Максим ГОН, Кандидат філософських наук

УКРАЇНЦІ ТА ЄВРЕЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1930-Х РОКІВ: 
ЛАТЕНТНА ВІЙНА

Одна з визначальних тенденцій суспільно-політичного життя західноукраїнських земель у складі Польщі в міжвоєнний період — економічна боротьба, що відбувалася між трьома головними учасниками — українцями, поляками та євреями. Їхні ролі в економічному житті 1918–1939 pp. визначалися успадкованою з попередніх часів соціально-професійною структурою, у якій українство асоціювалося з сільськогосподарським виробником, тоді як фахові заняття, притаманні тодішньому міському укладу життя, — ремесло, торгівля, вільні професії — небезпідставно пов’язувалися громадською думкою з євреями. Що до третього учасника —поляків, то їхнє панівне становище в економічному житті визначалося всебічним протеґуванням Варшави.

За такого статус-кво передумови етно-соціального конфлікту очевидні. Водночас економічна детермінанта міжнаціонального протистояння крилася й у самій парадигмі доби, яка в європейському геополітичному просторі означена заключними акордами в усталенні та зміцненні індустріальної цивілізації.

На західноукраїнських землях, які в промисловому розвитку разюче відставали від Західної Європи, — реалії інші. Тут, у краю із, сказати б, наздоганяльною моделлю економіки, актуальними для титульної нації стали завдання економічної модернізації. З нею пов’язувалися надії на зміни в соціальній структурі українців, шлях до яких — звільнення від посередника між містом і селом, оволодіння тими видами діяльности, які раніше залишалися поза їхньою увагою. Відтак українські реалії структурно вписалися в східноєвропейський економічний «сюжет», де колишнє домінування «торгівельних меншин» наражалося на конкуренцію з боку титульних націй1.

1 Дятлов В. Евреи: диаспора и «торговый народ» // Сибирский еврейский сборник (Иркутск). 1996. № 2. С. 12.

Українсько-єврейське протистояння в царині економіки — результат модерних процесів в українському соціумі. Конфлікт виник у результаті посилення українського кооперативного руху, який у міру свого розвою та набуття сили з об’єктивних причин вступив у конфлікт з євреями-посередниками. Селяни, які активно включалися в кооперативний рух, прагнули позбутися посередників-купців, діяльність яких у попередні часи забезпечувала взаємний зв’язок міста і села.

Друга половина 1930-х — непростий час в історії української кооперації. З одного боку — це період, що презентував здобутки кооперативного руху в Західній Україні: чисельність його членів зросла з 166 тисяч у 1921 р. до 700 тисяч у 1939 p.2 З другого боку, це час, коли польська влада розгорнула наступ на кооперативні інституції на північно-західних українських землях. Згідно кооперативного закону 1934 р., діяльність Ревізійного союзу українських кооперативів обмежено трьома воєводствами Східної Галичини. Як результат — криза української кооперації на Волині, її заміна змішаними (українсько-польськими) інституціями3.

2 Дрогомирецька Л. Ідейні основи українського кооперативного руху в Західній Україні в теоретичних працях Ю. Павликовського // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 1999. Вип. ІІ. С. 127.

3 Новий час. 1936, 27 травня (Ч. 117). С. 2.

Незважаючи на це, успіхи українського кооперативного руху очевидні: постала потужна економічна сила (станом на 1939 р. у Західній Україні діяло понад 2,5 тис. кооперативних інституцій)4; рух здобув широку соціальну базу. При цьому багатогалузева українська кооперація включала закупівельно-збутову діяльність (такі кооперативи домінували на Волині), а понад 230 кооперативів займалися виробничою та торговельною діяльністю безпосередньо в містах Західної України5. Отже, український кооперативний рух, з одного боку, сприяв модернізації національного економічного організму, з другого — силою об’єктивних причин — вступив у конфлікт з тими інонаціональними соціальними силами, які здавна домінували в царинах торгівлі та ремісництва.

4 Дрогомирецька Л. Назв. праця. С. 127.

5 Вісина Т. Український кооперативний рух у Волинському воєводстві в 20-30-х роках XX ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Львів, 2002. С. 7; Дрогомирецька Л.Назв. праця. С. 127. 

Новітні тенденції в економічному житті визначили конфліктну площину українсько-єврейських взаємин. Вони означилися ще наприкінці 1929 р., коли в єврейській пресі з’явилися статті, що характеризували український кооперативний рух як одну з причин економічних проблем євреїв6. У подальший час опоненти української кооперації з єврейського боку стверджували, що її ідеологи переоцінили значення внутрішньої консолідації. Діяльність кооперації, заявляли провідники євреїв Галичини, веде до послаблення посередників, що забезпечують збут продукції українського селянства, отже — призведе до падіння купівельної спроможности населення. Це в кінцевому результаті, вважали вони, обернеться бумеранґом і нанесе шкоду безпосередньому виробникові. Зрештою, вже тоді частина єврейських політиків сприймала діяльність кооперації, її зусилля замкнути виробничий процес (у т.ч. збут продукції) у власному національному середовищі як прояв антисемітизму7.

6 Chwila.1929, 29 травня. С. З.

7 Діло.1930, 21 лютого (Ч. 39). С. 1.

Проте головний докір, що висувався з єврейського боку на адресу української кооперації, стосувався пропаґанди національно-патріотичними силами гасла «Свій до свого!» Здобувши широку підтримку серед титульної нації, воно призводило до уникання українцями економічних відносин з представниками інших націй.

Зрозуміло, лідери українського кооперативного руху, політики, громадсько-політичні часописи, які обстоювали жорсткі правила гри, усвідомлювали, що нова модель господарювання порушує усталені економічні механізми, супроводжується витісненням євреїв-посередників з економічного життя (д-р В.Старосольський, наприклад, відкрито визнавав, що українська кооперація підірвала бізнес частини єврейських купців8). Конкуренція, що набрала виміру національного українсько-польсько-єврейського протистояння, стверджувала газета «Діло», перетворилася на боротьбу за існування, у якій не залишалося місця сентиментам9.

8 Krumholz L. Stosunki gospodarcze ukraiсsko-їydowskie // Biuletyn polsko- ukraiсski1934. № 42. S. 6.

9 Діло. 1930, 21 лютого (Ч. 39). С. l.

Аналіз офіційної пропаґанди української кооперації не викликає сумніву в тому, що йшлося винятково про економічні імперативи, які повинна була розв’язати титульна нація. Так, щойно утворений часопис «Нова Доба» вже в третьому своєму числі розмірковує: «Наші українські злидні, більшість наших від’ємних духовних рис має джерелом нашу загальну вбогість. Вбогий наш нарід головно тому, що ми досі обмежувалися майже виключно хліборобством. Ми зовсім занедбали такі важні в житті народу чинники, як промисел і торгівля. Ці два чинники, поза хліборобством, є головними двигунами культури»10.

10 Нова Доба. 1936, 12 квітня (Ч. 3). С. 3.

В такому ключі трактувалося питання кооперації й на численних вічах. В умовах бездержавности, національної дискримінації та визиску кооперація прибрала обрисів засобу до самозбереження. 29 вересня 1935 р. на святі кооперативу в Городенці з вуст священика звучало: «Бідний, побитий, пограбований та роздертий розбійниками залишається в неволі український народ, який після останньої боротьби за свої права був викреслений руками завойовників з карти історії. Українська кооперація є милосердним самарянином, який запевнить українському народові краще майбутнє»11.

11 Державний архів Волинської области (далі — ДАВО), ф. 46, on. 9-а, спр. 486, арк. 9, зворот.

Зрозуміло, кооперативний рух — складова частина емансипації українців. Водночас це не лише шлях до економічного відродження, а й школа національного виховання, через яку протягом міжвоєнного періоду пройшли сотні тисяч українців.

Але ж у контексті українсько-єврейського співжиття оцінка кооперативного руху є контроверсійною. З одного боку, багатозначним є той факт, що незначна частина євреїв співпрацювала з українськими кооперативними інституціями. З другого — відсутність одностайности серед українського проводу щодо гасла «Свій до свого!» Тоді, як частина провідників українських політичних партій обґрунтовувала його прийнятність та закономірність для нації, що намагається модернізувати свій економічний організм, лідери кооперативного руху ставилися до нього з осторогою, навіть зрікалися його12. Можна припустити, що причина позиції останніх — конфронтаційність, яку вносило гасло в міжнаціональні відносини.

12 Krumholz L. Назв. праця. S. 6.

Дещо іншим бачиться міжнаціональних дискурс кооперативного руху на зрізі місцевих кооперативних структур. Час від часу віча, що проводилися ними, ставали своєрідним барометром ставлення кооператорів до перспективи взаємодії з євреями. Зазвичай такі настрої були неґативні. Приклад — події в час освячення новоутвореного кооперативу «Зоря» в с. Дзвіняче на Львівщині, де виступи промовців носили антиєврейський характер13.

13 ДАВО. Ф. 46, on. 9-а, спр. 528, арк. 14.

Певну антиєврейську спрямованість у діяльності української кооперації вбачали не тільки євреї, а й третя сторона — польська. Так, наприклад, наприкінці 1935 p. постерунок поліції в Тлумачі стверджував, що нечисленні єврейські родини, які проживають у селах повіту, наражаються на боротьбу з боку українських кооперативів, «що проводять потаємну аґітацію за бойкот єврейської торгівлі на селі»14.

14 Державний архів Івано-Франківської области (далі — ДАІФО), ф. 2сч, оп. 1с, спр. 1822, арк. 135. 

З огляду на далеко непоодинокі подібні приклади можна говорити про те, що протиставлення єврейському купцеві переросло в тенденцію. Вона розкриває причини своєї появи із врахуванням сутности кооперативного руху, який моделював запоруку успіху на шляху реалізації власне економічних завдань у національній консолідації. Євреї, які не виявляли тенденцій до соціо-культурного зростання з титульною нацією, вирізнялися своєю професійною структурою на фоні домінуючого селянського середовища й надалі залишалися для частини українства чужинцями. Виступові супроти них сприяло сприйняття соціально-економічних реалій доби крізь національну призму, яка контрастно виокремлювала інонаціонального торговця. Такий світогляд визначав один з напрямків спрямування української ініціативи, що руйнував хиткий місток взаємодії, принаймні — мирного співіснування.

Здавалося б, українсько-єврейський компроміс у царині економіки міг бути досягнутий у північно-західних землях адже впродовж міжвоєнного періоду місцеві українська та єврейська громадськості неодноразово співпрацювали у виборчих кампаніях до законодавчих органів Польщі в рамках Блоку національних меншин. До того ж, у результаті ініціативи влади тут, зокрема на Волині, створювалися змішані за національним складом кооперативи. На перший погляд, ці українсько-польські інституції мали зробити наступний крок: включити в орбіту своєї діяльности третю за чисельністю націю — євреїв.

Цього не сталося. Волинський кооперативний союз «Гурт», який у 1933 p. першим запровадив принцип обслуговування винятково членів своєї організації, обґрунтовував свою позицію необхідністю захисту від економічного визиску. «...Треба зрозуміти, — стверджувалося в його офіційному органі, — що приватний гендель аж тоді перестане живитися нашими соками, коли його не буде»15.

15 Wspolna praca. Спільна праця. 1937. № 9. С. 3.

Приховане суперництво на Волині існувало навіть між євреями, які у своїй переважній більшості не протиставлялися польській державності, та прихильниками проурядового Волинського українського об’єднання (ВУО). Так, наприклад, шість кооперативних організацій з Почаєва Кременецького повіту незадовго до початку Другої світової війни зверталися до посла польського сейму, члена ВУО С. Тимошенка за допомогою в оволодінні концесією на автобусне сполучення з навколишніми містами, що належала єврею Ш.Сосенку16.

16 ДАВО, ф. 60, on. 1, спр. 6, арк. 122–-123, зворот.

Проте проблема співіснування української кооперації з єврейськими купцями та торговцями — лише одна із складових палітри співіснування двох націй. Помітну роль в українсько-єврейському етно-соціальному суперництві відіграли й інші чинники, зокрема — діяльність українського купецтва, яке поступово ставало на міцні ноги.

Диспропорція між національними складовими західноукраїнського економічного організму, зокрема з огляду на тих представників двох націй, що заробляли на життя утриманням магазинів чи інших закладів торгівлі, була очевидною. Не дивно, що, обстоюючи засади національного ренесансу, складовою якого бачилося економічне піднесення, речники української громадської думки в другій половині 1930-х pp. висунули завдання підтримки національного купецтва. Обґрунтовуючи ці завдання, прибічники нового курсу покликалися до досвіду народів Східної Європи, зокрема — чехів і поляків. Українській громадськості, наприклад, презентувалася стратегія священика-поляка Вовжиняка, який, виступаючи речником національної кооперації, перетворив її на царину продукування нових соціальних сил.

Кооперативні інституції в запропонованій священиком моделі економічного поступу не завершували процесу модернізації національної економіки. Вони презентували проміжну ланку на шляху до виховання індивідуального виробника чи посередника. Розвинута наступниками, ця концепція сприяла перемозі польського купецтва у змаганні з єврейськими, а згодом і німецькими конкурентами в окремих реґіонах Польщі (напр., у Помор’ї)17. Відтак, сподівалися з українського боку, запозичення стратегії може принести бажані для національних інтересів результати і на західноукраїнських землях.

17 Новий час. 1935, 18 серпня (Ч. 184). С. 4.

Подекуди представники української громадськости покликалися й на досвід євреїв. «Ціле минуле жидівського народу каже нам, що стара, як світ, форма приватної торгівлі для непануючих народів є формою непоганою... А дух кооперації в розумінні співділання можна плекати й розвивати теж при приватній торгівлі. Докази цього знову дає нам жидівство»18.

18 Новий час. 1937, 16 квітня (Ч. 83). С. 2.

Поява українців, що утримували маґазини, стала закономірним результатом економічного поступу нації. Голова Союзу українських купців і промисловців Я. Скопляк презентував громадськості свою діяльність як таку, що мала за мету «створити третій стан суспільної верстви українського народу, якої нам бракувало до війни і якої брак був одною з важних причин наших невдач»19.

19 Новий час. 1937, 16 лютого (Ч. 33). С. 7.

Станом на середину 1930-х pp. чисельність українських купців, ремісників, поодиноких власників закладів гуртової торгівлі та дрібних підприємств у Західній Україні досягла 5-тисячної позначки (понад тисячу з них працювали на Волині)20. Їхній вихід на місцевий ринок супроводжувався здебільшого мовчазно-неґативною реакцією тих націй, які традиційно домінували в економічному житті міст і містечок. Для них новачки уособлювали конкурентів, активність яких загрожувала якщо не втратою, то, принаймні, зменшенням кількости клієнтури. До того ж рупори суспільно-політичної думки пропаґували ідею підтримки національного виробника, закликали українську громадськість оминати торговельні заклади «чужинців», тобто — євреїв і поляків, керуватися гаслом «Свій до свого!»

20 Новий час. С. 7.

Слід зауважити, що поступове зростання торгівців-приватників з числа титульної нації несподівано викликало певне занепокоєння і серед лідерів українського кооперативного руху. Вони вбачали в купцях перепону на шляху розвитку національної кооперації, якій доводилося вести гостру конкурентну боротьбу за ринок збуту. Водночас інші представники економічних кіл розуміли, що українці, яким вдалося закріпитися в царині торгівлі, презентували ту зростаючу силу, діяльність якої, з одного боку, зміцнювала національні позиції в економіці, з другого — пробивалася в ті сфери економічного життя, де традиційно домінували євреї та поляки. Як результат — у другій половині 1930-х pp. залунали голоси тих, хто відверто визначав перспективність діяльности українського купецтва тим, що воно зростатиме не за рахунок підриву кооперації, а «... коштом чужої нам національної торгівлі»21.

21 Там само. 1937, 25 лютого (Ч. 41). С. 8.

Здається, таку позицію поділяли партії правого крила українського національного табору. Принаймні органи польської поліції неодноразово констатували (як, напр., наприкінці 1938 р. у Кременецькому повіті22) проведення ними аґітації за бойкот єврейських закладів торгівлі.

22 ДАВО, ф. 46, oп. 9-а, спр. 596, арк. 13.

Прагнення української громадськости до оновлення своєї соціальної структури, створення поруч із селянською міської верстви визначило новий ракурс міжнаціонального діалогу — боротьбу за міста. Титульна нація не мала особливих шансів на перемогу. На заваді їй стояли соціально-економічні бастіони поляків та євреїв, що формувалися завдяки міцним позиціям у ремісництві, торгівлі та вільних професіях. Зрештою, сама чисельна перевага неукраїнських народів у містах (у Волинському воєводстві, напр., станом на 1931 р. нараховувалося 252 тис. городян, з них 124 тисячі євреїв та 69 тисяч поляків23), ставила під сумнів перспективи українців у зусиллях зміцнити свої позиції в них.

23 Drugi powszechny spis ludnoњжi z dn. 9 XII. 1932 r. Mieszkania i gospodarstwa domowe. Ludnoњж. Stosunki zawodowe. Wojewodztwo Wolynskie, Warszawa, 1938. S. 23.

Однак утворення українськими кооперативними інституціями маґазинів, як і діяльність купців-українців, повільно змінювали співвідношення сил у містах і містечках Західної України. Протистояння щодо домінування в них набрало особливого суспільного звучання вже на початку 1930-х pp. Своєрідним хронологічним індикатором зіткнення інтересів різних націй можна вважати виступи представників сіоністів, які на початку 1933 p. заявляли про те, що наступ на міста має антиєврейське підґрунтя. Зокрема, на нараді сіоністів Польщі (січень 1933 p.), яка скликана для обговорення шляхів подолання економічних проблем євреїв, один із представників Галичини заявив: «Українські націоналісти ведуть політику урбанізації, прямують до опанування українським елементом щораз більшої кількости економічних позицій по містах і тим способом випихають жидів...»24.

24 Діло. 1933, 30 січня (Ч. 21). С. 2.

Такий радикалізм оцінок з єврейського боку частково знаходить своє пояснення із врахуванням того, що економічні позиції залежних від ринкової кон’юнктури купців-євреїв серйозно підірвала світова економічна криза 1929–1933 pp. Напередодні її закінчення 80 тисяч євреїв, що проживали в центральних реґіонах Польщі, Галичині і т. зв. східних кресах, не змогли викупити свої торговельні патенти. В подальший час навіть незначні успіхи конкурентів із числа інших націй означали втрату частиною євреїв засобів до існування.

Ситуація ускладнювалася тим, що Варшава протеґувала виключно польському виробнику та торгівцю, а окремі політичні сили з польського боку мали відверто реакційну позицію щодо євреїв. Вони, напр., публічно обговорювали шляхи витіснення на манівці економічних процесів єврейських ремісників Волині (станом на 1937 р. їх нараховувалося понад 11 тис.). Для цього пропонувалося використати державні важелі: протеґувати ремісникам-християнам шляхом надання кредитів на придбання сировини25.

25 ДАВО, ф. 46, оп. 9-а, спр. 586, арк. 13, зворот.

Надміру емоційні заяви євреїв про успіхи української сторони в боротьбі за економіку міст — відверте перебільшення. Хоча українське купецтво й спромоглося проникнути на місцевий ринок, проте воно не могло змінити загального співвідношення національних сил у ньому. Співвідношення сил у містах ілюструє, напр., статистика щодо власників пекарень у Львові. Станом на 1936 р. лише одна з них належала українцю, інша була українське-єврейською. Тим часом 28 пекарень — власність поляків, 142 — євреїв .

Перевага євреїв у різних складових міської економіки формувала в окремих представників українства настрої фаталізму. В унісон максималізму єврейської сторони один з дописувачів часопису «Новий час», аналізуючи здобутки українства в царинах ремісничого виробництва і торгівлі влітку 1935 р., стверджував: «Ми туди ще не скоро доберемося...»

Намагаючись проникнути в міста, український провід висував не лише суто економічні завдання, а й звертав увагу громадськости на професійну зайнятість представників вільних професій. Зокрема, на долю адвокатів, які протягом десятиліть керували культурним та громадським життям.

Першість у намаганнях збільшити клієнтуру адвокатів-українців, що ґарантувало б покращення їхнього важкого матеріального становища, здійснювали передусім громадсько-політичні часописи. Вони відмовляли українського клієнта від послуг адвокатів-євреїв. Наслідком цього стала поява заклику «Свій хай дає заробіток своєму!»28, який бачиться складовою гасла «Свій до свого!»

28 Новий час. С. 1.

У спектрі багатьох складових українсько-єврейського економічного протистояння помітну роль відіграла боротьба титульної нації з шинкарством, злет якої припав на 1929–1933 pp. Пропаґанду за заборону шинків, яких на початку 1930-х pp. у Галичині та в Західній Волині налічувалося близько 5 тисяч29, вели численні товариства. Серед них найбільш помітну роль відігравало «Відродження», яке співпрацювало з «Просвітою», «Рідною школою» та іншими інституціями за підтримки єпископів із митрополитом А. Шептицьким на чолі.

29 Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезости в Західній Україні в XIX — 30-х роках XX ст. Івано-Франківськ, 2001. С. 141.

«Найвищий час схаменутися та поглянути у вічі сумній дійсності, —зазначалося в одному із звернень «За загальну тверезість». — Треба вже раз пізнати ту невмолиму правду, що сила одиниці та усього народу лежить у тверезості, що коли хочемо діждатися кращої будуччини, то мусимо виповісти безпощадну боротьбу алкогольним напиткам і їх розсадникам — коршмам»30.

30 Діло. 1930, 15 лютого. С. 4.

Леґальною формою боротьби з шинкарством стали т. зв. антиалкогольні плебісцити. За нашими підрахунками, тільки у Станіславському воєводстві внаслідок їх проведення припинили роботу близько 40 шинків. Наприклад, до середини 1932 р. у Долинському повіті закрили свої заклади І. Гоффунґ, Є. Горовіч, І. Габер, Ш. Зімет, М. Штерн, Ф. Швіґер, І. Кальман. Одні з них залишалися на обжитих місцях, інші виїжджали до Рожнятова та Калуша31, де намагалися «втиснутися» у вузький ринок виробництва та послуг.

31 ДАІФО, ф. 2 сч, оп. 1, спр. 883, арк. 14.

Отже, вкрай актуальна для українського села моральна та фінансова проблема автоматично зачіпала іншу — єврейського шинкарства. Закономірна і необхідна акція українства, яка часто відбувалася під гаслами «Книга замість горілки», заміни шинків читальнями чи народними домами, для корчмаря означала втрату засобів для життя. Драматична реальність: етична, життєво необхідна потреба одних — ставала бідою інших.

Однак конфліктогенність ситуації довкола шинкарства крилася не стільки в проведенні антиалкогольних плебісцитів, скільки в силових методах, які використовувалися українським націоналістичним підпіллям. Відводячи боротьбі з шинкарством помітне місце в своїй пропаганді, воно, стверджує сучасний учений Б. Савчук, закликало «до таких «радикально-революційних» методів боротьби, як підпали корчем, вигнання та покарання шинкарів-євреїв...»32.

32 Савчук Б. Назв. праця. С. 195.

Радикальні методи боротьби з шинкарством не зникли й у подальший час. Взимку 1937 р. на лаві підсудних опинилися члени Організації українських націоналістів (ОУН), яких, поруч із антидержавною діяльністю, обвинувачено в підпалі корчми Л. Шпацнера в галицькому селі Голому Равському. Водночас тривав тиск щодо тих, хто відвідував шинки. Одна з таких акцій проведена влітку 1936 р. у селі Коцюбинчики Копичинецького повіту. Тут невідомі виконавці били вікна та нищили врожай тих українців, що відвідували місцевий шинок33.

33 Новий час. 1936, 28 серпня (Ч. 194). С. 7; 1937, 5 лютого (Ч. 25). С. 4.

Загалом саме ті з євреїв, що проживали в селах, опинилися в найскладніший ситуації. У другій половині 1930-х проти них проводилися спорадичні, проте організовані й цілеспрямовані виступи. Здебільшого вони носили характер несилового тиску, який мав призвести до виселення євреїв з того чи того села. На доказ цього наведемо окремі приклади, які ілюструють різні методи в боротьбі з єврейською присутністю в селах Західної України.

Перший з них можна назвати методом «психологічного витіснення». Його зброя — морально-психологічний тиск, створення атмосфери обструкції щодо євреїв з боку односельців. Опоненти євреїв добивалися цього здебільшого шляхом аґітації. Так, у липні 1936 р. у с. Коростів Здолбунівського повіту поширювалися листівки наступного змісту: «Не даваймо жидам обкрадати себе. Не купуйте у жида. Гоніть жида з села. Хай наш клич буде геть з жидами»34.

34 Державний архів Рівненської области (далі — ДАРО), ф. 33, on. 2, спр. 2426, арк. 4.

В арсеналі несилових методів боротьби з євреями — акції бойкоту їхніх закладів торгівлі. Наприклад, улітку 1935 р. у селі Бабин, що на Самбірщині, брати Струбицькі, М. Турка, С. Кордіяка «зорганізували бойкот жидівського купця та повимальовували на стінах та дверях його [будинку] свастики»35.

35 Новий час. 1935, 24 липня (Ч. 162). С. 6.

Інший засіб тиску на євреїв, з огляду на його поширеність, можна визначити як «віконну війну». Одна з її жертв — власник магазину в с. Вербове Підгаєцького повіту Фейвель Фріш. Дзвін розбитих шиб у його будинку 13, 30 і 31 січня 1936 р. озвучував наполегливу вимогу залишити село. Черговий акорд битого скла (1 лютого 1936 р.) спонукав крамаря виконати вимогу, перебратися в Підгайці. Показово, що такі ж методи «переконання» використано й проти українців, які підтримували з Ф.Фрішем торговельні зв’язки36.

36 ДАВО, ф. 46, oп. 9-а, спр. 528, арк. 13, зворот.

Метод «психологічного витіснення» включав і інші форми — нанесення шкоди власності євреїв: нищення сільськогосподарської продукції, псування колодязів тощо.

Осторонь методів «психологічного витіснення» та «віконної війни» —методи силові. В спектрі варіативности останніх — підпали єврейських будинків. Такі акції, наприклад, набрали масового характеру влітку 1936 р. у Волинському воєводстві. Садиби євреїв палали в Берестовці, Диксині, Костополі, Підлужному, Ставку. Лише 25 липня в Деражному згоріло 10 будинків, що належали євреям. У результаті цих акцій просто неба опинилося понад 100 єврейських родин37.

37 Нова Доба. 1936, 9 серпня (Ч. 18). С. 4; Новий час. 1936, 3 вересня (Ч. 198). С. 4.

Українці не були піонерами у використанні сили в якості інструментарію економічної конкуренції. Найзаповзятішу жорстку боротьбу з євреями вели їхні давні вороги — польські народові демократи. Їхній наступ був відкритим, потужним, таким, що не добирав засобів боротьби заради досягнення мети — витіснення євреїв з економіки, а в ідеалі — і з країни.

Проте питання не в конкуренції за сумнівною першістю. Значимим для нас є інше завдання: спроба формулювання відповіді на питання про те, кому належить українське «авторство» надмірного радикалізму в економічному протистоянні.

Зазначимо, що перші потужні антиєврейські виступи відбулися в Галичині і припали ще на 1932–1933 pp. За оцінкою органів польської поліції, вони мали за мету підірвати економічні позиції євреїв. Таке спрямування виступам селян надавали члени українських кооперативів, які обґрунтовували незадовільний стан своїх інституцій домінуванням євреїв у торгівлі38.

38 ДАРО, ф. 86, oп. 2, спр. 619, арк. 2.

Тодішній тиск на євреїв набув переважно двох форм: масове побиття шибок у будинках євреїв та мобілізація українства на підтримку національної торгівлі, відтак — підрив економічних позицій євреїв. Ось, наприклад, оголошення, що з’явилося 7 липня 1932 р. у с. Іваниківка, що поблизу Станіслава (нині — Івано-Франківськ): «...Нагадуємо, що вже відкритий інший магазин. Тому якщо б хтось і надалі купував товари в жидівських магазинах, того будемо бойкотувати на кожному кроці і той негідний буде зватися людиною і християнином»39.

39 ДАІФО, ф. 2сч, oп. 1, спр. 883, арк. 21.

Про масштабність і потужність протиєврейського наступу свідчить той факт, що в травні 1933 р. Українська соціал-демократична та Українська соціалістична радикальна партії на спільній нараді з єврейською партією «Гітахдут-Поалей-Ціон» зобов’язалися провести аґітаційну роботу з метою запобігання антиєврейській аґітації в селах Східної Галичини40.

40 ДАІФО, ф. 2сч, oп. 1, спр. 1005, арк. 15.

Масштабні виступи, спрямовані проти євреїв, з часом перенеслися й на Волинь — згадані масові підпали 1936 р. Очевидно, їх організатором виступала ОУН. Принаймні підстави до такого висновку дають матеріали суду, що відбувся в січні 1937 р. у Рівному: близько двадцяти засуджених за членство в ОУН, проведенні антидержавної діяльности одночасно обвинувачено «в підпалах жидівських крамниць»41.

41 Новий час. 1937, 16 січня (Ч. 9). С. l.

З огляду на те, що проблема українсько-єврейської конфронтації на економічному ґрунті залишається не дослідженою в сучасній українській історіографії, можемо лише припускати, що саме в окреслених параметрах формувався географічний ареал та динаміка боротьби. На нашу думку, першість у наступі на економічні позиції євреїв належала Галичині, інші ж українські землі, що протягом міжвоєнного двадцятиліття входили до складу Польщі, йшли у фарватері вироблених там параметрів українсько-єврейського співіснування.

Гострота українсько-єврейського конфлікту на економічному ґрунті закарбувалася в пам’яті обох народів. Прикладом слугує діалог члена ОУН П. Мірчука з Д. Кагана — колишнього головного рабина в польській армії. Для останнього боротьба в торгівлі, особливо ж спроби силового витіснення євреїв із сіл Галичини, підпали їхніх осель — приклад цілеспрямованої антиєврейської акції, навіть антисемітизму. Красномовною щодо категоричности суджень є відповідь П. Мірчука: «...замість чесно конкурувати, підносили крик, що українці антисеміти й тому ведуть протижидівську акцію нищення жидівських купців. Чи ви, жиди, хотіли, щоб українці на своїй власній землі без слова спротиву робили, як воли, найважчу роботу і найменше платну, щоб годувати своєю кервавицею польського дідича і жидівського купця і навіть не сміли мріяти про кращу працю для себе?»42

42 Мірчук П. Зустрічі й розмови в Ізраїлю (Чи українці «традиційні антисеміти»). Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1982. С. 53.

Очевидно, узагальнення щодо властиво антиєврейського спрямування акції, неусвідомлення того, що кооперація, як і приватна торгівля, були імперативами для українства, притаманні єврейській стороні. Проте наведена цитата з книги П. Мірчука — не стільки спростування поглядів Д. Кагана, отже, й значної частини західноукраїнського єврейства, скільки емоційно-патріотична риторика. П. Мірчук не наважився визнати того, що причина конфлікту не лише в його національній парадигмі, а й у тому, що набуті євреями впродовж тривалого часу навички ведення бізнесу перетворювали їх у надзвичайно потужного, вправного конкурента. Український вчений Я. Грицак з цього приводу покликається до спогадів галичан про те, що євреї «...складали нам таку сильну конкуренцію, що вижити було неможливо»43.

43 Юдео-християнський діалог в Україні. Стенограма семінару (19–20 квітня 1999 року, м. Львів). Львів — Київ, 2000. С. 68.

На наш погляд, українсько-єврейське зіткнення в боротьбі за економічні позиції — закономірне. Це результат, з одного боку, особливостей соціальної структури двох націй (українське село — єврейське місто), з другого —модерних тенденцій в економічному поступі титульної нації, який силою об’єктивних чинників призвів до суперництва з євреями. Цьому значною мірою сприяла й політика Варшави щодо українців. «Бо хіба можна дивуватися тому, — розмірковував у 1935 p. часопис «Новий час», — що український селянин, стягаючись з останнього, терплячи фізичний голод, старається заспокоїти бодай голод землі, вроджену собі тягу до поширення свого верстату праці? Що ж дивного, що український інтеліґент, здобувши всі можливі університетські кваліфікації й дипломи, остаточно бачить себе примушеним заложити склепок (маґазин. — М.Г.)?.. Чим це неприродне, що середньо-заможний український громадянин, не беручи іншого забезпечення для своїх дітей, вкладає свої ощадності в нерухомості? А коли перед нами замкнули доступ до урядів і посад, то чи можна дивуватися, що ми творимо собі ті уряди й посади самі, розбудовуючи мережу нашої кооперації?

Остається хіба ще те, що наша приватна і збірна економічна ініціатива, здобуваючи собі ринки збуту, загрожує своєю конкуренцією неукраїнські підприємства44.

44 Новий час. 1935, 14 травня (Ч. 104). С. 2.

Такий же дискурс простежується й щодо необхідности плекання українцями національного купецтва та ремісництва. Таке твердження особливо прийнятне щодо північно-західних українських земель, де влада ліквідувала національну кооперацію. Аналізуючи реалії на Волині, «Новий час» розмірковував: «Справді, коли нам виривають з рук нашу кооперацію та ще хочуть послугуватися нашими людськими силами та нашими грішми в боротьбі з нами, нам залишається одно: напружити всі сили, щоб перебрати в свої руки всі ділянки приватної торгівлі и промислу45.

45 Там само. 1937, 16 квітня (Ч. 83). С. 2.

Хто вийшов переможцем в українсько-єврейському суперництві, визначити важко. Можна стверджувати достеменно лише те, що найбільшим здобутком для української громадськости став розвій національної кооперації в Галичині. Водночас титульна нація не змогла забезпечити собі домінування в містах Західної України. Вже пізніше, в час Другої світової війни, часопис «Волинь» з цього приводу резюмував: «На нашій землі були й є міста, але всі вони переважно не наші, не українські»46.

46 Волинь. 1941, 1 вересня. С. 3.

Разом з тим розвій кооперативного руху, поступове зростання чисельности українського купецтва та ремісництва привели до помітних змін у соціально-економічних відносинах. Хоча українській громадськості й не вдалося забезпечити собі всебічної економічної самостійности, ліквідувати певну залежність у царині економіки від євреїв вона, за твердженням С. Барана, «...послідовно корчиться у міру зросту нашої національної свідомости й організації»47.

47 Діло. 1937, 1 травня (Ч. 95). С. 10.

Українсько-єврейські взаємини другої половини 1930-х pp. неможливо відтворити методом узагальнень. У багатьох випадках між представниками двох націй і надалі тривали ділові, партнерські стосунки. Та конфліктність діалогу в боротьбі за економічні позиції в цей час стала очевидною.

Застосування сили та оперування некоректною з точки зору міжнаціональної толерантності фразеологією бачаться наслідком двох головних причин. Радикальність суджень — спадщина усталених образів євреїв в українській громадській думці. Їхня конструкція пов’язана з соціальною роллю євреїв, що відображена в своєрідному, звуженому образному ракурсі: єврей-орендар, шинкар, лихвар. Поза ним залишилася одна з найбільших соціальних груп — реміснича.

Соціальна структура євреїв, їхня професійна зайнятість не співпадають з українськими, отже — сприймаються як щось вороже і, як наслідок, не вносять позитивної образности в символіку мислення (показова приказка: «Нема торговиці без жидівської головиці»). Такі ідейно-символічні конструкції призводять до закономірного висновку, що відобразилися в приказках: «Усі полонини жиди полонили», «Грошей як у жида»48.

48 Наріжний С. Чужі народи в світлі українських приказок // Літературно-Науковий Вістник. 1929. Річник XXVIII. С. 925.

Такий архетип образу нації своєрідно віддзеркалюється на фоні нужденности українського села. Радикальність його настроїв щодо євреїв опосередковано стимулюється й новою кривдою та несправедливістю, яку несла в собі економічна та національна політика польської влади. Звідси й рішучість щодо захисту своїх інтересів, яка провокує несприйняття будь-чого (будь-кого), що (хто) стоїть на заваді реалізації інтересів нації. Одною ж з таких перепон бачилися євреї, зокрема, в контексті нашого дослідження, — їхні економічні позиції, якими намагається оволодіти українство.

Щодо силових методів боротьби, то вони бачаться наслідком безкомпромісної боротьби за життєві перспективи. В нагніченій суспільній атмосфері національного та соціального визиску брак професійних навичок, бізнесового чуття, як і інших факторів, що могли б сприяти успіху в боротьбі за ринок праці, частина української громадськости намагалася компенсувати шляхом застосуванням сили.

Такі конструкції механізмів, що призвели до українсько-єврейського суперництва, на нашу думку, прийнятні в пошуку відповіді на питання щодо причин спорадичних проявів антиєврейських настроїв серед представників кооперативного руху (критик націоналізму К. Пушкар тоді стверджував, що членів кооперативного руху «... хочемо приєднувати самим патріотизмом, навіть антисемітизмом, а не доброю обслугою! Сумне — але на жаль правдиве!»50).

50 Українські вісти. 1937, 20 січня (Ч. 12). С. 2.

Надмірну гостроту в українсько-єврейський діалог вносили ті, хто екстраполював економічні стосунки в площину «чистої» політики. Так, економіка стала тією складовою суспільно-політичного життя, в якій окремі партії правого крила українського національного табору планували «вказати» євреям їхні перспективи в Західній Україні. Занепокоєний імовірністю збільшення числа євреїв у краю за рахунок мґграції з корінної Польщі, орган Фронту національної єдности — часопис «Українські вісти» — в 1937 р. писав:

«... і в нас вже забагато жидів. Але переконати про те жидів тих, що є, і тих, що зближають до нас, — безнадійна справа. Їх треба в цьому переконати наглядно: шляхом розбудови власного національного господарства. Іншого виходу ми не маємо»51.

51 ДАВО, ф. 46, on. 9-а, спр. 676, арк. 6.

Особливо ж небезпечною виявилася діяльність ультрарадикалів від національної ідеї. Міркування на кшталт «стерилізації всіх галузей нашого життя від жидівських впливів...» не могли внести конструктивізму в діалог двох націй. Навпаки, вони сприяли усталенню українсько-єврейського протиборства.