Доброго ранку!

Очі відкриваються рівно о восьмій, хоча йти нікуди не треба, канікули. Сідає на ліжку, прислухається. Р-раз - два-а. Р-раз - два-а. Квітуню, розумничко, ти зможеш. Тяжко, але ж не смертельно, треба лиш потерпіти. Підбадьорена успіхом, підводиться, бреде коридором до ванни. Та вже за кілька кроків на очі навертаються сльози, пересохле горло, не втримавшись, жадібно втягує повітря. Чистить зуби, захлинається, плюється. Втирає щось невидиме у скроні. Сідає на кухні на білий стілець і мружиться від білого світла з вікна. Варто спробувати ще. Р-р-р-раз. Але не два. Р-р-раз! Але все-таки не два. Ну, все. Вісім кроків до дверей. Влізає в дублянку. Хлопає по кишенях - ключі, гроші є. На вулицю, через дорогу, до аптеки на розі. Пожмакані папірці у віконце, монетки в тарілочку. Затиснувши в руці, бігом до найближчої брами. Обережно стискає пальцями голку. Зробити одну акуратну дірочку, щоб не витекло. Проколовши, щедро вливає, а пальці тремтять. У голові дурманиться. Ра-аз - два. Ра-аз - два. Нафтизин, галазолін, санорин, фармазолін, назол. Найгірша форма наркоманії - бажання дихати.


   "Я так хотіла цю дитину, а вона мене мало не вколошкала..." (Зізнання, зроблене мамою після реанімації.)

Щойно почавши усвідомлювати себе, маленька Квітослава вже обтяжила маму серйозною проблемою. Ця проблема стосувалась покарань за проступки. Так багато різноманітних виховних заходів існує для виправлення прикрих, неслухняних дітей - на будь-чий смак. Але ж Квітуня - янголя, золота дитина. Вона вчасно приходить додому, старанно робить уроки, без нагадування прибирає в кімнаті, тримає одіж у чистоті. А ще вона приносить мамі квіточки й малює для неї картинки, варить якісь зупки чи макарони до її повернення й ніколи не з'їсть ані ложки, поки мама не сяде за стіл. І все ж ця зразкова доня час від часу, з незбагненною методичністю, вчиняла якісь неподобства. Тут уже мамі ставало не по собі від того, з якою ягнячою покорою Квітослава приймає будь-яку кару. Але... Чи було це для неї карою? Не пустиш її гуляти - вона знайде собі цікаве заняття вдома; закриєш у кімнаті - сяде за малювання чи книжку; замкнена в темній коморі біля ванної, вона вигадувала всілякі історії, від чого виходила на волю збуджена й щаслива, мов після дитячого кіносеансу; так усі методи покарання, застосовувані мамою, виявлялись недієвими. Виснажливі довжелезні нотації Квітуня вислуховувала уважно й зацікавлено, а потім на вимогу мами присягалась, що більше так не робитиме; справді, саме так вона більше не робила. В результаті мама, - не могла ж вона залишати безкарними доччині бешкети, - щоразу сильніше мучилась совістю й безсиллям, тим часом як на дівчину її покарання не справляли жодного враження. Лише згодом вона зрозуміє, що намагалась боротися з кам'яним терпінням і винахідливою жорстокістю Дитинства.


  Коли вона вперше почула слово "виховання", їй було вже відоме "поховання". Все ясно: поховати - закопати в землю, виховати - викопати. 

Тато у Квітослави працює в Албанії. Столиця Албанії - місто Тирана. Але Квітославин  тато живе не в Тирані. Він взагалі не в місті живе. Там, де він живе, немає пошти, телефону, навіть електрики, та й теплої води, напевно, теж. Але тато все-таки час від часу пише листівки. Ще тато деколи присилає гроші. А раз він навіть сам приїхав на Різдво. Ні, точно немає теплої води там, де живе тато, - подумала Квітослава. Бо тато був весь брудний, зашкарублий. У роті в нього попсувалися всі зуби. Мама не могла дивитись на тата. А Квітослава дуже навіть могла, бо тато привіз їй подарунок - велику жовто-зелену цитрину. Таких на наших базарах не побачиш. Їсти цитрину Квітослава не буде: якщо з'їси - гам! - і нема, а так лежить, і подивитися приємно. Тато сказав: там, де він живе, таких цитрин дуже багато. А мама з кухні крикнула, що вона в цьому не сумнівалася.


  Пустою алеєю найтихішої вулички цього сонного району тьопає мале, мов зернятко, дівча в усьому фіолетовому - курточка, спідничка, панчішки, кросівки, навіть шлейки ранця фіалкові, - сама не набагато більша за той ранець; яка ж то мати пустила тебе, пташино, надвір саму? (Не могла ж мама чекати, поки вона почне справляти доросле враження.)

Бухгалтерку з маминої роботи звуть Олеся, або пані Олеся, як для Квітослави. Треба сказати, що Квітослава терпіти її не може. Вона приходить у гості рідко, але завжди невчасно. Гуска дурна, але любить усілякі сентенції, мудрі думки. Наприклад, якось ще мала Квітослава хворіла на свинку. Дуже паскудна хвороба: лежати тихо несила, а поворухнеш головою - дикий біль. Приперлася ця Олеся, коли тато був на роботі (він поділяв доччину антипатію, анітрохи її не приховуючи). Вони з мамою сіли біля самої Квітиної спальні й почали комусь там кісточки перемивати. Чи, може, плакатись одна одній. Мама їй тихо, тихо, а вона репетує, як у кіно: "Час - найкращі ліки! Час усе вилікує!" Подобається їй, повторює ще раз і ще. Думати треба все-таки. Не знати, що б могло статися з дитиною, якби мама ввечері нарешті не здогадалася зняти зі стіни годинник.


  Ніс по-закладедобу дазивається "діс". Тоді від - головдий оргад, цедтр тяжіддя тіла. Коли діс закладає вдочі, сдяться важкі, задушливі сди. Баба каже - баледьке чортедя затискає діс долодькою. 

У фільмах, у книжках сни зображують загадковим, примарним світом незвичайних подій і яскравих переживань. А Квітославі, як на зло, сниться всяка буденність. Вночі вона проживає такі самі одноманітні дні, наповнені мікроподіями, міні-радостями й кишеньковими розчаруваннями. Так було, поки вона не побачила вві сні Фашиста. Хоча Фашистом він був лише в її дитячому розумінні, а насправді ж являв собою стрункого, охайного, холодноокого гітлерівця в чорній есесівській формі. Бо фашисти - то Італія, а німці - нацисти. Була війна, окупація. Мама казала нікому не відчиняти двері, але, коли Фашист подзвонив, Квітуня чомусь пішла й відімкнула. Він стояв у дверях, не переступаючи поріг, такий високий, до самої стелі, зовсім не страшний. І щось він їй казав, а вона, звісно, нічого не розуміла. Він говорить, вона слухає, дивиться, киває головою від переляку й зачарування. Тоді Фашист розвернувся - і сходами вниз, а вона не поспішала зачиняти двері. Сказане Фашистом вона частково запам'ятала, і все своє життя шукала когось, хто допоможе це перекласти. Виросла, була вже немолодою жінкою, а все розпитувала людей, що знали німецьку, повторювала, сподівалася, що впізнають за спотвореними дитячою пам'яттю словами щось знайоме. Але прокинулася Квітослава тією самою маленькою дівчинкою, уже не пам'ятаючи слів Фашиста. Взагалі нічого з того сну не пам'ятаючи.


  Вона народилась на Великдень, тому з гордістю всім розповідає, що має День Народження щороку інакший. 

Квітославі пора снідати, але така ось прикрість. Помідорова зупка дуже смачна й поживна. Але є ще ябчанка. Хочеться ябчанки, але й помідорової зупки хочеться. Як обрати? Ось ябчанка. Ось помідорова зупка. Лихо. Це дуже погано, отак перебирати харчами. Гай-гай, Квітославо, - завжди каже мама, - є багато діток, у яких навіть крихітки хліба немає. Вони дуже хочуть їстоньки, а їхня мама не може їх нагодувати. І показує телевізор, а в ньому - голодні негренята. Їх дуже, дуже шкода. Квітославі тепер ці негренята допоможуть. Якби тут були голодні негренята, думає вона, що б я їм віддала? Ябчанку? Чи помідорову зупку? Точно, зупку! Значить, я хочу ябчанки. Так визначитись набагато легше.


  Мама гаряча. Тобто в прямому значенні - нормальна температура тіла на пару градусів вища за загальнолюдські 36,6. Але це не просте тепло. Квітослава підозрює, що мама радіоактивна.

На Святвечір - до баби Марти. Мама недолюблює бабу Марту, а та свою невістку й поготів. Але так заведено. Все-таки сім'я. В бабиній хаті тепло, вигідно. Горять свічки, блищать дощики з фольги. На столі - дванадцять пісних страв. Різко пахне оселедець. Підсихають рум'яні оладки. Ну, по п'ятдесят, каже мама. Налийте  ще, пані Марто. Квітославі - компотику, рано ще, мала. Нова радість стала, яка не бувала... Всі співають. Мама собі вже сама наливає. П'є. Обличчя в мами налите кров'ю, рум'яне, губи мокрі. Очі палають п'яно чи п'янко. Пречистая діва сина породила, - тягне вона, - ой, так-так рано, - а в самої голос оксамитово-котячий, який буває в фатальних спокусниць у кіно. Бабця Марта позирає на маму з осудом. Думає: якби не ця безтурботна хвойда, Дмитро, може, був би зараз удома.


  Ось у кого не було проблем з недоїданням. Залишити надгризене, надірване, та ще й зі слідами зубів - ніколи, вона це ненавидить! По ній завжди акуратна, порожня тарілка. 

Не йме Квітослава віри, що курячі ніжки - це справді ноги живих у минулому курей. Вона вигадує собі й вірить, що вони дозрівають на спеціальних деревах, де висять цілими гронами на гілках, підпертих арматурою. Цим поживним плодам надають форму ніжок, аби розпалити в людей апетит. Якщо ж то справді ноги, то хіба виправдовує смерть нещасної Ряби одна вечеря маленької дівчинки? Поки діти таке їдять, їх ніяк не ізолюєш від смерті. Квітуні дуже шкода курочок. // Проте анатомію курячої ніжки Квітослава знає в найдрібніших деталях. Кожен м'яз, кожен найменший шматочок плоті має свій особливий смак, якщо його відривати і їсти окремо. Відокремлювати кожну частинку також треба в особливий спосіб. Коли вона думає про курячу ніжку, відчуває суміш гидливості від липкого жиру, що надовго залишає на пальцях свій специфічний запах, і поваги до майстерності, з якою природа розмістила навколо маленької кісточки цей букетик розмаїтих присмаків. Ця посмертна увага - наче вибачення перед птахою. 


  Квітославин письмовий стіл має в кришці порожнину, до якої можна долізти, запустивши руку по плече в шухляду. Там лежать речі, яких не можна бачити нікому. Поступово там збереться багато томів її щоденників. Нікому, чуєте?

Дев'ятирічна Квітослава розкриває коробку з новим набором фломастерів, розкладає на підлозі аркуш паперу й малює щось таке, як морський коник, але водночас як півень; домальовує почварі ослячі вуха, зміїний язик, заштриховує вільний простір фіолетовим димом; із очей дивного створіння б'ють два промені жовтого світла, а тулуб у нього сіро-голубий, на хвості ж - червоні й зелені плями. На лапах почвари вона вимальовує закруглені злі пазурі, потім, роздивившись свій твір уважніше, вирішує додати кривий шип на хвості. Картину оголошено завершеною: Квітослава виводить під малюнком нерівними, дитячими буквами: "Жіжа miжа". Намилувавшись, ховає шедевр у паперах на полиці, бо вже треба йти гуляти надвір. Але зле, напевно, сховала, бо коли вертається, чує голоси батьків у своїй кімнаті. Щось вони там схлипують, ґелґотять, бухикають, обговорюючи доччину творчість. Завваживши її, сконфужену, кличуть до себе, показують малюнок - мало не тицяють в обличчя - "що це, Квітуню? Що це ти намалювала?" - Вона ховає очі: "Не знаю. Це не я." Ну як же, Квіточко, це ти намалювала. Що це таке? - "Це не я," - вона до білизни стискає губенята, мружиться, не хоче, заплакавши, видати себе. - "Це не я, не я, не я малювала."


   "Заощаджуючи на життєво важливому" (На цій фразі Квітослава вчилась вимовляти шиплячі.)

Одинадцяти років, коли тато поїхав, і Квітуні довелося їздити до школи самій, вона була ще зовсім маленька. Таке, сказано вже, пташенятко. В курточці, з рюкзаком за плечима, вона виглядала ну геть як дитинча. На зупинці треба було втрапити в певне маршрутне таксі, по-львівськи "пижик". А ходили вони досить рідко. Коли Квітуня бачила свій маршрут, вона вибігала на дорогу й голосувала, відчайдушно вимахуючи ручкою. Але водії, не бажаючи зв'язуватися з малечею, ніколи не зупинялись. Тому, щоб доїхати до школи, доводилось чекати, поки комусь із дорослих на зупинці знадобиться той самий пижик. Так уперше Квітослава стикнулась із соціальною несправедливістю.


   "А звідки ти знаєш, що ти не є тільки тим, що про тебе думають інші?" (Це Квітослава переконує сама себе не засуджувати маму.)

Раз на тиждень, не частіше, до Квітославиної мами приходить пан Андрій. Він завжди має офіційний такий вигляд і дзвонить у двері двічі. Мама відправляє Квітуню до її кімнати. Часом вони відразу йдуть до спальні, а в інші дні сідають на кухні й довго говорять. Зі своєї кімнати Квітослава чує, як вони сваряться, мама кричить. Але потім усе одно йдуть до маминої спальні й закриваються там. Чим пан Андрій займається з мамою в спальні, Квітослава здогадується. Крім того, мамине ліжко вже старе. Якби тато був дома, він би підтягнув гайки, тоді ліжко перестало б так рипіти. Та нема тата. Мама кричить, але вже по-іншому. Потім пан Андрій збирається, поправляє краватку. Мама проводжає його до дверей. Коли він іде, мама телефонує до сусідки й розповідає: щойно знову приходив лікар. Мама знає: сусідка завжди дивиться в вічко. 


  Вона й сама любила дивитися в вічко, коли на сходовій клітці не було світла. Здригалась від несподіванки й переляку, коли люди виходили з темряви. Страшно, цікаво!

В дитинстві був у Квітослави період, коли вона хворіла на сомнамбулізм. І виглядало це досить-таки чудернацьки. Ось, наприклад, чує мама вночі дивні звуки. Піднімається, йде перевірити, що в коридорі за неподобство. Вмикає світло - а там Квітослава стоїть, руками за стінки тримається. Очі в неї відкриті, але видно, що не бачить нічого. Що ти тут, Квіто, каже мама, а ну шуруй спати! А дівчинка дивиться ніби в нікуди, але обурено, й каже таке щось, наприклад: "Y asi se que te quiero, taciturno, degollado noche - noche cuando desciendo a la vigilia sangrante de tu boca!" Ви таке розумієте? Я - ні, мама - теж ні. 


  Після відвідин пана Андрія мама стає лагідною, заспокоєною, ніколи не свариться. Якби назовсім вернувся тато, вона, може, була б такою завжди? Але ж чи схоче тато жити з нею попри весь цей бруд?

Ви зраджуєте тата, каже мамі Квітослава. Я ж усе розумію. Ви зраджуєте тата з паном Андрієм. - Як ти можеш!? Хто тобі дав право таке мені казати! - Добре, я не буду казати, але ви ж усе одно зраджуєте. - Мені боляче від тебе це чути, Квітуню. Ти все неправильно розумієш. Тобі ще... - Добре, мамо, якщо ви так кажете. Вам ліпше знати. // Але відтоді мама ніколи не веде пана Андрія відразу до спальні. Вони завжди починають зі сварки на кухні.


  "от чи нашо їси на небесах нехай світиться ім'я твоє царство твоє на землі на небі хліб нас несучий дай нам сьогодні не веди накус покусу визволи нас о блукаво бо твоє царство місило навіки і Амінь." (так молилася п'ятирічна Квітуня, пропускаючи слово "слава" - не любила його)

У неділю вранці треба йти до церкви. Бажано якомога раніше. А в інші дні Квітославі треба до школи на восьму тридцять. І в суботу теж, бо Квітослава вчиться у спеціалізованій школі. Туди ще їхати добряче, тому вставати доводиться вдосвіта. В неділю можна було б виспатися. Але в неділю треба ходити до церкви. Молитися. Ставити свічки. Храм віри, каже мама, в тебе в душі, Квітуню. Тебе ніхто не примушує ходити до церкви. Ти повинна ходити туди щонеділі за покликом власного серця. Це - нормально. 


   "Миколаївський завод поршневих кілець задовольнить усі ваші вимоги до поршневих кілець!" (Реклама на Квітославиному улюбленому радіо.)

Квітослава - пластунка. Вона любить "Пласт" і дуже йому вдячна. Там її навчили жити. Вона вивчила багато гарних українських пісень. Їй розповіли, як визначати сторони світу по лишайниках на стовбурі дерева. Дівчата Квітославиного куреня - найкращі. Коли нарешті почнеться війна, хлопці-пластуни підуть на фронт, а дівчата надаватимуть їм медичну допомогу. Квітослава це вміє, вона - майже медсестра. А коли москалі окупують Галичину, дівчата-пластунки вдягатимуть гарні пояси з вибухівкою й підриватимуться в будівлях окупаційної влади. За Батьківщину. А ще Квітослава навчилась у "Пласті" гарно вишивати. Вона вишиє собі дуже симпатичний пояс із кишеньками для вибухівки.


  Мама ліпить, і колись неодмінно зліпить із Квітослави другу себе. Навіщо їм це? Адже, якщо поглянути правді в очі, це мама хотіла би бути такою, як вона.

Крізь прочинене вікно до вітальні заповзає незаслужено розкішний першотравневий ранок. У дверях стоїть і чекає пані Олеся, пані автомобілістка, що запросила Квітославу з мамою поїхати на пікнік до озера. Мама квапить дочку, а тоді раптом суворо наказує зняти червону суконку, бо вона щойно випрана, не для відпочинку на природі. Квітослава зухвало: чому ж ви, мамо, самі брудне не вбираєте? Буря, шквал - та як ти смієш, та хто ти така, та при чужій людині! На свою біду, пані Олеся намагається приборкати маму, захистити дівчинку. Мама кричить на пані Олесю, пані Олеся ображається, мама кричить на Квітославу ще дужче. Квітослава плаче, маму це виводить кінцево. Пані Олеся ледве встигає схопити її за руку, щоб попередити другий ляпас; мама штовхає пані Олесю, та б'ється стегном об стіл. Квітослава істерично стягує червону суконку через голову, тканина репається. Всі троє ревуть. 


  Мами не було дома, прийшли Свідки Єгови й подарували Квітуні кольорові журнали. Прийшовши знов за пару днів, ці жіночки також отримали від неї подарунок - історію "Як я ходила в зоопарк", склеєну з їхніх картинок. 

Мама вчить Квітославу ніколи ні з ким не сваритись. Конфліктом нічого не досягнеш. Якщо кричати на людину, якщо ображати її, нарвешся на таку саму відповідь. Людей треба поважати, навіть якщо вони - паршиві виродки, самозакохані бовдури, козли психовані. Пихаті жевжики. Меркантильні сволоти. Бездушні тварюки. Безвідповідальні гівнюки. І правда: мама ніколи не ображає людей. Вона завжди до них привітна. Навіть до егоїстичних мудаків, лицемірних покидьків, свиней невдячних. Зате Квітославі мама жити не дає. Не буває дня, щоб не влаштувала істерику, не прочитала нотацію, не насварила спересердя на кухні, не запитала суворо про успіхи в школі. Не кажучи вже про те, як її дратує доччин вічно забитий ніс. Щось тут не так, думає Квітослава. Пильно вдивляється в люстерко: може, не людина?


  Пальці - тонкі, з хижо-червоними нігтями, перфектний манікюр! - розминають глевку глину.

Квітослава - галичанка. Тільки цим вона й рятується. Мама часто каже: "Ну, доню, ти ж галичанка..." Квітослава теж так каже. Коли подружка заляпала Квітославин зошит йогуртом, вона була дуже люта. Квітослава хотіла вилаятись дуже поганим словом. Хоч і коротким. Вона вже майже промовила "б", а потім сама собі: "Ну як можна, Квітуню, ти ж галичанка!" І замість того поганого слова  сказала добре, галицьке: "курва". Тоді злість у неї минулася. //  Їхній курінь - вона сама придумала йому назву, "Дівчата з Бандерштата" - має приміщення для зборів на Леніна. Вірніше, на Личаківській; Квітослава звикла називати по-старому. 

  А сама-то? Якби вона була мамою, а мама - її дочкою, чи ж вона не заборонила б їй нюхатися з паном Андрієм?

Оля Музичук - найкраща (напевно) подружка Квітослави. Вона зустрічається з Валерою. Пощастило їй, пра? Бо Квітославі цього не можна. Не лише з Валерою зустрічатися, а взагалі будь із ким. Мама сказала: рано тобі ще з хлопцями. Квітослава питається: мамо, а коли мені можна буде з хлопцями? Мама суворо: коли заміж вийдеш. О, думає Квітослава, йдучи до своєї кімнати. Я вийду заміж і зустрічатимуся з хлопцями, скільки схочу. Може, навіть із Валерою, якщо він Олю до того часу пошле.   


  В житті кожного є місце для романтики. А в кожному трамваї - місця для інвалідів, вагітних і пасажирів з дітьми. 

З вершини цієї гори Квітослава оглядає синьо-зелений обшир, подекуди поцяткований салатовими залисинами моріжків, і перебирає в пам'яті всі свої зраджені сподівання. Невже оце і є - Карпати? Невже заради цього були розтягнуті на кілька років задушевні бесіди з мамою, що закінчувались незмінним: ну, пустиш? За успіхи в навчанні, за зразкову поведінку, якщо цілу зиму не хворітиму - пустиш, мамо? Вони всі що, змовились, аби захопити, зачарувати її розповідями про Карпати, де юних дівчат відразу закручує вир незвичайних любовних пригод? "О, вона вже в Карпатах була, значить - не дівчинка!" - так вони жартували. В електричці, коли на видноколі постали перші опуклості гір, вона не могла звільнитись від цих думок і приглядалась до хлопців по черзі: може, цей? Чи цей? І в кожному знаходились якісь непомітні досі приваби, кожному пасувало місце романтичного карпатського спокусника, першого спонтанного кохання у її житті. Та на хлопців, як виявилось, не діють легендарні афродизіаки Карпат. Вони пустували, перегукувались, кидались камінцями, дитиніли на очах. Увечері крадькома випили контрабандну пляшку чогось не надто міцного, травили пікантні анекдоти, підсувались до багаття: зимно, гори. Цілу ніч Квітослава дихала теплом собі у спальник, а вранці, коли прийшла пора підніматись на гору, нікчемні недорицарі пустили її вперед, тож перед нею першою цей пісний світ розвішав панораму сосново-небесних слайдів розчарування.


  Оля - модна: залітає в клас, мов вихор, висмикує з вуха один навушник, дає Квітославі, пританцьовуючи, послухати стукіт і клацання вперемішку з писком і плямканням - ну, як тобі? - Так, нормально... 

Одного разу Квітослава придумала пісню. Вірніше, пісня сама придумалась. Звідкись у голову впурхнула мелодія, покрутилась там із півгодини сама. Щось таке, як гіллячка у чорториї. Тоді на ній, мов гриби після вересневих дощів, почали наростати слова. Були ті слова рідні, почувалися там комфортно. Квітославі було трохи не по собі, аж так їй подобалась пісня. Вона безперестанку наспівувала. Мусила колись попастись; так і вийшло. Подружка, Оля, почула й запитала: що це ти, Квіто, мугикаєш? Не могла ж вона відповісти, що це її пісня. Це, каже, вчора почула по радіо, ніяк відчепитися не може, нова пісня групи "Java Rain", ну, львівської, модної. Знаєш? Авжеж, Оля знала! Довелося Квіті заспівати від початку до кінця вголос, а голос у неї, прямо скажемо, не фонтан. Але на Олю пісня справила враження. "Яванці", каже Оля, просто супер, молодці, ульотна штука. Ще трохи, й вийдуть на всеукраїнський рівень. Альбом куплю, коли вийде, сто пудів. Ясно, що після цього Квітослава дуже запишалась і навіть переглянула свої плани на майбутнє: цілих півроку мріяла бути не країнознавцем, а співачкою.


  "Мамо, я зробила уроки, поїла, помилась, мені ніхто не має телефонувати. Якщо в хаті пожежа, то вода в ванні. Дуже прошу не стукати." (табличка на дверях її кімнати)

Ввечері, коли розріджена тиша заливає місто, Квітослава може чути зі свого ліжка, як перемовляються диспетчери вагонного депо. Голоси то наближаються, то віддаляються; часом можуть лунати просто в її кімнаті, часом вона лише відчуває майже беззвучний натяк на них. Їй ніколи не вдається розібрати жодного слова. Сон не йде, вона вслухається в цю театральну постановку в ефірі нічного радіо. Ніде у світі, видимому для людського ока, не зустрінеш такої барвистої гри відтінків, інтонацій, - голос чоловічий, голос жіночий, - емоцій. Вона не засне, поки не скінчиться танець звукотіней. // Квітославі цікаво: Оля, чи чула вона це диво колись? Адже живе неподалік. При нагоді вона запитує. - Ага, ясно, - відповідає Оля, - чула. Такий ambient, просто дах зриває!


  Якщо Квітославине життя уявити як довгу подорож на потязі з пересадками, то на станції "Випускний" вона потрапила під мокрий сніг. 

На офіційній частині випускного вручали грамоти й медалі. Всі подружки - Ляна, Марина, Сніжана, Тоня, навіть Оля! - отримали золоті медалі. Хлопці теж: Михайло, Павло, Ґєник. А Квітославі дісталася лише срібна. Це все через четвірку з географії. Що тепер буде? Що скаже мама? Це ж треба - з географії. Яку так старанно вивчала. Вчителька - дурепа. Квітослава вийшла на шкільний ґанок і глибоко вдихнула червневе повітря. З вікна спортзалу було чути, як налаштовують апаратуру для танців. Пристрасно захрипів Вакарчук: "Ти не одна, я не один..." Квітослава всілася на бетонні сходи. Потекла туш. Життя було закінчене.


  "Діти часом видають ті самі звуки, що дельфіни. Це я сама нещодавно помітила... Боже! Якщо я така, які ж будуть у мене діти?"

Квітослава пошила собі двох наручних ляльок - хлопчика й дівчинку. Одягла їх. "Хто ти, хлопчику маленький?" - питає ліва рука. Права мала б відповісти, що українець молоденький. Але права каже низьким голосом: "Я Вова, студент". А що Квітославі робити, коли мама не пустила її на дискотеку? Запитала, хто з нею там буде. Квітослава відповіла, що Оля, бо мамі брехати не можна. Тоді мама сказала, що Музичуки, батьки Олі, не дуже добрі люди. Тому краще буде, якщо Квітослава з нею не дружитиме, а про дискотеки нехай забуде взагалі. Бо це суцільний бедлам і неподобство. Так сказала мама. "А тебе як звати?" - питає права рука. Ліва гордо відповідає: Квітослава. 


    "Мамо, епітет - це трохи не те, що ви думаєте..." (Перше доросле Квітославине хамство.)

Хочу, мамо, вступати на географічний факультет. Буду географом, - отак каже Квітослава. Забудь і не думай про це, відповідає мама, кому в наш час потрібні географи? Де ти збираєшся працювати потім? Ось я бачу твоє благополучне майбутнє в царині бухгалтерського обліку. - Але я хочу бути географом, мамо! - Наразі, Квітославо, ще я тебе годую. Поки я тебе годую, ти не можеш робити те, що тобі заманеться. - Значить, я не можу вчитись там лише тому, що ви мене годуєте? Гм... Квітослава йде до своєї кімнати. Назавтра вона заявляє: мамо, я влаштувалася продавцем до фотомагазину. Працюватиму в другу зміну. Платити обіцяли небагато, але мені вистачить на те, щоб себе годувати. - Це виключено! Ти не будеш працювати, бо тобі необхідно вчитися! Ти мусиш здобути освіту, каже мама. Добре, мамо, погоджується Квітослава, але освіту - географічну. Мама падає на стілець, закриває обличчя долонями. Навіщо ти мучиш мене, доню, нащо ти робиш мені боляче?


  Вони ще навіть не замовили комп'ютер у салоні, а Оля вже сказала: "Побачимось у чаті". Можливість потеревенити з подружкою як мотив купівлі електронно-обчислювальної машини - це по-сучасному. 

Це несправедливо, думає Квітослава. Це ж я випросила в тата гроші на комп'ютер. І не з першого разу мені це вдалось. А в Інтернеті тепер сидить мама. Безвилазно, причому! Квітослава ображено тиняється по кімнатах, дивиться в мамину спину, чекає, коли вже мама набавиться. Нарешті! Дзвінок у двері, мама підводиться, йде в коридор, навіть не закривши Інтернет. Обережно, тихо підходить до комп'ютера Квітослава. Вона дивиться на Інтернет. Інтернет дивиться на неї. - Ого, - думає Квітослава, - ну нічого собі!


  Вона любить географію, наївну науку, що все намагається сфотографувати весь світ, але він від неї втікає. Змія Кундаліні ганяється за своїм хвостом, а довкола - слони, черепахи, меридіани, відмінники в окулярах.

Квітослава вивчає географію. Перу - велика країна на тихоокеанському узбережжі Південної Америки. Ага. Населення Перу становить близько двадцяти п'яти мільйонів чоловік. Ого. Більшість населення Перу - індіанці. Ух ти, це цікаво. Решта - метиси та креоли, нащадки іспанських завойовників та переселенців. Більшість індіанців Перу говорять мовою кечуа. Мова кечуа - одна з двох державних мов Перу. Інша - іспанська. Решта індіанців говорять мовою аймара. Дивно, думає Квітослава. Є креоли, є індіанці. Для одних є державна іспанська, для інших державна кечуа. Нащо тоді аймара? Чому б її взагалі не скасувати?


  "Відкиньтесь на спинку крісла, поки програма здійснить усе необхідне..." (психотерапія від Windows).

Інтернет, на думку Квітослави, просто геніальна річ. Там є все. А головне, там дуже просто знайти кохання! Як два пальці. Заходиш на google.com.ua, пишеш у відповідному полі: "кохання" і на кнопочку натискаєш. Ось воно, ось! Ну, це, звісно, був жарт. Але кохання Квітослава собі в Інтернеті все-таки знайде, і дуже нещасливе, отак.


  "Парниковий ефект" - це, виявляється, щось пов'язане з вуглекислим газом, озоном, атмосферою. А зовсім не те, що з нею робиться через мамин суворий режим. Ось як корисно вивчати географію!

Голоси хлопців під вікном чарують. Поки вони гомонять, не розв'язати Квітославі жодного прикладу з вищої математики. Вона вимикає лампу, робить собі кубельце на постелі: слухає, слухає. Які вони, власники цих юних, верескливих, прокурених голосів? Чим пахнуть - потом, борщем, сигаретами, життям, соняшниковим насінням, портвейном, здоров'ям? Так тяжко Квітославі повторювати про себе мамині аргументи: вони, мовляв, хулігани, бандити, шпана. Вони курять траву, нюхають клей "Момент". Від них навчишся лише поганого. Якщо вони покличуть на вулиці, не зупиняйся, йди. Ах, якби ж вони лишень покликали. Якби трохи посунулись і дали місце поряд із собою на трубі теплотраси. Лячно, солодко й кисло від пивного духу з вуст. Вони говорять просто гіпнотичні речі. "Коли Бодя вернеться, ти будеш смоктати флаг!"


  Я дуже перепрошую, чи не могли б Ви мені сказати, котра то зараз година, будь ласка?

Згідно зі статистичними даними, акуратно виписаними у щоденник, у середньому за тиждень Квітославу тричі називають "пані" й сім разів - "дівчинкою", тим часом понад 55% незнайомих людей звертаються до неї на "ти"; незнайомі хлопці двічі на тиждень намагаються заговорити до неї російською й двічі - українською; її мобільний телефон дзвонить у середньому три з половиною рази на день, а сама вона пише два sms-повідомлення; під час ожеледі вона мусить упасти як мінімум раз на два дні; більш ніж у двох третинах випадків, коли йде дощ, вона не має при собі парасолі; її викликають на 45% семінарів, на третину частіше, ніж будь-кого з їхньої групи, але в 30% випадків їй доводиться зізнатись, що вона не готова; хлопці воліють називати її Славою (вона сама терпіти цього не може), дівчата Квіткою, Квітою або Квітусею, а 70% викладачів за будь-яких обставин називають її повним ім'ям. Обведено червоною ручкою: на 20% зростає інтенсивність спілкування з хлопцями в ті дні, коли вона напахчена своїми улюбленими "Fiji". Кутики вуст піднімаються: цікаво-цікаво! 


  "Як думаєш, вона вже...? - Смієшся? Це непробивна цілка, вона такою буде, навіть якщо перепробує всю камасутру. Діагноз - хронічна незайманість." (Розмова, за яку одногрупникам має бути соромно.)

24 травня 1822 року армія Симона Болівара й Антоніо Хосе де Сукре вкупі з місцевими повстанцями розбила іспанське військо при Quito, звільнивши народ Еквадору від рабства й подарувавши йому незалежність. // Рівно о 5 хвилин по дванадцятій 2 лютого, не доживши пару місяців до свого 19-го дня народження, Квітослава, вперше в житті нахлявшись на студентській вечірці з приводу так званого "екватору", себто середини навчання, позбулась нарешті своєї цноти з малознайомим юнаком на ймення Антон. Що не кажіть, а між речами існує таємний зв'язок.


  Ще місяць після того вона боялась дивитись мамі в очі, була переконана, що в ній не могло не статись якоїсь важливої зовнішньої зміни, що всім виказує: вона тепер - жінка. 

Знаєте, які спогади осіли у Квітославиній пам'яті від першого сексу? Крім того, звісно, що її постійно трохи нудило від великої кількості й низької якості випитого. Ну, по-перше, вона майже встигла заснути, поки спокусник длубався в поламаному замку, а потім силкувався присунути до дверей крісло. Вона відкрила очі, кімната невпинно оберталась, наче вона бігла білицею в колесі. Кількаденна щетина, якою молодик підкреслював свою маргінальність, звела нанівець задоволення від поцілунків, а тоді він переключився на її оголене (до речі, також не без пригод) тіло, яке протягом усієї вишуканої прелюдії страшенно мерзло й геть усе вкрилося сиротами. Зрозумівши, що зараз має статися, Квітослава скоренько загадала бажання: "нехай не буде боляче і нехай не буде крові". Боляче не було аніскілечки, зате кров'яки - мовби з відрубаної голови. Й усе на чужі ковдри, на білі простирадла. Захоплений пристрастю, герой-коханець спершу нічого не помітив, аж йому стало в'язко й мокро. Відсторонившись, він оглянув справу своїх чересел і мовив: "Мать твою!" // Слід урахувати, що Квітослава завжди ставилась до майбутньої дефлорації як до другого народження. Невесело зустрічав новонароджену світ дорослих утіх.


  Вона віддалась чужому хлопцеві з цікавості, не в останню чергу - з бажання таємно напаскудити мамі, але й вірила в любов, яка приходить потім. Антон пішов підмиватись і щез, а на ранок замість любові - перше похмілля. 

Колись у Квітослави був кіт, і був цей кіт дуже чистопородний. Такої чистої породи, що мама не дозволяла випускати його навіть на балкон. А коту цього дуже хотілось, бо він у свої два роки не звідав котячої любові. Він і днював, і ночував біля балконних дверей. І нявкав дурним голосом. Послухайте, мамо, - сказала раз Квітослава, - а може, це в нього кохання? - Що ти верзеш, Квіто, - відповіла мама, - коти не почувають кохання. Самі ви, мамо, не почуваєте кохання, подумала Квітослава. Й відкрила нишком котові двері. Кіт щез, але за три дні повернувся замурзаний, худий і побитий. Мама плакала. Потім вона відвезла кота до ветеринара, і там він пробув кілька днів. Коли кота повернули, він більше не чатував біля дверей на балкон. Він став повільний, сонний, спокійний. Коли не спав, то жер або неквапно вилизував свою шерсть. Квітослава переконана, що йому зробили таку операцію, як у фільмі "Політ над гніздом зозулі".


  Все було б гаразд - саме сьогодні, саме зараз, - якби місяць тому не позичила Олиному залицяльнику мамину книжку. За пару днів той хлопець уже зник з обріїв. Що казати, як мама запитає: де?

Живе собі дівчинка: непроста, але й без надмірних вивихів - це Квітослава. Часом береться до переоцінки життєвих цінностей, але скоро відволікається.  Я-Квітослава - унікальна й не-така-як-усі, як і всяке "я"; вона-Квітослава - доволі типова, як і всі "вони". Чотирнадцяти років почала хвилюватись, чого ж це не йдуть перші місячні; дев'ятнадцяти років - лізе на стінку, коли трапляється дводенна затримка. Це життя: завжди знайдеться якийсь паскудний страшок, неприємне чекання, що перепсує відведений для щастя час. Її вважають нездорово веселою, занадто легковажною, вона вже давно забула, коли останній раз плакала. Зате, коли вона всміхається, люди часто розчулюються до жалю, чи й не до сліз. Таке вже в неї обличчя. 


  Прозорість струменів, що стікають під час щоранкового миття волосся - а воно також псується від надмірного догляду - і це, можна сказати, Квітослава.

Останні рази їй нагадували, що вона галичанка, в такому контексті: вона мусить здобути блискучу освіту, аби бути гідною свого майбутнього - гіпотетичного - чоловіка. Галицькі дівчата вигідно відрізняються від східнячок якраз чудовим вихованням, моральністю й розумом. Ні, в цю казочку Квітослава більше не вірить. Так зване "здобуття освіти", як виявилось, полягає у щоденному висиджуванні й конспектуванні нескінченних лекцій із різноманітних, більш чи менш важливих, гуманітарних дисциплін. Усі ці записи, навіть коли їх увечері перечитувати, не залишали в пам'яті жодних слідів, тож усе одно перед екзаменами доводилось інтенсивно фарширувати голову знаннями, які назавтра танули, мов сніг. Для того ж, аби створювати враження інтелектуалки, досить було не надто багато говорити (а Квітослава й без того небалакуча), та ще деколи ненав'язливо вставляти: "ох, усе це таке амбівалентне" або ж "ну, не треба аж такого ніцшеанства". Та ще й ніколи, - це Галичина, дитинко, - не будеш певна, що розумні очі твого співрозмовника не є таким самим маскарадом. І головне: настанови ці йшли від мами. Як думаєте: з чого мама живе? Зарплата в конторі, яка називається "маминою роботою", не становить і чверті тих грошей, які вона приносить у дім. На закономірне запитання "звідки гроші" мама відповідає неохоче й невизначено: "підробляю на фірмі". Обмізкувавши це все, Квітослава давно вже дійшла висновку: цією "фірмою" насправді є пан Андрій. Ото так. Нехай за двадцять років Квітослава не буде такою строгою, холодною коротко стриженою красунею, як мама - але й утриманкою вона не буде, це факт.


  Лискучі жовті кеди, джинсовий рюкзачок, перші веснянки на носі, коротко підрізані нігті, розгублена усмішка - одного дня виявилось, що навіть такою вона може сподобатись.

Мінус перший Квітославин хлопець, - якщо Антона вважати за нульового, - цей хлопець тиняється її кімнатами, вбраний у свій польський, як він сам каже, трофейний светр. Буває ж таке, що ганчірка робить людину більше, ніж обличчя, тіло, голос, характер. Квітослава проводжає його поглядом і думає: який би він був, коли б не цей дивовижний светр? Вона так мало про нього знає. Високий, худий, аристократичний, а як на Квітославин смак, то дуже гарний. Що він саме в ній знайшов? Адже такі, думає вона, ніколи не пасуть задніх... Не задніх... А передніх він пасе. Десь там він їх пасе, а до неї приходить відпочити, розвіятись. Думки прориваються назовні. Квітослава псує тишу, каже: - Ось ти пасеш, а я тобі нащо? - Він дивиться на неї налякано, без жодного здивування, наче відкрився якийсь його страшний секрет. Мовчить. Його звуть Микита. 


  Вже коли було давно по всьому, її мучило єдине питання: чи весь час він удавав зацікавленість? Як насправді він її оцінював? 

Невдовзі фраза про "пасеш" набуває нового, гірко-знущального змісту. Прийшовши додому вдень, Квітослава не може повернути ключ у замку, аж поки не розуміє: не замкнено. Речі виносили з цинічною перебірливістю. Пропав комп'ютер, японський телевізор, магнітофон, чомусь уподобали злодії електричний обігрівач. На кухні Квітослава недорахувалась міксера, кількох банок консервації, радіоприймача; з шафи в великій кімнаті забрали скриньку з маминими прикрасами. Такі ось ласуни, мерзляки, меломани й модники до них завітали. Разом із речами зник і Микита. З мобільного телефону, з домовленого місця їхніх побачень, і з її життя. // Мама сидить у кріслі, обіперши голову на руку, з помітним болем у голосі каже комусь у слухавку: ні, ні, грошей не взяли, не було... Та яка міліція, хіба не знаєш, як вони зараз шукають... Могорич візьмуть, а зад зі стільця не піднімуть. Квітослава гладить рукою незвично пустий стіл, де раніше стояв комп'ютер, мовчки слухає мамину розмову й думає: Микиті, чи як його там, зовсім не конче було зникати. Йому ніщо не загрожує. Вона ні за що в світі не сказала б мамі, що мала хлопця. Ніколи б не зізналася, що приводила його додому. 


  "Некрасива візьме своє розумом; некрасива й дурна - працею; некрасива, дурна й ледача - щасливим випадком; ось хіба некрасивій, дурній, ледачій і безталанній не пощастить" (мудрість пані Олесі).

Ви читали Квітославин щоденник? Це добірка гірких розчарувань, і з іншого приводу, як вилитися розчаруванням, вона до нього не звертається. Ось і зараз вона пише, витрачаючи на кожну букву трохи більше, ніж вона того варта: "Квітослава - що за ім'я? Це дуже відповідально, коли тебе так звуть серед суцільних Оль, Тань і Олен. Коли мама придумала назвати мене Квітославою, вона, певне, мріяла про дівчинку-квітку, щось неповторне, єдине в своєму роді. Тепер вона думає, що її мрія здійснилась. А насправді досить мені глянути у дзеркало, як я впізнаю в собі тисячі таких самих квітослав, у чомусь різних, але в головному однакових. Усі вони, напевно, напишуть колись у щоденнику те саме, що я зараз. І зовсім не достатньо вважати себе особливою - треба це перед собою заслужити. Так само, як любити себе можна тільки після того, як станеш людиною, яку б ти могла полюбити як когось іншого. Мені не вийшло. Я не маю нічого спільного ні з Алісою, ні з Еллі, ні з Пітер Пеновою Венді, ні з Пеппі Довгою Панчохою, ні з Арвен, ні з Амелі, ні з Роксоляною, коротше, ні з ким, на кого хотіла бути подібною. Часом я запитую: чому ні? А відповідає чомусь чоловічий голос: бо ти живеш по колу, Квітуню, по колу, по не тобою вигаданому вічному колу."


  Вона так добре знала місто, що один знайомий таксист о будь-якій порі телефонував їй, коли не знав, де знаходиться та чи інша вулиця.

Квітослава вивчає географію, вивчає історію, іноземні мови, різні гуманітарні науки. Таємно записується на курси екскурсоводів. Хоче стати гідом. Стає ним. Дуже скоро їй дають водити групи - спершу українські, потім німецькі, американські, польські. В оточенні туристів Квітослава схожа на сіруватого жвавого метелика, що трохи зарано вилетів і кружляє над весняними талими снігами, на в'юнку міль. Жодна львівська панночка не прогулювала приїжджого кавалера лабіринтами рідного міста так пристрасно й романтично. Вона зникає в темряві брами, звідти кличе спантеличених іноземців: - Ходіть сюди! Вона малює місту людське обличчя, розсипаючись історіями, вичитаними з давніх журналів і хронік. Оповідаючи бувальщини про якийсь будинок, переривається, показуючи пальцем на сумного бороданя - погляньте, власник кав'ярні "Театральної", набрав на 200 тисяч кредитів і не має як віддати. Довівши отару туристів до стародавніх дверних молотків на площі Ринок, виривається вперед, піднімає одне з бронзових кілець, зазирає грайливо й хитро в іноземні очі й робить: "Бам-м-м-м". 


   "Пересічна непересічність дещо переперчила печериці" (Знущальна скоромовка, якою Оля Музичук зазвичай перебивала Квітославині самокопання.)

"Обличчя приємне, але абсолютно несерйозне" - це Квітослава: кирпатий ніс, висунуте вперед гулясте підборіддя, великі круглі очі незрозумілого сіро-зеленого кольору з вічно звуженими зіницями, не дуже доречні ямки на щоках, опукле широке чоло. Десь у шістнадцять це личко перестало дорослішати, тож тепер із позиції "жінки без віку" в нього один вихід: зморшки, старіння. Воно було б живим, якби не сіруватий колір шкіри. Засмага робить його темно-сірим, і єдине, що хоч трохи рятує становище - русяві кучері, більше подібні на висушені суцвіття якогось бур'яну, ніж на волосся юної дівчини. Родимки, несиметрично розкидані навколо тонких губ, по скронях і підборідді, забезпечують цьому лицю постійний розгублений вираз. Це все польські риси в її обличчі, кажуть, це польське коріння. Вона трохи піднімає окуляри, що тримаються за допомогою хитрих дротяних гачечків, щоб навіть у транспорті додавати краплю солідності. Тепер те, що в люстерку, точно нічим не викривлене. "Ніхто в житті не назве тебе красивою, Квіто. Вічно ходитимеш у милих і симпатичних, отак."


  Все-таки старість існує. За десять років навіть мама перетвориться на сухоребру худу старушенцію з правильними рисами обличчя,  її опис не обійдеться без згадки про "сліди колишньої вроди".

Бабця Марта нагло вмерла, її мусять поховати аж за чотири дні, бо свята й вихідні. Але тато не приїжджає. Він не приїде, навіть якби з Квітославиною мамою сталася біда. Ба більше, він не приїде навіть у разі, коли, - не дай Боже, звичайно, - біда станеться з самою Квітунею. Бо він взагалі не вернеться зі своєї Албанії. Це їй пояснює мама, зовсім неохоче, нервово перебираючи пальцями китиці від скатерті. - Мамо, наївно питає Квітослава, тато що, став албанцем? - Тато твій став... - різко відповідає мама, ледве встигнувши прикусити останнє слово.


   "Зосередивши всю увагу на квадратному кілометрі старовини, ми несправедливо маловажимо сучасністю, частина якої - ми самі." (це речення з її вступного есе "Чому я хочу бути гідом" викладач підкреслив двома червоними рисками.)

По дорозі з курсів двоє дівчат ідуть попереду, обговорюючи свою однокурсницю Квітославу, а вона - за ними й зовсім ненавмисно їх підслуховує. Хто їм винен, що в неї чудовий слух? Ото ще фіфа, кажуть вони, ото ще миша лабораторна. Такій лишень туристів водити. Деренчить своїм голоском, як трамвай. // І то правда, голос у Квітослави специфічний, слабкий, ніби надламаний. Голос, який боїться послизнутись. Сама вона вважає його подібним до глиняного дзвіночка. Гойдаєш його стиха - звучить упевнено, глибоко; намагаєшся теліпати швидше - зривається на тріскіт і хрип. А ще він зрадливий, може відмовити якраз тоді, коли його найбільше треба... "Сучки," - думає Квітослава. Якась суха невидима рука торгає за плече - не можна так, Квітуню, це негідно, ти мусиш... - Але вона повторює губами впевненіше: "Сучки".


  "Мудра жінка будує свій дім, а безумна - власноруч руйнує його" (циганська приказка).

Енергійні вантажники в синіх робах розставляють у вітальні коробки з новим комп'ютером і велетенським телевізором; веселі майстри встановлюють нові залізні двері, свердлять у стінках багато глибоких отворів; бадьорий молодик інженерної зовнішності прокладає в кімнатах нові телефонні лінії; вусатий поляк, не перестаючи всміхатися, приробляє до вікон ґратчасті дверцята. Роботами керує пан Андрій, єдина серйозна людина: дає вказівки, кидає своє шкіряне пальто на диван, оглядає все вельми недовірливо. Квітославі в ніс б'ють запахи фарби, ацетону й гарячого металу. Вона помічає сивину, що поцяткувала панові Андрію волосся: постарів. Повертається з кухні мама, каже несподівано ласкаво: - Бачиш, доню, що значить мужчина в хаті, - Квітослава дивиться на привабливе, таке молоде для маминого віку обличчя, ледве стримується, щоб не виказати себе: знали б ви, мамо, як мені дорого довелося заплатити за те, щоб якусь годинку мати мужчину в хаті.


  Соромно зізнатись, але пан Андрій навіть трохи подобався їй у дитинстві - такий охайний, мужній, ґречний, нічим не подібний на тата. Подобався, мається на увазі, як чоловік - їй, як жінці.

Це вперше пан Андрій попросив Квітославу про щось, і взагалі заговорив до неї не як гість, а як член сім'ї. Разом із запальничкою, яку треба було принести, вона витягає з кишені його пальта папірець, видертий з блокнота аркуш, на якому все розписано. Двері - 900 + 100 за встановлення, ґрати - 750 + робота, виділена лінія 400, телефон 800, комп'ютер 450 $, телевізор... Враховане тут усе, навіть витрати на таксі. Навіть окремим стовпчиком виведена кількість робочих годин, пропущених через ремонт у їхній хаті. Квітослава нюхає цидулку: вона пахне його гіркуватим одеколоном, трохи тютюном, зовсім трохи папером. Але найсильніше вона пахне думкою: пора їм нарешті зрозуміти, що він ремонтує квартиру не для них, а для себе. 


  "Якщо крутиш носом на принагідного мужчину, завжди є шанс, що потім доведеться задовольнятись набагато гіршим варіантом" (мудрість пані (а насправді - безнадійної старої панни) Олесі).

Пан Андрій мало не щовечора пропадає на більярді, смалить сигарети в кімнаті й забороняє мамі стригти волосся.  Це її злить, бо на довге волосся йде багато фарби, однак пан Андрій непохитний. Він і Квітославі намагався був щось заборонити, та вона зробила на нього круглі-круглі очі: "Ви мені не тато". Скандал, гра в мовчанку, мамині сльози. Серйозна розмова. - Ми вже немолоді люди, Квітославо, нам залишився не такий великий кавалок життя, розумієш, тому дозволь нам дожити його без сварок і сімейних драм. - На що Квітослава чудним, нелюдським якимось голосом відповідає цілком серйозно: - Дозволяю.


  З весною відступає нежить, дозволяючи трохи заощадити на краплях, натомість прокидається непомірний апетит. Стільки їсти й зовсім не грубшати - справжнє диво природи!  Подружки на дієті, вони ковтають слинки, Квітославі трохи незручно. 

 Дівчата з університетського драматичного гуртка спромоглися на виставу - "Вероніка вирішує померти". Кажуть, дуже незле, тож Оля тягне Квітославу з собою: глянемо. Е, ні, відмовляється Квітослава, я просто вмираю їсти. Скоро їдальня, - киває в бік їдальні, - закриється. Та й взагалі, всі просто подуріли з цим Коельйо. "Коельо," - виправляє Оля. Прошу? Оля повторює: треба казати не Коельйо, а Коельо. Чого б то, - Квітослава зображує щире здивування, сама ж думає: справді, як правильно казати - Коельйо чи Коельо? Пишеться "Коелхо", а як вимовляється по-іспанськи? Тобто, я мала на увазі - по-португальськи. - Росіяни кажуть Коельо, значить, і по-нашому треба казати Коельо! - знаходиться Оля. Ну, знаєш, - завзято заперечує Квітослава, - це ще ні про що не свідчить! Те, як кажуть росіяни, ще зовсім не показник! - а сама дивується: божечки, я вже говорю й міркую зовсім як доросла людина! Думаючи над цим, вона забуває про Коельйо, - чи Коельо? - й посувається до дверей їдальні, не чуючи, як за спиною Оля видає вбивчий каламбур: "Квітослава вирішує пожерти". 


  Сама ідея знайомства в Інтернеті видавалась їй абсурдною. Кому тут можна сподобатись? Хто може зацікавитись словом - як жінкою? 

Коли вони прощаються, Квітослава закриває програму хрестиком, тисне Disconnect і відкидається на спинку крісла, блаженно всміхаючись. Як він їй до серця, цей хлопець, яким дотепним, завжди доречним уміє бути. Між ними поки що лише букви, та вони значать більше, ніж дотики, тому пальці тремтять, а серце гупає в вухах, мов африканський тамтам. Мріючи так, вона наділяє його своїми відчуттями, тоді предметом відображеного зачарування стає вже вона, quitoslava, що виходить у своїх чаяннях далеко за межі себе... Та приходить пора маліти, вертатись до оболонки кумедного дівчиська. Тоді вона вдячна наперед йому, а в його особі кожному, хто зверне увагу на неї, хто захоче її такою, яка вона є. Тоді вона заочно кохає першого-ліпшого, хто скаже "Квітославо, ти мені подобаєшся".


   У перші дні віртуального знайомства він запросив її на каву. Вона написала йому: "Взагалі-то я дуже зайнята людина..."; потім перечитала й виправила "зайнята" на "замкнена".

"…і якою ти будеш, мені все одно," - рядок із пісні нашої юності. Це лише Квітославі було байдуже, яким він буде; її віртуальний кавалер не любив невизначеності, тож їй довелось намучитись, шукаючи презентабельні фото, бігаючи в пошуках сканера, помираючи від сорому в передчутті його реакції... Та все ж вони не впізнались на першому побаченні. Чому? Простовбичили півгодини в безпосередній близькості одне від одного, навіть не припустивши, що це "Він", а це - "Вона". Дивно, але це лише загострило їхній взаємний інтерес: відтоді вони говорили переважно про наступну зустріч. Але тепер необхідно убезпечитись, аби знову не скочити в таку халепу. - Який твій колір? - запитує він. Оце питання, ніколи вона над цим не замислювалась. - Ну, тоді скажи найперший, що спадає на думку. - Напевно, мій колір - зелений. - Зелений! Мій також. Нехай кожен із нас має в руках щось зелене, тоді точно не помилимось. А потім обміняємось цими предметами, згода? - Авжеж, тому назавтра Квітослава має над чим посушити голову. Вже пора виходити, а ідей щодо зеленого сувеніра так і не було. Хай йому грець, вона нарвала по дорозі всякого зілля, переважно підрослого травневого листя з дерев. Нехай запитає: що ж це за букет, де квіти? - А вона відповість лукаво: а я? // На місці, біля пам'ятника, Квітослава несміливо визирає зі своїх заростів. Просто на неї дивиться таке знайоме обличчя, тисячу разів бачене в університетських коридорах. Таке всміхнене, а в руках - загальний зошит у твердій палітурці, зелений, з екзотичними рибками.


  Ось воно, ось воно, сталось. Ідучи поряд зі своїм ще-не-першим-хлопцем, боячись на нього глянути, вона геть забуває про те, що півгодини тому ні на що "таке" не сподівалась: вона, виявляється, вже давно передчувала, що воно станеться.

На джазовому концерті Квітославу розморило. Чи то від незвички до алкоголю, якщо так можна назвати стограмовий келишок мартіні б'янко, чи від насиченого сигаретним димом повітря, чи, може, таки від музики. Вона простягає ослабле рученятко, кладе на стіл, і він умить накриває її своєю вологою, мало не вдвічі більшою долонею. Вона не дивиться ні на нього (чому він так хвилюється?), ні на музикантів, вона взагалі заплющує очі. Та на задній стінці повік невпинно сновигають золотаві тіні, гнані барабанними розсипами. Візуалізація, - м'яко всміхається Квітослава, пригадавши, що бачила подібне в заставках до програм-аудіоплеєрів. У лівому куті стереопростору верещить поросячим голосом саксофон: "квіто, квіто, квіто" - справа на це відповідає буркітливий бас: "слава, слава, слава". "Квіто" - "слава", "квіто" - "слава", його рука вже не волога, навіть не мокра, вона плавиться, вона рідка, обтікає її тонку ручку приємними гарячими хвилями. Тіні на повіках закручуються у вузол, "квіто" - "слава", "квіто" - "слава", а він каже на вухо: "It's all been painted with love".


  На день святого Валентина вона подарувала йому секундомір, а він їй - перстеник, який обом дуже сподобався, але не тримався гаразд на жодному з її пальців.

Вони були таки різні, їхні біоритми - до неможливого асинхронні. Вони були такі різні, що майже завжди, коли вона знемагала від бажання бути з ним наодинці, притулитись, поцілувати, - він тягнув її до якоїсь кав'ярні на довгі вечірні посиденьки за кавою (він любить, вона терпіти не може) чи пивом; тоді ж, коли вона після лекцій, курсів або роботи, знесилена, хотіла лише спати, радісно повідомляв, що сусіди нині поїхали, тож кімната в їхньому розпорядженні... Він хотів її найдужче чомусь саме під час місячних, а вона телефонувала чомусь саме тоді, коли він виходив або лежав у ванній. Часто по довгій мовчанці вони починали говорити одночасно, до того ж абсолютно невідповідні речі, тож виходило страшенно незручно. Так і цього разу. Обабіч важких дерев'яних перил на сходах вони ніяк не могли попрощатись, тяжко мовчали. Вона вже назбирала достатньо аргументів і сміливості, щоб нарешті запропонувати йому: розійдімось, аби не мучитись. Коли Квітослава набирає повітря в легені й видає "знаєш, давно пора нам це все...", разом із нею говорить він: "А слухай, чому б нам не одружитися?"


  "Жінка без чоловіка - наче скрипка без смичка" (циганське прислів'я).

Заміж за нього? Оце вже - ні!... Але, власне, чому ні? Квітославі явно бракує серйозних аргументів. Подивись на це все тверезо. Вчитись лишилось небагато, роки два. Люди, які відкладають женячку до кінця навчання, вічно жаліються, що робота й суворі будні псують їм усю романтику перших подружніх років. То, може, буде краще, якщо "медовий" період припаде на порівняно безхмарні студентські літа? З роботою все, здається, визначилось. Він любить її, вона, здається, його. Їм добре разом. У тому самому плані, тобто. Навіщо спати разом таємно, коли можна спати разом відкрито? Крім того... Ох, Боже, яка ж це все банальщина... Зрештою, хтось колись має бути з нею. Якщо це буде не він, то хтось більш чи менш подібний. Не просто ж так вона обрала саме його. Відмовлятись від доброго заради пошуку ще ліпшого? І допоки? Хіба в процесі цих пошуків не забудеш, чого шукаєш? - "Кому я ще така потрібна?" - пищить її внутрішня сіра міль, і ще раз для переконливості: "Кому я така потрібна?" -  А головне - як можна плюнути відповіддю "ні" в ці наївні, закохані очі, яким так кортить почути слово "так"? Вона вже достатньо травмувала його тим, що попросила часу на роздуми. А що буде з їхніми стосунками після "ні", невже доведеться... Коротше, немає іншого виходу, крім як сказати... // Так у Квітослави, що відмовилась від ескорту й поверталась додому пішки, за кількасот коротких дівочих кроків "ні" переродилося в "так".


  Оце ж бо вперше за весь час, що вони разом, вона попросила пару днів на роздуми - пару вечорів його відсутності. Досі лише він мав право відмовити в побаченні. Це треба відзначити, цю подію слід обмити, цьому страху чекання треба залити очі.

Ввечері "вільного" дня Квітославин хлопець, нажлуктавшись із кимось пива до осоружного важкого туману в голові, спустошений чиїмись напівп'яними балачками й необхідністю видоювати слова з себе,  пропускає крізь сонячне сплетіння щоденний укол страху беззахисності, в темряві восьмого поверху намацуючи шпаринку ключем, злиться на себе ("щастя - це мислити ясно"), вітається з господинею, кричить сусідам на кухню "сервус, хлопці!", кружляє своєю кімнатою, розкидаючи одяг по стільцях, а тоді в останньому па перед падінням на ліжко натискає потрібну кнопку на пульті від телевізора "Електрон", ще достатньою мірою кольорового, аби за мить, необхідну на те, щоб шубовснути під ковдру, на екрані проявився щовечірній світ кольору хакі: світ, на який вистачить одного неуважного погляду, бо вже тремтить повітря над жовто-червоною пустелею, і він у роздовбаному військовому джипі, обшитому автомобільними покришками (часто доводиться перевертатись), пригальмовує, здійнявши хмару червонуватого дрібного пилу, біля принагідної чайхани в корпусі спаленого радянського Т-64, і просить (легкий акцент його пуштуні видає чужинця) налити повний термос духмяного міцного чаю, кинувши на пісок під ногами старого белуджі кілька дзвінких (розум підказує, що насправді вони хрусткі) афгані, доповнивши їх, після розпачливих вигуків ресторатора, хрусткими-таки окупаційними райхсдоларами: сон.  


  А назавтра з'ясовується, що нас, імовірно, дурять. 

- Мене непокоїть Америка, - каже він уранці на кухні, насипаючи до кавничка свою нестерпну робусту, від самого духу якої млоїть у голові. Це він до недоспаних сусідів. І вже до себе: - Чому мене непокоїть Америка? - і вже зовсім до себе: "Справді, чому це мене непокоїть Америка? Мене непокоїть Ярина. Ярина, Ярина, Ярина. Вони це знають не гірше від мене. Але, якщо я скажу: "Мене непокоїть Ярина", вони навряд чи слухатимуть. Радити щось набагато цікавіше." - він завмирає з запаленим сірником, конфорка зловороже сичить, наповнюючи повітря кислим запахом метану. "Ну та, саме тому я говоритиму про Америку, маючи на увазі Ярину." - Неповага до вогню закінчується глухим вибухом, коли газ доходить до пальців: тепер можна ставити кавник. - Мене непокоїть, що вона хотіла б усіх уподібнити до себе. І не робить того лише тому, що, досягнувши мети, сама не буде вирізнятися з-поміж інших. Що частіше їй інкримінують самозамилування й нарцисизм, тим більшою є спокуса довести свою вищість і кращість через справедливість, добробут, мораль, - тут він обережно, ледве рухаючи ложечкою, розсипає сіль по поверхні майбутньої кави. // Але хто така, чорт забирай, та Ярина? 


  А місце їхнє заповітне було на площі Шашкевича, на початку Бандери, біля пам'ятника Жертвам комуністичних злочинів (дивна назва, не надто логічна), куди можна підійти непоміченим з чотирьох сторін.

Всупереч і на зло підступному хорові внутрішніх голосів, Квітослава таки відповідає своєму хлопцеві "ні", впевнено й безапеляційно порадивши не плекати щодо неї жодних матримоніальних ілюзій. Як і передбачалося, це призводить до розриву; вони продовжують кохати одне одного на відстані, не втрачаючи зв'язку, доз'ясовуючи якісь рештки стосунків, і за кільканадцять днів, одностайно збагнувши, що розлучення було кроком недозрілим і передчасним, вирішують усе відновити. Прозорого вересневого вечора він чекає Квітославу на їхньому місці, затулившись білосніжним букетом хризантем. Вони стримано беруться за руки, спершу мовчки, потім із напруженими, тривожними розмовами шпацерують містом. Квітослава жаліється, як дістають її віднедавна "компліменти" на кшталт "о, в цій сукні ти дуже навіть нічого" або "ти так погарнішала за останній місяць". Потроху відчуття незнайомості вивітрюється; вони їдять морозиво, гидливо зване "синтетичним", у "Короні", п'ють ароматний мускат у своїй улюбленій винарні, ще гуляють і ще п'ють, розповідаючи вже не про події, а про переживання цих кільканадцяти випорожнених днів. Урешті він сідає з нею в маршрутку, супроводжує Квітославу до самого під'їзду, де вони вже не можуть не поцілуватися: цілуються. Хмільний присмак її вуст. Солодко як. За розпашілою, щасливою Квітославою зачиняються двері, її трохи сп'янілий коханий вертається додому. Коли дурман розвіється, він виявить, що забув у маршрутці по дорозі до Квітослави білий поліетиленовий пакет із чимось дуже, дуже важливим. Ні, він не зізнається, що саме там було, хоча з його вбитого тону Квітослава зробить відповідні висновки. Щоб її заспокоїти, він збреше, що там були цінні матеріали для дипломної роботи. Насправді ж він і не думав готуватись до дипломної. Є підозра, що там були рукописи, якісь тексти в єдиному примірнику, бо той Квітославин хлопець трохи письменник і пише завжди від руки. 


  Так-так, а ще миршавий Квітославин організм висловлює вдячність за те, що викликає в його тіла хоч якийсь інтерес. 

Щоразу, коли Квітослава сварилася зі своїм першим хлопцем, - а сварились вони часто, бо не було чим зайняти час, - і вибачатись випадало їй, вона починала телефонну розмову зі слів: "Я ідіотка". Вірніше, вона казала: привіт, - потім: "ну-у-у" - аби здавалось, що вона підшукує слова, щоб виглядало натуральніше, хоча вона заздалегідь усе репетирувала, - і потім на одному віддиху: "я ідіотка". Їй видавалось, що саме такого самоприниження він від неї чекає. // Навряд чи він був того всього вартий, але-але. Хоча ні, точно не вартий. Оля, познайомившись із цим її хваленим суперкоханим, лишилась про нього поганої думки. Зображує з себе не відомо що, - каже Оля, - великого інтелектуала, а насправді весь внутрішній світ зводиться до мікрофлори. 


  Її не влаштовує його відчуженість, неуважність: він тримає дистанцію, він не приховує, що вона не на першому місці в його системі цінностей. А як воно хлопцеві - бачити, як вона день у день бурмоситься, та не могти вирвати ані слова пояснень?

Своєму першому хлопцеві Квітослава створює проблеми різного характеру. Ці проблеми спонукають його до ведення щоденника. Щоденник першого хлопця Квітослави складається з речень. Ось деякі: "Віднедавна я помітив, що мені подобається заводити з людьми стосунки, щоб їх розривати. Взагалі,  я оптимістична людина...  Інколи навіть трошки по-дурному оптимістична. Але не тепер, не зараз… Не з цього підвішеного стану, коли ніби є Щось і Щось дуже велике, але подивишся з іншого боку і не знаєш, чи є… Жінки, на жаль, цікаві в переважній своїй більшості до того моменту, поки їх не пізнаєш, не зрозумієш. Ми відповідаємо за тих, кого приручили, в тому числі й за тих, кому дозволили безкарно пити свою кров. Це проти всіх законів мого всесвіту.  Ти не відчуваєш, що тебе використовують як тимчасову затичку? То не значить, що я тепер холодний і байдужий, просто мені активно не болить, і це, здається, не так зле. Хіба це якась зрада? Це як тест на вагітність. Несвідома, непогана жорстокість, вона виходить від пізнання світу, але може наробити багато шкоди. Ці історії ніколи не тривали більше двох місяців. Як жити, чесно кажучи, не уявляю. Але то таке. Я не дуже вірю в роздвоєння особистості і все таке… Але в мене таки є ця паскудна сторона. Я, в силу притаманних мені слабкостей, люблю і мушу віддаватися людині, яку люблю... Я боявся б віддатися в ці руки. Це страхітливо жорстоко, але робиться це, звісно ж, несвідомо. І робиться, безперечно, з емоційної голодухи."


  Подзвонити по телефону для Квітослави - подвиг, який можна порівняти зі стрибком в ополонку; досить сказати, що в 9 з 10 спроб подзвонити вона не доходить до останньої цифри номера.  

Якщо Квітослава телефонувала своєму першому хлопцеві додому, слухавку зазвичай брала власниця квартири, де він винаймав кімнату. Була вона непомірно щедра на пестливі слова. Засипала ними Квітославу щоразу, поки він добирався до телефону зі своєї віддаленої кімнати. Від цього дивного нашіптування з легким російським акцентом, - пані, видно, була російськомовна, - завжди ставало незручно. Найбільше дивувало слово "рибонька", що  тягло за собою спогади про снулих коропів у каламутній воді, разючу антирекламу магазину "Жива риба".


  Юнацька зрада гірчить, але не болить. Не зрадженому, звісно, а зрадникові. Наче хтось інший чинить неподобство за тебе. Поза тим, усі ми люди. Це погано, але ж це - нормально.

Не всі речення у щоденнику першого Квітославиного хлопця стосуються Квітослави. Може, в нього ще хтось є? Чи не та Ярина, яку він згадував? Погляньте лишень: "Отак. Знову люблю. І тепер уже так, як справді - ніколи. Завжди цікаво й мило бачити тебе справжню. Для цього, напевно, потрібні екстремальні умови. Навіть не знаю, чи про таке можливо розказати. Про це пишуть романи, поеми, але отак, кількома словами… Вона тебе любить, а таке треба поважати. Сподіваюся, буде ще час, коли ти будеш згадувати про те, що в нас було, без жалю. Але давай уникнемо хірургічного втручання в вигляді ампутації мене від тебе й навпаки. Тільки не думай, що мені буде легше, якщо я зовсім тебе не буду бачити. Це не так. Вірити тобі (в прямому сенсі, так як від початку) було б самогубством, ти ж знаєш - ти завжди кажеш те, що відчуваєш у поточний момент, а потім воно міняється на протилежне. Але я тебе люблю, і не ставлюся до того як до якоїсь кари, хвороби, напасті чи щось таке. Люблю і люблю. Дав волю любові до людини, яку любити не насмілювався. Дозволив собі мріяти, хотіти й діяти. А як усе було безнадійно… Хіба не диво?" 

  "Квіто, - каже вірна подруга Оля, вислухавши зливу сліз і нарікань, - забий! Якщо воно - твоє, то нікуди не втече." Еге, втішила. Коли ж воно моє, але таки втече? 

"Недобре жити й думати, що все погане, що може статися, станеться з іншими, а тебе не зачепить. Тоді всі ці лавини сходять на тебе зненацька й можуть поранити занадто сильно. Але також гидко жити й тішитися щодня, що нічого зі сподіваної гидоти не сталося. Крім того, хтозна, чи очікування неприємностей не притягує їх?" - це знов зі щоденника Квітослави.


  Вона думала: скажу мамі про хлопця, коли все визначиться. Боялась. Може, взагалі не казати? Нарешті (рішуче): "Мамо, в мене є молодий чоловік!" - мама невизначено струснула головою: "Ну, дивись мені..."

Розумієш, коханий, - виправдовується Квітослава (про себе й на самоті), - я не можу не думати про майбутнє, бо в мене майже нема минулого. Сказати тобі "так" лише тому, що люблю тебе, було б нечесно. Мені не досить просто жити - я мушу ще вирости сама з себе. Ми ще не готові прийняти на себе весь цей тягар матеріальних проблем, - гай-гай, меркантильна потворко, твій коханий родом із села на угорському кордоні, працює ж на напівлегальній фермі, де в підвалах вирощують печериці, отримуючи раз на місяць білий конвертик із грішми, на якому лишаються чорні відбитки забруднених ґрунтом пальців. - Я хочу прийняти це рішення самостійно. Бо поки що, варто мені почати думати про своє життя, всі мрії, всі бажання зводяться до одного: окремо від мами, окремо від мами, окремо від мами! Як завгодно, тільки б окремо від мами! - Квітослава вертається додому з курсів і не відає, що мама вже, так би мовити, живе окремо від самої себе.


  "Будемо лікувати, будемо боротись, запевняю вас, вона видужає!" (Оптимістичний прогноз лікаря напередодні маминої смерті.)

Як так могло статись, що Квітославина мама померла? В наш вік просунутої медицини, що навчилась лікувати все, що вмудряється продовжити старим-немічним життя на десятки років, як? Така ще нестара, така ще гарна. Коли нам розповідають про смерть чужої жінки, молодої й гожої, ми здригаємось, кажемо: як це так? Що ж це робиться? Це ми приміряємо мимоволі таку несправедливу смерть до своїх жінок, матерів або дочок. Адже ніхто не застрахований від цього: злегковажити якимись болями, полінуватись робити прикрі й болючі аналізи, схаменутись аж тоді, коли буде запізно. Квітослава ж ніколи не приміряла. Мама була чимось таким капітальним, особливим і незмінним у житті, вона б не додумалась передбачати її смерть. А отже, за логікою, її мало б розчавити, стерти на порох цією бідою. Як могло вийти так, що саме Квітославина мама, зі смертю несумісна, померла молодою серед мільйонів тих, що доживають до старості? // Але саме тоді, коли катастрофа була неминуча, з прихованої кишеньки вилізла велика повітряна подушка - назвіть її "шок", "ступор", "транс", як хочете. Врятувавши Квітославу від фатального зіткнення, подушка спустила її обережно, помалу на гальмах байдужості. 


  Втрата очищує, біль повертає любов до себе. Заплативши дуже велику ціну, починаєш вірити в те, що тепер-то від тебе довго нічого не захочуть.

Ма-ма-по-мер-ла. Тепер ці слова супроводжують Квітославу повсюди. Дайте їй палички, поставте за ксилофон, і вона зіграє вам їх навмання. Цими словами шелестять усі друзі, приятелі, знайомі, сусіди, одногрупники. Ці слова застрягли у чорній мережаній хустці, яку вона носить на шиї. Якби не ці дурні перешіптування, вона б думала про мамину смерть набагато менше. Бо мама була тією людиною, яка найменше думає про дочасну смерть; вона не зважала на хворобу, доки біль можна було терпіти, тоді ж опинилась у лікарні. Пан Андрій завалював лікарів подарунками - бо гроші брати вони відмовлялись. Панові Андрію довелося витратитись на найдорожчі імпортні ліки, які, згідно з палкими запевненнями консиліуму, просто-таки не могли не врятувати маму. Квітослава в цей час була зайнята якимись негараздами в навчанні, льодовиковим періодом в особистому житті, коротше кажучи, зовсім не готова до генеральної трагедії. Ще й до всього, коли вона відвідувала ще живу маму в онкологічному відділенні, перед очима постійно крутилися кадри якоїсь природознавчої програми: з неоковирної лялечки повільно, але впевнено випростовується мокра, блискуча доросла особина - imago. 


  Вона воліла б лишитись на похоронах наодинці з мамою. Адже все одно більшість цих людей прийшли з почуття обов'язку або цікавості. Кого, м'яко кажучи, хвилює чуже горе?

Виявляється, мама була дуже побожна: похорони не могли обійтись без священика. Святий отець читає-співає молитву - всі дивляться під ноги - Квітослава втупилась поглядом у пана Андрія - пан Андрій тільки для того відриває очі від панотця, аби на мить позирнути в небо. Яка жалюгідна й безпомічна ти, людино, коли покинута своїм Богом. Дорослий тут у щирості не дорівняється дитяті. Малюк, залишений у замкненій кімнаті, дає волю сльозам, виплакує свою образу, закликаючи матір, що вже не прийде по нього... Ти ж молишся нині знову тому, хто вчора зігнорував твою найпалкішу мольбу, позбавивши тебе головного. Це вже схоже на іншу дитину - ту, що кричить крізь сльози: "Таточку, таточку, дорогенький, не бийте!" Вуста пана Андрія справді ворушаться, даруючи Богові все, благаючи про якусь неможливу вже милість. Але ж Бог усе зробить по-своєму! Чи ж йому зважати на те, чого хоче пан Андрій? Тож людина приголомшено стовбичить над своїм розтрощеним світом і переконує себе, що й ця біда - випробування, що й цей біль - благо. Крізь імлисту Квітославину бездумність проривається: я ненавиджу біль. Не хочу терпіти його, доводячи Богові щось; затулюся від нього руками. // Чути осудливий шурхіт, коли вона відвертається, ображена на Бога, якого, власне, ні про що й не просила. Шляхи його незбагненні, то де Квітославі зрозуміти? Піп не вмовк: од Божого імені продовжує віщувати найвище блаженство. 


  В ці перші дні не можна робити нічого. Ні читати газету чи книжку, ні дивитись телевізор, ні переписувати конспекти. Ні говорити по телефону. Ні навіть піти погуляти. Дозволяється лише одне - горе. Чим, власне, Квітослава й займалася. 

А як тепер їй співіснувати з паном Андрієм? Він як був, так і лишився для неї чужою людиною. Не той уже вік, та й не так багато часу минуло, щоб вона могла прийняти його на вакантне місце батька. Ще на похороні вона збагнула: панові Андрію нема куди йти. Свою квартиру він залишив покинутій дружині з дітьми, на нову заробити не встиг. Їм доведеться жити разом: уникати одне одного на кухні, чергуватись біля телевізора, змагатися в мовчанці, ховати роздратування, тиху лють. Безнадійно, але Квітослава все-таки посилає телеграму на татову стару адресу, звідки вже кілька років нічого не чути. "Мама померла" - цей повсякденний лейтмотив; "я лишилась сама" - щоб він, бува, не подумав, що хтось його замінив; хотіла ще приписати "приїжджай негайно", але передумала, гірко всміхнувшись до власної наївності. Все ж вона трохи вірить, що тато приїде. Вранці, без попередження, подзвонить, перейде коридором і стикнеться з чужаком у дверях ванної, просто на кахельній плитці, колись татом покладеній, у татових сімейних трусах. На цьому місці Квітославині мрії вриваються - з гуманності.


  Ілларіон (митрополит). Як поводиться в Божому храмі: Підруч. кн. для укр. молоді та широкого громадянства. - Вінніпег: Вид-во Укр. православн. Церкви в Канаді. - 1955. 

За кілька днів отупіння після маминого похорону ноги заносять Квітославу до церкви. Тут затишно, в напівмороку лунає бурмотіння чи то священика, чи магнітофонного запису молитов. Каламутними очима Квітослава вдивляється в суворе вузьке обличчя Богоматері на іконі. Купує свічку, запалює свою щиру молитву від чужої, ставить. // І тільки тут, перед Святою Дівою, Квітославі нарешті даровано щастя заплакати. Вона заходиться болючим риданням, силуючись не видавати звуків. Але марно. По якійсь хвилі її вже оточують, беруть під руки богомільні бабки. Виводять, аж тягнуть до дверей: ходім, ходім, дівчинко, ходімо, бідосечко, надвір, там тобі полегшає.


  "Na Mamo, The Cherished Offspring, a non-profit organization dedicated to perpetuating
Hawaiian culture through our children" (перша відповідь пошукового сервера на Квітославине волання: "мамо!")

Один із перших вечорів без мами Квітослава вбиває, зайнявши руки грандіозним пранням. Після брудного одягу береться за чистий, не забуває скатерті, рушники, постільну білизну. Тож у результаті місця в хаті, щоб розвішати всі мокрі речі, не вистачає: Квітослава вимушена почепити частину на мотузках за вікнами й на балконі. Вночі ж нагодилися спритники, що познімали все, до чого змогли дотягтися, довгою палицею з гачком на кінці. Тому під ранок виявляється, що немає більше футболочок, топиків, улюблених квітославиних штанців і двох недешевих блузок. Хоча що вони їй тепер? Невиспаний мозок підказує, що речі могло знести вітром; накинувши куртку, Квітослава вибігає на вулицю, де відразу помічає чотирьох крадіїв. Вони стоять біля гаражів: один має під пахвою жмук одягу, другий тримає знаряддя - складене телескопічне вудлище з металевим гаком, інші затискають між ногами великі чорні пакети з ганчір'ям.  Але Квітослава не підозрює про крадіжку, вона йде до них, маючи намір попросити свої речі назад, і зблизька бачить: говорити з ними без сенсу, всі четверо - глухонімі. Зупиняється неподалік, і тут уже їй стає не до шмаття. Виявляється, глухонімі розмовляють зовсім не беззвучно! По-перше, вони дуже голосно соплять, коли жестикулюють, а ще попискують, клекочуть, видають ні на що не схожі високі звуки, а одяг їхній від тертя постійно шумить, як дощ або вітер. Цікаво!


  Спочатку вона багато спала, та ще й долежувала, прокинувшись, у бездумному забутті. Від постійного повторення слово "мама" втратило будь-яке значення, як у немовляти, що висловлює своїм "ма-ма" весь спектр емоцій. 

Квітославо, ходи сюди, тебе до телефону! "Невже він?" - серце падає. Та це не він, це пані Олеся дзвонить не знати якого біса, напевно, висловити свої співчуття, бо на похорон запізнилась. Квітунечко, сонечко, лапусечко, біднесенька моя, - цього ще бракувало, - біднесенька моя дівчинко, це ж ти тепер зовсім сама, сама-самісінька лишилася, Квітусенько, ні тата, ні мами, як же ж то ти тепер, що ж то ти тепер, може то тобі, дитинонько, треба чогось? - Дочекавшись завершення співчуттєвого проносу, Квітослава прохолодно дякує, відповідає, що нічого не потребує, все має, тож пані Олеся прощається з відчутним полегшенням у голосі. Поклавши трубку, про себе: мамо, мамо, невже тобі саме зараз треба було померти? Краще б я справді лишилася зовсім сама, ніж дістати від тебе у спадок цих чужих, непотрібних мені людей, переконаних, що вони є невід'ємною частиною мого життя. // Непомітно для себе Квітослава перейшла з мамою на "ти".


  І жили вони так, і мили посуд кожне після себе, а маминого духу в хаті скоро не стало.

Безсонної ночі, коли навіть голоси диспетчерів уже повкладалися спати, пан Андрій ходить у вітальні, наштовхуючись на меблі. Під ногами скрипить паркет. Заходить до кухні. Двічі глухо стукають двері холодильника. Шурхотить, шурхотить, шурхотить пакетом. Ледь чутно дзвякає ножем, виделкою. Неприємно, мов собачий гавкіт, ляскає кашель завзятого курця. Клацає вимикач, пан Андрій рипить по паркеті назад до вітальні. Якийсь час це рипіння лунає просто під дверима Квітослави; її ошпарює страх, пробігшись мурахами по всіх нервових закінченнях тіла. Не дивитися на двері, не дивитись. Та згодом рипливі кроки віддаляються, пан Андрій важко сідає на ліжко, вмикає телевізор. Гучніше - тихше, гучніше - тихше: хоче налаштувати так, аби Квітославу не розбудити, але самому чути. Не знає, що Квітослава чує не лише кожен звук у телевізорі, а й лунке биття його серця, і хрипке дихання, й вовтузіння нечистих думок у голові.


  Все ж Оля не дурна, слушно казала: не шкода втрачати те, що саме не хоче бути твоїм. 

Вельми оригінально повівся по маминій смерті Квітославин перший хлопець. Для початку він одинадцять днів не давався чути. Як потім сам пояснив, розгубився й не знав, як поводитись. Якщо перші кілька днів розлуки минули для Квітослави непомітно з причин цілком зрозумілих, то під кінець вона показала себе зовсім небайдужою. Молилась на міський телефон і не випускала з рук мобільного, панічно боячись проґавити дзвінок. І врешті, піймавши себе вже не вперше на почутті провини за ситуацію, що склалася, начхала на гордість і набрала номер. Вислухавши подвійну порцію господининих пестливих слів, нарешті вдихнула коханого голосу з отруйною домішкою відчуженості. - Ну, так, вибач, я пропав. Ну, розумієш, таке сталося, я заплутався. Ну, звичайно, нам треба зустрітися. - Починаючи з "ну, привіт", він не пропустив цього "ну" в жодній фразі. Худо-бідно домовились про здибанку "ну, завтра о сьомій". // Назавтра Квітослава переконується в тому, що з 8-15 до 19-00 рівно 38700 секунд, бо в кожну з них переживає окремий напад щему й неспокою. Втім, о сьомій вечора рівно вона була сама в заповітному місці, й тільки по двадцяти хвилинах замерзання верескнув у кишені мобільний. - Кицю, пише він, вибач, але важливі справи, я сьогодні ніяк. - Ага! - всміхається, відповідаючи миттєво, без роздумів, - ну, тоді і я - "ніяк". 


  Мріє про білі ранки в пустій кухні, дивитись у вікно, очима серця виглядаючи батька чи іншого мужчину, що займе на її просторих квадратних метрах належне місце -  воно не пасує сивій хмарі сигаретного диму. 

Зі щоденника Квітослави дізнаємося, що "... насправді пан Андрій непогана людина, навіть, можливо, дуже добра. Якби він з'явився в нашій сім'ї раніше, може, я годна була б навчитися ставитись до нього як до близької людини. Він дуже страждає. Всім своїм виглядом ніби промовляє : "думаєш, мені легко було любити твою маму?" - а я думаю, що легко. Бо мама була дуже гарна, навіть у своєму віці. Власне, вона була з тих жінок, у яких молодість переростає в старість - без перехідного віку. Я теж така, тільки, сказати б, з іншого кінця. Так що любити мою маму не такий уже й подвиг. А те, що вона йому не давала мирно та спокійно жити, також цілком логічно: за володіння таким скарбом треба ж чимось платити. Зрештою, тепер це не так важливо. Живемо ми з ним дуже дивно: я наче не визнаю за ним право на участь у господарстві, а він смиренно сподівається це право заслужити. Доходить до ідіотизму: я не користуюся водою з ванни, яку він набирає ввечері, коли я запізнююсь; сиджу голодна без хліба, коли на столі лежить куплений ним батон. Але рано чи пізно мені доведеться пояснити йому, що він - не мій тато, і я не збираюся жити з ним в одній квартирі все життя." ЗЗЗР - Зелений Зошит З Рибками, в якому Квітослава пише свій щоденник, - вона віднедавна завжди лишає на видному місці, в надії на те, що за її відсутності пан Андрій цікавиться її особистими речами. 


  Це вже нестерпно. Цієї ночі він заходив до її кімнати, стояв - напевно, дивився на неї. Невже вона справді могла колись думати про це... Хотіти чогось такого?

В ідеалі все мало статися так: пан Андрій попросить Квітославу вийти з кімнати, триматиме в кожній руці по валізі, скаже, що пора йому честь знати, тому він забирається (до нової жінки, старої жінки, квартири, готелю, дідькової матері); Квітослава кивне, побажає успіхів і пообіцяє стати в пригоді, коли буде потреба. // Насправді ж отак це відбувається: сказане нетвердим голосом "Квітуню, вийди на хвилинку, треба поговорити" застає її роздягненою, однією ногою в штанині, тож терміново треба вирішити: перебратись у домашнє чи натягнути джинси назад? Все-таки віддавши перевагу джинсам і блузці, Квітослава боязко виходить до вітальні. Пан Андрій сидить у напівмороці - світло йде лише з її кімнати та від ліхтаря за вікном - і курить, курить, випускаючи цілі хмари диму. Сідай, каже він. Ці задушливі хмари ховають  обличчя, але вона, побачивши пана Андрія зблизька, відзначає, як він постарівся за ці тижні. Бліднучи, невпевнено починає: Квітославо, я дуже любив твою маму. Це була жінка мого життя, можеш мені повірити. Я страждаю не менше, ніж ти, - та що ви знаєте, пане Андрію? - Тепер ми з тобою лишились разом у цій квартирі. - Квітослава чіпляється руками за крісло, готова до рішучого повороту подій: зараз пан Андрій повинен попрощатись. - І раз уже... (голос його зраджує) Раз уже ми з тобою живемо разом... І щось нас об'єднує... Ми... Могли б... С-с... - він іще раз затягується, випускає дим без залишку, й на останньому видиху : - Ми могли би з тобою с-п-р-о-б-у-в-а-т-и?


  Минуло понад сорок днів, і тут давно немає маминого духу: то що ж це за тінь здригається за шторою, наче від німого реготу? Ну, знаєш, мамо... 

- Пішов геть! - каже Квітослава таким твердим, як оці дерев'яні бильця, голосом; вона кашляє, вдихнувши від хвилювання клятого цигаркового диму, кашляє його смородом, хапається за горло й вигукує крізь спазми: - Геть! І щоб я тебе тут більше не бачила! - Пан Андрій тримається за груди рукою, нервово чавить недопалок у попільниці, ховається в димній завісі, кувікає: "Кві... Кві... Квітуню, Кві..." - а вона вже не знати, чи кашляє, чи сміється, але ще раз, для переконливості, повторює: - Пішов геть, собако. 


  Цікаво, як він це уявляв? Вогник неземного щастя мав зблиснути в її очах, вона мала підхопитися, плюхнутись йому на коліна й цілувати своїми, ніжними й рожевими - його сухі, гіркі від тютюну губи? Які ж ви чудні буваєте, люди. 

Отак, сивий собако, тобі доведеться рачкувати геть. І забрати з собою цілий той непотріб, за який ти намагався нас купити: свої магнітофони, телевізори-шмелевізори, можеш і комп'ютер забрати, і ґрати з вікна виламати, коли твоя ласка, хтивий цапе. Квітослава дає панові Андрію часу до завтрашнього вечора, сама ж іде ночувати до Олі, а насправді - на вокзал, бо Оля вже півроку в Києві, а квартиру її батьки продали, аби виїхати до Канади. Дебелий, землисто-блідий пан Андрій не перестає вибачатися, бурмотіти якісь виправдання й запевняти, що їй зовсім не треба нікуди йти, поки маленька Квітослава не зупиняє його коротким: "Закрийся". Перш ніж піти, наближається до маминого портрету в чорній рамці й рішуче відвертає його до стіни. Невдалий донжуан за спиною харчить від приниження. // Надворі колючий мороз, а тиша така, що лякаєшся власних кроків. Десь далеко, але ніби зовсім поруч, уважний голос диспетчера, розпорошений реверберацією, запитує щось нерозбірливе, а його вічна наречена - голос жіночий - ласкаво озивається.


  До міста, до міста! Місто - її стихія. Хто б повірив, що вона ніколи не бачила міста між 12 ночі й 7 ранку! Ніколи-ніколи. Вони навіть з гостей уночі жодного разу не вертались. Навіть на Новий Рік.

Завтра, десь по обіді, але ближче до вечора, масивні двері географічного факультету прочиняться, й на світ Божий, березневий і прохолодний, вийде Квітослава. Після безсонної ночі на вокзальній лавиці, а надто покунявши на занудних лекціях, вона буде не в найкращій формі. Тут ми перестаємо її уявляти, бо вона якраз сягнула в кишеню по краплі - боротися зі своїм закладеним носом. Хоча сама Квітослава робитиме це, нітрохи не соромлячись перехожих.  Це - нормально. Момент... Ось і все, Квітослава дихає носом. І їй зовсім не спішитиметься йти додому, де, можливо, ще збирає свої манатки вітчим. Відчайдушно маневруючи, подолає залюднену вулицю Дорошенка, перетне проспект Свободи, де радісно метушаться весняні малолітки на скейтах і роликах. Усміхатиметься комусь невпізнаному на столиках біля Підкови. Читатиме графіті на закіптюжених стінах прохідного двору, з якого вигулькне просто на площу Ринок. О цій порі, під низьким білим небом Ринок виглядає зовсім ненатуральним, декоративним - картонний чотирикутник у серці іграшкового міста. Поодиноким перехожим немає справи до дівчат із очима невизначеного кольору. То й добре. Дійшовши до старовинних дверних молотків, зупиниться. Вони такі милі, ці лев'ячі голови з великими мідними кільцями в ніздрях! Злодійкувато озирнувшись, Квітослава підніме одне й відпустить: бамммммммммм. "Гаразд, - думатиме, - це був мій перший хлопець. Але ж не останній!" 


               А що далі?

Ну, що ж, яке запитання, така й відповідь. Далі будуть літа, що перетечуть у десяти-, сто- й тисячоліття, аж поки не втратять своєї назви, коли не буде кому їх рахувати. Бо людей таки рано чи пізно не стане, скоріше рано, ніж пізно, адже вони докладають до цього так багато зусиль. Тоді ні минулого, ні майбутнього, ні навіть теперішнього не буде, тільки вода, над якою знову носитиметься Дух Божий. Хоча, може, води не буде також. Усієї розказаної мною історії не буде, як не буде її героїв, і не буде кому згадати, що жили вони в епоху лизунів, йо-йо і тамагочі, "турбо" й "дональдів", якими дотепними були команди КВК на університетському турнірі. Нікому буде поцікавитись, чому курс долара на Левандівці вищий, ніж у центрі, не кажучи вже про те, що ні курсу, ні долара, ні Левандівки, ні центру також не буде. Коли так, то не буде також нікого, хто міг би бути певним, і самої певності - як і непевності, втім. 
Але, якщо там таки хтось лишиться, навіть він може бути певний: цей хлопець у Квітослави - не останній.


Отар Довженко, лютий - квітень 2004
Львів, Левандівка