НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Містер Джеймс Даффі мешкав у Чепелізоді, бо прагнув жити якнайдалі від міста, громадянином якого був, а ще вважав усі інші передмістя Дубліна міщанськими, сучасними і претензійними. Він жив у старому похмурому будинку і з вікон свого помешкання міг розглядати покинуту ґуральню та мілководну річку, на якій стоїть Дублін. У його просторій кімнаті не було ні килимів, ні картин. Він сам придбав тут кожну річ, кожен предмет обстави: чорне залізне ліжко, залізний умивальник, чотири плетені крісла, вішак для одягу, скриньку для вугілля, кочерги і решітку перед каміном, а ще квадратний стіл з пюпітром на ньому. В стіні була ніша, де на полицях із білого дерева стояли книжки. Ліжко було застелене білим простирадлом, у ногах лежала картата чорно-червона ковдра. Над умивальником висіло невеличке дзеркало. На каміні, як єдина прикраса кімнати, стояла лампа з білим абажуром. Книжки на полицях були розкладені знизу догори, відповідно до розміру. На найнижчій полиці скраю стояло повне зібрання Вордсворта, а на найвищій, так само скраю, - «Мейнутський катехізис», оправлений у палітурку з-під зошита. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині, в шухляді, лежав рукописний переклад Гауптманового «Міхаеля Крешера», в якому пурпуровим чорнилом виділено сценічні ремарки, і невеликий стосик папірців, скріплених докупи мідною шпилькою. До цих папірців, куди він часом занотовував свої думки, він у нападі самоіронії приліпив реклам-ку ліків від жовтяниці. З-під ляди столу, коли її підняти, линули тонкі, ледь чутні пахощі - чи то нових олівців із кедрини, чи то пляшечки з клеєм, чи то забутого там бозна-коли перезрілого яблука.

Містер Баффі сахався всього, що загрожувало тілесним чи душевним неспокоєм. Середньовічний лікар сказав би, що він народився під знаком Сатурна. Його обличчя, несучи на собі карб усіх прожитих літ, було того самого блідо-коричневого кольору, що й стіни дублінських будинків. На його великій подовгастій голові росло сухе чорне волосся, а русі вуса ледь прикривали неприємно скривлені вуста. Різко окреслені вилиці також надавали обличчю суворості; однак цієї суворості не було в його очах, що дивилися на світ з-під русих брів і створювали враження людини, завжди готової побачити в інших щось, що спокутувало б їхні вади, але зневіреної постійними розчаруваннями. Його душа жила на певній віддалі від тіла, спостерігаючи за діяльністю останнього крізь скептичні окуляри. Він мав дивну автобіографічну звичку: час від часу подумки компонувати кілька коротких суджень про самого себе, ставлячи підмет у третій особі, а присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав милостині жебракам, а йдучи вулицею, впевнено карбував крок, тримаючи в руці міцну горіхову палицю.

Вже багато років він працював касиром у приватному банку на Баггот-стріт. Щоранку їхав туди iз Чепелізода трамваєм. Близько дванадцятої йшов до корчми Дена Берка і замовляв собі полуденок - пляшечку легкого пива та невеличку тацю крохмального печива. О четвертій ішов з роботи. Обідав він у їдальні на Джорджес-стріт, почуваючись тут вільним від надокучливого товариства дублінської золотої молоді і знаходячи якусь нелукаву одвертість у рядках меню. Вечори проводив або сидячи за роялем, що належав домовласниці, або безцільно вештаючись околицями міста. Іноді любов до музики Моцарта приводила його в оперу чи на концерт: це була єдина розвага в його житті.

Він не мав ні друзів, ні знайомих, ні церкви, ні віри. Його духовне життя плинуло осторонь від інших; своїх родичів він провідував на Різдво і супроводжував у останню путь на цвинтар. Обидві суспільні повинності він виконував як данину традиції, однак це було єдиною поступкою умовностям громадського життя. Він часто думав, що за певних обставин пограбував би свій банк, та оскільки ці обставини ніяк не складалися, його життя котилося розмірене - як оповідання без пригод.

Одного вечора він опинився у Ротонді поруч із двома леді. Тиха й напівпорожня зала віщувала виставі неминучий провал. Леді, що сиділа поруч, кілька разів оглянула безлюдне приміщення, а тоді мовила:

- Шкода, що сьогодні так мало публіки! Ви не уявляєте, як важко акторові співати для порожніх місць.

Він розцінив репліку як запрошення до розмови. Його здивувало, що вона поводиться так розкуто. Під час бесіди він весь час намагався зафіксувати в пам'яті її образ. Довідавшись, що дівчина поруч із нею, - її дочка, він вирішив, що жінка десь на рік молодша за нього самого, її обличчя, колись, мабуть, вродливе, свідчило про розум. Обличчя було овальне з виразно окресленими рисами. Очі були темно-сині й спокійні. їхній погляд, спочатку викличний і непокірний, раптом змінився, і в розширених зіницях на мить прозирнув глибоко пристрасний темперамент. Але вона швидко опанувала себе, її єство, ледь розкрившись, знову сховалося під покривалом розсудливості, а її повненька фігура в обтислому смушевому жакеті ще виразніше стала випромінювати виклик і непокору. Через кілька тижнів він знову зустрів її на концерті в Ерлсофт Терес, і коли її дочки не було поруч, вигадав хвилинку для розмови віч-на-віч. Вона кілька разів натякнула щось про свого чоловіка, але натяк важко було розцінювати як пересторогу. її звали місіс Сініко. Прапрадід її чоловіка походив із Ліворно. Чоловік був капітаном торгового судна, що курсувало між Дубліном і Голландією; у них була одна дитина.

Випадково зустрівши її втретє, він набрався мужності і призначив побачення. Вона прийшла. Це була перша з довгої низки їхніх зустрічей; вони зустрічалися завжди ввечері, обираючи для прогулянок найтихіші квартали Дубліна. Проте містер Баффі не любив нічого робити крадькома і тому наполіг, щоб вона запросила його до себе в дім. Капітан Сініко радів гостеві, гадаючи, що той претендує на руку його дочки. Він давно вже викреслив дружину з переліку своїх утіх, тож йому й на думку не спадало, що нею може зацікавитися хтось іще. Оскільки капітан частенько бував у рейсах, а дочка давала уроки музики на стороні, то містер Даффі мав досить часу, щоб утішатися товариством леді. Це була перша така пригода в їхньому житті, але ніхто з них не бачив у своїх діях чогось непристойного. Поступово він впустив її у світ своїх думок. Позичав їй книжки, постачав цікаві ідеї, ділився своїм інтелектуальним життям. Вона уважно слухала.

Іноді, у відповідь на його розумування, вона відкривала щось із власного життя. Турботливо, ніби мати, вона спонукала його до кінця вилити свою душу: вона стала його сповідницею. Він розповів їй, що колись ходив на збори Ірландської соціалістичної партії, почуваючи себе унікальним серед натовпу серйозних робітників на горищі, освітленому поганенькою гасовою лампою. Коли партія розкололася на три гілки, кожна з власним провідником і власним горищем, він перестав навідуватись на збори. Робітничі дискусії, казав він, надто вже боязкі; вони зациклені на проблемі зарплатні. Він зрозумів, що має справу з твердолобими реалістами, яким чужа точність думки - бо це продукт дозвілля, для них недоступного. Найближчі кількасот років, казав він, Дублінові не загрожують жодні соціальні революції.

Вона запитала, чому він не записує своїх думок. Навіщо, запитав він зі зневажливою посмішкою. Щоб змагатися з отими крикунами, нездатними мислити логічно й шістдесят секунд? Щоб терпіти критику тупих міщухів, які довірили свою мораль полісменам, а своє мистецтво - антрепренерам? Він не раз бував у її невеличкому котеджі за Дубліном, часто вони проводили там вечори. Поступово, познайомившись ближче, вони стали розмовляти про речі менш абстрактні. її товариство було йому як теплий грунт для екзотичної рослини. Часто вони не запалювали світла, чекаючи, поки спаде темрява. Темна затишна кімната вдалині від усіх, музика, що дзвеніла у вухах, єднали їх. Ця єдність заворожувала його, згладжувала гострі кути його характеру,, наповнювала почуттями його інтелектуальне життя. Іноді він ловив себе та тому, що дослухається до звуку власного голосу. Він гадав, що піднісся в її очах на ангельську висоту, і що ближче він привертав до себе полум'яну натуру своєї приятельки, то частіше йому вчувався дивний безособовий голос, у якому він впізнавав свій власний і який твердив про непоправну самотність людської душі. Ми не можемо себе зрадити, говорив голос, ми самі для себе. Кінець цим бесідам настав однієї ночі, коли місіс Сініко, надзвичайно збуджена, пристрасно схопила його руку і пригасла до своєї щоки.

Містер Даффі був ошелешений. Коли він побачив, як витлумачили його слова, ілюзії розвіялися. Він не заходив до неї цілий тиждень, а тоді написав і попросив про зустріч. Він не хотів, щоб їхня остання розмова відбувалася на попелищі зруйнованої сповідальні, тож вони зустрілися в невеличкій цукерні біля Паркової брами. Погода була по-осінньому холодна, та незважаючи на холод вони майже три години блукали туди й сюди доріжками парку. Вони домовилися розірвати будь-які стосунки, бо це, казав він, нестерпні й болючі пута. Вийшовши з парку, вони мовчки йшли до трамвайної зупинки; але раптом вона почала так сильно тремтіти, що він, побоюючись нового вибуху почуттів, швидко попрощався й пішов геть. Через кілька днів він отримав пакунок зі своїми книжками й нотами.

Минуло чотири роки. Життя містера Даффі повернулося в звичну колію. Його кімната й далі свідчила про впорядкованість його розуму. На поличці для нот у нижній кімнаті з'явилося кілька нових творів, а до книжок додалося два томики Ніцше: «Так казав Заратустра» і «Весела Наука». Зрідка він занотовував те-се на папірцях із купки, що в шухляді. Одна з його думок, записана через два місяці після останньої розмови з місіс Сініко, була така: «Кохання між чоловіком і жінкою неможливе, бо статевий потяг неприпустимий; дружба між чоловіком і жінкою неможлива, бо статевий потяг неминучий». Він не ходив на концерти, остерігаючись зустріти там її. Його батько помер; молодший співвласник банку, де він працював, відійшов від справ. А він і далі щоранку їхав до міста трамваєм і щовечора пішки повертався з міста додому, легко пообідавши на Джорджес-стріт і прочитавши на десерт вечірню газету.

Одного вечора, коли він саме збирався покласти до рота шматок солонини з капустою, його рука завмерла. Очі спинилися на розділі вечірньої газети, яку він прихилив до карафки з водою. Він поклав ложку з їжею назад на тарілку й уважно прочитав вступ. Тоді випив склянку води, відсунув тарілку вбік, склав газету навпіл і, поклавши її між опертими на стіл ліктями, перечитав повідомлення знову й знову. На захолодій капусті застигав білий жир. До нього підійшла дівчина-служниця й запитала, чи йому не сподобався обід. Він запевнив, що страва дужехмачна, і через силу проковтнув кілька ложок. Тоді розплатився й вийшов геть. Він швидко йшов крізь листопадові сутінки, горіхова палиця раз у раз стукала об землю, краєчок жовтуватої «ІвнінгМейл» визирав із кишені цупкого моряцького пальта. На безлюдній дорозі від Паркових воріт до Чепелізода він сповільнив ходу. Палиця вдарялась об землю вже не так енергійно, а нерівний, уривчастий подих, майже зітхання, парою застигав у морозному повітрі. Прийшовши додому, він одразу піднявся до спочивальні, дістав із кишені газету, став біля вікна й у присмерках ще раз перечитав повідомлення. Він читав мовчки, тільки ворушив губами, мов священик, що промовляє молитву «Secreto». В повідомленні йшлося ось про що:

    ЗАГИБЕЛЬ ЛЕДІ НА СІДНЕЙСЬКОМУ ВОКЗАЛІ.

    НЕЩАСЛИВА ПРИГОДА

    Сьогодні в Дублінській міській лікарні заступник коронера (через відсутність самого містера Леверета) провів розтин тіла місіс Емілі Сініко, сорока трьох років, що загинула на Сіднейському вокзалі вчора ввечері. Факти свідчать, що потерпіла, намагаючись перейти залізничну колію, була збита локомотивом поїзда, котрий о десятій годині відправився з Кінгстона, і зазнала ушкоджень голови та правої частини тіла, що й стали причиною смерті. Джеймс Ленон, машиніст локомотива, заявив, що працює на залізниці вже п'ятнадцять років. Почувши свисток чергового по станції, він зрушив поїзд із місця, а вже через мить різко загальмував, почувши голосні крики. Поїзд ще не набрав швидкості.

    П. Дан, носій на вокзалі, розповів, що коли поїзд уже мав рушати, він побачив жінку, яка намірялася перейти колію. Він закричав і побіг навперейми, але не встиг: її зачепило буфером локомотива і збило на землю.

    Присяжний: «Ви бачили, як леді впала?»

    Свідок: «Так».

    Сержант поліції Кроулі доповів, що коли він прибув на місце пригоди, потерпіла лежала на платформі без жодних ознак життя. Він наказав перенести тіло до зали відпочинку, щоб там чекати прибуття швидкої.

    Констебль підтвердив слова сержанта.

    Доктор Голфін, помічник головного хірурга Дублінської міської лікарні, зафіксував у потерпілої перелом двох нижніх ребер та численні забої лівого плеча. Права частина голови була ушкоджена при падінні. Отримані травми були не такі важкі, щоб спричинити смерть здорової особи. Смерть, на його думку, викликана шоком і раптовою зупинкою серця, містер Г. Б. Патерсон Фінлей від імені залізничної компанії висловив глибокий жаль з приводу нещастя. Компанія завжди вживала всіх заходів для того, щоб пасажири переходили колії лише по містках; з цією метою на кожній станції розвішано відповідні попередження, а на залізничних переїздах встановлено патентовані шлагбауми. Потерпіла мала звичку переходити залізничне полотно пізно вночі, від платформи до платформи, а тому, беручи до уваги всі обставини, він не вбачає в цій пригоді провини залізничників.

    Капітан Сініко, що проживає в Леовілі на Сідней-перед, чоловік потерпілої, також дав свідчення. Він розповів, що потерпіла була йому дружиною. Його не було в Дубліні, коли трапилася пригода, бо він тільки наступного ранку прибув із Ротердама. Вони були одружені вже двадцять два роки і до останнього часу жили щасливо. Проте два роки тому місіс Сініко потрапила під владу згубних звичок.

    Місіс Мері Сініко розповіла, що віднедавна її мати призвичаїлася поночі ходити по спиртне.

    Вона, свідок, не раз намагалася вплинути на свою матір і переконати її вступити в Товариство тверезості. Того дня вона прийшла додому тільки через годину після пригоди. Присяжні, у відповідності з даними медичної експертизи, постановили зняти з машиніста Ленона будь-які звинувачення.

    Заступник коронера висловив жаль з приводу нещастя і щире співчуття капітанові Сініко з дочкою. Він зажадав від залізничної компанії вжити рішучих заходів для того, щоб такий випадок більше ніколи не повторився. Жодних звинувачень не висунуто.

Містер Даффі відвів очі від газети і втупився в похмурий вечірній краєвид за вікном. Річка тихо текла повз порожню ґуральню, а у вікнах будинків на Лукан-роуд то з'являлися, то гасли вогники світла. Отак загинути! Розповідь про її смерть здійняла в його душі хвилю обурення, йому відразливо було й думати, що колись він ділився з цією жінкою своїми найпотаємнішими думками. Заяложені фрази, лицемірні співчуття, обережні вислови репортера, що намагався приховати деталі банальної вуличної смерті, йому аж засудомило в животі. Мало того, що вона принизила себе, вона принизила і його. Він уявив собі брудну й огидну дорогу її занепаду. Подруга його душі! Він не раз бачив таких бідолах, що з порожніми пляшками та судіями шкандибали до найближчого шинку за порцією пійла. Боже мій, що за кінець! Очевидно, вона була нездатна до нормального існування, без жодної мети в житті, вона стала легкою поталою для згубних звичок - одна з тих бідолах, на чиїх костях стоїть будова цивілізації. Але як вона могла впасти так низько! Як міг він так глибоко в ній обманутися? Він згадав спалах почуттів тієї ночі і засудив його суворо, як ніколи. Тепер він остаточно переконався, що вчинив тоді правильно.

Вже зовсім посутеніло, його пам'ять стала блукати минулим, і раптом йому здалося, ніби вона торкнулася його руки. Судома, що перед тим звела йому живіт, тепер пойняла його нерви. Швидко одягнувши пальто й капелюха, він вийшов на вулицю. На порозі його обвіяло холодом; він зіщулився і втягнув руки в рукави. Опинившись біля корчми на Чепелізодському мості, він зайшов і замовив собі гарячого пуншу.

Корчмар слухняно обслужив його, не промовивши ні слова. Неподалік п'ятеро чи шестеро робітників обговорювали вартість джентльменського маєтку в графстві Кілдар. Вони раз у раз прикладалися до своїх величезних пінтових кухлів, курили, спльовували на підлогу й важкими черевиками загрібали свої плювки в тирсу. Містер Даффі сидів на стільці, і втупившись у них очима, нічого не бачив і не чув. Час збігав. У корчмі було на диво тихо. Корчмар читав «Геральд-трібюн» і позіхав, незграбно опершись на прилавок. Час від часу було чути, як надворі безлюдною вулицею гуркоче трамвай.

Він сидів там, знову й знову переживаючи життя, прожите разом із нею, по черзі викликаючи в уяві ті два образи, що після неї зосталися, - якою вона була і якою стала. Він зрозумів, що вона померла, перестала існувати, обернулася на спогад. Йому трохи полегшало. Він запитав себе, що міг би він зробити. Він не міг би постійно грати комедію; не міг би й жити з нею відкрито. Він зробив те, що вважав за краще. Як можна його звинувачувати? Тепер, коли її більше не було, він зрозумів, яким самотнім мусило бути її життя - день за днем, ніч за ніччю в одній і тій самій порожній кімнаті. Його життя також здавалося б самотнім, якби він теж помер, перестав існувати, обернувся на спогад - і якби хто-небудь його згадував.

Він вийшов із корчми десь о дев'ятій. Ніч була холодна й темна. Він зайшов у парк через головні ворота і пішов назустріч високим сухоребрим деревам. Він ішов непривітними алеями, де вони гуляли чотири роки тому. Здавалося, вона була поруч з ним у темряві. Часом йому ввижалося, що він чує її голос у своїх вухах, її дотик на своїй руці. Він завмирав, прислухаючись. Чому він позбавив її життя? Чому прирік на смерть? Він відчував, як його моральне єство розвалюється на шматки.

Діставшись на верхівку пагорба, він зупинився й озирнувся кругом - на річку попід містом, на вогні, що гостинно червоніють у холодній ночі. Він подивився вниз по схилу і біля підніжжя пагорба, в тіні паркової огорожі, побачив на землі людські тіла. Це кохання - крадькома, за гроші - сповнило його відчаєм. Виплекана правильність його життя стала йому ненависна; він почувався вигнаним зі свята життя. Одна-єдина людська істота полюбила його, а він відмовив їй у праві на життя й щастя: прирік на ганьбу, на жалюгідну смерть. Він знав, що створіння внизу під стіною бачать його і хочуть, щоб він пішов. Він нікому не потрібен - вигнанець зі свята життя. Він обернув погляд до сірої річки, що, звиваючись і зблискуючи скалками, текла до Дубліна. За річкою він побачив товарний поїзд, що, так само звиваючись, від'їжджав від Кінгстонського вокзалу, ніби хробак із вогненною головою, що наполегливо й старанно повзе крізь темряву. Поїзд повільно зникав з очей; а він і далі чув у вухах надсадне гудіння паротяга, що по складах вимовляв її ймення.

Він повертався тим самим шляхом, що й прийшов, ритм паротяга лунко пульсував у вухах. Він почав сумніватися в реальності того, що нагадувала йому пам'ять. Зупинився під деревом і зачекав, поки ритм стихне. Він не відчував її поруч себе, не чув її голосу в своїх вухах. Зачекав кілька хвилин, дослухаючись, та не почув нічого: ніч була бездоганно тиха.

Прислухався знову: тиша. Він відчув, що зовсім самотній.