ЕЛЕГІЯ ПРО ПЕРСТЕНЬ НОЧІ

П’яніючи отруйним чадом 
ночей сріблистих та гірких, 
дивлюся в місяця свічадо 
крізь шибу, повну світляних, 
холодних, синіх і тремких 
далеких відблисків світів, 
що, кинуті у тьму, горять 
самітні, горді, золоті, 
немов знаків санскритських ряд, 
які прадавнім сном дзвенять 
і перешіптують із дна, 
загубленого в морок дня, 
слова старої ворожби 
в ім’я землі, в ім’я вогню. 
Так віддають у владу сну 
і заколихують спочить 
серця, сп’янілі в життьовій 
нестямній, лютій боротьбі. 
І чують очі дотик вій, 
і бачать іскри голубі. 
Співають на дахах сновиди, 
осріблюються краєвиди, 
шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни, 
і місяць мертвий, місяць синій 
відчиняє п’ять брам ночі 
над містом чорним та іскристим. 
Тьмяніють ліхтарів вогні, 
і в шиби стріли б’ють сріблисті — 
це стріли зір на вишині. 
Зриваються слова з скрипок, 
в краси одчаю скам’янілих, 
і знов з портрета, з срібла рам 
мальований на полотні 
до мене кличе мій двійник. 
Як я, шалені пише вірші, 
і рецитує, і співа, 
і, замінившися в музику, 
портрет, співаючи, майне. 
Тоді червона пляма крику 
уста, мов іскра, перетне. 
До мізку, в серце, до думок 
вливає ніч, немов бальзам, 
солодку краплю божевілля. 

Годинник б’є, дві рожі, свічка 
і маска — смерті чи кохання? 
І завжди ніч і ніч відвічна 
і перша й тисячна й остання.