Я кохаю музику „Тебе нема” – людина, як і „ти”, Пуста за змістом у порожній формі. У дійсності порилися кроти – Лишилися людино-ями чорні. Дід. Раннє. Я, - ця історія починається словом „я”, - побачив тебе на зливному бачку. Це був пожмаканий клапоть газети; посеред нього, - до мене тім'ям, до стінки підборіддям, - твоє обличчя, а навколо білий текст на чорному-чорному тлі. Власне, я нічого не роздивився: ні обличчя, ні тексту, але фото було твоє, я його чудово знав. Ти ходила до фотоательє в той день, коли приїхала з моря, й не встигла навіть помити волосся; про це ти потім казала кожному, хто бачив знімок, сподіваючись реакції: нічого такого, чудова фотка! Словом, це була ти, а тим часом я зробив свою справу, задля якої зайшов у ту найдальшу (третю від дверей) кабінку, і спокійно рушив до виходу. В невиспані дні, знаєш, буває так, що якась думка, яка була б іншим разом блискавичною, стає мов витягнута з рота жуйка. Так і цього разу: кроці на десятому я подумав, що газета була, сто відсотків, „Факти” – тільки там розміщують такі портрети з привітаннями або некрологами. Привітаннями... Або некрологами? А фото було, безперечно, твоє. А взяти той аркушик і прочитати я не додумався? Так я й завмер за півтора кроку від дверей контори, а тоді задумливо пішов назад. Кабінка, думав я, найвіддаленіша від входу. Клозет о цій порі особливим попитом не користується: спека, літо, пообідня сієста. Коли хтось заходить, то зупиняється в першій кабінці від входу, якщо вона зайнята – в другій, а вже третій, майже фантастичний, небувалий третій охочий – в останній. Отже, ймовірність того, що хтось був у кабінці після мене й рухав той папірець, зводилась до смішних відсотків, якщо не враховувати той факт, що я сам чомусь зайшов саме до тієї, останньої... Словом, я повернувся до туалету й зіткнувся у дверях із тітонькою-прибиральницею, яка саме звідти виходила. В руках у прибиральниці була велика пластмасова урна з різним сміттям. Я подивився на неї, вона – крізь мене. Я знав цю жінку: вона була не з простих, і в ті хвилини, коли в її брудній роботі наставала невимушена перерва, любила малювати простим олівцем. Ставала біля вікна й малювала, але я так ніколи й не підглянув, що саме. Коротше кажучи, ця тітка пішла коридором і забрала з собою урну, а папірця, що природно, на бачку вже не було. Тоді я збагнув, що, якби то було привітання, не було б такого зловісного чорного тла. Хто вітає білим по чорному? І, подумавши це, побіг донизу сходами – по газету „Факти”. Десь посеред другого прольоту сходів я так наче сфотографував себе зсередини: біжу, боюсь. І зрозумів, що вже тебе не люблю. Дивно, а раніше любив. Бувало, прислухався так уважно до себе: он як я люблю! А тепер не люблю, і виникає закономірне питання: чого ж тоді я так біжу? Сьогоднішні „Факти” мені простягнули в віконце згорнутими в трубочку. Я розгорнув газету, розгладив, не міг відразу втрапити на сторінку з привітаннями, ну, і з некрологами. Нарешті знайшов. Там був Паливода Сергій Федорович (55 років, вітаємо, любим, цілуєм); Титаренко Максим (немовля), Сергєєв Антоша (пам'ять про тебе – мов відкрита рана, синку), відомий музикант Сем Мєсяцев (35, дивина, виглядає значно молодшим), Анєчка, папа Жданов Алєксєй Міхайловіч (помнім, скорбім), оксюморонне поєднання „Андрій Богиня” (не завважив, чи вітаємо, чи помнім), а в правому нижньому куті повідомлялось, що нашу ніжну, добру, щиру, лагідну Любов Костянтинівну Прибило (вітаємо з днем народження, зичимо). Але тебе там не було, це теж факт. „Факт”. Я запитав у бабуні з кіоску, чи в неї, бува, „Факти” не в асортименті. Вона довго порпалась у своїх стратегічних запасах, сумлінно перебираючи стоси макулатури, й віднайшла мені цілих три примірники „Фактів”, щоправда, два з них виявились однаковими. Я кинув їй якісь копійки, все одно вийде потім і підбере, я ж не читати купую. В цих числах тебе також не було. Отже, газета, з якої вирвали тебе (не нагадую зайвий раз, із якою метою), була ще з минулого тижня. На вихідних увесь цей непроданий мотлох відвозять на макулатуру, тому шукати в інших кіосках не було жодного сенсу. Поклавши непотрібні газети просто перед бабчиним віконцем, щоб легше було дістати, я пішов відпрошуватися з роботи. А поки піднімався сходами, думав про Діда. Дід. Що про нього сказати? Ну, він старий, дуже старий. До огидного старий дідуган. Я за звичкою називаю його „Дід”, бо, якщо назвати його на прізвище, то він відразу стане Славетним Українським Поетом, а це вимагає зовсім інших епітетів – „сивочолий”, „мудрий”, „древній”. А так це простий собі зморшкуватий, маленький бридкий дідок. Я, власне, не бачив його жодного разу, але звик до його обличчя: в тебе всюди були його фотографії. Великі портрети настінні, менші – настільні, й зовсім маленькі – вирізки. Мовляв, якщо хочеш любити мене, полюби й мою тінь (себто Діда). А потім ще були його листи, коли він почав писати тобі. Тобі, юній надії українського літературознавства, фанатичній дослідниці, що зазирала мені в очі з такою по-овечому наївною любов'ю, а насправді просто вичікувала, вперто, розважливо підбиралася до свого Діда. Раз я знічев'я назвав його „дєдом”; коли ти запитала, чому по-російськи, я відповів, що це від англійського „dead” – адже він уже майже труп, і як не сьогодні, так завтра відкине ласти. Тоді ти вперше всерйоз на мене надулась; я, відповідно, надувся ще на порядок сильніше, бо якого біса моя кобіта надає такого значення якомусь соцреалістичному аксакалу, і взагалі „не мені”? Ми виявились до конфліктної ситуації не готові: мирились довго, поволі, не вміли зробити елементарний крок назустріч. Ну, та далі було гірше. Все. Менше з тим. Але я все-таки думав про Діда, про тебе і про любов. В цьому твоєму почутті мене злить не саме почуття, а радше його стихійність, нестримність, якась тупа фізіологічність, як у маленького цвяшка, що раз у раз слухняно перестрибує на шматок намагніченого заліза. Так було тоді: тебе тягло, а я терпів. Терпів, коли ти їздила на „семінари”, лишалася там на тижневі „курси”, відтак вступала до так званої „аспірантури”. Смішно: тобі, молодій і свіжій, довелося ще й завойовувати Діда. Він був уже в тому віці, коли навіть у старих розпусниках (який, до речі, довершений фольклорний образ) завмирають самці. Ти мусила ніжно, ненав'язливо, дипломатично переконати його, що він ще може перед смертю, так, саме перед смертю, про яку вже думати пора, зазнати чогось прекрасного й теплого. Що ти не хочеш його протекції, слави, грошей. Коли б ти мене так виборювала. Ти читала мені Дідові вірші: гарні, не сперечатимусь, майстерні, досконало шліфовані. Ті, що пізніші, з деяким відбитком новітніх літературних технологій і навіть, як мені тоді здавалось, алюзій на читане. Послухай, казала ти, послухай, ось лірика. Раз був курйоз. Ти почала декламувати мені його: Ти хистка, мов мотузяний міст, Мов відтінки любові в Кундери. На тобі витанцьовують твіст В передсмертнім страху баядери. Твої рухи породжують сказ, Як мана постає у полині. Ти заходиш до кожного з нас, Щоб відбитися, мов на світлині... Я, замість зобразити множинний духовний оргазм, попросив у тебе цю книжку, взяв аркушик паперу й ручку, а за пару хвилин простягнув тобі, вже й так роздратованій, свій варіант: Ти хистка, мов мотузяний міст, Мов полум'яне слово Бандери. На тобі витанцьовують твіст Більшовицькі кати-шкуродери. Твої рухи породжують сказ, Як зродилась УПА на Волині. Ти заходиш до кожного з нас, Наче пісня повстанськая лине. Ти не знала, чи сміятись, чи плакати. Дід, - я тепер розумію, - потроху вбирав у себе весь твій світ, і одного дня, заївшись зі мною через дурницю, ти в розпачі вигукнула: ти, та хто ти такий, ти не можеш і слова написати так, як він! Не знала ти, що я можу написати, чого не можу. Я й до того не думав показувати тобі своє, а тоді пообіцяв собі, що того взагалі не побачить ніхто. Та й не було там, якщо чесно, нічого аж такого: віршики, новелки. Зовсім небагато: я вважаю, що це через музику. Як маєш у житті щось справді гарне, зовсім не хочеться примножувати абияке. Хвороба (не хочеться казати „любов”) прогресувала: ти залишилась у Києві в аспірантурі, приїжджала неохоче, давалася чути нечасто. Стати „дідознавцем” ти вирішила ще за шкільною партою, а в університеті блискуче захистила дипломну про нього (мусила обкарнати, бо матеріалу було на добрячу докторську) – „Романтична втеча від дійсності в ранній поезії...”, тож я був готовий здавна. Я здурів би, якби не виправдовував тебе якось – для самого себе, звісно, - наукою, славою, перспективами. Найгидкіше, що ти кинула мене за пару днів після сцени сімейного єднання: приїхавши тоді мало не на тиждень, ти була на диво приязна, ха, ми навіть кохались. А потім, пригортаючи-цілуючи, ти казала різні приємні й цілющі для хворого на ревність і підозру серця штуки. Я, зрозуміло, мусив відплатити: запевняв тебе, що твоя кар'єра, твій успіх, самореалізація, прогрес для мене важливіші, ніж суто демагогічне „сімейне щастя”. Зійшлися ми на тому, що все в нас іще буде. А невдовзі по твоїм від'їзді прийшов лист. Не слід було писати листа на обгортці від найдорожчої кави, що будь-коли перетинала кордон України; не варто було згадувати, що ти мене любиш і зовсім усього цього не хотіла; що я назавжди залишуся у твоєму серці чистим і світлим спогадом, також можна було пропустити. Досить було слів „люблю Діда, прости” – я б якось там простив. Але того, як ти співала мені баєчки про щастячко, вже, либонь, давно закрутивши шури-мури з Дідом і зібравшись мене кинути, я тобі не забуду, ні. З яких міркувань я тоді поїхав до Києва, вбий Бог, не знаю. Амок, божевілля південноазійське. Я хотів убити тебе, забрати тебе, вблагати тебе, вбити Діда, налякати Діда, попросити Діда, звернутися до Спілки письменників з протестом, спалити себе, повіситись, отруїтись, погуляти Києвом, зрештою. По приїзді з усіх намірів залишився останній: тебе я в гуртожитку не знайшов, а Діда, глибоко проаналізувавши ситуацію, виправдав, бо не міг він, немічний і глибоко маразматичний, бути спокусником. Тож і гуляв, а була то рання осінь, подібна, щоправда, на пізню весну. Поза тим – шоколадки секретаркам, дзвінки до якихось обізнаних людей, і під вечір я вже був десь у передмісті, де жив Дід, і подзвонив у двері, а відкрила, ясно, ти. Бо ж не Дідові шкандибати до дверей. Але він був у кімнаті, я чув його важкий запах, глухе кахикання, слабкий горловий голос, коли він намагався запитати, хто ж то там прийшов, а ти зображувала німу, глуху, сліпу й непричетну. Потім ти якось його заспокоїла, ми спустились на двір, сіли на лавку. За ручки тримались. Ти відсутнім, фальшиво-турботливим голосом пояснювала мені, що мене ти любиш-любиш, але, от біда, не кохаєш. А його, свого сивочолого, умудреного, якраз кохаєш. Це доля, казала ти, треба змиритися. Я на це тільки й відповів, що нема в мене ніякої долі. Ти збиралася мене поцілувати на прощання, вже пустивши сльозу, вже себе пожалівши. Себе-то, подумай, за що? Від поцілунку я ухилився, порадив не викаблучуватись і вертатися, поки є куди. У тебе з'явилась на лиці жалюгідно-фанатична усмішка: ні, мовляв, від Нього я вже ніколи, ніде й нікуди. Ну й не треба, прошу дуже. Ти побігла до Діда: перевертати його на ліжку, чи що. Я уявив, як від нього смердить тухлятиною, розпадом, тальком, підгнилими книжками, цвіллю. Унікальний букет. Цілуй його, цілуй, люба моя. Просто у гнилі щелепи, у зморшкуваті щоки, у висохлі чересла, й тішся, мила моя, що маєш свою мумію в останні місяці її життя. Гидкі ви мені були обоє. Й досі гидкі, як думаю про це. Від гидкого до прекрасного: я зайшов до нашого офісу, де мій шеф, Костя, якраз завершував одну зі своїх довжелезних, марафонських телефонних розмов. Я намагався багато разів навіяти йому, що для опису текстур, профілів і матеріалів існують кращі способи, ніж усний переказ по телефону, але марно. Він золотий насправді дядько, цей Костя, з отих іронічних, нервових астеніків, яких я називаю „невдалі жертви ДЦП”. Знаєш цей тип: дещо непропорційно розвинене обличчя, скошені з одного боку зуби, нервове посмикування. Я завжди дивлюся людям у зуби, по них, як правило, кожного й пам'ятаю. Комплекс якийсь дитячий. Фрейдизм чистої води. Костя височезний, худющий і затинається виразніше за бальзаківського Ґобсека. І ось я вже відкрив рот, щоб попросити його про відгул. - Ну, по-перше, викинь сигарету, - нарочито спокійно, батько прощає засранця. Чортівня якась. Коли я встиг запалити? Чого поперся з сигаретою до контори, де курити суворо заборонено? Викинув. Усе розтлумачив. Без подробиць, щоправда: чепе, тобто подія надзвичайна, і я неодмінно відпрацюю пізніше. Костя не може не відпустити: якщо я почну ставати в позу, іншого дизайнера на моє місце він не знайде, а я вже й так давно виявляю ознаки незадоволення як зарплатнею, так і своїми виробничими обов'язками. Останнє – переважно завдяки тобі. Хронічний комплекс меншовартості на базі нагадувань про те, що я, мовляв, „розмальовую ґудзики”. Ти, бачте, ніколи й не думала, що в ґудзиків буває дизайн. Що для розробки моделей ґудзиків треба закінчувати вищий навчальний заклад. І висновок: я, звісно ж, невдаха, хоча потенціал у мене неабиякий (не кажучи вже про потенцію, хе-хе) і заслужив я, без сумніву, більшого. Після твого зникнення роздуми над власним лузерством втратили для мене сенс, бо не стало перед ким соромитись; але позицію щодо неадекватності моєї роботи я про начальницькі очі зберіг. Відпустив мене Костя додому. І щойно я вийшов, мені здалося, що ти померла. Підозра з претензією на впевненість. Я поспішав додому, повний тривожних передчуттів, бо вдома лежав лист. То був лист від тебе, в саморобному конверті (ти пояснювала, що саморобний приємніше розпечатувати, бо в ньому закладена турбота дописувача), старанно заклеєному, але я його не розривав. Лист прийшов позавчора, а я не люблю сюрпризів. Тому, коли надходить лист невідомого змісту, завжди лишаю його полежати кілька днів, щоб його можливі наслідки не були такими неминучими. Лист міг бути відправлений якраз днів 5-6 до того, і поява газети десь, імовірно, в той самий час.... Але який сенс будувати гіпотези, коли все одно все стане зрозуміле з листа. Тому, йдучи першою в моєму маршруті вузенькою вуличкою, я начепив навушники, що бовтались на шиї без потреби вже понад тиждень. І тільки натиснув довгу кнопку, тільки почув шум на початку касети. Ласкаві баранці музики розбіглись по тілу й затупотіли ратичками. Звичне відчуття повернення світла. Я кохаю тебе, музико. Я так боявся, бо на якийсь час мені здалось, що ти мене покинула. Як добре, що ти нікуди не зникла. Якщо перетинаєш львівський центр пішки, треба володіти різними тактиками уникання знайомих. Інакше в цьому віварії, де всі знають усіх, начебто недовгий шлях може розтягнутись до зовсім невідповідного часу, а то й закінчитись у геть несподіваному місці. Всі засоби тут підходять: замріяний або стурбований погляд, відсутній згорьований вираз обличчя, нагальний дзвінок по мобільному телефону, злісне невпізнання, мексиканська хвороба амнезія, невідкладні справи на іншому боці вулиці або у крамниці. Великі навушники, відомі як „лопухи”, також можуть допомогти. Але на мої мініатюрні затички у вухах покладатись не доводилось, активно маневрувати я був неспроможний через катастрофічну розгубленість і лихоманку злоякісних підозр, які музика вкрила песимістичним і просто містичним серпанком. Думки – побутовий буддизм. Що ж я такого накоїв у попередньому житті, що тепер мушу так спокутувати. Лірика ніколи ще не здавалась мені таким безпардонним і грубим втручанням у моє власне особисте життя. Світання сонні сіються вогні, Тече завмерла вулиця додому, Ніч тихо розчиняється у дні, Щоб десь далеко затемніти знову. Вальс у Нічому. Крутиться земля, Серед німих зірок тебе колише. Ти чуєш стогін ночі звіддаля, Ти чуєш, як усе пожерла тиша. Тиша. Якби ж то – тиша. Мій шлях лежав через цілий львівський центр, від площі Франка до низу Городоцької, де гніздиться потрібна мені маршрутка. Під'їхати якимось транспортом не випадало, бо я з принципу не дозволяю собі брати на роботу грошових запасів, а решту недоторканих копійок витратив на газети. А отже, мене чекав квадранс приємних спіткань. Перший був такий собі Костя (ще один), друг добрий, але неблизький. Ми з ним часом здибаємось, за пивом або так, з єдиною метою: посперечатись. Бо сперечатися – єдина пристрасть цього симпатичного, вічно усміхненого компанійського хлопця. Тож нам завжди ставало ніяково після взаємного ручкання, і ця дисгармонія зникала лиш тоді, коли знаходилась перша тема для суперечки. Власне, зараз мало йтися про чергову таку зустріч, але я грубо обламав Костині наміри, попросивши в нього сигарету. Власне, мав я свої, але в такий спосіб найкраще відкараскатись, коли поспішаєш. Відкараскався. Ти не любила Костю; ти взагалі моїх друзів не любила. Хотіла, щоб я водився не з поганими своїми, а з чудовими, ерудованими, цілеспрямованими, різноплановими, але – твоїми. Поки я припалював, він устиг запитатися про „як справи?”, на що я трагічним тоном відповів: „погано!” й додав: „скоро буде війна”. Нехай думає, що я трошки дзьобнутий. Після Кості я обманним маневром обійшов відразу двох знайомих дівок, проте, щойно пестлива терапія навушників повернула мене до зосереджено-відсутнього стану, я виніс себе, мов на амбразуру, на Вовку Мумарова, кримінального елемента. Оце таки справді колоритна постать. Він має обличчя героїчно пошарпане, демонічний блиск в очах і перетяту шрамом виголену голову, зате пальці в нього такі пещені, наче головним Вовчиним хобі є манікюр. Колись у часи професійно-творчих пошуків я розробляв його підставній фірмі стиль: логотипчики, бланки і всяку таку потебень. Гроші, отримані за це, були порівняно великі, однозначно брудні і, можливо, навіть криваві. Вовка займається рекетом: його „бригада” сумлінно збирає данину з жалюгідних фірмуль у старій частині Левандівки, але виручених грошей йому навряд чи вистачає на щось більше, ніж манікюр. Одначе він уміє бути щедрим тією приємною щедрістю, яка ні до чого не зобов'язує. - Darova, davno ne vidilis, - промовив Вовка; унікальні особливості його вимови може передати хіба що спотворений трансліт. – Kuda ides? - Дамой, - відповів я. Я з ним по-російськи, так якось спокійніше. - A ia bla exal s Levandovki pacanov sobirat, - Вовка явно збирався затримати мене в цьому місці, де так зручно було б перетнути перехрестя з Зеленою і рушити далі за курсом. – Kakoito bla pasazir postavil kiosk na nasei teritorii. Mi karoce vcera s pacanami padxodim a on govorit eto moia casnaia sobstvenost. Ia bla gavaru mi tvou bla sobstvenost tebe v grob polozim. A on suka bla bazarit tipa pacani ia zvonu v miliciu bla. Ti moego bratana Vladika znaes? Знаю я Владіка, про що й кивнув, бо зовсім не хотів порушувати цей потік первісно-злочинної свідомості, часто-густо пересипаний неозначеним артиклем „bla”. - Nu ti znaes bla Vladik tolko cto visel on sutki sutit ne budet. On etomu bla tipu gavarit pozvonis v musarnu srazu zvoni v morg potomu cto skoraia ne pomozet. A etot tip bla pamutil pamutil i bazarit bla tipa ia pod Xudim xozu. Prikin bla apiat etot demon? Тут уже вимагалась моя реакція, і мені довелось, хоч я мало що зрозумів із Вовчиної історії, прошипіти на знак солідарності щось подібне на „пздц”. - Nu karoce ia seicas edu podnimat pacanov kotorie otdixaut na Sixove. Mi etomu gandonu bla nabili strelku na sem vecera vozle mosta. Kaceli bla budut zopoi slisu, - Вовка радісно розсміявся, гарні „качелі” були для нього, мов злива в пустелі. – Davai s nami! A? - Нєт, Вова, ізвіні. Мєня ждут, - я зобразив такий винуватий і скрушний вигляд, що навіть кривавий робінгуд Левандівки почувся ніяково. Він мовчки (так прощаються справжні пацани) потиснув мою руку, щербато всміхнувся й енергійно попростував далі. Фортуна сприяла мені ще кількасот метрів, та коли я різко звернув у бік Академічної, аби зрізати кут, і вийшов на відкритий, залитий вбивчим сонцем простір, все стало на свої місця: на постаменті Грушевського сидів Руця. Це мажор. Його тато чи то адвокат, чи то радник чийсь там, а може, вже й депутат. Він має зворушливе прізвище Нозя, тож його, природно, всі називають Руця. Сорочка на ньому аж занадто дорога, ніколи не зрозумію, як можна викинути за якусь ганчірку такі скажені гроші. І краватка, як же без неї. Руця, побачивши мене, зробив енергійний жест, що позбавив мене надії уникнути чергової зустрічі. Зараз він мав запропонувати мені купити в нього. Можливо, стакан, а може, навіть і більше. А я – сказати йому, що я зав'язав. Насправді я зав'язав не вживати, а тільки брати в Руці: нехай курить сам свій подрібнений віник. Ми привітались, Руця дихнув на мене такими дорогими сигаретами, що навіть цей запах, напевно, коштував якихось грошей. Тоді відбулося все мною передбачене, хіба що він запропонував не стакан, а тільки половину. Відтягуючи відповідь, я попросив у Руці його дорогу сигарету. Він дістав із бокової кишені „Приму-люкс”. Тримає для гостей. Ну не шкура? Це жлобство мене розлютило, і я, коли Руця перепитав удруге, чи беру я стафф, відповів улюбленим єврейським прислів'ям мого батька: „Ніхт койшен ді дрек”. Тоді, швидко й рішуче ляснувши його по долоні, майже побіг далі, геть від людних місць. Я мав попереду пустий квартал, що дало мені можливість замислитись. І тут, зовсім того не бажаючи, я раптом (у черговий раз) усвідомив усе своє принизливе, принижене й неадекватне становище. Ти мене кинула. Викинула. Як використану прокладку. Ще й поглузувала з мене на прощання отим ідіотським „люблю, але не кохаю”. А я, замість того, щоб виявити чоловічий характер, сиджу й чекаю. Що, я не казав? Я від того самого моменту, коли ти востаннє зблиснула до мене спиною в Києві, чекав, поки Дід перетвориться на повноцінний труп. Помре, одним словом. Тоді ти напевно мала б повернутись до мене. Прийняти тебе після того, як твій мастодонт коло тебе довмирав. Лягти на його законне місце й почути, пригортаючи тебе, солодкавий запах перестарілої вмирущої плоті, Боже мій, яка ж мізерність, яка ницість. А я ж навіть не люблю тебе. Вже. Якби то був фільм про мене, середній план, „Я, думки й вулиця”, - неодмінно звучала б музика. Трагічна якась. Знято. Музика змовкла. Неможливо пройти по Дудаєва й не здибати зовсім нікого, але кого я не чекав побачити, так це Віру. Віра – дамочка років сорока, ще досить свіжа, щоб я міг не соромитися нашого з нею зв'язку. Апетитна на вигляд, хоча навряд чи хтось озирався б на таку на вулиці. На дотик – приємна. Я мав із нею вже кілька місяців хаотичний роман, а якщо казати відверто, то просто злягався. Тобі про це знати зовсім не обов'язково. А що? Якщо тобі можна мати свого Діда, чому я не можу завести собі симпатичну тітоньку на порозі клімаксу? Наші з Вірою стосунки складалися напрочуд вдало і зручно. Я винайняв у цих людей квартиру в далекому передмісті. Її чоловік, метушливий, дрібненький марний чоловічок, на вигляд далеко за п'ятдесят, пообіцяв за місяць приїхати на перевірку. Практика цілком звична для вічно бездомних, як я, що не викликають у домовласників особливої довіри. Але за місяць проводити інспекцію приїхала сама пані Віра. Все сталося, як у голлівудському еротичному трилері: я був щойно з ванни, накинув якусь сорочку, але вона не зуміла приховати драпіжного погляду, на який можна було не відповідати, а можна було й відповісти. У молодих усе, як правило, починається з поцілунку; Віра ж просто взяла мене за руку й повела до ліжка, де все сталось – якось дивно, з атавістичними відчуттями молодого неандертальського самця, що хмеліє від запахів, смаків і звуків зрілої самиці. Під час виверження я подумав: про що ж ми з нею зараз будемо говорити? Але Віра виявилась на диво ненав'язливою. Вона не стала говорити мене тоді, як я спустошено розпластався на ліжку поряд із її надмірно пахучим тілом. Пізніше я зі здивуванням відзначив, що їй можна навіть відмовити, коли мені не хочеться. І вона не ображалась. Але в перший місяць я, зголоднілий від тривалого утримання, навіть не думав відмовляти. До речі, я був у Віри не єдиний (ну, тобто - попри чоловіка). Вона належала до тієї рідкісної породи жінок, які не приховують, що їм подобаються плотські втіхи. Пригоди не лишали їй часу на подруг, яким зазвичай сповідаються у зрадах, тож кожному новому коханцеві вона охоче розповідала про всіх попередніх. О, то була правдива кунсткамера! Серед них був відомий у Львові художник, шизофренік, що зламав Вірі шию, штовхнувши її зі сходів під час нападу безпричинної люті. Але набагато цікавіший – той, що вмів приймати головою sms-повідомлення, відправлені на мобільний телефон його дружини. Він знав про всі її численні зради з цих sms-ів, але не мав жодних переконливих доказів її невірності, тому в розпачі „мстився” своїй жінці в обіймах моєї Віри. (Ні, це зовсім неправильно звучить – „моєї Віри”...) Були в неї, як у тому анекдоті, оркестри й футбольні команди. Був студент-перуанець, майбутній дипломат, що завжди мастив тіло якоюсь особливою олією, від чого, якщо Вірі вірити, любитися було вдвічі приємніше. А ще був один дядько, який знайшов у себе на смітнику величезного мертвого восьминога, і два наступних роки присвятив повністю з'ясуванню того, звідки та гидота взялася. З'ясував. А ще один її мужик мав такий прутень, що міг користуватись ним у банкоматах замість пластикової картки. Думаю, їхні стосунки з Вірою були платонічні. Розмова з нею виявилась благодатно короткою. Куди йдеш? – Додому. – Мені з тобою? – Ні, маю справи. – Коли? – Може, завтра. Жодних претензій, жодних зайвих запитань. Поки говорили, вона вмудрилася взяти мене за лікоть мокрими від поту пальцями. Вони мали температуру, кардинально відмінну від температури мого тіла, ось тільки я не зміг визначити, в який бік. Від неї пахло неіснуючими квітами, а обличчя було сильно намазане. Дивно, адже губи малюють для знадливості, а вона ніколи не цілується. На прощання Віра багатозначно стиснула мій лікоть. А може, й варто було піти з нею. Лежачи поруч із розпашілим Віриним тілом, я завжди думав про те, що можу жити без тебе. Всупереч усім прогнозам. Не зовсім повноцінно, не дуже цікаво, одноманітно, але ж я – живу! Виходить, є щось більше навіть за тебе, що тримає мене на плаву. Так що подавися своїм великим поетом! Я теж – поет. І я знову пишу. Що з того, що я римую „Мукачеве” з „укачує”. Я також маю свою вежу з моржевої кістки. Не з тієї, що ікла, а з тієї, що ostpenis. Щойно я клацнув плеєром і заходився намацувати навушники, мене гукнув хтось позаду. Невпізнаний чоловічий голос. Але ж гарно мене звуть. Твердий «л» - огублюється, фрикативний «г» губиться, й кінцеве „Оўе!” можна сприйняти хіба за давньогрецький ритуальний вигук, але не за моє ім’я. Пішов далі. А тепер серйозно. Усе, що я бачу навколо, складається з того, що звучить у моїх вухах. Інакше звідки цей пружний асфальт, що підстрибує з кожним моїм кроком? А стіни? Знаєш, є такі фонтани, де вода струмує по стінці й розлого, мляво вливається у плесо під нею; отак течуть і ці стіни, безперервно, я бачу лише, як вони переливаються і зникають на межі асфальту. Небо – мозаїка, складена з найвищих нот, воно луснуло б, як лампочка, якби штрикнути його пальцем. Перехожі – рухливі скупчення звуків, я так легко знаходжу їм відповідники в поліфонії звуків первинних. І все це стає статичним і знебарвлюється вмить тоді, як замовкає музика. Якби ти навіть і померла. І якби ти навіть повернулась. Навіщо мені виходити звідси? Хіба це не Рай, не Щастя, не Благо? На Стефаника, просто навпроти бібліотеки, я заплив у поле пожовклого листя. Його було так багато, наче листопад тривав безперестанку багато років, а люди - ніколи не прибирали. Місцями воно доходило мені до колін. Ми з листям виконували належні ролі: я буцав його ногою, а воно шурхотіло. Листя в межах видимості ніде не закінчувалось, тому я зупинився, намагаючись осягнути цей феномен. Утім, феномен був далеко не єдиний у своєму роді; другий вже засік мене з іншого боку вулиці. Я надто пізно помітив, як до мене рухається тендітна постать світлофорного кольору. Ярина. (Дивно, я ж нібито не вмираю – чому все життя проходить перед очима?) Ти не знаєш Ярину, ніколи не чула про неї. А я знаю, й півміста, напевно, також. Ми вчилися з нею в Академії друкарства: я на ремісницькому факультеті, вона – на розумницькому. Тож я став робочим віслючком, а вона – вченою тонконогою птахою. За спудейських часів я був сильно й цілком безнадійно в неї закоханий; така була обов’язкова умова перебування в її товаристві. Життя нас далеко не розвело: Ярина веде розважальні програми на місцевому телебаченні й пише книжку „Україна, якою я її бачу”, а поза тим трапляється в найнесподіваніших місцях, коли її найменше чекаєш, ось як тоді. Вона йшла до мене, веселково усміхнена, роблячи навмисно закороткі кроки й розкидаючи листя ногами. Я відзначив для себе, що листя – все-таки об’єктивна даність, актуальна також і для Ярини. - Нап?дало, – я розгублено всміхнувся. І тут мене осінило, що, говорячи з Яриною, можна навушники не знімати й музику не вимикати, а просто зробити тихше, тоді це все не зникне. - Ну, як там? – це вона про тебе запитала. Я їй виклав усе сп’яну, день на другий чи третій після того, як повернувся з Києва (я днів тоді не лічив). Ярина знайшла мене на лавиці у сквері, надала мені горизонтального положення й гарненько про все розпитала. Я поводився жалюгідно: говорив із надривом, пустив зовсім не мужню сльозину, шмигав носом і навіть бив себе по голові: проґавив, бовдур, своє щастя. Вона терпіла, слухала, відвела мене на зупинку й посадила на трамвай, але я зовсім не збирався їхати до нашої з тобою квартири, де все тобою пахло. Був там після того лише раз, під час переїзду, речі забирав. Пошту мені добра пані господарка сумлінно пересилає. Куди я заїхав трамваєм того разу – історія замовчує. - Нічо, - відповів, одразу зобразивши погляд всередину, - задовбався я любити. Не хочу більше. Забирає забагато енергії. - Ну, то й не люби, - в неї усмішка прозора, наче вона не тобі всміхається, а комусь третьому, хто лише й може збагнути причини її радості. - Ну, так і не люблю. - Маєш сигарету? – а в мене в кишені штанів була майже повна пачка „Мальборо лайтс”, а в нагрудній – пожмаканий дешевий „Бонд” із трьома сигаретами, дві з яких поламані, словом, для тих, хто просить. Яку їй дати? Врешті-решт я видобув обидві, а вона закономірно потягла „Мальборо”. Я собі також. Ярина мала сірники, я – запальничку; якби кинути запалений сірник під ноги, листя зайнялось би миттєво, ми стояли б посеред вогненного поля по пояс у полум’ї. І музика, тихо так. - Я теж. Не люблю, - вона вже двічі виходила заміж, і все за блискучих чоловіків, які починали скидати свій блиск біля вхідних дверей. Вийде, напевно, ще не раз. - Здорово, пра’? - Не любити? Ну та. Благодать. Ярина зовсім не заважала чути музику, музика – чути Ярину. - Я не люблю тебе, Олег. - А я не люблю тебе, Ярино. Так, начеб напівжартома. Тепер ми всміхались однаково. * * * Іплікатор Кузнєцова. Мала пластмасова колючка, що має шістнадцять трикутних гострих зубців і дірку посередині. Люди підкладають іплікатор під свої м'які місця, часом кілька штук, а частіше – багато відразу. Шипи глибоко в'їдаються в людську плоть, залишаючи по собі прикрі ямки синьо-бурого кольору. Це не середньовічні тортури, а терапевтичний засіб. Увірувавши в акупунктуру, люди стогнуть, кусають губи, втішаючись перспективою чудотворного зцілення. Проста штуковина цей іплікатор; але можна, беручи його за основу, поділити всіх людей на дві групи. До першої належать ті, хто користується іплікатором (незалежно від того, чи виявився він для них помічним), а також ті, хто не застосовує його лише тому, що про нього не знає. Ще, либонь, ті, хто вважає іплікатор шарлатанством. А також і ті, кому нема проти чого його застосовувати; словом, майже всі. А друга група (до неї належу, зокрема, я) – ті, кому ніколи в житті не спаде на думку, що від болю може бути якась користь. Це все я, властиво, збирався розповісти Ярині, та їй було у протилежний бік. Листя скінчилося десь перед головпоштамтом, і більше я не бачив жодного листка, наче дерева всі зроблені з пап'є-маше. Історичні екскурси скінчились: єдиний, кого я зустрів, перетинаючи майдан перед Університетом, був мій колишній викладач історії мистецтва, солідний пан, такий собі Борис Петрович на прізвище Шевченко. З тих, що не їстимуть пиріжок з лайном не тому, що з лайном, а тому, що несвіжий. Не люблю таких, а вони, відповідно, мене. Борис Петрович мене не забув: зупинився, потиснув руку, перепитав, як заведено, про творчі успіхи. Нічого, Борисе Петровичу, живемо, працюємо, незважаючи на втому. Колись, - був я курсі на другому, - він зморозив під час лекції таку ахінею, що я мимоволі розсміявся, в останній момент намагаючись заховати обличчя в парту. Перервавши бубніння, Борис Петрович перепитав, чому я сміюсь; я відповів, що смішно. „Не завжди, молодий чоловіче, - я пам'ятаю цю настанову дослівно! – не завжди доречно сміятись, коли вам щось видається смішним.” Було втриматись, але не зміг, прорвало: це, сказав я, моє кредо – боятися страшного, ображатися на образливе, хотіти бажаного, викидати непотрібне, вірити у вірогідне, шанувати гідне, а також сміятися, коли смішно. „Кредо, кажете...” З тих пір нічого кращого за трійку в мене не було, й не тільки з Шевченкових дисциплін, до речі. А ти кажеш – доля. Якщо вірити в долю в ретроспективі, то, якби я не нахамив зопалу цьому вразливому педантові, тим самим назавжди позбавивши себе надії на красивий диплом, - тоді я не мусив би, покинувши свої ґудзики, чимчикувати під цим сірим небом (навіть і не помітив, коли воно посіріло, а тепер було важке і в'язке, мов тісто) і тягти за собою величезний кокон своєї дурної музики, якої ніхто, крім мене, не розуміє. Істеричні проходи по Львові, майже за Крип'якевичем. Це ти колись вигадала цю хохму, чи в мене дежавю? О, „Дежавю”: так називався заклад, куди ти колись, після численних умовлянь, сцен, підкупів і хитрощів, таки змусила тебе „запросити” – мовляв, не було в нас ніколи романтичних побачень, шовку, парафіну й напівмороку з присмаком марнотратства. Я сидів там, мов йог-початківець на першій у своєму житті дошці з цвяхами, поки ти одним примруженим оком сканувала меню. Довкола жила зовсім незбагненним для мене життям – таким, що в ньому присутня насолода від просто сидіння за столом із чистими серветками, - публіка, яку я називаю звучним слівцем „шлоябонь” (авторства Єшкілєва, якщо він десь не запозичив). Мені, як бодлерівському герою, найдужче хотілось у ту мить, щоб ти поділяла моє відчуття недоречності всього цього надмірного й несправжнього розкошу. Тоді ти їла щось дуже неквапно, а я пив каву, не вийнявши ложечку з горнятка. Відразу видно, що з села, - так ти сказала тоді, ще й засміявшись, що було зовсім надміру. Тоді я про себе, зовсім непомітно (чи ж на обличчі сільського бика можуть відображатися тонкі почуття?) захлинувся гіркотою від твоєї чужості. Мені подумалось, що весело було б зараз заколотися виделкою. Прямо тут, де філіжанки, фіранки, витинанки, куртизанки і просто хвойди. Зіпсувати тобі враження від нашого першого й останнього променаду: червоне на білому, жіночий лемент, міліція. Село – воно і є село. Десь на рожевих початках нашого знайомства, активно справляючи на мене враження, ти цитувала мені якогось відомого езотерика (може, Гурджієва?), щось таке: людина знання в цьому світі подібна на мученика, зачепленого гаком під ребро, що висить і нічого не може зробити. Мені як тоді, так і зараз дуже далеко до розуміння, що таке „людина знання”, але тоді я щиро перейнявся. Подумав: яка ж то має бути люта, звіряча ненависть, коли не можеш дотягтися руками до своїх катів (Гурджієв, якщо то він, мусив мати на увазі щось зовсім інакше, йому образ людини на гаку був національно близький). Згодом я зміг перевірити це на собі, ставши людиною певного знання. Я знаю, що ти не знаєш, що я знаю. Як там було в одному доісторичному Дідовому вірші: Бринить у грудях щастя переддень, Пускаю в небо мрію легкокрилу: Я буду Ти, і тисячі натхнень Нас розтоптати буде не під силу! Так ось, про специфіку Дідових натхнень. Якщо нічого не читати - не зможеш нікого наслідувати. Відповідно, щоб бути плагіатором, треба принаймні щось прочитати. Начебто логічно, але побутово-критична громадська думка вважає навпаки. Вундеркіндів від літератури, які ще шкільну програму не перечитали, найчастіше винуватять у хижому плагіаті. Дітиська вловлюють архетипні, закономірні образи й характери, доходять загальнолюдських висновків, а прискіпливий читач віднаходить там Кафку, Джойса, Селінджера, Зюскінда, Борхеса, Маркеса, Суркіса... Не кажучи вже про Коельйо, Павича, Андруховича, Іздрика, Ірвіна Велша, Пєлєвіна, Кена Кізі й Гаррі Поттера (знаю, що не письменник). Ображений у своїх найкращих почуттях, юний геній береться за голову: то як же мені писати, щоб не було подібно на? Тим часом плагіатор справжній, підступний і розважливий, байдуже хропить у твоїх, моя мила, гарячих обіймах. Отака метаморфоза. Коли ти викинула мене, я перебував на тій стадії знайомства з поезією, коли вважав Лорку твоєю приятелькою з курсів іспанської. Тепер я злий, начитаний критик. У моєму активі сотні годинокілометрів поетичних текстів, не кажучи вже про кілограми адреналіну в перерахунку на суху речовину, бо в кожному вірші я бачив особистого ворога. За кожним римованим текстом мені ввижався Дід. Я почув обман відразу, щойно осмислено взявся за читання Дідового доробку. Він розумно уникав наслідування української класики, яку тільки й читали його шанувальники, а також українського авангарду, добре знайомого критикам і рецензентам. Власне, він багато десятиліть сумлінно ніс почесний хрест самобутності, був трохи шістдесятником, частково дисидентом, певною мірою естетом, дещо інтелектуалом. Але на початку 90-х, коли все стало можна, старого прорвало. Буває таке з людьми. Від того моменту (я чітко простежую його у хронології Дідової творчості) все, що він писав, було насправді гарно скроєною клаптевою ковдрою з найвищих досягнень світової поезії. Пропущених, щоправда, для профілактики крізь грубу українську м’ясорубку. І він, до речі, непоганий письменник. Хоч у наші, вже по-постмодерні часи для автора це навряд чи комплімент: хоч як хороший письменник намагається продукувати, згідно з новими канонами, щось складне й неоднозначне, йому все одно виходить красиве і просте. Я не поспішаю його засуджувати. Це навіть у певному розумінні непогано, якщо згадати шість поколінь українських поетів, що писали про „зажурилася калина”, а паралельно животіли шість поколінь меншості, яку від цієї калини зажуреної нудило, яка палила „Кобзар” із Семенком. А тут така дивовижа: сам флагман постхуторянського письменства раптом кидає „ненькати” і вдаряється в неомодернізм найвищої проби. Навіть місцями, вибач на слові, у постмодернізм! Доносить до недопитливого нашого читача найцінніші надбання незнаної літератури. На щастя, уявлення про плагіат як рушій прогресу не дуже поширені. Бо я давно вирішив: коли Дід ґиґне, я вб’ю його вдруге, посмертно. Книжку я вже повністю продумав. Маю солідну папку виписок, графіків і нотаток. Це буде монографія, досить публіцистична за формою, але з великою, дуже докладною бібліографією, щоб Дідовим апологетам було чим зайнятись на дозвіллі. Я склав повну Дідову „Бібліотечку плагіатора”. Я вивів формули чи не всіх його віршів, на зразок: „Бродський – Ґінзберґ – Бродський – Бродський – Мілош” з безпосередніми цитатами з першоджерел в оригіналі та перекладі. Ніде не поспішатиму, писатиму на дозвіллі, за натхнення. Книжка неодмінно вийде, десь за кілька місяців по трагічній події, коли трохи вщухне жалобний ажіотаж. Вона буде видана за будь-яких обставин, якщо треба буде, то моїм власним коштом, а якщо мені забракне грошей, то десь украду. Вона вийде, і нехай мені роз'юшують пику націонал-маразматики, нехай товариство „Козацька правда” подає на мене до суду. Дурна, дитяча помста, що виявилась мені несподівано потрібною: я так і не зміг передумати. Це тобі за ті перші дні, коли я так легко міг перестати бути – просто через відсутність стимулів для існування. Як мило: міні-герострат задумав вихлюпнути відро помиїв на ідола не слави заради, а тупої помсти. Але, бачиш, я вже навіть не люблю тебе, а намір помститись лишився. До речі, твоя поява в його житті позитивно вплинула на плодючість: за 10 місяців – дві великі збірки віршів, відзначені цілим мішком найпрестижніших премій. Заворушилася клята мумія! Ще б пак. Цікаво, чи він робить то при тобі. Мені легко уявити, як він розлігся у вигідному фотелі, поклавши ноги на вишиту подушку, тримаючи на колінах журнал „Новый мир” чи якусь бібліотечну новинку, вишукуючи очима сировину для „творчості”. Після сотень безсонних ночей читання не можу не віддати Дідові належне: трудяга, впертюх, перерив неосяжну купу матеріалу і явно не збирається зупинятись. Цікаво, як ти поставилась до цих альтернативних джерел натхнення. А може, ти навіть йому допомагаєш? Не дивно тоді, що в формулах нових віршів з’явилось багато іспанців: Хіменес, Лорка, Альберті. Уявляю: читаєш йому чітко, виразно, артикулюючи кожен звук, а він крехтить і повільно занотовує щось старечим нерозбірливим почерком, тією своєю сухою рукою з білими некротичними плямами, я бачив ті плями по телевізору. Так, я здогадуюсь, ти правиш Дідові за секретарку. Сама ж казала, що він не довіряє чужим людям після того, як пару років тому якась недалека тайпістка прийняла прописне „ч” за „г” в його вірші „Міфологема човна”. Тож кому, як не тобі, слухати щодня рипіння іржавих коліщат цієї допотопної поетичної машини. Вірна супутниця, запізніла муза. Тебе напишуть у посмертних біографіях найніжнішими акварелями: останнє кохання перестарілого генія, несподіване щастя на фінішній прямій. Та щоб ви поздихали, ти і твій вінценосний стариган... А може, так і є. Лишалося доїхати до листа. Діда можна порівняти з левом: монументально грізний, лев-самець займається підтриманням іміджу, тим часом як усю брудну криваву роботу за нього роблять левиці, а він сам лише спить, жере й загрозливо рикає. Я подумав про це, вже коли сідав у свою маршрутку, а на мої плечі впали перші краплі дощу, холодні й важкі, мов... А цікаво: мов що? Град має градацію: з горошину, з голубине яйце, з куряче... Краплини ж не порівняєш ні ж яйцями, ні з чимось іншим, крім них самих. Чи з розривними кулями, які летять на тебе, щоб вибухнути на тілі зарядом холоду. Сидіння в цій маршрутці розташовані за дивною логікою. Навпроти, обличчям до мене, всілася цікавезна парочка. (Як же все-таки до слова „парочка” міцно приклеїлося значення „хлопець і дівчина”.) Ми вже від’їхали, й маршрутка поповзла вгору по Городоцькій, де бруківка здатна витрясти душу з будь-якого тіла, коли я підняв на них очі. Хлопець був уже не хлопець: років за тридцять, поважний, але по-молодецьки підтягнутий. З такими обличчями охоче брали на ролі романтичних негідників у радянські фільми: людина, що живе почуттями. Повні вуста, серйозні очі, ріденька борідка, а на голові – передчасні сивина й лисина, в комплекті. Так виглядають фартові бізнесмени на дозвіллі, на тому етапі свого кар’єрного росту, коли робота дозволяє завести більш-менш постійне особисте життя. Його рука лежала на плечі дівчини, а дівчина... Ковзнувши по її обличчі поглядом раз і другий, я ледь не підскочив. Воно було з тих, від яких важко відірватись. Тонкі різьблені губи, тонкий акуратний носик, високе чисте чоло, ніжні щічки, а серед того всього елегантний розріз смішливих очей. Я провів по цьому всьому поглядом ще раз; дівчина була в легкій сукенці, і скульптурна гармонійність її худенького тіла нагадала мені чомусь шахові фігурки. І волосся: довге, пряме, не надто густе русяве волосся. Я не міг урятуватись від думки, що Ярина тут відпочиває, а ти взагалі відпливаєш у навколосвітній круїз. І це буде їхати навпроти мене до самого села! Я, доки то було можливо, продовжував крутити головою, мовби ненароком ковзаючи поглядом по дівчині. На це несила було не дивитись. Вона пробуджувала інший неандертальський інстинкт: вхопити це ламке, ніжне й беззахисне, взяти його, поглинути, заволодіти, вдихнути. Це все мало бути написане на моїй мармизі, тому, щоб не бути смішним, я відвернувся й робив вигляд, що дивлюся в вікно. Весь цей час, аж до виїзду з міста, я намагався думати: про роботу, про тебе, про Діда, про лист. А очі нестерпно боліли від перекосу. Єдина відрадна думка була про те, яких зусиль довелося докласти цьому сиво-лисому, щоб тепер обіймати цей юний скарб. Скільки годин висидіти в чистоплюйських кнайпах, скільки бабок біля Галицького ринку збагатити, купуючи лілеї й орхідеї, троянди й виноград. Вони мляво, розслаблено говорили: він тупо жартував, вона фальшиво сміялась. І навіть це натягнуте гигикання викликало в мене життєдайний захват із перебоями пульсу. Мене волокло в цій гарячій шафі попри біґборди з рекламою цигарок і, що мене завжди дратувало, попри дороговкази, які ненав'язливо рекомендують поселитися в якомусь готелі. Нарешті мені здалося, що годі ґвалтувати свій боковий зір, і я насмілився ще раз глянути просто на неї. Дівчині було невтямки, зате я побачив, як кавалер насмішкувато, але з розумінням перехопив мій погляд. Поплямкавши губами, він раптом запитав: - Подобається? Я чесно підтвердив. За це вже не викликають на дуель. - Я Костя, - чомусь назвався він. Ще один. І серйозно додав: - Двадцять. Спершу подумалось: напевно, він має на увазі, що його коханій двадцять років. Десь так вона й виглядала: похвалився молодим м’ясцем. Але тут ця граційна жива статуетка розтулила рожеві вуста, показавши в посмішці чарівно-нерівні зубки, якраз такі, що найбільше їй пасували. - Двадцять зелених мені, - вточнив чоловік, - а їй – поляну, бухло. Ну, і хата твоя, якщо маєш. Я мовчав. Не мав що відповісти й не хотів реготати. Я не істерик, я не істерик, я не істерик. Він ще встиг іронічно запитати „Що, дорого?”, але я не істерик, ні, я просто вирішив вийти раніше, на краю села. Приємно влітку перейтись пішки під дощем. Мізансцена сільської місцевості вимагає панорамних описів. Це ж бо найблагодатніша царина для демонстрації синонімічного багатства рідної мови. Нещодавно вичитав в одного з не надто відомих прогресивних сучасників: „Срати Марко ходив у чисте поле...” – а далі пейзаж, гідний, як мінімум, Коцюбинського. Але цього разу – жодної агроромантики: дощ лив жорстокий, листопадовий за всіма формальними ознаками, і село стояло закамуфльоване в сірому. Посірілі хати під питомо сірим шифером, огорожі, іржаво-сірі купи сільськогосподарського брухту, і навіть горіхові дерева, які чомусь так люблять садити біля брам, помітно посіріли. Я йшов узбіччям дороги й тупо дивився, як масивні краплі б’ються в розсипи дрібного сіро-жовтого пилу. Люблю дощ, але платонічно. Але таки люблю: хіба не чарівна ця містерія перетворення пилу на багно? У тих місцях, де збиралися калюжі, пил чинив воді активний опір, і подекуди випливав на поверхню сухими грудками, як порошок капучіно, залитий окропом. Я змок відразу, це полегшувало відчуття загального дискомфорту, але було на душі, сказати б, сіро. І музика, звісно, також під колір. Музика в мене водонепроникна. Зимна вода скоро охолодила всі враження від пригоди в маршрутці. Ну, людці, ну, нема нічого святого, ну, не на тій планеті й не в тому столітті я народився. Навіть проповзла ница ідейка: може, дарма не погодився, двадцять доларів за таку неземну розкіш, і всього треба спробувати... Ще один штрих до загальної сірої дисгармонії. А йти було ще довго, і взагалі, просто нереально, що все це почалось якусь годину й кільканадцять кілометрів тому. Здавалося, що дощ падає всередині мене, не лише зовні. Від звуку, що пронизав цей сіро-сирий континуум, стало ще мокріше й холодніше. Це був свист, і то такий, що не лишав жодних сумнівів. Я проходив біля якоїсь незрозумілої споруди з вибитими вікнами, занадто близько до неї. - Ей! – це ще нічого не значило, я ще міг іти далі. Навушники, в мене є навушники. - Ей, ти! Чюєш? – оце вже гірше, якщо „чюєш”, значить, врешті-решт я таки почую. Я трохи сповільнив крок, і вмить обабіч мене затемніли серед загального сірого дві темніші постаті. Одна сказала щось на кшталт „Іди сюда, чюєш?”. Що за слово-паразит – „чюєш”? Мені нічого не залишалося, крім як стояти і „чюти”. Я подивився на них. Хороші, просто чудові хлопці. Моцні, здорові, засмаглі майже до чорноти від роботи в полі. В сірих мокрих сорочках і сірих штанях, наче вони народилися просто з навколишньої дощової антиутопії. Чисті, без жодних болячок і слідів інтелекту обличчя, рожеві губи, суворі голубі очі. Брати, чи що? Двоє, класичний варіант: один тримає, інший б’є. Те, що вони збиралися робити, громадська думка не надто засуджує. До бійок у сільській місцевості мало хто ставиться як до насильства, правопорушення, це радше своєрідна фізкультура, що сприяє всебічному розвиткові агропромислової молоді. Видатні люди з замилуванням описують у старечих мемуарах, як ходили в юності „село на село”, як парубки „хрестили” зайд. Це я не зараз філософствую, це я думав тоді, перш ніж запитати: - Що вам, хлопці? Я не маю часу. - Шоооо? – запитав той, що менший (менші завжди зухвалі надміру). – Ти хто? - Олег, - відповів я, симулюючи зверхній спокій термінатора. - Ги, - обоє посміхнулися, мов клоновані, показавши такі зуби, що Асоціації стоматологів України слід було б учинити групове харакірі. Ну чому в людей, які навіть слово „гігієна” без трьох помилок не напишуть, бувають саме такі казково бездоганні зуби? І ніяких тобі щіток, паст і лікувальних гумок. – Олег... Їхні наміри були написані на цих обвітрених обличчях і пролетарських кулацюгах. Іншим разом я б неодмінно взяв участь, хоча б із солідарності з українським фольклором, що зробив рукоприкладство лицарською забавою, а відтак запрограмував цих дітей природи на відповідні дії. Якби хоч трошки ближче до мого дому, я навіть запропонував би: хлопці, почекайте-но мене хвилин десять, я зайду, почитаю лист, а потім повернусь і ми файно почубимось. Але до дому було далеко, і хтозна, чим могла закінчитись наша розминка. Був альтернативний вихід – спробувати налякати їх грізним іменем Вовки Мумарова; навіть якби подіяло лише частково, і хлопаки схотіли б пересвідчитись у нашому з ним знайомстві, для Вовки виїзд на природу тільки в радість. Але могло й зовсім не подіяти. Перспектива не потрапити додому взагалі й не прочитати того клятого листа не залишала мені жодного вибору. - Не знаю, як ви, хлопці, - пробурмотів я, не чуючи, що говорить високий, хоча його міміка була досить виразна, - але я роблю ноги... – і на цих словах зробив перший, дуже цілеспрямований стрибок у напрямку волі. На моєму боці була природа. Еволюція, що не лишила шансів велетенським тиграм із півметровими іклами чи печерним ведмедям розмірами з танк, але піднесла на вершину мізерну людинку, що не соромилася вчасно давати драла. Божа справедливість у вигляді холодного дощу, під яким так неохота за кимось ганятись. На їхньому – вулички їхнього рідного села, топографії якого я гаразд не знав, і міг елементарно забігти до якогось зручного для них глухого кутика, якби був бовдуром. Але я не бовдур, тому біг просто вздовж головної дороги, по якій, обганяючи нас, пролітали оточені хмарами бризок машини. Сподівався, що мій запас ендокринного пального виявиться більшим за їхній. А знаєш, було щось таке несказанно чарівне в цьому леті по узбіччі сільського „асфальту”, щось вартісне, від чого хочеться спинити мить. Дощ, і з-під ніг вилітали грудки погано змоченого пилу. Все, що могло пульсувати, пульсувало, гупало у вухах, стріляло в нутрощах, ламало в колінних суглобах. Сіре розпливалося обабіч у дві засвічені кіноплівки. Я думав про різну дурню: про те, чи не занадто я вимахую руками; що про це все думають люди в машинах; що б ти подумала, якби це побачила; що робити, якщо таки наздоженуть; як живі люди вмудряються бігати марафон; чи можливо, суто гіпотетично, взагалі хоч якось пояснити моїм переслідувачам ситуацію з газетою, листом, тобою й Дідом; чи не здохну я від больового шоку, коли зупинюся і вслухаюся в ножі, які штрикають мене у печінку. Один навушник вилетів, коли я так по-дурному відчайдушно від них скокнув, а в іншому була музика. Таке було відчуття, мовби є лише одна половина світу, а інша – порожнеча, тупіт моїх ніг, тупіт мого серця, і десь позаду ще один осередок глухого тупоту. А, ну вони ще кричали щось нерозбірливе. Ну чого ви кричите, хлопці? Бережіть дихалку. Все це було дуже динамічно й часу (якщо там взагалі можна було говорити про час) забрало дуже мало. Мені не стало про що думати, і я почав рахувати стрибки, а з ними – вибухи серця в голові. Це було абсолютно не смішно: дихати я вже не міг. Мені раптом спало на думку, що то хіба Дід за допомогою своєї служби аварійного натхнення міг би описати це все так, щоб не було статично. І що в кожен окремий момент часу ми являємо собою кумедну скульптурну групу. І тут вони, здається, відстали. Коли здається, треба хреститись, а в моєму випадку – бігти далі. Ніхто не заважав їм, у темпі відновивши свої внутрішні резерви, наздогнати мене десь неподалік, бо, якби я зупинився, вже не зрушив би з місця без сторонньої допомоги. Треба було бігти. Ну, я собі біг. Вірніше, не я, а мокрий від дощу й поту шматок болю й гормонів самозбереження. В тому місці, яким думають, геть почорніло. Ну. Ну... Ще. Трошки. Інакше це все було без сенсу. Дорога непомітно зробила досить крутий віраж... Мій автопілот побачив звабливий прохід між двома городами, глибокий, темний, з густою рослинністю біля входу, і я пірнув, зробивши для зміни курсу останнє можливе зусилля. Там була солома, мокра, багато, ціла купа. Я на неї впав. Завалився, мов лантух, здригаючись у муках, народжуючи великого, колючого, рухливого дикобраза. * * * Лежав я на соломі довго. Згори падав дощ, особливо рясно, як мені видавалось, на обличчя. Боліло все несамовито, але чомусь кортіло сміятись. Все-таки купа натуральної соломи – чудова штука в цьому світі, де так мало лишилося справжнього. З села я прийшов, до села й повернувся. А воно зустрічає блудного сина найвеселішим своїм колоритом. Сигарети промокли, хоча були наче в пакетику, ну, „Мальборо”, тобто. Я здогадався встромити другий навушник, музика стала на місце, але це наче посилило відчуття дощу, або, як тоді видавалося, кристалізувало сам дощ в апофеозі його паскудності. Дивився на будинки, і під музику мені примарилось, як усередині, в освітлених жовтим світлом жлобських кімнатах тремтять у недоброму передчутті сім'ї, аж поки, незважаючи на стіни й дах, зневажаючи їх, у хату починає вільно проникати холодний дощ. Я просто хочу, щоб ти це відчула. ... До села й повернувся. Всі ті роки, поки була ти (ух, як повіяло від цього слова – „роки”), я відповідав на екзистенційне питання „жити близько чи далеко?” однозначно. Всупереч усім законам співжиття, це ставало дедалі солодше, перетворюючись на рутинну повсякденність: кидати недомальовані шаблони ґудзиків, щойно годинник покаже шосту, летіти до тебе, маючи на дорогу нескінченні вісім хвилин, хотіти до тебе, довго тримати палець на дзвінку, аби він поверещав тобі дурним голосом, пригортати тебе, любити тебе, кохатися з тобою, просто тихенько стояти й дивитись на те, як ти щось там вичитуєш у своїх довідниках і журналах, тинятися по хаті, надокучати тобі, провокуючи мікросварки, що завершувались п’янкими сценами єднання. Тому тоді, як у голові мені нарешті почорніло, на верхній полиці в задушливому поїзді номер 97, що повзе до Львова через Поділля, я зрозумів, що до хати більше не вернуся. В ті перші дні я поводився класично. Спочатку намагався втопити тугу в вині, але виявилось, що в ньому тонуть лише залишки позитиву, а туга залишається плавати на поверхні. Очманілий від роботи, загіпнотизований внутрішньою порожністю, я засинав на стільці писком у клавіатуру, а вранці Костя будив мене стусанами в бік. Спроби випустити тугу з димом виявились порівняно вдалими; саме тоді я став клієнтом свого старого знайомця Руці. Ніколи не розумів: навіщо цей олігарший синок продає траву? Романтика, адреналін? Але мені подобалось у Руці те, що він охоче надавав притулок, складав компанію й не заперечував проти зарюмсаних філософій. Ми валялись на підлозі, розстеливши стьобані ковдри, в одному з його численних напівпустих помешкань, і провадили, ледаче випльовуючи з себе слова, нескінченні елегійні розмови. Це допомагало згаяти час, стабілізувало саможаління, але зовсім нічого не міняло. Я не мився днів десять, заріс осоружною щетиною і всюди ходив лише пішки, бо гроші лишилися замкнені вдома. Спершу небажання вертатись додому ґрунтувалось на чистій емоції; тоді, як трошки розвиднілось у голові, оформилась певна логічна причина. Якщо я сидітиму вдома, буде занадто помітно, що я тебе чекаю. Ну, тобто, я тебе і так чекав. Але так виглядало, що мене викинули, а я лежу тихенько на тому самому місці, де впав, і сподіваюся, що повернуться й заберуть. А я ж мусив мати гордість. Я покинутий, але ж я людина. Пройшовши реанімацію часом, я привів себе до відносного ладу над умивальником у туалеті, вибив у Кості аванс, купив газету з оголошеннями й почав шукати собі нову квартиру. Якось несамохіть подумалось: а що, як житиму десь далеко? Прокидатимусь рано, повертатимусь пізно, триматимусь за кишені в забитих маршрутках, повітрям дихатиму. Штучні ускладнення, наповнювач для спорожнілого світу. Якраз пальцем утрапив у Вірине оголошення. І ця Віра, вже тоді, по телефону. Я помітив її відразу, незважаючи на загальний туман. У ній було щось таке, що змушує мене повторювати ненависний мені чоловічий концепт про наявність у жінці „чогось такого”. А туманило в голові невпинно: тоді, як зустрівся з Вірою та її чоловічком у центрі, як їхали з ними на маршрутці в село, ще маючи про що говорити, коли я боязко заходив у прохолодний коридор, завмер від миттєвого нападу агорафобії посеред несподівано просторої кімнати... Чарівно. Тепер я почесний засланець. Овідій у Томах, чи там, не знаю, Наполеон на острові. Отут ми будем жити: музика і я. І ніякої тебе. Жодної. Останню ніч я перебув на офісній канапі, а ранком, викликавши бус (повторював разів десять, що потрібен вантажний, а все одно прислали пасажирський), занурився в переїзд. Речі я складав у торби, пакети, ящики, а коли не стало тари, носив оберемками й кидав на сидіння. Було б набагато швидше, якби допоміг хто-небудь із друзів. У мене друзі є, просто саме в той день було всім впадлу. Або, дотримуючись золотого правила евфонії, „всім упадлу”. Водій ненапружено курив, зіпершись на капот, йому невтямки було, чому в мене такий неживий вираз обличчя. А просто я, складаючи манатки, побачив, що твоїх речей залишилося дуже мало. Ти помалу, невеличкими порціями перевезла все до Києва. Робила це так обережно, що я не помітив нічого навіть тоді, як у шафах висіли самі поїдені міллю кацабайки, книжок поменшало втричі, і навіть зображень Діда не лишилося взагалі. Ти надумала піти вже дуже давно. Відрубувала мені хвоста поступово, видно, мене в такий спосіб жаліючи. Геть звідси, якнайшвидше, якнайдалі. Замкнув двері востаннє, лишивши на кухні гречку й макарони, в ванній – килимок і дзеркальце, на стінах – твої жартівливі малюнки, а речі твої поскладавши у дві здоровезні сумеґи. Туман наче трохи розвіяло, бо ж переїзд, а то за визначенням – щось нове. По дорозі, завернувши через Левандівку на Клепарів, я попросив водія зупинитись біля двоповерхового будиночка: хотів занести ті сумки твоїй мамі. Нікого не було дома. Мусив потім їхати навмисно, десь під вечір, щоб застати. Мама була привітна, на чай запросила, та в очі дивитись уникала. Теж давно все знає. Уявляю, що вона мала казати, якби я лишився на чай. „Вибачте, Олежку, я за вас усіма лапками, я б ніколи не подумала, не змогла, не... Але ж ви розумієте... Дитина віршів обчиталась, дитині схотілось мистецтва у першоджерелі.” Інтелігенція галицька. А я, бачте, до села вертаюсь. ...Я спробував підвестись; біль локалізувався десь навколо печінки, можна було потерпіти. Мокра тирса неестетичними грудками відвалювалась від штанів. Колючої соломи набилося в черевики, під сорочку, за комір. Тут чогось мене пройняв якийсь похмуро-рішучий безшабашний настрій, припорошений злобою особисто на Діда, наче саме він наслав на мене всі ці перипетії з холодним дощем включно. Ахтунґ, сивочолий! Ховайся в бульбу! Не буду я чекати на твою смерть, живуча руїно, незчуєшся, як усе таємне стане явним. Я робив перші, болісні ще кроки. Дощу не видно було кінця. Звідки в них там, нагорі, стільки води? ...В першу ніч на новій квартирі я заснув, не постеливши. Ти називала це „окуклитись” – один із дуже небагатьох твоїх русизмів. Мені наснився документальний сон, дуже детальний і точний, хоча було то ще за твоїх студентських часів. Ти піднімаєш очі від підручника Пономарева й кажеш: „Слухай, тут пише, що для художнього тексту вважається нормою, коли в уривку з тисячі символів не повторюється жодне слово!” – і, не діждавшись від мене реакції, додаєш: „То, напевно, службових не стосується”. Я, власне, не знав, як реагувати на це непряме звинувачення у творчій імпотенції. В мене б неодмінно щось та й повторилось. ...Зовсім помалу я шкандибав додому крізь сіре, так само неквапно надходив вечір. Ще одного такого контакту з місцевою цивілізацією я б не витримав, але то було б забагато навіть для такої майстрині іронічного жанру, як „доля”. Парубоцькі квартири завжди наповнені якимось духом недоглянутості, проти якого марні будь-які генеральні прибирання. В мене, звісно, немає ношених шкарпеток на плафонах чи перегнилих яблук під столом, але трапляється, що я піднімаю річ, яка впала на підлогу, лише за тиждень. Якщо навести зразковий порядок, відчуття покинутості значно посилюється. Пахощі Віри, миттєво заповнюючи хату, так само швидко вивітрюються. Причина не в запаху: можливо, ця вільготна, збудована ще за цісаря Франца-Йосифа вілла була від початку призначена бути кублом самотності. Ми ж не знаємо, яку самотність має природу: можливо, це якесь поле, чи там енергія, чи радіація, що здатна накопичуватись у стінах. ...Вже нині, я сказав то собі дуже впевнено, почну писати книжку. Незалежно від того, що саме буде написано в листі. Чи ти жива там, чи мертва. Зрештою, це вже не з міркувань помсти, а заради Правди, Справедливості... (Сказавши це про себе, я раптом завважив, що ці слова десь зникають. Повторив ще раз: Правда, Справедливість. Нічого, жодних імпульсів, жодних ознак душевного збурення й серцевого горіння, тільки глухе відлуння від стінок – нема ніякої Правди, ніякої Справедливості, принаймні в мене всередині. Самонавіювання не вийшло; але для чого тоді я насправді писатиму?) Усі мої логічні побудови розвіяло раптовим звуковим штормом, як то буває всередині моєї музики. І то правда: так значно простіше. Раз музика зі мною, значить, я роблю все вірно. Я завжди кохатиму тебе, музико. Це не викликає сумнівів, тому я ніяк не мушу того доводити. ... Я не дуже люблю бувати дома. В мене тут теж є музика, але в одному кінці кімнати її збирається більше, ніж в іншому. В мене є телевізор, але від нього ще гірше. До павутиння я ставлюсь лояльно: павуки допомагають мені в боротьбі з численною комашнею, що всіляко прагне зі мною співмешкати. Влітку я неохоче прочиняю двері й вікна, а взимку не палю грубку, доки з рота не піде пара. Весь посуд мій – чайник та каструля, і Віра, в пориві материнських почуттів запропонувавши мені колись приготувати щось „смачненьке”, нарвалась на спалах праведного гніву. Моя квартира не для того, щоб у ній жити, а для відчуття, що мені є куди повертатись. Ця хата – Вірина материзна, вона провела тут кілька років свого дитинства і має море пов’язаних із цими місцями ностальгійних сентиментів, які, виявляється, з переходом до „зрілого” віку посилюються. Віра небагатослівна, тож картинки з чужого дитинства чарували несподіваним мінімалізмом, фабульністю, точністю абрисів. Я навіть дався раз витягти мене на своєрідну екскурсію місцями її найяскравіших споминів, що нічим не вирізнялися з навколишнього села, але оживали у Віриних розповідях такими, якими були три десятиліття тому. Квартира стояла пуста, її тримають для сина, вісімнадцятирічного нероби, що втік від сімейної відповідальності до міста, порушивши батьківську волю і навідріз відмовившись іти по чиїхось стопах. Малий десь там вступив, декларує самостійність, живучи в якогось там знайомого мужика, що змушує Віру на повному серйозі побоюватись за синову орієнтацію. Вона питала мене, чи не маю я десь підхожої вакансії для її золотця. Гострі напади материнства прикрашають жінку, але роблять її сексуально непривабливою. ... Цікаво мені, чи довго я йшов. Бо точно знаю, що кроків зробив чимало, і води на мене вилилась ціла прірва, а скільки це тривало в перерахунку на час? Вечір відчутно наблизився. Мимобіжні машини пару разів обдавали мене струменями бурої суміші пилу з водою, але враження на настільки мокру людину справити не змогли. На кінцевій маршрутки якраз розходився невдалий імпровізований базарчик: бабки волокли відра з непроданою кукурудзою та дрібною паперівкою, цигани згортали вологий від дощу секонд-хенд, а злий промоклий охоронець кавунів ніяк не міг накритися цератою. Тут я часом, маючи з собою гроші, спиняюсь купити якихось фруктів. Фрукти – м’ясо літа, і коштують у середньому дві п'ятдесят, та й то через несподівано дорогий виноград. Звідси було йти зовсім недалеко, але цей останній відрізок шляху дався мені найважче, бо почало нав’язливо думатись, по-перше, про лист, по-друге, про те, як мені реагувати. Мене завжди збивала з пантелику перспектива смерті когось із близьких, бо я знав, що буду вбитий горем, але, поза тим, навіть не уявляв, як мені діяти. Чи не виглядатиму я бездушним, якщо пересиджу відведений для страждань час на відлюдді; чи не виглядатиму я по-ідіотському на похороні, поминках, дев’яти- і сорокаденних сходинах, коли всі очі дивитимуться на мене й на зморщеного, ветхого деміурга, якому ти віддала перевагу. Страждати, коли хтось помер – це роль, від якої не можна відмовитись, але як мені ділити її з Дідом? Поки сходив на ґанок і порпався в кишенях, шукаючи ключі, я нараз усвідомив усі глибинні причини мого страху. Все банально: якщо я нагиджу Дідові на голову досить шумно, як я то планую (а книжку я почну вже сьогодні!), то в мене зникне будь-яка надія перебити цю першу славу ще якоюсь. Можна бути поетом і художником, як Шевченко (не Борис Петрович, а той, великий), актором і політиком, як Рейган, але Cальєрі й Моцартом в одній особі – навряд. Книжка – мій вирок, той надгробок, що задавить потаємну віру у високе призначення, хоча б вище, ніж „отой, що витяг на світло брудну білизну нашого Поета”. (Я вже відчинив двері, стягував у коридорі просякнуті водою лахи). Єдина мета цього викриття – щось тобі довести, а я не Данте, щоб доводити померлій. Ходив по хаті зовсім голий, вимкнувши музику, чуючи тільки шум дощу на вулиці, намагаючись не дивитись на конверт на столі, цей символ невідворотності. В мене було таке відчуття, що він не долежав свого, що йому б іще хоча б пару днів перебути в цій досконалій цілісності. Щойно отримавши його, я довго вдивлявся у своє ім’я з прізвищем, у нашу адресу, виведену гарними округлими буквами, і думав, чому немає зворотної адреси. Може, ти думала, що я собі її занотував, коли був там? Ні, я нічого не нотував... Може, в тебе її вже немає? Або ти якось знала, що мені не буде що написати у відповідь? Лихо мені з тобою. Mulier pulchra, як казав один святий, est janua diaboli, via iniquitatis, scorpionis percussio. Або, якщо простіше, від жінок самі неприємності. Хіба він не правий? Цю фразу я, між іншим, вичитав у романі, який оце вчора почав. Автор там якийсь гагауз, прізвище смішне, Казани чи Ковзани, а називається „Алергія”. Ця книжка зараз модна, бо автор, виявляється, ще на початку дев'яностих передбачив епідемію нетипової пневмонії. Почитай, рекомендую. Розпечатувати лист було треба, а не хотілось. Можеш це назвати хоч боягузтвом, хоч як. Я потинявся босоніж по кімнаті, перекладаючи частини гармидеру з одного довільного місця на інше; потім перемістився до кухні, видобув із холодильника якісь харчі в пакетику, про які давно забув. Вони виявились частково придатними до споживання, тож я, відтинаючи ножем тоненькі шматочки, жував якнайповільніше, сподіваючись на прихід апетиту в процесі. Але він би не прийшов, навіть коли б то були равіолі зі шпарагівкою у пташиному молоці – ковтнути було майже нереально. На шафі надокучливо бурмотіло кухонне радіо, поки я його не скрутив. Гола людина, що стоїть біля столу й відрізає незрозумілу їжу від великого шматка – одне з тих видовищ, які виправдовують ядерну війну. - Самотність, - сказав я з набитим ротом, як мене вчили не говорити, якщо хтось бачить. – Ти тут? Відповіді не було, і я пішов, похиливши голову, читати всю правду. Повагавшись, я взяв його в руки, цей клятий конверт. Зволікаючи ще мить, вирішував, чи розрізати ножем, чи роздерти. Врешті – роздер. Від того, що було на внутрішній стороні, мене пробрали такі дрижаки, наче весь мій збайдужіло-невиспаний спокій змело одним помахом величезної щітки. Конверт було склеєно з невдалої ксерокопії газетної вирізки; я сам себе не чув, поки розгортав його на столі й дивився, дивився на те, що вже бачив кілька годин тому. Ні, то були ніякі не „Факти”, а якась безіменна газетка. Трохи подібно, але тільки в першому наближенні, дуже дивно, що я був такий переконаний. Фото було саме те, з неслухняними пасмами на чолі, змученою усмішкою й нерівно загорнутим комірцем сорочки. Але, звісно, то не був некролог. Матеріал називався „Поезія мезальянсу” (правда, краще було б „Поетика”?) і починався словами „З неперевірених джерел”. Від хвилювання схибив механізм переведення знаків у образи, тому я сприйняв це так, наче це ти – вода, ти струмуєш із якихось неперевірених джерел. Далі рядки витерлись, але можливо було вгадати абриси деяких слів – „зв’язок”, „чоловічу силу”, „творчого натхнення”, „молодість”, „кохання”, „лауреатові”, а найчастіше – „ювілею”; чи не вісімдесят тобі минуло, голубе сизий? Ось воно, значить, як. Шкандаль, розголос у жовтій пресі. Човен кохання зазнав кораблетрощі, до якої навряд чи можна бути готовим у Дідовім віці. Ти нічого не робиш випадково, значить, конверт - це твій перший знак, який я не вмів зрозуміти. Що ж, перейдімо до листа... Тримаючи його ще складеним, я сказав собі, не про себе, а вголос: - Отак закінчується романтична гонитва за дійсністю, - і враз побачив слово „дійсність” у самому листі. Так буває: скажеш якесь слово, і його відразу повторить за тобою телевізор, радіо або там вивіска якась. І цей твій почерк, де місцями - креслярський шрифт, а тут раптом хитромудрі вензелі над „б” і „д” або грузинські зарубки на „з”. Власне, пташка над „й” у слові „дійсність” розкинула крила так, мовби пікірувала на принишклу жертву, а „т” нагадувало ефес антикварної шпаги. Хто б знав, що стільки агресії можна передати через банальні карлючки. Як я повільно його розгортав... Ніби від цього відтягування кінця міг якось змінитися зміст листа, на краще для мене, звісно, подалі від усяких сюрпризів. Вже розгорнувши, вже маючи перед собою, в останньому пориві бажання відкласти момент істини я пробігся очима по ідеально рівних рядках. Фраза, що впала мені в око, була: „Наша дитина”. Тисячі іплікаторів Кузнєцова синхронно вп’ялися в усе тіло. Тисячі - гострих, твердих, зовсім не лікувальних. „Наша дитина”. Зачата, певне, зі мною, бо ж не з цим твої експонатом музейним. Дитина, про яку нам ніколи не йшлося, бо завжди знаходили привід, щоб перенести на далеке „потім”. Дитина, яка геть усе міняє. На кожен квадратний сантиметр шкіри – по іплікатору, дивно, що не тече кров і не шелестить на голові волосся. Щоб не розводити тут „Сойчине крило”, наводжу лист без змін в оригіналі – він невеликий. Ні вітання, ні звертання на початку не було: лист починався словом „ти”. „Ти часто питав мене: як любить жінка? Хіба не так само, як і чоловік? Тобі хотілося, щоб відмінності насправді не було. А я, молода ще, нестигла, не годна була тобі пояснити. Ну ось, а тепер я тобі розповім. Дозволю собі говорити так, наче я – єдина у світі жінка, і немає іншого чоловіка, крім тебе. Різниця у тому, що ти нестримно палаєш і скоро прогоряєш бажанням усього відразу. Ти любиш, як і живеш, достоту так, наче це єдине твоє життя, і щохвилі втікає твій єдиний час. Я – не поспішаю любити, ніби зможу прожити це все стільки разів, скільки буде потрібно. Ти любиш тут і тепер, палко й нестримано, я – розважливо, тихо, але скрізь і завжди. Ця любов – як м'який загадковий усміх, який жінка проносить крізь будь-які негаразди, вдивляючись десь углиб. Я знаю, що я вчинила. Ніколи не насмілюся робити жодних спроб похитнути тебе у твоїй твердокам'яній правоті. Бо святі ми обоє: ти – у ображеній праведності, я – у свідомому гріху; ти – у баченні правди, я – у солодкій омані; ти – у несхибному вмінні відрізняти біле від чорного, я – у тихому знанні, що дійсність буває біла й чорна водночас. Справедливість – немилосердна. Я не намагатимусь виправдатись, бо жодні слова не виправлять того, що я тобі заподіяла. Не проситиму дати мені шанс. Але те, що я маю від тебе, є більше за будь-яке прощення. Наша дитина. Згадай, скільки разів могла вона народитись. Якби вона народилась тоді, коли я, дикувате зарозуміле звірятко, боязко віддалась тобі в руки, її звали б Передчасність. Якби тоді, коли ми розчинялись одне в одному, пізнаючи глибини й висоти й забувши про все довкола, - мала б ім'я Недоречність. Дитина, народжена в хисткі місяці, коли ми остаточно пов'язали свої долі й не знали, чого сподіватися далі, звалася б Сумнів. А потім ти мучився тим, що я віддалилась від тебе, а я – що не можу забрати тебе до себе нагору, й дитина наша була б – Відстань. Коли я сказала собі, що лише розрив по живому врятує хоча б одного з нас, ми могли б народити дитину з іменем Біль. Я зникла: далеко, нічим не торкаючись тебе, ніколи не перестаючи сподіватись найгіршого, я могла б народити дитину – Страх. З'явитись на вільний від тебе світ, коли я дозволила собі не бачити тебе щоночі у сні, склавши руки на животі, могла лиш дитина на ймення Забуття. А тепер? Коли я не забула, не втратила те, що було, перемучилась усім, що ти можеш лиш уявляти, - і все ж донесла сюди головне, - нашу дитину звуть просто: Любов. Любов у чистому вигляді: не моя, зраджена, до тебе, й не твоя, занесена часом, до мене. Та, яку можна почути, пробувши довго на самоті, не впускаючи у вуха нічий голос, окрім власного серця. Та, що з нею підносяться до Бога. Ти подарував мені дар безоб'єктної любові, втілений у цій беззахисній грудочці життя, серйозній, мовчазній, нічим не схожій на нас обох. Яке щастя, що діти людські так повільно ростуть: моя любов ростиме разом із нею, непомітно для ока, розтягнута на довгі десятиліття. Я посилаю тобі зображення нашої дитини; в листі, втім, ти не знайдеш жодного фото. Хочу, щоб ти побачив так. Так, як бачу я.” Коли я писав, - це всього кількадесят годин творчого концентрату на все моє свідоме життя, - я не міг позбутися нездійсненного бажання: передати словами (морфемами, буквами, байтами, бітами) один лиш момент в одній пісні. А музика, як на зло, ні в що не конвертується. Можна тільки переказати формально, що там відбувається: все звучить рівно, злагоджено, інструменти переплітаються між собою, і вмить усе розпадається на дзенькіт, стукіт, брязкіт, дзвін обірваних струн, писк погано налаштованої апаратури, людський стогін; це щось більше за какофонію, це так, як жбурнути цеглою у скляний кольоровий вітраж. Ця пісня називається... Неважливо, як називається. Люблю я, все-таки, людей: милі, наївні істотки. Це свого роду творча лепра. Я не думав, що Дідова хвороба передається людям, які поруч. Адже ти не знала, не могла знати, що сталося зі мною за цей без малого рік. І ніколи б не припустила, що я читав і впізнаю перекладеним у прозу той давній Дідів вірш: Синові Жахові розкажеш про жахи, Синові Споминові виплачеш спомини... Я не знав, що робити. А що б ти робила на моєму місці? Шарпнувся до виходу, широко, навстіж, безкомпромісно прочинив двері, схопився за клямку, затягнувся повітрям. Це село, це ж як великий дихальний апарат, штучна легеня. Дайте мені дихати, і я ніде більше не піду. Писатиму книжку, хоча книжкою ви не відбудетесь, це точно. Я це все вилікую. Зцілю. Якби не одна зовсім маловажна обставина, я так і повалився б у сніг. Отар Довженко, липень - серпень 2003