля штурвала. І тобі на все начхати.
— Гаразд,— мовив Томас Хадсон.— Усе мені ясно. Але командир тут ще я.
— Я ж не мав на думці нічого такого, повір.
— Забудьмо про це,— мовив Томас Хадсон.— Я ж ось відпочиваю. Ти знаєш, як обшукувати острів?
— Та певне, що знаю.
— От і подивись, що там на Мегано.
— Саме це я й збираюся робити. Віллі і Ара вже поїхали. А я в другій партії, чекаємо тільки Антоніо з шлюпкою.
— Як там Пітерс?
— Бід самого полудня порпається в тій великій рації. Нібито все вже налагодив.
— Оце було б чудово. Якщо я засну, збуди мене, тільки-но повернетесь.
— Гаразд, Томе.
Генрі нахилився й узяв велику склянку, яку йому подали знизу. Вона була по вінця повна іржавої рідини впереміш із льодом і обгорнута складеним удвоє паперовим рушником, що його обхоплювала гумова стрічка.
— Подвійний «томіні»,— сказав Генрі.— Випий, почитай і засни. Склянку можеш поставити отут, у котресь вічко для гранат.
Томас Хадсон потягнув із склянки.
— Смакота,— мовив він.
— Воно тобі завжди смакувало. Усе буде добре, Томе.
— Усе, що ми можемо зробити, треба зробити якнайкраще.
— Ти тільки відпочинь як слід.
— Неодмінно.
Генрі пішов униз, а потім Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора. Воно наблизилося, змовкло, до нього долинули голоси, а тоді він знову почув дзижчання мотора, що поступово віддалялось. Він трохи перечекав, прислухаючись. Тоді взяв склянку й виплеснув усе, що в ній було, геть через борт, і вітер поніс бризки до корми. Томас Хадсон застромив склянку в підхоже за розміром вічко на потрійному стелажі й ліг долілиць на гумовий матрац, обхопивши його обома руками.
Мабуть, під тими пальмовими захистками в них були поранені, думав він. А може, в такий спосіб вони хотіли приховати, що їх багато. Та я цього не думаю. Тоді б вони були тут першого ж вечора. Мені таки слід було самому поїхати на берег. Надалі так і робитиму. А втім, Ара й Генрі знають діло досконально, та й Віллі такий, що не схибить. От і мені сьогодні треба не схибити. Постарайся вже як можеш, сказав він собі. Переслідуй їх запекло, безжально, не роби помилок і, боронь боже, не згуби сліду.

VIII
Він відчув, що хтось доторкнувся до його плеча. То був Ара.
— Одного ми взяли, Томе,— сказав він.— Віллі і я. Томас Хадсон кинувся вниз, Ара за ним. Німець лежав
на кормі, загорнутий у ковдру. Під головою в нього були дві подушки. На палубі поруч нього сидів Пітерс, тримаючи в руці склянку води.  
— Дивіться, що ми тут маємо,— сказав він.
Німець був худющий, його підборіддя та запалі щоки вже обросли білявою борідкою. Він мав довге скуйовджене волосся і в надвечірньому світлі сонця скидався на святого.
— Він не може говорити,— обізвався Ара.— Ми з Віллі вже пробували. Ти б краще став з навітряного боку.
— Та я почув дух, ще як спускався,— мовив Томас Хадсон.— Спитай, чи не треба йому чого,— звернувся він до Пітерса.
Радист заговорив до полоненого по-німецькому, і той подивився на нього, але нічого не відповів і не поворухнув головою. Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора й поглянув на шлюпку, що саме виходила з променів призахідного сонця. Вона була тяжко навантажена, і ватерлінія майже сховалася під водою. Він знову подивився вниз на німця.
— Спитай його, скільки їх. Скажи, нам потрібно це знати. Скажи, це дуже багато важить.
Пітерс заговорив до німця тихо і, як здалося Томасові Хадсону, майже лагідно. Німець з величезним зусиллям вимовив три слова.
— Він каже: ніщо не важить,— переклав Пітерс.
— Скажи йому, що він помиляється. Мені треба знати. Спитай його, чи не потрібен йому морфій.
Німець приязно подивився на Томаса Хадсона й проказав три слова.
— Він каже: вже не боляче,— переклав Пітерс. Тоді швидко заговорив по-німецькому, і Томасові Хадсону знову вчулися в його голосі лагідні нотки; чи, може, то просто була така м'яка мова.
— Придерж язика, Пітерсе,— звелів Томас Хадсон.— Перекладай тільки те, що я кажу, причому дослівно. Ти чуєш?
— Так, сер,— відповів Пітерс.
— Скажи йому, що я можу примусити його заговорити. Пітере сказав німцеві кілька слів, і той знову звів очі на Томаса Хадсона. То були старечі очі на обличчі ще молодої людини, але вже теж постарілому, наче викинутий морем уламок дерева, і майже такому ж сірому.
— Nein,— поволі промовив німець.
— Він каже: ні,— переклав Пітерc.
— Еге ж, це я й сам зрозумів,— сказав Томас Хадсон.— Принеси йому теплого супу, Віллі, і трохи коньяку. Пітерсе, спитай його, чи не відмовиться він од морфію, якщо йому не треба буде нічого говорити. Скажи, що морфію в нас багато.
Пітере переклав, і німець поглянув на Томаса Хадсона й усміхнувся скупою північною усмішкою. Тоді ледь чутно промовив щось до Пітерса.
— Він дякує, але морфій йому вже не потрібен, і краще приберегти його.
Німець тихо сказав Пітерсові ще щось, і той переклав:
— Він каже, що тиждень тому морфій йому не завадив би.
— Скажи йому, що я віддаю належне його мужності. Тим часом Антоніо вже підвів до борту шлюпку, в якій був Генрі та всі, хто їздив на Мегано.
— Піднімайтеся тихо,— сказав їм Томас Хадсон,— І на корму не суньте. Там у нас німець помирає, то нехай помре спокійно. Ви щось знайшли?
— Нічого,— відказав Генрі.— Анічогісінько.
— Пітерсе,— мовив Томас Хадсон.— Кажи йому все, що хочеш. Може, щось вивідаєш. А я піду вип'ю з Арою та Віллі.
Внизу він спитав:
— Де ж суп, Віллі?
— Перше, на що я тут натрапив, була юшка з молюсків,— сказав Віллі.— Вона вже нагрілася.
— А чому не з бичачих хвостів чи не з пекучого перцю? — мовив Томас Хадсон.— Від них би він ще швидше сконав. Де в біса курячий бульйон?
— Я не хотів давати йому бульйону. То для Генрі.
— І правильно,— обізвався Генрі.— Чого б то нам з ним панькатися?
— Ніхто з ним не панькається. Коли я звелів принести йому супу, то гадав, що їжа і ковток коньяку додадуть йому сили говорити. Але говорити він не хоче. Плесни-но мені джину, Аро.
— Ти знаєш, Томе, вони там зробили для нього укриття і настелили справжню постіль з пальмового листя. Залишили йому вдосталь води і їжу в череп'яному горщику. Намагалися влаштувати все якнайзручніше, навіть стічні рівчачки в піску прокопали. Від берега туди вело багато чітких слідів, і я сказав би, що там ходило чоловік вісім-десять. Не більше. Ми з Віллі несли його дуже обережно. Обидві рани гангренозні, і на правому стегні запалення вже не спинити. Можливо, не треба було тягти його сюди, а приїхати по тебе й Пітерса, щоб допитати там-таки в укритті. Коли так, то це я винен.
— Зброя при ньому була?
— Ні. І особистого знака не було.
— Давай моє питво,— сказав Томас Хадсон. — А як тобі здалося, коли зрізано віти для укриття?
— По-моєму, не далі як учора вранці. Але я не певен.
— Він хоч слово сказав?
— Ні. Коли він побачив нас з автоматами, то враз наче задерев'янів. Тільки раз перелякано глипнув на Віллі. Мабуть, коли побачив його око. А коли ми його піднімали, посміхнувся.
— Щоб показати, що може ще посміхатися,— докинув Віллі.
— А потім знепритомнів,— сказав Ара.— Як гадаєш, Томе, довго він помиратиме?
— Не знаю.
— Ну, беріть своє питво й ходім нагору,— мовив Генрі.— Я не довіряю Пітерсові.
— Спершу з'їмо цю юшку,— сказав Віллі.— Я голодний. А тому німцеві, якщо Генрі не заперечує, я підігрію бульйону.
— Коли це допоможе йому заговорити, то звісно, що не заперечую,— мовив Генрі.
— Мабуть, не допоможе,— відказав Віллі.— Та коли він і справді кінці віддає, то якось негоже тягти цю юшку. Віднеси-но йому коньяку, Генрі. Може, він так само його любить, як ми з тобою.
— Не чіпайте його,— сказав Томас Хадсон.— Він хороший німчура.
— Де ж пак,— мовив Віллі.— Усі вони хороші, коли згортають руки.
— Він не згортав рук,— заперечив Томас Хадсон.— Він просто помирає.
— І дуже гідно,— докинув Ара.
— То й ти вже став німцелюбом? — запитав його Віллі.— Тепер вас із Пітерсом двоє,
— Замовч, Віллі,— сказав Томас Хадсон.
— А ти чого? — обернувся до нього Віллі.— Хто ти такий? Слабосилий ватажок купки завзятих німцелюбів.
— Ходім зі мною, Віллі,— звелів Томас Хадсон.— Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.
Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.
Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. У такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:
— Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.
— Тобою,— відказав Віллі.— Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?
— Знаю. Що ще?
— А що отой розтакий Пітерс і розтакий німчура засмерділи тут усю корму, та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?
— Як він куховарить?
— Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.
— Куди краще.
— Розтуди його все, Томе. Ні, я не з'їхав з глузду. Не маю з чого з'їжджати. Просто звик жити в інший спосіб. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.
— Та я й не занапащаю,— відказав Томас Хадсон.— Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.
— Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест,— сказав Віллі.— А ти подумай краще про курв.
— До них же ми й кермуємо.
— Оце інша розмови.
— Ти вже одійшов, Віллі?
— Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.
— Атож,— сказав Томас Хадсон.— І про тих людей на острові теж добре подбали.
— Еге,— мовив Віллі.— Оце ж бо й страшно, правда?
До кубрика зайшов Пітерс. Він завжди поводився як військовий моряк, навіть коли бував не в найкращій формі, і дуже пишався тією дисципліною без зайвих формальностей, що була правилом на судні. З усієї команди він як ніхто умів з цього користатися. Але тепер зайшов, став струнко, віддав честь, виказавши тим, що він уже п'яний, і промовив:
— Томе... тобто, сер. Він помер.
— Хто помер?
— Полонений, сер.
— Гаразд,— сказав Томас Хадсон.— Запусти свій генератор і спробуй зловити Гуантанамо. У них щось має для нас бути, подумав він.— Полонений нічого не сказав? — спитав він Пітерса.
— Ні, сер.
— Віллі,— мовив Томас Хадсон.— Як ти себе почуваєш?
— Чудово.
— Візьми кілька магнієвок і сфотографуй його в профіль з обох боків, потім стягни з нього ковдру та шорти й зроби знімок на повний зріст так, як він лежить там на кормі. А тоді ще один анфас голови й так само на повний зріст.
— Слухаюсь, сер,— сказав Віллі.
Томас Хадсон піднявся на місток. Невдовзі він почув, як загудів генератор, і побачив короткі спалахи магнієвих ламп. Вони там нагорі, де все міряють на числа, не повірять і тому, що ми захопили хоч такого німця, подумав він. Ніяких доказів немає. Скажуть, що це був просто труп, якого викинули з підводного човна, а ми підібрали. Треба було сфотографувати його ще живого. Е, та ну їх к бісу. Може, завтра ми злапаємо й інших.
До нього підійшов Ара.
— Томе, кого ти призначиш одвезти його на берег і поховати?
— Хто в нас сьогодні найменше працював?
— Усі працювали багато. Я візьму з собою Хіля, і ми все зробимо. Закопаємо його в пісок над самою межею припливу.
— Можна трохи вище.
— Я пришлю до тебе Віллі, скажеш йому, що написати на дошці, Там у коморі є придатна дошка від ящика.
— Гаразд, пришли.
— Зашити його в брезент?
— Не треба. Просто загорніть у ковдру, яка при ньому була. Пришли до мене Віллі.
— Що я маю зробити? — спитав Віллі.
— Напиши на дошці: «Невідомий німецький моряк»,— і постав унизу дату.
— Гаразд, Томе. Мені теж їхати на берег його ховати?
— Ні. Поїдуть Ара й Хіль. Зроби напис і відпочивай. Можеш чогось випити.
— Як тільки Пітерс почує щось із Гуантанамо, я пришлю когось тобі сказати. А ти сам не спустишся вниз?
— Ні. Я відпочиваю й тут.
— Ну і як воно тобі на містку такого великого корабля, обтяженому відповідальністю і всяким іншим г..... собачим?
— Майже так само, як ото писати на тій дошці.
Згодом принесли розшифровану радіограму з Гуантанамо. В ній говорилося: «Провадьте ретельний пошук далі на захід».
Це нам, сказав собі Томас Хадсон. Він ліг і одразу ж заснув, і Генрі укрив його легкою ковдрою.

IX
За годину до світанку Томас Хадсон спустився вниз і поглянув на барометр. Стрілка була на чотири десятих нижче, ніж напередодні, і він збудив помічника й показав йому.
Помічник подивився на нього й кивнув головою.
— Ти ж бачив учора шквали над Романо,— пошепки промовив він.— А тепер повертає на південний вітер.
— Будь ласка, запар мені чаю,— сказав Томас Хадсон.
— Є холодний у пляшці на льоду.
Томас Хадсон узяв швабру та відро, пішов на корму й вишарував там палубу. Її вже драїли, але він вишарував ще раз і добре вимив швабру. Потім узяв із собою на місток пляшку холодного чаю і став чекати світанку.
Ще перед тим, як почало розвиднятись, його помічник вибрав кормовий якір, разом з Арою підняв великий якір з правого борту, а тоді вони втрьох із Хілем втягли на борт шлюпку. Потім помічник викачав трюмну воду й перевірив мотори.
Вистромивши голову на місток, він доповів:
— Хоч зараз можна вирушати.
— Чому набралося стільки води?
— Сальник ослаб. Я вже трохи підкрутив. А загалом хай краще буде трохи води, ніж перегріватимуться мотори.
— Гаразд. Пришли до мене Ару та Генрі. Будемо зніматися.
Вони підняли якір, і Томас Хадсон обернувся до Ари:
— Покажи мені ще раз те дерево.
Ара показав йому дерево над самою смугою піщаного берега, від якого вони відчалювали, і Томас Хадсон поставив олівцем на карті маленький хрестик.
— Пітерс так і не зловив більш Гуантанамо?
— Ні. Він знову щось там спалив.
— Ну що ж, ми переслідуємо їх, попереду перестрічають інші, і ми маємо наказ.
— Як по-твоєму, Томе: вітер справді поверне на південний? — спитав Генрі.
— За барометром має повернути. Побачимо, коли він зміцніє.
— Десь годині о четвертій він майже зовсім ущух.
— Мошва тебе не гризе?
— Тільки вдень.
— То піди вниз і обприскай там усе. Нема чого нам возити її за собою.
День був гарний, і, дивлячись назад, на бухту, де вони стояли на якорі, і на добре знайомий їм обом берег Кайо-Круса з хирлявими деревами, Томас Хадсон і Ара бачили високо над суходолом скупчення хмар. Кайо-Романо так підносився над морем, наче то був уже материк, а над ним високо в небі стояли хмари, обіцяючи або переміну вітру, або штиль на морі й шквали над суходолом.
— Як би ти вчинив на місці тих німців, Аро? — запитав Томас Хадсон.— Що вирішив би, бачачи ці хмари й розуміючи, що ти втрачаєш вітер?
— Спробував би пробиратися між внутрішніми островами,— відказав Ара.— Мабуть, що так.
— Для цього треба мати проводиря.
— То знайшов би,— сказав Ара.
— Де ж би ти його знайшов?
— У рибалок на Антоні або ж десь у глибині Романо. Чи на Коко. Там тепер рибалки мають засолювати рибу. А на Антоні навіть можна розжитися на якесь пристойніше судно.
— Що ж, пошукаємо на Антоні,— сказав Томас Хадсон.— А приємно прокинутися вранці і стернувати, стоячи спиною до сонця.
— Якби ж то завжди стернувати спиною до сонця, та ще такого дня, то кращого за океан і місця не було б.
День був просто-таки літній, і зранку ще не стяглися грозові хмари. Той день був увесь попереду, наче добра обіцянка, і море лежало тихе й ясне. Вони виразно бачили дно, аж поки зійшли з мілководдя, і саме там, де належало, показалася Мінерва, і море спокійно хлюпало об її коралові рифи. То була мертва хвиля після двох місяців безперервного потужного пасату. Вона розбивалась об рифи тихенько, лагідно й покірливо-ритмічно.
Вона немовби промовляє: усі ми тепер друзі, й не буде більш між нами ні незгод, ні ворожнечі, подумав Томас Хадсон. Чому океан такий облудний? Річка може бути зрадлива й жорстока, але буває й добра та приязна. Струмок може бути беззастережно приязний, і ти можеш довіряти йому довіку, якщо нічим його не скривдиш. А от океан завжди улестить і обдурить тебе, перше ніж зрадити.
Він знов подивився на лагідну хвилю, що раз по раз відкривала острівці Мінерви, та ще й так принадно, немов хотіла продати їх під заселення.
— Зроби ласку, принеси мені бутерброд,— мовив він до Ари.— Із солониною та сирою цибулею чи з яєчнею, із шинкою та цибулею. Коли поснідаєте, вистав сюди вахту на чотири боки й перевір усі біноклі. Я спершу вийду з протоки, а тоді повернемо на Антон.
— Гаразд, Томе.
Не уявляю собі, що б я робив без цього Ари, подумав Томас Хадсон. Ти чудово поспав, сказав він собі, і почуваєш себе так, що кращого й бажати годі. Наказ ми маємо, і наступаємо їм на п'яти, і женем їх на інших мисливців. Отже, наказ ти виконуєш, а поглянь, який прекрасний ранок випав тобі для цієї погоні. Та чи не занадто все добре, хай йому чорт.
Вони йшли далі протокою, добре пильнуючи довкола, але не бачили нічого, крім вранішнього моря з його приязною тихою хвилею та довгої зеленої смуги острова Романо за численними дрібними острівцями.
— Тепер вони під вітрилами далеко не запливуть,— мовив Генрі.
— І взагалі не попливуть,— сказав Томас Хадсон.
— Ми йдемо на Антон?
— Еге ж. І обнишпорим там усе.
— Антон мені подобається,— сказав Генрі.— Там є добре місце, де можна пристати за безвітря, щоб мошва не кусала.
— А далі в протоках може й загризти,— озвався Ара. Попереду в небі показався невеликий гідроплан, що летів низько й прямо назустріч їм. У світлі сонця він був білий і зовсім малесенький.
— Літак,— мовив Томас Хадсон.— Передайте команду підняти великий прапор.
Літак дедалі наближався, аж поки прогуркотів просто в них над головою. Потім виписав над катером два кола й полетів далі на схід.
— Якби він натрапив на тих, кого шукає, це йому так не минулося б,— мовив Генрі.— Збили б, і квит.
— Він встиг би передати координати на Кайо-Франсес.
— Можливо,— погодився Ара. Два інших баски не сказали нічого. Вони стояли спина до спини й оглядали свої сектори.
Трохи згодом баск, якого всі звали Джорджем, бо Пітерс не завжди міг вимовити його ім'я Еухеніо, сказав:
— Літак повертається назад між зовнішніми островами й Романо.
— Летить додому снідати,— мовив Ара.
— Він доповість про нас,—сказав Томас Хадсон.— Отож десь за місяць усі, мабуть, знатимуть, де ми були сьогодні.
— Якщо він не переплутає координати на своїй карті,— докинув Ара.— Бачу Великий Паредон, Томе. Приблизно градусів двадцять ліворуч по носу.
— Добрі в тебе очі,— мовив Томас Хадсон.— Авжеж, то він. Поверну я, мабуть, до берега, й пошукаємо проходу на Антон.
— Візьми ліворуч на дев'яносто градусів і, я думаю, не помилишся.
— Так чи так, а в берег упремося й зможем піти далі попід ним, аж поки надибаємо той бісів прохід.
Вони взяли курс на ланцюг зелених острівців, що спершу здавалися темними живоплотами над водою і тільки потім набирали форми та кольору, а врешті ставало видно й піщані береги. Томасові Хадсону не дуже хотілося залишати широку зовнішню протоку, привітні хвилі та красу ранку на глибокій воді й братись обшукувати малі внутрішні острівці. Але те, що літак, обстежуючи узбережжя в цьому напрямі, повернув назад від сонця, напевне означало, що на сході шхун не виявлено. Звісно, то міг бути й звичайний собі патрульний політ. Та логіка підказувала, що це не так. Патрульний літак мав би пройти над протокою в обох напрямках.
Томас Хадсон бачив, як перед ним дедалі більшає Антон, мальовничий, порослий лісом острів, і, кермуючи до берега, видивлявся попереду визначені раніш орієнтири. Він мав відшукати очима найвище дерево на вершині острова й сумістити його з невеличкою сідловиною на Романо. За цими орієнтирами він міг вийти на потрібну точку, якби навіть сонце світило йому просто в очі, а вода блищала, наче розплавлене скло.
Сьогодні це було зайве. Але він таки проробив усе задля практики, і коли побачив своє дерево, подумавши при цьому: на узбережжі, де так часто бувають урагани, треба б мати надійніший орієнтир,— то помалу пішов попід берегом, аж поки те дерево вписалось у вигин сідловини, а тоді круто повернув. Катер зайшов у вузьку протоку між мергелевих берегів, ледь покритих водою, і Томас Хадсон мовив до Ари:
— Скажи Антоніо, нехай спустить снасть. Може, виловимо щось до обіду. В цій протоці на дні справжнісінький буфет.
Далі він ішов просто вперед на свій орієнтир. Його брала спокуса навіть не дивитися на береги, а так і простувати. Але він розумів, що це було б проявом отієї надмірної гордості, про яку казав Ара, і обачливо кермував попід правим берегом, дотримуючи всіх поворотів і вже не зважаючи на орієнтири. То було так, начеб він їхав прямими вулицями нового міського району, і катер швидко йшов за припливною течією. Спершу вода була темна, потім стала ясна й прозора. Трохи не досягнувши того місця, де вирішив стати на якір, Томас Хадсон почув крик Віллі: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» Поглянувши за корму, він побачив тарпона, що вистрибнув високо з води, зблиснувши проти сонця. Паща рибини була роззявлена, а сама вона була величезна, і сонячне проміння відбивалося від її сріблястої луски та довгого зеленого плавця на спині. Вона відчайдушно сіпнулася в повітрі й шубовснула назад у воду, збивши великий сніп бризок.
— Sabalo,— гидливо мовив Антоніо.
— Нікчемний sabalo,— потвердили баски.
— Можна мені побавитися з ним, Томе? — спитав Генрі.— Я хотів би зловити його, дарма що він і непридатний до їжі.
— Перебери його від Антоніо, якщо до нього ще не взявся Віллі. І скажи Антоніо, нехай іде на ніс. Я збираюся ставати на якір.
Великий тарпон і далі збуджено вистрибував за кормою, але ніхто на нього вже не зважав, хіба що посміхалися мимохідь, спускаючи якір.
— Ще один не хочеш кинути? — гукнув Хадсон наниз. Його помічник похитав головою. Коли якір добре вчепився за грунт, він піднявся на місток.
— Вистоїть проти чого хочеш, Томе,— сказав він.— Будь-який шквал витримає. Що завгодно. А хитати нехай хитає, з місця все одно не зрушить.
— Коли може бути шквал?
— Після другої,— відказав помічник, поглянувши на небо.
— Спустіть шлюпку,— сказав Томас Хадсон.— Даси мені з собою зайву каністру бензину. Нам треба до біса об'їхати.
— Хто з тобою поїде?
— Тільки Ара та Віллі. Я не хочу втрачати на швидкості.

X
У шлюпці всі троє прикрили свої ninos плащами. То були автомати Томпсона в чохлах з кожушини хутром усередину. Чохли викроїв і пошив Ара, що ніколи не знався на кравецтві, а Томас Хадсон просочив підстрижене хутро якоюсь захисною олією, що трохи тхнула карболкою. Через те, що автомати так мирно лежали в своїх підбитих хутром колисках і ті колиски так мирно погойдувались, коли висіли відкрито під містком, баски й прозвали їх «малюками».
— Дай нам пляшку води,— сказав Томас Хадсон помічникові.
Коли Антоніо приніс пляшку, важку й холодну, з широкою закруткою на шийці, Томас Хадсон передав її Віллі, а той примостив у носі шлюпки. Ара полюбляв стернувати й зайняв місце на кормі. Томас Хадсон сів посередині, а Віллі скулився на носі.
Ара скерував шлюпку прямісінько на острів, і Томас Хадсон дивився, як ген над суходолом скупчуються хмари. Коли вийшли на мілке, він побачив сірі скойки їстівних молюсків, що стриміли з піску на дні. Ара нахилився вперед і спитав:
— Хочеш оглянути берег, Томе?
— Мабуть, треба, поки не пішов дощ.
Ара погнав шлюпку до берега й підняв мотор у найостаннішу мить. У кінці мису припливом підмило пісок, і там було щось ніби проточка, в яку він і загнав шлюпку.
— Ось ми й знову вдома,— мовив Віллі.— Як його звати, цей сучий острів?
— Антон.
— А не Антон Великий, чи Антон Малий, чи Антон Розтакий?
— Просто Антон. Ти йди до отого мису на сході, а тоді ще далі. Ми тебе підберемо. Я швидко огляну цей берег, а Ара поїде в той бік, залишить шлюпку десь за наступним мисом і шукатиме там. Я під'їду по нього шлюпкою, а тоді ми повернемося по тебе.
Віллі взяв свого загорнутого в плащ «малюка» і поклав на плече.
— Якщо натраплю на німчуру, можна постріляти?
— Полковник сказав: усіх, крім одного,— відповів Томас Хадсон.— Постарайся залишити тямовитого.
— Перш ніж стріляти, я перевірю в кожного розумовий коефіцієнт.
— Ти перевір у себе.
— У мене він достобіса низький, а то б не був я тут,— сказав Віллі й рушив берегом. Ішов з бридливим виглядом, але придивлявся до всього під ногами й попереду якнайпильніше.
Томас Хадсон пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити, і зіштовхнув шлюпку на воду. А сам пішов берегом, тримаючи під пахвою свого «малюка» й відчуваючи між пальцями босих ніг теплий пісок. Попереду шлюпка вже обходила невеликий мис.
Він був радий, що опинився на березі, і йшов так швидко, як тільки можна було йти, водночас пильно оглядаючи берег.
Берег був приємний і вже не навіював на нього лихих передчуттів, як ото раніш у морі.
Якось моторошно було зранку, подумав він. А може, то просто від штилю. Він бачив, що хмари попереду в небі й далі скупчуються. Та поки що нічого й не починалося. Під гарячим сонцем не було ні мошви, ні москітів, а попереду він побачив біля берега високу білу чаплю, що стояла, нахиливши до мілкої води шию, голову та дзьоб. Вона не полетіла геть, коли Ара проїхав повз неї шлюпкою.
Ми повинні ретельно все обшукати, хоч я й не вірю, що тут щось виявиться, подумав Томас Хадсон. Їх сьогодні зупинив штиль, і отже, ми нічого не втрачаємо, але проминути їх було б злочином. Чому я не знаю про них більше? — думав він далі. Це тільки моя вина. Треба було поїхати й на власні очі побачити і оте укриття, яке вони спорудили для пораненого, і сліди на березі. Я розпитував Віллі та Ару, і вони обидва справді знають своє діло. Але все-таки треба було поїхати й самому.
Вся річ у тому, що мені гидко навіть подумати про зустріч з ними, розважив він. Це мій обов'язок, і я сам хочу їх накрити, і таки неодмінно накрию. Але почуття до них маю таке, наче до товаришів по камері смертників. Чи можуть люди, замкнені разом у камері смертників, ненавидіти одне одного? Гадаю, ні, якщо вони при своєму розумі.
В цю мить чапля знялася в повітря й перелетіла далі вперед. Широко розплатавши великі білі крила й незграбно пробігши кілька кроків, вона знову стала на мілкому. Шкода, що я сполохав її, подумай Томас Хадсон.
Він пильно оглядав увесь берег вище від межі припливу. Та ніяких слідів не було, тільки в одному місці двічі проповзла черепаха. Вона залишила широкий слід від моря й назад та розрихлену заглибину там, де поклала яйця.
Нема часу їх викопати, подумав Томас Хадсон. Хмари вже почали темнішати й насуватися ближче.
Якби ті побували з цього боку острова, вони б, напевне, викопали яйця. Він поглянув уперед, але шлюпки не побачив, бо там був ще один випнутий мис.
Він ішов берегом саме там, де пісок був ще твердий, зволожений припливом, і бачив перед собою раків-самітників, що тікали до води, тягнучи на собі свої черепашки, та невловимих крабів, які прудко перебігали навскоси смугу піску й ковзали у воду. Праворуч у мілководній протоці він помітив сіру масу, утворену табуном лобанів, та їхні рухливі тіні на дні. Тоді побачив тінь дуже великої баракуди, що скрадалася до лобанів, а потім і її саму — довгу, блідо-сіру й немовби непорушну під водою. Він простував далі й, поминувши риб, уже знову наближався до чаплі.
Цікаво, чи зможу я цього разу пройти повз неї так, щоб не сполохати, подумав він. Та саме в ту мить, коли майже порівнявся з чаплею, лобани всім табуном шугнули з води — незграбні, окаті й тупорилі, сріблясті проти сонця, але все одно негарні. Томас Хадсон обернувся й дивився на них, шукаючи очима баракуду, що ввігналася в табун. Але хижачки не було видно, тільки переполохані лобани відчайдушно вистрибували з води. Потім він побачив, як табун знову збився у щільну сіру масу, а коли обернувся, чапля була вже далеко. Вона летіла на своїх великих білих крилах над зеленою водою, а попереду нього тяглася жовта смуга піщаного берега та ряд дерев ген на мису. Хмари за Романо дедалі темнішали, і він наддав ходи, щоб швидше обійти мис і побачити шлюпку, що її залишив там Ара. Від швидкої ходи він відчув приплив збудження й подумав, що німців поблизу бути не може. Бо якби були, з ним такого не подіялося б. А втім, хто знає, подумав він. Могло б і подіятись, якби ти, сам того не підозрюючи, помилявся щодо цього.
На окрайку мису пісок був зовсім білий, і він подумав: отут і прилягти б. Місце дуже гарне. Тоді побачив у кінці тієї довгої піщаної коси свою шлюпку й подумав: та ні, к бісу. Сьогодні вночі ляжу спати й любитимуся з надувним матрацом чи з палубою на містку. З палубою мені якраз і випадає. Ми ж із нею вже так давно разом, що можна б і одружитися. Певне, вже й поговір про це скрізь пішов. Отож слід би повестися з нею по справедливості. А ти тільки те й робиш, що топчеш її. Хіба ж це добре? Та ще розливаєш на неї холодний чай. Це вже нікуди не годиться. А навіщо, питається, ти її бережеш? Щоб умерти на ній? Вона це, безперечно, оцінить. Ходи по ній, стій на ній і вмри на ній. Поводься з нею ласкаво. А зараз я радив би тобі зробити справді корисне діло: припинити оце своє маячіння, закінчити огляд берега й поїхати підібрати Ару.
Він попростував далі, примушуючи себе ні про що більше не думати, а тільки пильнувати навколо. Він добре знав свій обов'язок і ніколи не намагався ухилитись від нього. Сьогодні він сам поїхав обшукувати берег, хоч це не гірше за нього міг зробити й будь-хто інший, та коли він залишався на катері, а вони повертались ні з чим, він почував себе винним. Отож він ішов, придивляючись до всього. Але примусити себе не думати так і не міг.
Може, Віллі з того боку пощастило, думав він. А може, Ара на щось натрапив. Чорт забирай, я на їхньому місці подався б саме сюди. Це перший такий зручний острів. Та вони могли й проминути його, піти далі. А могли повернути раніш, між Паредоном і Крусом. Але навряд, бо тоді їх напевне помітив би хтось з маяка, а поночі їм нізащо там не пройти, хоч би вони й мали проводиря. Мабуть, усе-таки подалися далі. Можливо, ми натрапимо на них поблизу Коко. А може, й десь тут в околиці. Тут є ще один острівець, який нам треба буде обшукати. Не забувай, що вони весь час орієнтуються за картою. Звісна річ, якщо не взяли собі за проводиря якогось тутешнього рибалку. Вуглярів тут, здається, немає, бо диму я ніде не помітив. Ну що ж, дуже добре, що ми встигаємо покінчити з цим островом, поки нема дощу. Люблю я ці пошуки, подумав він. От тільки наслідок невтішний.
Він штовхнув шлюпку від берега і, обполоснувши з ніг пісок, скочив у неї. Свого загорнутого в плащ «малюка» він поклав напохваті й запустив мотор. Він не любив підвісного мотора так, як Ара, і, запускаючи його, завжди з острахом думав про забитий бензовід, про згорілі свічки та про інші приємні сюрпризи, що їх могла піднести ця мала механіка. Та Ара ніколи не мав мороки із запалюванням. А коли мотор викидав якогось коника, він дивився на це як шахіст, що милується блискучим ходом супротивника.
Томас Хадсон вів шлюпку попід берегом, але Ара зайшов далеко вперед, і він його не бачив. Певно, він десь на півдорозі до Віллі, подумав Томас Хадсон. Та несподівано вгледів його майже біля самої мангрової бухти, де кінчався пісок і важкі зелені мангри сягали просто у воду своїм корінням, що скидалося на переплетене буре гілля.
А потім помітив щоглу, що стирчала з тих мангрових хащів. Нічого більше не було видно. Але він бачив Ару, що заліг за невеликою піщаною дюною так, щоб спостерігати з-за неї.
Томас Хадсон відчув колючий біль, що перебіг йому по голові, як ото буває, коли раптом побачиш зустрічну машину, що мчить просто на тебе. Але Ара, почувши звук мотора, обернувся й помахав йому. Томас Хадсон пристав до берега трохи навскоси й позаду від нього.
Баск заліз у шлюпку, тримаючи свого загорнутого в плащ «малюка» дулом уперед на правому плечі, обтягнутому старою смугастою сорочкою. Вигляд він мав задоволений.
— Кермуй навпростець протокою,— мовив він.— Там знайдемо Віллі.
— Це одна з тих шхун?
— Авжеж,— відказав Ара.— Але я певен, що вони її покинули. Скоро буде дощ, Томе.
— Ти щось бачив?
— Нічого.
— Я теж.
— Острів гарний. Я знайшов стару стежку до води. Але нею давно ніхто не ходив.
— На тому боці, де Віллі, також є вода.
— А онде й Віллі,— сказав Ара.
Віллі сидів на піску, підібгавши ноги й поклавши на коліна «малюка». Томас Хадсон скерував шлюпку до нього. Віллі подивився на них. Мокре від поту чорне волосся звисало йому на чоло, видюще око було голубе й недобре.
— Де ви, розтуди вас, запропали? — спитав він.
— Коли вони тут були, Віллі?
— Судячи з г.... вчора,—відповів Віллі. — Чи треба сказати — з фекалій?
— Скільки їх?
— Здатних відкладати фекалії — вісім. Три з бігункою.
— Що ще?
— Тепер вони мають проводиря, чи лоцмана, чи як там його ще називають.
За проводиря вони взяли місцевого рибалку, що мав на острові хатину, криту пальмовим листям, і засолював та в'ялив на решітці нарізаний довгими смужками м'якуш баракуд, щоб потім збути китайцям, які скуповували цю солонину для роздрібних торгівців, а ті продавали її в своїх крамничках за тріску. Судячи з вигляду решітки, той рибалка встиг насолити й нав'ялити чималий запас риби.
— Тепер німчиська їсти багато-багато тріска,— сказав Віллі.
— Що це за мова?
— Моя власна,— відказав Віллі.— У нас тут кожен має свою мову, як от баски чи ще хто. А тобі моя не подобається?
— Розказуй далі. 
— Спав тут коло вогонь,— провадив Віллі.— їв свинячий м'ясо. Той, що з острів-бійня. Німчисько-хазяїн не мав консерви чи ощадив.
— Припини цю чортівню й розказуй як слід.
— Масса Хадсон одначе гайнуй час до вечір через великий опад із шквальний вітер. То чом не послухай Віллі, славний слідопит пампас. Віллі говори свій власний мова.
— Зараз же припини.
— Слухай, Томе, а хто вже двічі знайшов німців?
— Що із шхуною?
— Шхуна капут. Гнилий дошка. Один у кормі геть нема
— Наразилися на щось, ідучи потемки без світла.
— Мабуть, що так. Гаразд, облишу чортівню. Вони вирушили далі на захід. Вісім чоловік і проводир. Чи, може, дев'ять, якщо їхній командир не міг піти до вітру, усвідомлюючи свою велику відповідальність, як ото часом і наш має деякі труднощі, а зараз саме лине дощ. Шхуна, яку вони покинули, вся геть просмерділа, бо загиджена свинями, курми та отим їхнім камрадом, якого ми поховали. Вони мають ще одного пораненого, але, судячи з бинтів, рани в нього не тяжкі.
— Гній є?
— Еге ж. Але чистий. Хочеш побачити все сам чи повіриш мені на слово?
— Я вірю всьому, що ти кажеш, але хочу подивитися.
Він побачив усе: сліди, попіл вогнища, де вони спали й готували їжу, бинти, чагарі, що правили їм за вбиральню, й заглибину в піску там, де ніс шхуни ввігнався в берег. Тим часом уже сипав рясний дощ і налітали перші хвилі шквалу.
— Надягніть плащі й сховайте під ними ninos,— сказав Ара.— Хоч як воно є, а ввечері я маю їх повкладати.
— Я допоможу тобі,— мовив Віллі.— Ми вже наступаємо їм на п'яти, Томе.
— Простір перед ними величезний, а тепер вони ще мають проводиря, який знає місцевість.
— Ти завжди все розважиш по-своєму,— сказав Віллі.—Що він там знає такого, чого не знаємо ми?
— Та, певне ж, багато чого.
— Ну й біс із ним. А мені б тепер швидше на корму та помитися з милом. Чортзна-як хочеться добряче намилитись і стати під прісну воду.
Тепер уже періщила така злива, що коли вони вийшли з-за мису, то не могли побачити свій катер. Шквал посунувся до океану й був такий шалений, а злива така густа, що побачити катер було не легше, ніж розгледіти щось крізь стіну водоспаду. Всі баки враз наповнить, подумав Томас Хадсон. Уже тепер, мабуть, з водостоків так і цебенить.
— Скільки ж це днів не було дощу, Томе? — запитав Віллі.
— Треба буде подивитись у судновому журналі. Здається, більш як п'ятдесят.
— Схоже на те, що це вже клятий мусон починається,— сказав Віллі.— Дай мені черпак, треба вилити воду.
— Гляди, щоб не затекло на nino.
— Його приклад у мене між ногами, а дуло під лівим плечем плаща,— відказав Віллі.— Йому ще ніколи в житті не було так затишно. Дай-но черпак.
На кормі катера всі купалися голяком. Намилювалися, переступаючи з ноги на ногу, нахиляючись проти струменів дощу, а тоді підставляли під них намилені місця. Всі були засмаглі, але в цьому примарному освітленні здавалися зовсім білими. Томасові Хадсону пригадалося купання у Сезанна, тоді він розважив, що такий сюжет краще втілив би Ікінс. А потім подумав: слід би намалювати оце все самому — і невеличке судно на тлі бурхливої білопінної хвилі, що накотилася крізь сіру запону дощу, і чорну хмару нового шквалу, і короткий просвіток сонця, від якого стали срібними струмені дощу й заблищали тіла купальників на кормі. Він підвів шлюпку до борту, Ара закинув линву, і вони були вже дома.

XI
Увечері, коли дощ припинився і він перевірив усі місця, де після тривалої суші почало протікати, й пересвідчився, що скрізь підставлено каструлі та миски, а самі ті місця позначено олівцем, вони втрьох з помічником і Арою розподілили вахти та обов'язки, а тоді обговорили й погодили між собою всі інші питання. А після вечері, коли внизу засіли за покер, Томас Хадсон піднявся на свій місток. Він узяв із собою обприскувач, надувний матрац та легку ковдру.
Він хотів просто полежати, ні про що не думаючи. Часом це в нього виходило. Часом він міг думати про зорі, не замислюючись над їхніми загадками, про океан — не пов'язуючи з ним щоденних справ, про схід сонця — не турбуючись про те, що він принесе.
Він почував себе чистим з голови до ніг, вимившися з милом під зливою на кормі, і думав: от і полеж собі просто так, тішачись тим, що ти такий чистий. Він знав, що ні до чого тепер думати про Томову матір, ані про те, що вони колись робили, і де бували разом, і як порвали одне з одним. І про Тома думати було ні до чого. Томас Хадсон облишив це ще тоді, коли дізнався.
Ні до чого було думати й про двох інших. Їх він також утратив і думати про них собі не дозволяв. Усе те він проміняв на нового коня і оце тепер їхав на ньому. Тож лежи отут, почувай себе чистим після тієї купелі з милом під зливою і зроби добре діло: ні про що не думай. Ти ж уже навчився хоч на якийсь час позбуватися думок. Може, так і заснеш, і тобі насниться щось веселе чи гарне. Просто лежи собі тихенько, і вдивляйся в ніч, і ні про що не думай. Якщо Пітерс щось зловить, Ара чи Генрі збудять тебе.
Невдовзі він таки заснув. Він знову був хлопцем-школярем і піднімався верхи крутим схилом міжгір'я. Раптом гори зникли, і він опинився на піщаній відмілині біля прозорої річки, такої прозорої, що він бачив камінці на дні, а тоді задивився, як біля самого берега знавісніла форель одна перед одною кидається за комахами, що пливуть за водою. Він сидів на коні й дивився на форель, коли його збудив Ара.
В радіограмі говорилося: «Провадьте ретельний пошук далі на захід»,— і в кінці стояв кодовий підпис.
— Дякую,— сказав Томас Хадсон.— Як буде щось іще, несіть мені.
— Ну звісно. А поки що спи, Томе.
— Мені снився гарний сон.
— Не треба розказувати,— мовив Ара.— І, може, він справдиться.
Томас Хадсон знову заснув і, засинаючи, усміхнувся, бо подумав про те, що й так уже виконує цей наказ і провадить пошук далі на захід. І забрався вже далеченько, подумав він. Мабуть, куди далі, ніж вони собі там гадають.
Він спав, і йому снилося, що його хатина згоріла і хтось убив його оленятко, яке вже виросло на молодого оленя. І хтось убив  його собаку, і він знайшов його під деревом мертвого й прокинувся  геть спітнілий.
Мабуть, і сон не може нічого зарадити, сказав він собі.
Отож краще сприймай його так, як сприймав завжди, й не сподівайся ніякого знеболення. Ану обмізкуймо це.
Усе, що тобі тепер залишилося,— це твоє головне діло і ряд проміжних завдань. Оце і все, тож нехай воно буде тобі до душі. Тобі ніколи більш не снитимуться гарні сни, так що можеш і зовсім не спати. Просто лежи й відпочивай, і нехай твоя голова працює до знемоги, а коли вже засинаєш, то чекай усіляких страхіть. Це твій виграш у тій великій грі, яка точиться нині в світі. Ти зробив свою ставку, і тобі випав важкий неспокійний сон. А мало не випало й цілковите безсоння. Та ти проміняв його на те, що тепер маєш, отож будь задоволений. Зараз тобі хочеться спати. Ну й спи собі, але май на увазі, що прокинешся весь у поту. То й що з того? Та нічого з того. А пригадуєш ті часи, коли ти цілу ніч спав з коханою жінкою, і завжди був щасливий, і прокидався тільки тоді, коли вона будила тебе для нових любощів? Можеш згадувати все те, Томасе Хадсон, побачимо, чи багато добра з цього буде.
Цікаво, чи багато в них бинтів для того другого пораненого? Якщо вони мали час узяти бинти, то цілком могли взяти й дещо інше. А що інше? Що, по-твоєму, вони ще мають, крім того, про що ти знаєш? Гадаю, небагато. Можливо, пістолети й кілька автоматів. Можливо, трохи вибухівки, яка може їм на щось придатися. Я повинен припускати й те, що в них є кулемет. Але не думаю. У бій вступати вони навряд чи хочуть. Вони хочуть забратися звідси к бісу й потрапити на якесь іспанське судно. Якби вони були боєздатні, то ще б тієї ночі повернулися назад і захопили Конфітес. А може, я помиляюся. Може, щось збудило в них підозру. Вони могли побачити на березі наші бочки й подумати, що ми стоїмо там уночі Вони ж не знають, хто ми. Але, побачивши ті бочки, могли вирішити, що десь поблизу є судно, яке бере багато пального. Крім того, їм навряд чи хотілося вступати в бій, маючи поранених. Але ж поночі вони могли залишити ту шхуну з пораненими десь оддалік, а самі висадитись і захопити радіостанцію, якби хотіли, щоб їх забрав отой другий підводний човен. Цікаво, що сталося з ним далі? Якось дуже дивно оте все.
Подумав би ти про щось веселіше. Хоч би про те, як станеш уранці до штурвала спиною проти сонця. Але не забувай, що тепер, розжившись на оту солону рибу, вони краще орієнтуються і в місцевій обстановці, і тобі доведеться добре посушити собі голову.
Він заснув і спав спокійно, і тільки за дві години до світанку його збудила мошва. Думки про справи трохи розрадили його, і цього разу йому нічого не снилося.

XII
Вони знялися з якоря ще вдосвіта, і Томас Хадсон повів катер вузькою протокою, що скидалася на канал з пласкими сірими берегами. До сходу сонця він уже залишив позаду вузький прохід між двох обмілин і повернув на північ, щоб вийти на синій морський простір, минаючи небезпечні кам'янисті виступи великого рифу. Так було далі, ніж з внутрішнього боку рифу, зате набагато безпечніше.
Коли зійшло сонце, довкола панував цілковитий штиль, і хвилі навіть не бились об каміння. Томас Хадсон знав, що до полудня буде гаряче й душно, а потім знову накотить шквал.
Його помічник піднявся до нього й роздивився навкруги. Потім спрямував погляд на смугу берега, в кінці якої видніла висока, незграбна вежа маяка.
— Легко могли пройти і з внутрішнього боку.
— Знаю,— сказав Томас Хадсон.— Але я подумав, що так краще.
— Знов буде як учора. Але ще гарячіше.
— Вони не можуть зайти далеко.
— Нікуди вони не зайдуть. Вони десь зачаїлися. Ти хочеш спитати на маяку, чи не повернули вони в прохід між Паредоном і Коко, так?
— Еге ж.
— То я з'їжджу туди шлюпкою. Я знаю доглядача. А ви постійте біля того острівця, що проти мису. Я швидко обернуся,— сказав Антоніо.
— Можна й на якір не ставати.
— Ти маєш задосить дужих хлопців, щоб піднімати якір.
— Пришли сюди Ару й Віллі, якщо вони вже поснідали. Щоправда, навряд чи хтось поткнеться так близько до маяка, та й однаково за такого сонця ні біса не побачиш. Та все ж пришли й Джорджа з Генрі. Нехай усе буде як належить.
— Не забувай, що каміння підходить аж до синьої води.
— Я пам'ятаю і навіть бачу його. Чай тобі дати холодний?
— Зроби ласку. І хай принесуть бутерброд. Але спершу Пришли вахтових.
— Зараз будуть тут, Пришлю тобі чай, а сам збиратимусь на маяк.
— Розмовляй там з ними обережно.
— Тим-то і їду сам.
— І спусти за борт одну-дві снасті. Якщо хтось побачить тебе біля маяка, так буде природніше.
— Гаразд,— сказав помічник.— Непогано було б одвезти їм щось як дарунок.
Па місток піднялася четвірка вахтових і стала на місця.
— Щось бачив, Томе? — запитав Генрі.
— Бачив черепаху, а над нею кружляла чайка. Я думав, що вона хоче сісти черепасі на спину. Але вона не сіла.
— Мі capitan,(Мій капітане - ісп.) — обізвався Джордж-баск, ще вищий на зріст, ніж Ара, і добрий атлет, і моряк чудовий, але багато в чому слабкіший за Ару.
— Mi senor obispo (Мій сеньйоре єпископ - ісп.) — мовив Томас Хадсон.
— Гаразд, Томе,— сказав Джордж.— Якщо я побачу справді великий підводний човен, доповісти тобі?
— Якщо такий, якого ти побачив тоді, то краше залиш це при собі.
— Він мені тепер ночами сниться,— сказав Джордж.
— Не згадуйте про нього,— мовив Віллі.— Я ж оце щойно поснідав.
— Коли ми підійшли ближче, я відчув, як у мене все, що тільки може, дибки стає,— сказав Ара.— А ти, Томе, як по правді, що тоді відчув?
— Переляк.
— Дивлюсь, а він випливає,— провадив Ара.— А тоді чую, як Генрі каже: «Авіаносець, Томе!»
— Бо він таки був як авіаносець,— озвався Генрі.— От у мене й вихопилось. Та я й тепер сказав би те саме.
— Він мені все життя спаскудив,— мовив Віллі.— Сам себе відтоді не впізнаю. І за п'ять центів ніколи б не пішов більш у море.
— Ану,— сказав Генрі.— Ось тобі двадцять і сходь на Паредоні. Там тобі, може, ще й решту здадуть.
— Не треба мені решти. Я візьму транзитний квиток.
— Та невже? — спитав Генрі. Після двох останніх перепочинків у Гавані між ними запала глуха неприязнь.
— Слухай, марнотрате,— відказав Віллі. — Ми тут не воюємо з підводними човнами, а то ти й на місток не вийшов би, не смикнувши десь нишком. Ми тільки женемося за купкою німчиськів, що тікають на жалюгідному дерев'яному черепашатнику, і маємо їх постріляти. Навіть тобі це під силу.
— А двадцять центів ти все-таки візьми,— мовив Генрі.— Колись знадобляться.
— Щоб застромити їх тобі...
— Ану припиніть, чуєте. Припиніть,— сказав Томас Хадсон і подивився на того й на того.
— Пробач, Томе,— мовив Генрі.
— Мені вибачатись нема чого,— сказав Віллі.— Але пробач.
— Поглянь, Томе,— обізвався Ара.— Щось там майже на траверзі берега.
— То скеля, що стала видима після відпливу,— сказав Томас Хадсон.— На карті її позначено трохи далі на схід.
— Ні, я не про неї. Онде, ще на півмилі далі.
— А то хтось ловить крабів чи вибирає ятери.
— Може б, нам поговорити з ним?
— Він з маяка, а туди їде Антоніо й з усіма поговорить.
— Ри-и-ба! Ри-и-ба! — вигукнув унизу помічник, І Генрі запитав:
— Можна, я візьму її, Томе?
— Гаразд. А сюди пришли Хіля.
Генрі спустився вниз, а невдовзі рибина вистрибнула з води, і виявилося, що то баракуда. Ще трохи згодом Томас Хадсон почув, як крекнув Антоніо, беручи її на гак, а потім до нього долинули глухі удари дубця по риб'ячій голові. Він чекав сплеску риби об воду, коли її викинуть за борт, і дивився за корму, щоб побачити, чи дуже вона велика. Та сплеску не було, і він згадав, що в цих місцях узбережжя баракуд залюбки беруть на їжу; отже Антоніо залишив її, щоб одвезти на маяк.
У ту ж мить на кормі знов пролунало: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!»— та цього разу ніщо не вистрибнуло з води й було чути лише дзижчання жилки, що збігала за борт. Томас Хадсон подав катер трохи далі на глибоке й зменшив оберти обох моторів. А потім, побачивши, що жилка й далі розмотується, вимкнув один мотор і повернув катер кормою до риби.
— Ваху! — гукнув йому знизу помічник.— Та ще й чимала. Нарешті Генрі підтяг рибину зовсім близько, так що всі уже бачили її за кормою — довгу, дивно загострену, з темними поперечними смугами, що вирізнялись у прозорій голубій воді. Її вже от-от можна було брати на гак, та раптом вона сіпнула головою вбік і так стрімко пішла в глибину, що ніхто й незчувся, як зникла з очей.
— Вони завжди отак поринають,— сказав Ара.— Швидко, мов куля.
Та невдовзі Генрі знову підтяг рибину до корми, і всі спостерігали, як її взяли на гак і перекинули через борт, пругку й тріпотливу. Смуги в неї на спині були ясно-сині, а гострі, наче бритви, щелепи розмикалися й змикалися в уже марному шалі. Антоніо поклав її на кормі, і вона била хвостом об палубу.
— Que peto mas hermoso! (Яка гарна пеламідаї - ісп.)— мовив Ара.
— Дуже гарна,— погодився Томас Хадсон.— Але так ми до полудня тут застрягнемо. Відчепи повідки, а снасті залиш за бортом,— сказав він помічникові. Тоді повернув катер і скерував його на високий кам'янистий кінець мису, на якому стояв маяк. Він намагався надолужити згаяний час, проте й далі вдавав, ніби вони вийшли на риболовлю. Жилки, спущені за корму, гальмували у воді й пригинали вудлища донизу.
Генрі піднявся на місток і сказав:
— Чудова рибина, правда ж? Якби ще її на легшу снасть узяти. А ви помітили, яка в цих риб чудернацька форма голови?
— Скільки вона заважить? — спитав Віллі.
— Антоніо каже, десь близько шістдесяти. Ти вже пробач, Віллі, що я не покликав тебе. Це мала б бути твоя рибина.
— Пусте,— сказав Віллі.— Я й не виловив би її так швидко, як ти, та й іншого клопоту в нас достобіса. А риби добрячої тут на всіх вистачило б.
— Колись приїдемо сюди після війни.
— Де ж пак! — мовив Віллі.— Після війни я подамся до Голлівуду й буду там за технічного консультанта щодо того, як клеїти дурня на морі.
— Це діло якраз для тебе.
— А то ні. Я ж його ось уже другий рік вивчаю, набираюся досвіду.
— З чого це, Віллі, на тебе сьогодні такий чорний дур напав? — запитав Томас Хадсон.
— Не знаю. Я з ним прокинувся.
— Слухай, піди-но ти до камбуза, подивись, чи охолов мій чай, і принеси його сюди. Антоніо патрає рибу. То зроби мені, будь ласка, й бутерброд, гаразд?
— Авжеж. Який бутерброд?
— З арахісовим маслом та цибулею, якщо її ще багато.
— Слухаюсь, з арахісовим маслом та цибулею. Буде зроблено, сер.
— І постарайся позбутись оцього свого дуру.
— Слухаюсь, сер. Нема вже дуру, сер. 
Коли він пішов, Томас Хадсон сказав:
— Ти б не заїдався з ним, Генрі. Мені цей сучий син дуже потрібний, він чудово знає своє діло. А це на нього просто сказ напав.
— Та я й так намагаюся з ним по-доброму. Але це дуже важко.
— Ну, то намагайся краще. Ти дрочив його отими двадцятьма центами.
Томас Хадсон дивився вперед на тихе море й на такий безневинний з вигляду, але смертельно небезпечний риф ліворуч по борту. Він любив проходити попід самим краєм того підступного рифу, стоячи біля штурвала спиною до сонця. То була немовби винагорода за ті рази, коли йому доводилося вести судно проти сонця, та й за чимало інших речей.
— Пробач, Томе,— сказав Генрі.— Я стежитиму за всім, що кажу і що думаю.
З'явився Віллі з холодним чаєм у пляшці від рому, обгорнутій паперовим рушником, що його тримали дві гумові стрічки.
— Чай холоднющий, шкіпере,— мовив він.— А я його ще й заізолював.— Тоді подав Томасові Хадсону бутерброд, загорнутий у клапоть паперового рушника. — Одне з найвищих досягнень бутербродного мистецтва. Проходить під назвою «Гора Еверест, спеціального призначення». Тільки для командувачів.
Повітря було непорушне, і Томас Хадсон навіть на містку почув дух спиртного.
— Тобі не здається, що ще трохи зарано, Віллі? 
— Ні, сер.
Томас Хадсон уважно подивився на нього. 
— Як ти сказав, Віллі?
— Ні, сер. Хіба ви не чули, сер?
— Гаразд,— мовив Томас Хадсон.— Я почув тебе двічі, А ти затям те, що я скажу, з одного разу. Іди вниз, і прибери як слід у камбузі. Тоді піднімайся на ніс, щоб я тебе добре бачив, і стій напоготові біля якоря.
— Слухаюсь, сер,— сказав Віллі.— Я недобре себе почуваю, сер,
— К розтакій матері твоє самопочуття, морський законознавцю. Якщо ти недобре себе почуваєш, то скоро почуватимеш іще гірше.
—Слухаюсь, сер, - сказав Віллі. — Я недобре себе почуваю, сер. Мені треба б до суднового лікаря.
— Пошукай його на носі. Коли проходитимеш там, постукай у перші двері, побачиш, чи він є.
— Саме так я й думав, сер.
— Що ти думав?
— Нічого, сер.
— П'яний як чіп,— сказав Генрі.
— Ні, не те,— заперечив Томас Хадсон.— Він таки п'є. Але це ближче до потьмарення.
— Він уже давно якийсь чудний,— зауважив Ара. — Але він і завжди був чудний. Жоден з нас не перетерпів стільки, скільки він. А от я взагалі нічого не перетерпів.
— Том теж чимало перетерпів,— мовив Генрі.— А проте п'є холодний чай.
— Ну, годі вже страхіть і нісенітниць,— сказав Томас Хадсон.— Нічого я не перетерпів, а холодний чай дуже люблю.
— Я ніколи цього не помічав.
— Людина завжди відкриває для себе щось нове, Генрі. Катер уже майже порівнявся з маяком, і Томас Хадсон бачив скелю, яку треба було обминути, та й розмову цю вважав пустопорожньою.
— Слухай, Аро, піди й ти на ніс, подивись, як він там. І взагалі побудь коло нього. А ти, Генрі, вибери снасті. Джордже, ти йди до Антоніо і поможи йому спустити шлюпку. Можеш поїхати з ним, якщо він захоче тебе взяти.
Він залишився на містку сам. Обминув скелю, відчуваючи дух пташиного посліду — гуано, а тоді зайшов за мис і став на якір на глибині двох морських сажнів. Дно було чисте, і він добре бачив відпливну течію. Він подивився на пофарбований білим будинок і на високий старомодний маяк, потім перевів погляд за скелю, на зелені, порослі манграми острівці, і ще далі — на низький і голий кам'янистий край Кайо-Романо. Вони вже так давно, раз по раз від'їжджаючи й повертаючись, жили поблизу берегів цього довгастого, химерного, заполоненого москітами острова, так добре знали деякі місця на ньому й так часто, і з легким, і з важким серцем, кермували з відкритого моря на його орієнтири, що тепер Томас Хадсон завжди почував хвилювання, коли його обриси виникали чи зникали в далині. І ось знову бачив перед собою його найнепривабніший і найбільш безживний край, що випнувся в море, наче клапоть похмурої пустелі.
На цьому великому острові траплялися й здичавілі коні, й здичавілі свині, і Томас Хадсон подумав про те, скільки людей тішило себе надією, що їм пощастить там осісти. Там були й пагорби з добрими пасовиськами, й мальовничі долини, й ділянки придатного для будівництва лісу, а колись навіть виникло ціле селище під назвою Версаль, де гурт французів спробував покласти початок освоєнню Романо.
Тепер усі ті каркасні будівлі стояли занедбані, крім єдиного великого будинку, а одного разу Томас Хадсон, зайшовши в глибину острова набрати прісної води, побачив там, як покинуті господарями собаки товклися серед свиней, що рились у багнюці; і собаки, й свині були аж сірі від москітів, які обліпили їх суцільною масою.
То був прекрасний острів, коли кілька діб підряд безнастанно віяв східний вітер, і тоді ти міг бродити там з рушницею зо два дні, весь час залишаючись серед мальовничої природи, такої ж незайманої, якою вона була ще тоді, коли Колумб уперше ступив на це узбережжя. Та потім, коли вітер ущухав, з мочарів налітали хмари москітів. Саме хмари, тут це не красне слівце, подумав Томас Хадсон. Вони справді налітають хмарами й можуть заїсти людину до смерті. Отож ті, кого ми шукаємо, навряд чи отаборилися на Романо. За такого безвітря — аж ніяк. Мабуть, вони пройшли далі на захід
— Аро,— гукнув він.
— Що, Томе? — спитав Ара. Він завжди одним скоком опинявся на містку і робив це легко, мов акробат, але тіло мав сталеве.
— Як там справи?
— Віллі не в собі, Томе. Я забрав його з сонця, дав випити й примусив лягти. Тепер він начебто покійний, але надто вже пильно дивиться перед себе.
— Мабуть, перегрівся на сонці, і це вплинуло на його слабку голову.
— Можливо, це. А може, й щось інше.
— Що там ще чути?
— Хіль і Пітерс сплять. Хіль чергував біля Пітерса, не давав йому спати. Генрі теж спить, а Джордж поїхав з Антоніо.
— Вони мали скоро повернутися.
— Повернуться.
— Не можна пускати Віллі на сонце. Я зробив дурницю, що послав його на ніс. Дбав про дисципліну і вчинив не подумавши.
— Я там розбираю і чищу зброю, а перед тим перевірив усі детонатори, чи не підмокли після вчорашнього дощу. Вчора увечері, коли закінчили грати в покер, ми все порозбирали, вичистили й змастили.
— Тепер, коли така вологість, треба щодня все перевіряти, хоч стріляли з чогось, хоч ні.
— Я знаю,— сказав Ара.— Слід би нам висадити Віллі на берег. Але тут не можна.
— То на Кайо-Франсесі?
— Там можна б. Але краще в Гавані, і щоб звідти його кудись одвезли. Він не буде мовчати, Томе.
Томас Хадсон подумав щось і одразу ж пошкодував про це.
— Нам не треба було брати чоловіка, демобілізованого через хворобу голови,— сказав Ара.
— Знаю. Але ми взяли. А скільки ще наробили помилок?
— Не так уже й багато,— відказав Ара.— Можна, я вже піду наниз кінчати свою роботу?
— Можна,—відповів Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний.
— A sus ordenes (Готовий виконувати накази - ісп.)— сказав Ара.
— Якби ж ті бісові накази були розумніші,- мовив Томас Хадсон.
Тим часом Антоніо і Джордж уже піднялися з шлюпки на борт, і Антоніо відразу ж пішов на місток, доручивши Джорджеві з Генрі витягти на катер шлюпку та мотор.
— Ну що? — спитав Томас Хадсон.
— Певно, вони пройшли тут останньої ночі, коли ще був вітер,— сказав Антоніо.— Якби повернули в протоку завидна, їх доконче помітили б з маяка. Старий човняр, що має ятери, не бачив тут ніде жодного черепашатника. А то б досі вже згадав про це, бо дуже любить побазікати, так мені доглядач сказав. Може, нам ще раз поїхати й розпитати його самого?
— Ні. Я думаю, вони на Коко чи на Гільермо.
— Та, мабуть, з тими рештками вітру далі не зайшли.
— Ти певен, що вони не могли пройти протокою вночі?
— Навіть коли б мали найкращого в світі лоцмана.
— Тоді треба шукати їх на підвітряному березі Коко чи далі на Гільєрмо. Знімаймось і рушаймо.
Дно в тій частині узбережжя було дуже небезпечне, і він обминав усе, що міг, тримаючись сажнів за сто від нерівної берегової лінії. Берег тягся низький і скелястий, а вподовж нього рясніли рифи та великі мілини, що після відпливу були всі як на долоні. На містку знов пильнувало четверо вахтових, і ліворуч від Томаса Хадсона стояв Хіль. Томас Хадсон дивився на берег, бачив ген віддалік зелену стіну мангрових хащів і думав: ну й погибельні ж тут місця за такого безвітря. Високо в небі уже купчилися хмари, і він подумав, що шквал цього дня може насунути раніше. А за Пуерто-Коко є місць із троє, де треба добре пошукати. Отож наддай своєму коневі остроги — і туди.
— Генрі,— мовив він.— Стань замість мене і тримай двісті вісімдесят п'ять, гаразд? Як щось помітиш, гукни. Тобі, Хілю, нічого стежити за берегом. Тут скрізь надто мілко, не могли вони пройти. Переходь до правого борту.
— Я б хотів ще трохи постежити за берегом,— озвався Хіль.— Якщо ти, звісно, не заперечуєш, Томе. Там далі є ота хитра проточка, що йде майже паралельно з берегом, то проводир міг завести їх туди й сховати десь у манграх.
— Гаразд,— сказав Томас Хадсон.— Тоді я пришлю сюди Антоніо.
— В цей великий бінокль я зможу побачити щоглу серед мангрів.
— Дуже сумніваюся. А втім, біс тебе знає. Може, й побачиш.
— Прошу тебе, Томе. Якщо ти не заперечуєш.
— Я вже сказав, що згоден.
— Пробач, Томе. Але я подумав, що проводир таки міг завести шхуну туди. Ми ж самі колись заходили в ту протоку.
— А потім мусили повернути назад.
— Я знаю. Та коли вітер ущух, їм довелося поспіхом шукати схованки. А нам же ніяк не можна їх проминути.
— Твоя правда. Але ми йдемо надто далеко звідти, і навряд чи ти зміг би побачити щоглу. Та й вони напевне замаскували б її мангровим гіллям, щоб не видно було з повітря.
— Я знаю,— із суто іспанською впертістю правив своєї Хіль.— Але в мене зіркі очі, і цей бінокль дає дванадцятикратне збільшення, і день сьогодні ясний, так що далеко видно...
— Та я ж уже сказав: гаразд.
— Я знаю. Але я хотів пояснити.
— То й пояснив,— сказав Томас Хадсон.— А якщо ти справді побачиш ту щоглу, можеш начіпляти на неї земляних горіхів і застромити мені в гузно.
Хіль трохи образився, але потім розважив, що це дотепно, особливо про земляні горіхи, і почав так напружено видивлятися на мангрові хащі, що очі його мало не повлазили в бінокль.
Тим часом Томас Хадсон вже розмовляв унизу з Віллі й озирав море та берег. Його завжди дивувало, як звужується круговид, коли спускаєшся з містка, і, поки нанизу все йшло гаразд, вважав за безглуздя бути там, а не на своєму посту. Він намагався постійно підтримувати належні людські стосунки з командою й уникати ідіотизму «безнаглядного нагляду». Та разом з тим передавав дедалі більше влади Антоніо, що був куди кращий за нього як моряк, та Арі, що був куди кращий за нього як людина. Вони обидва кращі за мене, думав він, а проте командувати й далі повинен я, спираючись на їхні знання, хист і вдачу.
— Віллі,— мовив він.— Як тобі насправді?
— Ти пробач, що я так дурів. Але зі мною щось таки негаразд, Томе.
— Ти знаєш правила щодо пиття,— сказав Томас Хадсон.— Нема ніяких правил. І я не хочу вдаватися до смердючого словоблудства про честь і всяке таке інше.
— Розумію,— мовив Віллі.— Тобі відомо, що я не п'яниця.
— П'яниць ми на борт не берем.
— За винятком Пітерса.
— Ми його не брали. Нам його дали. До того ж він має свої негаразди.
— Віскі — ось його негаразд,— сказав Віллі.— І дуже скоро ті його трикляті негаразди стануть і нашими.
— Не будемо про нього говорити,— мовив Томас Хадсон.— Що ще тебе точить?
— Та все загалом.
— Як це?
— Ну, от я схибнутий, і ти схибнутий, і вся команда в нас — наполовину святі, а наполовину навіжені.
— Зовсім непогано бути і святим, і навіженим.
— Я знаю. Це чудово. Але я звик, щоб усе було якось доладніше.
— Віллі, ніщо тебе насправді не точить. Тобі напекло сонцем голову, і ти трохи розклеївся. А питво в такому стані тільки шкодить, я певен.
— Я теж,— відказав Віллі.— Томе, повір, я не вдаю з себе якесь розтаке казна-що. Але чи траплялося тобі коли-небудь по-справжньому з'їжджати з глузду?
— Ні. Все якось не випадало.
— То бісова халепа,— мовив Віллі.— І хоч би як воно недовго тривало, це однаково ціла вічність Але пити я покину.
— Та ні. Тільки пий з розумом, як пив завжди.
— А я пив, щоб не піддатись отому знов.
— Ми завжди п'ємо задля чогось.
— Еге ж. Але це не пусті слова. Невже ти думаєш, що я збрехав би тобі, Томе?
— Всі ми брешемо. Та я не думаю, що ти збрехав би зумисне.
— Ну, йди вже на свій місток,— сказав Віллі.— Я ж бачу, як ти весь час поглядаєш на воду, наче то дівчина, що от-от утече від тебе. Не питиму я більше нічого, окрім хіба що морської води, а зараз піду допоможу Арі розбирати там усе і знову збирати.
— Не пий, Віллі.
— Я ж сказав, що не буду, то й не буду.
— Знаю.
— Слухай, Томе. Можна тебе про щось спитати?
— Про що завгодно.
— Тобі дуже погано?
— Мабуть, таки дуже.
— Спати можеш? 
— Мало.
— А вчора вночі спав?
— Так.
— Це після прогулянки на берег,— сказав Віллі.— Ну, йди нагору і не думай про мене. Я буду при ділі разом з Арою.

XIII
Шукаючи слідів, вони обійшли берег Кайо-Коко і оглянули з шлюпки мангрові зарості далі за ним. Там були справді затишні місця, де могла б сховатися шхуна. Але вони нічого не знайшли, а шквал налетів ще раніше, ніж напередодні, і шалена злива так періщила по воді, що все море немовби пориналося догори стрімкими білими цівками.
Томас Хадсон обшукав піщаний берег і, дійшовши до протилежного краю лагуни, повернув у глибину острова. Він натрапив на те місце, де за припливу збиралися фламінго, бачив багато ібісів — cocos, — від яких острів і дістав свою назву, та кілька рожевих колпиць, що копирсалися в мергелі на березі лагуни. Вони були дуже гарні — ясно-рожеві на тлі сірого мергелю, з граційними й швидкими рухами, скерованими вперед,— але, як і декотрі інші болотяні птахи, засмучували око своєю голодною однаковістю. Він не міг спостерігати їх довше, бо хотів оглянути й узвишшя острова: можливо, ті, кого вони шукали, залишили свою шхуну десь у прибережних хащах, а самі перейшли туди, щоб урятуватися від москітів.
Але й там він нічого не знайшов, крім місця, де колись випалювали вугілля, а доки повернувся на берег і Ара під'їхав по нього шлюпкою, на острів уже налетіла перша хвиля шквалу.
Ара любив кермувати шлюпкою з підвісним мотором у дощ та буревій. Він розказав Томасові Хадсону, що ніхто із слідопитів нічого не знайшов. Усі були вже на катері, за винятком Віллі, що взяв собі найдальшу ділянку берега, аж ген за мангровими хащами.
— А ти щось знайшов? — спитав Ара.
— І я нічого.
— Під цим дощем Віллі трохи охолоне. Зараз одвезу тебе й поїду по нього. Де ж вони можуть бути, як ти гадаєш, Томе?
— На Гільєрмо. Я б на їхньому місці був саме там,
— Я теж. І Віллі так гадає.
— Як він тепер?
— Просто із шкури пнеться. Ти ж його знаєш, Томе.
— Знаю,— сказав Томас Хадсон.
Вони пристали до катера, і він піднявся на борт. Подивившись, як Ара хвацько повернув шлюпку навколо корми й зник за білою запоною шквалу, Томас Хадсон гукнув униз, щоб йому подали рушник, і добре витерся, стоячи на кормі.
— Може, вип'єш, Томе? — спитав його Генрі.— Ти ж змок до кісток.
— Та не відмовлюся.
— Хочеш нерозведеного рому?
— Годиться,— відказав Томас Хадсон. Він спустився вниз, щоб узяти светр та шорти, і побачив, що всі там веселі й бадьорі.
— Ми всі уже смикнули рому,— сказав Генрі й налив йому півсклянки.— Гадаю, якщо швидко витертись, а потім випити, то ніхто не застудиться. Правда ж?
— Привіт, Томе,— обізвався Пітерс.— То й ти пристав до нашого гурту питущих за здоров'я? 
— Коли це ти прокинувся? — спитав його Томас Хадсон.
— Коли почув булькотіння.
— От я колись уночі зроблю тобі булькотіння й побачу, як ти прокинешся.
— Не турбуйся, Томе. Віллі мені щоночі це робить.
Томас Хадсон вирішив не пити рому. Потім, побачивши, що всі вони випили й усі весело збуджені, хоч який невеселий був у них день, розважив, що відмовитись означало б показати себе бундючним педантом. До того ж йому хотілося випити.
— Я поділюся з тобою,— мовив він до Пітерса.— 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.
— Нема тут чим ділитися,— сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни.— Ні се ні те, ні тобі ні мені.
— Тоді наливай собі сам,— мовив Томас Хадсон.— Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.
Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.
— Пий,— додав Томас Хадсон.— І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.
— Задля нас усіх,— мовив Пітерс.— А хто на цьому судні найбільший трудяга?
— Ара,— відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. — І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.
— За твоє здоров'я, Томе,— промовив Пітерс.
— За твоє здоров'я,— сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст.— За короля навушників,— провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим.— За всіляке булькотіння,— додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.
— За мого командира,— промовив Пітерс, уже надміру натягаючи струну.
— Це вже як тобі завгодно,— сказав Томас Хадсон.— У нас на це статутів немає. Але мене таке влаштовує. Повтори ще раз.
— За тебе, Томе.
— Дякую,— мовив Томас Хадсон.— Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.
Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:
— Слухаюсь, сер.
— За твоє здоров'я,— промовив Томас Хадсон.— Тільки підкрути там усі свої, розтуди їх, чудеса.
— Слухаюсь, Томе,— сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.
Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати тим, що ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.
Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.
Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.
— Привіт, Томе,— гукнув Віллі.— Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.
— Візьми наших малюків,— сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.
— Так-таки нічого?
— Нічого помножене на десять,— відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.
Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.
— Нічого, нічого й нічого,— сказав він.— Томе, за дощ нам надурочних не належить?
— Треба одразу ж почистити зброю,— озвався Віллі.
— Спершу обсушимось,— сказав Ара,— Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.
— Томе,— мовив Віллі.— А знаєш, ті мерзотники можуть плисти й за такого шквалу, якщо зарифлять вітрила й наберуться духу.
— Я й сам про це думав.
— Можливо, вони зранку десь відсиджуються, а пополудні, коли знімається шквал, пливуть собі.
— Як ти гадаєш, де вони можуть бути?
— По-моєму, не далі, як на Гільермо. А може, й далі.
— Завтра на світанку рушимо на Гільермо і накриємо їх.
— Може, накриємо, а може, їх там уже не буде.
— Та певно.
— Якого біса нам не дали радара?
— А яка б нам зараз була з нього користь? Що б ти побачив на екрані, Віллі?
— Гаразд, я заткнувся,— мовив Віллі.— І ти мені, Томе, пробач. Але вистежувати з УВЧ тих, хто не має радіо...
— Я знаю,— сказав Томас Хадсон.— Ти справді хочеш, щоб ми переслідували їх краще, ніж досі?
— Авжеж. Це добре?
— Добре.
— Я хочу зловити цих падлюк і геть усіх перестріляти.
— Яка з того користь?
— Ти забув, яку бійню вони вчинили?
— Годі вже смердіти про ту бійню, Віллі. Ти ж не перший день служиш, негоже тобі.
— Гаразд. Я просто хочу перестріляти їх. Так гоже?
— Та це вже краще, ніж той сморід. Але мені потрібні полонені з підводного човна, що діяв у цих водах. І щоб вони могли говорити.
— Той останній твій полонений не дуже говорив.
— Атож. Не дуже заговорив би й ти, коли б пускався духу, як він.
— Ну гаразд,— мовив Віллі.— А можу я смикнути чогось міцного?
— Авжеж. Тільки надягни сухі шорти та сорочку й не заводься там.
— Ні з ким?
— Будь спокійний,— сказав Томас Хадсон.
— Будь покійник,— сказав Віллі й вискалив зуби.
— Отакий ти мені до вподоби,— мовив до нього Томас Хадсон.— Так і тримай.

XIV
Цілу ніч бурхала гроза, безнастанно гриміло й, блискало, і години до третьої ранку періщив дощ. Пітерс марно крутив своє радіо, і всі вони поснули в гарячій задусі, я коли вщух дощ, налетіла піщана мошка і одного по одному всіх побудила. Томас Хадсон поприскав униз «флітом», і звідти почувся кашель, зате менше стало вовтузіння та ляскання. Він збудив Пітерса, обприскавши його всього, і той помотав головою в навушниках і пробурмотів:
— Я кручу, Томе, весь час кручу. Але нічого немає.
Присвітивши ліхтариком, Томас Хадсон поглянув на барометр і побачив, що стрілка пішла вгору. От і буде їм вітер, подумав він. І знову вони не можуть сказати, що їм не щастить. А мені треба все це обміркувати.
Він повернувся на корму й знову поприскав у каюту, але так, щоб, нікого не збудити. Потім сів, і дивився, як світлішає ніч, і час від часу прискав на себе «флітом». Відлякувальні засоби в них скінчилися, зате «фліту» було вдосталь. Щоправда від нього пекло спітнілу шкіру, але то не йшло ні в яке порівняння з мошвою. Піщана мошка різниться від москітів тим, що ти не чуєш її, поки вона не вкусить. А там, де вкусила, з'являється пухлинка завбільшки з дрібну горошину. В деяких місцях узбережжя й на прибережних острівцях мошка була особливо жалюча. В усякому разі, її укуси дошкуляли куди дужче. Та, можливо, подумав Томас Хадсон, це залежить від нашої шкіри, від того, чи дуже вона засмагла й загрубіла. Не уявляю собі, як зносять цю мошву місцеві жителі. Треба мати неабиякий гарт, щоб жити на тутешньому узбережжі за безвітря між пасатами.
Він сидів на кормі, дивився довкола, наслухав. Високо в небі пролітали два літаки, і він прислухався до гуркотіння їхніх моторів, аж поки воно завмерло вдалині.
Важкі бомбардувальники, йдуть на Камагуей і далі без посадки на Африку чи ще кудись, подумав він, а до нас їм байдуже. От їм мошва не дошкуляє. Та й мені вона не дошкуляє. Біс із нею, хай гризе. Еге, добре мені, в біса, не дошкуляє!
Скоріш би вже світало, щоб забратися звідси. Ми обшукали тут усе, аж до кінця мису,— це завдяки Віллі,— а тепер я ще пройду отією вузькою протокою попід самим берегом. Там буде лише одне небезпечне місце, але при ранковому сонці я добре побачу його навіть у штиль. А далі вже й Гільєрмо.
Коли розвидніло, вони уже йшли повним ходом, і Хіль, що мав найзіркіші очі, видивлявся на зелену смугу узбережжя дванадцятикратний бінокль. Вони йшли так близько до берега, що він міг би розгледіти навіть зламану мангрову гілку. Томас Хадсон стояв біля штурвала. Генрі наглядав за відкритим морем. Віллі спостерігав у протилежний від Хіля бік.
— Ці місця вони вже однаково поминули,— мовив Віллі.
— Але обстежити треба,— озвався Ара. Він стояв спиною до Генрі.
— Та певне,— мовив Віллі.— Це я просто так сказав.
— Де ж, у біса, той ранковий патруль з Кайо-Франсеса?
— Вони ж у неділю не патрулюють, правда? — відказав Віллі.— А сьогодні, здається, неділя.
— Повертає на бриз,— сказав Ара.— Гляньте, які пірчасті хмарки.
— Я боюсь одного,— мовив Томас Хадсон.— Щоб вони не пішли на Гільєрмо отим проходом.
— Там побачимо.
— То наддамо ходу, і мерщій туди,— сказав Віллі.— А то у мене вже нервів не вистачає.
— Я це не вперше помічаю,— озвався Генрі. Віллі зиркнув на нього й плюнув за борт.
— Дякую, Генрі,— мовив він.— А я це навмисне, щоб ти помітив.
— Ану припиніть,— сказав Томас Хадсон.— Онде бачите праворуч по борту кораловий виступ, що ледь видніє над водою? От його нам треба стерегтися. А там далі, панове, уже й Гільєрмо. Бачите, який він зелений і як багато нам обіцяє?
— Ще один триклятий острів,— мовив Віллі.
— Чи не видно там диму від вугільних випалів? — спитав Томас Хадсон.
Хіль дуже уважно придивився й відказав:
— Ні, Томе.
— Де там той дим після такої зливи, як була вночі,— зауважив Віллі.
— Отут ти, друже, помиляєшся,— сказав Томас Хадсон.
— Можливо.
— Не можливо, а точно. Хоч яка може періщити злива цілу ніч, а великого випалу вона не загасить. Я сам бачив, як один такий випал пречудово димів після триденної зливи.
— Тобі краще знати про ті випали,— мовив Віллі.— Гаразд, там може бути дим. Сподіваюся, що він там є.
— Обмілина тут небезпечна,— сказав Генрі.— Не вірю я, щоб вони пройшли її за такого шквалу.
У світлі вранішнього сонця вони побачили чотирьох крячків та двох чайок, що кружляли над тією обмілиною. Вони щось там знайшли і раз у раз поринали у воду. Крячки крякали, чайки голосно квиліли.
— Чого нони там в'ються, Томе? — спитав Генрі.
— Не знаю. Схоже на те, що натрапили на косяк дрібної риби, але не можуть до нього дістати.
— Тим бідолашним птахам доводиться вставати ще раніше за нас, щоб добути собі їжу,— зауважив Віллі.— Люди недооцінюють їхньої праці.
— Як думаєш піти, Томе? — спитав Ара.
— Якомога ближче до берега і просто на мис.
— А отой дугуватий острівець, де розбите судно, обшукувати будемо?
— Обійду його зблизька, а ви оглянете в бінокль. Потім я стану на якір у бухті, що на краю Гільєрмо.
— Ми станемо на якір,— мовив Віллі.
— Та певне ж Чого це ти сьогодні з самого ранку такий дражливий?
— Я не дражливий. Просто я в захваті від цього океану й від цих прекрасних берегів, що вперше відкрилися перед очима Колумба. Моє щастя, що я не служив під його командою.
— А я завжди думав, що служив,— сказав Томас Хадсон.
— Коли я був у госпіталі в Сан-Дієго, то прочитав книжку про нього,— провадив Віллі.— І тепер я справжній колумбознавець. А корабель у нього був ще роздовбаніший, ніж наш.
— Наш катер не роздовбаний.
— Та ні,— мовив Віллі.— Поки ще ні.
— Гаразд, колумбознавцю. Ти бачиш оту руїну судна градусів за двадцять праворуч?
— Нехай на неї дивиться вахтовий із штирборту,— відказав Віллі.— Але я чудово бачу її навіть своїм єдиним видющим оком, і фульмара, що сидить на ній зверху, теж бачу. Певно, він прилетів з Багамських островів нам на підмогу.
— От і добре,— мовив Томас Хадсон.— Саме його нам бракувало.
— Мабуть, з мене вийшов би великий орнітолог,— сказав Віллі — Моя бабуся розводила курей.
— Томе,— озвався Ара.— Може б, узяти ще ближче до берега? Приплив високий.
— Еге ж,— відповів Томас Хадсон.— Скажи Антоніо, нехай піде на ніс і перевірить глибину.
— Глибина тут велика, Томе,— гукнув Антоніо.— Аж до самого берега. Ти ж знаєш цю протоку.
— Знаю. Просто хотів упевнитись.
— Хочеш, я візьму штурвал?
— Дякую,— відказав Томас Хадсон.— Не треба.
— От тепер і все узвишшя видно,— мовив Ара.— Добре пильнуй, Хілю. А я тільки додивлятимусь після тебе. Гляди, нічого не пропусти.
— А чий же перший квадрант? — запитав Віллі.— Коли це ти перейшов на моє місце?
— Коли Том сказав тобі подивитися на розбите судно. Ми міняємося місцями автоматично. Ти спін із штирборту, а я замість тебе.
— Не збагну я цієї морської премудрості,— мовив Віллі.— Коли вже хочеш говорити як моряк, то не плутай. Чом не казати просто: правий борт, лівий борт, як усі кажуть?
— Ти ж перший сказав: вахтовий із штирборту,— нагадав йому Генрі.
— Таки сказав. Але відтепер казатиму тільки так: сходами нагору, сходами наниз, перед судна, зад судна.
— Віллі, перейди, будь ласка, до Хіля та Ари й оглянь у бінокль берегову смугу,— мовив до нього Томас Хадсон.— Берегову смугу та ближчу третину самого острова.
— Слухаюсь, Томе,— сказав Віллі.
Побачити, чи живе хтось на Кайо-Гільєрмо з цього, майже цілий рік навітряного боку, було неважко. Але й ідучи попід самим берегом, вони не помітили ніяких ознак життя. Коли вийшли на траверз мису, Томас Хадсон сказав:
— Я обійду якомога ближче отой дугуватий острівець, а ви всі оглядайте його в біноклі. Як щось помітите, зупинимось і спустимо шлюпку.
Почав повівати бриз, море захвилювалось, але приплив був ще високий, і хвилі перекочувалися через мілини, не розбиваючись об них. Томас Хадсон дивився вперед, на невеличкий скелястий острівець. Він знав, що біля його західного кінця лежить кістяк розбитого судна, але тепер, за припливу, над водою випинався тільки рудуватий горб. З внутрішнього боку острова була мілина й піщаний берег, але щоб побачити його, треба було обминути ту руїну.
— На острові є люди,— мовив Ара.— Я бачу дим.
— Точно,— потвердив Віллі.— Він іде з підвітряного боку, і вітер несе його на захід.
— Це десь посередині, там, де обмілина,— сказав Хіль.
— А щогли не видно?
— Щогли нема,— відказав Хіль.
— А може, вони вдень знімають ту бісову щоглу,— мовив Віллі.
— Всі по місцях,— звелів Томас Хадсон.— Аро, ти стань поруч мене. Віллі, скажи Пітерсові, хай негайно виходить в ефір, байдуже чи почує мого хто, чи ні.
— Яка твоя думка? — спитав Ара, коли всі інші пішли.
— Думка така, що якби я був рибалка і сушив рибу, то на час штилю, коли налітають москіти, напевне перебрався б з Гільермо сюди.
— Я також.
— Вугілля на цьому острові не випалюють, і диму небагато. Отже, вогнище недавно розпалили.
— А може, воно вже догорає.
— Та я й сам про це подумав. 
— Хвилин через п'ять побачимо.
Вони обминули руїну судна, на якій сиділо вже два фульмари, і Томас Хадсон подумав: наші помічники не примушують себе чекати. Він скерував катер до підвітряного боку острова й побачим піщаний берег, а над ним зелену поросль і хатину, над якою здіймався дим.
— Хвалити бога,— мовив він.
— Еге ж,— підтакнув Ара.— Я теж боявся побачити інше. Ніякої шхуни тут не було.
— Здається, ми їх от-от накриємо. Швидше їдь з Антоніо на берег, і розкажете мені, про що дізналися. Я стану біля самої обмілини. Іншим скажи, щоб були на своїх місцях і поводилися, не збуджуючи підозри.
Шлюпка повернула від борту й попрямувала до берега. Томас Хадсон дивився, як Антоніо та Ара йдуть до тієї вбогої, сяк-так зліпленої хатини. Вони йшли швидко, як тільки могли, щоб не бігти. Наблизившись до хатини, гукнули, і звідти вийшла жінка. Вона була дуже смуглява, боса, з довгими розпущеними косами, що звисали майже до пояса, і всім своїм виглядом скидалася на поморську індіанку. Поки вони розмовляли, з хатини вийшла друга жінка, така сама смуглява й довгокоса, з дитиною на руках. Закінчивши розмову, Ара і Антоніо квапливо потиснули жінкам руки й подалися назад до шлюпки. Відштовхнулися від берега, запустили мотор і поїхали до катера. Шлюпку на борт підняли інші, а Антоніо та разу ж зійшли на місток. 
— Їх там дві жінки,— сказав Антоніо.— Чоловіки поїхали рибалити. Та жінка, що з дитиною, бачила, як черепашатник зайшов у протоку. Це було саме тоді, як почався бриз. — Отже, години півтори тому,— мовив Томас Хадсон.— А тепер уже відплив.
— Та ще й який,— докинув Антоніо.— Вода спадає дуже швидко, Томе.
— Коли вона зовсім спаде, ми там не пройдемо.
— Ні.
— Що ти пропонуєш?
— Це твій катер.
Томас Хадсон рвучко крутнув штурвал, пустив обидва мотори на дві тисячі сімсот обертів і скерував катер до мису.
— Вони й самі можуть сісти на грунт,— мовив він.— Під три чорти все.
— Якщо стане зовсім кепсько, кинемо якір,— сказав Антоніо.— А коли й черкнемо десь об дно, то там мертель. Мергель і мул.
— І каміння,— додав Томас Хадсон.— Пришли сюди Хіля, щоб пильнував за тичками. Аро, ти разом з Віллі перевір усю зброю. А ти, Антоніо, будь ласка, залишся тут.
— Паскудна вона, та протока,— мовив Антоніо.— Але пройти можна.
— Коли спадає вода, там не пройти. Та, може, ті мерзотники теж сядуть на грунт, чи раптом вітер ущухне.
— Вітер не вщухне, Томе,— сказав Антоніо.— Як на пасат, він уже набрав сили.
Томас Хадсон поглянув на небо й побачив довгі білі пасма хмар, що сунули за вітром зі сходу. Тоді подивився вперед, на мис найбільшого острова й на мілини, що вже почали вимальовуватись під водою. Він знав, що звідти й почнуться всі його муки. Потім перевів погляд на скупчення малих острівців попереду, що здавалися зеленими плямами на воді.
— Ну як, Хілю, тички ще не видно? — запитав він.
— Ні, Томе.
— Це має бути просто гілляка чи, може, дрючок.
— Поки що нічого не бачу.
— Дивись прямо по носу.
— Бачу, Томе. Довгий дрючок. Прямо по носу.
— Дякую,—сказав Томас Хадсон.
Обмілини з обох боків були білясто-жовті на сонці, а відпливна течія, що йшла протокою з лагуни, відсвічувала зеленим. Вода була чиста, не забруднена береговим мергелем, бо вітер ще не встиг розбурхати море, і хвилі не били в береги. Через те Томасові Хадсону було легше вести катер.
Та раптом він побачив, який вузький поворот попереду за тичкою, і по черепу в нього перебіг колючий біль.
— Дарма, пройдеш, Томе,— сказав Антоніо.— Тримайся правого берега. Поворот я побачу, тільки-но він одкриється.
Майже притиснувшись до берега з правого борту, катер дуже повільно посувався вперед. Томас Хадсон позирнув на лівий берег, побачив, що він навіть ближче, ніж правий, і взяв ще трохи праворуч.
— Мул за корму викидає? — запитав він.
— Хмари.
Вони підійшли до лиховісного повороту, і виявилося, що він не такий уже й страшний, як здавалось Томасові Хадсону. Той прохід, який вони щойно поминули, був гірший. Знявся вітер, і, коли вони повернули й пішли бортом до нього, Томас Хадсон відчув його різкі подуви на своєму голому плечі.
— Тичка прямо по носу,— мовив Хіль.— Звичайна гілляка.
— Я бачу.
— Так і тримай правим бортом до берега, Томе,— сказав Антоніо. — Поки що наше зверху.
Томас Хадсон так притискався до правого берега, наче ставив машину біля тротуару. Але той берег скидався не на тротуар, а на порите снарядами, багнисте поле бою тих часів, коли воювали зосередженим артилерійським вогнем, — неначе те поле раптом постало з дна океану й простяглося праворуч від нього, мов рельєфна карта.
— Мулу за кормою багато?
— Страшенно багато, Томе. Коли поминемо цей прохід, можна б стати на якір. З цього боку Контрабандо. Чи з підвітряного,— запропонував Антоніо.
Томас Хадсон повернув голову й побачив Кайо-Контрабандо — маленький, зелений і веселий острівець. Тоді сказав:
— Під три чорти. Ану, Хілю, промацай біноклем цей острівець і протоку. Туди, здається, міг би зайти черепашатник. А я бачу далі ще дві точки.
Цією протокою іти було неважко. Але попереду з правого борту він побачив піщану косу, що вже показалася над водою. Чим ближче зони підходили до Контрабандо, тим вужчим ставав прохід.
— Обминай цю тичку з лівого боку,— сказав Антоніо.
— Так і роблю.
Вони залишили позаду ще одну тичку. То була темна суха гілляка, яку шарпав вітер, і Томас Хадсон подумав, що за такого вітру вони не матимуть під кілем і середньої малої глибини, належної після відпливу.
— Як там з мулом? — запитав він Антоніо.
— Так само багато, Томе.
— А ти щось бачиш, Хілю?
— Тільки тички.
Тим часом вода вже ставала білясто-каламутна від розбурханого вітром моря, і більш не видно було ні дна, ні обмілин, що показувалися тепер лише тоді, коли катер, проходячи повз них, засмоктував під себе воду.
Кепські справи, думав Томас Хадсон. Але кепські справи і в тих. Їм доводиться чимало лавірувати під вітрилом. Для цього треба бути справжніми моряками. А тепер мені треба розміркувати, котрою протокою вони могли піти: старою чи новою. Це залежить від їхнього лоцмана. Якщо він молодий, то, мабуть, пішов новою. Тією, яку пробило за урагану. А якщо старий, то, певно, старою, бо там іти звичніше й безпечніше.
— Антоніо,— мовив він.— Котрою протокою хочеш піти — старою чи новою?
— Вони обидві погані. Різниці майже немає.
— То що б ти зробив?
— Я став би на якір з підвітряного боку Контрабандо й почекав припливу.
— На ранок вода ще не підніметься так, як нам треба.
— У тім-то й річ. Але ж ти тільки спитав мене, що б я зробив.
— А я все-таки спробую пройти цією сучою протокою.
— Це твій катер, Томе. Але якщо ми й не зловимо їх, то зловлять інші.
— Чого це сьогодні не видно повітряного патруля з Кайо-Франсеса?
— Вранці літав. Хіба ти не бачив?
— Ні. А чому ти мені не сказав?
— Я думав, ти сам бачив. Отой їхній маленький гідроплан.
— Розтуди його,— мовив Томас Хадсон. — Мабуть, це тоді, коли я був на носі, а в Пітерса працював генератор.
— Ну, тепер це все байдуже,— сказав Антоніо.— Слухай, Томе, далі немає двох тичок.
— Хілю, ти бачиш попереду дві тички?
— Не бачу жодної.
— Ну й біс із ними,— сказав Томас Хадсон.— Усе, що я зараз маю робити, це притиснутись до того смердючого острівця й не сісти на косу, що тягнеться на північ і на південь під нього. Далі ми оглянемо отой більший острів з манграми, а тоді поліземо в котрусь із двох проток.
— Східний вітер вижене з них усю воду.
— Пропади він пропадом, цей східний вітер,— промовив Томас Хадсон.
Злетівши з його уст, ці слова прозвучали як страшне прокляття, найжахливіше й найдавніше з тих, що пов'язані з християнською вірою. Він знав, що образив словом одного з найкращих друзів усіх, хто виходить у море. Та, вимовивши цю клятьбу, не став перепрошувати. Він повторив її. 
— Даремно ти так, Томе —сказав Антоніо.
— Я знаю,— відповів Томас Хадсон. Потім проказав подумки, наче покаянну молитву, вже не пригадуючи до ладу того вірша: «Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре, хай хмари дощ несуть. Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть». Оце ж той самий бісів вітер, тільки широти різні, подумав він. Ці два вітри дмуть з різних континентів. Але обидва вони приязні, надійні й корисні. І він ще раз проказав сам до себе: «Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть».
Тепер вода стала така каламутна, що вже не було за чим і орієнтуватись, окрім берегів обабіч та ще обмілин, коли з них зісмоктувало воду. Джордж стояв на носі з лотом, Ара з довгою жердиною Вони замірювали глибину й гукали назад на місток.
Томаса Хадсона брало таке відчуття, ніби це було вже з ним колись у моторошному сні. Вони пройшли чимало важких проток. Та саме оце, що тепер, було вже колись у його житті. А може, воно й тривало все його життя. Але тепер діялося так навально, що він почував себе і господарем становища, і воднораз його бранцем.
— Ну, як там, Хілю, видно щось? — запитав він.
— Нічого не видно.
— Дати тобі на підмогу Віллі?
— Ні. Віллі не побачить більше, ніж я.
— І все-таки нехай він буде тут.
— Як хочеш, Томе.
Через десять хвилин вони сіли на мілину.


XV
Вони сиділи на обмілині замуленого піщаного дна, що мала бути позначена тичкою, а тим часом відплив тривав далі. Вітер бурхав усе дужче, і вода стала зовсім каламутна. Попереду був чималенький зелений острів, що начебто й не підносився над водою, ліворуч од нього купчились дрібні острівці. Обабіч видніли узвишшя піщаної коси, що почали поступово оголюватись в міру того, як спадала вода. Томас Хадсон бачив зграї берегових птахів, що кружляли в повітрі й сідали на ті латки, шукаючи поживи.
Антоніо спустив шлюпку за борт і разом з Арою кинув носовий якір та два малі кормові.
— Думаєш, другого носового кидати не треба? — спитав Томас Хадсон.
— Ні, Томе,— відказав Антоніо.— Думаю, що не треба.
— Якщо вітер посилиться, то за припливу нас може погнати проти течії. 
— Навряд, Томе. Хоча може бути й таке.
— Давай кинемо з навітряного боку малий, а великий посунемо далі під вітер. Тоді нам не буде про що тривожитись.
— Гаразд,— погодився Антоніо.— Як на мене, то краще це, аніж знову сісти на грунт в якійсь клятій протоці.
— Еге ж,— мовив Томас Хадсон— Ми про це говорили.
— І все-таки краще постояти на якорі.
— Я й сам знаю. Але попросив тільки кинути другий малий якір, а великий трохи посунути.
— Слухаюсь, Томе.
— Ара любить вибирати якорі.
— Вибирати якорі ніхто не любить.
— Ара любить.
Антоніо усміхнувся й сказав:
— Ну хіба що Ара. Так чи так, а я згоден з тобою.
— Ми завжди рано чи пізно доходимо згоди.
— Аби тільки не запізно.
Томас Хадсон простежив, як переставили якорі, і подивився вперед, на зелений острів, що неначе потемнів після того, як відплив оголив коріння мангрів понад берегом. Вони могли стати в бухті з південного боку цього острова, подумав він. Вітер триватиме до другої-третьої години ночі, отож вони можуть ще завидна, тільки-но почнеться приплив, спробувати вибратися звідси однією з тих двох проток. А далі піти собі отією великою, наче озеро, затокою, де можна спокійнісінько плисти хоч і цілу ніч. Світло вони мають, а прохід там у кінці досить широкий. Отже, все залежатиме од вітру.
Відтоді як вони сіли на мілину, його не залишало почуття своєрідної полегкості. У першу мить він відчув потужний глухий удар, і це було так, наче вдарило його самого. Але вдарило не об каміння, це він одразу зрозумів. Відчув руками, що стискали штурвал, та ступнями босих ніг. І перше враження було таке, ніби його поранило. А вже наступної миті з'явилось оте почуття полегкості, знайоме кожному, кого поранено в бою. Йому і далі здавалося, що то просто моторошний сон і що все воно вже було з ним колись. Але було зовсім не так, і тепер, коли катер сів на мілину, він відчував полегкість. Він знав, що ця полегкість лише тимчасова, але був задоволений і тим.
На місток піднявся Ара й сказав:
— Грунт добрий, Томе. Якорі сидять міцно, на великий ми накинули допоміжний лінь. Коли піднімемо його, можна буде швидко знятися. Обидва кормових теж підв'язали за лапи.
— Я бачив. Дякую.
— Не карайся, Томе. Можливо, ті сучі сини отам-таки за ближчим островом.
— Я не караюся. Прикро тільки, що марно втрачаємо час. 
— Це ж не те, що розбити машину чи потопити судно. Просто сидимо на мілині, чекаємо припливу.
— Авжеж. 
—Обидва гвинти цілі. Катер цілий. Сів гепою в мул, ото й тільки.
— Авжеж. Я його посадив.
— Як сів, так і зніметься.
— Звісно, що зніметься.
— Томе, тебе щось тривожить?
— Що б мене мало тривожити?
— Та нічого. Просто я тривожуся, чи не тривожить тебе щось.
— К бісу всі тривоги,— сказав Томас Хадсон.— Забирай Хіля, і йдіть униз. Доглянь там, щоб усі добре попоїли й не хнюпили носа. А потім вирушимо на берег і промацаємо той острів. Ото й усього діла.
— Ми з Віллі можемо їхати хоч зараз. Попоїсти встигнемо.
— Ні. Я поїду потім з Віллі й Пітерсом.
— Без мене?
— Так. Пітерс говорить по-німецькому. Тільки не кажи йому, що він поїде. Просто збуди й добре заправ кавою.
— А чого мені з вами не можна?
— Шлюпка в нас надто мала.
Хіль віддав йому великий бінокль і пішов униз разом з Арою. Томас Хадсон пильно видивлявся в бінокль на острів, але високі мангри не давали побачити нічого далі. Понад берегом, серед мангрових дерев росли й інші, ще вищі, і якби у схожій на підкову бухточці по той бік стриміла щогла шхуни, він її однаково б не розгледів. Від бінокля почало різати очі, й Томас Хадсон засунув його в футляр і, зачепивши ремінцем за гачок, поклав на стелаж для гранат.
Він був радий, що знову залишився на містку сам, і залюбки відчував оту полегкість, яка випала йому хоч ненадовго. На обмілинах копошилося берегове птаство, і, дивлячись туди, він згадав, як багато важили для нього птахи в дитинстві. Тепер він ставився до них по-іншому й ніколи не відчував бажання їх убивати. Йому пригадалося, як у ті давні дні він з батьком сидів у схованці на піщаній косі, виставивши поодаль бляшані пастки, і як птаство зліталося на оголені відпливом обмілини, і як він посвистував, підманюючи зграйки, що кружляли в повітрі. Посвист був сумовитий, і він оце й тепер свиснув, як тоді, і підманив був одну зграйку. Та, наблизившись до застряглого на мілині катера, птахи круто повернули й полетіли геть шукати поживи.
Томас Хадсон знову взяв бінокль і оглянув обрій, але ніяких ознак шхуни не було видно. А може, вони подалися тим новим проходом у внутрішню протоку, подумав він. Добре було б, якби їх накрив хтось інший. Тепер уже нам не взяти їх без бою. Вони не схочуть здатися жалюгідній шлюпці.
Він уже стільки часу намагався розгадати їхні задуми, що аж стомився. Нарешті я таки по-справжньому стомився, подумав він. Ну що ж, зате знаю, що мені належить робити, отже, все просто. Обов'язок — чудова річ. Не уявляю собі навіть, як би я міг без нього жити, відколи не стало Тома-молодшого. Ти міг би малювати, сказав він собі. Чи робити якесь інше корисне діло. Можливо, подумав він. Але виконувати обов'язок простіше. Це теж корисне діло, сказав він собі. І ти не заперечуй. Воно допомагає покінчити з тим усім. Задля цього ми всі й працюємо. А що буде далі — хто його знає. Ми переслідуємо тих негідників зовсім непогано, тож перепочинь десяток хвилин і виконуй далі свій обов'язок. Який там біс непогано, подумав він. Дуже добре переслідуємо.
— Ти будеш їсти, Томе? — гукнув до нього знизу Ара.
— Ні, хлопче, їсти мені не хочеться,— відказав Томас Хадсон.— А от холодного чаю вип'ю. Там є пляшка на льоду.
Ара подав йому пляшку. Томас Хадсон узяв її і прихилився до рогу містка. Він пив з пляшки холодний чай і дивився на той найбільший з навколишніх острівців, що лежав попереду. Тепер коріння прибережних мангрів було все на видноті, і здавалося, ніби острів стоїть на дибах. Потім він побачив ліворуч зграю фламінго. Вони летіли низько над водою, дуже гарні в світлі сонця. Їхні довгі шиї були похилені донизу, незграбні лапи випростані, а самі вони немов закляклі, і тільки рожеві з чорним крила раз по раз стріпувались, несучи їх до замуленої коси, що видніла попереду й праворуч. Томас Хадсон дивився на них і милувався їхніми спрямованими вниз чорно-білими дзьобами й отією рожевою барвою, якої вони надавали небу і яка немов заслоняла собою химерну будову кожного окремо взятого птаха, але й кожен з них сам собою тішив око. Та коли птахи порівнялися з тим зеленим островом, Томас Хадсон побачив, що вся зграя нараз рвучко повернула праворуч.
— Аро,— гукнув він униз.
Ара піднявся на місток і сказав;
— Слухаю, Томе.
— Візьми три ninos із шістьма магазинами до кожного, десяток гранат та середню санітарну сумку і поклади в шлюпку. І будь ласка, пришли сюди Віллі.
Фламінго вже були на обмілині далеко праворуч і заклопотано копирсалися в мулі. Томас Хадсон саме дивився на них, коли Віллі сказав;
— Ти глянь, скільки бісових фламінго.
— Вони летіли над островом, і щось їх там сполохало. Я певен, що з того боку стоїть або та шхуна, або якесь інше судно. Хочеш поїхати зі мною, Віллі?
— Ну звісно.
— Ти вже попоїв?
— Засуджений до страти добряче підобідав.
— Тоді йди допоможи Арі.
— Ара їде з нами?
— Ні, я беру Пітерса, бо він знає німецьку.
— А не можна замість нього Ару? Я не хочу бути в бою з Пітерсом.
— Може, Пітерс своєю німецькою мовою допоможе нам уникнути бою. Слухай, Віллі. Мені потрібні полонені. До того ж там з ними лоцман, і я не хочу, щоб він загинув.
— Ти виставляєш багато умов, Томе. І це при тому, що їх там вісім чи, може, й дев'ять, а нас троє. Та й який біс знає, що з ними лоцман?
— Ми знаємо.
— Давай не будемо гратися в розтаке благородство.
— Я питав тебе, чи хочеш ти їхати.
— Я їду,— сказав Віллі.— От тільки той Пітерс...
— Пітерс буде битися. Зроби ласку, пришли сюди Антоніо й Генрі.
— Ти думаєш, Томе, вони там? — спитав Антоніо.
— Я цілком певен.
— Томе, а мені з вами не можна? — спитав Генрі.
— Ні. Шлюпка вміщає тільки трьох. Якщо з нами щось станеться, постарайтеся прошити шхуну із п'ятдесяток, коли вона спробує втекти з початком припливу. Потім знайдете її в отій довгій затоці. Вона буде пошкоджена. А можливо, й не дійде аж туди. Якщо зможете, захопіть полоненого, одвезіть на Кайо-Франсес і здайте під розписку.
— Чи не міг би я поїхати замість Пітерса? — спитав Генрі.
— Ні, Генрі. Ти вже пробач, але він говорить по-німецькому. Команда в тебе добра,— мовив він до Антоніо.— Якщо з нами все буде гаразд, я залишу Віллі й Пітерса на шхуні з чим там приведеться, а сам привезу шлюпкою полоненого.
— Наш останній полонений не довго дихав,
— Постараюся привезти справного, міцного й здорового. Ідіть наниз і догляньте, щоб усе там було як слід. А я хочу трохи подивитися на отих фламінго.
Він стояв на містку й дивився на рожевих фламінго. Річ тут не тільки в забарвленні, думав він. Не тільки в поєднанні чорного з ясно-рожевим. Головне — їхня величина і те, що вони потворні подекуди, але химерно-прекрасні в цілому. Мабуть, це дуже стара порода птахів, що дійшла до нас із прадавнини.
Він не дивився на птахів у бінокль, бо тепер йому не потрібні були деталі. Йому потрібна була та рожева барва на сіро-бурому тлі. Тим часом туди прилетіли ще дві зграї, і тепер уся обмілина була забарвлена так, як він ніколи не наважився б намалювати. Чи, може, й наважився б і саме так намалював би. Приємно помилуватися на фламінго, вирушаючи в таку дорогу, подумав він. А тепер треба йти, щоб вони там не стривожились і не уявили собі казна-чого.
Він зійшов з містка і сказав:
— Хілю, піднімайся туди й не спускай бінокля з острова. Генрі, якщо почуєш багато шуму, а потім з-за острова покажеться черепашатник, відбатуй йому к розтакій матері ніс. Усі інші хай стежать у біноклі, куди тікатимуть ті, що вціліють, а переловити їх зможете й завтра. Якщо шлюпка буде пошкоджена, позабивайте дірки і вживайте її на діло. На шхуні є човен, його теж зможете полагодити й пустити в діло, якщо ми не дуже його роздовбаємо.
— Які ще накази? — спитав Антоніо.
— Регулярно випорожнюйтесь і живіть по змозі праведно. Ми не примусимо довго себе чекати. А вас двох, панове байстрюки, прошу зі мною. Ходім.
— Моя бабуся завжди твердила, що ніякий я не байстрюк,— мовив Пітерс.— Вона казала, що я наймиліше й найзаконніше дитинча в усій окрузі.
— І моя матуся запевняла, що я не байстрюк,— сказав Віллі.— Як ми сядемо, Томе?
— Найкраща рівновага, коли ти на носі. Та коли хочеш, на носі сяду я.
— Ні, сідай до стерна,— відказав Віллі.— Он який тепер у тебе корабель.
— Виходить, випав мій номер,— мовив Томас Хадсон.— Росту вгору. Прошу на борт, містере Пітерс.
— Радий вітати вас на борту, адмірале,—сказав Пітерс.
— Щасливих ловів! — гукнув Генрі.
— Будь покійник! — гукнув у відповідь Віллі. Заджеркотів мотор, і шлюпка пішла на силует острова, що тепер, коли вони були над самою водою, здавався ще нижчим. — Я підійду збоку, і ми тихцем піднімемось на борт. Обидва кивнули — один на середній банці, другий на носі.
— Залізяччя начепіть на себе. Тепер нехай бачать, начхати, — сказав Томас Хадсон.
— Не знаю, де б я його все й сховав,— мовив Пітерс.— Я тепер чисто як бабусин мул.
— То й нехай. Мул добренна худобина.
— Томе, я доконче маю пам'ятати всю оту чортівню щодо лоцмана?
— Пам'ятай, але май і свою голову на в'язах.
— Ну от,— озвався Пітерс.— Тепер усі наші розтакі клопоти к бісу.
— Годі, помовчмо,— сказав Томас Хадсон.— На борт поліземо всі водночас, і якщо їх не буде на палубі, ти гукнеш їм по-їхньому, щоб виходили, руки вгору. Все. Говорити більш не можна, бо голоси чути далі, ніж мотор.
— А що, як вони не вийдуть?
— Віллі кине вниз гранату.
— А якщо вони будуть на палубі?
— Обстріляємо по секторах. Я — кормовий, Пітерс — середній, ти — носовий.
— А гранату вниз мені кидати?
— Ну звісно. Ми повинні захопити поранених, яких можна врятувати. Тим-то я і взяв санітарну сумку.
— Я думав, це для нас.
— І для нас. А тепер цить. Усе ясно? 
— Ясніше за г....,— відказав Віллі.
— А затичок для гузен нам не видали? — спитав Пітерс.
— Їх же скинули з літака сьогодні вранці. Хіба ти не одержав?
— Ні. Моя бабуся завжди казала, що жодне дитинча на всьому Півдні не має такого поганого шлунка. Одну мою пелюшку навіть виставлено у Смітсонівському інституті.
— Ну, годі брехати,— тихо мовив Віллі, одхилившись назад.— Ми маємо все зробити ще завидна, Томе?
— Зараз же.
— Бідолашна моя голівонька,— сказав Віллі.— Оце-то я вскочив у халепу з цими злодюгами й горлорізами.
— Заткнися, Віллі. Побачимо, який ти в бою.
Віллі кивнув головою і втупив своє видюще око вперед, на зелений острів, що немовби стояв навшпиньки на рудувато-коричневому корінні мангрів. Він ще тільки раз обізвався перед тим, як вони почали обходити мис:
— На цьому корінні трапляються добрячі устриці. Томас Хадсон мовчки кивнув головою.

XVI
Вони побачили шхуну одразу ж як обійшли мис і поминули вузьку протоку між тим островом і невеличким сусіднім острівцем. Вона стояла біля самого острова носом до берега, із щогли звисали пагони дикого винограду, а палуба була вкрита зеленим мангровим гіллям.
Віллі одхилився назад і тихо промовив майже у вухо Пітерсові:
— Човна на ній немає. Перекажи далі.
Пітерс обернув своє веснянкувате обличчя й сказав:
— Човна на ній немає. Певно, поїхали на берег.
— Піднімемось на борт і потопимо її,— мовив Томас Хадсон.— План той самий. Перекажи далі.
Пітерс нахилився вперед і заговорив Віллі у вухо, і Томас Хадсон побачив, як той похитав головою. Потім підняв руку й показав пальцями очко. Очко наче дірка в гузні, подумав Томас Хадсон.
Вони підійшли до шхуни з граничною швидкістю, на яку був здатен кавовий млинок у них за кормою, і Томас Хадсон вправно, без найменшого поштовху, пристав до борту. Віллі накинув кішку на планшир шхуни, міцно закріпив її, і вони всі троє майже воднораз опинилися на борту. Під ногами в них було мангрове гілля з його свіжим мертвотним духом, і Томас Хадсон побачив замасковану диким виноградом щоглу, і все те знов діялося наче уві сні. Потім він побачив відчинений люк та відчинений і прикритий мангровим гіллям форлюк. На палубі нікого не було.
Томас Хадсон махнув рукою до Віллі, щоб той ішов до форлюка, а сам націлив туди автомат і подивився, чи поставлено спуск на безперервну стрільбу. Під босими ногами він відчував тверді округлі гілки, слизьке листя і теплі мостини дерев'яної палуби.
— Скажи їм, нехай виходять з руками вгору,—тихо мовив він до Пітерса.
Пітерс грубо, гортанно заговорив по-німецькому. Ніхто не обізвався, і нічого не сталось.
Цей бабусин онучок має добрячу дикцію, подумав Томас
Хадсон і промовив:
— Скажи, ми даємо їм десять секунд на те, щоб вийшли. Будемо поводитися з ними як з військовополоненими. Потім лічи до десяти.
Пітерс говорив так, наче виголошував вирок усій Німеччині. Який величний голос, подумав Томас Хадсон і швидко озирнувся, чи не видно де човна. Та побачив лише темне коріння й зелене листя мангрів.
— Лічи до десяти й кидай гранату,— сказав він.— А ти, Віллі, пильнуй за тим розтаким форлюком.
— На ньому ж, розтуди його, гілля накидано.
— То заштовхни туди гранату, коли Пітерс кине свою. Не кидай, а заштовхни.
Пітерс полічив до десяти і, не сходячи з місця, високий, розслаблений у суглобах, мов бейсболіст на подачі, узяв автомат під ліву пахву, висмикнув зубами чеку і, потримавши у руці вже задимілу гранату, неначе давав їй розігрітися, рвучким рухом передпліччя — чисто як Карл Мейс,— жбурнув її в темряву люка.
Оце актор, подумав Томас Хадсон, дивлячись на нього. Адже він певен, що там унизу нікого нема.
Томас Хадсон ступив уперед, і далі тримаючи люк під прицілом свого «Томпсона». Пролунав уривчастий гримкий вибух Пітерсової гранати, і Томас Хадсон побачив, як Віллі розсуває гілля, щоб укинути гранату в форлюк. І раптом праворуч від щогли, там, де звисали виноградні пагони, він побачив автоматне дуло, що виткнулося з гілля над тим самим люком, біля якого був Віллі. Він натиснув спуск, але й той автомат дав п'ять частих пострілів, що проляскотіли, мов дитяча тріскачка. Потім із сліпучим спалахом вибухнула граната Віллі, і Томас Хадсон, подивившись туди, побачив, що Віллі висмикує чеку з другої гранати. Пітерс лежав на боці, головою на планширі. Кров з його голови стікала в бортовий жолоб.
Віллі вкинув гранату в люк, і вона вибухнула з іншим звуком, бо перед тим закотилася десь далі під палубу.
— Як гадаєш, є ще хтось живий із тих падлюк? — спитав Віллі.
— Зараз я ще звідси одну вкину,— сказав Томас Хадсон. Він пригнувся й побіг, щоб не втрапити під вогонь з великого люка, а тоді обхопив рукою гранату—сіру, масивну, важку, з грубою насічкою,— висмикнув з неї чеку і, підступивши до люка, закотив гранату в корму. Розлігся вибух, тріск, і над розтрощеною зі споду палубою піднявся дим.
Віллі стояв і дивився на Пітерса, і Томас Хадсон теж підійшов і поглянув на нього. Пітерс лежав майже такий самий, який був завжди.
— Ну от, нема в нас більше перекладача,— мовив Віллі. Його видюще око посіпувалось, але голос звучав рівно.
— Швидко вона осідає,— сказав Томас Хадсон.
— Вона й так сиділа на мілині. А тепер хилиться набік.
— Ми ще не встигли багато чого зробити, Віллі.
— І рахунок нічийний. Один — один. Але триклятий черепашатник ми все-таки потопили.
— Катай-но ти назад і повертайся з Арою та Генрі. Нехай Антоніо виведе катер до мису, як тільки почнеться приплив.
— Спершу я перевірю, що там унизу.
— Я сам перевірю.
— Ні,— сказав Віллі.— Це моє діло.
— Як ти себе почуваєш, хлопче?
— Дуже добре. От тільки засмучений звісткою про смерть містера Пітерса. Треба закрити йому обличчя. І повернути його так, щоб голова була вище, бо шхуна сідає на цей бік.
— А що з тим гадом на носі? 
— Шмаття.

XVII
Віллі поїхав по Ару та Генрі. Томас Хадсон лежав за високим планширом шхуни ногами до люка й видивлявся, чи не з'явиться човен. По той бік люка ногами до нижчого борту лежав Пітерс. Обличчя його було накрите німецькою матроською робою. Як це я ніколи не помічав, що він такий високий на зріст, подумав Томас Хадсон.
Вони з Віллі разом оглянули шхуну всередині, де все було шкереберть. На борту залишався тільки один німець — той, що вбив Пітерса. Певно, прийняв його за командира. Вони знайшли на шхуні ще один автомат Шмайссера й тисячі зо дві патронів у металевому ящику, що був розкритий обценьками чи консервним ножем. Як видно, ті, що поїхали на берег, забрали зброю з собою, бо нічого більше на борту не було.
Човен мав щонайменше шістнадцять футів завдовжки й чималу вагу, якщо судити з підпор та слідів від його днища на палубі. Запас харчів у них ще був достатній: переважно в'ялено риба та просмажена насухо свинина. Пораненого вони залишили на шхуні, і саме він стріляв у Пітерса. Він мав тяжку рану в стегні, що вже майже загоїлась, і другу таку саму — в м'якуші лівого плеча. Були в них детальні карти узбережжя й Вест-Індських островів та ще ящик сигарет «Кемел» без фірмової марки, з написом «Постачання флоту». Ні кави, ні чаю і ніякого спиртного на шхуні не було.
Поставало питання, що вони робитимуть тепер. Та й де вони. Вони напевне бачили або чули короткий бій, що відбувся на шхуні, і тепер могли повернутися по свої припаси. Бачили, мабуть, і те, що один поїхав у шлюпці з підвісним мотором, а з пострілів та вибухів гранат зміркували, що на борту ще може бути троє вбитих чи тяжко поранених. Отже, могли повернутися чи то по припаси, чи то по щось інше, сховане на шхуні, я коли споночіє, зробити спробу дістатися до материка, Якби вони й сіли на мілину, то легко зняли б човен самотужки.
Човен у них був, як видно, надійний. А Томас Хадсон не мав тепер радиста, щоб передати прикмети човна, і, отже, шукати його не було кому. До того ж, якби вони захотіли й наважились, то могли б спробувати поночі захопити катер. Але це було малоймовірно.
Томас Хадсон обмірковував усе так ретельно, як тільки міг. І зрештою розважив: вони напевне заб'ються в мангрові хащі, витягнуть на берег човен і сховають його. Якщо ми поткнемося за ними, вони легко зможуть перестріляти нас із засідки. А тоді рушать до внутрішньої затоки, вийдуть на відкриту воду і спробують проскочити вночі повз Кайо-Франсес. Це неважко. Харчі якісь знайдуть по дорозі, а ні — то заберуть десь силоміць і отак підуть собі на захід, щоб потім пробратися до котрогось із німецьких земляцтв поблизу Гавани, де їх переховають і всіляко підтримають. Добути собі кращий човен їм теж неважко. Заберуть у когось. Чи вкрадуть.
Мені треба доповісти про все на Кайо-Франсесі, одвезти Пітерса й дістати вказівки. Доки не повернемось у Гавану, особливих прикрощів не буде. На Кайо-Франсесі командує лейтенант, з ним ніяких ускладнень не виникне, і ми зможемо залишити там Пітерса. Щоб довезти його туди, льоду в нас істачить, там і пальним заправимось, а льоду дістанемо в Кайбар'єні. Нам треба будь-що зловити цих негідників. Але я не збираюся ні за такої матері душу підставляти Віллі, Ару й Генрі під шквальний автоматний вогонь з мангрової хащі. Їх там, судячи з усього, що ми тут бачили, вісім чоловік. Сьогодні я мав нагоду застукати їх зі спущеними штаньми і пропустив її, бо вони чи то надто хитрі, чи надто щасні, а до того ж добре знають своє діло.
Ми втратили одного чоловіка, і цей один — радист. Зате ми залишили їх без шхуни, при одному човні. Якщо я побачу той човен, ми знищимо і його, а острів обложимо й накриємо їх там. Але стромляти наші голови в пасіку, де нас буде троє проти вісьмох, я не збираюся. І якщо мені потім надають по с...., то нехай надають. Зрештою, надають і так, і так. За те, що я втратив Пітерса. Якби втратив будь-кого з вільнонайманих, нікому й не заболіло б. Крім мене та моєї команди.
Скоріше б уже вони повернулися, подумав він. Не хочу я бути один, коли ті негідники з'являться сюди побачити, що сталося з їхньою шхуною, і вести з ними бій сам на цьому безіменному острові. Цікаво все-таки, куди вони подались отим своїм човном і що там роблять? Може, шукають устриць. Віллі казав, що тут є устриці. А може, просто не схотіли залишатися вдень на своєму черепашатнику, щоб їх не засікли з літака. Та ні, вони вже, певно, знають, в які години тут патрулюють літаки. Хай їм чорт, з'являлися б уже чи що, то, може, швидше б усе це скінчилось. Прикриття в мене тут непогане, а вони, перш ніж потрапити на борт, будуть у мене всі як на долоні. А як по-твоєму, чому той поранений не стріляв раніш, поки ми не залізли на шхуну? Він же мав почути шум мотора. Можливо, спав. Та й наш мотор дуже тихий, його майже не чути.
Надто багато тут усяких «чому», подумав він, і я зовсім не певен, що все як слід розрахував. Можливо, не треба було вчиняти наскок на шхуну. Але мені здається, я таки мав це зробити. Ми потопили шхуну, втратили Пітерса і вбили одного з них. Не хтозна-як добре, та все-таки на нашу користь.
Він почув джеркотіння мотора і, обернувшись, побачив, як шлюпка обходить мис. Але в ній був лиш один чоловік — Ара, що стернував на кормі. Та помітив він і те, як низько шлюпка сидить у воді, й зрозумів, що Віллі та Генрі лежать у ній на дні. А Віллі таки хитрюга, подумав він. Нехай ті на острові побачать, що приїхав тільки один, але не той, що вів шлюпку звідси. Не знаю, чи справді хитра ця вигадка. Але Віллі напевне мав якісь свої міркування.
Шлюпка підійшла до шхуни з підвітряного боку, і Томас Хадсон побачив широкі груди Ари, його довгі руки та смагляве обличчя, таке незвично серйозне в ці хвилини, і помітив, як нервово сіпаються м'язи у нього на ногах. Генрі та Віллі лежали долілиць, поклавши голови на руки.
Коли шлюпка пристала до підвітряного борту шхуни, що похилилася від берега до води, і Ара взявся за леєр, Віллі повернувся на бік і сказав:
— Лізь на борт, Генрі, й повзи до Тома. Ара подасть тобі твоє залізяччя. І Пітерсове там забереш.
Генрі обережно поповз на животі по нахиленій палубі. Поминаючи Пітерса, швидко позирнув на нього.
— Привіт, Томе,— мовив він.
Томас Хадсон поклав руку йому на плече й тихо сказав:
— Повзи на ніс і втиснися в палубу. Щоб нічого не було видно над бортиком.
— Гаразд, Томе,—відповів той здоровань і помалу, дюйм за дюймом, поповз нахиленою палубою до носа. Йому довелося перелізти через Пітерсові ноги, і він підібрав його автомат і магазини. Магазини застромив за пояс, помацав у Пітерса в кишенях, витяг звідти гранати й теж причепив до пояса. Тоді поплескав Пітерса по ногах і, тримаючи свій та його автомати за стволи, поповз далі до свого місця на носі.
Томас Хадсон спостерігав, як Генрі повз похилою палубою по мангровому гіллю і як, поминаючи розтрощений вибухом гранати форлюк, зазирнув туди. Те, що він там побачив, ніяк не відбилося на його обличчі. Опинившись під захистком планшира, він поклав обидва автомати праворуч себе, а тоді перевірив Пітерсів і заправив у нього новий магазин. Решту магазинів розіклав попід бортиком планшира, потім відчепив від пояса гранати й поклав їх напохваті.
Побачивши, що він зайняв свою позицію і видивляється на зелений острів, Томас Хадсон повернув голову й заговорив до Віллі, що лежав на дні шлюпки, заплющивши проти сонця і видюще, й штучне око. На ньому була вицвіла сорочка кольору хакі з довгими рукавами, подерті шорти й старі тенісні туфлі. Ара сидів на кормі, і Томас Хадсон бачив згори його буйну чорну чуприну та великі руки, що напружено стискали бортик шлюпки. Ноги його й досі посіпувались, але Томас Хадсон уже давно знав, як він завжди нервує перед небезпечним ділом і як чудово тримається потім, тільки-но воно розпочнеться.
— Віллі,— мовив Томас Хадсон.— Ти щось надумав? Віллі розплющив своє видюще око, а штучне так і лишимося заплющене.
— Я прошу дозволу прогулятися на той край острова й побачити, що там діється. Не можна дати їм ушитися звідси.
— Я поїду з тобою.
— Ні, Томмі. Я це розтаке діло знаю, воно ж моє ремесло.
— Я не дозволю тобі їхати туди самому.
— А це можна зробити тільки так. Звірся на мене, Томмі. Ара повернеться сюди і, якщо я їх сполохну, підіграє вам. А якщо все буде тихо, приїде й підбере мене там-таки на березі. Обидва його ока були широко розплющені, і він дивився на Томаса Хадсона так переконливо, наче продавець, що умовляє покупця придбати якусь потрібну в домі річ, а той би й купив, та не має стільки грошей.
— Ні, я поїду з тобою.
— Забагато буде шелесту, Томе. Я ж тобі правду кажу, я це діло, розтуди його, добре знаю. Вважай, великий фахівець. Кращого за мене ніде не знайдеш.
— Ну гаразд. Їдь,— сказав Томас Хадсон.— Але роздовбай там їхній бісів човен.
— А що, по-твоєму, я думаю там робити? Лежати на пісочку й рукоблудити?
— Ну, коли вже їдеш, то їдь.
— Слухай, Томе. Тепер ти маєш дві пастки. Одну на катері, другу тут. Ара — твої колеса. І йдеться лише про те, щоб не долічитися якогось там морського піхотинця, начисто списаного зі служби. Що ж тебе муляє?
— Те, що ти так багато базікаєш,— відказав Томас Хадсон.— Забирайся під три вітри, і хай благословить тебе чорт.
— Будь покійник,— сказав йому Віллі.
— Як послухати тебе, то ти в формі,— мовив Томас Хадсон і квапливо пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити.
— Не турбуйся,— озвався Віллі.— Я йому й лежачи все розтлумачу.
Ара сказав:
— Я швидко, туди й назад, Томе.
Томас Хадсон бачив, як він запустив мотор і як шлюпка вийшла на протоку, бачив на кормі широку спину та чорну кучму Ари, і Віллі, що простягся на дні шлюпки. Він ліг так, що голова його була біля самих ніг Ари, і він міг говорити до нього.
Славний, хоробрий, безпутний сучий син, думав Томас Хадсон. Друзяка Віллі. Це ж він допоміг мені віднайти себе, коли я вже ладен був згорнути руки. Ні, коли доходить до справжнього діла, то я волію мати поруч себе добрячого морського піхотинця, нехай навіть і начисто списаного, аніж будь-кого іншого. А в нас саме дійшло до справжнього діла. Щасти тобі, містере Віллі, подумав він. І не будь покійник.
— Як ти там, Генрі? — тихо запитав він.
-- Добро, Томе. А те, що Віллі поїхав туди сам, це ж справжне геройство, скажи?
— Та він і слова такого не знає,— відказав Томас Хадсон.— Просто вважає, що це його обов'язок.
— Шкода, що ми з ним не були друзями.
— Коли добре прикрутить, то всі ми друзі.
— Віднині я з ним дружитиму.
— Віднині ми всі маємо безліч добрих намірів,— сказав Томас Хадсон. — Хоч би воно колись уже настало, те віднині.

XVIII
Вони лежали на гарячій від сонця палубі, озираючи берегову лінію острови. Сонце пекло їм спини, але вітер охолоджував шкіру. Спини їхні були майже такі ж темні, як обличчя тих індіанок, яких вони бачили вранці на одному із зовнішніх островів. Здається, це було вже так давно, як і все моє життя, подумав Томас Хадсон. І ті індіанки, і відкрите море, і довгі рифи, об які розбивалися хвилі, і темна безодня тропічного океану вдалині — усе те було тепер так далеко позаду, як і саме його життя. А могли ж ми вийти з цим вітром на відкриту воду й піти на Кайо-Франсес, і Пітерс відповів би на їхні світлові сигнали, і вже сьогодні ввечері ми всі пили б холодне пиво. Не думай про це, хлопче, спинив себе він. Так було треба.
— Генрі,— мовив він.— Як тобі там?
— Чудово, Томе,— дуже тихо відповів той.— Скажи, граната може вибухнути сама, якщо перегріється на сонці?
— Ніколи такого не бачив. Але загалом це може підвищити її вибухову силу.
— Сподіваюсь, Ара взяв з собою води.
— А ти не помітив, вони занесли воду в шлюпку?
— Ні, Томе, не помітив. Я був заклопотаний своїм ділом. Та ось крізь вітер до них долинуло джеркотіння підвісного мотора. Томас Хадсон обережно повернув голову й побачив, що шлюпка обходить мис. Вона сиділа на воді високо, і на кормі був Ара. Томас Хадсон впізнав його широкі плечі та чорну кучму волосся. Він знову повернувся обличчям до острова й побачив нічну чаплю, що знялася над деревами посередині острова й полетіла геть. Потім звідти випурхнули двоє лісових ібісів, трохи покружляли, а тоді, то часто лопочучи крильми, то вільно пливучи в повітрі, подалися за вітром до одного з малих острівців.
Генрі стежив очима за птахами, потім сказав:
— Певно, Віллі уже далеченько забрався.
— Еге ж,— мовив Томас Хадсон.— Вони злетіли з того узвишшя, що посередині острова.
— Виходить, там нікого більше немає.
— Так, якщо це Віллі їх сполохав.
— Десь там він і має тепер бути, якщо не дуже важко пробиратися.
— Ара вже близько. Гляди тепер не витикайся.
Ара завів шлюпку за похилений до води підвітряний борт шхуни й накинув кішку на нланшир. Потім обережно й чіпко, як ведмідь, заліз на палубу. На шиї в нього, прив'язані до уривка грубої жилки, висіли дві пляшки — одна з водою, друга, від джину, з холодним чаєм. Він поповзом перетнув палубу й ліг поруч Томаса Хадсона.
— Як би його сьорбнути тієї водички? — обізвався Генрі. Ара поклав своє спорядження біля Хадсонового, одв'язав від жилки пляшку з водою і обережно поповз нахиленою палубою понад люками туди, де розташувався Генрі.
— Пий,— мовив він.— А купатися й не пробуй.
Він поплескав Генрі по спині, переповз назад і знову ліг поруч Томаса Хадсона.
— Томе,— сказав він, якомога притишуючи голос.— Ми нічого там не побачили. Я висадив Віллі далеко по той бік, майже прямо навпроти нас, і поїхав на катер. Там я піднявся на борт з протилежного від острова боку. Пояснив усе Антоніо, і він добре зрозумів. Потім я заправив мотор шлюпки, налив запасну каністру й узяв пляшку води та пляшку чаю з льоду.
— Добре,— мовив Томас Хадсон. Він трохи посунувся вниз на похилій палубі й припав до пляшки з холодним чаєм.— Дуже дякую тобі за чай.
— То Антоніо згадав. Ми тоді їхали поспіхом і про дещо забули.
— Ти пересунься до корми, прикриєш той бік.
— Гаразд, Томе,— сказав Ара.
Вони лежали на сонці та вітрі, і кожен не спускав з очей острова. Час від часу там злітав птах чи два, і вони знали, що їх сполохав або Віллі, або ж ті інші.
— Мабуть, дратується там Віллі через цих птахів,— мовив Ара.— Він про них і не подумав, коли йшов.
— Еге ж, це однаково, що сигнальні повітряні кулі запускати,— відказав Томас Хадсон. Він був замислився і тепер обернувся й поглянув через плече.
Усе це дедалі менше йому подобалось. Надто багато птахів злітало над островом. Тож які тепер підстави вважати, що ті, кого вони шукають, справді там? Та й, власне, що їм там було робити? Лежачи отак на палубі, він відчував у грудях холодну порожнечу від думки, що їх обох, і його, і Віллі, ошукано. А може, вони й не мали наміру обвести нас круг пальця. Але оті птахи, подумав він; надто вже їх багато, і нічого доброго це не обіцяє. У повітря знялося ще двійко ібісів, уже недалеко від берега, і Томас Хадсон обернувся до Генрі й сказав:
— Зроби ласку, Генрі, спустись у форлюк і постеж за берегом з того боку.
— Там страшенно бридко.
— Я знаю. 
— Гаразд, Томе.
— Гранати й магазини залиш, візьми тільки nino і одну гранату в кишеню.
Генрі обережно сповз у люк і почав видивлятися на внутрішні острівці, що заступали собою відкриту протоку. Вираз його обличчя не змінився. Але для цього йому довелося міцно стулити губи.
— Ти пробач мені, Генрі,— мовив Томас Хадсон.— Нічого не вдієш, так потрібно.
— Та я нічого,— відказав Генрі. І раптом його удавана суворість дала тріщину, і він усміхнувся своєю чарівною широкою усмішкою. — Просто я не зовсім так хотів би провести літо.
— Я теж. Але поки що все йде не так легко та просто, як нам хотілося б.
Над мангровими заростями злетів бугай, і Томас Хадсон почув його гучний крик і побачив, як птах сполохано шугнув убік за вітром. І тоді він почав простежувати шлях Віллі крізь хащу за тими зльотами птахів. Коли птахи не злітали, було очевидно, що він повернув назад. Та трохи згодом вони знову фуркали вгору, і Томас Хадсон знав, що тепер Віллі пробирається навітряним краєм острова. За три чверті години він побачив велику білу чаплю, що перелякано знялась у повітря й, важко махаючи крильми, полетіла геть, і промовив до Ари:
— Він уже вийшов на берег. Їдь до мису й забери його.
— Я його бачу,— за хвилю сказав Ара.— Він помахав рукою. Онде лежить біля самого берега.
— Їдь забери його і привези так само нишком.
Узявши свій автомат і засунувши в кишені по гранаті, Ара зісковзнув у шлюпку. Тоді вмостився на кормі й відштовхнувся од борту шхуни.
— Слухай, Томе, кинь-но мені пляшку з чаєм.
Для певності Ара зловив пляшку обома руками, а не однією, як робив звичайно. Він полюбляв ловити однією рукою гранати, причому пожбурені якнайдужче, і так само полюбляв прикушувати зубами ковпачки детонаторів. Але цей чай був для Віллі, а Ара добре розумів, що довелось йому знести, нехай навіть марно, і тим-то так дбайливо примостив пляшку під кормою, сподіваючись, що чай ще холодний.
— Що ти скажеш, Томе? — спитав Генрі.
— Нас пошили в дурні. Поки що.
Невдовзі шлюпка знов підійшла до борту. Віллі лежав на дні, тримаючи обома руками пляшку з чаєм. Хоч він перед тим і вмився у протоці, руки та обличчя його були подряпані й замащені кров'ю, а один рукав сорочки геть одірваний. Покусане москітами обличчя аж запухло, і скрізь, де тіло не було прикрите одягом, повискакували гулі від москітних укусів.
— Немає там ніякого біса, Томе,— сказав він.— Вони на цей острів і ногою не ступали. Нікудишні ми з тобою хитруни.
— Неправда.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Коли шхуна сіла на мілину, вони пішли попід цим берегом. Чи то шукали якоїсь поживи, чи то хотіли розвідати проходи — цього я не знаю.
— Ти думаєш, вони бачили, як ми захопили шхуну?
— Вони могли бачити або все, або нічого. Надто низько були над водою, отож навряд чи бачили.
— Але почути за вітром напевне могли.
— Мабуть, що й чули.
— То що ж тепер?
— Ти їдь на катер, а потім нехай Ара приїде по Генрі й мене. Вони ще можуть повернутися сюди.
— А як бути з Пітерсом? Ми могли б одвезти його зараз.
— Одвозьте.
— Томмі,ти зайняв позицію не з того боку,— сказав Віллі.— Я не хочу лізти з порадами, але ми обидва помилилися.
— Знаю. Коли Ара забере Пітерса, я спущуся в задній люк.
— Нехай він сам його повантажить,— Сказав Віллі.— Вони можуть побачити силуети. А розгледіти те, що лежить на палубі, можна тільки в бінокль.
Томас Хадсон пояснив це Арі, і той заліз на борт і впорався з Пітерсом дуже легко й незворушно, тільки затягнув йому на потилиці робу, що закривала обличчя. Він зробив усе без надмірної делікатності, але й не грубо, і коли підняв Пітерса з палуби й спустив його головою вперед у шлюпку, то тільки й сказав:
— Дуже він закляклий.
— Недарма ж кажуть: закляк, наче мрець,— мовив Віллі.— Ти хіба не чув?
— Чув,—відповів Ара.—А в нас їх називають fiambres, цебто холодне м'ясо. Як ото закуски в ресторані: холодна риба, холодне м'ясо. Але я думав про Пітерса. Він завжди був такий гнучкий.
— Я пришлю Ару назад. Тобі нічого не треба, Томе?
— Талану,— відказав Томас Хадсон.— Дякую тобі за розвідку, Віллі.
— Ет, звичайнісіньке смердюче дільце.
— Нехай Хіль помастить тобі подряпини.
— Розтуди їх, ті подряпини,— сказав Віллі.— Ходитиму як син джунглів.
Томас Хадсон і Генрі озирали із своїх люків нерівну, порізану лінію острівців, що лежали між ними та довгою затокою, якою, наче каналом, можна було вийти на відкриту воду. Тепер вони говорили, не притишуючи голосу, бо знали, що ті, інші, можуть бути аж ніяк не ближче, ніж на цих малих острівцях.
— Ти пильнуй,—сказав Томас Хадсон. — А я піду викину за борт оті їхні боєприпаси й ще раз погляну, що там є внизу.
Унизу він знайшов чимало такого, чого не помітив першого разу. Тоді завдав на палубу ящик з патронами й зіштовхнув його через борт. Мабуть, треба було розкидати їх пачками, подумав він. Та біс із ними. Він приніс до люка «Шмайссер» і, виявивши, що автомат несправний, поклав його разом із своїм спорядженням.
Віддам Арі, нехай розбирається, подумав він. Принаймні тепер зрозуміло, чому вони не взяли його з собою. То ти гадаєш, що вони залишили того пораненого як розпорядника урочистої зустрічі, а самі вшилися? Чи, може, влаштували його якнайзручніше й подались на розвідку? Ну, і як по-твоєму: чи багато вони бачили й чи багато знають?
— А може, варто було залишити ті боєприпаси як речовий доказ? — спитав Генрі.
— Тепер уже речові докази нам ні до чого.
— І все-таки завжди краще їх мати. Ти ж знаєш, які вони там доскіпливі,— візьмуть усе під сумнів, і край. А нагорі, то, може, й під сумнів узяти не схочуть. Ти ж пам'ятаєш, Томе, як було з тим останнім підводним човном?
— Та пам'ятаю.
— Він аж ген зайшов у гирло Міссісіпі, а вони все брали його під сумнів.
— Це правда.
— Отож я й кажу, що треба було залишити ті боєприпаси.
— Генрі,— мовив Томас Хадсон.— Ти, будь ласка, не тривожся. Ті люди, яких вони перебили, й досі там на острові. Ми маємо кулі від німецького автомата, видалені з них і з того мертвого німчури. Ми маємо другого мертвого німчуру й записані в судновому журналі координати того місця, де його поховано. Ми маємо оцей роздовбаний черепашатник з мертвим на носі. Ми маємо два «Шмайссери». Один несправний, а другий пошкоджений гранатою.
— А що, як раптом налетить ураган і все це розмете? От вони й скажуть, що все воно дуже сумнівне.
— Ну гаразд,— мовив Томас Хадсон.— Нехай усе воно буде сумнівне. А Пітерс?
— Його міг застрелити хтось із нас.
— Еге ж. І доведеться нам усе те зносити.
Вони почули шум мотора, і в наступну мить побачили, як Ара обходить мис. Ця шлюпка йде так високо носом до води, наче каное, подумав Томас Хадсон.
— Збирай своє залізяччя, Генрі,— сказав він.— Повертаємось на катер.
— Коли хочеш, я залюбки залишуся на цій руїні.
— Ні, ти потрібен мені на катері.
Та коли Ара підійшов до борту, він раптом передумав.
— От що, Генрі, ти побудь тут ще трохи, а потім я пришлю по тебе Ару. Якщо вони виткнуться й підійдуть до шхуни, шпурни їм у човен гранату. Переходь сюди, в задній люк, тут тобі буде просторіше. І май голову на в'язах.
— Гаразд, Томе. Дякую, що дозволив мені залишитися.
— Я б залишився сам, а тебе відіслав, але мені треба обговорити дещо з Антоніо.
— Розумію. А може, мені краще обстріляти їх, коли вони підійдуть, а вже потім кинути гранату.
— Як хочеш. Але не вистромляй голови, а гранату кинь з другого люка. І тримайся молодцем.— Він лежав за планширом підвітряного борту й подавав Арі своє спорядження. Потім і сам переліз через борт.— Тобі там унизу не дуже мокро? — спитав він Генрі.
— Ні, Томе. Все добре.
— Гляди не впадай у клаустрофобію і добре пильнуй. Якщо вони покажуться, дай їм підійти під самий борт, а тоді вже вступай у гру.
— Еге ж, Томе.
— Уявляй собі, ніби сидиш у засідці на качок.
— Мені цього не треба, Томе.
Томас Хадсон уже лежав на дні шлюпки.
— Як тільки настане час повернутися, Ара приїде по тебе, тебе.
— Не турбуйся, Томе. Коли хочеш, я можу перебути тут і цілу ніч. Тільки нехай Ара привезе мені чогось попоїсти, ще пляшку води і, може, трохи рому.
— Він приїде й забере тебе, і ми вип'ємо трохи рому на катері.
Ара смикнув шнур мотора, і вони повернули назад до катера. Томас Хадсон відчував біля ніг гранати й вагу автомата на грудях. Він обняв його руками й поколисав, і Ара засміявся й, нахилившись до нього, промовив:
— Такс життя не для добрих малят.

XIX
Усі вони знов були на катері, і надвечірній вітер віяв прохолодою. Зграї фламінго вже покинули обмілину, хоч вона й досі випиналася над водою. У промінні призахідного сонця обмілина здавалася зовсім сірою, і на ній діловито копошився табунець бекасів. Далі тяглося мілководдя, протоки, яких не видно було за мулом, і ген оддалік купчились острівці.
Томас Хадсон стояв, спершись на ріг містка, і розмовляв з Антоніо.
— Години до одинадцятої на повний приплив нема чого й сподіватися,— сказав Антоніо.— Вітер жене воду із затоки та обмілин, і я навіть не знаю, яка тут буде глибина.
— Нас зніме припливом чи доведеться тягти?
— Має зняти. Але ночі тепер безмісячні.
— У тім-то й річ.
— Місяць тільки-но вчора з'явився,— провадив Антоніо.— Зовсім молодий. Учора ввечері ми й не бачили його за хмарами.
— Еге ж.
— Я послав Джорджа й Хіля нарубати гілля, щоб позначити прохід тичками. Ми можемо поїхати шлюпкою, проміряти глибину й розставити по фарватеру тички. Тоді легше буде вибратися звідси.
— Слухай. Коли катер знов буде на плаву, я хотів би стані в такому місці, де можна навести на той черепашатник прожектор та наші п'ятдесятки і щоб хтось на борту посигналив нам ліхтариком, якщо вони виткнуться на човні.
— Це було б найкраще, що можна придумати, Томе. Але потемки туди ніяк не підійти. Хіба що з увімкненим прожектором та зі шлюпкою попереду, щоб хтось замірював глибину, гукав тобі й ставив тички. Тільки тоді ніхто з них і носа не виткне. Нізащо в світі.
— Мабуть, що так. Це я вдруге сьогодні помиляюсь.
— Ти помилився вдень,— сказав Антоніо.— Але то була чиста випадковість. Як ото карту тягти.
— Важливо те, що я помилився. А тепер скажи мені свою думку.
— По-моєму, якщо вони не подалися геть і якщо ми викажемо, що сидимо на грунті, то сьогодні вночі вони неодмінно спробують захопити наш катер. З вигляду ми для них не що інше, як така собі купка аматорів морських прогулянок. Я певен, що коли все те сталося, вони були далеко серед островів. А нас вони зневажають і не мають сумніву, що ми для них легка здобич, бо якщо й стежили за нами, то цілий день бачили на шлюпці одного-єдиного чоловіка.
— На те ми й розраховували.
— А що, як вони побачать, що сталося з їхнім черепашатником?
— Поклич до мене Віллі,— сказав Томас Хадсон. Прийшов Віллі, досі запухлий від москітів. Але подряпини його вже трохи підсохли. На ньому були самі шорти.
— Ну, як ти, сину джунглів?
— Усе гаразд, Томе. Ара приклав мені до покусаних місць хлороформ, і вони більше не сверблять. Та які ж там кляті москіти — з чверть дюйма завбільшки і чорні, як чорнило.
— Ми сьогодні пошилися в розтакі й перетакі дурні, Віллі.
— Розтуди його все. Ми пошилися в дурні з самого початку.
— Як з Пітерсом?
— Зашили його в брезент і обклали льодом. Навряд чи багато за нього дадуть на ринку, але день-два протримається.
— Слухай, Віллі. Я тут казав Антоніо, що хотів би підійти туди й узяти ту бісову руїну під прожектор та під наші п'ятдесятки. Але він каже, що для цього довелося б переполохати весь океан і що так діла не буде.
— Авжеж,— мовив Віллі.— Він має рацію. Це твоя третя помилка сьогодні. У мене на одну менше, і я попереду.
— Як ти гадаєш, чи спробують вони захопити наш катер?
— Ні біса вони не спробують,— відказав Віллі.
— Але ж може таке бути.
— Вони ж іще при своєму розумі. А втім, з великого розпачу можуть і спробувати.— Вони обидва сиділи на містку, прихилившись до затягнутого брезентом поруччя. У Віллі знову засвербіло праве плече, і він терся ним об брезент.— Справді можуть,— повторив він.— Вчинили ж вони оту бійню на острові.
— Вони дивились на це по-своєму. Не забувай, що вони тоді втратили своє судно й теж були в розпачі.
— Ну, а сьогодні втратили друге судно та ще й одного із своїх. А може, вони любили того сучого сина.
— Цілком можливо. А то б не морочилися з ним стільки.
— Той німчура був стріляний горобець,— мовив Віллі.— Вислухав усю балакню про руки вгору, і гранату дав кинути, а тоді вже сказав своє слово. Мабуть, подумав, що Пітерс командир, бо той був дуже важний та ще й так шпрехав по-їхньому.
— Певне, що так.
— Ти ж знаєш, гранати вибухали під палубою. Вони могли їх і не почути. Скільки пострілів ти дав, Томе?
— Щонайбільше п'ять.
— І той дав коротку чергу.
— Вам тут дуже було чути, Антоніо?
— Та ні, не дуже,— відповів Антоніо.— Ми ж стоїмо не за вітром, на північ звідти, а ще острів між нами. Зовсім тихо було чути. Але я почув.
— А вони могли й не почути,— сказав Томас Хадсон.— Зате напевне бачили, як тут весь час сновигала шлюпка і як сіла набік їхня шхуна. Вони неодмінно вирішать, що то пастка. І навряд чи поткнуться до неї.
— По-моєму, це ти слушно розважив,— погодився Віллі.
— Але як ти гадаєш — чи виткнуться вони взагалі?
— Я про це знаю не більше, ніж ти й господь бог. Та хіба не ти в нас завжди розмірковуєш усе за них?
— Еге ж,— відказав Томас Хадсон.— І часом це непогано у мене виходить. Але сьогодні — ну ніяк.
— Розмірковуєш ти добре,— мовив Віллі.— Просто така нещаслива смуга на тебе насунула.
— Ми й справді могли б улаштувати там пастку.
— А тим часом ти сам вскочив у добру пастку,— сказав Віллі.
— Ну от що. Поки ще видно, їдь туди й замінуй там усе як слід.
— Оце ти діло говориш,— погодився Віллі.— Впізнаю старого Тома. Я заміную обидва люки, і дохлого німчуру, і леєр з підвітряного борту. Виявляється, голова в тебе ще варить.
— Не шкодуй вибухівки. Ми маємо її до біса.
— Я ту посудину так нафарширую, що сам господь бог туди не поткнеться.
— Шлюпка повертається,— обізвався Антоніо.
— Ну, я піду скажу Арі. Візьмемо все, що треба, й поїдемо,— мовив Віллі.
— Ти тільки себе не підірви.
— Ти тільки дурниць не говори,— відказав Віллі.— Відпочив би ти трохи, Томе. Тобі ж не спати цілу ніч.
— Тобі також.
— Е ні, дідька. Я собі спатиму, а коли знадоблюся, збудите.
— Я заступаю на вахту,— мовив Томас Хадсон до Антоніо.— Коли почнеться приплив?
— Він уже почався, але ще не може здолати течії, що йде за вітром із затоки.
— Пристав Хіля до п'ятдесяток, а Генрі нехай відпочине. І всім скажи, щоб відпочивали, бо вночі не спатимуть.
— Чом би тобі не випити, Томе?
— Не хочу. Що в нас сьогодні на вечерю?
— Великий шмат вареної риби під іспанським соусом, з чорними бобами та рисом. А от фруктових консервів уже немає.
— Я ж замовляв тоді на Конфітесі.
— Так. Але їх викреслили із списку.
— А якісь сушені фрукти є?
— Абрикоси.
— Замочи їх на ніч і даси завтра на сніданок.
— Генрі не схоче їсти зранку сушені фрукти. — Ну, то даси йому до обіду, коли в нього добрий апетит. Суп у тебе ще є?
— Є вдосталь.
— Як з льодом?
— На тиждень вистачить, якщо не дуже багато піде на Пітерса. Чом ти не хочеш поховати його в морі, Томе?
— Може, так і зробимо,— відповів Томас Хадсон.— Він завжди казав, що хотів би бути похований у морі.
— Він багато чого казав. 
— Еге ж.
— Томе, чому ти все-таки нічого не вип'єш?
— Ну гаразд,— мовив Томас Хадсон.— Джин у нас ще є?
— Твоя пляшка стоїть у шафці.
— А зелені кокоси?
— Є.
— Зроби мені джин з кокосовою водою і з лимоном. Якщо є лимони.
— Лимонів багато. Там у Пітерса десь заховане його шотландське віскі, я пошукаю. Може, ти краще випив би віскі?
— Ні, знайди і замкни. Воно нам може придатися.
— Зараз зроблю тобі твоє питво.
— Дякую. Може, нам усе-таки пощастить, і вони проти ночі виткнуться.
— Я в це не вірю. Тут у мене з Віллі однакові погляди. Але можуть і виткнутись.
— Ми для них величезна спокуса. Їм же потрібне якесь судно.
— Усе це так, Томе. Але ж вони не дурні. Якби вони були дурні, ти б не зміг отак за них розмірковувати.
— Ну гаразд. Неси мені питво.— Томас Хадсон розглядав у бінокль низку острівців.— А я спробую ще трохи поміркувати за них.
Але міркувати до ладу він уже не міг. І не тільки за них, а й взагалі. Він дивився, як шлюпка з Арою на кормі та невидимим на дні Віллі заходить за мис. Дивився, як урешті знявся в повітря й полетів на один із зовнішніх островів табунець бекасів. А потім, коли дивитися стало ні на що, взявся до питва, що його приніс Антоніо.
Він згадав про те, як давав собі слово не пити в цьому плаванні, навіть оцього прохолодного вечорами, щоб не думати ні про що інше, крім діла. Згадав, як намірявся заганяти себе, щоб увечері падати з утоми й засинати мертвим сном. Але не шукав собі виправдання ні за цю склянку, ні за порушене слово.
Я таки заганяв себе, думав він. Заганяв як треба. І сьогодні маю право випити й подумати про щось інше, крім тих негідників. Якщо вони виткнуться цієї ночі, у нас усе готове до зустрічі. А як не виткнуться, то завтра зранку, коли буде висока вода, я знов піду за ними.
Отож він помалу тягнув своє питво, холодне й чисте на смак, і озирав нерівну лінію острівців перед собою і далі на захід. Випивка завжди відмикала його пам'ять, що її він так старанно тримав тепер під замком, і ці острівці нагадали йому про минулі дні, коли Том-молодший був ще малим хлопчиною і вони разом ходили в море ловити тарпона. Тільки острови там були інакші і протоки між ними ширші.
Фламінго там не водилися, зате інші птахи були майже такі самі, за винятком хіба великих золотистих сивок, що завжди збивалися в зграї. У різні пори року сивки мали різне забарвлення — то сіре, а то чорне із золотистим полиском,— і він пригадав, як пишався Том-молодший, коли приніс додому першу пташину, яку підстрелив із своєї першої в житті одноствольної рушниці двадцятого калібру. Пригадав, як хлопчик гладив її пухкі білі грудочки й доторкався до гарних чорних плям під крильми і як потім, уже пізно ввечері, він підійшов до хлопчикового ліжка й побачив, що той так і спить, обнявши руками пташину. Він дуже обережно, щоб не збудити хлопчика, забрав у нього сивку. Хлопчик не прокинувся. Тільки ще міцніше притиснув руки до грудей і повернувся з боку на спину.
Він поніс ту сивку до задньої кімнати, де стояла шафка-льодовня, і в нього було таке відчуття, наче він обікрав хлопчика. Але він старанно пригладив пір'я пташини й поклав її на ґратчасту поличку льодовні. А наступного дня намалював для Тома-молодшого золотисту сивку, і хлопець забрав ту картину з собою і потім одніс до школи. Малюючи сивку, Томас Хадсон намагався відобразити її прудкість і стрімкість, а за тло взяв довгий піщаний берег з кокосовими пальмами.
Потім він пригадав, як одного разу вони були в туристському таборі. Він прокинувся рано-вранці, а Том ще спав. Хлопчик лежав на спині, згорнувши руки, й скидався на скульптурне зображення на надгробку юного рицаря. Томас Хадсон швиденько накидав ескіз, узявши за взірець надгробок, що його бачив колись у Солсберійському соборі. Він хотів згодом намалювати за тим ескізом картину, та так і не намалював, щоб не наврочити. Страх як це допомогло, подумав він тепер.
Він поглянув на сонце, що стояло вже низько над обрієм, і побачив у його промінні Тома на «Спітфайрі». Літак був зовсім крихітний у високості й виблискував, наче скалка розбитого дзеркала. Хлопець любив височину, подумав він. А ти добре зробив, коли постановив собі не пити.
Тим часом більша половина питва була ще в склянці, обгорнутій паперовим рушником, і навіть лід ще не розтав.
Від Пітерсових щедрот, подумав він. Тоді пригадав, як вони колись жили на острові і як Том, дізнавшись того року в школі про льодовиковий період, боявся, що він настане знов.
— Тату,— казав він.— Це єдине, що мене тривожить.
— Сюди крига не сягне,— заспокоював його Томас Хадсон.
— Я знаю. Але жах навіть подумати, що буде з усіма, хто живе у Міннесоті, й у Вісконсіні, й у Мічігані. Навіть в Індіані й Іллінойсі.
— Навряд чи нам слід тривожитись,— сказав Томас Хадсон— Якби таке й сталося, то це страшенно повільний процес.
— Я знаю,— відказав Том-молодший.— Але це єдине, що по-справжньому мене тривожить. І ще те, що переводиться рід мандрівних голубів.
Ох, той мені Том, подумав він і, поставивши склянку у вільне гранатне вічко, пильно оглянув у бінокль низку острівців. Але не побачив ніде нічого такого, що скидалося б на човен під вітрилом, і поклав бінокль на місце.
Найкраще нам було на тому острові й там на Заході, подумав він. Ну і, звісна річ, у Європі, але, якщо я почну згадувати про Європу, то неодмінно згадуватиму й про неї, і тоді буде ще гірше. Цікаво, де вона тепер. Певно, спить з якимсь генералом. Ну що ж, сподіваюся, генерала вибрала непоганого.
Вона була страшенно мила й гарна, коли ми зустрілися тоді в Гавані. Я міг би думати про неї хоч цілу ніч. Але не буду. Я й так попустив собі, що думаю про Тома. Коли б не випив, то й про нього не думав би. А втім, добре, що я випив. Бувають моменти, коли треба порушувати всі свої правила. Ну, може, й не всі. Ось я ще трохи подумаю про нього, а тоді вже міркуватиму про те, що нам робити ввечері, коли повернуться Віллі й Ара. В одному запрягу їм ціни немає. Віллі навчився іспанської на Філіппінах, і мова у нього жахлива, проте вони чудово розуміють один одного. Мабуть, ще й тому, що Ара баск і теж говорить по-іспанському не чисто. Чорт забирай, не хотів би я опинитися на борту тієї шхуни після того, як Віллі з Арою її оснастять.
Слухай, допивай-но ти краще своє питво й думай про щось приємне. Том загинув, і думати про нього ти можеш. Однаково ніколи цього не позбудешся. Але тепер уже ти міцно тримаєш себе в руках. То пригадай якусь щасливу пору в своєму житті. Їх було в тебе чимало.
А яка ж була найщасливіша? — запитав він себе. Та, власне, вся та, поки ти був ще не розбещений, і не мав зайвих грошей, і залюбки працював і їв. Коли велосипед тішив тебе більше, ніж автомобіль. З нього краще було видно все довкола, він допомагав тобі зберігати добру форму, і, повертаючись з прогулянки по Булонському лісу, ти котив собі без педалей Єлісейськими Полями аж за Рон-Пуан, а коли озирався, бачив позад себе два суцільних потоки машин та екіпажів і високе сіре громаддя арки на тлі посутенілого надвечірнього неба.
А тепер там цвіли б каштани. І дерева здавалися б чорними в сутінках, а він їхав би, натискаючи на педалі, до площі Згоди й дивився на біло-воскові свічки їхніх суцвіть. А потім зліз би зі свого гоночного велосипеда й вів його обіч себе гравієвою доріжкою, і поволі роздивлявся на каштанові дерева, і відчував над головою їхні віти, й далі штовхаючи обіч себе велосипед і відчуваючи гострі камінчики під тонкими підошвами своїх туфель. Ті приношені гоночні туфлі він купив у знайомого офіціанта в «Селекті», колишнього олімпійського чемпіона, а заплатив за них грішми, заробленими за портрет власника того кафе, що його намалював так, як хотілося замовникові.
— Трохи в стилі Мане, мосьє Хадсон. Якщо ви можете.
Навряд чи Мане підписався б під тим портретом, та все-таки в ньому було більше Мане, аніж Хадсона, а найбільше було власника кафе. Томас Хадсон одержав гроші на велотуфлі й ще довго після того мав там безкоштовну випивку. Та нарешті, коли одного вечора Томас Хадсон запропонував заплатити за випите, цю пропозицію не було відхилено, і він зрозумів, що одержав за портрет сповна.
У «Клозері-де-Ліла» вони теж мали знайомого офіціанта, що ставився до них дуже приязно й завжди подавав удвічі більшу порцію вина, так що з водою їм цілком вистачало того на цілий вечір. Отож вони почали ходити туди. Укладали малого Тома спати, а самі йшли до того старого кафе й сиділи цілий вечір, щасливі, що вони разом. Потім гуляли темними завулками на горі Сент-Женев'єв, де тоді ще не були знесені старі будинки, і щоразу поверталися додому іншою дорогою. А коли лягали спати, то чули сонне дихання Тома в його ліжечку та муркотіння великого кота, що спав разом з ним.
Томасові Хадсону пригадалось, як жахалися люди, дізнаючись, що вони дозволяють котові спати в ліжку з малою дитиною і залишають її саму, йдучи з дому. Але Том завжди спав міцно, а коли б і прокидався, то поруч нього був кіт, його найкращий приятель. Кіт не підпускав до ліжечка нікого чужого, і вони з Томом дуже любили один одного.
А тепер Том... Ні, к бісу, сказав він собі. Таке може статися з кожним. Час би вже тобі це зрозуміти. Але це єдине, що безповоротне.
Хто тобі таке сказав?— запитав він сам себе. Можна поїхати геть — і безповоротно. Можна вийти за двері — й безповоротно. Безповоротна будь-яка зрада. Безповоротна підлота. Безповоротне віроломство. Але це ти просто говориш красиві слова. Справді безповоротна тільки смерть.
Скоріше б уже повертались Ара й Віллі. Певно, вони хочуть оснастити ту руїну, мов справжню кімнату жахів. Я ніколи не любив убивати, ніколи в житті. А от Віллі це діло любить. Дивний він хлопець, динний і разом з тим дуже добрий. Ніколи не заспокоїться, доки не зробить усе якнайкраще.
Він ще здаля помітив шлюпку. Потім почув джеркотіння мотора. Шлюпка наближалася, більшала й нарешті підійшла до борту. Віллі піднявся на місток. У такому вигляді він бував не часто, і його штучне око вирізнялося на обличчі своїм надто чистим білком. Він виструнчився, хвацько віддав честь і сказав:
— Дозвольте звернутися до капітана, сер.
— Ти п'яний?
— Та ні. Радісно збуджений.
— А я кажу, що ти випив.
— Ну певно, що випив. Ми взяли з собою трохи рому, щоб не умліти коло того падла. А коли закінчили, Ара помочився в пляшку й теж замінував її. Вона тепер подвійно замінована.
— Ви там усе як слід обладнали?
— Томмі, та навіть отакенький крихітний гномик не ступить туди ногою, щоб ту ж мить не полетіти догори дригом у свою гном'ячу країну. Навіть тарган не заповзе. Ара боявся, щоб мухи, які лазять по тому падлу, не висадили нас у повітря. Все зроблено тонко, чисто й гарно.
— Що робить Ара?
— У нападі радісного збудження розбирає й чистить усе, що трапиться під руку.
— Скільки ж ви взяли з собою рому?
— Та менше як півпляшки. То була моя ідея. Ара тут ні до чого.
— Гаразд. Іди к бісу туди до нього, почистьте зброю й перевірте п'ятдесятки.
— Щоб їх по-справжньому перевірити, треба постріляти з них.
— Знаю. Але ви перевірте все, не стріляючи. І викиньте амонал, що був у казенниках.
— Оце здорово.
— І скажи там Генрі, нехай іде сюди й принесе мені ще скляночку того самого, і собі теж нехай візьме випити. Антоніо знає, чого мені треба.
— Я радий, що ти знов дозволяєш собі трохи випити, Томе.
— Бога ради, облиш ти радіти чи смутитися з того, що я собі дозволяю і чого не дозволяю.
— Гаразд. Томе. Але мені прикро бачити; як ти намагаєшся заїздити себе, наче кінь верхи на другому коні. Чом би тобі краще не бути кентавром?
— Звідки ти знаєш про кентаврів?
— Читав у книжці. Я ж грамотний, Томмі. Аж надто грамотний, як на свої малі літа.
— Ти старий сучий син, але загалом непоганий,— мовив до нього Томас Хадсон.— А тепер катай к бісу наниз і роби, що тобі сказано.
— Слухаюсь, сер. Томмі, коли ми вернемося з цієї прогулянки, ти продаси мені одну з тих морських картин, що у тебе вдома?
— Не напускай мені туману.
— І не думаю. Здається, ні біса ти за весь цей час не зрозумів.
— Можливо. А може, й за все своє життя.
— Томмі, я багато пащекую. Але переслідував ти їх чудово.
— Завтра побачимо. Ти скажи Генрі, хай принесе питво. Хоч, по правді, мені вже й не хочеться.
— Випий, Томмі. Єдине, що може статися вночі, це звичайнісінька перестрілка, та й то навряд чи буде.
— Гаразд,— сказав Томас Хадсон.— Нехай принесе. І чеши вже під три чорти з містка та берися до роботи.

XX
Генрі подав нагору дві склянки, а тоді й сам скочив на місток. Він стояв обіч Томаса Хадсона і, спершись на поруччя, видивлявся на темні обриси віддалених острівців. На першій від заходу чверті неба яскрів тонкий серпик місяця. 
— За твоє здоров'я, Томе,— мовив Генрі.— Я не дивився на місяць через ліве плече.
— Це ж не молодик. Молодик був учора ввечері.
— Я знаю. Але ми не бачили його за хмарами.
— Еге ж. Як там справи внизу?
— Дуже добре, Томе. Всі працюють, і настрій бадьорий.
— А Віллі і Ара?
— Вони трохи випили, Томе, й дуже розвеселилися. Але більше не п'ють.
— Певна річ. Досить з них.
— Я чекаю, щоб почалось,— сказав Генрі.— І Віллі теж.
— А от я ні. Одначе на те ми й тут. Ти розумієш, Генрі, нам потрібні полонені.
— Розумію.
— Та після того, як вони вчинили оту дурницю й перебили всіх на острові, у полон їм, звісно, аж ніяк не хочеться.
— Дурницю — то надо м'яко сказано,— мовив Генрі.— Ти думаєш, вони спробують уночі напасти на нас?
— Ні, не думаю. Але ми повинні бути насторожі.
— То й будемо. А що вони все-таки збираються робити, як ти гадаєш, Томе?
— Я не можу цього завбачити, Генрі. Якщо вони справді в розпачі, то, може, й спробують захопити наш катер. Якщо в них залишився радист, він міг би полагодити нашу рацію, і тоді б вони гайнули на Ангілас, а там уже просто викликали б таксі й чекали, доки їх одвезуть додому. Вони мають усі підстави зазіхати на наш катер. А може, вони й знають, хто ми такі, якщо хтось із нас забагато базікав у Гавані.
— Хто ж міг базікати?
— Про мертвих погано не говорять,— мовив Томас Хадсон.— Але боюся, що якраз він і міг під чаркою.
— Віллі певен, що він базікав.
— Він щось знає?
— Ні. Але от певен, і край.
— Така можливість не виключена. А ще вони можуть спробувати висадитись на берег і суходолом пробиратися до Гавани, щоб там сісти на якесь іспанське судно. Чи на аргентінське. Але вони дуже бояться, щоб їх не зловили, і все через оту бійню на острові. Тому я думаю, що вони можуть зважитись на якийсь відчайдушний крок.
— Ото добре було б.
— Якщо ми зможемо взяти гору,— сказав Томас Хадсон. Але до самого ранку так нічого й не сталося. Тільки мерехтіли на небі зорі, і не вщухаючи віяв східний вітер, і обсмоктувала борти катера припливна течія. Вода у протоці фосфорилася від водоростей, що їх зірвали з морського дна приплив та розбурхані вітром хвилі, і вони метлялися, обтікаючи катер, наче язики блідого, безживного вогню.
Перед світанком вітер трохи вщух, і, коли розвидніло, Томас Хадсон ліг долілиць просто на дошки містка та так і заснув, уткнувшись обличчям у куток брезентової запони. Навіть не почув, коли Антоніо накрив його разом із зброєю клаптем брезенту.
Антоніо сам став на вахту, а коли приплив сягнув так високо, що катер загойдався на воді, він збудив Томаса Хадсона. Вони знялися з якоря й рушили далі протокою, пустивши попереду шлюпку вимірювати глибину й позначати тичками непевні місця. Припливна течія ішла тепер чиста й прозора, і вести катер було хоча й нелегко, проте не так важко, як напередодні. На тому місці, де катер сів на мілину, встромили велику гілляку, і Томас Хадсон, озираючись назад, бачив, як колихається на воді її зелене листя.
Пильно дивлячись на воду попереду, він вів катер слідом за шлюпкою, що поволі посувалася до виходу з протоки. Вони поминули довгий зелений острів, що спереду видавався круглим і зовсім маленьким. А коли оддалік з'явилася начебто суцільна, хоча й нерівна смуга мангрових заростів, Хіль, що дивився у бінокль, сказав:
— Бачу тичку, Томе. Прямо по носу шлюпки, проти мангрової хащі.
— Пильнуй,— мовив Томас Хадсон.— То вже прохід?
— Схоже на те, але я не бачу, де він починається.
— На карті вхід дуже вузький. Доведеться йти, з обох боків чіпляючи за гілля.
Раптом він про щось згадав. Як же я міг так по-дурному забути? — подумав він. Але тепер уже хоч-не-хоч треба йти вперед, аж поки виберемося з протоки. А тоді пошлю їх назад. Він забув сказати Віллі й Арі, щоб вони розмінували потоплену шхуну. Хіба ж можна залишити отак ту бісову пастку: а що, коли якийсь бідолашний рибалка поткнеться туди. Ну гаразд, потім повернуться й розмінують.
Тим часом йому із шлюпки щораз подавали сигнали триматися якнайдалі праворуч від трьох крихітних острівців і йти майже впритул до мангрових заростів. Потім, наче не певні, чи він зрозумів, повернули назад і підійшли до катера.
— Прохід праворуч серед хащі,— гукнув Віллі.— Залишай тичку зліва. Ми повертаємо туди. Керуй за нами, поки не посигналимо. Річище там глибоке.
— Ми забули розмінувати черепашатник.
— Я знаю,— гукнув Віллі.— Потім повернемось.
Ара вищирив зуби, повернув шлюпку навколо корми, і вони знов пішли попереду, і Віллі показував пальцями очко — усе, мовляв, гаразд. Шлюпка взяла трохи ліворуч, тоді повернула праворуч і зникла в зеленій гущавині.
Томас Хадсон вів катер майже за самою шлюпкою. Виявилося, що прохід цілком повноводий, хоч на карті він значився зовсім не таким. Певно, стару протоку розмило під час одного з ураганів, подумав Томас Хадсон. Відтоді як шлюпки з американського експедиційного судна «Нокоміс» обстежували ці місця, тут багато чого змінилось.
Раптом він помітив, що обабіч шлюпки, яка посувалася далі між тісними густо зарослими берегами, не злітає жодного птаха. Не випускаючи з рук штурвала, він нахилився до переговорної труби й гукнув Генрі, що був у носовому кубрику:
— В цій протоці на нас можуть напасти. Приготуй свої п'ятдесятки до бою по носу й на траверзі. Укрийся за щитком і, як побачиш зблиски пострілів, гати туди.
— Гаразд, Томе.
Томас Хадсон заговорив до Антоніо:
— У цій протоці можна чекати нападу. Не вистромляйся, а, якщо почнуть стріляти, бери приціл нижче від зблисків і шквар. Тільки не вистромляйся.— Тоді обернувся до Хіля: — Облиш бінокль, Хілю. Візьми дві гранати, розігни на них чеки й поклади отут на поличку мені під праву руку. Порозгинай чеки і на вогнегасниках, а бінокль сховай у футляр. Мабуть, вони вдарять з обох боків. Так їм найкраще випадає.
— Скажеш мені, коли кидати, Томе.
— Кидай, коли побачиш зблиски. Тільки добре піддавай угору, щоб залітали в чагарі.
Птахів так-таки ані одного не було, хоч він добре знав, що під час припливу вони всі збираються в мангрових заростях. Катер саме входив у вузьке річище, і Томас Хадсон, простоволосий і босий, у самих шортах кольору хакі, почував себе на містку голим-голісіньким.
— Ляж, Хілю,— мовив він.— Я скажу тобі, коли встати й кидати.
Хіль ліг на містку, поклавши поруч себе два вогнегасники, напаковані динамітом, з проміжним вибуховим зарядом та спеціально припасованим детонатором від гранати армійського зразка. Томас Хадсон позирнув на нього й побачив, що його проймає рясний піт. Тоді знову перевів погляд на мангрові зарості обабіч катера.
Можна б ще спробувати повернутися заднім ходом, подумав він. Але за такої течії це навряд чи вийде.
Він дивився вперед на зелені береги. Вода знову стала рудувато-коричнева, а мангрове листя блищало, мов полаковане. Томас Хадсон пильно приглядався, чи не видно де вирубаних чи порушених місць, але не бачив нічого, крім зеленого листя, темних гілок та переплетеного коріння, оголеного відтоком води назустріч катерові. Подекуди із своїх схованок між корінням виповзали краби.
Прохід дедалі вужчав, але Томас Хадсон бачив, що попереду він знов стає ширший. Може, це в мене просто дурний переляк, подумав він. Потім побачив краба, що прудко вислизнув з-поміж мангрового коріння і шубовснув у воду. Томас Хадсон вдивлявся у мангрові хащі, але за стовбурами та гіллям нічого не було видно. З-поміж коріння сполохано вискочив ще один краб і так само зник у воді.
І в цей час по містку відкрили вогонь. Томас Хадсон не бачив миготливого зблиску, і кулі вдарили його раніше, ніж він почув уривчасте сокотіння автомата. В ту ж мить Хіль підхопився на ноги поруч нього. Антоніо вже обстрілював трасуючими кулями те місце, де побачив зблиск автоматної черги.
— Туди, де лягають кулі,— мовив Томас Хадсон до Хіля. Відчуття в нього було таке, наче хтось тричі угнітив його бейсбольною биткою, і по лівій нозі щось текло.
Хіль високо замахнувся й підкинув угору свою бомбу, і Томас Хадсон побачив, як той довгий мідний циліндр із загостреним кінцем, полетів, виблискуючи проти сонця. Летів він не вперед конусом, а обертаючись у повітрі.
— Падай, Хілю,— звелів Томас Хадсон і подумав, що треба б упасти й собі. Але одразу ж згадав, що не можна, бо тоді катер утратить керування. На носі вдарила спарена кулеметна установка, і він почув її важкий дріб, і під його босими ногами затрусився місток. Тарахкотить добряче, подумав він. Це притисне тих падлюк до землі.
Коли бомба вибухнула, він спершу побачив сліпучий спалах, а тоді вже гримнуло і вгору знявся дим. Томас Хадсон відчув запах диму й дух розщепленого гілля та паленого зеленого листя.
— Вставай, Хілю, кинь дві гранати. Одну праворуч від того диму, другу ліворуч.
Гранати Хіль не підкидав. Він запускав їх довгою подачею, як ото бейсбольний м'яч з третьої бази до першої, і вони неслися в повітрі, мов сірі залізні артишоки, залишаючи по собі тоненькі струминки диму.
Перш ніж вони шугнули білим полум'ям і хряснули в заростях, Томас Хадсон устиг гукнути до Генрі крізь трубу:
— Криши їх, Генрі, змішуй з г.....! Тікати їм там нікуди.
Дух од вибухів гранат був не такий, як од вибуху бомби.
Томас Хадсон сказав Хілеві:
— Ану метни ще дві. Одну за те місце, де впала бомба, а другу ближче сюди.
Він ще побачив, як полетіли гранати, а тоді повалився на місток. Та навіть не зрозумів, чи то він сам повалився на місток, чи то місток повалився на нього, бо дошки були слизькі від крові, що стікала в нього по нозі, і він дуже забився. Коли вибухнула друга граната, він почув, як два осколки пропороли брезент. Ще кілька вдарило по борту.
— Допоможи мені встати,— мовив він до Хіля.— Другу ти пустив аж надто близько.
— Куди тебе поранило, Томе?
— Десь там і ще десь.
Попереду він побачив шлюпку з Віллі і Арою, що поверталися протокою до них. Тоді гукнув у трубу до Антоніо, щоб той подав Хілеві санітарну сумку.
І раптом він побачив, як Віллі простягся на носі шлюпки й застрочив з автомата по мангрових кущах на правому березі. І одразу ж по тому почув та-та-та його «Томпсона». Потім ще одну довшу чергу. Він увімкнув обидва мотори й пустив катер туди на такій швидкості, яка тільки була можлива в тій протоці. Що то має бути за швидкість, він до пуття не тямив, бо його дедалі дужче брала млість. Млоїло до самих кісток, і в грудях, і в животі, проймало болем пахвину. Він ще не знесилів, але відчував, як сили починали залишати його.
— Наведи свої кулемети на правий берег,— сказав він Генрі.— Віллі надибав їх і там,
— Гаразд, Томе. У тебе все нормально?
— Трохи зачепило, але все нормально. А як у вас із Джорджем?
— Усе добре.
— Як тільки щось помітиш, стріляй.
— Гаразд, Томе.
Томас Хадсон спинив мотори, а тоді дав малий задній хід, аби не потрапити в сектор, що його обстрілював Віллі. А той уже вставив в автомат магазин з трасуючими кулями й тепер стріляв, показуючи катерові ціль.
— Бачиш, Генрі? — спитав Томас Хадсон крізь трубу.
— Бачу, Томе.
— Давай туди й довкола короткими чергами.
Він почув, як застукотіли п'ятдесятки, і помахав Арі та Віллі, щоб ішли до катера. Вони одразу ж дали найбільшу швидкість, на яку був здатен їхній маленький мотор. І весь час, аж поки шлюпка опинилася під захистом катера, Віллі строчив з автомата.
Поки Ара пришвартовував шлюпку, Віллі скочив на борт і в наступну мить був уже на містку. Він подивився на Томаса Хадсона й на Хіля, що стягував йому ногу джгутом якомога ближче до пахвини.
— Милий боже,— мовив Віллі.— Що в тебе, Томмі?
— Не знаю,— відказав Томас Хадсон. Він справді не знав, бо не бачив жодної своєї рани. Бачив тільки кров, і те, що вона була темна, заспокоювало його. Але крові витекло надто багато, і його знемагала млість.
— Що там на березі, Віллі?
— Хто його знає. Вистромився там один з автоматом і пальнув по нас, а я його пришив. Майже певен, що пришив.
— А я й не почув за твоєю стріляниною.
— Та це ж ви зчинили тут такий гук, наче злетів у повітря склад боєприпасів. Як ти гадаєш, там ще хтось лишився?
— Може, й так. Але ми дали їм доброго чосу.
— Треба щось вирішувати,— мовив Віллі.
— Ми можемо покинути їх к бісу, і нехай собі конають,— сказав Томас Хадсон.— Або ж зійти на берег і довести діло до кінця.
— Я б передусім подбав про тебе.
Тим часом Генрі оглядав свої п'ятдесятки. Він завжди ставився до кулеметів з грубуватою ніжністю, а до спареної установки почував її подвоєною мірою.
— Ти знаєш, де вони, Віллі?
— Вони можуть бути тільки в одному місці.
— То ходім наскочимо й змішаємо їх з г......
— Оце мова офіцера й джентльмена,— сказав Віллі.— А той їхній човен ми таки роздовбали.
— Та ну? Ми й цього не чули,— мовив Томас Хадсон.
— А там і чути не було чого,— сказав Віллі.— Ара розпанахав днище своїм мачете, а тоді пошматував вітрило. Тепер його й сам Ісус Христос не полагодив би, хоч би й цілий місяць гнув горба в отій своїй теслярні.
— Іди на ніс до Генрі та Джорджа, а Ара з Антоніо нехай стануть по правому борту, і підійдемо до берега,— промовив Томас Хадсон. Йому було дуже млосно й не по собі, проте в голові ще не паморочилось. Пов'язка, що її наклав Хіль, спинила кров надто швидко і Томас Хадсон зрозумів, що кровотеча внутрішня.— Зосередьте туди весь вогонь, а ти показуй мені, куди керувати. На якій вони відстані?
— Прямо проти берега, за отим невеликим узвишшям.
— Хіль докине туди вогнегасники?
— Я стрілятиму трасуючими, щоб він бачив ціль.
— А ти певен, що вони ще там?
— Їм нікуди більше податися. Вони ж бачили, як ми потрощили їхній човен. Це буде для них останній бій у мангровій хащі. Чорт забирай, оце б пивка зараз хлиснути.
— У бляшанках, щойно з льоду,— докинув Томас Хадсон.—Ну, рушаймо.
— Ти страшенно блідий, Томмі,— сказав Віллі.— І втратив багато крові.
— От і треба швидше кінчати,— відказав Томас Хадсон.— А я ще при силі.
Він скерував катер до берега, а Віллі вистромив голову з-за борту і час від часу махав йому рукою, показуючи напрям. Генрі обстрілював узвишшя, що вирізнялося вищими деревами, з таким розрахунком, щоб кулі лягали спереду й позаду, а Джордж бив на рівні невидимого гребеня.
— Як там, Віллі?—запитав Томас Хадсон у трубу.
— Та вже стільки гільз, що можна відкривати міделиварню,— відказав Віллі.— Підходь носом до берега, а тоді повертай бортом, щоб і Ара з Антоніо могли піддати.
Хілеві щось привиділось, і він теж дав чергу. Та то була всього-на-всього низька гілляка, що її перед тим підкосив Генрі.
Томас Хадсон дивився, як берег присувається все ближче, аж поки стало видно кожний листочок на деревах. Тоді повернув катер правим бортом і почув, як застрочив Антоніо, і побачив низку його трасуючих куль, що йшли трохи праворуч від куль з автомата Віллі. Ара також відкрив вогонь. Томас Хадсон дав малий задній хід і посунув катер ще ближче до берега, але так, щоб Хілеві залишився простір для кидка.
— Шпурляй вогнегасник,— сказав він.— Туди, куди стріляє Віллі. 
Хіль кинув, і Томас Хадсон знов зачудовано стежив очима, як великий мідний циліндр закрутився високо в повітрі й упав майже точно в потрібне місце. Блиснув спалах, гримнув вибух, знялися клуби диму, і Томас Хадсон побачив, як звідти вийшов чоловік і, зчепивши руки над головою, рушив до них.
— Не стріляти,— квапливо мовив він в обидві труби.
Та Ара вже вистрілив, і той чоловік повалився на коліна і впав головою вперед у мангрову порість.
Томас Хадсон знову нахилився до труб і сказав:
— Стріляйте далі.— Тоді дуже стомлено мовив до Хіля: — Якщо можеш, запусти туди ж таки ще один. А потім двійко гранат.
Він уже мав полоненого. І втратив його.
Трохи перегодя він сказав у трубу:
— Віллі, хочете з Арою піти поглянути?
— Авжеж,— відповів Віллі.— Тільки не припиняйте вогню, доки ми не підійдемо туди. Я хочу підступити з тилу.
— Скажи Генрі, що тобі потрібно. А коли припинити вогонь?
— Як тільки ми зробимо прохід. — Гаразд, сину джунглів,— сказав Томас Хадсон і оце вперше встиг подумати про те, що, мабуть, таки помре.

XXI
Він почув, як за тим невеличким узвишшям вибухнула граната. Потім усе затихло.
Він важко сперся на штурвал і дивився, як дим од вибуху тане на вітрі.
— Як тільки побачу шлюпку, одразу ж рушаємо вперед,— мовив він до Хіля.
Тоді почув, як Антоніо обняв його рукою за плече й сказав:
— Ти ляж, Томе. Я візьму штурвал.
— Гаразд,— погодився він і востаннє окинув поглядом вузьку протоку між зеленими берегами. Вода була руда, але прозора, і припливна течія ішла швидко.
Хіль і Антоніо допомогли йому лягти на дошки містка. Антоніо став до штурвала. Він дав малий задній хід, щоб утримати катер проти течії, і Томас Хадсон з приємністю відчув ритмічне двигтіння потужних моторів.
— Трохи попусти мені джгут,— попросив він Хіля.
— Я принесу надувний матрац,— сказав Хіль.
— Добре й на дошках,— мовив Томас Хадсон.— Мабуть, не варто мені багато рухатись.
— Підклади йому під голову подушку,— сказав Антоніо, видивляючись уперед на протоку. Трохи перегодя він промовив: — Вони махають, щоб ми йшли туди, Томе.
І Томас Хадсон відчув, як задвигтіли мотори і як катер плавно рушив уперед.
— Як тільки вийдемо з протоки, кидайте якір,
— Гаразд, Томе. Ти не говори, не треба.
Коли кинули якір, на вахту біля штурвала став Генрі. Тепер, коли вони знов були на відкритій воді, Томас Хадсон відчував, як катер погойдується під вітром.
— Отут уже є де повернутися, Томе,— мовив Генрі.
— Я знаю. І так аж до Кайбар'єна, а там далі дві добрі протоки з розміченим фарватером.
— Ти тільки не говори, Томе. Лежи тихо.
— Нехай Хіль принесе легке укривало.
— Я сам принесу. Тобі не дуже боляче, Томмі?
— Боляче,—відказав Томас Хадсон. — Але терпіти можна. Не гірше, ніж усім тим, кого ми з тобою разом постріляли.
— Осьде й Віллі,— сказав Генрі.
— Ти, старий сучий син,— мовив Віллі.— Нічого не говори, Їх там було четверо разом з проводирем. Це основна група. І ще той, котрого ненароком поклав Ара. Він тепер страшенно карається, бо знає, як тобі потрібен був полонений. Аж плаче, бідолаха, то я звелів йому сидіти там унизу. Він просто незчувся, як вистрелив, це з кожним може статися.
— Куди ти кинув гранату?
— Та там одне місце здалося мені підозрілим. Не можна тобі говорити, Томе.
— Вам ще треба повернутися й розмінувати шхуну.
— Зараз же їдемо, а по дорозі перевіримо ще оте місце. Шкода, чорт забирай, що немає в нас швидкохіднішого човна. А ти знаєш, Томмі, ці наші бісові вогнегасники ще й кращі за міномети.
— Далекобійність не така.
— А на біса нам та далекобійність? Хіль їх так кидав, наче в кошик клав.
— Їдьте вже.
— Тобі дуже зле, Томмі?
— Досить-таки зле.
— Але витримаєш?
— Постараюся.
— Ти лежи спокійно-спокійно. Так, щоб і не зворухнувся.
Минуло зовсім небагато часу, відколи вони поїхали, та Томасові Хадсону здавалося, що їх немає дуже довго. Він лежав на спині під наметом, якого змайстрував для нього Антоніо. Хіль і Джордж одв'язали брезент з навітряного боку містка, і тепер його обвівав свіжий і лагідний вітер. Сьогодні вітер трохи вщух проти вчорашнього, але так само рівно віяв зі сходу, і хмари в небі були високі й рідкі. А саме небо яскріло голубінню, звичайною для східного узбережжя, де найдужче завівали пасати, і Томас Хадсон лежав, і дивився в те голубе небо, і силкувався переборювати біль. Коли Генрі прийшов із шприцом, наміряючись зробити йому укол морфію, він відмовився, бо подумав, що, може, доведеться ще помізкувати. А укол зробити ніколи не пізно.
Він лежав, укритий легкою ковдрою, з пов'язками на всіх трьох ранах. Перев'язуючи їх, Хіль густо засипав кожну сульфідином, і Томас Хадсон бачив той білий, наче цукрова пудра, порошок на дошках містка біля штурвала, де він стояв, коли Хіль перев'язував його. А коли знімали брезент, щоб йому було більше повітря, помітив три маленькі дірочки, пробиті кулями, і ще кілька таких самих ліворуч і праворуч від них. Помітив і дірки, пропороті гранатними осколками.
Він лежав, а Хіль дивився на нього й бачив його вибілене морською сіллю волосся та посіріле обличчя над краєм ковдри. Хіль був простосердий хлопчина. Справжній атлет, майже такий самий дужий, як і Ара, він міг би стати чудовим бейсболістом, якби опанував кручені подачі. Його рука була створена для кидків. Томас Хадсон поглянув на нього й усміхнувся, пригадавши, як він метав гранати. Потім усміхнувся просто так, самому Хілеві з його великими мускулястими руками.
— Тобі б на подачі грати,— мовив він і сам не впізнав свого голосу.
— Мені завжди бракує витримки.
— Сьогодні не забракло.
— Може, раніш не було в ній справжньої потреби,— усміхнувся Хіль.— Змочити тобі водою губи, Томмі? Ти не відповідай, тільки кивни головою.
Томас Хадсон заперечливо похитав головою і подивився на внутрішню затоку, що скидалась на велике озеро. По ній гуляли білі баранці. Але хвиля була невисока, і вітер саме такий, щоб іти під вітрилами, а ген удалині видніли голубі пагорби Турігуаньйо.
Ось що ми зробимо, подумав він. Підемо просто до Сентраля або до того другого селища, там має бути лікар. А втім, ні, сезон уже скінчився. Але ж доброго хірурга можна привезти й літаком. Люди там усі хороші. Тільки поганого хірурга мені не треба, це гірше, ніж ніякого. Я собі полежу тихенько, доки прибуде добрий, а тоді вже нехай мене несуть. Треба б прийняти сульфідин і всередину. Але ж мені не можна пити води. Дарма, не журися, хлопче, сказав він собі. Саме до цього було спрямоване все твоє життя. І надало ж Арі пристрелити того німчуру. Коли б не це, то не пішли б намарне всі наші зусилля й було б з них хоч якесь добро. Та ні, добро — не те слово. Була б з них хоч якась користь. Чорт забирай, а коли б ті мали стільки всякої зброї, як ми,— страх навіть подумати. Певно, то вони повитягали всі тички в протоці, щоб заманити нас на ту одну. А може, якби ми й узяли полоненого, він виявився б тупаком і нічого б не знав. Та все одно якась користь була б. А тепер з нас уже ніякої користі. Ні, все-таки є. Розміновуємо ж ми той старий черепашатник.
Думав би ти краще про те, як воно буде після війни, коли ти знов повернешся до свого живопису. Стільки ще можна намалювати добрячих картин, і якщо намалювати їх так, як ти вмієш, і не розкидатись ні на що інше, а робити тільки це, то ото й буде справжнє діло. Так, як ти можеш намалювати море, його ніхто більш тепер не намалює, якщо ти наполегливо працюватимеш і не встряватимеш куди не слід. От і доведи тепер, що ти справді хочеш здійснити цей свій задум. А щоб здійснити його, ти повинен міцно триматися за життя. Хоча життя людини й небагато важить порівняно з її ділом. Його цінність лише в тому, що без нього не можна. Тож тримайся щосили. Настав час показати все, на що ти здатний. От і покажи це, ні на що не сподіваючись. У тебе завжди добре скипалася кров, і ти можеш показати себе й тепер. Ми не якийсь там люмпен-пролетаріат. Ми обрана верства і робимо це не задля грошей.
— Томе, дати тобі краплю води? — знову спитав Хіль. Томас Хадсон похитав головою.
Три нікчемні кулі, подумав він, і к такій матері весь добрячий живопис, і нікому з того анічогісінько. На біса було цим злощасним кретинам здуру вчиняти оту бійню на острові? Тепер здалися б собі в полон, і все скінчилося б добре. Цікаво хто був той, що вийшов здаватись і попав під кулю Ари? Мабуть, із таких, що й отой, котрого вони пристрелили на острові. І чого вони такі запеклі фанатики? Ми вперто переслідували їх цього разу і завжди будемо битися до кінця. Але ж фанатизму в нас немає.
Він почув шум підвісного мотора. Звідти, де він лежав, не було видно, як шлюпка підійшла до катера, але одразу ж по тому на місток піднялись Ара й Віллі. Ара спливав потом, і обидва геть подряпалися в чагарях.
— Ти пробач мені, Томе,— сказав Ара.
— Пусте,— відказав Томас Хадсон.
— Знімаймося вже звідси к бісу,— мовив Віллі,— а я тим часом розкажу тобі. Аро, катай наниз до якоря і пришли сюди Антоніо, хай бере штурвал.
— Ми підемо на Сентраль. Так буде швидше.
— Добра думка,— сказав Віллі.— А тепер, Томе, помовч і слухай мене.— Він раптом спинився і легко поклав руку Томасові Хадсону на чоло, потім засунув її під ковдру і вправно, але дуже обережно помацав пульс.— Не смій помирати, паршивцю,— мовив він.— Лежи ані руш і тримайся, чуєш?
— Наказ зрозумів,— відказав Томас Хадсон.
— У першій перестрілці було вбито трьох,— почав Віллі. Він сидів на містку проти вітру, і Томас Хадсон чув кислий дух поту, що йшов од нього, а його видюще око знову мало страхітливий вигляд, і всі шрами від пластичної операції на обличчі побіліли. Томас Хадсон лежав дуже тихо і слухав його.— Вони мали всього два автомати, але зайняли добру позицію. Спершу їх накрив вогнегасник Хіля, а п'ятдесятки й зовсім змішали з г...... І Ангоніо теж зробив своє. А Генрі таки мастак крити з тих п'ятдесяток.
— Він завжди був мастак.
— Я хотів сказати — під вогнем. Ну, а те господарство ми розмінували, і тепер там усе гаразд. Ми з Арою перерізали дротики, а вибухівку так і залишили. Де лежать інші німецькі мертвяки, я покажу на карті.
Тим часом якір уже підняли, і мотори двигтіли.
— Не дуже ми відзначилися, правда? — мовив Томас Хадсон.
— Вони перехитрували нас. Але ми придушили їх своїм вогнем. Вони теж не дуже відзначилися. Ти не дорікай Арі за того полоненого. Він і так карається. Каже, не встиг подумати, як натиснув спуск.
Катер, набираючи швидкості, йшов у напрямі синіх пагорбів.
— Томмі,— сказав Віллі.— Я ж люблю тебе, сучий ти сину, не помирай.
Томас Хадсон поглянув на нього, не ворухнувши головою,
— Постарайся зрозуміти це, якщо можеш.
Томас Хадсон дивився на нього. Він був немовби десь далеко-далеко й не мав більш ніякого клопоту. Він відчував, як катер набирає швидкості, і приємне двигтіння моторів передавалось йому через тверді дошки під лопатками. Він звів очі й побачив небо, яке завжди так любив, окинув поглядом широку затоку, що її, як він знав тепер напевне, йому вже ніколи не випаде намалювати, потім повернувся трохи зручніше, щоб погамувати біль. Мотори давали вже близько трьох тисяч обертів, подумки відзначив він, і їхнє двигтіння проходило крізь палубу в нього самого. 
— Здається, я розумію, Віллі,— промовив він.
— Е, розтуди його все,— сказав Віллі.— Не розумієш ти нікого, хто тебе любить.