Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
Україна і Европа в 2001-му: десятиліття втрачених можливостей

1991 рік відкривався ентузіазмом України до Европи і ентузіазмом Европи до України. Перший ентузіазм був дещо ідеалістичним і позбавленим конкретности. Другий ентузіазм був обережнішим, але все ж це був перший за багато століть зацікавлений погляд Европи, спрямований на Україну як нову й самостійну політичну та культурну цілість. 

2001-й, ювілейний для України рік, відкривається глибоким скептицизмом з обох сторін, Україна закидає Европі прагматизм її інтересів, непослідовність у ставленні до молодих східноевропейських демократій, нерозуміння суто українських проблем. Европа дзеркально відбиває той сам репертуар докорів, переадресовуючи їх Україні, а саме: а) прагматичне ставлення до Европи (на рівні кредитів); б) непослідовність української політики, яка коливається між “европейським” та “російським” векторами; в) нерозуміння політичних та економічних проблем сучасної Европи, а відтак і неможливість синхронізуватися із ними в процесі побудови “відкритого суспільства” на теренах України. 

Звичайно, в такому розрізі це всього лиш загальна схема. Внутрішні механізми стосунків між Україною та Европою в цей останній період значно складніші, артикульованіші, в них можна вичленувати не лише драматичні провали, а й позитивні зміни. Але сьогодні вже фактично немає історичного часу на аналіз причин, чому ці стосунки не виправдали попередніх надій. Нині пріоритетним є питання майбутнього: що слід зробити насамперед для відновлення реального і результативного діалогу між Україною та Европою, а відтак і для зміни статусу України у світі? Це питання безпосереднім чином пов’язане з поняттям “національної ідеї”, до якого ми детальніше повернемося дещо пізніше. 

Складність ситуації полягає в тому, що, незважаючи на кризу в стосунках між Европою та Україною сьогодні, “бути чи не бути” України цілковито залежить від міри її інтеґрації в европейський консорціум. Можна дискутувати форми й динаміку цієї інтеґрації. Але поза всякою дискусією категорична необхідність цієї інтеґрації, якщо майбутня Україна мислиться в категоріях держави, нації, культури, а не однієї з численних мовчазних периферій анахронічної агонізуючої імперії. 

На початку 90-х це перше десятиліття української незалежности бачилося в перспективі насамперед як процес поступової – навіть не інтеґрації, а – реінтеґрації України як органічно европейської реальности в політичний та культурний простір Европи. Насправді ж фактично реальна зустріч між Україною та Европою досі ще не відбулася. Або, радше, відбулася їхня незустріч, тобто поверхове знайомство на основі гірших виявів обох реальностей, що не могло не призвести до певного взаємного відчуження. Адже ця незустріч спотворила механізми комунікації між Україною та Европою, які щойно починали складатися на початку нашої незалежности. Таким чином, замість насичення об’єктивною, “випрямленою”, компенсованою і компенсуючою інформацією для світу поняття “Україна”, відбулася зловісна проліферація застарілих стереотипів, відкрився неміряний простір найрізноманітніших маніпуляцій українськими проблемами. А це в зовнішньому контексті поставило Україну в дифенсивну позицію, слабку за означенням і загалом безперспективну в плані нових альянсів. 

На софістикованих терезах новітньої европейської політики велику роль відіграв і складний та рухомий геополітичний контекст України. Це велике питання, отже, окреслимо його лише контурно. З одного боку, маємо низку східноевропейських країн, які – за сьогоднішніми прогнозами – через три роки увійдуть до політичної, економічної та монетарної системи Европейської Співдружности. З цих країн Польща – пріоритетний стратегічний партнер України в багатьох аспектах. Але перетворення Польщі на “европейську державу” в політичному плані проломлює прірву між нею та Україною. Зрозуміло, водночас ця подія небезпечно підштовхує Україну до Росії, і не лише через занадто очевидну неоімперську стратегію останньої. Адже сьогодні спостерігаємо у світі постійні динамічні утворення ареальних “агломератів”, зумовлені невідворотними механізмами ґлобалізації. Тому Україна рано чи пізно буде змушена зробити остаточний вибір між Европою та Росією також і під тиском потужних зовнішніх чинників. Власне кажучи – нині будь-який “внутрішній вибір” України так чи інакше буде детермінований динамікою системних перетворень Заходу. 

З другого боку, Росія Путіна, цілковито іґноруючи безсилу риторику европейських ліберальних сил щодо необхідности “вирішити чеченське питання політичними методами”, перетворилася на важливого стратегічного партнера таких ключових у західному світі країн, як США, Велика Британія та Німеччина. Звичайно, в цьому партнерстві відбуватиметься завжди перманентний “конфлікт інтересів”. Але цей конфлікт не здатен переважити ролі Росії як постачальника різноманітної сировини, як нафтоносної жили для Заходу, як ринку збуту західних товарів. Відтак трикутник стосунків Захід-Росія-Україна ризикує перетворитися власне для України на Бермудський трикутник, де Україна безслідно щезне, без жодного жалю із західного і, зрозуміло, не без задоволення з російського боку. Сформулюємо цю тезу без амортизуючих нюансів: щойно Захід переконається в безперспективності України як “европейської держави”, він віддасть Україну Росії, спростивши собі тим самим політичну тактику в реґіоні. 

Тепер повернемось до “національної ідеї”. Перефразовуючи слова Брехта про героїв, можна було б сказати: нещасна та нація, яка має потребу в національній ідеї. Історичні й філософські механізми постання “національних ідей” належать до попередніх фаз европейської історії, зокрема до епохи Романтизму. Тому можна лише пошкодувати, що для сьогоднішньої України “національна ідея”, ба більше, необхідність її уточнень, корекцій, а чи й взагалі пошуку та формулювання, продовжує лишатися політичною актуальністю. 

Але так є, отже, мусимо принаймні поставити проблему “національної ідеї” України в координатах нашого часу. 

У межах цієї статті неможливо проаналізувати складну історико-культурну генеалогію “української ідеї”. Ця ідея, безперечно, має багатостолітню еволюцію і належить, на мою думку, до одного з найцікавіших феноменів в історії формування европейських націй. В синтезі можна було б сказати, що в історіософському плані “українська ідея” – через свою індивідуалістично-ліберальну та антиімперську природу – від самих своїх початків становила собою свідомий і послідовний, по-громадянському зрілий виклик монолітній універсалістській системі країн православно-візантійського ареалу. 

Але на початку Третього тисячоліття наша проекція на майбутнє має спиратися не лише на традицію української історії майже півстолітньої давности, а й має неодмінно враховувати реальності та контексти сьогоднішнього світу. 

Сьогодні актуалізація “української ідеї” в нашому суспільстві зумовлена не так об’єктивною потребою в цій ідеї, як важкою і загрозливою наявністю “ідеї російської”. Як і кілька століть тому, “українська ідея” має тенденцію до дзеркального відображення “російської ідеї”. Так само, як і в минулі часи, починаючи від Алєксєя Міхайловіча і Богдана Хмельницького, “Імперії” протиставляється “Республіка”, “підданцям” – “громадяни”, універсалізму – індивідуалізм, ексклюзивності та агресивності – толерантність і відкритість до Іншого, готовність до цивілізованого ненасильницького з ним співжиття. Звичайно, це дзеркальне відображення “української” та “російської” ідей великою мірою методологічно виправдане. Адже воно породжене значною кількістю об’єктивних історичних факторів, сьогодні не менш актуальних, як і в минулі століття. 

Одначе, ці фактори ризикують стати остаточною пасткою для сьогоднішньої України, – пасткою, яка перешкодить їй перейти в новий історичний час. Так, Росія продовжує залишатися імперією, або, точніше, – не полишає ілюзій продовжувати існувати як імперія і на майбутнє. Природно, доки існує ця ментальність, ні про які глибинні структурні трансформації російського суспільства в плані демократії не може йтися. Також зрозуміло, що – якщо не враховувати краху білоруської державности, безвихідної трагедії Чечні і латентних трагедій ще кількох автономій на території Російської Федерації, – першим сусідом Росії, який відчуває вагу цих гангренозних імперських амбіцій, є Україна. 

І все ж, на мою думку, саме тепер настав час відірвати “українську ідею” від “російської”, припинити цю патологічну залежність першої від другої. І це життєво важливо для України сьогодні, щоб вирватися з полону гальмівних інерцій своєї історії. Йдеться, власне, про ІНТЕРПРЕТАЦІЮ “українській ідеї”: переставши бути дзеркально протилежним відбиттям “російської”, тобто припинивши відчувати антагоністичну “російську ідею” як полемічну точку відліку, ця ідея відразу зміститься в іншу систему координат. Одним словом, “українська ідея” як своєрідний, але комплектуючий сеґмент “ідеї европейської”, а не конче і/або виключний антипод “російської ідеї”. Подібна постановка питання цілковито змінює перспективу реалізації “української ідеї”. Розширюється, збагачується і – творчо ускладнюється її контекст. Хоча б тому, що ґлобальна “европейська ідея” теж знаходиться в стадії самоаналізу. Европа ще тільки перебуває в пошуку своєї нової ідентичности, побудова якої виявилося набагато складнішою, ніж уже завершене карбування евро. Европейські країни часто не здатні виробити спільної позиції щодо багатьох ключових проблем сьогоднішнього світу, а навіть своїх власних. І йдеться не про труднощі моментальних ситуаційних рішень, а про континентальні стратегії в життєво важливих сферах. Але все ж европейський простір має єдиний фундамент, який дозволяє Европі відчувати свою геокультурну єдність. Европейський простір продовжує залишатися простором старих демократій, у якому поняття закону та громадянських свобод недоторканне. Основоположна для европейської культури філософська концепція свободи індивідуальности історично перетворилася на органічну необхідність, а відтак і право свободи цілих держав і націй. Не випадково на міжнародному конкурсі на мотто нової Европи, проведеному в 2000 році, одним із “кандидатів” було мотто, запропоноване Італією, яке звучало латиною так: “In libertate сопіипсtі”, “Об’єднані свободою”. 

Нині, однак, здавалось би, є чимало підстав заперечити цю мою тезу. Третє тисячоліття насправді почалося в Европі і в цілому на Заході ґлобалізацією всесвітньої корупції, а отже, порушенням і закону, і демократичних норм. Вибори Президента в США довели й так самоочевидну річ: Президенти найчастіше є заручниками потужних фінансово-олігархічних угруповань. І перемагає в цій “сутичці гігантів” на виборах не той, чи інший кандидат, а той, чи інший фінансово-олігархічний гігант. Але на цьому не кінець. Міністерство Закордонних Справ Франції звинувачене в незаконному продажу зброї. 3 дна історії піднімаються документи, які наздоганяють навіть тіні Раджіва Ганді та Олафа Пальме, засвідчуючи нібито і їхню причетність до світового перемиту зброї. 

Додаймо до цього ґлобалізацію кримінального мовчання влад, яке призвело до вибуху “коров’ячого сказу” на планеті. Виявляється, – але це виявляється лише сьогодні, – що мовчання Великої Британії почалося задовго до мовчання Совєцького Союзу про Чорнобиль. Виявляється навіть, що в Европарламенті давно курсували документи з грифом “таємно”, основна мета яких була блокувати будь-яку інформацію про вищезгадане явище задля знову ж таки захисту фінансових інтересів. 

А щоб картина була повнішою, слід, може, додати щойно відкритий факт ефективної допомоги американської IBM гітлерівській Німеччині в раціоналізації роботи нацистських концтаборів. Так що своєю смертю мільйони і мільйони жертв нацистського геноциду зробили великий внесок у вдосконалення наших з вами незамінних помічників комп’ютерів. Коротке замикання історії Европи XX століття. 

Приклади можна було б множити, Але не варто, оскільки всі ці факти об’єднані одним складним і ніким ще до кінця не прозондованим явищем. Пише з цього приводу Салман Рашді: “Ласкаво просимо в Третє тисячоліття”, в якому “є і залишається велика окультна влада, що виковує і згинає нашу епоху. – імперія, чиє існування заперечується і яка насправді щодня дедалі більше розпросторюється [...]”. Ця “імперія” – це Влада, і за таких умов немає жодної різниці, права вона чи ліва. Вона – Влада, і цього досить. Недарма стаття про останні події в Україні, надрукована в авторитетному англійському часописі “The Economist” (2001, 10.03), мала лаконічну назву: “Power wins”, “Влада перемагає”. Тому ступінь корекції влади, ступінь її демократичної делімітації – це завжди і за будь-яких умов питання рівня громадянської зрілости суспільства. 

До всього ми є сучасниками і справді ґлобальної трансформації цілої політичної структури світу, – трансформації, яку можна хіба порівняти з початком нашого століття, позначеним світовою війною, крахом імперій і консеквентними тектонічними зсувами всієї людської цивілізації. До, умовно кажучи, падіння Берлінського муру, маючи біполярну структуру, сучасний нам світ був чорно-білим, причому колір білий і колір чорний залежав відповідно від кута зору зацікавленої сторони. Після 1991-го жорстко маніхейська структура світу вибухнула. Нині ми маємо справу із постійно рухливим puzzle’ом нових реальностей, в якому не може існувати монолітної унітарности. Тут домінує принцип неперервної еволютивної трансформації, полівалентности явищ, ареальности їхнього розташування. Ось тому й для української реальности питанням першочергової ваги стає питання як ширшого, так і вужчого КОНТЕКСТУ, в який ця реальність входить, – і контексту знову ж таки мобільного, а отже, придатного до модифікацій. 

Через те, з моєї точки зору, абсолютно необхідно вивести проблему “української ідеї” із гіпнозу мітологічних та ідеалістичних трактувань, Також вона має вийти з того, що я би наважилася назвати “політичним вертеризмом”. З одного боку, маємо суспільство, – а також значну частину його політичної та культурної еліти, – просякнуте граничним цинізмом та індиферентністю. З другого боку: знову ж таки значна частина політичної та культурної еліти України хвора на вищезгаданий “політичний вертеризм”. Подібно до ґетевського Вертера, ця еліта, зробивши гірке відкриття щодо недосконалости світу, готова гордо відмовитися мати з ним справу і, таким чином, приставити до власного лоба пістолет. Обидві ці позиції є всього лиш двома опозиційними екстремізмами, а відтак і синонімами громадянської незрілости українського суспільства. Це суспільство і сьогодні продовжує часто мислити непродуктивними абстракціями, надчасовими мітологемами, “приблизними” поняттями, що неминуче призводять до аберацій у сприйнятті сучасних реалій. Даний феномен зумовлений багатовіковою відірваністю України від світу, яка не дозволила її суспільству зануритися у живий потік інформації, вчитися, експериментувати із собою, своїми здібностями і своїми вміннями, а відтак набувати конкретного “робочого” досвіду побудови інституцій та комунікативних систем держави. 

Певна річ, ні Захід, ні сама Україна не мали надмірних ілюзій щодо швидкости побудови в пострежимній реальності демократичних інститутів та нових суспільних норм. Проте, одна справа, коли цей процес повільний, але системний, а відтак і неухильний. Інша справа, – а саме це й трапилося у випадку України, – коли процес набуває зиґзаґоподібних форм, просувається нелогічними стрибками уперед, щоб потім знову рішуче відкочуватися до висхідного пункту. І якщо щось і є неухильного в цьому процесі, то лише циклічне повернення стереотипних колізій. 

Основним програшем України за останнє десятиліття стала фактично теза “багатовекторности” України, за якою стоїть хронічна невизначеність української зовнішньої політики, відсутність у ній видимої конкретної стратегії, – власне, справжнього вектора. В цілому це і є нездатність експериментувати себе, відчувати себе собою, а отже, виступати самостійним і зрілим пропозитивним началом. Однак політика – не казка, в ній не пройдеш водночас, як у дотепних народних оповідях, “і взутий, і босий”. Через те, при всій своїй позірній плюралістичності, теза “багатовекторности” України не виявилася ознакою відкритости держави до одночасної і паритетної кооперації з багатоманітними контекстами. Хіба навпаки: саме ця теза намалювала Україну у світовому товаристві як такого собі політичного “ваньку-встаньку”. Про повагу до подібного “ваньки-встаньки” годі думати, оскільки “гнучкість” позиції вищезгаданого персонажа залежить виключно від кон’юнктури моменту, а отже, даний персонаж не має жодної історичної перспективи, жодного проекту на майбутнє. А країна, яка живе сьогоднішнім днем, є вкрай невигідним інвестиційним полем. 

Певна річ, мусимо обов’язково враховувати, що особливості ґеополітичного становища України і справді не сприяють односпрямованому вибору. Врешті, задекларовані офіційною Україною “пріоритетні стосунки” як і з Заходом, так і з Росією, могли б, звичайно, сприйматися і як життєво необхідний вибір. Але за певних умов: 1) якби “европейський шлях” України мав не риторично-декларативний, а наповнений конкретною тактикою характер; 2) якби Росія була справді демократичною державою, що вміє поважати прийняті зобов’язання та підписані угоди. 

З огляду на вищесказане, які ж можуть бути прогнози на майбутні роки? На початку 90-х спектр прогнозів був значно різноманітніший. В цей спектр входив і прогноз ЦРУ щодо неминучої дисґрегації України в 1992 p. в результаті евентуальної громадянської війни, і небезпека повернення до влади комуністичного “Jurassic Park”’y, і тріумфальний вхід України до аванґарду Старого Континенту. Перелік прогнозів можна продовжувати, однак не варто, оскільки жоден з них не справдився. 

Нині ситуація простіша, але й складніша водночас. Тому що можливий лише один вибір при наявності всього лише двох альтернатив. 

ПЕРША АЛЬТЕРНАТИВА: “білорусизація” України. Цей вираз фантомно курсує західною пресою від 1994 року. Після певної перерви він знову з’явився нині, у зв’язку із загостренням ситуації в Україні. Йдеться про нову форму русифікаційного пресинґу, – сказати б, у жанрі посткомуністичного водевілю з елементами макабри. Словом, біфштекс диктатури під соусом демократії. 

Проаналізуймо коротко, що означає сьогодні феномен “білорусизації” України. Для прогресивного крила української політичної еліти дуже характерне ретроспективне мислення. Тобто сьогоднішня історія сприймається в термінах історії плюсквамперфектної. В координатах цього мислення Україна й зараз перебуває під загрозою наступу російських танків у супроводі бронетранспортерів. 

Одначе сьогодні російським танкам зовсім не треба витрачати дорогоцінного пального на українських теренах. Процес “білорусизації” йде вглиб структурної основи Української держави. І ця небезпека по-своєму страшніша від танків. Бо супроти танків можна протестувати на вулицях чи застосовувати інші вияви громадянської непокори. Супроти ж “білорусизації” не чинний жоден вияв громадянської непокори, оскільки “білорусизація” – не моментальний акт, що має на меті зламати стрижневі явища. Це капілярний процес, який “працює” над уже розхитаними структурами. А коли фізична маса розхитаних структур дійде межі, стрижень вломиться сам собою. 

Серед таких форм “білорусизації” назвемо, наприклад, повільний і неухильний продаж українських підприємств і українських продуктивних сил російським структурам. Не випадково інформація про це завжди глуха і марґінальна. Або, скажімо, заповненість українського телепростору російськомовним шоу-бізнесом, ще вульгарнішим, як шоу-бізнес західний, але украй дійовим у суспільстві з розхитаними етичними й естетичними орієнтирами (вже не кажучи про орієнтири лінгвістичні). Чи, приміром, офіційне визнання Московського Патріархату Православної Церкви як єдино авторитетного співбесідника. Це – форми економічної і культурної колонізації країни, яка не опирається цим процесам значною мірою саме тому, що навіть не усвідомлює цих процесів. 

Окремо слід сказати про інформаційну та видавничу машину. Одним із драматичних виявів “білорусизації” України є драстична редукція українського інформаційного простору, починаючи від часописів. Це дозволило перетворити інформацію (насамперед газетну і журнальну) з одного із основних механізмів побудови “відкритого суспільства” на ефективний механізм маніпулювання суспільною свідомістю, повторюю, на жаль, в цілому ще не зрілою для адекватного сприйняття реалій сьогоднішнього світу. 

До цього додається криза видавничої справи. І річ не лише у самих видавництвах, – врешті, за це десятиліття ми стали свідками не тільки колапсу едиційної машини України, але й постання нових видавничих потужностей. Річ у самій урядовій політиці (насамперед податковій) щодо книги як фактора культури, освіти й інформації. Про це неодноразово йшла мова на різних рівнях. Але її безрезультатність свідчить сама за себе. Переповненість книжкового ринку України російськомовними виданнями (незалежно від якости цих видань, – а серед них є видання потрібні й цікаві) перетворює Україну на російську колонію з тою ефективністю, на яку не здобулася б жодна колона громохких російських танків, тим більше на сьогодні вже з іржавими гусеницями. Бо колона танків прийшла – і пройшла. А книга забезпечує стратифікацію в свідомости суспільства шарів культури, своєї та інших народів. Відтак від початку незалежности максимум коштів держави – і, до речі, максимум спонсорських зусиль діаспори, – мав бути кинутий на українську книгу. Додаймо до цього, що трагедія перерваних циклів української культури, періодичних заборон і вилучення імен і творів із органічної циркуляції культури призвела до відчуження суспільства від власної культури. Це відчуження шляхом довгої терплячої праці може подолати лише Книга, що сублімує інтелектуальний та естетичний набуток нації, надає суспільству почуття гідности та своєї вартости у світі. Але видавничий процес в Україні збувся не як система, а як спорадична мозаїка розрізнених фактів. За таких умов зменшується навіть сила дії потенційно геніальної книги, яка не стає частиною системного цілого, а відтак перебуває на периферії сприйняття, хай і елітарного. 

Украй важливим аспектом цієї – без перебільшення – гуманітарної катастрофи України є майже цілковита відсутність критичних фільтрів між книгою та суспільством. І це за ситуації, що іноді присутність деяких критичних фільтрів є ще негативнішою, як їхня відсутність. – згадаймо хрестоматійні на сьогодні літературні скандали “постмодерного” прочитання класиків тощо. Таким чином, з одного боку, маємо голослівну постсовєцьку критику, лише із протилежним зарядом, згідно з якою видатні діячі української культури неминуче є “речниками духу”, “мучениками”, “титанами” та ще, евентуально, “носіями вічного вогню”. З другого боку, псевдомодерна критика зі смаком перетворює “носіїв вічного вогню” на пацієнтів Фройда, оперуючи тим самим не так аванґардистську, як цілком анахронічну акцію. І це в той час, як і пересічний український читач, і західноевропейський інтелектуал – звичайно, на різному рівні інтерпретації, – щоб наблизитись до України, потребують аналізу постатей, творів і феноменів української культури, поставлених, нарешті, в систему загальнозрозумілих культурних та історичних критеріїв, традицій та контекстів. 

Ще однією з форм “білорусизації” України є принципове небажання створити систему культурної презентації України для зовнішнього реципієнта. Зрозуміло, в цю історичну фазу Україна і не могла би претендувати на динаміку економічного зросту, характерну хоча б для Польщі, Чеської Республіки чи Угорщини. Але наша держава має вкрай важливий “транзитний документ” на европейських теренах: культуру. І давня й модерна наша культура має велетенські здобутки. А це означає необхідність створення комунікативних інструментів та структур, здатних забезпечити формування системи культурної (а відтак і інформаційної) взаємодії України з іншими державами світу (особливо ж із тими, стосунки з якими мають для України життєво вирішальну вагу). Ці комунікативні інструменти і структури не повинні мислитися в категоріях абстрактної містики. Вони реалістичні і стандартні для всіх без винятку культур: словники, переклади, комплексні підручники з історії, з культури, літератури, мови, антології, альбоми, авдіовізуальний матеріал, виставки, діяльність інститутів культури за кордоном як важливих “регуляторів” культурного обміну тощо. 

До перерахованих чинників “білорусизації” можна додати також проблему морального виховання та освітнього зросту суспільства. Зрозуміло, релігія перестала бути виключним фактором морального впливу вже на початках постіндустріальної еволюції. З іншого боку, безперечно, що технічні й виробничі проблеми цієї новітньої цивілізації є насамперед моральними проблемами. Не менш очевидно й те, що сьогодні освітній зріст суспільства безпосередньо пов’язаний із його добробутом. Постійний відтік української молоді на Захід – на навчання й на роботу, – це трагедія ще незнаних пропорцій, це професійне і демографічне знекровлення держави, і так до краю вичерпаної і професійно, й демографічно в результаті злочинних експериментів совєцького режиму. Але ця ситуація – справжня пастка. Відтік молоді триватиме, доки триватиме економічна криза. А економічна криза не може припинитися, коли країну покидає найбільш дійова і конкурентноспроможна її сила. 

Важливо підкреслити, що серед знову ж таки прогресивної політичної та культурної еліти є тенденція звинувачувати у всіх цих формах “білорусизації” реального чи й уявного політичного та ідеологічного противника. Але противник, так би мовити, має свою роль у цій політичній психодрамі посткомунізму: він “противиться” позитивним змінам. І саме прогресивні сили, – як відомо, присутні і в уряді і в парламенті, – мають довести своє вміння консолідовано керувати ситуацією, змінюючи її на краще. 

Знову ж таки для прикладу: певні діаспорні структури вкладають кошти у фантоматичні шкільні олімпіади, нагороджують школярів за правильно написані диктанти. Це – вибудова піраміди фікцій, піраміди хисткої і небезпечної в умовах держави, яка “державність” своєї мови має лише на папері. Набагато раціональніше було б вкласти кошти в об’єктивну і авторитетну українську щонаймасовішу газету, яка була б здатна капілярно проникнути в стереотипи мислення суспільства, а також подати об’єктивну інформацію та створити собою противагу брутальним антиукраїнським кампаніям певних часописів, що, власне, професійно і систематично працюють над свідомістю суспільства, дірчастою незгірше від швейцарського сиру. Це лише один приклад із маси інших, які засвідчують невміння прогресивних сил раціонально організувати наявні ресурси, задіяти їх для реальної, а не декларативної трансформації суспільства. 

Таким чином, “білорусизація” – це справа рук не лише реальних і уявних “чорних сил”. Це є парадоксально спільна відповідальність різних сеґментів політичного та культурного організму сьогоднішньої України. Ось тому відмова від “політичного вертеризму”, з одного боку, та від традиційної, врешті, для переважної більшости европейських еліт, – анархічної і персоналістської амбіційности, а відтак і солідаризація прогресивних сил в межах певних конкретних проектів – це був би перший крок до створення широкого фронту опору процесам “білорусизації” України. Без ілюзій, що процеси “білорусизації” відразу припиняться: їхня сила й тривалість безпосереднім чином залежатиме від здатности до консолідації свідомої частини українського суспільства (враховуючи також присутність у цьому суспільстві свідомої ж таки в громадянському плані частини національних меншин; адже не імперська, а сама глибоко демократична форма стосунків українського соціуму з його національними меншинами є однією з ознак “европейськости” України). 

Зрозуміло, якщо “білорусизація” України зайшла б надто вглиб Української держави, то Україна як військово-політична колонія новітньої Росії втратила б остаточно і назавжди будь-яку історичну перспективу. 

Крім цього невтішного сценарію, можлива ДРУГА АЛЬТЕРНАТИВА: умовно кажучи, “европеїзація” України. Природно, обсяг цієї статті не передбачає розгляду ані самого поняття “европейськість”, ані політичного еквіваленту цієї історіософеми – нової Европи з вічно рухомими кордонами, із складним процесом формування її нової ідентичности. Врешті, на цю тему існує велетенська наукова література. 

Обмежимося лише припущенням, що і в цьому другому варіанті Україна теж не відразу позбудеться свого “колоніального статусу”. Врешті, перед Україною – якщо колись вона й справді дійде до порогу входу в Европу, – стоятимуть ті ж самі труднощі, які сьогодні переживають Польща, Чехія й інші країни цього кола. Не забуваймо, що Швейцарія і Норвеґія в результаті всенародного референдуму відмовилися входити до ЕС; Англія погодилася увійти до ЕС, але не до монетарної системи Союзу, яка набуває чинности від 2002 року. Адже інтеґрація в Европу означає добробут лише на наступних етапах. А на початковому етапі інтеґрація спричинює надзвичайно складну реструктуризацію всієї системи виробництва, масивну технологізацію, а відтак безробіття і нескінченну низку матеріальних, фінансових і психологічних проблем, типових для періоду адаптації до життя в цих нових европейських координатах. 

Додаймо до цього проблему національних мов на теренах нової Европи, що поділятимуться на “транспортні” (вейкулярні) і “нетранспортні”, а, простіше кажучи, на “імперські” й “неімперські”, тобто знову “великі” й “малі”. Додаймо також проблему уніфікації освіти, яка потребуватиме ґрандіозних фінансових витрат та застосування велетенських людських і професійних ресурсів. І якщо ера ґлобалізації, як стверджують, започаткувала кінець національних держав, то як впишуться в цю систему Україна й інші країни східноевропейського ареалу, які щойно зараз – і шляхом тяжких втрат – здобулися на власну державу? 

Ще одне: задавнена неприсутність України в циркуляції ідей і проблематики західноевропейських культур, помножена на низку специфічних локальних обставин, не може не ослаблювати її потенціал у плані рецепції, асиміляції та відповіді на зустрічні імпульси. Але чим менше Україна наполягатиме на своїй специфічності та унікальності, і чим більше віднаходитиме в собі споріднені з іншими культурами інтелектуальні й естетичні енергії, тим швидше закінчиться цей “вавилонський полон”. Україна має: навчитися говорити загальнозрозумілою мовою, яка була б антиподом “общепонятного языка”. “Общепонятный язык” в імперській інтерпретації був носієм фальшивої інформації і засобом відчуження народів у радіусі цього “общепонятного языка” від світової цивілізації. Загальнозрозуміла мова, якої сьогодні вчиться Україна і у сфері політики та економіки, і у сфері інтерпретації власної культури, не може мати ані провіденційного, ані місійного, ані риторичного характеру. Тільки ця мова стане джерелом об’єктивної інформації про Україну і засобом зближення України з іншими політичними та культурними реальностями. Тільки ця мова стане, нарешті, основним комунікативним механізмом автентичної зустрічі України з Европою і світом. 

Іншого шляху сьогодні немає. І, очевидно, не може бути. Консолідуючою ідеєю для українського суспільства має стати нині його вроджена европейська природа, культурний синтез його багатостолітньої европейської традиції, до глибини вистражданої і оплаченої занадто численними жертвами. Україна буде українською державою тою мірою, якою вона сформується як держава европейська. 

Якщо Европа сьогодні ще тільки шукає своє мотто, то багато країн вже його мають в якнайширшому діапазоні. На тлі ґрандіозного дихання канадського мотто – “Від океану до океану” – сумно звучить нагадуванням про реальні умови життя на нашій планеті багатьох народів мотто Ботсвани: “Нехай би випали дощі”. Україна, як і Европа, ще перебуває в пошуках свого мотто. Будемо сподіватися, що воно не буде схоже на мотто Фолклендських островів: “Залишитись британською колонією”. Будемо працювати для того, щоб у мотто української державности, – так само, як у мотто Франції, Німеччини і навіть маленького Сан-Маріно, – було присутнє слово LIBERTAS, Свобода. 
    
Ї, ч.22, 2001