ЧАСТИНА ДРУГА 

 КУБА

Коли вони всі пішли, він ліг на плетену мату, що вкривала підлогу, і слухав, як гуде вітер. З північного заходу накотила справжня буря, і він простелив на підлозі ковдри, наклав купу подушок і підпер їх м'якою спинкою крісла, приставивши до ніжки стола; а тоді надів шапочку з довгим козирком, щоб затінити очі, й узявся читати листи при яскравому світлі великої настільної лампи. На грудях у нього вмостився кіт, і, натягши легке укривало на себе й на кота, він розпечатував і читав листи та посьорбував віскі з водою, за кожним разом відставляючи склянку на підлогу. А коли було потрібно, рука сама знаходила її.
Кіт муркотів, але його не було чути, бо муркотів він безгучно, і господар, тримаючи в одній руці листа, другою торкнувся котового горла.
— У тебе в горлі наче мікрофон,— сказав він.— Ти мене любиш, Бойзе?
Кіт легенько місив лапами його груди, ледь чіпляючи кігтями вовну грубого синього светра, і господар відчував вагу його довгого, випростаного тіла та безгучне муркотіння в себе під пальцями.
— Сука вона, Бойзе,— мовив він до кота й розпечатав другий лист.
Кіт уткнув голову під його підборіддя й потерся об нього.
— Гляди не подряпайся об мою бісову щетину, Бойзе,— сказав господар і погладив кота по голові своїм шорстким підборіддям.— Жінки її дуже не полюбляють. Шкода, що ти не п'єш, Бой. Майже все інше ти вмієш.
Колись кота назвали на честь крейсера «Бойз», але господар давно вже звав його просто Боєм.
Другого листа він прочитав мовчки, толі простиг руку по склянку й знову сьорбнув віскі.
— Ну що ж,— мовив він.— Так ми ні до чого не дійдемо. А знаєш що, Бой? Читай-но ти замість мене ці листи, а я лежатиму в тебе на грудях і муркотітиму. Що ти на це скажеш?
Кіт підвів голову й потерся об його підборіддя, а він потерся об кота, провівши своїм давно не голеним підборіддям у нього між вухами і далі між лопатками, й тим часом розпечатав третій лист.
— Ти тривожився за нас, Бой, коли знялась ця буря? — спитав він.— Побачив би ти, як ми заходили в гавань, коли хвилі вже перевалювали через Морро. Ото б перепудився! Занесло нас на тих бісових валах, наче тріску.
Кіт лежав розніжений, дихаючи В такт з господарем. Великий котяра, довгий і лагідний, подумав господар, і худий від завзятих нічних ловів.
— Як тобі тут велося без мене, Бой? — Він одклав листа й гладив кота під укривалом.— Багато наловив?
Кіт перекотився на бік і підставив живіт, щоб його попестили, як робив за тих безхмарних днів, коли був ще кошеням. Господар обхопив його руками й міцно притиснув до грудей. Великий кіт як лежав, так і лишився на боці, уткнувши голову під його підборіддя. Та раптом він вивернувся під руками господаря й розпростався в нього на грудях, учепившись кігтями в светр і весь напружившись. Тепер він уже не муркотів.
— Пробач, Бой, — сказав господар. — Ти вже пробач. Дай-но я прочитаю все-таки цього бісового листа. А нам з тобою нічого не вдіяти. Ти ж чогось такого не знаєш, правда?
Кіт лежав у нього на грудях, важкий, принишклий, засмучений. Господар погладив його і взявся до листа.
— Не журись, Бой, — мовив він. — Тут справді немає ради. Якщо я колись знайду яку-небудь раду, я тобі скажу.
На той час, як він дочитав третій і найдовший лист, той великий чорний з білим кіт уже спав. Він спав у позі сфінкса, тільки голову поклав на груди господареві.
Ну що ж, усе дуже добре, подумав господар. Треба б роздягтися, прийняти ванну й лягти як годиться, але ж гарячої води тепер немає, та й не хочеться мені сьогодні спати в ліжку. Надто ще все хитається. Так, гляди, і з ліжка ще скине. Але й тут мені, мабуть, не заснути з цим старим чортякою на грудях.
— Бой, — сказав він, — я зніму тебе, а сам ляжу на бік.
Він підняв важке, розслаблене тіло кота, що раптом напружилось у нього в руках і знову розслаблено обважніло, й поклав поруч себе, а тоді повернувся й сперся на правий лікоть. Кіт лежав у нього за спиною. Коли його перекладали, він був образився, але тепер знову спав, згорнувшись клубком біля господаря. А той взяв листи й перечитав їх ще раз. Газет вирішив не читати, а, простягши руку, вимкнув світло й ліг на бік, відчуваючи сідницями котове тіло. Він лежав, обхопивши руками подушку, а голова була на другій. Надворі бурхав скажений вітер, і підлога кімнати усе ще похитувалася під ним, наче місток на катері. Перед тим, як вони повернулися в гавань, він не сходив з містка дев'ятнадцять годин.
Він лежав і намагався заснути, але не міг. У нього дуже стомились очі, і він не хотів ні засвічувати світло, ні читати, а просто лежав і чекав ранку. Крізь ковдри під собою він відчував мату, зроблену на замовлення для великої кімнати й привезену на крейсері з Самоа за півроку до Пірл-Харбора. Вона вкривала всю викладену плиткою підлогу, але біля скляних надвірних дверей загнулась і пошарпалась від тертя, і він відчував, як вітер, пробиваючись у шпару під дверима, задуває під низ і віддимає її край Він подумав, що вітер принаймні ще день віятиме з північного заходу, потім перейде в північний і зрештою в північно-східний. Так він звичайно змінювався взимку, але міг і ще кілька днів не зрушити з північного заходу й бурхати щосили, перш ніж обернутися на brisa, як називали місцеві жителі північно-східний пасат. Задуваючи з північного сходу назустріч Гольфстріму майже з ураганною силою, цей вітер здіймав на морі таку страшенну хвилю, яку він мало де бачив, і він знав, що в цей час жоден німчура не виткнеться на поверхню. Отож, розважив він, ми пробудемо на березі щонайменше чотири дні. А потім вони напевне почнуть випливати.
Він подумав про свій останній вихід у море і про те, як буревій застукав їх за шістдесят миль убік від Гавани й за тридцять миль від берега і яка то була страхітлива дорога назад, коли він вирішив іти в Гавану, а не в Байя-Онду. Ну й дав же він жару своєму катерові! Добрячого дав жару, і тепер багато чого доведеться перевіряти. Мабуть, краще-таки було піти в Байя-Онду. Але останнім часом вони надто часто там показувались. До того ж він дванадцять днів не був удома, хоч розраховував пробути в морі щонайбільше десять. Про деякі речі він не мав потрібних відомостей і вже аж ніяк не міг знати напевне, скільки часу триватиме шторм; отож і постановив собі повернутись до Гавани й витримав тяжкий двобій із стихією. Уранці він прийме ванну, поголиться, опорядиться й піде доповідати морському аташе. Можливо, вони захочуть, щоб він і далі патрулював понад узбережжям. Але він був певен, що за такої негоди ніякий біс не підніметься на поверхню, це просто неможливо. До цього, власне, усе й зводилось. І якщо він не помиляється щодо цього, то й усе інше буде гаразд, хоч не завжди все виходить так просто. Атож, далеко не завжди.
Від твердої підлоги у нього заболіли правий бік і стегно і він ліг на спину, перенісши вагу тіла на м'язи плечей, а коліна зігнув і вперся п'ятами в ковдру. Це трохи полегшило його втому, і він поклав ліву руку на кота й погладив його.
— Ач як ти розвалився, Бой, і спиш собі хоч би що, — мовив він до кота. — Видно, не так уже й погано тобі живеться.
Він подумав був випустити й інших котів, щоб мати з ким поговорити, поки Бойз спить. Але розважив, що краще не робити цього. Бойз образився б і почав ревнувати. Коли вони під'їхали ввечері критим ваговозом, Бойз уже чекав їх надворі. Він був страшенно збуджений і, поки вони розвантажувались, весь час крутився під ногами, й лащився до кожного, й гасав знадвору в дім і назад, щоразу як відчиняли двері. Певно, він чекав на них щовечора, відколи вони поїхали. Тільки-но надходив наказ вирушати в море, кіт уже знав про це. Звісно, про наказ як такий він догадуватись не міг, але добре вловлював найперші ознаки приготувань, і в міру того, як вони посувалися, аж до останнього, коли в домі ночувала вся команда (господар суворо стежив, щоб перед кожним досвітнім виїздом люди опівночі вже спали), кіт дедалі дужче збуджувався й нервувався, а коли вони зрештою починали вантажитись, впадав у справжній розпач, і доводилося замикати його, щоб він не побіг за машиною в селище, а там і на шосе.
Одного разу, їдучи Головним шосе, господар побачив кота, на якого наїхала машина, — очевидно, зовсім недавно, — і той мертвий кіт був викапаний Бойз. Спина в нього була чорна, а горло, груди й передні лапи білі, й на морді неначе чорна маска. Він знав, що то не може бути Бойз, бо пригода сталася не менш як за шість миль від їхньої садиби, але його аж замлоїло всередині, і він спинив машину, пройшов назад і підняв кота, а пересвідчившись, що то не Бойз, поклав його на узбіччі дороги, щоб на нього ніхто більше не наїхав. Кіт був добре вгодований, видимо хазяйський, і він залишив його при дорозі, щоб господарі могли його знайти і дізнатися, що з ним сталось, а не гадали марно, де він запропав. Інакше він забрав би кота в машину й поховав у себе в садибі.
Увечері, повертаючись додому, він не побачив мертвого кота на тому місці, де залишив, отже, як видно, господарі таки знайшли його. Того ж вечора, сидячи з книжкою у великому кріслі, де поруч нього вмостився й Бойз, він подумав, що не знав би, що й робити, якби Бойз отак загинув. А тепер подумав, що й кіт так само прихилився до нього, судячи з його поведінки й отого розпачу, який він часом виказував.
Він переживає все це куди тяжче, ніж я. Навіщо ти так, Бой? Якби ти не брав усього так близько до серця, тобі й жилося б легше. Я ж ось по змозі не беру нічого до серця, говорив він сам до себе. Таки справді не беру. А Бойз так не може.
У морі він теж думав про Бойза, про його дивні звички та про його відчайдушну, безнадійну любов. Він пригадував, як побачив його вперше, тоді ще кошеням, що гралося із своїм відображенням на склі тютюнового прилавка бару в Кохімарі, спорудженого на скелях над гаванню. Вони зайшли туди ясного різдвяного ранку. Там ще сиділо кілька п'яниць після вчорашньої гульні, але в розчинені двері бару й ресторану завівав свіжий східний вітер, і сонце світило так яскраво, і повітря було таке чисте й прохолодне, що той ранок аж ніяк не призначався для п'яниць.
— Зачиніть двері, дме, — сказав один з них господареві бару.
— Ні, — відказав той. — Мені подобається. А якщо вам дме, пошукайте собі затишку десь в іншому місці.
— Ми платимо гроші за те, щоб нам було зручно, — озвався ще один пережиток нічної пиятики.
— Ні. Ви платите за випивку. А зручностей шукайте десь-інде.
Томас Хадсон подивився через відкриту терасу на море, синє-синє й усе в білих баранцях, і на рибальські човни, що снували по воді, тягнучи за собою блешні на дельфінів. Чоловік шість рибалок сиділи біля прилавка в барі, й ще дві групки — за столиками на терасі. То були рибалки, яким добре повелося напередодні, або ж такі, які вважали, що погода й течія не скоро зміняться, і ризикнули святкового дня залишитись на березі. Жоден з місцевих рибалок, що їх знав Томас Хадсон, не ходив до церкви, навіть на різдво, і жоден не одягався так, як вважається за належне одягатись рибалці. З усіх рибалок, яких він будь-коли бачив, вони найменше скидалися на рибалок, а проте діло своє знали чи не найкраще. Ходили вони в старих солом'яних капелюхах або простоволосі, носили стару одіж і коли були босі, а коли в звичайних черевиках. Відрізнити рибалку від селянина, або ж guajiro, було дуже легко, бо селяни, їдучи до міста, вбиралися в збористі сорочки, крислаті капелюхи, вузькі штани та вершницькі чоботи і майже всі мали при собі мачете, тим часом як рибалки ходили в перших-ліпших обносках, завжди веселі й самовпевнені. Селяни, навпаки, були стримані й несміливі, за винятком тих випадків, коли напивалися п'яні. Та все ж найпевнішою прикметою рибалки були його руки. У старих рибалок вони зашкарублі й темні, вкриті рудими плямами від сонця, а на долонях і пальцях ручна снасть позалишала глибокі порізи та рубці. У молодих руки не зашкарублі, але в більшості також руді плями й глибокі рубці на долонях, а волосся на руках у всіх, крім хіба що найчорнявіших, повицвітало від сонця та солі.
Томас Хадсон пригадав, як того різдвяного ранку, на перше воєнне різдво, господар бару спитав його: «Хочете креветок?» — і приніс великий таріль з купою щойно зварених креветок, і поставив його на прилавок, а тоді заходився нарізати лимон і розкладати кружальця на блюдці. Креветки були великі, рожеві, їхні вуса на добрий фут звисали з прилавка, і він узяв одну, розпростав їй вуса в обидва боки й зауважив, що вони довші, ніж у японського адмірала.
Томас Хадсон одірвав «японському адміралові» голову, а тоді великими пальцями розламав шкаралупу й висмоктав з неї креветку, і така вона була свіжа й шовковиста на зубах, і така запашна, бо зварена в морській воді з лимонним соком і чорним перцем у зернах, що йому подумалось: таких смачних креветок він ще ніколи не їв — ні в Малазі, ні в Таррагоні, ні в Валенсії. І саме тоді кошеня підбігло до нього, кинувшись стрімголов через весь бар, і почало тертись об його руку, випрошуючи креветку.
— Та вони ж для тебе завеликі, кицю, — сказав йому Томас Хадсон. Але все-таки одірвав пальцями шматок креветки й дав його кошеняті, а воно помчало назад до тютюнового прилавка й швидко, жадібно почало їсти.
Томас Хадсон дивився, як те гарне чорно-біле кошеня, з білими грудьми та передніми лапками й чорною, наче справжня маска, довгастою плямою поперек лоба й навколо очей, жадібно воркочучи, поїдає креветку, а тоді спитав господаря, чиє воно.
— Як хочете, то ваше.
— Я вже маю вдома двох. Перських.
— Два — то однаково що нічого. Беріть і цього. Додасте їм трохи кохімарської крові.
— Тату, можна його взяти? — спитав один з його синів, про яких він тепер ніколи не думав; хлопчик щойно піднявся з тераси, де спостерігав, як човни повертаються в гавань і як рибалки знімають щогли, вивантажують змотані кільцями снасті й викидають на берег зловлену рибу. — Ну, будь ласка, тату, візьмімо його. Він такий гарний котик.
— Ти думаєш, йому буде добре далеко від моря?
— Ну звісно, тату. А тут він скоро стане зовсім нещасним. Хіба ти не бачив, які нещасні вуличні коти? А колись же вони, певно, були такі самі, як він.
— Візьміть його, — сказав господар. — Йому буде добре в садибі.
— Слухайте, Томасе, — обізвався один з рибалок за столиком, що дослухався до їхньої розмови. — Якщо вам потрібні коти, я можу дістати ангорського, справжнього ангорського, з Гуанабакоа. Тигрової масті.
— А статі? Чоловічої?
— Статі в нього не менш, ніж у вас, — відказав рибалка, і всі за столиком засміялись.
На цьому побудовано більшість іспанських дотепів.
— Тільки на ній шерсть росте, — докинув рибалка, розраховуючи, що всі знов засміються, і не помилився.
— Тату, будь ласка, візьмімо цього котика, — не вгавав хлопець. — Він чоловічої статі.
— Ти певен?
— Я знаю, тату. Знаю.
— Ти й про обох перських те саме казав.
— Перські то інша річ, тату. З перськими я помилився і визнаю це. Але тепер я знаю, тату. Справді знаю.
— Слухайте, Томасе. То ви хочете ангорського тигрового з Гуанабакоа? — спитав рибалка.
— Та що він за такий кіт? Чаклунський, чи що?
— Ніякий не чаклунський. Цей кіт ніколи й не чув про чаклунство. Він більше християнин, ніж ви.
— Es muy possible (Дуже можливо - ісп.), — сказав інший рибалка, і всі засміялись.
— І скільки ж він коштує, той знаменитий звір? — спитав Томас Хадсон.
— Ніскільки. Це подарунок. Справжній ангорський тигр. Подарунок на різдво.
— Іди-но сюди, до прилавка, випий і розкажи мені про нього.
Рибалка перейшов до прилавка. На ньому були окуляри в роговій оправі й вицвіла, але чиста голуба сорочка, що навряд чи витримала б ще одне прання. Вона аж світилася на спині між лопатками, й подекуди матерія вже почала розлазитись. Штани кольору хакі також зовсім вицвіли, і навіть на різдво він був босий. Його обличчя й руки вкривала темно-коричнева засмага. Він поклав ті порубцьовані руки на прилавок і мовив до господаря:
— Віскі з лимонадом.
— Мене від лимонаду нудить, — сказав Томас Хадсон. — Я вип'ю з мінеральною.
— А мені добре з лимонадом, — сказав рибалка. — Інакше віскі мені не смакує. Слухайте, Томасе, це ж простий собі кіт.
— Тату, — знов обізвався хлопчик, — поки ви з цим паном не почали пити, скажи: можна нам узяти котика?
Він прив'язав шкаралупу від креветки на білий бавовняний мотузочок і тепер грався з кошеням, розгойдуючи перед ним цю принаду, а воно звелося на задні лапки, наче здиблений геральдичний лев, і молотило передніми по шкаралупі.
— Ти дуже хочеш його взяти?
— Ти ж знаєш, що хочу.
— Ну то бери.
— Дякую, тату, дуже дякую. Я віднесу його в машину, щоб він трохи звик до мене.
Томас Хадсон дивився, як хлопчик з кошеням у руках перейшов дорогу й сів на переднє сидіння. Верх машини був спущений, і він зі свого місця біля прилавка добре бачив хлопчика із скуйовдженою вітром темною чуприною, що сидів у відкритій машині під яскравим сонцем. А кошеняти йому не було видно, бо хлопчик поклав його на сидіння і гладив, пригнувшись над ним, щоб сховатися од вітру.
Тепер того хлопчика вже не було на світі, а кошеня виросло, й стало дорослим котом, і пережило хлопчика. А тепер ні я, ні Бойз, подумав Томас Хадсон, нізащо не хочемо пережити один одного. Не знаю, чи бувало колись, щоб людину й тварину пов'язувала така любов, думав він далі. Можливо, це й дуже смішно. Та як на мене, нічого смішного тут немає.
Ні, подумав він, як на мене, то в цьому не більше смішного, ніж у тому, що кіт хлопчика пережив його самого. Багато чого, звісно, було чудернацького, хоч би ото коли Бойз воркотав, воркотав, а потім у нього раптом вихоплювався відчайдушний зойк, і він завмирав, припавши всім своїм довгим тілом до грудей господаря. А часом, як розповідала прислуга, після від'їзду господаря по кілька днів нічого не їв, хоч голод зрештою завжди брав гору. Були дні, коли він намагався жити самими ловами й не виходив їсти з усіма котами, проте кінець кінцем не витримував і вискакував з кімнати через спини інших, що юрмилися біля розчинених дверей, коли на порозі з'являвся слуга, несучи піднос із м'ясним фаршем, а потім так само швидко шугав назад через спини котів, що метушилися навколо хлопчини з підносом їв він завжди дуже швидко й одразу ж після того волів іти геть з котячої кімнати. Не було в домі жодного кота, до якого він почував би хоч найменшу приязнь.
Господар давно вже дійшов висновку, що Бойз вважає себе людською істотою. Хоч кіт не випивав з ним, як це міг би робити ведмідь, але їв усе, що й він, особливо такі речі, на які жоден інший кіт і не глянув би. Томас Хадсон пам'ятав, як минулого літа, коли одного ранку вони снідали разом, він дав Бойзові скибочку свіжого охолодженого манго. Кіт залюбки з'їв її і відтоді, поки Томас Хадсон був на березі й манго ще не відійшло, щоранку одержував свою порцію. Доводилось підносити скибочки йому до рота, бо вони були слизькі, й кіт не міг ухопити їх з тарілки, і Томас Хадсон думав навіть змайструвати щось на зразок яселець, щоб кіт спокійно, без поспіху міг сам брати з них скибочки манго.
Згодом, коли достиг урожай на алігаторових грушах — великих темно-зелених деревах авокадо, плоди яких лише трохи темніші й лискучіші від листя, — і Томас Хадсон, що того року залишався у вересні на березі, ремонтуючи катер і готуючись до подорожі на Гаїті, запропонував Бойзові ложечку м'якушу із середини плода, з якого було вийнято зернята й налито туди олії з оцтом, кіт з'їв і його, а потім щоразу з'їдав по половині авокадо.
— Чом би тобі не залізти на дерево й не дістати їх самому? — спитав кота Томас Хадсон, коли вони разом гуляли по своїй пагористій садибі. Але Бойз, певна річ, нічого на це не відповів.
Одного разу він таки побачив Бойза на алігаторовій груші, коли вийшов присмерком погуляти й подивитися, як галасливі зграї чорних дроздів з усіх південних та східних околиць линуть у небі до Гавани, куди вони щовечора зліталися на ночівлю серед листя іспанських лаврів на Прадо. Томас Хадсон любив спостерігати, як дрозди пролітали над пагорбами, і як з'являлися перші кажани, і як починали свій нічний політ маленькі совки, коли сонце сідало в море за Гаваною і над пагорбами займався відсвіт великого міста. Того вечора він не міг знайти Бойза, що майже завжди гуляв з ним, і взяв з собою Великого Цапа, одного з Бойзових синів, — ширококостого чорного кота-бійця, з дужою шиєю, вилицюватою мордою та величезними вусами Цап ніколи не ходив на лови. Він був боєць і плідник, і це забирало в нього силу часу. Але любив і повеселитися, якщо це не заважало його ділу, і на прогулянки ходив залюбки, особливо коли Томас Хадсон час від часу добряче наддавав його ногою, так що він валився на бік. І тоді Томас Хадсон гладив його ногою по животі. Цапа можна було гладити хоч як сильно чи грубо, взутою чи босою ногою — він на те не зважав.
Томас Хадсон нахилився й поплескав його по спині — Цап любив, щоб його плескали добре, як плескають великого собаку, — а коли випростався й поглянув угору, то помітив високо на алігаторовій груші Бойза. Цап теж подивився туди й побачив його.
— Що ти там робиш, старий негіднику? — гукнув Томас Хадсон до Бойза. — Чи ти зрештою навчився їсти їх просто з дерева?
Бойз подивився вниз і побачив Цапа.
— Ану злазь звідти, ходім погуляємо, — сказав йому Томас Хадсон. — Я дам тобі авокадо на вечерю.
Бойз зиркнув на Цапа й нічого не відповів.
— Ти дуже гарний серед темного листя. Ну й сиди там, коли хочеш.
Бойз одвернувся від них, і Томас Хадсон з великим чорним котом пішли далі між деревами.
— Як гадаєш, Цапе, він не зсунувся з глузду? — спитав Томас Хадсон. Тоді, щоб потішити кота, додав: — А пригадуєш ту ніч, коли ми не могли знайти ліки?
«Ліки» було магічне слово для Цапа, і, почувши його, він враз повалився на бік, щоб його погладили.
— Пригадуєш ліки? — запитував господар, і той великий, загартований у бійках котяра аж вигинався від задоволення.
Це слово стало для нього магічним після однієї ночі, коли його господар напився п'яний, по-справжньому п'яний, і Бойз не захотів з ним спати. І Принцеса не хотіла спати у нього в ліжку, коли він був п'яний, і Віллі не хотів. Ніхто не хотів спати з ним п'яним, тільки Самітник, як колись звали Великого Цапа, та ще Самітників Брат, а насправді сестра — безталанна кішка, що завжди мала безліч усяких прикрощів і лише зрідка звідувала щасливі хвилини. Щодо Цапа, то він навіть дужче любив господаря п'яного, ніж тверезого, а може, так тільки здавалося, бо Цапові випадало спати з ним лише в ті ночі, коли Томас Хадсон бував п'яний. А того вечора, провівши на березі вже чотири дні, він напився справді як чіп. Почав ще опівдні у «Флорідіті», де пив спершу з кубинськими політиками, що заглянули туди хильнути нашвидку й були дуже збуджені; потім з цукровими й рисовими плантаторами; з кубинськими урядовцями, що провели там усю свою обідню перерву; з другим і третім секретарями посольства, що супроводили когось там до «Флорітіди»; з усюдисущими агентами ФБР, люб'язними молодиками, які так старанно вдавали звичайних, пересічних, типових американців, що виказували себе не менше, ніж якби мали на рукавах своїх білих полотняних і чесучевих костюмів формені нашивки. Він пив подвійні заморожені дайкірі, ті славнозвісні дайкірі, що їх подавали тільки у «Флорідіті», — вони не мали алкогольного присмаку, і після них ти почував себе так, наче летиш на лижах з глетчера в хмарі снігової куряви, а десь після шостої чи восьмої порції — наче летиш з того глетчера без запобіжної лонжі. Зайшло кілька знайомих військових моряків, і він випив з ними, потім ще кілька з так званого «бандитського флоту», або ж берегової охорони, і з ними теж випив. Але це вже починало скидатись на ділове оточення, тим часом як він на те й пив, щоб забути про своє теперішнє діло; отож він перейшов у кінець бару, де сиділи поважні старі повії, — розкішні старі повії, з якими кожний завсідник «Флорідіти» неодмінно колись переспав за останні двадцять років, — і сів разом з ними, а тоді з'їв бутерброд і випив ще два заморожених.
Коли він повернувся ввечері додому, то був дуже п'яний, і жоден кіт не захотів з ним спати, окрім Цапа, що не мав ні алергічної відрази до ромового духу, ні упередження проти пияцтва, зате дуже полюбляв розкішний запах повій, густий і солодкий, як різдвяний фруктовий торт. Вони обидва міцно спали, і Цап, прокидаючись, голосно муркотів, аж поки Томас Хадсон, прокинувшись серед ночі, згадав, скільки він випив напередодні, і сказав Цапові;
— Доведеться нам прийняти ліки.
Цапові дуже сподобалося звучання цього слова, що немовби увібрало в себе усе те розкішне життя, до якого він прилучився, і він замуркотів ще голосніше.
— Де наші ліки, Цапе? — спитав Томас Хадсон.
Він увімкнув лампу біля ліжка, але вона не засвітилася. Як видно, бурею, що затримала його на березі, зірвало чи закоротило проводи, і їх ще не встигли полагодити, отож електрики не було. Він помацав рукою на нічному столику, шукаючи велику подвійну капсулу секоналу, останню, що в нього була, — вона б допомогла йому знов заснути й прокинутись уранці без головного болю. Але потемки скинув її зі столика й ніяк не міг знайти. Він обмацав усю підлогу біля ліжка, але капсули не знайшов. Сірників напохваті не мав, бо не курив, а батарейки в кишеньковому ліхтарику попалила без нього прислуга, і він не світив.
— Цапе, — сказав Томас Хадсон, — нам треба знайти ліки. Він встав з ліжка, Цап і собі скочив на підлогу, і вони заходилися шукати. Цап заліз під ліжко і хоч не знав, що він шукає, проте старався як міг, і Томас Хадсон сказав йому:
— Ліки, Цапе. Шукай ліки.
Цап жалісно нявчав під ліжком і никав на всі боки. Нарешті він виліз, муркочучи, і Томас Хадсон, помацавши рукою по підлозі, діткнувся до капсули. Вона була вся в пилюці й павутинні. Цап таки знайшов її.
— Ти знайшов ліки, — сказав йому Томас Хадсон. — Та ти ж просто чудо, а не кіт.
Обмивши капсулу на долоні з карафи, що стояла біля ліжка, а тоді проковтнувши її й запивши водою, він лежав і відчував, як вона поволі діє, і хвалив Цапа, а той вдоволено муркотів у відповідь, і відтоді саме слово «ліки» стало для нього магічним.
У морі Томас Хадсон думав не лише про Бойза, а й про Цапа. Але в Цапові не було нічого трагічного. Хоч йому й випадали по-справжньому лихі години, проте він завжди лишався цілий і, навіть тяжко побитий у найстрашніших бійках, ніколи не був жалюгідним. Навіть коли не міг дійти до будинку й лежав під манговим деревом біля тераси, засапаний і такий мокрий від поту, що видно було, які великі в нього лопатки і які вузькі й худі боки, — лежав, не в змозі поворухнутись, хапаючи ротом повітря, — навіть і тоді не був жалюгідним. У нього була широка лев'яча голова, і так само, як лев, він ніколи не здавався. Цап почував приязнь до господаря, і Томас Хадсон теж ставився до нього приязно, поважав і по-своєму любив його. Але про таку палку любов, яка пов'язувала його з Бойзом, ні з Цапового боку, ні з його не могло бути й мови.
А Бойз поводився дедалі гірше. Того вечора, коли вони з Цапом застукали його на алігаторовій груші, він допізна блукав десь поза домом і не з'явився навіть тоді, коли господар лягав спати. Томас Хадсон спав тоді у віддаленому кінці будинку, на широкому ліжку в кімнаті, що мала у всіх трьох зовнішніх стінах великі вікна, крізь які проходив уночі свіжий вітерець. Прокидаючись серед ночі, він чув голоси нічних птахів, і тієї ночі так само лежав без сну й слухав, коли раптом почув, як Бойз скочив знадвору на підвіконня. Бойз був тихий кіт, але, опинившись там, він одразу ж занявчав, кличучи господаря, і Томас Хадсон підійшов до вікна й відхилив протимоскітну сітку. Бойз скочив до кімнати. В зубах у нього були два садових пацюки.
У місячному світлі, що линуло крізь вікно, кидаючи поперек широкого білого ліжка тінь від стовбура сейби, Бойз почав бавитися з пацюками. Він підстрибував і крутився, підбивав їх лапами й ганяв по підлозі, а тоді відтягав одного вбік і, на мить причаївшись, кидався на другого, і все це так само завзято, як колись, коли був ще кошеням. Потім поніс їх до ванної, і невдовзі Томас Хадсон відчув вагу його тіла, коли він скочив на ліжко.
— То ти лазив по деревах не для того, щоб їсти манго? — спитав його господар.
Бойз потерся об нього головою.
— Виходить, ти полював і сторожив нашу власність? Ах ти ж мій старий друзяка Бойз! Ну, а їсти ти їх що, не збираєшся?
Бойз лише терся головою об господаря та безгучно муркотів, а потім, стомлений ловами, заснув. Але спав неспокійно, а вранці не виказав ніякого інтересу до тих двох дохлих пацюків.
... Уже почало розвиднятись, і Томас Хадсон, що так і не зміг заснути, спостерігав, як займається на світ і як сірі стовбури королівських пальм поступово вирізняються із сірої світанкової імли. Спочатку він бачив тільки стовбури та обриси їхніх крон. Потім, коли дужче розвидніло, побачив, що пальми гнуться під сильним вітром, а ще згодом, коли за пагорбами почало сходити сонце, стало видно, що стовбури пальм білясто-сірі, їх похилені вітром крони — яскраво-зелені, трава на пагорбах — руда від зимової посухи, а вапнякові верхівки далеких пагорбів неначе вкриті снігом.
Він підвівся з підлоги, взув мокасини, накинув на плечі стару картату куртку і, залишивши Бойза спати на ковдрі, перейшов через їдальню до кухні, що містилась у кінці північного крила будинку. Надворі все так само бурхав вітер, і голе гілля фламбойянового дерева билось об стіни й вікна. В льодовнику не знайшлося ніякої їжі, і в кухонній коморі теж нічого не було, крім спецій, бляшанки з американською кавою, ще однієї з ліптонівським чаєм та арахісової олії для куховарства. Кухар-китаєць щоранку купував на базарі харчі на день. Томаса Хадсона не чекали, і китаєць уже, напевне, пішов по харчі для слуг. Тільки по з'явиться хтось із хлопців, подумав Хадсон, пошлю його до селища купити фруктів і яєць.
Він скип'ятив води, запарив у чайнику чай і поніс його з чашкою та блюдечком назад до кімнати. Сонце вже підбилося на небі, і кімнату заливало світло, а він сидів у великому кріслі, пив чай і в свіжому та яскравому зимовому сонячному світлі розглядав картини на стінах. Мабуть, треба деякі замінити, подумав він. Найкращі висять у спальні, а я тепер ніколи там не буваю.
З його крісла кімната здавалася після катера просто-таки величезною. Він не знав, яка вона завдовжки. Власне, коли замовляв мату на підлогу, то знав, а потім забув. Та хоч би яка вона була, а цього ранку однаково здавалася втричі довшою. Це одна з тих речей, що їх помічаєш свіжим оком, повернувшись на берег, — оце та ще те, що льодовник порожній. Зате відчуття, ніби все хитається, як ото катер у неосяжному морі, розбурханому шаленим північно-західним вітром, що знявся супроти потужної течії, тепер зовсім зникло. Відійшло кудись далеко від нього, як і саме море. Він міг побачити море й тепер, видивляючись із відчинених дверей цієї білої кімнати чи з вікон ген через пагорби, вкриті деревами й перетнуті стрічкою шосе, і через дальші голі пагорби, що колись були для міста природними укріпленнями, і через гавань та біле місто за нею. Але звідси море було лише синім маревом за далеким білим обширом міста. Воно було тепер таке ж далеке, як і все, що відійшло в минуле, і навіть підлога не хиталася більше під ногами, і він волів, щоб так воно все й лишалось, аж поки настане час знову виходити в море.
А найближчі чотири дні нехай у ньому гуляє німчура, подумав він. Цікаво, чи підпливає до них близько риба й чи ходить навкруги, коли вони стоять на глибині за такої негоди? І як глибоко сягає шторм? У цих водах риба є на будь-якій глибині, хоч би куди вони поринули. І їй, напевне, дуже цікаво. Днища підводних човнів мають бути доволі брудні, і риба неодмінно крутитиметься навколо. А втім, можливо, що й не такі вже брудні, коли взяти до уваги, яким курсом вони ходять. Але риба однаково крутитиметься. Він на мить уявив собі, як там сьогодні у відкритому морі, де здіймаються сині гори води і вітер зриває з їхніх гребенів білу піну, але зразу ж відігнав од себе це видиво.
Він простяг руку й погладив кота, що досі спав на ковдрі. Той прокинувся, позіхнув і випростав передні лапи, а потім знову скрутився клубочком.
— Я ніколи не мав дівчини, що прокидалася б разом зі мною, — сказав Томас Хадсон. — А тепер не маю навіть і такого кота. Та вже спи собі, Бой. І потім, це паскудна брехня. Мав я таку дівчину, і вона прокидалася разом зі мною, а то й раніш за мене. Тільки ти не знав її, та й взагалі не знав ніколи жодної путящої жінки. Не пощастило тобі, Бой. То й пропади все пропадом. А знаєш що, Бой? Треба б нам знайти якусь милу, хорошу жінку. Ми могли б обидва закохатися в неї. Якби ти зміг її утримувати, нехай би вона була твоя. Але я ніколи ще не бачив жінки, що могла б довго прожити, харчуючись садовими пацюками.
Чай на якийсь час заглушив у ньому голод, але тепер йому знову страшенно захотілося їсти. У морі він би вже годину тому добряче поснідав, а за годину перед тим, можливо, ще й кухоль чаю випив би. Коли вони вчора йшли назад, катер так кидало, що куховарити було годі, і він, не сходячи з містка, з'їв два бутерброди з солониною і товстими кружальцями сирої цибулі. А тепер був страшенно голодний і роздратований тим, що в кухні не знайшлося нічого попоїсти. Треба купити консервів і тримати їх тут на отакі випадки, подумав він. Але тоді доведеться поставити на буфет замок, щоб бути певним, що їх тут не під'їдять без мене, а я терпіти не можу, коли в домі замикають їжу.
Зрештою він налив собі шотландського віскі з водою, сів у крісло і взявся читати газети, що назбиралися за його відсутності, відчуваючи, як віскі притуплює голод і вгамовує нервове збудження перших годин, проведених удома. Сьогодні можеш напитися, коли хочеш, сказав собі Томас Хадсон. Після того, як складеш доповідь. Якщо і вдень буде такий холод, у «Флорідіті» навряд чи збереться багато людей. Та все одно приємно буде посидіти там знову. Він не міг вирішити, де йому пообідати: там-таки чи в «Пасіфіко». В «Пасіфіко» теж холодно, подумав він. Але я надягну светр і пальто, а там є столик під стіною біля прилавка, куди не задуватиме вітер.
— Шкода, що ти не любиш їздити, Бой, — мовив він до кота. — А то б гульнули ми з тобою на славу.
Їздити Бой не любив. Йому щоразу здавалося, що його повезуть до ветеринара. Ветеринарів він і досі боявся. Зате Цап їздив би в машині залюбки, подумав Томас Хадсон. І на катері, певно, плавав би залюбки, якби не бризки. Треба б піти випустити їх усіх. Шкода, що я не зміг привезти їм якогось гостинця. Якщо знайду сьогодні в місті котячу м'яту, неодмінно куплю, і нехай увечері Цап, і Віллі, і Бой п'яніють донесхочу. Десь іще має бути трохи м'яти у шафі в котячій кімнаті, якщо вона не пересохла І не втратила сили. У тропіках вона дуже швидко втрачає силу, а в тій, яку вирощують на грядках, її взагалі немає. А добре було б, якби й ми, не коти, мали щось таке саме нешкідливе, як котяча м'ята, і з такою самою дією, подумав він. Чому в нас немає якогось подібного, зілля, щоб ми могли й собі отак безболісно п'яніти?
Дивно було те, що коти, які жили в домі, ставились до котячої м'яти по-різному. Бойз, Віллі, Цап, Самітників Брат, Малюк, Пухнастик і Бойовик аж трусилися за нею. А Принцеса, як називали слуги Бебі, голубу перську кицьку, ніколи й близько до неї не підходила, так само як і Дядечко Вовчик, сірий перський кіт. Щодо Дядечка Вовчика, настільки ж дурного, наскільки гарного, то в нього це могли бути або просто дурість, або ж надмірна обережність. Він ніколи на наважувався взяти до рота щось нове й підозріливо обнюхував будь-яку незнайому їжу, аж поки її з'їдали інші коти і він залишався ні з чим. Але Принцеса, бабуся всіх цих котів, розумна, делікатна, дуже принципова, аристократична й надзвичайно лагідна, терпіти не могла самого духу котячої м'яти й тікала від нього, наче від смертного гріха. Принцеса була напрочуд делікатна й аристократична киця, димчасто-сіра, із золотавими очима, мала витончені манери й дуже розвинене почуття власної гідності; та досить було подивитися на неї під час тічки, щоб збагнути, пояснити й, нарешті, наочно уявити собі причини деяких скандальних історій у королівських домах. Відтоді як Томас Хадсон побачив Принцесу в тічці, — не в тій першій, трагедійній, а коли вона вже стала дорослою красунею і, раптом утративши всю свою гідність та стриманість, віддалася безсоромній розпусті, — він зрозумів, що не зможе померти спокійно, не переспавши хоч раз з якоюсь принцесою, такою ж чарівною, як ця.
Вона мала бути така сама поважна, й делікатна, й прекрасна, як Принцеса, поки вони закохуватимуться одне в одного, а потім, у ліжку, така сама безсоромна й розпусна. Часом та уявна принцеса ввижалась йому вві сні, і хоч з тими снами не змогла б зрівнятися, ніяка дійсність, він усе одно жадав, щоб вони справдились, і не мав сумніву, що врешті здобуде своє, якщо тільки є десь така принцеса.
На жаль, єдина принцеса, з якою йому випало перебути в ліжку, — італійські принцеси до рахунку не брались, — була звичайна собі, нічим не примітна молода жінка з трохи затовстими щиколотками й не дуже гарними ногами. Щоправда, вона мала ніжну шкіру уродженки півночі й блискуче, дбайливо доглянуте волосся, і йому подобались її обличчя та її очі, і вся вона йому подобалась, і приємно було відчувати її руку в своїй, коли вони стояли на палубі, пливучи каналом назустріч вогням Ісмаїлії. Вони дуже подобались одне одному і вже були зовсім близько до того, щоб закохатися, — так близько, що їй доводилось пильнувати за тоном їхніх голосів, коли вони були на людях, і так близько, що тепер, коли вони стояли на темній палубі, тримаючись за руки, він відчував, що виникло між ними, й не мав у тому найменшого сумніву. А відчуваючи це з цілковитою певністю, сказав про це їй і запитав її про дещо, бо вони постановили собі бути беззастережно щирими одне з одним у всьому.
— Та я б з радістю, — відказала вона. — Ви ж знаєте. Але не можна. Ви й самі розумієте.
— Але ж має бути якийсь вихід, — мовив Томас Хадсон. — Завжди є якийсь вихід.
— Ви хочете сказати, в рятувальній шлюпці? — спитала вона. — В рятувальній шлюпці я не хотіла б.
— Знаєте що... — мовив він, поклавши руку їй на грудь, і відчув, як вона ожила й напружилась під його пальцями.
— Так хороше, — перебила вона. — Але ви забули, що їх дві.
— Я знаю.
— Отак зовсім хороше, — сказала вона. — Ви знаєте, Хадсоне, я вас покохала. Я тільки сьогодні це зрозуміла.
— З чого?
— Ну, просто зрозуміла. Це було не так уже й важко. А ви чогось такого не зрозуміли?
— Мені й розуміти не треба, — збрехав він.
— От і добре, — сказала вона. — Але в рятувальній шлюпці не можна. І у вашій каюті не можна. І в моїй не можна.
— Ми могли б піти до баронової.
— У барона в каюті завжди хтось є. Розпусник він, наш барон. А цікаво, що серед нас є барон-розпусник, як за давніх часів, правда ж?
— Правда, — відповів він. — Але я міг би піти пересвідчитись, що там нікого немає.
— Ні. Так не можна. Просто кохайте мене сильно-сильно, отак. Відчувайте, що кохаєте мене щосили, і тримайте далі, як оце тепер.
Він тримав її так само, потім узяв інакше.
— Ой ні, — сказала вона. — Не треба. Не можу я так. — Тоді сама зробила те саме й спитала: — А ви можете?
— Можу.
— Ну добре. Тоді я триматиму. Ні-ні, не цілуйте мене. Якщо ви цілуватимете мене тут, на палубі, тоді можна й усе інше.
— А чом не можна всього іншого?
— Де, Хадсоне? Де? Скажіть мені, бога ради, де?
— Я скажу вам чому.
— Чому — я й сама добре знаю. Де — ось у чім річ.
— Я дуже кохаю вас.
— Авжеж. І я вас кохаю. Та нічого доброго з цього не вийде, крім того, що ми кохаєм одне одного. А втім, і це добре.
Він знов узяв її, як перед тим, і вона сказала:
— Прошу вас, не треба. А то мені доведеться піти.
— Сядьмо.
— Ні Краще стоятимем, як тепер.
— Вам приємно так?
— Так. Дуже. А вам неприємно?
— Та ні, але ж не можна отак без кінця.
— Ну гаразд, — сказала вона і, обернувшись, швидко поцілувала його, а тоді знову задивилася на темну пустелю, повз яку вони пропливали. Була зима, і ніч дихала прохолодою, і вони стояли, тісно пригорнувшись одне до одного, й дивилися в простір. — Тепер уже можна все. Зрештою, і норкове хутро може на щось придатися в тропіках. Тільки не поспішай, гаразд?
— Гаразд.
— Обіцяєш?
— Так.
— Ой Хадсоне... Зараз... Ну... ну...
— А ти?
— Ой, і я... Тільки щоб з тобою... Ну... ну... зараз...
— Справді зараз?
— Ой, так... Зараз, кажу ж тобі...
Потім вони знов стояли там же, і вогні міста були вже куди ближче, а за бортом усе так само пропливав берег каналу й темний простір за ним.
— Тепер тобі соромно за мене? — спитала вона.
— Ні. Я дуже кохаю тебе.
— Але ж тобі погано, а я думала тільки про себе.
— Ні. Я не можу сказати, що мені погано. І ти не про себе думаєш.
— Ти тільки не вважай, що це було даремно. Ні, недаремно. Для мене — ні, правда.
— Тоді недаремно. Поцілуй мене, гаразд?
— Ні. Не можу. Просто тримай мене міцно, отак. 
Трохи згодом вона спитала:
— А тобі не заважає, що я так добре ставлюся до нього?
— Ні. Він дуже гордий.
— Зараз я скажу тобі один секрет.
Вона сказала йому той секрет, але це не було для нього великою несподіванкою.
— Це дуже непристойно?
— Ні, — відказав він. — Досить мило.
— Ой Хадсоне, — мовила вона. — Я так тебе кохаю. Ти зараз іди зроби все, що тобі треба, а тоді вертайся сюди до мене. Може, вип'ємо пляшку шампанського в «Ріці»?
— Чудова ідея. А твій чоловік?
— Він ще грає в бридж. Мені видно його крізь вікно. А коли закінчить, знайде нас, і ми вип'ємо всі разом.
Отож вони пішли до «Ріца», що містився на кормі пароплава, й випили пляшку сухого «Перр'є-Жуе» 1915 року, потім ще одну, а пізніше до них приєднався й принц. Він був дуже приємний чоловік і подобався Хадсонові. Принц і принцеса, так само як і Хадсон, їздили на полювання до Східної Африки, і він зустрічався з ними в клубі Мутаїга й у Торра в Найробі, і з Момбаси вони виїхали одним пароплавом. Цей пароплав ходив навколо світу й спинився в Момбасі перед тим, як вирушити далі через Суец і Середземне море до кінцевого порту в Саутгемптоні. То був надрозкішний пароплав з окремими кількакімнатними каютами, цілком запроданий, як тоді велося, під кругосвітній круїз, але кілька пасажирів зійшли в Індії, і один з тих проноз, які завжди все знають, сказав Хадсонові в клубі, що на пароплаві є вільні каюти й що можна дістати їх за помірну ціну. Хадсон сказав про це принцеві й принцесі, які були не дуже вдоволені своїм довгим, і стомлюючим перельотом до Кенії на тодішньому малопотужному «Хендлі-Пейджі», і вони радо вхопилися за цю ідею, приваблені й самою подорожжю морем, і помірною ціною.
— Це буде чудова подорож, і ви просто молодець, що зуміли про все дізнатися, — сказав принц. — Я завтра ж зранку подзвоню туди.
То була справді чудова подорож: пароплав поволі вийшов з нового порту в синь Індійського океану, залишаючи позаду Африку, старовинне біле місто з великими деревами, і зелений простір за ним, і морські хвилі, що розбивались об довгий риф, — а тоді набрав швидкості, і навколо вже був відкритий океан, і летючі риби вихоплювалися з води попереду пароплава. Африка все віддалялася за кормою, аж поки стала довгою голубою смужкою ген на обрії, і стюард уже вдарив у гонг, а він з принцем, принцесою й бароном, їхнім давнім знайомим, що жив десь там же й справді був розпусник, сиділи в барі й пили сухий мартіні.
— Не зважайте на гонг, ми поснідаєм у «Ріці», — сказав барон. — Згода?
Томас Хадсон з принцесою не спали на пароплаві, хоч на той час, як він спинився в Хайфі, вже робили стільки всякого іншого, що обоє дійшли до якогось екстатичного відчаю, такою глибокого, що їх слід було б змусити судом спати одне ним, аж поки їм вистачить на те сил, — хоч би тільки для заспокоєння їхніх нервів, як не для чогось іншого. Та замість того вони вирушили в автомобільну подорож із Хайфи до Дамаска. Коли їхали гуди, Томас Хадсон сидів на передньому сидінні: з шофером, а принц і принцеса позаду. Він побачив невелику частку Святої землі й невелику частку країни, з якою пов'язана була діяльність Т. Е. Лоуренса, і багато похмурих пагорбів, і багато пустелі; а коли поверталися, він з принцесою сидів ззаду, а принц попереду з шофером. І всю дорогу назад Томас Хадсон не бачив майже нічого, крім потилиці принца та потилиці шофера, і тепер міг пригадати тільки те, що дорога з Дамаска до Хайфи, де стояв на якорі їхній пароплав, ішла понад річкою, і в одному місці було міжгір'я, але дуже невеличке, як ото на маломасштабній топографічній карті, і там-таки посеред річки острівець. Той острівець запам'ятався йому найкраще з усієї подорожі.
Подорож до Дамаска небагато зарадила, і, коли пароплав вирушив з Хайфи й узяв курс на Середземне море, і вони з принцесою стояли на палубі, де тепер було холодно від північно-східного вітру, а море розхвилювалося так, що пароплав уже починало хитати, вона сказала йому:
— Треба щось придумати.
— Тобі подобається говорити наздогад?
— Ні. Я хочу лягти в ліжко й залишатися там тиждень.
— Тиждень — це не так уже й багато.
— Ну, тоді місяць. Але це треба зробити зараз же, а зараз ми не можемо.
— Можна піти до баронової каюти.
— Ні. Я не хочу цього, поки ми не зможемо почувати себе цілком спокійно.
— Як ти почуваєш себе тепер?
— Так, наче я втрачаю розум і вже втратила досить багато.
— У Парижі ми зможемо любитися в ліжку.
— А як я піду з дому? Я не маю досвіду в таких речах.
— Підеш ніби по магазинах.
— Але ж ходити по магазинах треба з кимось.
— То підеш із кимось. Невже ти не маєш нікого, кому можеш довіряти?
— Та маю. Але я не хочу, дуже не хочу цього робити.
— Ну, то й не роби.
— Ні. Інакше не можна. Я розумію, що не можна. Але мені від того не легше.
— Ти що, ні разу його не зраджувала?
— Ні. І думала, що ніколи не зраджу. А тепер тільки цього й хочу. Але мені прикро, що про це має знати ще хтось.
— Ми щось придумаємо.
— Будь ласка, обійми мене й міцніше пригорни до себе, — сказала вона. — І не треба ні про що говорити, ні про що думати, ні про що турбуватися. Просто пригорни мене, будь ласка, і дуже кохай, бо в мене все вже болить.
Трохи згодом він сказав їй:
— Слухай, щоразу, як ти отак чинитимеш, тобі буде так само погано, як тепер. Ти не хочеш зраджувати його і не хочеш, щоб хтось про це знав. Але ж рано чи пізно все одно це буде.
— Я хочу цього. Просто мені його жаль. Але я повинна зважитись. Я вже не владна над собою.
— То зважся. Зараз.
— Але ж зараз страшенно небезпечно.
— Невже ти думаєш, що з усіх тих людей тут на кораблі, які бачать нас, чують і знають, знайдеться хоч один, хто повірить, що ми з тобою ще не переспали? А все, що ми з тобою робили досі, — хіба воно дуже різниться від того?
— Ну звісно, що різниться. У тім-то й річ. Від цього, що ми робимо, не може бути дитини.
— Ти просто дивовижна, — сказав він. — Їй-право, дивовижна.
— Але нехай би й дитина, я буду навіть рада. Він так хоче дитини, а в нас ніяк не виходить. Я одразу ж після того пересплю з ним, і він ніколи не знатиме, що це від тебе.
— Я б усе-таки не спав з ним одразу після того.
— Ну, може, й не одразу. Нехай другої ночі.
— Коли ти спала з ним востаннє?
— Ой, та я щоночі з ним сплю. Інакше я не можу, Хадсоне. Я приходжу така збуджена, що просто не можу інакше. Здається, тим-то він тепер і засиджується так пізно за картами. Хоче, щоб я заснула, доки він повернеться. По-моєму, він трохи стомився, відтоді як ми з тобою закохались.
— Це ти вперше закохалась після того, як одружилася з ним?
— Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.
— Ходім-но краще до «Ріца», вип'ємо шампанського, — сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.
У «Ріці» було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків попід стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе «Перр'є-Жуе» 1915 року і тільки запитували: «Вино те саме, містере Хадсон?»
Вони піднесли келихи одне за одного, і принцесі сказала:
— Я люблю це вино. А ти?
— Дуже.
— Про що ти думаєш?
— Про тебе,
— Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?
— Я думав, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?
— Десять хвилин на дванадцяту.
— Котра там у вас година? — гукнув він до стюарда.
Стюард подивився на годинник за прилавком.
— Двадцять три п'ятнадцять, сер.
Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:
— До котрої він гратиме в бридж?
— Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.
— Зараз доп'ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.
— Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.
— Завжди буде небезпечно, — сказав він. — А отак ховатись — від цього стає куди к бісу небезпечніше.
Тієї ночі він тричі здолав її, і коли потім проводжав до їхньої з принцем каюти, — вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще, — принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до «Ріца», де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. І раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.
Томас Хадсон і барон зійшли з пароплава у Марселі. Більшість пасажирів їхали до кінцевого порту круїзу, Саутгемптона. У Марселі вони з бароном сиділи у відкритому ресторанчику в Старому порту, їли moules marines (Мариновані молюски - франц.) і пили з карафки vin rose (Рожеве вино - франц.). Томас Хадсон дуже хотів їсти і пригадав, що йому й на пароплаві майже весь час хотілося їсти, ще відтоді як вони відпливли з Хайфи.
Ось і тепер страшенно хочеться їсти, подумав він. Де ж ті бісові слуги? Хоч би один уже мав з'явитися. Тим часом вітер надворі дедалі холоднішав. І це нагадало йому про той холодний день у Марселі на крутій вуличці, що спускалася до порту, коли вони сиділи за ресторанним столиком, піднявши коміри пальт, і їли moules, видобуваючи їх із тоненьких чорних скойок, що плавали в гарячій наперченій молочній юшці з жовтими острівцями розтопленого масла, і пили вино з Тавеля, що було на смак таке, як Прованс на вигляд, і дивились, як вітер роздимав спідниці жінок-рибалок, туристок з пароплава й бідно вдягнених портових повій, що піднімалися крутою брудною вуличкою під різкими подувами містралю.
— Ви поводились зухвало, мій друже, — сказав барон. —Атож, страшенно зухвало.
— Хочете ще moules?
— Ні. Я з'їв би щось ситніше.
— То, може, bouillabaise ( Рибна юшка - франц. )?
— Суп після супу?
— Я хочу їсти. Та й коли ще випаде побувати тут знов.
— Те, що ви хочете їсти, анітрохи мене не дивує. Ну гаразд. Замовимо bouillabaise, а тоді доброго «Шатобріану», це чудове вино. Треба підкріпити ваші сили, шалапуте.
— Що ви думаєте робити далі?
— Суть у тому, що думаєте робити ви. Ви її кохаєте?
— Ні.
— Оце вже добре. Тоді вам краще на цьому й закінчити. Так буде найкраще.
— Я пообіцяв приїхати до них порибалити.
— Якби полювати, то ще сяк-так, — сказав барон. — А рибалити холодно і взагалі приємного мало. Та й нема чого їй робити дурня із свого чоловіка.
— Та він же, мабуть, знає.
— Ні. Він знає, що вона закохалась у вас. Ото й тільки. Ви джентльмен, і хоч би як ви вчинили, це буде гаразд. Але їй дурити чоловіка ні до чого. Ви ж не одружитеся з нею?
— Ні.
— Та вона й так не змогла б вийти за вас заміж. Тож не треба завдавати йому прикрощів, якщо тільки ви не закохані в неї.
— Ні. Тепер я це знаю.
— Тоді я вважаю, що вам треба вийти з гри.
— Не маю щодо цього ніякого сумніву.
— Дуже радий, що ви згодні зі мною. А тепер скажіть ні щиро: як вона?
— З нею все гаразд.
— Не вдавайте простака. Я знав її матір. От якби ви знали її матір...
— На жаль, не знав.
— Справді на жаль. Не розумію, як це ви зв'язалися з такими добропорядними й нудними людьми. А може, вона потрібна вам як художникові для чогось там такого?
— Ні. Просто вона мені дуже сподобалась. Та й тепер подобається. Але я не закоханий у неї, і потім усе це надто складно.
— Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. То куди ж ви тепер думаєте вирушити?
— З Африки ми щойно повернулися.
— Що правда, то правда. А чом би вам не поїхати на якийсь час на Кубу чи на Багамські острови? Можливо, і я пристану до вас, якщо роздобуду вдома грошей.
— А ви думаєте, що роздобудете?
— Ні, не думаю.
— Мабуть, поживу я трохи в Парижі. Давно вже не був у великому місті.
— Париж — це не місто. Лондон — ото місто.
— А мені хочеться побачити, що діється в Парижі.
— Я можу розказати вам, що там діється.
— Ні, ви не так мене зрозуміли. Я хочу подивитись на картини, зустрітися з деякими людьми, побувати на перегонах — на Шестиденних, і в Отейлі, і в Енг'єні, і в Ле-Трамбле. Чом би й вам не лишитися?
— Не люблю перегонів, а грати не маю на що.
Та до чого тепер усі ці спогади? — подумав він. Барон помер, у Парижі німці, а принцеса так і не народила дитини. Отож не буде його крові в жодному королівському домі, хіба що колись потече в нього з носа у Букінгемському палаці, але таке навряд чи станеться. Якщо ніхто з тих лобурів не з'явиться ще двадцять хвилин, вирішив він, доведеться самому піти до селища й купити яєць та хліба. От бісова халепа — сидіти голодним у власному домі, думав він. Але й іти до селища страх як не хочеться, втома змагає.
В цей час він почув, що в кухні хтось є, і натиснув кнопку, прикріплену внизу на стільниці великого стола, й почув, як у кухні двічі дзенькнув дзвінок.
З'явився молодший слуга, схожий своїм улесливим, хитрим і страдницьким виглядом чи то на гомосексуаліста, чи на святого Себастяна, й спитав:
— Ви дзвонили?
— А тобі що — позакладало? Де Маріо?
— Пішов на пошту.
— Як там коти?
— Все гаразд. Нічого нового. Великий Цап побився з El Gordo (Гладун - ісп.). Але ми його вже підлікували.
— Бойз начебто схуд.
— Багато шастає ночами. — А як Принцеса?
— Була трохи сумна. Але їсть уже добре.
— М'ясо важко було дістати?
— Привезли з Которро.
— А собаки як?
— Всі здорові. У Негріти знов будуть щенята.
— Не могли замкнути її й не випускати надвір?
— Та замикали, а вона все одно тікала.
— Ще що-небудь сталося?
— Нічого. Як вам їздилось?
— Нормально.
Поки він розмовляв, уривчасто й роздратовано, як завжди І цим хлопцем, що його вже двічі доводилося звільняти, а потім брати назад, бо щоразу приходив батько й просив за нього, — до кімнати зайшов Маріо, старший слуга, а. газетами й листами в руках. Він усміхався, і його темпе обличчя було веселе, добре й приязне.
— Як їздилось?
— Трохи покидало під кінець.
— Figurate. Уявляю собі. Он як дме з півночі. Ви щось їли?
— Та нема ж чого.
— Я приніс яєць, молока і хліба. Tu (Ти - ісп.), —мовив він до другого слуги, — іди приготуй сеньйорові сніданок. Як вам зробити яйця?
— Як завжди.
— Los huevos como siempre (Яйця як завжди - ісп.), — сказав Маріо. — Бойз вас зустрічав?
— Так.
— Цього разу він дуже сумував. Дужче, ніж звичайно.
— А як інші?
— Та тільки одна страшна бійка була, між Цапом і Гладуном. — Він з гордістю вимовив котячі прізвиська по-англійському. — І Принцеса трохи посумувала. Але тепер уже все гаразд.
— Y tu (А ти? - ісп.)?
— Я? — Він ніяково усміхнувся, дуже потішений. — Усе добре, дякую.
— А вдома як?
— Усе гаразд, дякую. Батько знов працює.
— Я радий за нього.
— Він і сам радий. А ті сеньйори, що з вами, тут не ночували?
— Ні. Вони всі поїхали до міста.
— Певне, натомилися.
— Авжеж.
— Тут без вас дзвонили всякі знайомі. Я їх усіх записав. Може, ви розберете хто. Ніяк я не навчуся писати англійські імена.
— Пиши, як чуєш.
— Та я ж і чую їх не так, як ви.
— Полковник не дзвонив?
— Ні, сер.
— Принеси мені віскі з мінеральною, — сказав Томас Хадсон. — І дай, будь ласка, котам молока.
— У їдальні чи тут?
— Віскі сюди. А молоко даси в їдальні.
— Я миттю, — мовив Маріо. Він гайнув до кухні й повернувся із склянкою віскі, розведеного мінеральною водою. — Здається, води не перелив, — сказав він.
Поголитися зараз чи вже після сніданку? — думав Томас Хадсон. Треба б зараз. На те ж я й віскі взяв, щоб легше було голитися. Ну, то йди голися. Та нехай йому чорт, потім, вирішив він. Ні. Йди голися. Це зміцнить твій клятий дух, а після сніданку тобі треба одразу вирушати до міста.
Узявшись голитися, він раз у раз посьорбував віскі — і поки намилювався, і коли намилився, і намилюючись ще раз, а потім тричі міняючи леза, щоб зішкребти двотижневу щетину. Кіт походжав навколо, дивився, як він голиться, і терся об його ноги. Потім нараз метнувся геть з ванної, і Томас Хадсон зрозумів: то він почув брязкіт мисочок з молоком, що їх ставили на кахляну підлогу їдальні. Він сам не почув ні брязкоту, ні того, як гукали котів. А Бойз почув.
Закінчивши голитися, Томас Хадсон налив у праву руку чудового натурального дев'яностоградусного спирту, що коштував на Кубі не дорожче, ніж у Штатах жалюгідний спирт для натирання, і щедро змочив ним обличчя, відчуваючи, як пекучий холод знеболює подразнену бритвою шкіру. Я не споживаю цукру, не палю тютюну, подумав він, зате маю превелику втіху від тутешніх продуктів перегонки. Вікна у ванній до половини зафарбували, бо вони виходили у вимощений кам'яними плитами двір, але зверху шибки були чисті, і Томас Хадсон бачив як хиляться од вітру крони пальм. Дме ще дужче, ніж мені здавалося, подумав він. А вже час би й повертати. Та хто його знає, цей вітер. Усе залежить від того, як він поведеться, коли задме з північного сходу. А приємно було, їй-богу, цілий ранок не думати про море. То так і триматимем, вирішив він. Не думатимем ні про море, ні про те, що там на ньому чи під ним, і ні про що близьке до нього. Не треба навіть і переліку того, про що не будемо думати. Не думатимем про нього зовсім. Нехай воно собі там буде — і край. Та й усі оті речі. Про них ми теж не думатимем.
— Де сеньйор снідатиме? — запитав Маріо.
— Де завгодно. Аби тільки якнайдалі від цієї puta, від моря.
— У великій кімнаті чи в сеньйоровій спальні?
— У спальні. Витягни плетене крісло й постав сніданок на столик біля нього.
Він випив гарячого чаю, з'їв яєчню і кілька скибочок смаженого хліба з апельсиновим повидлом.
— А фруктів немає?
— Тільки банани.
— Принеси кілька.
— А не зашкодить після випивки?
— Це дурний забобон.
— А от коли ви їздили, в нашому селищі один чоловік помер від того, що поїв бананів і випив рому.
— Звідки ти знаєш, що від бананів? Може, він був п'яничка й помер просто від рому?
— Ні, сеньйоре. Той чоловік помер ураз, і рому випив зовсім мало, а бананів з'їв багато. Банани в нього були свої, з власного саду. Він жив на пагорбі за селищем і працював на сьомому автобусі.
— Земля йому пером, — сказав Томас Хадсон. — Принеси бананів.
Маріо приніс банани, невеличкі, жовті, стиглі, з дерева в саду. Обчищені, вони були навряд чи більші за чоловічий палець, і дуже смачні. Томас Хадсон з'їв п'ять бананів.
— Тепер дивись, як я помиратиму, — мовив він. — І принеси сюди Принцесу, нехай з'їсть друге яйце.
— Я вже дав їй одне з нагоди вашого повернення, — сказав хлопець. — І Бойзові з Віллі дав по яйцю.
— А Цапові?
— Садівник сказав, що Цапові шкідливо багато їсти, поки не загоїлись рани. Йому тяжко перепало.
— Що то була за бійка?
— Дуже запекла. Як зчепилися, то майже на милю забігли, все бились. Ми згубили їх з очей у колючих чагарях за садом. Билися тихо, без крику, як завжди останнім часом. Хто переміг, не знаю. Великий Цап повернувся перший, і ми заходилися коло його ран. Він прийшов у патіо й ліг біля бака з водою. Нагору скочити вже не міг. А десь через годину прийшов і Гладун, і ми почали лікувати його.
— Пригадуєш, які вони були нерозлучні кошенятами?
— Аякже. Та боюся, що тепер Гладун заб'є Цапа на смерть. Він чи не на цілий фунт важчий.
— Цап — справжній боєць.
— Воно-то так, сеньйоре. Але прикиньте собі, що означає зайвий фунт ваги.
— Не думаю, що для котів це так багато важить, як для бойових півнів. Ти рівняєш усе на півнячі бої. І в людей це не дуже дається взнаки, хіба що як хтось зумисне зганяє вагу і тим ослаблює себе. Коли Джек Демпсі виграв першість світу, він важив усього сто вісімдесят п'ять фунтів. А Уїллард — двісті тридцять. Цап і Гладун — обидва великі коти.
— В таких бійках, як у них, фунт—величезна перевага, — сказав Маріо. — Якби на них закладалися, то ніхто б не випустив з уваги цілого фунта. Та навіть і зайвої унції.
— Принеси мені ще бананів.
— Не треба, сеньйоре, прошу вас.
— Ти справді віриш у ці дурниці?
— Це не дурниці, сеньйоре.
— Тоді принеси ще віскі з мінеральною.
— Якщо ви наказуєте... 
— Я прошу тебе.
— Коли ви просите, це наказ.
— Ну, то неси.
Хлопець приніс віскі з льодом та холодною шипучою мінеральною водою. Томас Хадсон узяв склянку й промовив:
— Побачиш, як я помиратиму. — Але обличчя хлопця було стривожене, що йому розхотілося жартувати, і він сказав: — Слухай, запевняю тебе, що це мені не зашкодить.
— Сеньйор знає, що робить. Але мій обов'язок був застерегти.
— От і добре. Ти мене застерігав. А Педро ще не прийшов?
— Ні, сеньйоре.
— Коли прийде, скажи йому, нехай приготує «каділак», щоб одразу ж їхати до міста.
Тепер ти приймеш ванну, сказав собі Томас Хадсон. Потім одягнешся, щоб їхати до Гавани. Потім поїдеш і з'явишся до полковника. То що ж тобі, в біса, негаразд? Багато чого в мене негаразд, подумав він. Справжній достаток негараздів. Земля достатку. Море достатку. Повітря достатку.
Він сидів у плетеному кріслі, простягши ноги на висувне підніжжя, і розглядав картини на стінах спальні. У головах ліжка, дешевого, з поганеньким матрацом, купленого задля економії, бо він ніколи на ньому не сипи, окрім як після сварок, висів «Гітарист» Хуана Гріса. Nostalgia hecha hombre (Чоловік у глибокій тузі - ісп.), подумав він по-іспанському. Люди не знали, що від цього вмирають. На протилежній стіні, над книжковою шафою, висів «Monument in Arbeit» (Спорудження пам'ятника - нім.) Пауля Клее. Він не любив цю картину так, як «Гітариста», але дивився на неї охоче й пригадував, якою потворною вона здавалась, коли він тільки-но купив її в Берліні, — кольори були такі ж непристойні, як на таблицях у батькових медичних книгах, де наводилися різні види шанкрів та інших венеричних виразок, — і як вона страхала його дружину, аж поки та навчилася правильно сприймати її потворність і бачити в ній лише живопис як такий. Він і тепер знав про цю картину не більше, ніж тоді, коли вперше побачив її в галереї Флехтгейма, у будинку над річкою, тієї прекрасної холодної осені, коли вони були такі щасливі. Але картина була добра, і він охоче дивився на неї.
Над другою книжковою шафою висів один з Массонових гаїв. То був «Ville d'Avray» (Містечко Аврей - фр), і Томас Хадсон любив цю картину так само, як «Гітариста». Картини мали одну чудову властивість: їх можна було любити, не почуваючи ніякої безнадії. Їх можна було любити без смутку, а найкращі картини давали радість, бо в них уже було досягнуто того, чого ти сам завжди намагався досягти. Отже, воно вже існувало, і це добре, навіть якщо тобі зробити цього не вдалося.
До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко й м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав місити передніми лапами.
— Я дивлюся на картини, Бой. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.
А втім, хто знає, чи не дістає він такої самої втіхи від своїх стрибків та нічних ловів, як я від картин, подумав Томас Хадсон, І все-таки жаль, що він не може тішитись живописом. Хоча тут не вгадаєш. Можливо, у нього був би жахливий смак.
— Цікаво, що б тобі могло подобатись, Бой. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня.
Бойз не припиняв свого, і Томас Хадсон повалив його на бік, щоб угамувати.
— Треба ж додержувати хоч якоїсь пристойності, Бой, — сказав він. — А я на догоду тобі ще навіть не привітався з іншими котами.
Бойз розкошував, і Томас Хадсон відчував пальцями безгучне муркотіння у нього в горлі.
— Мені треба помитися, Бой. У тебе йде на це половина всього твого часу. Але ти миєшся власним язиком. І в ці хвилини я для тебе не існую. Коли ти миєшся, ти наче той бісів ділок у своїй конторі: у мене важливе діло, прошу мені не заважати. Ну, а тепер і мені треба помитися. Але замість того я сиджу тут з тобою і вже зранку п'ю, мов якийсь нікчемний п'янюга. Оце така між нами різниця. Зате ти не зміг би вистояти вісімнадцять годин біля штурвала. А я можу. Дванадцять — будь-коли. Вісімнадцять — коли потрібно. І навіть дев'ятнадцять, як ото вчора й сьогодні вночі. А от стрибати так, як ти, я не вмію і полювати ночами не вмію. Хоча випадали й нам нічні полюваннячка, такі, що куди твоє діло. Але в тебе твій радар у вусах. А в голуба, певно, в отих наростах над дзьобом. Так чи ні, але всі поштові голуби мають такі нарости. Ну, а які в тебе ультрависокі частоти, Бой?
Бойз лежав важкий, міцно збитий, довгий, безгучно муркотів і розкошував на всю губу.
— Що показує твій локатор, Бой? Яка в тебе широта імпульсів? А яка частота повторів? Я ж маю вбудований магнетрон. Тільки ти нікому про це не кажи. А надалі, коли з допомогою УВЧ підвищиться подільна здатність, ворожих гадів можна буде вистежувати ще на більшій віддалі. Усе це мікрохвилі, Бой, і ти їх оце якраз і муркочеш.
То отак ти додержуєш свого рішення не думати про все . поки не настане час вирушати знов. Ні, не море ти хотів набути. Ти ж сам знаєш, що любиш море і не хотів би жити більш ніде.
Вийди-но на веранду та поглянь на нього. Воно не жорстоке й не бездушне, то все Quatsch (Дурниці - нім). Просто онде воно там, і вітер рухає його, і течія, і вони змагаються на його поверхні, але десь унизу все це нічого не важить. Будь вдячний, що ти знову вирушиш у нього, і дякуй йому за те, що воно стало твоїм домом. Воно — твій дім. Отож не говори й не думай про нього ніяких дурниць. Не в ньому твоє лихо. Ось бачиш, ти вже почав трохи мізкувати, сказав він собі. Хоч на березі таке з тобою рідко трапляється. Е, к бісу, сказав він. Мені доводиться стільки мізкувати в морі, що на березі вже нема до цього ніякої охоти.
Берег теж непогане місце, подумав він. Ось я сьогодні й пересвідчусь, яке воно може бути непогане. Після того, як побачуся з тим триклятим полковником. А чого ж, мені завжди приємно з ним бачитися, бо це підносить мій моральний дух. Та не будемо заглиблюватись у полковника, сказав він собі. Це одна з тих матерій, що їх краще не торкатися такого благодайного дня, як сьогодні. Я піду побачуся з ним. Але глибоко заходити в нього не буду. Досить уже зайшло в нього всякого, що ніколи не вийде назад. Та й з нього вийшло предосить такого, чого вже назад не заженеш. Отож я й подумав: нема чого тобі заходити в полковника. І не буду. Тільки побачуся з ним і, складу доповідь.
Він допив віскі, зняв з колін кота, підвівся й ще раз поглянув на ті три картини, а тоді пішов до ванної й помився під душем. Колонку розпалили зовсім недавно, коли прийшли слуги, і гарячої води було мало. Але він добре намилився, вимив голову, а під кінець обмився холодною водою. Потім надягнув білу фланелеву сорочку з темним галстуком, фланелеві штани, теплий джемпер і стару твідову куртку, а на ноги натяг вовняні шкарпетки і взув грубі англійські черевики, придбані ще десять років тому. Натиснувши кнопку дзвінка, він викликав Маріо. 
— Педро з'явився?
— Так, сеньйоре. Машина вже чекає.
— Зроби мені в дорогу «Тома Коллінза» з кокосовою водою і ангостурою. Налий у склянку в корковій оправі.
— Слухаюсь, сеньйоре. А пальто ви не надягнете?
— Візьму з собою. Якщо буде холодно, надягну, коли вертатимусь.
— До обіду повернетесь?
— Ні. І до вечері навряд.
— А на котів подивитись не хочете перед тим, як їхати? Вони всі на сонечку з того боку, де не такий вітер.
— Ні. Побачу їх увечері. Я хочу привезти їм подарунок.
— То я піду зроблю вам коктейль. Доведеться хвилину почекати, через кокосовий горіх.
Якого біса ти не схотів піти подивитися на котів? — запитав себе Томас Хадсон. Не знаю, відповів сам собі. Оцього вже я ніяк не розумію. Це щось нове.
Бойз тюпав слідом за ним, трохи стривожений тим, що він їде, але не панікував, бо не видно було ні багажу, ні пакування.
— А може, я вчинив так задля тебе, Бой, — сказав Томас Хадсон. — Ти не тривожся. Я повернуся десь пізно ввечері чи вночі. Приволочу додому тлінне тіло. Сподіваюся, що приволочу його цілим. От тоді ми, може, домізкуємося до чогось трохи кращого. Vamonos a limpiar la escopeta (Ходім прочистимо рушницю - ісп.).
Він вийшов з довгої, яскраво освітленої кімнати, що й досі здавалася величезною, і спустився кам'яними східцями в ще яскравіший кубинський зимовий ранок. Навколо його ніг вистрибували собаки, і сумний пойнтер теж підійшов, принижено скулившись і хитаючи похнюпленою головою.
— Бідолашна ти тварина, — мовив Томас Хадсон до пойнтера. Тоді поплескав його по спині, і той вдячно помахав хвостом. Інші собаки, всі безпородні, й далі весело гарцювали, збуджені холодом і вітром. На східцях лежало кілька сухих гілок, зірваних вітром з сейби, що росла біля будинку. З-за машини вийшов шофер, перебільшено тремтячи від холоду, і сказав:
— Доброго ранку, містере Хадсон. Як вам їздилось?
— Та непогано. Ну, а машини як?
— Усі в чудовому стані.
Так я тобі й повірив, — сказав Томас Хадсон по-англійському. Тоді обернувся до Маріо, що вийшов з будинку й спускався східцями до машини, несучи високу склянку з темнуватим, іржавого кольору напоєм, оправлену в корок, що десь на півдюйма не доходив до її верхнього краю. — Принеси светр для Педро. Такий там, з ґудзиками спереду. Із речей містера Тома. І нехай приберуть зі східців це сміття.
Він дав шоферові потримати склянку, а сам нахилився помпи собак. Бойз сидів на східцях, з відразою спостерігаючи цю сцену. Серед собак була й Негріта, невелика чорна сучка, трохи шпакувата од віку, із закрученим угору хвостиком,тендітними лапками, що так і мигтіли, коли вона вистрибувала, з гострою, наче у фокстер'єра, мордочкою та розумними гідними очима.
Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі, — вона побігла за кимось до дверей, — і спитав, якої породи собака.
— Кубинської, — відказав бармен. — Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.
Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелось силоміць забрати її від великого поліційного пса. а після того в неї пішли щенята — і від поліційного пса, і від бульдога, і від пойнтера, і прегарне вогненно-руде щеня невідомого походження, чиїм батьком міг би бути ірландський сетер, коли б ноно не мало широких грудей і масивних лопаток бульдога та хвоста, закрученого догори, як у Негріти.
Тепер її сини тупцювали коло неї, а вона знов була вагітна.
— З ким вона спарувалася цього разу? — запитав Томас Хадсон шофера.
— Не знаю.
З будинку вийшов Маріо і, давши шоферові светр, що його той одразу ж надягнув замість своєї поношеної форменої куртки, сказав:
— Батько — отой забіяка-пес із селища.
— Ну, бувайте, собацюри, — сказав Томас Хадсон. — До Побачення, Бой, — обернувся він до кота, що вистрибом проскочив між собак до машини, Томас Хадсон, уже сидячи в машині й тримаючи у руці вправлену в корок склянку, висунувся з вікна й торкнув рукою кота, що звівся на задні лапи й тицявся головою в його пальці. — Не тривожся, Бой. Я повернусь.
— Бідолашний Бойз, — мовив Маріо. Він узяв кота на руки, і той дивився вслід машині, поки вона повертала, обминаючи клумбу, тоді поїхала вниз нерівною, розмитою дощами під'їзною алеєю і врешті зникла з очей за схилом пагорба та високими манговими деревами. Тоді Маріо відніс кота в дім і спустив на підлогу, але він скочив на підвіконня й знову задивився туди, де під'їзна алея зникала за пагорбом.
Маріо погладив його, але кіт не відривавсь од вікна.
— Бідолашний Бойз, — сказав той високий темношкірий хлопець. — Бідолашний ти кіт.
Машина спустилася під'їзною алеєю до воріт, і шофер виліз і зняв ланцюг, а тоді знову сів за кермо й вивів машину на вулицю. Вулицею ішов хлопчина-негр, і шофер гукнув йому, щоб він зачинив ворота. Хлопчина широко всміхнувся й кивнув головою.
— Це молодший брат Маріо.
— Я знаю, — сказав Томас Хадсон.
Вони проїхали бічною вуличкою селища й звернули на Головне шосе. Поминули вбогі будиночки, дві бакалійні крамнички з прилавками, що виходили просто на вулицю, рядами пляшок та полицями з консервними бляшанками обабіч, потім залишили позаду останній бар і величезний іспанський лавр, що розкинув своє гілля над дорогою, і покотили далі старим брукованим шосе. Обсаджене великими старими деревами, воно протягом трьох миль спускалося вниз положистим схилом. Обабіч були розплідники, малі садиби, великі садиби із занедбаними будинками іспанського колоніального стилю, тепер поділеними на комірчини, колишні пасовиська, перетнуті вуличками, що впиралися в схили горбів, вкриті поруділою від посухи травою. Єдина зелень у цій багатій на рослинність країні залишилася тепер по берегах річок, де височіли сірі стовбури королівських пальм з похиленими вітром зеленими кронами. Це був сухий північний вітер — сухий, пронизливий і холодний. Вітри, що дули з півночі раніш, уже вихолодили Флорідську затоку, і цей вітер не приніс ні дощу, ні туману.
Томас Хадсон відсьорбнув крижаної рідини, в якій вчувався свіжий сік недостиглого лимона, змішаний з кокосовою водою, що хоч і не мала смаку, проте була куди гостріша, ніж будь-яка содова, а справжній Гордонів джин надавав напою міцності, оживляв його на язиці й заохочував ковтати, і все те було стягнуте й забарвлене гіркою ангостурою. Це питво таке ж приємне на смак, як туго напнуте вітрило на дотик, подумав Томас Хадсон. Достобіса приємне питво.
Коркова оправа не давала льоду танути в склянці й тим послаблювати міцність напою, і Томас Хадсон вдячно стискав її в руці й дивився на околиці міста, повз які вони проїжджали.
— Чом ти не вимкнеш мотор і не їдеш згори за інерцією? Заощадив би бензин.
— Як накажете, то можу й вимкнути, — відповів шофер. — Але ж бензин у нас державний.
— Хоч би задля практики, — сказав Томас Хадсон. — Припіймні знатимеш, як це робиться, коли доведеться їздити на своєму бензині.
Вони вже спустилися на рівнину, де ліворуч тяглися квітникарські плантації, а праворуч стояли хатини плетільників кошелів.
— Треба буде покликати плетільника, щоб полагодив мату у великій кімнаті, там, де вона пошарпалася скраю.
— Si, senor.
— Ти маєш тут когось знайомого?
— Si, senor.
Шофер, якого Томас Хадсон дуже не любив за неуцтво й тупість, за дурну пиху, за нерозуміння мотора, варварське поводження з машинами й лінощі, відповідав йому коротко й офіційно, образившись на докір за неощадливість. Та попри всі свої вади, він був чудовий водій, тобто досконало, виявляючи дивовижну реакцію, керував машиною в безладному й нервозному кубинському вуличному русі. До того ж він надто багато знав про їхні виходи в море, і звільняти його аж ніяк не випадало.
— Ну як, тепліше тобі в светрі?
— Si, senor.
А нехай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Ну стривай, я тебе все-таки розворушу.
— Дуже холодно було вночі у вас дома?
— Ой страх як холодно. Horroroso (Жахливо - ісп.). Ви собі навіть не уявляєте, містере Хадсон.
Мир було відновлено, і тепер машина переїжджала міст, де колись знайшли тулуб дівчини, яку її коханець-поліцай розрубав на шість частин, а тоді позагортав у цупкий папір і порозкидав по Головному шосе. Тепер річка пересохла. А того вечора вода в ній була висока, і машини стояли на шосе, розтягшись на добрих півмилі, поки водії роздивлялися це історичне місце.
Наступного ранку газети надрукували на перших шпальтах фотографію знайденого торса, і в одній з них зазначалося, що вбита дівчина була, поза всяким сумнівом, туристка з Північної Америки, бо дівчата її віку, які живуть у тропіках, набагато розвиненіші фізично. Для Томаса Хадсона так і лишилося загадкою, яким чином вони встигли так точно визначити її вік, оскільки голову було знайдено лише згодом у рибальському порту Батабано. Але торсові, судячи з газетних фотографій, справді було далеко до класичних зразків давньогрецької скульптури. І все ж дівчина не була американською туристкою, а, як з'ясувалося, надбала свої, нехай хоч які, принади тут-таки в тропіках. А Томасові Хадсону на деякий час довелося припинити будь-які дорожні роботи навколо садиби, бо кожному, хто побіг би по дорозі або й просто наддав ходи, загрожувала небезпека, що жителі селища кинуться за ним, вигукуючи: «Онде він! Хапайте його! Це він зарубав ту дівчину!» Вони переїхали міст і тепер піднімалися на пагорб до Луйяно, де ліворуч відкривався краєвид Ель Серро, що завжди нагадував Томасові Хадсону Толедо. Не таке Толедо, як у Ель Греко. А частину справжнього Толедо, що її видно з одного із бічних пагорбів. Вони вже були близько до вершини, і коли машина зрештою подолала узвіз, він знову виразно побачив той краєвид — справжній Толедо, — але тільки на якусь хвилю, а тоді дорога побігла з пагорба, і обабіч знов була Куба.
То був відтинок дороги до міста, якого він дуже не любив. Власне, задля нього й брав з собою випити. Я п'ю, щоб не перейматися злиднями, брудом, чотиристарічною пилюгою, дитячими шмарклями, усохлими верхівками пальм, покрівлями з розбитих молотком старих бляшанок, непевною ходою невиліковних сифілітиків, нечистотами в річищах пересохлих струмків, вошами на облізлих шиях свійської птиці, пархами на потилицях дідів, важким духом старих жінок, ревиськом радіо, думав він. Але ж так чинити негідно, ганебно. Треба пильніше придивитися до цього всього і щось вдіяти. А ти замість того встромив носа в свою склянку, як ото колись стромляли його у флакони з нюхальною сіллю. Ні. Не зовсім так, заперечив собі він. Тут якось поєдналося й це, й те, як пили у Хогартовому «Завулку, де торгують джином». Ну, а ти ще п'єш і задля того, щоб не перейматися близькою зустріччю з полковником, подумав він. Ти тепер завжди п'єш або за щось, або щоб чимось не перейматися. Де ж пак у біса. А скільки ти п'єш останнім часом просто так. От і сьогодні добряче наберешся.
Він на довгу хвилю припав губами до склянки і відчув у роті чистий, холодний і свіжий смак питва. Починалася найгірша ділянка дороги, де проходила трамвайна колія і матими спинялись впритул одна до одної перед спущеним шлагбаумом залізничного переїзду. А попереду, за цим скупченням шин і ваговозів, височіла на пагорбі фортеця Атарес, де за сорок років до його народження, після поразки експедиції в Байя-Онді, були розстріляні полковник Кріттенден і ще кілька чоловік, а на схилі пагорба — сто двадцять два американських добровольці. Ще далі в небо шугав чорний дим з високих димарів Гаванської електричної компанії, і дорога виходила на стару бруківку під віадуком, що тяглася паралельно горішньому краю гавані, вода в якій була чорна й масна, наче осад, висмоктаний помпами з дна танкера. Шлагбаум піднявся, і вони поїхали далі, тепер уже захищені від північного вітру, повз Гавань, де біля просочених креозотом паль дерев'яних причалів стояли судна з дерев'яними корпусами — жалюгідний і сміховинний торговельний флот воєнного часу, — і між їхніми бортами колихалося шумовиння гавані, чорніше від креозоту й смердючіше від давно не чищеної стічної канави.
Томас Хадсон упізнавав деякі знайомі судна. Один старий баркас був такий великий, що привернув увагу німецького підводного човна і був обстріляний. Баркас ішов з вантажем лісу, а назад мав узяти цукор. Томас Хадсон і тепер помітив, де була пробоїна, хоч баркас уже відремонтували, і пригадав, як, проходячи повз нього в морі, вони бачили на його палубі живих і мертвих китайців.
А я гадав, що сьогодні ти не думатимеш про море. Ні, мені треба подивитися на нього, сказав він собі. Тим, хто в морі, куди краще живеться, ніж тим, що животіють отам, де ми щойно проїжджали. Одначе ця гавань, яку загиджують ось уже триста чи чотириста років, — це не море. Хоч при вході й вона непогана. Та й з боку Касабланки не така вже й погана. Ти промін у цій гавані не одну приємну нічку, сам знаєш.
— Поглянь, — мовив він.
Шофер, побачивши, куди він дивиться, хотів був спинитись. Але Томас Хадсон звелів йому їхати далі.
— Керуй до посольства, — сказав він.
Дивився він на старе подружжя, що оселилося в дощаній, критій пальмовим листям халупі, притуленій до кам'яного паркана між залізничною колією і ділянкою, де електрична компанія тримала вугілля, привезене з гавані. Паркан був чорний від вугільного пилу, бо вугілля вивантажували просто через нього, і стояв менш як за чотири фути від залізничного полотна. Халупа була низенька, збудована скісно, і в ній насилу могло лягти двоє людей. Мешканці сиділи при вході й варили каву в бляшанці. То були негри, шолудиві од старості та бруду, одягнені в лахи, пошиті з мішків, і дуже-дуже старі. Томас Хадсон не побачив біля них собаки.
— Y el perro ( А де собака? - ісп)? — спитав він шофера.
— Та його вже давно не видно.
Ось уже кілька років вони проїжджали повз цих людей. Був час, коли жінка, чиї листи він читав минулої ночі, щоразу обурювалась, бачачи цю халупу, казала, що це ганьба і таке інше.
— То чого ж ти нічого не вдієш? — запитував він її. — Чому ти завжди жахаєшся й так добре пишеш про всі ці жахи, а сама навіть не спробуєш чимось зарадити?
Жінка розсердилась, зупинила машину, пішла до халупи й дала старій двадцять доларів: нехай, мовляв, знайдуть краще житло й куплять собі щось попоїсти.
— Si, senorita, — сказала стара.
Коли вони проїжджали там наступного разу, старі були в тій же халупі й весело помахали їм руками. Вони купили собаку. Та ще й білого, невеличкого й кучерявого, і Томасові Хадсону тоді подумалось, що цей собачка навряд чи був призначений для життя серед вугільного пилу.
— Як ти думаєш, де подівся собака? — спитав Томас Хадсон шофера
— Та, мабуть, здох. Їм самим нічого їсти.
— Треба дістати їм іншого, — сказав Томас Хадсон.
Халупа лишилася далеко позаду, і тепер ліворуч були брудно-сірі поштукатурені стіни генерального штабу кубинської армії. Перед входом у недбалій, але гордовитій позі стояв солдат-кубинець з домішкою білої крові, в уніформі кольору хакі, вицвілій від домашнього прання, та кашкеті, куди охайнішому, ніж у генерала Стіллвела, із «Спрінгфілдом», притуленим якнайзручніше до кощавого плеча. Він неуважно позирнув на їхню машину. Томас Хадсон помітив, що йому холодно стояти на північному вітрі. Походив би трохи, то й зігрівся б, подумав він. Але якщо він і стоятиме в цій самій позі, не витрачаючи енергії, до нього скоро дійде сонце й зігріє його. Мабуть, не дуже давно у війську, бо надто вже худий. Навесні, якщо ми на той час ще їздитимем тут, я його навряд чи впізнаю. Певно, той «Спрінгфілд» для нього заважкий. Йому б стояти на посту з легенькою пластмасовою гвинтівкою, як ото тепер матадори, коли працюють з мулетою, беруть дерев'яну шпагу, щоб не стомлювалась рука.
— А що чути про дивізію, яку генерал Бенітес збирався повести на бій у Європі? — спитав він шофера. — Вона вже відпливла?
— Todavia no, — відповів шофер. — Ще ні. Але генерал навчається їздити на мотоциклі. Кожного ранку вправляється, їздить по Малекону.
— То, виходить, це буде моторизована дивізія, — сказав Томас Хадсон. — А що то за пакунки виносять солдати й офіцери з Estado Mayor (Генеральний штаб - ісп.)?
— Рис, — пояснив шофер. — Прибув вантаж рису.
— Його важко дістати?
— Неможливо. Ціни такі, що жах.
— Ти тепер погано харчуєшся?
— Дуже погано.
— Чому? Ти ж їси у мене. І я за все плачу, незважаючи на ціни.
— Я кажу, вдома погано.
— А коли ти їси вдома?
— У неділю.
— Доведеться купити тобі собаку, — мовив Томас Хадсон.
— Собаку ми маємо, — сказав шофер. — Дуже гарного й розумного. А мене він любить найдужче. Кроку не можна ступити, щоб не побіг слідом. Але, містере Хадсон, ви маєте все й тому не можете зрозуміти, як терпить від цієї війни кубинський народ.
— Та, певно, голод чималий.
— Ви навіть уявиш собі не можете.
Ні, не можу, подумав Томас Хадсон. Аж ніяк не можу. Не можу собі уявити, чому в цій країні раптом має бути голод. А тебе — тебе, сучого сина, за те, як ти доглядаєш машини, слід би не годувати, а розстріляти. Я й сам би з превеликою отою розстріляв тебе. Алє вголос він сказав:
— Ну що ж, спробую, може, і вдасться дістати трохи рису тобі для дому.
— Дуже вам дякую. Ви не знаєте, як погано нам, кубинцям, тепер живеться.
— Мабуть, таки погано, — сказав Томас Хадсон. — Шкода, що я не можу взяти тебе з собою в море. Ти б там відпочив, розважився.
— Певно, в морі теж важко.
— Та нелегко, — сказав Томас Хадсон. — Часом і дуже нелегко, навіть у такі дні, як сьогодні.
— Всі ми несемо свій хрест.
— Я б залюбки взяв свій хрест та встромив у culo (Гузно - ісп.) багатьом, кого знаю.
— Треба сприймати все спокійно і терпляче, містере Хадсон.
— Muchas gracias, — мовив Томас Хадсон.
Вони повернули на вулицю Сан-Ісідро, що починалася за головним залізничним вокзалом, навпроти в'їзду до колишньої Тихоокеанської пристані, де раніше швартувалися судна з Майямі та Кі-Уеста й була кубинська база Пан-Американської авіакомпанії — тоді ще літали на старих гідропланах. Тепер пристань була закрита, бо тихоокеанські судна забрав військово-морський флот, а нові ДС-2 і ДС-3 Пан-Американської компанії прилітали в аеропорт Ранчо Бойєрос, і там, де колись сідали гідроплани, тепер була стоянка катерів-мисливців берегової охорони та кубинського військового флоту.
Томас Хадсон знав цю частину Гавани переважно з давніших часів. Той район, що його він любив тепер, був тоді просто дорогою на Матансас: брудний і вбогий край міста, фортеця Атарес, передмістя, назви якого він не знав, а далі вимощена цеглою дорога з численними селищами обабіч. Мчиш, було, повз них на повній швидкості й навіть не відрізняєш одне від одного. Зате в цій частині міста він знав кожний бар і кожний підвальний ресторанчик, а вулиця Сан-Ісідро славилася своїми домами розпусти на весь порт. Тепер, без жодного дому розпусти, вулиця була наче мертва, і вмерла вона ще тоді, коли їх позакривали, а всіх повій посадили на пароплав і повезли назад до Європи. Ця велична сцена дуже скидалася на ті, що їх можна було спостерігати у Вільфранті, коли з тамтешньої середземноморської бази відпливали американські кораблі і всі повії махали руками їм услід, — тільки тут дійові особи помінялися місцями. Коли французький пароплав з повіями на борту відпливав з Гавани, у порту зібралася сила-силенна людей, і то не тільки чоловіки, що вигукували прощальні слова й махали руками з берега, з пристані і з молу.
Чимало жінок та дівчат, понаймавши моторні човни чи провізійні боти, кружляли навколо пароплава й пливли обіч нього, аж поки він вийшов з протоки. Томас Хадсон пригадав, яке то було сумне видовище, хоч багатьом воно здавалося дуже смішним. Він ніколи не розумів, що може бути смішного в повіях. А людям ті проводи теж здавалися комічною подією. Одначе коли пароплав залишив порт, багатьом стало сумно, вулиця Сан-Ісідро після того так і не ожила. А назва й досі зворушувала Томаса Хадсона, хоч сама вулиця була тепер доволі нудна й на ній лише зрідка траплялися білі люди, за винятком водіїв вантажних машин та розвізників товарів. У Ганн ні були веселі вулиці, де жили самі негри, були й дуже небезпечні вулиці й навіть цілі квартали, от хоч би вулиця Ісуса та Марії, зовсім недалеко звідти. Та загалом ця частина міста залишилася такою ж сумною, якою вона стала після від'їзду повій.
Тепер машина їхала понад самим портом, повз те місце, звідки ходив пором до Регли й де швартувалися рейсові каботажні судна. Вода в гавані була темна, неспокійна, але хвилі з моря йшли вже без білих баранців. Вона була надто темна, але свіжа й чиста, як порівняти з тією чорною грязюкою біля причалів. Повівши поглядом далі, він побачив спокійну поверхню бухти, захищеної од вітру пагорбами над Касабланкою, де стояли на якорі рибальські баркаси, де базувалися канонерки кубинського військового флоту й де стояв тепер і його катер, хоч його й не було видно з дороги. В далині за бухтою він бачив старовинну жовту церкву та безладно розкидані будиночки Регли, мов рожеві, зелені й жовті кубики, далі великі цистерни та димарі нафтоочисного заводу в Белоті, а за ними сірі пагорби, що тяглися до Кохімара.
— Свій катер бачите? — спитав шофер.
— Звідси його не видно.
Вони їхали з навітряного боку димарів електричної компанії, і ранок тут був ясний і свіжий, а повітря прозоре й чисте, наче на пагорбах садиби. Та людям, що ходили по пристані, колодний північний вітер, як видно, добряче дошкуляв.
— Заїдемо спершу до «Флорідіти», — сказав Томас Хадсон.
— Та звідси ж усього чотири квартали до посольства.
— Знаю. Але я сказав, що спершу хочу до «Флорідіти».
— Воля ваша.
Нони в'їхали в саме місто, куди не сягав вітер, і, проїжджаючи повз магазини та склади, Томас Хадсон чув дух залежалого в лантухах борошна та борошняного пилу, запах щойно розкритих ящиків з товарами, аромат підсмаженої кави, що бадьорив краще, ніж ранкова випивка, і приємні пахощі тютюну, що стали ще міцніші перед тим, як машина повернула на вулицю праворуч, до «Флорідіти». То була одна з вулиць, які він любив, але ходити нею пішки вдень уникав через надто вузькі тротуари та надто жвавий рух; а вночі, коли рух припинявся, кави там не смажили, і вікна складів були замкнені, отже й тютюном не пахло.
— Зачинено, — сказав шофер.
Жалюзі обабіч входу до кафе були ще спущені.
— Так я й думав. Тоді повертай на Обіспо і їдьмо до посольства.
Цією вулицею він ходив пішки тисячі разів і вдень і вночі. А от їздити нею не любив, бо вона скоро кінчалась; але відкладати далі свою доповідь полковникові він не мав причин і, допивши все, що лишилося в склянці, сидів і дивився на машини попереду, на людей на тротуарах, на поперечний рух на перехрестях, а саму вулицю приберігав на потім, коли зможе пройтися нею пішки. Машина спинилася перед посольством, і він зайшов туди.
У вестибюлі належало записати своє прізвище, адресу й мету приходу за столом, де сидів сумний службовець з вищипаними бровами й тоненькими вусиками над самою верхньою губою. Він звів очі й посунув до Томаса Хадсона бланк. Той навіть не глянув на бланк і зайшов просто до ліфта. Службовець знизав плечима й пригладив свої вищипані брови. Можливо, він трохи занадто вирізнив їх на обличчі. Проте вони однаково кращі й акуратніші, ніж густі й кошлаті, і добре пасують до його вусиків. А тонших вусиків, ніж у нього, взагалі не може бути, якщо це справжні вусики. Навіть Еролл Флінн не має тонших, ані Пінчо Гутьєррес, ані Хорхе Негрете. І все-таки той сучий син Хадсон не мав права отак пройти повз нього, навіть не глянувши.
— Що це за maricon (Гомосексуаліст - ісп.) з'явився у вас при вході? — спитав Томас Хадсон ліфтера.
— То не maricon. То так собі, ніхто.
— Ну, як тут у вас?
— Добре. Чудово. Все як завжди.
Він вийшов на четвертому поверсі й рушив коридором. Тоді зайшов у середні з трьох дверей і спитав морського офіцера за столом, чи є полковник.
— Він сьогодні зранку полетів до Гуантанамо.
— А коли повернеться?
— Сказав, що, можливо, полетить ще на Гаїті. 
— Для мене щось є? 
— У мене нічого.
— Він нічого не казав мені передати?
— Сказав, щоб ви ніде не пропадали.
— Який у нього настрій?
— Препоганий. 
— А вигляд?
— Жахливий.
— Він нічого проти мене не має?
— Та начебто ні Сказав тільки передати вам, щоб не пропадали.
— Є щось таке, про що мені слід знати?
— Не знаю. А таке є?
— Облиште ці штуки.
— Гаразд. Певно, вас добряче пошарпало. Але ви не працюєте на нього в цій конторі. Ви ходите в море. А мені начхати...
— Спокійно.
— Ви будете в себе за містом?
— Так. Але сьогодні день і вечір пробуду в місті.
— Він сьогодні не повернеться ні вдень ні ввечері. А коли з'явиться, я вас викличу.
— Ви певні, що він нічого проти мене не має?
— Кажу ж вам, що ні. А в чому річ? Гризоти сумління?
— Ні. І ніхто проти мене нічого не має?
— Скільки мені відомо, навіть адмірал нічого проти вас не має. Отож ідіть собі та напийтеся за мене.
— Насамперед я нап'юся за себе.
— І за мене напийтеся.
— З якої речі? Ви ж і так щовечора напиваєтесь, хіба ні? 
— Цього не досить Як там Хендерсон?
— Гаразд. А що?
— Нічого.
— А все-таки?
— Нічого. Просто спитав. Скарги маєте? 
— Ми не з тих, що скаржаться. 
— Який муж! Який діяч!
— Ми звинувачуємо.
— Не маєте права. Ви цивільний.
— Ідіть ви к бісу.
— Мені не треба йти. Я вже там.
— Подзвоніть мені, як тільки він повернеться. І прошу вас переказати панові полковникові моє вітання й доповісти панові полковникові, що я прибував у його розпорядження.
— Слухаюсь, сер.
— А «сер» до чого?
— Задля ввічливості.
— До побачення, містере Холлінз.
— До побачення, містере Хадсон. Слухайте. Ви повинні знати, де ваші люди, щоб при потребі негайно їх зібрати.
— Дуже вам вдячний, містере Холлінз.
У коридорі він побачив знайомого капітана, що вийшов із шифрувальної кімнати. Обличчя капітана було темне від засмаги, набутої у грі в гольф і на пляжі в Хайманітасі. Вигляд він мав здоровий, і ніщо не виказувало його біди. Він був молодий, але відомий як добрий знавець Далекого Сходу. Томас Хадсон знав його ще тоді, коли той керував агентством продажу автомобілів у Манілі з відділенням у Гонконгу. Він вільно говорив тагальською мовою і добре знав китайську. Певна річ, володів і іспанською. Отож і був тепер у Гавані.
— Привіт, Томмі! — мовив капітан.— Коли ви повернулися?
— Сьогодні вночі.
— Як дороги?
— Помірно вибоїсті.
— Глядіть, перекинетесь ви колись у тій бісовій машині.
— Я водій обережний.
— Завжди такий були,— сказав капітан, якого звали Фред Арчер. Він обняв Томаса Хадсона за плечі.— Дайте потримаюсь за вас.
— Навіщо?
— Для піднесення духу. Як потримаюся за вас, так і підношуся духом.
— Ви давно обідали в «Пасіфіко»?
— Та вже тижнів зо два тому. Запрошуєте?
— В будь-який час.
— Удень я не можу, а от увечері хоч сьогодні. У вас щось намічається на вечір?
— Ні. Пізніше — так.
— У мене теж. Де ми зустрінемось? У «Флорідіті»?
— Приходьте одразу ж, як зачиниться ваша контора.
— Гаразд. А потім мені треба буде повернутися сюди. Отже, дуже набиратись нам не можна.
— Ніколи не повірю, щоб ви, лобурі, працювали і вночі.
— Я працюю,— сказав Арчер.— Але це рух не всенаро дний.
— Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді,— мовив Томас Хадсон.— Ви також підносите мій дух.
— Вам не треба підносити дух,— сказав Арчер.— У вас на висоті.
— Ви хочете сказати, було на висоті.
— Було. А потім знову було. А потім знов і знов.
— З чорною мастю — ні.
— Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.
— Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.
— Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?
— Ні. Замість свободи я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили,— щось близько тридцяти п'яти тисяч доларів. Підписав такий папір. 
— Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом. 
— Це ж чортзна-яке нехлюйство — отак його кинути. 
— Ваша правда.
— У вас усі такі нехлюї?
— Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.
— Ну гаразд,— мовив Томас Хадсон.— На тому й погодимось.
— А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.
— Вони щось знають про наші справи?
— Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Хороші хлопці.
— Відкладем знайомство до іншого разу,— сказав Томас Хадсон.
— Гаразд, шефе,— мовив Арчер.— То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.
— До «Флорідіти».
— Та я ж і кажу.
— Щось у мене з головою негаразд.
— Це просто неуважливість,— сказав Арчер.— Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?
— Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.
— Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити один одного неохота.
— Часом нудьга бере хлопців.
— Їх слід би зганяти докупи й замикати.
— Однаково повтікають.
— Ну йдіть, — сказав Арчер. — Там уже відчинено.
Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все дув сильний вітер.
Він сів у машину й звелів шоферові їхати вулицею О'Рейлі до «Флорідіти». Поки машина об'їжджала площу перед будинком посольства й Ayntamiento (Міська управа - ісп.), він побачив, як високо здіймаються хвилі при виході з гавані і як раз у раз злітає вгору й важко падає буй у протоці. Море там бурхало й вирувало, і прозора зелена вода розбивалась об скелі біля підніжжя фортеці Морро, а білі гребені хвиль виблискували проти сонця. На вигляд воно прекрасне, сказав він собі. Та й не тільки на вигляд — воно справді прекрасне. І я сьогодні неодмінно вип'ю за нього. О боже, подумав він, якби ж то я справді був таким залізним, яким мене вважає Фредді Арчер. А я і є такий, чорт забирай. Завжди йду безвідмовно й завжди сам того хочу. Якого ж біса ще їм треба? Щоб я на сніданок вживав «Торпекс»? Чи застромляв його собі під пахви, як тютюн? То був би достобіса добрий спосіб надбати жовтяницю, подумав він. А з чого ти раптом почав про це думати? Жижки затрусилися, Хадсоне? Ні, неправда, заперечив він собі. Просто в кожного є свої неминучі реакції. Багато з них ще й досі не класифіковано. Принаймні я цим не займався. Але мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді, аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш. Чортзна-як болісно, особливо тепер. І все-таки я б волів бути таким, яким мене вважають. Ну гаразд, годі. Про це теж не думай. Коли не думаєш, його наче й немає. Де там, у чорта, немає! Але така моя метода жити, подумав він.
У «Флорідіті» було вже відчинено, і він купив дві ранкові газети, «Crisol» і «Alerta» («Горнило», «Варта» - ісп.), пройшов з ними до прилавка й сів на високий стільчик з самого краю ліворуч. За спиною в нього була стіна, що виходила на вулицю, а з лівого боку стіна за прилавком. Він замовив Педріко подвійний заморожений дайкірі без цукру, і той усміхнувся до нього своєю звичайною усмішкою, що дуже скидалась на оскал покійника, померлого від перелому хребта, проте була щира й недвозначна. Томас Хадсон узявся до газет. Бої точилися в Італії. Він не знав тих місць, де билась П'ята армія, але ті, де була Восьма, пам'ятав і саме думав про них, коли до бару зайшов Ігнасіо Натера Ревельйо і став біля прилавка поруч нього. Педріко поставив перед Ігнасіо Натерою Ревельйо пляшку «Вікторія», склянку з великими грудками льоду та пляшку канадської содової, і той квапливо зробив собі хайбол, а тоді обернувся до Томаса Хадсона й поглянув на нього крізь зелені скельця своїх окулярів у роговій оправі, вдаючи, ніби тільки-но помітив його.
Ігнасіо Натера Ревельйо був високий і худий, вдягнений у білу полотняну сорочку, які носили кубинські селяни, білі штани, чорні шовкові шкарпетки й ретельно начищені коричневі англійські черевики, мав червоне обличчя, жовті вусики-щіточки й короткозорі набіглі кров'ю очі за зеленими скельцями окулярів. Волосся в нього було рудувате, зализане назад. З того, як він жадібно вхопився за склянку, хтось міг би подумати, що то перша, яку він сьогодні п'є. Насправді це було не так.
— Ваш посол чинить як останній дурень, — мовив він до Томаса Хадсона.
— Тоді кепські мої справи, — сказав той.
— Ні, ні. Ви не жартуйте. Ось я вам розкажу. Але це поки що суворо між нами.
— Ви краще пийте. Не хочу я нічого про це чути.
— А треба б вам почути. І треба б щось вдіяти.
— Ви не змерзли? — спитав Томас Хадсон. — У цій сорочці й легких штанах.
— Я ніколи не мерзну.
І ніколи не буваєш тверезий, подумав Томас Хадсон. Починаєш у маленькому барі коло дому, а сюди приходиш пити першу, вже добре набравшись. Мабуть, і не помітив, яка сьогодні погода, коли одягався. Так-так, подумав він. Ну, а ти сам? Коли ти сьогодні почав і скільки вже вихилив перед оцією першою, що тут? Не тобі кидати каменем у п'яниць. Та не в пияцтві ж річ, заперечив він собі. Нехай би він був п'яниця, то пусте. Річ у тім, що він страшенний зануда. А зануд жаліти нема чого й бути добрим до них нема чого. Стривай, сказав він собі. Ти ж вирішив сьогодні розважатися. То викинь це з голови й тішся відпочинком.
— Пропоную розіграти, хто платитиме за першу, — сказав він.
— Гаразд, — погодився Ігнасіо. — Починайте ви.
Томас Хадсон кинув кості. Випало три королі за раз, він, звичайно, на тому спинився й виграв.
Це було приємно. І хоч дайкірі від того стати смачнішим просто не міг, все ж приємно було викинути трьох королів за раз і виграти в Ігнасіо Натери Ревельйо, бо він був сноб і зануда, і виграш у нього немовби надавав Томасові Хадсону якоїсь особливої ваги.
— А тепер розіграємо другу, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.
Він із тих снобів і зануд, що їх навіть подумки називаєш обома іменами й прізвищем, подумав Томас Хадсон, і інакше, як про снобів і зануд, про них і не думаєш. Щось на зразок тих, що додають до свого імені та прізвища слова «син» чи «онук». Томас Хадсон онук. Томас Хадсон г.... к.
— А ви часом не Ігнасіо Натера Ревельйо онук?
— Звісно, що ні. Ви ж добре знаєте, як звуть мого батька.
— Ваша правда. Таки знаю.
— І як діда звуть, знаєте. Облиште свої дурниці.
— Постараюся, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже старатимусь.
— Постарайтеся, — мовив Ігнасіо Натера Ревельйо. — Вам же від того краще буде.
Зосередившись і якнайретельніше потрусивши шкіряний стакан, наче робив хтозна-яку важку й корисну роботу, він викинув чотирьох валетів.
— Бідолашний мій друже, — сказав Томас Хадсон. Він струснув кості й з приємністю почув їхній стукіт. — Такі добрі й милі кісточки. Такі щедрі, такі хороші, — мовив він.
— Облиште дурниці й кидайте.
Томас Хадсон викинув на ледь вологий прилавок трьох королів і дві десятки.
— Хочете на заклад?
— Ми й так граємо на заклад, — відказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — На другу випивку.
Томас Хадсон ніжно труснув кості й викинув даму та валета.
— А тепер ідем у заклад?
— Ви однаково маєте велику перевагу.
— Гаразд. Тоді беру питвом.
Він викинув короля й туза, відчувши, як вони гордо й поважно викотились із стакана
— Щастить вам, бісова душа.
— Ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру і що захоче Ігнасіо, — сказав Томас Хадсон. Він почав пройматися приязню до нього. — Слухайте, Ігнасіо, — мовив він. — Я ще ніколи не бачив, щоб хтось дивився на світ крізь зелені окуляри. рожеві — буває. Але крізь зелені — ні. Чи не надають всьому якогось трав'янистого вигляду? Так ото, наче ви на лужку? А вам ніколи не здається, ніби вас вигнали на пасовисько?
— Зелений колір найкраще заспокоює очі. Це доведено найвизначнішими окулістами.
— Ви знаєтеся з найвизначнішими окулістами? Ото, мабуть, бісове кодло.
— Я не знаю жодного з них особисто, крім свого. Але він знайомий з досягненнями інших. Він найкращий окуліст у Нью-Йорку.
— А мені потрібен найкращий у Лондоні.
— Я знаю найкращого окуліста в Лондоні. Але найкращий з найкращих — у Нью-Йорку. І я охоче порекомендую йому вас.
— Давайте розіграємо ще по одній.
— Гаразд, Вам кидати.
Томас Хадсон узяв стакан і відчув солідну, надійну вагу великих костей «Флорідіти». Він лише злегка поворушив їх, щоб не сполохати їхньої доброти й щедрості, і викинув трьох королів та даму.
— Три королі за раз. Це classico.
— Ви таки негідник, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо і випнув туза, двох дам і двох валетів.
— Ще один подвійний заморожений дайкірі без крихти цукру і що зволить дон Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон до Педріко.
Педріко видав свою усмішку і замовлений коктейль. Він поставив перед Томасом Хадсоном міксер, де на дні залишилась принаймні ще одна порція дайкірі.
— Я міг би цілий день отак вас обігрувати, — мовив Томас Хадсон до Ігнасіо.
— Жахлива річ, але боюся, що таки можете. 
— Кості мене люблять. 
— Добре, що хоч щось вас любить.
Томас Хадсон відчув, як йому наче голкою дряпонули по черепу, що за останній місяць траплялося з ним уже не раз. 
— Як це розуміти, Ігнасіо? — дуже чемно запитав він. 
— А так, що мені аж ніяк не випадає вас любити після як ви геть вичистили мої кишені. 
— А-а, — мовив Томас Хадсон. — Ну, тоді за ваше здоров'я.
— У труні б мені вас бачити, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.
Томас Хадсон відчув, як по черепу знов шкрябонула та голка. Він простягнув ліву руку до прилавка й нишком, так щоб не помітив Ігнасіо Натера Ревельйо, тричі легенько постукав по ньому зі споду пучками пальців.
— Дуже мило таке від вас чути, — сказав він. — Хочете, розіграємо ще по одній?
— Ні, — відказав той. — Я й так програв вам задосить грошей, як на один день.
— Ви не програли ніяких грошей. Тільки питво.
— Я маю звичай платити за нього.
— Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон. — Це вже втретє сьогодні ви говорите такі речі, які починають мене дратувати.
— Та я й сам роздратований. Нехай би з вами хтось так брутально повівся, як той ваш клятий посол зі мною.
— Кажу вам, я не хочу про це чути.
— Ось ви який. А кажете, я вас дратую. Слухайте, Томасе. Ми ж з вами добрі друзі. Я вже багато років знаю вас і вашого Тома. До речі, як він там?
— Він загинув.
— Пробачте, я не знав.
— Нема за що, — сказав Томас Хадсон. — Випиймо, я вас частую.
— Пробачте, будь ласка. Мені страшенно жаль. Як це сталося?
— Я ще не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Коли дізнаюся, скажу вам.
— А де?
— І цього не знаю. Знаю тільки, де він літав, і більше нічого.
— А в Лондоні він був, когось із наших друзів бачив?
— Та звісно. Був кілька разів, і щоразу приїздив до Уайта, і зустрічався там з іншими.
— Ну що ж, хоч якась втіха.
— Що?
— Я кажу, приємно, що він бачився з нашими друзями.
— Авжеж. Я певен, що йому там було добре. Йому завжди й скрізь було добре.
— Вип'ємо за нього?
— Ні, під три чорти, — сказав Томас Хадсон. Він відчував, як усе те знов накочує на нього; все, про що він не дозволяв собі думати; все те горе, яке він одганяв від себе, від якого
відгороджувався й навіть жодного разу не подумав про нього ні в морі, ні цього ранку. — Не треба.
— А я вважаю, що треба, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Вважаю, що це надзвичайно доречно і саме це треба зробити. Але платити маю я.
— Ну гаразд. Випиймо за нього. В якому він був чині? Капітан.
— Міг би скоро стати командиром загону чи принаймні ескадрильї.
— Облишмо чини.
— Як вам завгодно, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — За мого славного друга й вашого сина Тома Хадсона. Dulce es morire pro patria (Солодко вмерти за батьківщину - неправильна лат.). 
— В свиняче гузно, — мовив Томас Хадсон.
— Що таке? Моя латинь не досить добра?
— Звідки мені знати, Ігнасіо.
— Ви ж знали латинь блискуче. Мені розповідали ті, хто з вами вчився.
— Моя латинь ні к бісу, — сказав Томас Хадсон. — Так само, як моя грецька й моя англійська, і як моя голова, і як серце. Єдине, що я здатен ще вимовити, це заморожений дайкірі. Tu hablas заморожений дайкірі, tu (Ти кажеш... ти? - ісп.)?
— Здається, ми могли б виявити до Тома трохи більше поваги.
— Том і сам любив пожартувати.
— А таки любив. Такого тонкого й розвиненого почуття гумору я ні в кого більше не бачив. А який був гожий із себе, які прекрасні мав манери. І спортсмен був чудовий. Просто-таки найвищого класу.
— Це правда. Диск метав на сто сорок два фути. Однаково добре грав і в нападі, і в захисті. І в теніс грав непогано, і птахів бив на льоту класно, і рибу ловив на блешню. 
— Так, спортсмен він був неабиякий. Як на мене, то чи не найкращий з усіх, кого я знав. 
— От тільки єдине з ним негаразд. 
— Що саме?
— Те, що його вже нема на світі.
— Ну, не впадайте в розпач, Томмі. Згадуйте Тома таким, яким він був. Веселим, променистим, багатонадійним. Немає сенсу впадати в розпач.
— Аніякісінького, — сказав Томас Хадсон. — Отож у розпач впадати не будемо.
— Я радий, що ви згодні зі мною. Дуже приємно було поговорити про нього. І страшенно тяжко почути цю сумну новину. Але я певен, що ви здолаєте своє горе так само мужньо, як і я, хоч вам, батькові, це, звичайно, в тисячу разів важче.
— На чому він літав?
— На «Спітфайрі».
— А, на «Спітті». От я тепер і уявлятиму його собі в кабіні «Спітті».
— То буде для вас забагато клопоту.
— Ні-ні, який там клопіт. Я бачив їх у кіно. До того ж маю кілька книжок про англійську авіацію, і ми одержуємо бюлетені Британського інформаційного бюро. Там, знаєте, є дуже цікаві матеріали. Я виразно уявляю собі, який він мав вигляд. Напевно, в рятувальній куртці, з парашутом, у льотному спорядженні й великих черевиках. Можу детально його змалювати. Ну, а тепер мені час додому обідати. Може, й ви зі мною? Лютеція буде дуже рада вас бачити.
— Ні, дякую. Я маю зустрітися тут з одним чоловіком.
— До побачення, друже, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Я певен, що ви триматиметесь, як належить мужчині.
— З вашою великодушною допомогою.
— Та ні, яка там великодушність. Просто я любив Тома. Як і ви. Як і ми всі.
— Дякую за випивку.
— Колись я у вас її відіграю.
Він пішов до виходу. А на його місце біля прилавка до Хадсона присунувся один з його екіпажу. То був смаглявий молодик, з коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям і трохи одвислою повікою над лівим оком; воно було штучне, але майже не вирізнялося на обличчі, бо уряд обдарував того чоловіка чотирма різними очима: дуже червоним, трохи почервонілим, злегка затуманеним і зовсім чистим. На той час він мав у очниці трохи почервоніле й був уже напідпитку.
— Привіт, Томе. Коли ти повернувся?
— Вчора. — А тоді повільно, майже не ворушачи губами: — Тихо, ти. Не ламай комедії.
— Та ні, що ти. Просто я трохи випив. А коли мені розпорють черево, то побачать на моїй печінці напис: «Цілком таємно». Я король суворої таємниці. І ти це знаєш. Слухай, Томе, я оце стояв тут за тим підробленим англійцем і хоч-не-хоч усе чув. То твій Томмі загинув?
— Еге.
— Ну, розтуди його, — сказав молодик. — Розтуди його все. 
— Я не хочу про це говорити.
— Та звісно. А коли ти дізнався?
— Перед останнім виходом.
— А розтуди його...
— Що ти сьогодні робиш?
— Маю пообідати з деким у «Баскському барі», а тоді всі разом гайнемо до дівах.
— А завтра де обідатимеш?
— Теж у «Баскському барі».
— Скажеш Пако, щоб він подзвонив мені в обід, гаразд?
— Авжеж. Туди додому?
— Так, додому..
— Не хочеш пристати до нас? Ми збираємося до Генрі, його «дім гріха».
— Може, й поїду.
— Генрі саме полює на дівах. Одразу після сніданку подався. Він уже встиг разів зо два причаститись. Усе намагається здолати тих двох стервоз, що ми маємо. Ми підчепили їх у курзалі, а при денному світлі на них і глянути гидко. Та ні біса кращого знайти не могли. Геть перевелося місто к лихій годині. Тих двох стервоз він замкнув у своєму «домі гріха», про всяк випадок, а сам із Цнотливою Ліл десь полює. Вони поїхали машиною.
— Ну і як, успішно?
— Та не думаю. Генрі, бач, заманулось отієї малої. Тієї, що завжди крутиться у «Фронтоні». А Цнотлива Ліл не береться її умовити, бо та боїться, що він такий здоровило. Для мене, каже, береться, а для Генрі — ні, бо тій малій боязно: і здоровенний він, мовляв, і важенний, і взагалі вона про нього всяке чула. А Генрі тепер не хоче нікого іншого, бо ті дві стервози зовсім його вхекали. Отож дай йому цю малу, і край. Він, бач, у неї закохався. Так і каже — закохався. А тим часом, мабуть, геть забув про неї і знову товче тих двох стервоз. Ну, а їсти йому все-таки треба, от ми й умовилися грітись у «Баскському барі».
— Примусь його попоїсти, — сказав Томас Хадсон.
— То такий, що примусом не візьмеш. Це тільки ти можеш. А я — ні. Я проситиму, щоб він попоїв. Слізно благатиму. І надихатиму його власним прикладом.
— Нехай Пако його нагодує.
— Оце думка. Пако його напевне укоськає.
— Та й невже він після всього того не зголодніє? 
— А ти б не зголоднів?
Саме в цю мить у дверях бару з'явився найвищий чоловік, якого Томас Хадсон будь-коли знав, і найвеселіший, і з найширшими плечима та найкращими манерами. Зайшов з усмішкою на обличчі, що навіть цього холодного дня було рясно зрошене потом, і з вітально піднесеною рукою. Він був такий великий, що всі в барі неначе враз поменшали на зріст, і мав дуже приємну усмішку. На ньому були старі сині штани, проста селянська сорочка й сандалі на мотузяній підошві.
— Томе, — сказав він, — здоров, шалапуте. Ми все їздили шукали краль. — У барі, де вітру не було, його гарне обличчя спітніло ще дужче. — Педріко, мені те саме, що й у них. Подвійну порцію. Або й ще більшу. Уявляєш, Томе, заходжу й бачу — ти. Ой, зовсім забув. Зі мною ж Цнотлива Ліл. Іди сюди, моя радість.
Цнотлива Ліл саме перед тим зайшла в другі двері. Найкращий вигляд вона мала, коли сиділа біля прилавка в дальшому його кінці, де видно було тільки її вродливе смагляве обличчя, а огрядність розповнілого тіла приховувало поліроване дерево прилавка. А тепер, ідучи від дверей до прилавка, вона не мала де сховати своє тіло, тому пронесла його через бар як могла швидко, хоча й без видимого поспіху, і вмостилася на стільчику, де щойно сидів Томас Хадсон. Цей хід посунув його на сусідній стілець праворуч і забезпечив їй прикриття з флангу.
— Добридень, Томе, — мовила вона й поцілувала Томаса Хадсона. — Цей Генрі просто неможливий.
— Та який же я неможливий, моя радість, зовсім ні, — озвався до неї Генрі.
— А я кажу, неможливий, — не вгавала вона. — І щоразу, як я тебе бачу, все неможливіший. Томасе, прошу тебе, захисти мене від нього.
— Чим же він неможливий?
— Та захотілось йому однієї крихітки, за якою він аж умліває, а та крихітка не може сьогодні піти з ним. Але якби й могла, то однаково не пішла б, бо вона боїться, що він такий величезний і важить двісті тридцять фунтів.
Генрі Вуд почервонів, спітнів ще дужче й сьорбнув добрячий ковток дайкірі.
— Двісті двадцять п'ять, — мовив він.
— А що я казав? — обізвався смаглявий молодик. — Хіба я не точно так казав?
— А хто тебе просив щось комусь казати? — спитав його Генрі.
— Дві паскуди. Дві стервози. Дві роздовбані портові лахудри. Дві суки, що тільки й думають про гроші. Ми кладемо цих сук і робимо своє діло. Тоді міняємося й починаємо спочатку. 3 палуби на палубу. Та досить було мені сказати одне співчутливе слово, як я вже, бачте, не джентльмен.
— Вони й справді були не дуже... — сказав Генрі й знов почервонів.
— Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.
— Який жах! — мовила Цнотлива Ліл.
— Ото щоб ви знали, пані, — сказав смаглявий молодик. — Я такий.
— Віллі, — звернувся до нього Генрі. — Може, дати тобі ключ від «дому гріха», і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?
— Ні, — відказав той. — Ти, як видно, забув, що ключ від «дому гріха» я маю свій, але йти дивитися, чи там все гаразд, не хочу. Там буде все гаразд тільки тоді, коли хтось із нас викине звідти тих сук.
— А що, як ми не знайдемо нічого іншого?
— Щось знайдемо. Ліліан, чом би тобі не злізти з цього стільчика та не піти до отого телефону? Годі вже про ту карлицю. Викинь ти її з голови, чуєш, Генрі? Бо так і психом недовго стати. Я знаю. Сам був психом.
— Ти й тепер псих, — сказав Томас Хадсон.
— Можливо, Томе. Кому, як не тобі, знати. Але я не сплю а карлицями. Якщо Генрі хоче спати з карлицею, це його справа. Та як на мене, це те саме, що спати з однорукою чи одноногою жінкою. Отож нехай він забуде про ту кляту карлицю, і нехай Ліліан іде до телефону.
— Я згоден на перших-ліпших пристойних дівчат, яких можна дістати, — сказав Генрі. — Сподіваюсь, ти не проти, Віллі?
— Нам не потрібні пристойні дівчата, — відказав Віллі. — ними тільки заведися, то теж добрим психом станеш, хоч з того боку. Правильно я кажу, Томмі? Пристойні дівчата — то найнебезпечніше, що тільки може бути. З ними тебе враз підловлять чи то на співучасті в злочині, чи то на згвалтуванні, чи то на спробі зґвалтування. Ні, під три чорти пристойних дівчат. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло. Ліліан, чому ти й досі не пішла до телефону?
— Хоча б тому, що там розмовляє якийсь чоловік, а другий чекає біля тютюнового прилавка, коли він закінчить, — відказала Цнотлива Ліл. — Поганий ти хлопчина, Віллі,
— Я жахливий хлопчина, — сказав Віллі. — Гіршого, ніж я, ти ніколи в житті не побачиш. Але я хотів би, щоб ми були трохи організованіші, ніж досі,
— Ось ми зараз вип'ємо ще по одній, — мовив Генрі, — а потім Ліліан, напевне, знайде нам когось із своїх знайомих. Правда ж, моя радість?
— Ну звісно, — відказала Цнотлива Ліл по-іспанському. — Чого б то ні? Тільки дзвонитиму я з будки, що на вулиці. Не звідси. Дзвонити звідси незручно, та й просто негоже.
— Знов чекати, — мовив Віллі. — Ну гаразд. Я згоден. Почекаємо ще. То давайте хоч пити.
— А що, в біса, ти досі робив? — спитав Томас Хадсон.
— Томмі, я люблю тебе, — сказав Віллі. — Але що, в біса, робив ти сам?
— Перепустив кілька скляночок з Ігнасіо Натерою Ревельйо.
— Звучить — наче італійський крейсер, — сказав Віллі. — Чи не було італійського крейсера з такою назвою?
— Начебто ні.
— А звучить дуже схоже.
— Дай-но я гляну на чеки, — мовив Генрі. — Скільки ти з ним прийняв, Томе?
— Чеки забрав Ігнасіо. Він програв мені ту випивку.
— То скільки все-таки? — спитав Генрі.
— Здається, по чотири,
— А перед тим що пив?
— Поки їхав до міста — одного «Тома Коллінза».
— А вдома?
— Та чимало.
— Ти просто мерзенний п'янюга, — сказав Віллі. — Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.
— Un highbalito con agua mineral (Хайбол з мінеральною водою - ісп. ), — попросила. Цнотлива Ліл. — Томмі, ходім зі мною, сядемо на тому кінці прилавка. Вони не люблять, коли я тут сиджу.
— Пішли вони к бісу, — сказав Віллі. — Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.
— Я певен, що ти тут цілком на місці, моя радість, — докинув Генрі. Тоді побачив оддалік за прилавком двох знайомих плантаторів і, не чекаючи свого коктейлю, подався до них.
— Вважайте, що його вже нема, — сказав Віллі. — Тепер він і про ту карлицю забуде.
— Він дуже мінливий, — зауважила Цнотлива Ліл. — Страшенно мінливий.
— Бо отак ми живемо, — сказав Віллі. — Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, чорт забирай, теж треба шукати з головою.
— А от Том не мінливий, — мовила Цнотлива Ліл. — Том сумний.
— Облиш свою маячню, — сказав їй Віллі. — Чого це ти розварнякалась? Той, бач, мінливий, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою? 
Цнотлива Ліл заплакала — справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють кіногероїні. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.
— Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, — мовив Віллі.
— Віллі, не смій мене так називати.
— Припини, Віллі, — сказав Томас Хадсон.
— Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, — мовила Цнотлива Ліл. — Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.
— Ти ж дама, — сказав Віллі. — Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним — це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.
Томас Хадсон поклав руку йому на плече.
— Пий собі, Віллі. Усім нам невесело на душі.
— Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, враз би стало сумно.
— Ти ж сам мене спитав.
— Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?
— Горя не виплеснеш.
— То ти плекаєш його в собі, — сказав Віллі. — От уже не думав, що ти такий бісів горелюб.
— Годі, Віллі, мені це не потрібно, — спинив його Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.
— Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.
— Я теж, — сказав Томас Хадсон. — Так що не пускай бульки.
— Он як? То, мабуть, у тебе міцніша нервова система. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.
— Просто п'ю багато й дуже стомився, а відпочити ще не встиг.
— Від твоєї щось чути?
— Аякже. Три листи.
— Ну і як?
— Гірше нікуди.
— Так-так, — сказав Віллі. — Зовсім весело. Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.
— Щось я й так маю.
— Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?
— Та все так само.
— Цей бісів кіт просто кишки з мене вивертає, — сказав Віллі. — Їй-богу, правда. — Дуже тяжко йому все це дається.
— А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, давно б уже з глузду з'їхав. Ти що питимеш, Томасе?
- Ще раз те саме.
Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.
— Слухай, Ліл, — мовив він. — Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене,
— Більш ніколи такого не казатимеш? 
— Ні. Аж поки знову не накотить.
— Бери своє питво, — сказав Томас Хадсон. — За твоє здоров'я, сучий ти сину.
— Оце розмова, — озвався Віллі. — Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?
— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Збагнув.
— От і добре, — мовив Віллі. — І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він так пітніє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?
— Через дівчат, — сказала Цнотлива Ліл. — Він на них просто схибнутий.
— Схибнутий, кажеш? — перепитав Віллі. — Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнутий. Ти що, сильнішого слова не знайшла?
— По-іспанському це сильне слово.
— Схибнутий? Та що це за слово! Ось я матиму після обіду вільну хвилину, то придумаю тобі слово.
— Томе, ходімо все-таки на той кінець прилавка, там я себе вільніше почуватиму, і ми зможемо поговорити. І замов мені, будь ласка, бутерброд, бо я від самого ранку все з Генрі їздила.
— А я йду до «Баскського бару», — сказав Віллі. — Приводь його туди, Ліл.
— Гаразд, — мовила Цнотлива Ліл. — Як не сама приведу, то пришлю.
Вона статечно пропливла через весь бар, повз чоловіків, що сиділи за прилавком, до багатьох заговорюючи, іншим усміхаючись. І всі відповідали їй приязно й шанобливо. Майже кожен з тих, до кого вона озивалась, за останні двадцять п'ять років коли-небудь любився з нею. Як тільки вона сіла й усміхнулася звідти до Томаса Хадсона, він забрав свої чеки і теж пішов на той кінець прилавка. У неї була дуже приємна мішка, чарівні темні очі й гарне чорне волосся. Щоразу, як навколо чола й на проділі починала пробиватися сивина, Цнотлива Ліл просила в Томаса Хадсона грошей па те, щоб дати лад волоссю, і коли поверталася з перукарні, воно знов було чорне й лискуче, як у молодої дівчини. Шкіра в неї була гладенька й скидалася б на оливкову слонячу кістку, якби була в природі слоняча кістка такого кольору, і до того мала ледь помітний димчасто-рожевий відтінок. А Томасові Хадсону колір її шкіри нагадував добре витриману деревину махагуа на свіжому зрізі, коли її пошліфувати дрібним піском і легка навоскувати. Він більш ніде не бачив такого димчастого, ледь зеленкуватого кольору. От тільки рожевого відтінку махагуа не мало. Рожевий відтінок Цнотлива Ліл наводила рум'янами, але він був майже такий самий природний, у дівчат-китаянок. І оце гарне обличчя дивилося на Томаса Хадсона з того кінця прилавка і за кожним кроком здавалось дедалі гарнішим. Та ось він спинився поруч, і стало видно огрядне тіло, і рожевий відтінок став штучний, і все враз утратило свою таємничість, хоч обличчя й тепер залишилося гарним.
— Ти ще справжня красуня, Ліл, — мовив він до неї.
— Ой Томе, я тепер така товста. Мені аж соромно. Він поклав руку на її дебеле стегно і сказав:
— Ти мила товстунка.
— Мені соромно йти через бар.
— У тебе це прекрасно виходить. Пливеш, наче корабель. 
— Як наш приятель? 
— Чудово. 
— Коли я його побачу?
— Коли завгодно. Хочеш зараз?
— Ой ні... Томе, про що це Віллі говорив? Я не все зрозуміла.
— Та він просто казився.
— Ні, не казився. Щось там про тебе й про якесь твоє лихо. Це він про твою сеньйору?
— Ні. К такій матері мою сеньйору.
— Що ж то за лихо?
— Нічого. Просто лихо, та й годі.
— Розкажи мені. Ну, будь ласка.
— Нема чого розказувати.
— Мені можна все розказати, ти ж знаєш. Он Генрі завжди розказує мені про свої прикрощі й плаче ночами. І Віллі розказує жахливі речі. То вже не прикрощі, а справжні страхіття. І ти міг би. Всі мені розказують. Тільки ти не хочеш.
— Якщо я розкажу, мені легше не стане. Навпаки, мені від цього тільки гірше.
— Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?
— Тим-то, ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.
— Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки — розбагатієш, а ні — то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.
— Я знаю. Ти просила бутерброд?
— Потім, я ще не хочу їсти.
— То, може, вип'ємо ще по одній?
— Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?
— Ні, правда.
— Та це ж просто жах.
— Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.
— Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.
— Я справді люблю цього кота, — сказав Томас Хадсон.
— Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?
— Якось цими днями.
— І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і випивають?
— Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.
— А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?
— Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.
— Як же ти з ними спізнався?
— Просто їхав колись із Ранчо Бойерос і спинився по дорозі, бо місце сподобалось.
— І ти справді повезеш мене до того бару?
— Авжеж. Якщо ти не боїшся.
— Я боюся. Але з тобою не так боятимусь. Я ж тому й хочу туди, що там страшно.
— Там є дуже симпатичні божевільні. Вони тобі сподобаються.
— Мій перший чоловік теж був божевільний. Але він був буйний.
— А як ти вважаєш: Віллі божевільний?
— Ну ні. Просто в нього важкий характер.
— Він зазнав багато лиха.
— А хто ні? Просто Віллі надто вже хизується цим.
— Та ні, я б не сказав. Я ж його добре знаю.
— Давай поговоримо про щось інше. Бачиш, онде біля прилавка чоловік, що розмовляє з Генрі?
— Бачу.
— Йому в ліжку потрібні тільки свинотні штуки.
— Бідний він.
— Ні, він не бідний. Він багатий. Але йому до душі тільки porquerias.
— А тобі ніколи не подобалось porquerias (Свинота - ісп.)?
— Ніколи. Можеш спитати кого хочеш. І ніколи в житті я не мала нічого з жінками.
— Ти доброчесна, Ліл, — сказав Томас Хадсон.
— Хіба ти хотів би, щоб я була інша? Ти й сам не охочий до porquerias. Тобі треба просто полюбитися, відчути себе щасливим і заснути. Я ж тебе знаю. 
— Todo el mundo me conoce (Весь світ мене знає - ісп.).
— Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.
Він пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.
— От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі тьма-тьмуща планктону, — промовив він.
— Що-що?
— Нічого. Будемо пити не мілководне питво.
— Томе, що з тобою? Щось негаразд?
— Ні.
— Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.
— Це північний вітер винен.
— Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?
— Не злічити.
— Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.
— Авжеж, пальто гарне.
— Я вже не раз могла його продати, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.
— Сьогодні вітер саме для нього.
— Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип'єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.
— Якщо я питиму це надто швидко, в мене лоб почне ломити.
— Ну, то пий помалу, поступово. І я вип'ю ще один highbalito.
Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на прилавок, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав:
— Це вже зовсім прісноводне пійло. Колір такий, як у води в річці Файрхол до її злиття з Гіббоном, де починається Медісон. Якщо ти додаси туди ще трохи віскі, воно стане кольору того струмка, що витікає з Кедрового мочара і впадає у Ведмежу річку поблизу Вобмімі.
— Яка кумедна назва, — сказала Цнотлива Ліл. — Що вона означає?
— Не знаю, — відповів він. — Це індіанська назва. Мабуть, колись я знав, що вона означає, але забув. Це мовою оджибвеїв.
— Розкажи мені про індіан, — попросила Цнотлива Ліл. -Про індіан мені навіть цікавіше, ніж про божевільних.
— Тут на узбережжі чимало індіан. Це приморські індіани, вони рибалять, сушать рибу, випалюють деревне вугілля.
— Про кубинських індіан я слухати не хочу. То все mulatos (Мулати - ісп.).
— Ні, не так. Є й справжні індіани. Певно, колись давно предків вивезли сюди з Юкатану як полонених.
— Мені не подобаються yucatecos (Юкатанці - ісп.).
— А мені подобаються. Дуже.
— Розкажи мені про те Вобмімі. Воно десь на Далекому Заході?
— Ні, на Півночі. Недалеко від Канади.
— Де Канада, я знаю. Колись їздила до Монреаля з екскурсією річковим пароплавом. Але був дощ, і ми нічого там не побачили й того ж таки вечора виїхали поїздом назад до Нью-Йорка.
— І коли пливли річкою, був дощ?
— Весь час. А перед тим, як зайшли в гирло річки, стояв туман і вряди-годи йшов сніг. Отож не треба мені Канади. Розкажи краще про Вобмімі.
— То було таке собі містечко з тартаком на річці й залізничною колією посередині. Понад колією завжди лежали великі купи тирси. А на річці зробили заплав, щоб затримати ліс, що йшов за водою з верхів'їв, і колоди купчились на ній майже поспіль. Вони вкривали річку аж ген поза містечком. Одного разу, коли я там рибалив, мені захотілось перебратися на другий берег, і я поповз по тих колодах. Аж раптом одна піді мною подалась, і я опинився у воді. А коли хотів виплисти, наді мною були самі колоди, і я не міг і голови між ними вистромити. Навіть світло у воду не проходило, і скрізь, куди я потикався руками, була тільки кора. Я не міг хоч би трохи розсунути дві колоди, щоб добутися до повітря.
— І що ж ти зробив?
— Потонув.
— Ой, —мовила вона. — Не кажи такого. Швидше розповідай, що ти зробив.
— Я гарячково думав, розуміючи, що видряпатись треба зараз же. Почав обмацувати пальцями одну колоду, аж поки натрапив на те місце, де вона впиралася в сусідню. Тоді взявся обома руками й почав щосили штовхати догори, і ті дві колоди ледь-ледь розійшлись, Я просунув між ними долоні, потім руки до ліктів і вже ліктями розвів їх так, що зміг вистромити голову й плечі та обхопити колоди руками зверху. А тоді довго лежав отак між ними й дуже любив їх обидві. У тій річці вода була коричнева від колод. А такого кольору, як оце твоє питво, вона була в невеликому струмку, що впадав у ту річку.
— Я, мабуть, ніколи не видряпалася б між тими колодами.
— Та й я вже не думав, що видряпаюсь.
— І довго ти пробув під водою?
— Не знаю. Знаю тільки, що довго лежав між колодами й відсапувався, доки зміг щось робити.
— Ця історія мені подобається. Тільки після неї мені снитимуться страхіття. Розкажи щось веселе, Томе.
— Гаразд, — мовив він. — Дай подумаю.
— Ні. Ти розказуй зараз же, не думай.
— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Коли Том-молодший був ще зовсім немовлям...
— Que muchacho mas guapo (Що за гарний хлопець - ісп)! — перебила його Цнотлива Ліл. — Que noticias tienes de el (Які маєш від нього вісті - ісп.)?
— Muy buenas (Дуже добрі - ісп.).
— Me alegro (Я рада - ісп.), — промовила Цнотлива Ліл, і на згадку про Тома-молодшого, льотчика, в очах її заблищали сльози. — Siempre tengo su fotografia en uniforme con el sagrado corazon de Jesus arriba de la fotografia y al lado la virgen del Cobre (Я завжди зберігаю його фото у військовій формі разом із зображенням Святого серця господнього та Мідної богоматері - ісп.).
— Ти дуже віриш у Мідну богоматір?
— Свято й несхибно.
— Так і вір завжди.
— Вона піклується про Тома вдень і вночі.
— От і добре, — сказав Томас Хадсон. — Серафіне, ще один подвійний, будь ласка. То розказати тобі веселу історію?
— Так, зроби ласку, — попросила Цнотлива Ліл. — Розкажи щось веселе. Мені чогось знов стало сумно.
— Pues, ця весела історія es muy sencillo (Ну... дуже проста - ісп.), — сказав Томас Хадсон. — Коли ми вперше взяли Тома до Європи, йому було всього три місяці, і їхали ми дуже старим, невеликим і повільним пароплавом, а море майже весь час було неспокійне. Па пароплаві пахло трюмною водою, і машинною олією, і мастилом на мідних рамах ілюмінаторів, і вбиральнями, і дезинфекцією — такими, знаєш, рожевими кружалками, що їх кладуть у пісуари...
— Pues, хіба ж це весела історія?
— Si, mujer (Так, жінко - ісп.). Ти ні біса не тямиш. Це весела історія, дуже весела. Ти слухай... А ще на тому пароплаві пахло ваннами, де належало митися в певні години, щоб тебе не почав зневажати ванний стюард, і гарячою солоною водою, що текла з мідних кранів над ваннами, і мокрими дерев'яними решітками на підлозі, і накрохмаленою курткою ванного стюарда. Пахло там і дешевою англійською кухнею, — а це дух дуже відворотний, — і залежаними недокурками сигарет «Вудбайн», «Плейєр» та «Голд флейк» у кімнаті для курців і скрізь, де їх кидали. Не було там жодного приємного запаху, а англійці, як ти знаєш, мають ще й свій особливий дух, — і чоловіки, й жінки, — і самі його відчувають, як ото негри відчувають каш дух, і через те їм доводиться так часто митися. Від англійця ніколи не пахне так солодко, як від корови, що дихає на тебе, і навіть якщо він курить люльку, це однаково не приховує того духу. Навпаки — ще й додає йому сили. От твід у них пахне добре, і шкіряне взуття, і сідла із збруєю добре пахнуть. Але ж на пароплавах не буває ні сідел, ні збруї, а твідовий одяг весь просякнутий смородом згаслої люльки. Щоб нюхнути чогось приємного на тому пароплаві, був один-єдиний спосіб — якнайглибше застромити ніс у високу склянку з сухим іскристим девонським сидром. Ото був чудовий запах, і я застромляв носа в склянку так часто, як тільки міг собі дозволити. А може, й частіш.
— Pues, оце вже трохи веселіше.
— Зараз буде зовсім весело. Наша каюта була дуже низька, над самою водою, так що ілюмінатор доводилося весь час тримати задраєним, і крізь нього видно було, як біжать за бортом морські хвилі, а часом вода напливала на скло суцільною зеленою масою. Ми позв'язували докупи наші валізи
спорудили таку собі барикаду, щоб малий Том не падав койки, і щоразу, як його мати і я приходили поглянути на нього й він у цей час не спав, то завжди радісно сміявся.
— Справді сміявся? У три місяці?
— Він завжди сміявся. Коли він був немовлям, я ні разу не чув, щоб він заплакав.
— Que muchacho mas lindo y mas guapo (Який милий і гарний хлопець - ісп.)!
— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Muchacho такий, що дай боже. Хочеш, розповім тобі про нього ще одну веселу історію?
— А чому ти розлучився з його милою матір'ю?
— Такий уже вийшов дивний збіг обставин. Ну, то хочеш ще одну веселу історію?
— Хочу. Тільки щоб у ній було не так багато запахів.
— Оцей заморожений дайкірі, так добре збитий зверху, скидається на морську хвилю, яку розтинає ніс судна, що йде із швидкістю тридцять вузлів. А які були б ці заморожені дайкірі, коли б вони ще й фосфорично світилися?
— Можеш додати туди фосфору. Тільки, мабуть, це шкідливо для здоров'я. Тут на Кубі бувають випадки, коли люди, щоб вчинити самогубство, їдять фосфорні головки сірників.
— Або ж п'ють tinte rapido. А що воно таке, те «швидке чорнило»?
— То така чорна фарба для взуття. Але дівчата, коли їх зраджує коханий чи обдурює наречений — домагається свого, а потім тікає, не одружившись, — здебільшого вчиняють самогубство, обливши себе спиртом і підпаливши. Це класичний спосіб.
— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Auto da fe.
— І дуже надійний, — провадила Цнотлива Ліл. — Вони майже завжди вмирають. Найтяжчі опіки на голові та й звичайно по всьому тілу. А «швидке чорнило» — то більше про людське око. І йод, коли вже на те пішло, так само про
людське око.
— Про що це ви тут, упирі? — запитав бармен Серафін.
— Про самогубства.
—- Hay mucho (Їх багато - ісп.), — сказав Серафін. — А надто серед бідного люду. Щось я не можу пригадати, щоб хтось із багатих кубинців наклав на себе руки. А ти?
— А я можу, — відказала Цнотлива Ліл. — Я знаю кілька таких випадків, і все люди були хороші.
— Щоб ти та не знала, — мовив Серафін. — Сеньйоре Томасе, а закуски вам ніякої не треба? Un poco pescado? Puerco frito?(Трохи риби? Смаженої свинини? - ісп.) Холодного м'яса?
— Si, — відповів Томас Хадсон. — Давай усе, що є. Серафін поставив на прилавок таріль з хрусткими, засмаженими до коричневого, скибочками свинини й таріль із шматочками червоного окуня, запеченими в тісті так, що його рожево-червона шкіра й солодкий білий м'якуш ховалися під жовтою скоринкою. Бармен був високий на зріст, грубуватої вдачі, і ходив так само грубувато, бо носив на роботі дерев'яні черевики, щоб уберегти ноги від мокроти па підлозі за прилавком.
— Холодне м'ясо давати?
— Ні. Цього досить.
— Бери все, що дають, Томе, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти ж знаєш, як тут у них.
Всім було відомо, що в цьому барі дармової випивки не дають. Зате тут щодня подавали безліч порцій безплатної гарячої закуски, і не тільки смажену рибу та свинину, але й м'ясні биточки, й підсмажені бутерброди з сиром та шинкою. До того ж бармени змішували дайкірі у великих міксерах, де завжди було щонайменше півтори порції зайвих.
— Ну, ти вже не такий зажурений? — спитала Цнотлива Ліл.
— Ні.
— Скажи мені, Томе, що тебе смутить?
— El mundo entero (Цілий світ - ісп.).
— А кого ж він не засмутить, цей світ? Що не день, то все в ньому гірше та гірше. Але ж не можна тільки те й робити, що смутитися ним.
— Закону проти цього немає.
— Та й не треба ніякого закону проти того, що само собою зрозуміле.
Дискусії на етичні теми із Цнотливою Ліл — це не те, що мені потрібно, подумав Томас Хадсон. А що ж тобі потрібно, поганцю? Тобі потрібно було набратися, то ти, мабуть, уже набрався, хоч сам цього не відчуваєш. Того, чого тобі потрібно, дістати годі, і ти вже ніколи більш того не матимеш. Але є всякі половинчасті засоби, от до них і вдавайся. Ну ж бо, ось воно, бери.
— Voy a tomar otro de estos grandos sin azucar (Ще один такий подвійний без цукру - ісп. ) — мовив він до Серафіна.
— En seguida (Зараз - ісп.) доне Томасе, — озвався Серафін. — Хочете побити свій рекорд?
— Ні. Просто п'ю собі тихо-спокійно.
— Коли ви ставили рекорд, то теж пили тихо-спокійно, — сказав Серафін. —Спокійно і впевнено, від ранку до вечора. І вийшли звідси на власних ногах.
— К бісу той рекорд.
— Ви маєте добру нагоду його побити, — провадив Серафін. — Якщо питимете так, як досі, й так само мало їстимете, маєте просто чудову нагоду.
— Томе, побий рекорд, — мовила Цнотлива Ліл. — Я буду за свідка.
— Свідків йому не треба, — сказав Серафін. — Я свідок. А коли буду йти, віддам рахунок Константе. Ви вже тепер випили більше, ніж на цей же час тоді, коли поставили рекорд.
— К бісу той рекорд.
— Ви в чудовій формі. П'єте добре, без упину, і поки що це на вас не впливає.
— К такій матері рекорд.
— Гаразд. Como usted quiere. (Як вам завгодно - ісп.) А рахунок я все-таки вестиму, може, передумаєте.
— Рахунок у нього точний, — сказала Цнотлива Ліл. — Він же має копії чеків.
— А ти як думала, жінко? Ти хочеш справжнього рекорду чи липового?
— Ні того, ні того. Я хочу highbalito з agua mineral.
— Como siempre, (Як завжди) — сказав Серафін.
— Я й коньяк п'ю.
— Очі б мої не бачили, як ти п'єш коньяк.
— Томе, а ти знаєш, я тут одного разу впала, сідаючи у трамвай, і мене мало не вбило.
— Бідолашна Ліл, — мовив Серафін. —У тебе в житті стільки небезпечних пригод.
— Та вже ж не те, що в тебе, — стояти цілісінький день за прилавком у дерев'яних черевиках і прислужувати п'яницям.
— Це моя робота, — сказав Серафін. — Я маю за честь прислужувати таким видатним п'яницям, як ти.
До них підійшов Генрі Вуд. Він стаз поруч Томаса Хадсона, височенний, спітнілий і дуже збуджений новою зміною намірів. Ніщо не завдає йому такої втіхи, подумав Томас Хадсон, як несподівана зміна намірів.
— Ми їдемо до Альфреда, в його «дім гріха», — сказав Генрі. — Хочеш з нами, Томе?
— Віллі чекає на тебе у «Баскському барі».
— Навряд чи ми зможемо взяти з собою Віллі.
— То хоч скажи йому про це.
— Я подзвоню йому. А ти з нами не хочеш? Буде дуже весело.
— Тобі треба попоїсти.
— Я добряче пообідаю. Ну, як ти тут?
— Дуже добре, — відказав Томас Хадсон. — Просто-таки чудово.
— Хочеш побити свій рекорд?
— Ні.
— Увечері побачимось?
— Навряд.
— Якщо хочеш, я приїду й переночую в тебе.
— Ні. Розважайся. Тільки неодмінно попоїж.
— Я розкішно пообідаю. Слово честі.
— Не забудь подзвонити Віллі.
— Подзвоню. Можеш не турбуватися.
— А де той Альфредів «дім гріха»?
— О, то прекрасне місце. Будинок стоїть над гаванню, добре вмебльований, і взагалі там чудово.
— Я питаю адресу.
— Не знаю, але перекажу тобі через Віллі.
— А ти не думаєш, що Віллі образиться?
— Нічого не вдієш, Томе. Я справді не можу запросити Віллі туди. Ти знаєш, як я люблю Віллі. Але є місця, куди Я просто не можу брати його з собою. І ти це знаєш не гірше за мене.
— Гаразд. Але подзвони йому.
— Подзвоню, слово честі. І неодмінно пообідаю на славу.
Він усміхнувся, поплескав по плечу Цнотливу Ліл і подався геть. Рухався він дуже зграбно, як на такого велетня.
— А як же там у нього ті дівчата? — спитав Томас Хадсон Цнотливу Ліл.
— Та вони досі вже втекли, — відказала Цнотлива Ліл. — нього там зовсім нема чого їсти. І навряд щоб випити було то. Ну, а ти як — поїдеш туди до них чи, може, краще до мене?
— До тебе, — сказав Томас Хадсон. — Але пізніше.
— Розкажи мені ще якусь веселу історію.
— Гаразд. Про що?
— Серафіне, — мовила Ліл. — Дай Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. Tengo todavia mi highbalito. (У мене ще є хайбол - ісп.)— Тоді обернулася до Томаса Хадсона. — Про найщасливішу пору в твоєму житті. Тільки щоб не було запахів.
— Без запахів не можна, — сказав Томас Хадсон. Він дивився, як Генрі Вуд переходить площу й сідає в спортивну машину дуже багатого цукрового плантатора на ім'я Альфред. Генрі був завеликий для такої машини. Та майже для всього він завеликий, подумав Томас Хадсон. Але є й такі речі, де його зріст і вага не вадять. Ні, сказав він собі. Ти ж сьогодні відпочиваєш. То й відпочивай. — Про що ж ти хотіла б почути?
— Про те, про що я тобі сказала.
Він спостерігав, як Серафін переливає коктейль з міксера у високу склянку і як піниста шапка піднімається через вінця й, закрутившись, тече на прилавок. Серафін просунув днище склянки в отвір картонного протектора, і Томас Хадсон підняв її, важку, холодну, надпив чималий ковток і, перш ніж проковтнути, затримав його в роті, відчувши крижаний холод на язиці та зубах.
— Ну гаразд, — мовив він. — Найщасливішим днем у моєму житті був перший-ліпший день, коли я хлопчиськом прокидався вранці й не треба було йти до школи чи робити якусь роботу. Прокидався я завжди голодний і вловлював нюхом, як пахне роса на траві, і чув, як гуде вітер у високому гіллі дерев, а коли вітру не було, чув тишу лісу та спокій озера й дослухався до перших вранішніх звуків. Часом то було стрекотіння зимородка, що пролітав над водою, такою спокійною, що в ній відбивався його політ. Часом — цокання білки на котромусь із дерев коло будинку, і, цокаючи, вона часто сіпала хвостом. Нерідко то був погук сивки десь на схилі горба. І щоразу як я прокидався голодний, і чув оті перші вранішні звуки, і знав, що мені не треба йти до школи чи робити якусь роботу, я був щасливіший, ніж будь-коли в житті.
— Навіть щасливіший, ніж із жінками?
— З жінками я бував дуже щасливий. Відчайдушно щасливий. Нестерпно щасливий. Такий щасливий, що аж собі не вірив, аж здавалося, ніби я геть захмелів чи збожеволів. Але ніколи не зазнавав такого щастя, як зі своїми дітьми, коли нам було так хороше всім разом, або як ото колись рано-вранці.
— Хіба ж можна самому бути однаково щасливим, як і з кимось?
— Усе це дурниці. Ти ж просила мене розповісти перше-ліпше, що спаде на думку.
— Ні, неправда. Я просила розповісти веселу історію про найщасливішу пору в твоєму житті. А це була ніяка не історія. Просто ти прокинувся й відчув себе щасливим. Ти розкажи справжню історію.
— Про що?
— Нехай би там було кохання.
— Яке кохання? Небесне чи земне?
— Та ні. Просто кохання, і щоб було весело.
— Є така історія, дуже цікава.
— От і розкажи мені. Ще один дайкірі хочеш?
— Потім, коли доп'ю цей. Ну, то слухай. Я був тоді в Гонконгу, дивовижному місті, і жив там собі па втіху шаленим і безладним життям. Там є чудова бухта, і на березі її з боку материка стоїть місто Каулун. А Гонконг стоїть на пагористому острові, там гарні гаї, і звивисті стежки на вершини пагорбів, і будинки високо на схилах, але саме місто — внизу, при підніжжі пагорбів, якраз навпроти Каулуна. А між цими містами ходить новий швидкісний пором. Той Каулун — теж дуже гарне місто, воно б тобі неодмінно сподобалось. Чисте, доладно забудоване, одразу ж за містом великий гай, і там на околиці, біля самої жіночої тюрми, було дуже добре полювати лісових голубів. Ми завжди стріляли їх надвечір, коли вони зліталися на ночівлю до величезного лавра поряд з побіленим тюремним муром, — великі, гарні, з приємним лілуватим пір'ячком на шийках, швидкі й дужі в польоті. Часом ні траплялося поцілити птаха, що стрімко летів за вітром височині над моєю головою, і він падав на тюремне подвір'я, і тоді чути було, як жінки за муром верещать од захвату й зчиняють за нього бійку, а потім звідти знову долинав крик і вереск—то наглядач-сикх розганяв їх геть, забирав голуба й послужливо виносив його нам крізь хвіртку для варти. Місцевість навколо Каулуна зветься Нова Територія, вона гориста й поросла гаями, а в гаях багато лісових голубів, і ввечері можна почути, як вони перегукуються між собою. Мені часто траплялося бачити там жінок і дітей, що копали по при дорозі й насипали її в кошики. А коли помічали людей з рушницями, то тікали геть і ховалися в гаю. Потім я дізнався, навіщо вони копали ту землю: в ній була вольфрамова руда. В той час вона коштувала великі гроші.
— Es un poco pesada esta historia. (Це трохи важка (нудна) історія - ісп. )
— Ні, Ліл. Вона не нудна. Ось послухай далі. Сам вольфрам таки справді pesado. Але ось що дивовижне. Там, де він є, добувати його нема нічого легшого. Просто копай собі землю та винось її. Або збирай каміння. В іспанській провінції Естремадура є цілі селища, збудовані з каменю, в якому міститься багато вольфраму, і з цього ж таки каменю складено всі огорожі в полях. А проте селяни там страшенно бідні. На той час вольфрамова руда була в такій великій ціні, що ми довозили її з полів Нам-Янга в Китаї до аеропорту Кай-Так у Каулуні транспортними літаками ДС-2 — такими, як оце тепер літають звідси до Майямі. А там її вантажили на пароплави й везли до Сполучених Штатів. Вольфраму було дуже обмаль, і ми конче потребували його, готуючись до війни, бо він ішов на виготовлення особливо твердої сталі, а тим часом на пагорбах Нових Територій будь-хто міг накопати стільки тієї руди, скільки міг донести в пласкому коші на голові до великого складу, де її потаємно скуповували. Я виявив це, коли ходив полювати голубів, і поінформував людей, що вели закупівлю вольфрамової руди у глибині материка, їх це не дуже зацікавило, та я не заспокоївся і звертався до вищих інстанцій, аж поки один дуже високий чин, якому було байдужісінько до того, що на Нових Територіях вольфрам лежить під ногами, сказав мені: «Зрештою, друже, як вам відомо, ми ж добуваємо вольфрам у Нам-Янгу». І все-таки, коли ми, стріляючи надвечір'ями голубів коло жіночої тюрми, бачили, як старий двомоторний «дуглас» вилітає з-за горбів і починає знижуватись до аеродрому, і знали, що він навантажений мішками з вольфрамовою рудою і щойно пролетів над японськими позиціями, нам дивно було думати, що багато жінок у тюрмі ув'язнено саме за те, що вони незаконно копали ту ж таки руду.
— Si, es raro, (Так, це дивно - ісп.)— мовила Цнотлива Ліл. — Та коли вже буде про кохання?
— Коли завгодно, — відказав Томас Хадсон. — Але краще буде, коли ти знатимеш, де воно все діялось. Так от, навколо Гонконга багато всіляких острівців та заток, і вода в них прозора й дуже гарна. А Нові Території —це вкритий пагорбами й гаями півострів, що випинається в море з материка. Що ж до острова, на якому зведено Гонконг, то він лежить у довгій і глибокій голубій затоці, що тягнеться від Південно-Китайського моря аж до Кантона. Взимку погода там здебільшого така ж, як оце сьогодні тут, коли з півночі задимає буревій з дощем, і спати було холоднувато.
Вранці я прокидався і навіть за дощу йшов на рибний базар. Риба там у них майже така сама, як і в нас, і їдять переважно червоного окуня. Але є там ще гладкенні лискучі помпано й величезні креветки, яких я ніде більш не бачив. Особливо гарний той базар рано-вранці, коли рибу приносять свіжу, тільки-но виловлену, і вона вся вилискує. Були там і такі породи, яких я не знав, але небагато, і там-таки продавали й диких качок, зловлених у сільця. Серед них траплялись і шилохвости, і чирки, і свищі, — качури й качечки в зимовому пір'ї, — а ще були інші, яких я ніколи й не бачив; своїм тонким і химерним забарвленням вони скидалися на наших валюшнів. Я роздивлявся на цих птахів, на їхнє неймовірне пір'я та гарні очі, оглядав лискучу й гладку свіжо-виловлену рибу та добірну городину, підживлену людськими нечистотами, що їх там називають «нічним добривом», і всі овочі були гарнющі, наче змії. Я ходив на цей базар день у день, і щоразу він так само тішив око.
Майже кожного ранку я бачив на вулицях похоронні процесії. Люди йшли убрані в біле, і оркестр вигравав веселі мелодії. Того року на похоронах найчастіше грали «Настали знов щасливі дні», і ця мелодія переслідувала тебе до самого вечора, бо люди помирали без ліку. А тим часом на острові,
казали, жило чотириста мільйонерів, не беручи до рахунку тих, що були в Каулуні.
— Millionarios chinos? (Китайські мільйонери? - ісп.)
— Здебільшого китайці. Та були й усілякі інші мільйонери. Я сам мав серед них чимало знайомих, і ми часто обідали разом у розкішних китайських ресторанах. Там є кілька ресторанів, не гірших за будь-які в світі, а кантонська кухня просто-таки чудова. Моїми найкращими приятелями того року були
десять мільйонерів, і всіх їх я знав тільки на ініціали: X. М., Г. В., X. Дж. і так далі. Так називають там усіх визначних китайців. Приятелював я і з трьома китайськими генералами, один з яких був виходець із лондонського Уайтчепела, дуже пристойний чоловік, інспектор поліції; і з п'ятьма чи шістьма пілотами Китайської Національної авіакомпанії, що загрібали шалені гроші, але отримували їх за діло; і з одним полісменом, і з напівбожевільним австралійцем, і з багатьма англійськими офіцерами, і з... Та годі вже, не надокучатиму тобі дальшим переліком. У Гонконгу я мав стільки близьких і добрих приятелів, скільки ніколи не мав ні перед тим, ні потім.
— Cuando viene el amor? ( Коли ж буде про кохання? - ісп.)
— Та от ніяк не надумаю, з котрого amor почати. Ну гаразд. Зараз буде тобі amor.
— Тільки добре розказуй, бо Китай мені вже трохи набрид.
— Якби ти побувала там, він би тобі не набрид. Ти полюбила б його так само, як і я.
— Чого ж ти тоді не залишився там?
— Не можна було залишатися, бо туди з дня на день могли вдертись японці.
— Todo esta jodido por la guerra. (Війна все загидила - ісп. )
— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Згоден з тобою. — Він ще ніколи не чув від Цнотливої Ліл таких міцних висловів, і це його здивувало.
— Me cansan con la guerra. (Мені набридла війна - ісп.)
— Мені теж, — мовив Томас. — Страшенно набридла. А от згадувати Гонконг ніколи не набридає.
— То розкажи мені ще про нього. Це bastante interesante. (Досить цікаво - ісп.) Просто мені хотілося послухати про кохання.
— А насправді все було таке цікаве, що на кохання майже не лишалося часу.
— З ким ти спізнався там з першою?
— З однією дуже високою на зріст і вродливою китаянкою. Вона дотримувалась європейських поглядів, була дуже емансипована, але нізащо не хотіла приходити спати зі мною до готелю, бо тоді, мовляв, усі знатимуть, та й до себе в дім ночувати мене теж не пускала — боялася, що дізнаються слуги. А тим часом її собака-вівчарка вже знав про нас і дуже нам заважав.
— То де ж ви любилися?
— Та так, як ото зелена молодь: там, де мені вдавалось її умовити, а найчастіше в машинах та екіпажах.
— Певно, то було дуже зле для нашого приятеля містера Ікса.
— Авжеж.
— Ото й усі любощі? І ви не переспали разом жодної ночі?
— Жодної.
— Бідолашний Том. А чи варта була вона такого клопоту?
— Не знаю. Здається, що варта. Мені слід було б найняти будинок, а не залишатися в готелі.
— Найняв би «дім гріха», як оце всі тут роблять.
— Не люблю я «домів гріха».
— Я знаю. Та коли вже тобі так хотілося тієї дівчини.
— Усе розв'язалось в інший спосіб. Тобі ще не набридло про це?
— Ой ні, Томе, розказуй, будь ласка. Таке не набридає. Як же воно розв'язалося?
— Одного разу ми з тією дівчиною повечеряли, а тоді допізна каталися в човні, і нам було страшенно хороше, але незручно. Вона мала прекрасну шкіру, яку любо було гладити, і всі попередні пестощі дуже збуджували її, і губи в неї були хоча й тонкі, проте налиті коханням. Потім ми пішли до неї додому, а там був той собака, і ми мали стерегтися, щоб нікого не збудити, і врешті я подався сам до свого готелю,
геть роздратований усім тим, стомившись сперечатися, і хоч знав, що її правда, але думав собі: на біса та клята емансипація, коли не можна разом лягти до ліжка. Якщо вже емансипуватися, думав я, то нехай буде вільно розстеляти постіль.Одне слово, вертався я похмурий і frustrado. (Розчарований - ісп.)
— Ніколи не бачила тебе frustrado. Мабуть, ти тоді дуже кумедний.
— Ні, не кумедний. Просто лихий, і тієї ночі теж був лихий і сам собі осоружний.
— Розказуй далі.
— Ну от, беру я у вестибюлі свій ключ, а сам такий уже frustrado, що все мені остобісіле. Готель великий, розкішний, знаєш, похмуро розкішний, і я піднімаюся ліфтом до свого великого, розкішного, похмурого й безлюдного номера, де, як я знаю, нема тієї стрункої вродливої китаянки. Проходжу коридором, відмикаю масивні двері своєї величезної юї кімнати й раптом бачу там... 
— Що?
— Трьох просто-таки чарівних молоденьких китаянок, таких, що проти них та моя красуня, яку я не зміг затягти до ліжка, видалася б шкільною вчителькою. Такі вони були гарнющі, що аж дивитись несила, і жодна не знала ні слова по-англійському.
— Звідки ж вони взялися?
— Їх прислав один з моїх приятелів мільйонерів. Одна дала мені записку від нього на цупкому папері в пергаментному конверті. Там було всього три слова: «З вітанням від С. В».
— То що ти зробив?
— Я не знав їхніх звичаїв, отож потиснув кожній руку, поцілував їх по черзі, а тоді сказав, що як на мене, то найкраще нам для першого знайомства піти всім разом під душ.
— Як же ти їм це сказав?
— По-англійському.
— І вони зрозуміли?
— Я так розтлумачив, що зрозуміли.
— А далі ти що робив?
— Спочатку я дуже розгубився, бо ніколи ще не спав з трьома дівчатами воднораз. З двома воно непогано, хоч тобі це й не до вподоби. Не те щоб удвічі краще, ніж з однією, а якось інакше і доволі-таки приємно, коли ти під чаркою. Але три — це вже ціла купа дівчат, і я розгубився. Я спитав їх, чи не хочуть вони випити, але вони не захотіли. Отож я випив сам, і ми сіли на ліжко, що було, на щастя, дуже велике, а вони всі були тендітні. Потім я вимкнув світло.
— Ну й приємно було?
— Чудово. Було чудово опинитися в ліжку з китаянкою, що мала таку ж ніжну шкіру, як та моя знайома, навіть ще ніжнішу, і була й боязка, й безсоромна, і не знала ніякої тобі емансипації, та ще й усе те помножене на три, та ще й у темряві. Я ще ніколи перед тим не обіймав одразу трьох дівчат. Але, виявляється, таке цілком можливе. Вони були добре навчені свого діла й знали багато такого, чого й я не знав, і все те діялося в темряві, і спати мені аж ніяк не хотілось. Та зрештою я все-таки заснув, а коли прокинувся вранці, вони всі три спали й були такі самі чарівні, як і тоді, коли я зайшов до кімнати й побачив їх уперше. То були найкращі дівчата, яких я тільки знав у житті.
— Кращі, ніж була я, коли ми познайомилися двадцять п'ять років тому?
— Ні, Ліл. No puede ser. (Таке неможливе - ісп.) Та вони були китаянки, а ти ж сама знаєш, які гарні бувають китаянки. Я завжди їх полюбляв.
— No es pervertdio? (Це не протиприродньо? - ісп.) 
— Та ні, нічого протиприродного в цьому немає.
— Але ж три одразу.
— Можливо, що три й забагато. Любитися належить з однією, твоя правда.
— А проте я рада, що ти їх спізнав. Не думай, що я ревную. Ти ж не прагнув цього, та й дістав їх як дарунок. А ота з собакою, що не хотіла лягти з тобою до ліжка, мені таки гидка. Та чи не був ти вранці знесилений, Томе?
— Ти навіть не уявляєш собі, який знесилений. Геть висотаний. Я почував себе розпусником з голови до ніг, спину в мене наче одібрало, а в попереку так боліло, що страх згадати. 
— Тоді ти випив...
— Тоді я випив, і мені полегшало, і я відчув себе щасливим.
— І що ж ти зробив?
— Я подивився, як вони сплять усі разом, і пошкодував, що не можу їх сфотографувати. То була б чудова фотографія. А тоді, страшенно голодний і геть висотаний, визирнув у вікно, щоб побачити, яка там погода. Надворі йшов дощ, і я подумав собі: от і добре, ми цілий день перебудемо в ліжку. Але насамперед мені треба було поснідати та й дівчат якось нагодувати. Отож я зачинився у ванній, прийняв душ, а тоді тихенько одягся і вийшов, безгучно причинивши за собою двері. Спустившись униз, я поснідав у ранковій їдальні при готелі. Добрячий з'їв сніданок: копчена риба, гриби, бекон, булочки з джемом. Усе було дуже смачне. За сніданком випив чималий чайник чаю і подвійну порцію віскі з содовою, та все одно почував себе висотаним. Я переглянув гонконзьку ранкову газету англійською мовою, а сам усе дивувався, що вони так пізно сплять. Потім пішов до дверей готелю, визирнув надвір і побачив, що дощ не вщухає. Я рушив до бару, але там було ще зачинено. Питво до сніданку мені приносили із службового буфету. Чекати я не хотів, отож піднявся нагору до свого номера й відімкнув двері. Але дівчат уже не було. 
— Яка досада!
— Це саме подумав і я.
— І що ж ти зробив? Напевне, випив.
— Так. Випив, а тоді ще раз добре вимився з милом, і після того мене пойняв подвоєний жаль.
— Un double remordimiento?
— Ні, не подвійний. Два різні жалі. Мені було жаль, що я спав одразу з трьома дівчатами. І жаль, що вони втекли.
— Пригадую, колись тебе брали жалі й після того, як ти залишався ночувати в мене. Але ти скоро переступив через це.
— Знаю. Я завжди через усе переступаю. І завжди мене брали великі жалі. Але того ранку в готелі жаль був справді величезний, та ще й подвоєний.
— І тоді ти знову випив...
— Як ти догадалася? А після того подзвонив своєму приятелеві мільйонерові. Та його не було ні вдома, ні в конторі.
— Певно, він був у своєму «домі гріха».
— Безперечно. І дівчата подалися туди, щоб розказати йому, як ми провели ніч.
— От тільки де він узяв аж трьох таких красунь? Нині трьох справді гарних дівчат в усій Гавані не знайдеш. Скільки я сьогодні вранці наморочилась, щоб добути хоч би щось пристойне для Генрі й Віллі. Та, звісно, ранок поганий час для таких пошуків.
— Ну, гонконзькі мільйонери мали своїх агентів по всій країні. По всьому Китаю. Точнісінько так, як ото бейсбольна команда «Бруклін доджерз», що вишукує гравців скрізь і всюди. І тільки-но ті агенти дізнавалися, що в якомусь місті чи селищі є вродлива дівчина, як негайно купували її і везли до Гонконга — навчати, виховувати й доглядати.
— Але як ті дівчата могли й уранці мати такий самий гарний вигляд? У них же, певно, були muy estilizado (Дуже вигадливі - ісп.) зачіски, як у всіх китаянок. А чим більш estilizado зачіска, тим гірше вона має виглядати вранці після такої ночі.
— Не було в них таких зачісок. Вони мали гладеньке, підстрижене до плечей волосся, як майже всі американки того часу, а багато хто й тепер. І трохи закручене на кінцях. Так подобалось тому С. В. Він бував в Америці й, певна річ, бачив американські фільми.
— І вони ніколи більше до тебе не приходили?
— Тільки по одній. С. В. час від часу присилав мені котрусь із них як дарунок. Але всіх трьох разом ніколи більше не присилав. Вони були свіженькі, і він, звісно, волів тримати їх для себе. А до того ж, як він казав, не хотів завдавати шкоди моїй моральності.
— Як видно, добрий був чоловік. Що з ним сталося?
— Здається, його розстріляли.
— От бідолаха. А проте історія була гарна і цілком пристойна як на таку історію. Та й ти начебто трохи повеселішав.
Та начебто так, подумав Томас Хадсон. На те ж я сюди й припхався. А що —ні?
— Слухай, Ліл, — мовив він. — Тобі не здається, що нам би вже годі пити?
— Як ти себе почуваєш?
— Краще.
— Зроби-но Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. А я вже трохи сп'яніла. Мені нічого не треба.
Я справді почуваю себе краще, подумав Томас Хадсон. У цьому ж то й чудасія. Ти завжди почуваєш себе краще і завжди переступаєш через свої жалі. Єдине, через що ти не можеш переступити, — це смерть.
— Ти ніколи не була мертва? — запитав він Ліл.
— Ну звісно, що ні.
— Yo tampoco. (Я також ні - ісп.)
— До чого ти спитав? Мене страхає, коли ти отаке кажеш.
— Я не хотів страхати тебе, серденько. І нікого не хочу страхати.
— Мені подобається, коли ти звеш мене серденьком. 
Все воно ні до чого, подумав Томас Хадсон. Невже ти не можеш вигадати нічого іншого, що вплинуло б на тебе так само, окрім як сидіти з підтоптаною Цнотливою Ліл у «Флорідіті» на тому кінці прилавка, де збираються старі повії, і заливати очі? Ти маєш усього чотири вільних дні, то невже не можеш провести їх краще? Де? — спитав він сам себе. В Альфредовому «домі гріха»? Тобі гаразд і тут, де ти є. Ніде в світі немає кращого питва, навіть і такого ж немає, і коли вже ти, хлопче, взявся пити, то пий собі, поки в тебе лізе. Це сьогодні твоє діло, тож нехай воно буде тобі до вподоби, і до вподоби на всіх частотах. Воно завжди було тобі до вподоби, сам знаєш, ти завжди любив його, а сьогодні воно знов тобі випало, от і люби його.
— А я й люблю, — промовив він уголос.
— Що?
— Пити. Не просто пити, а пити оці подвійні заморожені без цукру. Якби випити стільки з цукром, то, певно, вже вивернуло б.
— Yo lo creo. (Я тобі вірю - ісп.) А якби хтось інший випив стільки без цукру, то, певно, помер би.
— Може, і я помру.
— Ні, ти не помреш. Ти просто поб'єш свій рекорд, а потім ми підемо до мене, і ти ляжеш спати, і в найгіршому разі хропітимеш уві сні.
— Минулого разу я теж хропів?
— Horrores. (Жахливо - ісп.) І називав мене вночі чи не десятьма різними іменами.
— Ти вже пробач.
— Пусте. Як на мене, це смішно, та й годі. Зате я дізналася про тебе дещо таке, чого раніш не знала. А інші дівчата не ображаються на тебе, коли ти їх отак по-різному називаєш?
— Нема в мене ніяких інших дівчат. Тільки дружина.
— Я дуже стараюся добре ставитись до неї і не думати про неї погано, хоч це й дуже важко. Але, певна річ, ганити її при мені нікому не дозволяю.
— А я ганитиму її.
— Ні. Не треба. Це непристойно. Є дві речі, яких я терпіти не можу. Коли чоловіки плачуть. Я розумію, часом їм доводиться плакати. Але я цього не люблю. І ще ненавиджу, коли вони ганять своїх дружин. А вони майже всі це роблять. То не роби цього хоч ти, бо досі нам було так приємно.
— Гаразд. Біс із нею. Не будемо про неї говорити.
— Ну прошу тебе, Томе. Ти ж знаєш, я вважаю, що вона дуже гарна. і вона таки гарна. Справді. Pero no es mujer para ti. (Але це жінка не для тебе - ісп.) Тож не треба її ганити.
— Гаразд.
— Розкажи мені ще якусь веселу історію. Нехай у ній навіть не буде кохання, аби тільки тобі весело було розповідати.
— Не знаю я ніяких веселих історій.
— Ну не будь такий. Ти знаєш їх тисячі. Ось випий ще і розкажи мені веселу історію.
— А чом би тобі самій не взяти на себе частину цієї роботи?
— Якої роботи?
— Піднесення бісової моральності.
— Tu tienes la moral muy baja. (Твоя моральність дуже низька - ісп.)
— Авжеж. Я це добре знаю. А чом би тобі не розказати кілька історій, щоб піднести її?
— Це повинен робити ти сам. І ти це знаєш. А я зроблю для тебе будь-що інше, що ти тільки захочеш. І ти це також знаєш.
— Ну гаразд, — сказав Томас Хадсон. — То ти справді хочеш почути ще одну веселу історію?
— Зроби мені ласку. Ось твій дайкірі. Ще одна весела історія, ще один дайкірі — і тобі стане зовсім хороше.
— Даєш гарантію?
— Ні, — відказала вона і, дивлячись на нього, знову заплакала, і сльози полилися з неї легко й природно, наче вода з джерела. — Томе, чому ти не скажеш мені, що з тобою? Я вже й питати боюся. Невже оте саме?
— Так, оте саме, — сказав Томас Хадсон.
Тоді вона по-справжньому заридала, і він змушений був обняти її, намагаючись заспокоїти, а всі в барі дивилися на них. Тепер вона плакала негарно. Плакала відверто й нестримно.
— Бідолашний мій Том, — проказала вона крізь сльози. — Бідолашний Том.
— Заспокойся, mujer, випий коньяку. Нам зараз саме час веселитися.
— Ой, не хочу я веселитися. Ніколи вже більше не веселитимусь.
— Слухай, — сказав Томас Хадсон. — Ось бачиш, що виходить, коли тобі щось розкажеш?
— Я розвеселюся, — мовила вона. — Тільки дай мені якусь хвилину. Зараз піду до жіночої кімнати й повернуся весела.
Розвеселись, розвеселись, хай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Бо мені таки справді погано, і, якщо ти не перестанеш ревти або не облишиш про це говорити, я вшиюся звідси к бісу. А якщо я вшиюся к бісу, то куди мені в біса ще податись? Він добре тямив, який обмежений у нього вибір, і нічий «дім гріха» зарадити йому не міг.
— Дай мені ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру. No se lo que pasa con esta mujer. (Не знаю, що діється з цією жінкою - ісп.)
— Справжня поливальниця, — мовив бармен. — От поставити б її замість водогону.
— А як справи з водогоном? — спитав Томас Хадсон.
На це запитання обізвався присадкуватий веселий чолов'яга з перебитим носом, що сидів біля прилавка ліворуч від нього. Томас Хадсон знав його з обличчя, але не міг пригадати ні його імені, ні політичних поглядів.
— Та то ж cabrones, (Козли - ісп.) — сказав він. — Вони завжди витягнуть гроші на воду, бо вода —то найперша необхідність. Є багато необхідних речей. Але води ніщо не замінить, а без води не проживеш. Отож на воду їм кожен дасть. І тому ми ніколи не матимем пристойного водогону.
— Мабуть, я не зовсім вас зрозумів.
— Si, hombre (Так, друже - ісп.). Гроші на водогін вони завжди візьмуть, бо водогін доконче потрібний. Тим-то вони його ніколи не збудують. Чи зарізали б ви курку, що несе золоті водогони?
— А чом не збудувати водогін, не заробити на ньому добрі гроші й не винайти ще якийсь truco (Трюк - ісп.)?
— Такого, як з водою, більш не винайдеш. Обіцянка дати воду — це завжди пенні гроші. Жоден політик не схоче втрати ги такого truco збудувавши пристойний водогін. Трапляється, що політики, конкуруючи між собою в нижчих галузях, стріляють один в одного. Але жоден політик не завдасть такого удару по самих підвалинах політичної економії. Тож дозвольте мені виголосити тост за митницю, за наживу на лотереї, за тверді ціни на цукор і за вічне життя без водогону.
— Prosit, (На здоровя - нім.) — сказав Томас Хадсон.
— Ви часом не німець?
— Ні. Американець.
— Тоді випиймо за Америку, за Англію і за життя без водогону.
— За Росію
— Авжеж. За Росію, за марихуану і за життя без водогону.
— За Кубу.
— За Кубу, за Філадельфію, за Кі-Уест і за життя без водогону.
Поки вони розмовляли, до бару повернулася Цнотлива Ліл. Вона опорядила обличчя і вже не плакала, проте вигляд мала прибитий.
— Ти знайома з цим джентльменом? — спитав Томас Хадсон, рекомендуючи їй свого нового чи знов віднайденого приятеля.
— Тільки в ліжку, — сказав той.
— Callate (Замовч - ісп.) — мовила Цнотлива Ліл. — Він політик, — пояснила вона Томасові Хадсону. — Muy hambriento en este momento (Зараз він дуже голодний - ісп.).
— Спраглий, — поправив її політик. — До ваших послуг, — обернувся він до Томаса Хадсона. — Що вам замовити?
— Подвійний заморожений дайкірі без цукру. Кинемо кості, кому платити?
— Ні. Платитиму я. У мене тут необмежений кредит.
— Він хороший чоловік, — пошепки мовила Цнотлива Ліл до Томаса Хадсона, поки політик підкликав найближчого бармена. — Політик, але дуже чесний і дуже веселий.
Політик обняв її за талію.
— А ти щодень худнеш, mi vida (Моє життя - ісп.) —мовив він. — Певно, ми з тобою належимо до однієї політичної партії.
— До водогінної, — сказав Томас Хадсон.
— Боронь боже. Ви що — хочете видерти в нас із рота хліб і налити туди води?
— Випиймо за те, щоб закінчилася ця puta guerra, (Повія-війна - ісп.) — промовила Ліл.
— Випиймо.
— За чорний ринок, — сказав політик. — За нестачу цементу. За тих, хто контролює постачання чорними бобами.
— Випиймо, — погодився Томас Хадсон і додав: — За рис.
— За рис, — мовив політик. — Випиймо.
— Тобі полегшало? — спитала Ліл.
— Авжеж.
Томас Хадсон поглянув на неї і побачив, що вона ось-ось знову заплаче.
— Спробуй тільки заплакати, — сказав він, — і я повибиваю тобі зуби.
На стіні за прилавком висів друкований плакат із зображенням ще якогось політика в білому костюмі та гаслом «Un Alcalde Mejor» — «За кращого мера». Плакат був великий, і той кращий мер дивився просто у вічі кожному п'яниці.
— Un Alcalde Peor, — промовив політик. — За гіршого мера.
— Виставляєте свою кандидатуру? — спитав його Томас Хадсон.
— Неодмінно.
— От і чудово, — озвалася Цнотлива Ліл. — Тоді нам треба накреслити нашу політичну платформу.
— Це неважко, — сказала кандидат. — Un Alcalde Peor. Ми маємо невідпорне гасло, То навіщо нам ще якась платформа?
— Платформа потрібна, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти згоден, Томасе?
— Згоден. Як щодо такої: «Геть сільські школи»?
— Геть, — підтримав кандидат.
— Menos guaguas y peores, — запропонувала Цнотлива «Піл.
— Добре. Хай буде менше автобусів і хай вони будуть ще гірші.
— А чом би не покінчити заразом з усім транспортом? — мовив кандидат. — Es mas sencillo. (Це ще простіше - ісп.)
— Годиться, — сказав Томас Хадсон. — Cero transporte. (Ніякого транспорту - ісп.)
— Коротко й благородно, — схвалив кандидат. — І одразу видно, що ми безсторонні. Але можна б і розвинути. Скажімо, так: Cero transporte aereo, terrestre y maritimo. (Ніякого повітряного, наземного й морського транспорту - ісп.)
— Чудово. Скоро ми матимем справжню платформу. Як ми дивимося на проказу?
— Por una lepra mas grande para Cuba, (За дальше поширення прокази на Кубі - ісп.) — сказав кандидат.
— Por el cancer cubano (Зарак на Кубі - ісп.) — докинув Томас Хадсон.
— Por una tuberculosis, ampliada, adecuada, y permanente para Cuba y los cubanos, (За повноцінний, загальнодоступний і постійний туберкульоз для Куби й кубинців - ісп) — виголосив кандидат. — Трохи задовге, але по радіо звучатиме добре. А які наші погляди на сифіліс, одновірці?
— Por una sifilis criolla cien por cien. (За стопроцентний креольський сифіліс - ісп.)
— Добре, — сказав кандидат, — Геть пеніцилін та інші підступи американського імперіалізму.
— Геть, — підтримав Томас Хадсон.
— Здається мені, не завадило б нам уже й випити, — мовила Цнотлива Ліл. — Як ви на це дивитесь, correligionarios? (Одновірці - ісп.)
— Грандіозна ідея, — сказав кандидат. — Кому б іще таке спало на думку?
— Тобі, — відказала Цнотлива Ліл.
— Налітайте на мій кредит, — мовив кандидат. — Побачимо, чи встоїть він перед справжньою навалою. Бар-мен, бар-бой, подай-но нам, друже, ще раз те саме. А оцьому політичному спільникові — без цукру.
— Добра ідея для гасла, — сказала Цнотлива Ліл. — Кубинський цукор — кубинцям.
— Геть Північного Колоса, — виголосив Томас Хадсон.
— Геть, — підтримали інші.
— Взагалі-то нам потрібні гасла, більш пов'язані з внутрішніми, міськими справами. Поки ми ведемо війну і поки ми ще союзники, не варто залазити в міжнародні проблеми.
— І все-таки я стою на тому, щоб повалити Північного Колоса, — сказав Томас Хадсон. — Тепер саме час це зробити, поки Колос веде глобальну війну. Я вважаю, що нам слід повалити його.
— Ми повалимо його, коли мене оберуть.
— За Un Alcalde Peor, — промовив Томас Хадсон.
— За нас усіх. За нашу партію, — сказав Alcalde Peor, підносячи склянку.
— Ми повинні запам'ятати, за яких обставин виникла наша партія, і написати маніфест. Яке там сьогодні число?
— Двадцяте. Більш чи менш.
— Двадцяте чого?
— Двадцяте більш чи менш лютого. El grito de la Floridita. (Глас «Флорідіти» - ісп. )
— Урочиста мить, — промовив Томас Хадсон. — Ти вмієш писати, Ліл? Зможеш усе це увічнити?
— Писати я вмію. Але зараз у мене нічого не вийде.
— Нам треба визначити свої погляди ще на деякі речі, — сказав Гірший Мер. — Слухайте, Північний Колосе, чом би тепер не заплатити за випивку вам? Ви побачили, як доблесно тримається мій кредит і як він протистоїть нашому нападові. Та не варто добивати бідолаху, що зазнав таких втрат. Ну ж бо, Колосе, трусніть гаманцем.
— Не кажіть на мене Колос. Ми ж вороги того бісового Колоса..
— Гаразд, шановний. А хто ви, до речі, такий?
— Я науковець.
— Sobre todo en la cama, (Особливо в ліжку - ісп. ) — докинула Цнотлива Ліл. — Він опанував чимало наук у Китаї.
— Ну гаразд, нехай там хоч хто, а цього разу платіть ви, — сказав Гірший Мер. — А тепер повернімося до нашої платформи.
— Як щодо родинного вогнища?
— Священна матерія. Родинне вогнище шанують не менш, ніж релігію. Тут треба бути обережними й делікатними. Може, сказати так: Abajo los padres de familias. (Геть батьків родин - ісп.)
— Звучить шанобливо. Та чом би не просто: геть родинне вогнище.
— Abajo el Home. (Геть родинне вогнище - ісп. -англ.) Почуття в цьому прекрасне, але для багатьох родинне вогнище замінив бейсбол, і вони можуть сплутати ці речі.
— Ну, а з дітьми як?
— Дайте спокій дітям, і нехай вільно приходять до мене, коли досягнуть виборчого віку, — відказав Гірший Мер.
— А щодо розлучень? — спитав Томас Хадсон.
— Ще одна дражлива проблема, — сказав Гірший Мер. — Bastante espinoso. (Доволі дражлива - ісп.) Як ви дивитесь на розлучення?
— Мабуть, розлучень нам торкатися не слід. Це суперечитиме нашій кампанії на користь родинного вогнища.
— Гаразд, облишмо розлучення. Ну, а тепер побачимо...
— Нічого ти не побачиш, — перебила його Цнотлива Ліл. — Ти ж геть залив очі.
— Не критикуй мене, жінко, — відказав їй Гірший Мер. — Ми повинні зробити одну річ.
— Яку?
— Orinar. (Помочитися - ісп.)
— Згоден, — почув свій голос Тохмас Хадсон. — Це одна з основ.
— Так само, як і водогін. Тут також основа вода.
— Тут основа алкоголь.
— Дуже малий процент порівняно з водою. Основа — вода. Ви ж науковець. Який процент води в нашому тілі?
— Вісімдесят сім і три десятих, — навмання відповів Томас Хадсон, знаючи, що це не так.
— Точно, — сказав Гірший Мер. — То ходім, поки нас ще ноги носять.
У чоловічій вбиральні поважний, благородний з вигляду негр читав розенкрейцерівську брошуру. То був тижневий урок за курсом обраної ним науки. Томас Хадсон з гідністю привітався до негра, і той так само відповів на його привітання.
— Холодний випав день, сер, — зауважив служник, схильний до релігійного чтива.
— А таки холодний, — погодився Томас Хадсон. — Як посувається твоє навчання?
— Дуже добре, сер. Кращого й бажати годі.
— Я радий за тебе, — сказав Томас Хадсон. Тоді обернувся до Гіршого Мера, у якого виникли якісь труднощі. — Колись у Лондоні я належав до клубу, в якому одна половина членів не могла помочитися, а друга—не могла спинитися.
— Чудовий клуб, — озвався Гірший Мер, зробивши нарешті своє діло. — Як він називався — El Club Mundial? (Всесвітній клуб - ісп.)
— Ні. Як по правді, то я забув його назву.
— Забули назву свого клубу?
— Забув. А чом би й ні?
— Гадаю, нам не завадить ще раз помочитися. Скільки це коштує?
— Скільки дасте, сер.
— Полиште плату на мене, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже люблю за це платити. Однаково що квіти купувати.
— А то не міг бути Королівський Автоклуб? — спитав негр, подаючи йому рушник.
— Ні, не міг.
— Пробачте, сер, — сказав той шанувальник розенкрейцерівських брошур. — Я знаю, що це один з найбільших клубів у Лондоні.
— Так і є, — потвердив Томас Хадсон. — Один з найбільших. Ось на, купи собі щось дуже гарне. — Він дав негрові долар.
— Навіщо ви дали йому песо? — спитав його Гірший Мер, коли вони вийшли за двері і знов опинилися в гаморі бару та ресторану й гуркоті вуличного руху, що долинав знадвору.
— Він мені ні до чого.
— Hombre, — мовив Гірший Мер. — Як ви себе почуваєте? Гаразд?
— Цілком, — відповів Томас Хадсон. — Цілком гаразд, дуже вам дякую.
— Як минула мандрівка? — запитала Цнотлива Ліл із свого стільчика біля прилавка.
Томас Хадсон подивився на неї і знов наче вперше її побачив. Вона видалась йому помітно темнішою з обличчя і ще огряднішою.
— Мандрівка була дуже мила, — сказав він. — У дорозі завжди знайомишся з цікавими людьми.
Цнотлива Ліл поклала руку йому на стегно й легенько стиснула, та він уже одвів очі й дивився через весь бар, повз кубинців у панамах, повз п'яниць та гравців у кості, ген за розчинені двері, на залляту яскравим світлом площу, і раптом побачив, як біля дверей спинилася машина, і швейцар, тримаючи в руці кашкета, відчинив задні дверцята, й з машини вийшла вона.
То була вона. Жодна інша жінка не виходила так з машини — невимушено, легко, граційно і водночас так, наче робила велику ласку землі під ногами, ступаючи на неї. Протягом багатьох років усі жінки намагалися наслідувати її, і деяким це непогано вдавалося. Та досить було побачити її, як ставало очевидно, що то все лише підробки. Тепер вона була у військовій формі й, усміхнувшись до швейцара, про щось його запитала, а він радісно кивнув головою і відповів їй, і вона пішла через тротуар просто до бару. Слідом за нею ішла ще якась жінка у військовому.
Томас Хадсон підвівся, відчуваючи, як щось здушило йому груди й не дає дихати. Вона вже помітила його і рушила до нього проходом між людьми біля прилавка й столиками. Друга жінка йшла за нею.
— Пробачте, — мовив він до Цнотливої Ліл та Гіршого Мера. - Мені треба підійти до знайомої.
Вони зустрілися на середині проходу між прилавком і столиками, і в ту ж мить він схопив її в обійми. Вони щосили, до болю стискали одне одного, і він міцно цілував її, а вона цілувала його і обмацувала руками його плечі.
— Це ти, — мовила вона. — Ти. Ти.
— Ти, відьмо, — сказав він. — Звідки ти тут узялася?
— З Камагуея, звідки ж іще.
Люди дивилися на них, а він підняв її від підлоги й, міцно притискаючи до себе, поцілував ще раз, а тоді поставив і потяг за руку до столика в кутку.
— Тут так не можна, — сказав він. — Нас заарештують.
— Нехай заарештовують, — сказала вона. — Це Джінні, моя секретарка.
— Привіт, Джінні, — мовив Томас Хадсон. — Треба всадовити цю божевільну за столик,
Джінні була дуже негарна, але мила дівчина. Обидві вони носили однакову форму: офіцерські куртки без відмінних знаків, сорочки з галстуками, спідниці, панчохи та грубі черевики. На голові мали пілотки, а на лівому плечі — незнайомі Хадсонові нашивки.
- Зніми пілотку, відьмо. — Не дозволено.
— Зніми, кажу.
— Ну гаразд.
Вона зняла пілотку й труснула головою, скидаючи вниз незашпилене волосся, а тоді підвела обличчя й подивилася на нього, і він побачив її велике чоло, чарівні хвилі волосся такого ж, як завжди, сріблястого кольору стиглої пшениці, високі вилиці й западинки під ними, ті самі западинки, що завжди краяли йому серце, і ледь плискуватий ніс, і уста, які він щойно цілував і на яких ще була розмазана помада, і гарне підборіддя, і лінію шиї.
— Який я маю вигляд?
— Сама знаєш.
— Ти вже цілував колись жінку в такому вбранні? Чи, може, терся об формені ґудзики?
— Ні.
— Ти мене любиш?
— Я завжди люблю тебе.
— Я не про те. Чи любиш мене саме тепер? Оцю мить.
— Так, — відказав він, і йому защеміло в горлі.
— Ну добре, — мовила вона. — Спробував би ти сказати, що ні.
— Ти довго тут пробудеш?
— Тільки день.
— Дай я тебе поцілую.
— Ти ж казав, що нас заарештують.
—- Ну що ж, почекаємо. Що ти питимеш?
— Тут є пристойне шампанське?
— Є. Але є й добряче місцеве питво.
— Та певно ж. Скільки склянок ти сьогодні прийняв?
— Не знаю. Щось понад десяток.
— Тільки по очах і видно. Ти в кого-небудь закоханий?
— Ні. А ти?
— Про це потім. Де твоя суча жінка?
— На Тихому океані.
— Добре, якби в самому океані. Сажнів на тисячу завглибшки. Ой Томмі, Томмі, Томмі, Томмі...
— Ти в когось закохана?
— Боюся, що так.
— Бісова душа.
— Жахливо, правда ж? Це вперше таке сталося, відколи я тебе покинула, що ми зустрілись і ти ні в кого не закоханий, а я закохана.
— Ти мене покинула?
— Це моя версія.
— Він хороший?
— Хороший, як ото бувають хороші діти. Я йому дуже потрібна.
— А де він?
— Військова таємниця.
— Це ти туди їдеш?
— Так.
— Що в тебе за служба?
— Ми належимо до СДВ. (Служба організації дозвілля військ)
— Це те саме, що УСС? (Управління стратегічних служб)
— Та ні, дурниці. Не вдавай нетямкого й не надимайся через те, що я закохана в іншого. Ти ж сам ніколи не радишся зі мною, коли в когось закохуєшся.
— Ти дуже любиш його?
— Я не сказала, що люблю. Сказала, що закохана. А коли хочеш, то сьогодні й закохана не буду. Я ж приїхала тільки на один день і не хочу бути нечемною.
— Іди ти к бісу, — сказав він.
— Може, мені взяти нашу машину й поїхати до готелю? — спитала Джінні.
— Ні, Джінні. Спершу ми вип'ємо шампанського. Ти маєш машину? — запитала вона Томаса Хадсона.
— Еге ж. Чекає на площі.
— Ми зможемо поїхати до тебе додому?
— Ну звісно. Можна пообідати і їхати. Або прихопити чогось із собою й попоїсти там.
— Добре все-таки, що ми сюди приїхали, правда?
-- Так, — сказав Томас Хадсон. — А як ти дізналася, що саме тут треба декого шукати?
— Один чоловік на аеродромі в Камагуеї сказав мені, що ти, можливо, будеш тут. А якби не знайшли тебе, поїхали б оглядати Гавану.
— Ми можемо оглянути Гавану.
— Ні, — сказала вона. — Джінні огляне її без нас. Ти маєш когось знайомого, хто міг би повозити її?
— Авжеж.
— Але на вечір нам треба повернутися до Камагуея. 
— Коли в тебе літак? 
— Здається, о шостій.
— Ми все влаштуємо, — сказав Томас Хадсон.
До їхнього столика підійшов молодик. То був диктор місцевого радіо.
— Пробачте, — мовив він. — Чи не дасте ви мені свій автограф?
— Охоче.
Він подав їй листівку, на якій був зображений бар і Константе за прилавком з міксером у руках, і вона розписалася розгонистим акторським почерком, що був так добре знайомий Томасові Хадсону.
— Це не для малої доньки й не для сина-школяра, — признався молодик. — Це для мене самого.
— От і добре, — мовила вона й усміхнулася до нього. — Мені приємно, що ви мене попросили.
— Я бачив усі фільми з вашою участю, — сказав молодик, — і вважаю, що ви найвродливіша жінка в світі.
— Чудово, — мовила вона. — Будь ласка, вважайте так і далі.
— Чи можу я попросити вас випити зі мною?
— Я тут випиваю із своїм приятелем.
— Я його знаю, — сказав диктор. — Знаю вже багато років. Можна мені сісти з вами, Томе? Адже у вас дві дами.
— Це містер Родрігес, — відрекомендував його Томас Хадсон. — Як ваше прізвище, Джінні?
— Уотсон.
— Міс Уотсон.
— Радий познайомитися з вами, міс Уотсон, — мовив диктор.
То був гожий із себе молодик, чорнявий, засмаглий, з приємними очима, приязною усмішкою і великими гарними руками бейсболіста. Свого часу він був і бейсболістом, і картярем, і в ньому й досі збереглося дещо від принадності азартного гравця.
— А чи не могли б ви всі пообідати зі мною? — спитав він. — Час уже майже обідній.
— Містерові Хадсону й мені треба поїхати за місто, — відказала вона.
— А я охоче пообідала б з вами, — озвалася Джінні. — Ви мені дуже сподобались.
— На нього можна звіритися? — спитала Томаса Хадсона вона.
— Він цілком пристойний чоловік. Кращого й шукати годі.
— Дуже вдячний вам, Томе, — сказав диктор. — Невже ви так-таки не можете пообідати зі мною всі разом?
— Нам справді треба їхати, — відказала вона. — Ми й так затримались. Зустрінемося в готелі, Джінні. Дякую вам, містере Родрігес.
— Ви таки справді найвродливіша жінка в світі, — мовив містер Родрігес. — Я завжди так вважав, а тепер знаю напевне.
— Будь ласка, вважайте так і далі, — сказала вона, і за хвилину вони були вже надворі. — От і гаразд, — мовила вона. — Все дуже непогано влаштувалось. Та й Джінні він сподобався, і загалом він начебто милий.
— Дуже милий, — сказав Томас Хадсон, і шофер відчинив їм дверцята машини.
— І ти милий — мовила вона. - От тільки випив забагато. Тим-то я й облишила розмову про шампанське. А що то була з тобою за чорнява приятелька в кінці прилавка?
— Просто моя чорнява приятелька в кінці прилавка.
— Тобі не треба випити? А то можемо десь спинитися.
— Ні. А тобі?
— Ти ж знаєш, що мені ніколи не треба. Але трохи вина я б випила.
— У мене вдома є вино.
— От і чудово. А тепер можеш поцілувати мене. Тут нас не заарештують.
— Adonde vamos? (Куди їдемо - ісп.) — запитав шофер, не повертаючи голови.
— A la finca, (До садиби - ісп.) — відказав Томас Хадсон.
— Ой Томмі, Томмі, Томмі, — промовила вона. — Ну ж бо, цілуй мене. То нічого, що він побачить, правда ж?
— Авжеж. То пусте. Можеш вирізати йому язика, якщо захочеш.
— Ні, не хочу. І взагалі не хочу нічого жорстокого. Але за пропозицію тобі вдячна.
— То була непогана ідея. Ну, як ти живеш? Така ж волелюбна, як колись?
— Усе така сама.
— Справді така сама?
— Як і кожна людина. В цьому місті я твоя.
— Доки настане година відлітати.
— Авжеж, — сказала вона й зручніше вмостилася на сидінні. — Поглянь, — обізвалася знову. — Блиск і пишнота лишилися позаду, а тепер навколо бруд і кіптява. Чи було в нас колись інакше?
— Часом було.
— Так, — погодилась вона. — Часом було.
Вони дивилися на той бруд і кіптяву, і її зіркі очі й допитливий розум миттю схоплювали все, що він сам спромігся добачити лише за багато років.
— Тут уже трохи краще, — сказала вона.
Він ніколи в житті не почув од неї і слова неправди й намагався і собі завжди бути з нею правдивим. Але нічого з того не виходило.
— Ти й досі любиш мене? — спитала вона. — Кажи по щирості, без красивих слів.
— Так. Ти мала б сама знати.
— Я знаю, — сказала вона і на підтвердження обняла його, якщо це могло правити за підтвердження.
— Хто там у тебе тепер?
— Не будемо говорити про нього. Тобі він не сподобався б.
— Гадаю, що ні, — мовив він і так притиснув її до себе, що, здавалось, от-от почнуть ламатися кістки, якщо обоє й далі стоятимуть на своєму. То була їхня давня гра, і зрештою вона здалася, і кістки лишилися цілі.
— Ти не маєш моїх грудей, — сказала вона. — Через те завжди береш гору.
— Я не маю і твого обличчя, від якого заходиться серце. Ані того, що ти маєш іще, ані твоїх гарних довгих ніг.
— Ти маєш дещо інше.
— Еге ж, — мовив він. — Як от минулої ночі: подушку і котові любощі.
— Сьогодні я заміню тобі твого кота. Довго ще їхати?
— Одинадцять хвилин.
— За наших обставин це надто довго.
— Сісти за кермо й доїхати за вісім?
— Ні, не треба. Пригадай, як я навчала тебе бути терплячим.
— То була наймудріша і найбезглуздіша наука. Можеш трохи повчити мене й тепер.
— Це потрібно?
— Та ні. Лишилося всього вісім хвилин. - Дім у тебе гарний, і ліжко велике?
— Там побачиш, — відказав Томас Хадсон. — А що — ти вже, як завжди, починаєш вагатися?
— Ні, — мовила вона. — Просто мені хочеться у велике-превелике ліжко. Щоб забути про військо.
— Ліжко буде велике, — запевнив він. — Хоч ціле військо в ньому, мабуть, і не вміститься.
— Не будь цинічним, — сказала вона. — Там є прекрасні люди, але всі кінчають тим, що показують фотографії своїх жінок. Ти мав би знати це повітряне воїнство.
— Не знаю і анітрохи про те не шкодую. Ми хоча й ковтнули солоної води, але ніколи не були морським воїнством, і ніхто нас так не називав.
— Може, розкажеш мені що-небудь про це? — спитала вона. Рука її вже була глибоко в його кишені.
— Ні.
— Отакий ти завжди, і за це я тебе люблю. Але ж мені цікаво, і люди мене питають, і я тривожуся.
— Цікаво нехай буде, — мовив він. — А от тривожитись не треба. Хоч, як то кажуть, і цікавість кішку зі світу звела, Пригадуєш? Мій кіт теж доволі цікавий. — Він подумав про Бойза. Тоді додав: — А тривоги зводять зі світу великих ділків, яким ще жити б та жити. Чи слід мені тривожитися за тебе?
— Тільки як за актрису. Та й то не дуже. Ну, тепер уже всього дві хвилини. А тут гарні місця, мені подобається. Ми зможемо й попоїсти в ліжку?
— А тоді й поспати, еге ж?
— І то не гріх. Аби тільки не спізнитися на літак.
Тим часом машина вже бралася нагору старою бруківкою між двома рядами великих дерев.
— А ти нікуди не можеш спізнитися?
— До тебе, — підказав він.
— Я кажу про обов'язки,
— Хіба по мені видно, що я маю якісь обов'язки?
— Все може бути. Ти ж неабиякий актор. Найгірший, якого я бачила. Я люблю тебе, навіжений ти мій, — сказала вона. — Я бачила тебе в усіх твоїх великих ролях. Та найбільше ти мені подобався в ролі вірного чоловіка. Ти грав її чудово, навдивовижу природно. Здається, це було в «Ріці».
— Саме там роль вірного чоловіка виходила в мене найкраще, — мовив він. — Як у Гарріка в Олд-Бейлі.
— Ні, трохи переплутав, — заперечила вона. — Як на мене, то найкраще ти грав її на «Нормандії».
— Коли її спалили, я цілий тиждень місця собі не знаходив.
— Ну, тиждень — це для тебе не рекорд. — Та ні, — погодився він.
Шофер спинив машину перед ворітьми й пішов відчиняти їх.
— То оце тут ми живемо?
— Еге ж. На самій горі. Ти вже пробач, дорога тут препогана.
Машина рушила далі нагору між манговими деревами та фламбойянами, що вже скинули цвіт, обминула скотарник і виїхала на довкружну алею, що вела до самого будинку. Томас Хадсон відчинив дверцята, і вона ступила на землю, немов обдаровуючи її приязню й щедрою ласкою.
Вона подивилася на будинок і побачила розчинені вікна спальні. Вікна були великі й чимось нагадали їй «Нормандію».
— Я таки спізнюся на літак, —сказала вона. — Хіба я не можу захворіти? Всі жінки хворіють.
— Я маю двох знайомих лікарів, які це засвідчать.
— От і чудово, — мовила вона, піднімаючись східцями. —-А для цього не треба запрошувати їх до обіду?
— Ні, — відказав він, одчиняючи двері. — Я подзвоню їм і пошлю шофера по довідки.
— Отже, я хвора, — сказала вона. - Вирішено. Нехай воїнство хоч раз саме себе порозважає.
— Ти все одно поїдеш.
— Ні. Я розважатиму тебе. Тебе ж ніхто останнім часом як слід не розважав?
— Так.
— Мене теж так. Чи тут треба сказати «ні»?
— Не знаю, —відповів він, і міцно обійняв її, і зазирнув їй у вічі. Тоді одвів погляд і відчинив двері до великої спальні. — Мабуть, таки «ні», — промовив він роздумливо.
Вікна були розчинені, і кімнату продувало вітром. Але тепер, коли світило сонце, то було приємно.
— Та це ж таки справді як «Нормандія». Ти для мене так зробив?
— Ну звісно, люба, — збрехав він. — А ти як думала?
— Ти ще гірший брехун, ніж я.
— Зате я не такий безпутний.
— Не будемо брехати одне одному. Просто уявімо собі, що ти зробив так для мене.
— Я зробив так для тебе, — повторив він. — Тільки ти була тоді в іншій подобі.
— А обіймати міцніше ти не можеш?
— Можу, але тоді поламаю кістки. — Потім додав: — І ще для цього треба б лягти.
— Хіба хтось проти того заперечує?
— Я — ні, — сказав він і, підхопивши її на руки, поніс до ліжка. — Стривай, ще тільки спущу штори. Ти собі можеш розважати воїнство. Але кухонну прислугу нехай розважає радіо. Обійдеться без нас.
— Ну ж бо, — мовила вона.
— Уже.
— Тепер пригадай усе, чого я тебе навчала.
— Чи я не пам'ятаю?
— Не завжди.
— Завжди, — сказав він. — Де ми з ним познайомилися?
— То була випадкова зустріч. Хіба не пам'ятаєш?
— Слухай, не будемо ні про що згадувати і помовчмо, помовчмо, помовчмо...
Уже потім вона сказала:
— Навіть на «Нормандії» людям час від часу треба було попоїсти.
— Зараз викличу стюарда.
— Але цей стюард нас не знає. 
— То знатиме.
— Ні. Ходім оглянемо будинок. Що ти намалював останнім часом?
— Вважай, що нічого.
— Не маєш коли?
— А ти як думаєш?
— Але ж ти буваєш на березі.
— Як це розуміти — «на березі»?
— Томе... — мовила вона. Вони вже перейшли до вітальні й сиділи у великих старовинних кріслах, і вона скинула черевики й водила ногою по плетеній маті, що вкривала підлогу. Ще перед тим вона розчесала йому на втіху своє пишне волосся, бо знала, як це на нього впливає, і тепер сиділа, скулившись у кріслі, і за кожним порухом її голови та важка шовковиста маса злегка погойдувалась.
— Хай тобі чорт, — мовив він і тут-таки додав: — Люба.
— Скільки вже ти мене кляв, — сказала вона.
— Не будемо про це говорити.
— Чому ти одружився з нею, Томе?
— Бо ти була тоді закохана.
— Не дуже поважна причина.
— А ніхто цього й не казав. І вже аж ніяк не я. Та невже я повинен ще й тепер обговорювати оті свої помилки, в яких давно розкаявся?
— Якщо я цього захочу.
До кімнати зайшов великий чорно-білий кіт і почав тертись об її ноги.
— Він переплутав, хто з нас хто, — сказав Томас Хадсон. — Чи, може, він таки має рацію.
— То оце і є...
— Еге ж. Оце і є. Бой, — покликав він.
Кіт перейшов до нього й скочив на коліна. Йому було, як видно, однаково, до кого з них іти.
— Ми можемо обидва любити її, Бой. Придивись до неї як слід. Іншої такої жінки ти ніколи вже не побачиш.
— Це той самий, з яким ти спиш?
— Так. А є якісь причини цього не робити?
— Ніяких. Він подобається мені більше, ніж чоловік, з яким я тепер сплю, хоча той теж такий сумний.
— Чи нам доконче говорити про нього?
— Ні. А тобі не доконче вдавати, ніби ти не буваєш у морі, коли очі в тебе запалені від сонця, по кутиках видно білі зморшки, а волосся таке вицвіле, наче ти його перефарбував...
— До того ж я ходжу перевальцем, а на плечі в мене сидить папуга, і я штурхаю всіх довкола своєю дерев'яною ногою. Так от, моя люба, слухай. Я справді час від часу виходжу в море, бо малюю з натури для музею природничої історії. Навіть війна не повинна перепиняти наукових досліджень.
— То святе діло, — сказала вона. — Гаразд, я запам'ятаю цю брехеньку і скрізь повторюватиму її. Томе, ти справді нічого до неї не почуваєш?
— Анічогісінько.
— І досі кохаєш мене?
— Хіба я не виявив ніяких ознак цього?
— А може, ти знову граєш роль. Такого собі непохитно вірного закоханого, хоч би з якими повіями я тебе заставала. «Не був ти, Сінаро, й по-своєму вірний мені».
— Я завжди казав, що надмірна освіта тобі не на користь. Ці вірші я переріс ще в дев'ятнадцять років.
— Атож, а я завжди казала, що якби ти більше малював і ставився до свого діла як належить, а не вигадував собі химер і не закохувався в кого попало...
— Ти хотіла сказати: не одружувався з ким попало.
— Ні. Що одружувався — це теж погано. Але ти закохувався направо й наліво, і я вже не могла тебе поважати.
— Впізнаю милу стару пісеньку: «І я вже не можу тебе поважати». Признач ціну, я заплачу скільки хочеш, аби тільки вилучити її з обігу.
— Я поважаю тебе. А її ти не любиш, правда ж?
— Я люблю тебе і поважаю тебе, а її я не люблю.
— От і чудово. Я страшенно рада, що захворіла й спізнилася на літак.
— А знаєш, я таки справді поважаю тебе, і всі твої бісові дурниці, минулі й теперішні, теж поважаю.
— І прекрасно зі мною поводишся, і виконуєш усі свої обіцянки.
— Яка була остання?
— Не пригадую. Та коли й була якась, ти її однаково не виконав.
— Чи не обминути нам цю тему, голубонько?
— Та я б залюбки обминула.
— То, може, і обминемо. Ми ж багато чого обминали.
— Ні, неправда. І на те є наочні докази. Ти вважаєш, що жінці досить любощів у ліжку. А не думаєш про те, що їй хочеться пишатися тобою. Що їй потрібні й малі прояви ніжності,
— І не вдаю з себе дитини, як оті чоловіки, що з ними ти так любиш няньчитись.
— Якби ж то я була тобі справді потрібна і знала, що ти без мене не можеш, а не тільки чула оті твої «дай», та «візьми», та «забери, я не хочу їсти».
— Навіщо ми сюди приїхали? Читати моралі?
— Ми приїхали, бо я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний самого себе.
— І тебе, і господа бога, і всіх інших абстракцій. А я навіть і як художник не абстракціоніст. Ти б, напевне, умовляла Тулуз-Лотрека не ходити по борделях, Гогена — не хворіти сифілісом, а Бодлера - рано повертатися додому. І хоч мені до них далеко, але ну тебе к бісу.
— Я ніколи така не була.
— Була, була. А ще ота твоя клята робота. Скільки годин на добу вона забирала?
— Я б перестала зніматися в кіно.
— Еге ж, я знаю. І співала б по нічних клубах, а мене взяла б за викидайла. Пригадуєш, як ми укладали такі плани?
— Що чути від Тома?
— У нього все добре, — сказав він і відчув, як по черепу в нього перебіг той дивний колючий біль.
— Я вже три тижні не маю від нього листів. Здавалося б, матері можна вже написати. Він завжди був дуже акуратний щодо цього.
— Ти знаєш, як воно буває з хлопцями на війні. А може, десь затримали всю пошту. Часом таке роблять.
— Пригадуєш ті часи, коли він ще не вмів говорити по-англійському?
— А яку збив ватагу в Гштааді? І в Енгадіні, і в Цугу.
— Ти маєш його нові фотографії?
— Тільки ту, що є і в тебе.
— Чи не могли б ми чогось випити? Що ти тут п'єш?
— Все що завгодно. Зараз піду знайду свого хлопця. Вино в погребі.
— Тільки, будь ласка, не йди надовго.
— Трохи смішно нам казати таке одне одному.
— Будь ласка, не йди надовго, — повторила вона. — Ти чуєш? І ніколи я не умовляла тебе рано повертатися додому. Не в тому була річ, сам знаєш.
— Знаю, — сказав він. — І я піду ненадовго.
— Може, той твій хлопець приготує нам і щось попоїсти.
— Може, й приготує, — відказав Томас Хадсон. Тоді мовив до кота: — Ти тут побудь з нею, Бойзе.
Ну от, подумав він. Навіщо я таке сказав? Навіщо збрехав їй? До чого всі ці перестороги? Чи я справді хочу зберегти своє горе для себе самого, як каже Віллі? Невже я справді такий?
Збрехав то й збрехав, подумав він. А як сказати матері, що її син загинув, одразу ж після того як ти знову ліг з нею до ліжка? Як сказати собі самому, що твого сина вже немає? Ти завжди мав на все відповідь. То дай мені відповідь на це.
Немає на це відповіді. Тобі слід би вже знати, що немає. Ніякої відповіді.
— Томе, — почув він її голос. — Мені нудно тут самій, а кіт — це все-таки не ти, хоч він і уявив себе тобою.
— Прожени його на підлогу. Хлопець пішов до селища, то я дістаю лід.
— Я обійдуся й без випивки.
— Я теж, — сказав він і повернувся до кімнати, ступивши з кахляної підлоги на плетену мату. Подивився на неї і побачив, що вона там, сидить, де й сиділа.
— Ти не хочеш говорити про нього, — мовила вона.
— Не хочу.
— Чому? По-моєму, так буде краще.
— Він надто схожий на тебе.
— Не в тому річ, — мовила вона. — Скажи мені. Він загинув?
— Еге ж.
— Будь ласка, обніми мене міцніш. Тепер я таки справді захворіла.
Він відчув, що вона вся тремтить, і став на коліна перед кріслом, і обняв її, відчуваючи, як її тіпає дрож. Потім вона сказала:
— Ох ти ж бідолаха. Бідолаха ти мій. — А трохи згодом додала: — Пробач мені за все, що я будь-коли робила чи казала.
— І ти мені пробач.
— Бідолаха ти, і бідолаха я.
— Бідолахи ми всі, — сказав він, але не додав: «Бідолаха Том».
— Що ти можеш мені розказати?
— Нічого. Оце все.
— Сподіваюся, ми навчимося жити з цим.
— Можливо.
— Мені б тепер розридатися! Але всередині тільки якась млосна порожнеча,
— Я знаю.
— Таке може спіткати кожного?
— Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.
— Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.
— Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.
— Нема за що, — мовила вона. — Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.
— Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.
— То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.
- А найгірше я.
— Ні. Ми обоє помилилися. То хоч тепер не сварімося більш ніколи. — І в ту ж мить з нею щось подіялось, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: — Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не знесу цього.
— Я знаю, — сказав він. — Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це зносити.
— Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий...
— Викапана мати.
— А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.
— Бідолашна моя, рідна, найдорожча. 
— То що ж нам робити далі?
— Те, що й робили досі: ти своє, я своє.
— Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом? 
— Тільки поки дме цей вітер.
— То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?
— Думаю, що Том не осудив би нас.
— Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?
— Я все пам'ятаю.
— І я, — сказала вона. — Ну чого ми були такі дурні?
— Бо навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.
— Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.
— Ні. Правда.
— І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?
— Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.
— Довго ще триватиме війна?
— Спитай того, хто має над нею владу,
— Кілька років?
— Років зо два напевне.
— І тебе теж можуть убити?
— Ще й як.
— Тоді це ні до чого.
— А якщо не вб'ють?
— Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?
— Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.
— Справді? Це на тебе повії так вплинули?
— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.
— На словах у тебе завжди все було гарно.
— Ось бачиш? Не заводьмося знов.
— Не буду. Ми ж у домі небіжчика.
— Ти вже це казала.
— Знаю, — мовила вона. — Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.
— І чимдалі дужче німітиме, — сказав він. — Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.
— Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, — аби тільки швидше заніміло?
— Можу, — відповів він. — Боже мій, як же я тебе люблю. 
— Ти завжди любив мене, — мовила вона. — Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.
— Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.
— Він не вистрибнув з парашутом?
— Ні. Літак згорів. А його, як видно, вбило одразу.
— Хочу вірити, що так, — сказала вона. — Ой, як я хочу вірити, що було саме так.
— Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.
— Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?
— Ні, —збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.
— Від кого ти про це дізнався?
Він назвав ім'я одного знайомого.
— Тоді це правда, — сказала вона. — Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?
— Ні, — відповів він як тільки міг правдоподібно.
— А нам отак і жити далі?
— Саме так.
— Чим?
— Нічим, — відказав він.
— Чи не могла б я залишитися тут з тобою?
— Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти в море. Ти завжди вміла мовчати й ховати в собі те що я тобі казав. То поховай і це.
— Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.
— Це ні до чого, — сказав він. — Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.
— Гаразд, — мовила вона. — Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.
— Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.
— Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.
— Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.
— По пляшці, —сказала вона. — Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.
— З чого ти зроблена?
— З того, що ти любиш, —відказала вона. —З домішкою криці.
— Не збагну, де поділися слуги, — сказав Томас Хадсон. — Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне. Він одкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.
— Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.
— Позаду, — мовив він.
— Позаду, — повторила вона. Тоді сказала. — Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.
— Похвальна сталість, правда ж?
— Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.
— Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.
— Що саме: те, що ти пив, чи докори?
— Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.
— Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.
— Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.
— Терпіння я маю, — мовила вона. — Але я хочу їсти. Тепер я розумію, як це люди можуть їсти на поминках.
— Кажи що хочеш, коли тобі від цього легше.
— Не турбуйся. Казатиму. А ти хотів, щоб я тільки те й робила, що за кожним словом перепрошувала? Раз перепросила — і годі.
— Слухай, ти, — мовив він. — Я ношу це в собі на три тижні довше, ніж ти, і, певне, у мене вже інша стадія.
— Ну звісно, що інша, куди цікавіша, — відказала вона. — Я ж тебе знаю. А чом би тобі не повернутися до своїх повій?
— Може, досить уже?
— Ні, Мені від цього легше.
— Хто сказав: «Маріє, жінок не суди»?
— Та вже певне, що чоловік. Якийсь бісів бахур.
— Хочеш послухати все до кінця?
— Ні. Ти вже мені набрид. Набрид оцим своїм «на три тижні довше» і взагалі усім. Гадаєш, коли я в нестройовій службі, а ти, бач, причетний до якихось там аж таких таємниць, що навіть спиш тільки з котом, щоб не виказати себе.. 
— І ти досі не розумієш, чому ми розійшлися?
— Ми розійшлися, бо ти набрид мені. Бо ти завжди любив мене, і не міг не любити, і тепер не можеш.
— Так воно і є.
У їдальні, що межувала з великою кімнатою, стояв хлопець-служник. Він і раніш бував мимовільним свідком сварок, що зчинялися в цій кімнаті, і його темне обличчя щоразу аж пітніло від жалю. Хлопець любив свого господаря, любив його котів та собак, шанобливо милувався гарними жінками, і, коли в домі спалахували сварки, йому завжди ставало нестерпно прикро. От і тепер він думав, що ніколи ще не бачив такої гарної жінки, а кабальєро чомусь свариться з нею, і вона теж каже кабальєро щось лихе.
— Сеньйоре, — обізвався він нарешті. —Даруйте мені, будь ласка. Чи не вийшли б ви на хвилиночку до кухні? Мені треба вам щось сказати.
— Пробач, люба.
— Мабуть, теж щось цілком таємне, — мовила вона й знову наповнила свою склянку вином.
— Сеньйоре, — сказав хлопець. — Дзвонив лейтенант, він говорив castellano (Кастільською говіркою - ісп) і звелів передати вам, щоб ви негайно приїхали, навіть повторити звелів: негайно. Сказав, що ви знаєте куди і в якій справі. Я не хотів дзвонити вам до міста з нашого телефону й подзвонив із селища. Але мені сказали, що ви поїхали додому.
— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Дякую тобі. Зроби ласку, підсмаж нам із сеньйоритою яєчню і скажи шоферові, щоб приготував машину.
— Слухаюсь, сер, — відповів хлопець.
— Що там, Томе? — спитала вона. — Якісь погані вісті?
— Мені треба їхати.
— Ти ж казав, що, поки дме вітер, нікуди не поїдеш.
— Казав. Але це не від мене залежить.
— Я маю залишитись тут?
— Коли хочеш, залишся, почитай Томові листи, а потім шофер одвезе тебе на літак.
— Гаразд.
— Листи можеш забрати з собою, і фотографії, і взагалі що захочеш. Подивися по шухлядах у моєму столі.
— А ти таки змінився.
— Можливо, трохи й змінився, — мовив він. — Піди до майстерні, поглянь на те, що там є. Побачиш кілька пристойних речей, ще з тих часів, коли не було цієї нашої справи. Бери все, що сподобається. Є там і непоганий твій портрет.
— Я візьму його, — сказала вона. — Коли ти хороший, то таки справді хороший.
— Прочитай і її листи, якщо захочеш. Серед них є просто-таки музейні експонати. Можеш узяти ті, що здадуться тобі особливо кумедними.
— Як тебе послухати, то я вожу за собою велику скриню.
— А ти прочитай їх у літаку, а потім викинь у вічко вбиральні.
— Гаразд, коли так.
— Я постараюсь вернутися до твого від'їзду. Але на це не розраховуй. Якщо шофер мені буде потрібен там, я пришлю таксі, щоб одвезло тебе до готелю чи на аеродром.
— Гаразд.
— Як щось тобі буде треба, скажеш хлопцеві, він усе зробить. Випрасує речі абощо. Тим часом можеш узяти щось із моєї одежі чи що там ще знайдеться.
— Гаразд. А ти не розлюбиш мене, Томе, не даси такому, як оце щойно, занапастити те, що в нас є?
— Ну звісно, що ні. Такі дрібниці нічого не важать, та й ти ж сама сказала, що я не можу не любити тебе.
— То постарайся, щоб і завжди не міг.
— Це просто не в моїй владі. Можеш узяти будь-які книжки і взагалі що тобі сподобається в домі. Мою яєчню або хоч одне яйце дай Бойзові. Він любить, щоб було дрібно порізане. Ну, а мені треба їхати. І так уже затримався.
— До побачення, Томе, — сказала вона.
— До побачення, відьмо, бережи себе. А в мене це, мабуть, якесь дріб'язкове дільце.
Він вийшов за двері. Але кіт вислизнув разом з ним і тепер дивився на нього з підлоги.
— Усе гаразд, Бойзе, — мовив Томас Хадсон. — Я ще повернуся до від'їзду.
— Куди поїдемо? — спитав шофер.
— До міста.
Аж не віриться, щоб нас послали на завдання за такої негоди. А може, щось там виявлено. Може, хтось попав у біду. Хай йому чорт, сподіваюся, цього разу ми вже свого не пропустимо. Треба не забути скласти хоч попередній заповіт, щоб вона успадкувала садибу. Засвідчу його в посольстві, і нехай покладуть у сейф. Вона витримала цей удар чудово, нічого не скажеш. Але найтяжче в неї ще попереду. Шкода, що на той час я не зможу бути поруч. Добре було б підтримати її, коли б випала змога. А може, ще й випаде, якщо ми щасливо відбудемось цього разу, і другого, і третього.
Ну, та нехай би вже відбути хоч цей раз. Цікаво, чи візьме вона щось із собою. Сподіваюся, що візьме і що не забуде дати Бойзові яєчні. Коли надворі холодно, він весь час хоче їсти.
Зібрати хлопців буде неважко, і катер цього разу ще якось витримає без ремонту. Один вихід витримає. Напевне витримає. Що ж, ризикнемо. Майже всі запасні частини, що можуть знадобитися, ми маємо. Та нехай би ще раз і покидало — аби тільки застукати зблизька. А все-таки добре було б залишитися сьогодні вдома. Хтозна, можливо, що й добре. Ет, ні біса доброго з того не вийшло б.
Глянемо правді у вічі. Сина ти втратив. Кохану жінку втратив. Шани і слави давно вже не здобував. Обов'язок — оце те, що ще при тобі, і ти його виконуєш.
Атож. А в чому полягає твій обов'язок? Робити те, що взявся робити. Ну, а як щодо всього іншого, що ти будь-коли брався робити?..
Тим часом вона лежала на ліжку в спальні заміського будинку, в кімнаті, що так нагадувала «Нормандію», і поруч неї лежав кіт, якого звали Бойз. Вона так і не доторкнулася до яєчні, і шампанське втратило для неї смак. Усю яєчню вона дрібно порізала Бойзові, а потім висунула шухляду письмового стола й побачила синові листи в голубих конвертах зі штампом цензури, і отоді-то й пішла назад та впала долілиць на ліжко.
— І той, і той, — мовила вона до кота, що розкошував, наївшись яєчні і відчуваючи поруч себе теплий дух жінки. — І той, і той, — повторила вона. — Скажи мені, Бойзе, як же нам тепер жити?
Кіт ледь чутно муркотів.
— Ти теж не знаєш, — сказала вона. — І ніхто цього не знає.