Леонід ШУЛЬМАН, др.
СТАНДАРТНА ХИБА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ ЄВРЕЙСТВА

Як і чому я наважився це написати

Потрапила до мене книга С. Л. Авербуха «Насытились мы презрением» (Київ, 2000, Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України). Добра і змістовна книжка. На 40 друкарських аркушах автор подає величезний фактичний матеріал про антисемітизм часів СРСР, зокрема викриває всі антисіоністські кампанії в пресі й книжковій продукції, антисемітизм так званих російських письменників-заєдинщиків. Він полемізує з автором «Русофобії» акад. Шафаревичем. Не залишився поза увагою і сучасний антисемітизм часів перебудови і післясовєтської доби, діяльність «Пам’яті», а також «творчість» сучасних українських, зокрема київських антисемітів. Після читання цієї книжки відчув деяке незадоволення. Згодом зрозумів його причину. З тексту книжки автоматично випливає, що антисемітизм в СРСР-Росії — невід’ємний складник внутрішньої політики держави, без якого ані Російська, ані її спадкоємиця, радянська імперія, ніколи1 не існували. Проте така думка не просто відсутня в книзі. Автор старанно її уникає. Натомість докладено зусиль, щоб переконати читача, ніби російсько-радянський, включно український, антисемітизм є самодіяльністю окремих поганих людей, яким потурали, заплющуючи очі на антисемітські витівки, інші погані люди — симпатики антисемітів у центральних і місцевих, партійних і державних органах, видавництвах, редакціях газет тощо. Зокрема, непрямим шляхом нав’язується дуже поширена серед євреїв Росії теза, ніби саме Київ був і є кублом антисемітизму. Як доказ, автор наводить факт: в СРСР український переклад московської антисемітської книжки вийшов друком раніше за свій російський ориґінал. 


Я спитав себе: «Невже є люди, які не розуміють, що СРСР був країною суворої компартійної дисципліни, де за найменше ухилення від лінії партії карали? Невже хтось не розуміє, що антисемітизм — це політика КПРС, а не «перегини на місцях2»? Невже не розуміють євреї, що дозування та географія антисемітизму планувалися вищими центральними компартійними інстанціями, які вирішували, скільки антисемітизму буде в Москві3, скільки в Києві, а скільки — в Барнаулі4? Зрештою, невже Семен Львович не розуміє, що план випуску літератури книговидавництвами СРСР затверджувався у Москві Держкомвидавом після погодження з відповідним відділом ЦК КПРС, отже, директори друкарні та видавництва в Києві не самочинно поквапилися з видрукуванням антисемітської книжки, а виконували план — наказ згори?». Після роздумів над цими питаннями я дійшов висновку про існування традиційної помилки в суспільно-політичному мисленні євреїв. Помилка ця вкорінилася так давно, так глибоко і так повсюдно, що єврейство навіть не помічає, як протягом усієї історії своєї нації наступає на ті самі граблі. Так і виник задум цієї статті.

Євреї в колоніальних імперіях

Як відомо, арабські загарбники вигнали євреїв з батьківщини майже п’ятнадцять століть тому. Мандрувала єврейська нація північчю Африки, Піренейським півостровом, далі через всю Європу на Схід. Довелося жити їм у колоніальних імперіях5, як трансокеанських (Іспанська, Британська, Французька), так і в континентальних: Польській, Австро-Угорській, Російській. Ситуація в колонії була типовою: відносно малочисельний прошарок колонізаторів — панівна верства, тобто адміністратори, чиновництво й власники нерухомости, переважна більшість — корінне гноблене населення, верхівка якого часто співпрацювала з колонізаторами, і, зрештою, єврейська громада. В усіх без винятку імперіях євреї вважалися другосортною нацією. Навколо них було презирство, інколи ненависть. Їх піддавали різним варіантам дискримінації. Це мало місце і в метрополіях, і в колоніях. Незважаючи на таке ставлення до себе з боку панівної верхівки, євреї в колоніях пнулися на службу до колонізаторів. За поодинокими винятками, про які ще буде згадано, євреї пропонували колонізаторам свої послуги в пригнобленні корінної нації, вони вірою і правдою служили гнобителям. Із свого боку, колонізатори охоче послуговувалися євреями, яким доручали найбрудніші справи, саме ті, що викликали найбільшу ненависть серед корінної нації. Відтак євреї охоче бралися за роль підпанків, а разом з тим за роль соціального громовідводу, й сумлінно ці ролі виконували.

Судилося так, що значна кількість європейських євреїв-ашкеназів опинилася на території Польського королівства. Ця імперія створилася не так зброєю, як підступом. Верхівка польського королівства буквально витягла з ліжка королеви Ядвіґи її коханого, німецького принца, і примусово одружила її з великим князем литовським Яґайлом. Так об’єдналися під одну корону дві, а точніше — три держави: королівство Польське та королівство Литовсько-Руське, яке в свою чергу складалося з білоруської держави, відомої як Велике князівство Литовське6 із столицею у Вільнюсі, та королівства Руського зі столицею в Києві. Королівство Руське7 виникло, коли великі литовські князі Ґедимін та його син Ольґерд вигнали татарів з Руси (України), після чого литовські князі коронувались як королі Руські. Сталося це за 150 років до того, як звільнилася від татарського іга Московія. Далі почалося зле. Польська шляхта поступово перебирала на себе керівні функції в Україні, перетворюючи її з автономної одиниці під литовською короною на звичайнісіньку польську провінцію. Почалася інтенсивна колонізація і полонізація. Польські поміщики, польські адміністратори, польські військові ґарнізони, зрештою польське міщанство, посунули в Україну. Про її статус окремого королівства під короною Ґедиміновичів швидко забули. Навернення до католицизму під загрозою фізичного знищення змусило українських єпископів просити захисту у римського папи. Так виникла унія — збереження православних ритуалів у сполученні з визнанням римського престолу.

Євреї правобережної України миттю пішли служити полякам. Вони збирали податки для польської скарбниці, брали на відкуп усе, на чому можна було визискувати українців (тоді вже була ринкова економіка), наприклад, православні церкви, за ключі від яких, наприклад, для весілля, або хрещення дитини, або іншої треби з прихожан бралися гроші. Лихварство та шинкарство багатої верхівки єврейства затуляли перед очима українського населення факт існування трудівних верств єврейського населення, ремісників та дрібних крамарів. Останні мали б стати соціальними партнерами та друзями українства. Хоч окремі випадки дружніх та добросусідських стосунків між євреями та українцями мали місце, загалом польське єврейство ставилося до українського населення з презирством, поділяючи польське ставлення до «хлопів», до «бидла», як звали поляки українців. Отже, євреї не приховували своєї ненависти до українців і дотримувалися пропольської політичної орієнтації. Зі свого боку, польська держава багато в чому йшла назустріч євреям. У Польщі євреїв називали «поляками Мусієвого закону». Їх не навертали силоміць до католицизму, навіть дозволили судити євреїв-злочинців не польським судом, а судом рабинату.

Із цих причин під час визвольних змагань України під проводом Богдана Хмельницького українське військо вважало за своїх ворогів і поляків, і євреїв. В єврейській літературі чимало написано про нищення євреїв вояками Хмельницького. Проте євреї самі обрали свою долю, вони свідомо опинилися по один бік барикад із польськими колонізаторами. Далі Польщу тричі поділили між собою Прусія, Росія та Австро-Угорщина. Головна частина Польщі стала російською колонією. Поневолені поляки спочатку, було, вчинили спротив російській колонізації. Щоб придушити цей опір, Катерина ІІ кидає проти них гайдамаків Залізняка й Ґонти. Гайдамаки отримали з рук російської цариці-німкені «Золоту грамоту»8 , яка наказувала нищити поляків і євреїв. Коли зрештою польську фронду було приборкано і поляки зголосилися на російський протекторат, Росія віддала гайдамацьких ватажків на польську розправу та покінчила з гайдамаччиною. А як же євреї? Євреї досить швидко змінили орієнтацію. Вони заговорили російською мовою та й пішли у підпанки до російських поміщиків8. Тарас Шевченко, який, до речі, поставив свій підпис під зверненням російської інтелігенції із засудженням антисемітизму, цілком об’єктивно писав:
Перед паном Хвьодором
Ходить Мошко ходором.
І передом, і задком
Перед паном Хведорком.

Поляки не подарували євреям такої безпринципности. Коли Польща відновила свою державність, поляки дивились на євреїв як на зрадників. Дарма євреї знов заговорили польською мовою. З приходом німецьких окупантів поляки залюбки допомагали німцям викорінювати єврейське населення. Не випадково президенту Польщі Кваснєвському довелося за це публічно вибачатися.

Як уже згадувалося, поведінка євреїв в Україні під польським ярмом не була винятком. Так само поводили себе євреї в Єґипті та інших британських і французьких колоніях. Чомусь не спало їм на думку, що рано чи пізно колонізаторів змусять забиратися геть і тоді євреї залишаться сам-на-сам із народом, який вони протягом багатьох поколінь зневажали та визискували. Не думали євреї, що за цими рахунками доведеться платити їхнім нащадкам. Варто докладніше зупинитись на поведінці євреїв у Російській імперії та СРСР.

Євреї в Російській імперії

Про долю й життя євреїв у Російській імперії писано чимало. Антисемітизм активно впроваджувався урядом і православною церквою. Церква звинувачувала євреїв у страті Христа, всіляко роздмухуючи ненависть до них. Зерна ненависти потрапляли на родючий ґрунт. Соціально-економічна активність євреїв10 дратувала російське купецтво та інші соціальні верстви. Для захисту своєї нації від єврейської конкуренції російський уряд встановив для євреїв межу осідлости, яка, зокрема забороняла мешкання євреїв у великих містах, за винятком купців першої ґільдії і тих, що мали вищу освіту. Можливості отримати вищу освіту для євреїв були обмежені процентною нормою. Навіть щоб віддати сина до гімназії, єврейська родина мала оплатити навчання двох православних.

На початку століття теренами на захід від межі осідлости прокотилася хвиля єврейських погромів. Організатором погромів і двох створених із цією метою чорносотенних громадських організацій (Союзу Михаїла Архангела та Союзу російського народу) було міністерство внутрішніх справ Росії, яке очолював тоді Щегловітов. Міністерство внутрішніх справ завзято планувало й здійснювало погроми, які шовіністична преса подавала як вияв народного гніву до визискувачів-євреїв. Російська імперія прагнула мати у світі вигляд держави загального «благоденствія» та зразкового правопорядку Поліція отримала чіткі інструкції, що робити під час погромів. Перше. Не втручатися аж до завершення погрому. Друге. Після погрому заарештувати, кого вдасться, та доставити заарештованих погромників до поліцейських відділків. Далі траплялося дивовижне. Поліція питала в кожного заарештованого його прізвище й заносила це прізвище до заздалегідь видрукованих та поширених у поліції бланків. Бланк містив такий текст (цитую за пам’яттю, тому можливі незначні спотворення, що не впливають на зміст цього витвору міністерства внутрішніх справ Росії): 

Мы, Николай ІІ, Самодержецъ Всероссійскій, 
Царь Великія и Малыя и Белыя Руси, Король Польскій, 
Великій герцогъ Финляндскій, герцогъ Курляндскій, Лифляндскій, Эстляндскій и прочая, и прочая, и прочая
Принимая во вниманіе, что нижепоименованныя лица приняли участие в уличныхъ беспорядкахъ ввиду крайней темноты и невежества... 
(далі йшов перелік прізвищ заарештованих погромників) 
Повелеваемъ: ПОМИЛОВАТЬ вышепоименованныхъ. Николай

В останньому рядку цього документа стояла печатка з факсимільним підписом царя. Ось як працювала правова держава! Сплине час, і цей досвід запозичить інша правова держава — Третій Райх. До речі, запозичить вже з Радянського Союзу. Після заповнення цього бланка погромників звільняли з-під варти, й вони йшли готуватися до наступного погрому.

Я нагадав читачеві ці, мабуть, відомі йому факти з однією метою: обговорити питання про соціально-політичну орієнтацію єврейства. Здавалося б, ставлення євреїв до Росії мало б бути абсолютно неґативним. Проте, насправді все було значно складніше. Багатий прошарок був задоволений життям. Вони не боялися погромів. Хабар поліції — і все гаразд. Серед цих євреїв переважала ідея асиміляції. Деякі євреї-багатії хрестилися, а далі іноді ставали антисемітами. Вони полюбляли казати про себе: «Я — русский, еврейской народности, иудейского вероисповедания». Ці охоче йшли на службу до російської держави, виявляючи традиційний єврейський опортунізм. Основна маса єврейства, тобто ремісники (слюсарі, ковалі, скляри, будівельники, шевці, кравці), лікарі, аптекарі, музики, візники, биндюжники та балаґули11, дрібні торгівці тощо, — потерпала від політики царського уряду. 

Як відомо, дві причини спонукали російську державу посилити антисемітські заходи. Першою було зростання революційних настроїв. Серед революціонерів було чимало євреїв. Не прислухалися євреї до заклику одного із засновників сіонізму, українського єврея Зеєва Жаботинського, триматися далі від російського революційного руху, натомість докласти зусиль для відновлення державности єврейської нації. Хоч скільки твердив Жаботинський: «Це — не ваша країна, це — не ваша революція. Ніхто вам за неї не подякує12», — євреї масово йшли до різних революційних партій, приваблені ідеями інтернаціоналізму та сподіваючися здобути рівноправ’я після перемоги революції. Царський уряд уміло використав неприязнь до євреїв, щоб відвертати маси від революційних настроїв шляхом переконання їх у тому, що євреї — вороги віри, царя та Росії, а революція — суто єврейська справа.

Крім погромів, на цей задум працювала чорносотенна преса. Антисемітські газети видавались не тільки в столицях імперії, але й у провінції. Зокрема в Києві Шульгін видавав одну з таких газет під назвою «Кіевлянинъ». У 1905 р. Росія зазнає військової поразки від Японії. Російська преса не знаходить кращого пояснення причин поразки, як покласти провину на євреїв, які буцімто були японськими шпигунами. Для кожної тверезої людини таке пояснення — нісенітниця, але ж антисемітизм не потребує логіки та здорового глузду. Безглуздя — основа мислення марґіналів. Поразка від Японії — друга причина посилення антисемітизму та масових погромів. У 1903 р. з’являються на світ горезвісні «Протоколи сіонських мудреців» — виготовлена під керівництвом резидента російської таємної поліції в Парижі Рачковського фальшивка13. Взявши за зразок «Діалог Монтескье і Маккіавеллі в пеклі» французького автора Жолі, російські розвідники виготовили текст, що має вигляд дурного й незграбного самооббріхування євреїв. Вже цього досить, щоб зрозуміти: «Протоколи» — примітивна фальшивка. В лавах антисемітів цей текст і досі викликає захоплення. Ще б пак! Євреї, як останні дурні, відверто пишуть, яким підступом і підлістю вони захоплюватимуть панування над світом14. «Протоколи» передруковували в гітлерівській Німеччині, їх активно друкують і розповсюджують зараз у Росії, завозять і до нас. Навіть існує, і ми ще повернемося до цього, український переклад.

У 1913 р. світ був приголомшений київським антисемітським судовим процесом — справою Бейліса. Справа була сфабрикована з ініціативи і громадської підтримки чорносотенних організацій Росії. Заарештованого 1911 р. приказчика однієї з київських цегелень Менахема Бейліса було звинувачено у вбивстві гімназиста А. Ющинського з метою виточити з нього кров, яка нібито необхідна для виготовлення маци. Чорносотенна газета «Русское знамя» відрядила до Києва свого представника Рябова, що мав виконати функцію дириґента. З погляду чорносотенців Київ був чи не найкращим місцем для антисемітського судилища. Присяжних було обрано із селян Київської ґубернії, вважалося, що звинувачувальний вердикт ґарантовано. Проте сталися дві «неприємності». Перша — це хід слідства. Слідчий Фененко та становий пристав Кислинський вийшли на слід справжніх убивць хлопчика. Виявилося, що гімназист Ющинський, коли був у свого однокласника, випадково почув розмову гостей матері свого товариша, Віри Чеберяк, скупниці краденого, про підготовку наступного злочину. Хлопця вбили, щоб уникнути викриття. Ані Фененка, ані Кислинського не можна підозрювати в особливій юдофілії. Просто це були професійні поліцейські, які чесно робили свою справу, не розуміючи «соціальне замовлення». Обидва українці наклали за це кар’єрою: Фененка усунули від слідства, а Кислинського взагалі звільнили з поліції. Не виправдали довіри й українці-присяжні. Під головуванням Григоровича-Барського вони визнали Бейліса невинним.

Із цього стислого викладу головних антисемітських дій Російської держави випливає, що євреї мали всі підстави для неґативного ставлення до Російської імперії. Проте серед євреїв не було єдности. Сіоністи, тобто єврейські націоналісти, закликали євреїв до відновлення єврейської держави в Палестині. Бундівці, теж націоналісти, але «пом’якшені», вважали, що можна задовольнитися культурно-національною автономією. Зрештою, до лав більшовиків ішли євреї-інтернаціоналісти. Ватажок більшовиків Ленін у своїх численних статтях з національного питання багаторазово відверто заперечує право євреїв мати й розвивати свою культуру. Він рішуче висловлюється проти єврейського шкільництва. Ленін пише, що євреї-робітники повинні складати єдине ціле з робітниками Росії. Створення будь-чого національно-єврейського (шкіл, театрів,…) головний більшовик засуджував як спробу зруйнувати єдність пролетаріату. Отже, зіткнулися серед єврейства націоналізм із інтернаціоналізмом. Автор цих рядків багаторазово стикався з тим, що значення цих політичних термінів сприймається по-різному, тому варто розібратися в цих питаннях докладніше.

Що таке націоналізм та інтернаціоналізм?

Хочу привернути увагу читача до такої думки. Безглуздо вивчати будь-яку політичну, філософську чи наукову концепцію, читаючи тільки твори її запеклих супротивників. Наприклад, ви нічого не дізнаєтесь про юдаїзм, читаючи антисемітську брошуру Кичка «Иудаизм без прикрас». Про юдаїзм там немає нічого, проте в кожному абзаці пишеться, яка наволоч ці євреї. Так само нічого не дає для розуміння націоналізму вивчення марксистської та радянської літератури, яка малює націоналізм у вигляді людиноненависництва, а націоналіста зображає як бандита з ножем за халявою, який не мріє ні про що, крім убивства чужинців. Що ж воно таке — націоналізм? Теоретичними засадами націоналізму ми зобов’язані віденському євреєві, активісту ІІ Інтернаціоналу, Віктору Адлеру. Соціал-демократ В. Адлер почав із кількох виступів у пресі проти антисемітизму, а далі надрукував детальні розробки з національного питання взагалі. 

Перше, що зробив Адлер, це спробував визначити, що то є нація. Моє покоління вчило в університеті сталінське означення нації. За цим означенням нація — історично сформована спільнота людей, що характеризується спільністю території, економіки, мови, культури, історичної долі та національного характеру. Сплило чимало років, поки я дізнався, що це означення — плагіат. Джуґашвілі переписав його в Адлера, але вилучив з переліку ознак сьому — національну самосвідомість. Мабуть, вилучив тому, що ця ознака віддає ідеалізмом — найбільшим гріхом проти марксизму. Насправді досвід історії засвідчує, що всі запозичені Джуґашвілі ознаки нації — мітологія. Єдиною і справжньою ознакою нації є ота остання, вилучена ознака. Вважаю, що правильне означення нації має звучати в такій спосіб: «Нація — спільнота людей, що склалася історично та об’єднана національною самосвідомістю». І все! 

Справді, чи утворюють націю спільна територія, культура, економіка та мова? Певно, що ні. Досить зважити на такий приклад. Арабська нація розселена у багатьох країнах. Мова одна, культура схожа, економічні зв’язки теж існують. Якщо спитати сирійця, хто він, той відповість — араб. Назвуть себе арабами єгиптянин, мароканець і йєменець. Латиноамериканці нічим у цьому плані не відрізняються від арабів: єдина мова15, єдина культура, сусідство країн (спільність території), економічні зв’язки. Але нації нема. Арґентинець на те саме питання відповість, що він арґентинець. Хоча слово латиноамериканець існує в іспанській мові, він скаже: «Soy latino»16, — маючи на увазі не свою націю, а групу націй. Приблизно так, як росіяни кажуть: «Ми — слов’яни»17. Мексиканець вважає себе мексиканцем, а коста-риканець — коста-риканцем. Попри схожість усіх ознак арабська нація є, а латиноамериканської немає. Отже мова, територія та культура націю не роблять. Світ знає швейцарську націю, яка розмовляє чотирма мовами: німецькою, французькою, італійською та рето-романською. Перші три мови цього переліку знають всі швейцарці, а рето-романською розмовляють приблизно 40 тис. нащадків етрусків. Швейцарські мови не перемішані. В кожному кантоні є своя мова, іноді дві, проте для швейцарця не виняток, такий, наприклад, діалог:
— Герр Штумпф, чи розмовляєте ви італійською?
— Так. Це одна з моїх рідних мов.
— Як це так?
— Я — швейцарець.

Особисто чув, як обурюється німецькомовний швейцарець, якщо невіглас-іноземець назве його німцем. Не розуміє зайда, що цей герр Штумпф пишається тим, що його предки дали відсіч Німецькій імперії і зберегли незалежність гірського народу під проводом Вільгельма Телля, який теж розмовляв німецькою. Франко-швейцарці та італо-швейцарці так само не вважають себе французами та італійцями. Отже, Швейцарія — однонаціональна держава. Її населення — єдина швейцарська нація.

Якщо швейцарці мають спільну територію та економіку, євреї не мають і цього. Протягом століть євреїв розсіяно по всьому світу, вони, було, втратили свою мову, яка до відновлення держави Ізраїль збереглася хіба що в релігійних відправах, набули кілька «єврейських» мов: ідиш, ладіно, еспаньолі, татську. Багато єврейських популяцій, наприклад, грузинські та бухарські євреї, геть зовсім втратили рідну мову. Але вони не асимілювалися й залишилися євреями. Що ж спільного між йєменськими, грузинськими, бухарськими, шведськими та англійськими євреями? Тільки те, що вони вважають себе євреями. А це й є національна самосвідомість18.

Отже, помилився Віктор Адлер, приєднавши до справжнього націєтвірного чинника кілька вигаданих, зовсім не обов’язкових ознак. Проте Адлер залишив в історії значний позитивний слід. Саме його зусиллями теза про право націй на самовизначення спочатку стала невід’ємною складовою програм усіх соціал-демократів19, далі набула світового юридичного й політичного визнання, а зараз є елементом міжнародного права. Адлер працював в Австро-Угорській імперії, яка буквально кипіла від міжнаціональних чвар. Порохова діжка Європи... Тому він розумів, що світ може стати стабільним лише після того, як кожна нація здійснить своє право на самовизначення20. Тим самим він заклав теоретичні підвалини націоналізму.

Що ж воно таке — націоналізм? Хто такі націоналісти? Чого вони прагнуть та які ідеї обстоюють? В Радянському Союзі кожному втлумачували прості відповіді на ці питання. Націоналізм — людиноненависницька буржуазна ідеологія. Націоналіст — бандит. Націоналісти мріють про панування своєї нації над іншими. А ось інтернаціоналізм, навпаки, — пролетарська ідеологія загальнолюдської любови. Інтернаціоналіст — душевна людина, яка лояльно ставиться до людей незалежно від національности. Інтернаціоналісти прагнуть загальної рівності людей усіх націй. Чи так воно насправді? Звичайно, ні. Як і все інше інше, що ми чули від комуністичних пропаґандистів, то є брехня. Подекуди примітивна, а подекуди й віртуозно витончена.

Націоналізм — це віра в справедливість принципів націоналізму та діяльність, спрямована на їхнє втілення. Таких принципів принаймні три21:

1. Всі нації рівноправні. Право належати до рівноправної нації — невід’ємне право людини.

2. Нація стає по-справжньому рівноправною, коли вона здійснює своє право на самовизначення.

3. Єдиний спосіб самовизначення нації — створення національної держави. Культурно-національна автономія як паліатив припустима тільки для націй, які не можуть створити своєї держави через відсутність національної території (напр., цигани).

Якщо в такий самий спосіб сформулювати принципи інтернаціоналізму22, матимемо таке:

1. Люди рівноправні, незалежно від національности. Права людини вищі за права націй.

2. Існування націй із їхніми державами, національними мовами, звичаями та культурами — пережиток минулого, що тільки гальмує створення єдиної інтернаціональної спільноти. Право на майбутнє мають тільки великі держави23, інші мусять до них приєднатися і зникнути.

3. Щоб стати рівноправною, людина, яка не належить до однієї з великодержавних націй, має позбутися своєї мови, викинути на смітник національну культуру, національні звичаї, забути свою історію, приєднатися до великодержавної нації та асимілюватися.

Головний пропаґандистський трюк інтернаціоналістів — підміна тези. Це й є витончена віртуозна брехня. Розрахунок на те, що мало хто чітко розуміє різницю між рівноправ’ям націй, з одного боку, і рівноправ’ям всіх людей, незалежно від національности, — з другого. Багато кому може здатися, що ці поняття тотожні. Насправді вони різні. А де в чому — діаметрально протилежні. Наприклад, французька та російська нація цілком рівноправні. Кожна з них має свою державу, свій уряд, що дбає про національні інтереси. Жодна з цих двох націй не може накинути свою волю іншій. Наприклад, не може Москва наказати Парижеві відсвяткувати роковини поразки Наполеона під Бородином. А ось француз та росіянин не рівноправні. Росіянин не мав, не має та в осяжному майбутньому не матиме стільки прав, скільки їх має кожен француз. З другого боку росіянин і татарин практично рівноправні. Так було в СРСР. Так є й зараз у Російській федерації. Але не рівноправні російська та татарська нації. Російська нація — панівна, татарська — підлегла. Російська нація має державність, має повноважний уряд. Татарська нація має лише місцеве самоврядування. Гра в державність, тобто автономна республіка — фікція. Татарстан не має міжнародного визнання як держава, не веде зовнішньої політики, а внутрішні свої справи мусить вести під наглядом Москви. Казань не може ухвалити, наприклад, план сплюндрувати московський кремль задля побудови на його місці нафтопереробного заводу, а уряд Росії має право видати аналогічне розпорядження щодо казанського кремля. 

Не вірите? Тоді слухайте. У 1982 р. Брежнєв наказав відсвяткувати низку ювілеїв «добровільного приєднання» різних підкорених російськими царями націй. Наприклад, 425 років добровільного приєднання до Росії Кабардино-Балкарії. В мене є тогочасний путівник по цій АРСР. Там надруковано, що у 1557 р. кабардинський князь Темрюк-бек видав свою дочку за Івана Лютого і тим самим добровільно приєднався до Росії. Це — приклад примітивної брехні. По-перше, в Кабарді було багато беків. Темрюкові належала не вся Кабарда, а лише кілька аулів. По-друге, Темрюк-бек, як мусульманин, мав кілька жінок і чимало дочок. Роздаючи їх заміж, він і гадки не мав, що тим самим до когось приєднує свою крихітну державу. 

Кабарда та інші північнокавказькі автономні республіки виконали наказ Брежнєва і відсвяткували роковини свого поневолення, а татари — ні. Перебіг подій був таким. Наказ Москви відсвяткувати ювілей «добровільного приєднання» Татарстану до Росії став відомим громадськості. Знайшлося чимало людей, обізнаних з історією. Татарстан обурився. Святкувати роковини штурму Казані військом Івана Лютого, після якого кілька днів московські вояки грабували і вбивали казанців, ґвалтували жінок та палили будинки, корінне, переважно булґарське24, населення Татарстану, вважало ганьбою. Обурення та соціальне напруження в Татарстані набули настільки загрозливого масштабу, що Москва була змушена скасувати святкування дня геноциду. Цей приклад наочно демонструє нерівноправність російської та татарської націй. Адже уряд Татарстану не мав повноважень змусити СРСР відсвяткувати роковини штурму Києва армією Сабудай-Багадура.

Розглянуті наочні приклади підтверджують такі тези:

1. Рівноправ’я націй не забезпечує рівноправ’я людей цих націй.

2. Рівноправ’я людей різних націй в одній державі не викликає автоматично рівноправ’я самих націй.

3. Нерівноправ’я людей різних націй ніяк не впливає на рівноправ’я націй. Останні можуть бути, а можуть і не бути рівноправними.

4. Нерівноправ’я націй, зазвичай, має наслідком певне нерівноправ’я людей, що до них належать.

Останнє заслуговує на пояснення. Розглянемо модель суспільства, де втілено ідеал інтернаціоналізму — люди мають рівні права, без огляду на національну приналежність. Хай у деякому «інтернаціональному» місті євреї складають 10%, а решта — росіяни. Скільки євреїв потраплять до муніципальної ради чисельністю 20 чоловік? Два, тобто 10%? Не обов’язково. Теоретично всі 20 можуть бути євреями, але практично може й не бути жодного, бо «рівноправні» євреї не мешкають компактно, а тому не становлять більшости в жодному з виборчих округів25. Інтернаціоналіст скаже, що так і треба, бо виборцям-інтернаціоналістам байдуже, якої національности кандидат. Вони обирають за діловими й людськими якостями, а не за національною ознакою. Припустимо, що двоє євреїв потрапили до муніципальної ради. Хай одному з них спаде на думку збудувати за рахунок місцевого бюджету єврейську школу та купити автобуса, який вранці звозив би до школи єврейських дітей з усього міста, а після занять розвозив би їх по домівках, як це має місце в усіх школах США. Чи схвалить таку пропозицію муніципальна рада? Певно, що ні. Пропозицію відхилять. Хтось із інтернаціоналістів виступить проти, арґументуючи свою позицію тим, що єврейським дітям добре вчитися і в російських школах, а автобус — взагалі неприпустима розкіш, якої ніхто не має. До того ж доцільніше витратити гроші не на єврейську школу, а на святкування дня заснування Москви. Муніципальна рада більшістю голосів пристане на пропозицію інтернаціоналіста.

Тепер змоделюємо націоналістичну антитезу до щойно описаної ситуації. В місті втілено принципи націоналізму. Законодавство ґарантує рівноправність націй. По-перше, вибори до муніципальної ради відбуваються за національними куріями, тому в раді завжди буде 2 представники євреїв26. По-друге, з ведення муніципальної ради вилучено всі питання, які стосуються національної меншини. Остання обирає для розгляду цих питань свою національну раду. По-третє, система оподаткування реформується з метою забезпечити рівноправність націй. А саме: податки з євреїв та підприємств, що їм належать27, надходять у розпорядження національної ради. Деяка частка цієї суми відраховується на загальноміські витрати, а решта складає бюджет національної ради, яка без найменшого втручання з боку більшости сама вирішує, куди їх витрачати. Ясно, що єврейську школу буде збудовано.

І ще одне зауваження. Хоча й вище було сказано, що в Росії татарин і росіянин рівноправні, це не зовсім так. Деякі права людини є складовою її національних прав, тому нерівноправність націй спричиняється до певного нерівноправ’я людей. Наприклад, спортсмен-татарин має менше шансів, ніж росіянин, потрапити на престижні міжнародні змагання. Ці шанси були б набагато більші, як би Татарстан був державою і делеґував на змагання національну татарську команду. Якщо б хокейна команда Чехословаччини складалась тільки із словаків, то про її перемогу все одно казали б, що перемогли чехи. Чи приємно це було б чути хокеїстам-словакам? Хай не думає читач, що нерівноправність обмежується спортом. Вона виникає повсюдно, де має місце творення історії. Людина поневоленої нації змушена творити історію не свою, а панівної нації. Таким чином, незважаючи на те, що з росіянина і татарина беруть однакову ціну за пляшку горілки (рівноправність!), татарин, на відміну від росіянина, позбавлений права творити історію свого народу, він мусить творити історію Росії. Євреї теж протягом століть творили історію інших народів. Єврейська нація стала суб’єктом історії тільки після створення Ізраїлю.

Варто зупинитися ще на одному пропаґандистському трюкові інтернаціоналістів. Вони, спираючись на співзвучність слів28, переконують громадськість в тотожності націоналізму та нацизму. Якщо сформулювати принципи нацизму у формі, аналогічній вищенаведеним тріадам, то буде таке:

1. Моя нація (раса) вища. Всі інші — нижчі (die Untermenschen29).

2. Інтереси нації понад усе (Deutschland ьber alles30). Головна мета нації — невпинне розширення життєвого простору. Інші нації мусять бути підкорені, перетворені на рабів і приречені на зникнення.

3. Демократія — перешкода на шляху досягнення цілей нації. Привести націю до перемоги може тільки фюрер (Ein Volk. Ein Staat. Ein Fьrer31).

Як бачимо, принципи нацизму не мають нічого спільного з принципами націоналізму. А ось між нацизмом та інтернаціоналізмом неважко помітити дещо спільне. Й та, й та ідеології спрямовані на розширення життєвого простору своєї нації. Різниця полягає лише в методах, якими цього пропонується досягти. Нацисти віддають перевагу збройному підкоренню і знищенню інших націй під проводом фюрера, тоді як інтернаціоналісти пропонують зобразити збройне підкорення як добровільне приєднання та здійснити після цього асиміляцію підкорених народів, вони аґітують останніх зголоситися на асиміляцію добровільно, бо, мовляв, іншого вибору немає. Таким чином і нацизм, і інтернаціоналізм — два варіанти шовінізму: жорсткий та м’який. На відміну від них, націоналізм захищає право кожної нації жити самостійним життям у своїй національній державі32. Через це такі словосполучення, як «український націоналізм», «абхазький націоналізм», «єврейський націоналізм», звучать доволі смішно. Справжній націоналізм є універсальним. Поборник права націй на самовизначення не може визнавати це право тільки за своєю нацією. Він мусить визнати його за всіма націями без винятку.

Маю цікавий приклад. В одній з антисемітських книжок, виданих в СРСР, а саме в книзі єврея-антисеміта Анатолія Крима «Выбор» (Київ. Радянський письменник, 1980) єврейських націоналістів, тобто сіоністів, звинувачено в тому, що вони злигалися з українськими націоналістами-бандерівцями. Як доказ, сказано, що бандерівське підпілля у 1948 р., щойно після проголошення держави Ізраїль і початку першої арабо-єврейської війни, провело в Західній Україні запис українських націоналістів у добровільні загони для війни в Ізраїлі на боці євреїв. Факт цей було подано як такий, що характеризує з найгіршого боку і євреїв, і українців. Я звик до брехні в радянській літературі, тому спочатку не повірив. Згодом від своїх друзів із Західної України довідався, що факт запису в ці загони мав місце. Проте практично переправити бійців-українців до Ізраїлю не вдалося, бо радянська влада зміцнила контроль кордону.

Настав час для висновків. Якщо читач шанує логіку, він уже побачив, що націоналізм — чесна і справедлива ідеологія, невід’ємна складова демократичних переконань. Не можна бути демократом, якщо водночас ти не дотримуєшся принципів націоналізму. Націоналіст — борець за рівноправ’я націй. Інтернаціоналізм — поєднання брехні, підступу та ліцемірства. Інтернаціоналіст — підла людина, що виборює зверхність своєї панівної нації, або, якщо він до неї не належить, своє право бути підпанком чи попихачем на її службі. С превеликим жалем і болем мушу визнати, що більшість євреїв після жовтневого перевороту стали інтернаціоналістами33 та подалися на службу до російських більшовиків. Звичайно, саме слово «інтернаціоналіст» має більшовицьке забарвлення, тому сучасні євреї-інтернаціоналісти полюбляють називати себе космополітами, вони пнуться довести собі й оточенню, що вони зовсім позбавлені національної приналежности. Марна справа! Адже вони не переходять на мову есперанто (як національно нейтральну), чи китайську (мову відносної більшости населення світу), або ж анґлійську (як сучасну лінґва-франка). Вони спокійнісінько розмовляють російською, сприяють русифікації колишніх колоній Росії. Отже, маємо тих самих підпанків на добровільних засадах. Звичайно, не справджується надія цих інтернаціоналістів-космополітів стати ніким. Їх все одно вважають євреями. Бо безнаціональних, як і безмовних, людей не існує. Називати себе космополітами люблять також представники імперських націй. Але це — облуда. Американець-космополіт зазвичай палкий патріот США і ніколи не відмовиться від свого американського громадянства.

Поведінка та соціальна орієнтація євреїв 
у СРСР під час сталінізму

Більшовизм привабив євреїв саме інтернаціоналізмом. В євреїв виникли утопічні сподівання, що більшовики збудують державу, де вони стануть по-справжньому рівноправними. Релігія? Більшовики — атеїсти. Мова? Хай буде російська. Євреї були готові відмовитись від рідної мови і за роки існування СРСР це зробили, перейшли на російську мову. Прізвища, імена? Євреї починають міняти прізвища, а також імена і по батькові, на російські34. Зокрема, це зробили всі євреї, що стояли біля керма революції. Великі сподівання на революцію покладали не тільки євреї. Інші поневолені народи Російської імперії мріяли про незалежність, державність і право творити власну історію. Зокрема, серед таких був і український народ. Яку ж позицію зайняли євреї стосовно національних сподівань неросійських націй? Незначна частка єврейства підтримала нації, серед яких вони жили, тобто пристала до націоналізму. Щодо переважної більшости єврейства, то воно захопилось інтернаціоналізмом і, як і в своїй попередній історії, масово посунуло на службу до колонізаторів, наївно вірячи, що російська нація їм за це віддячить. Ніякої подяки вони насправді не дочекались. Єврейство з головою поринає в революцію на боці більшовиків. Троцький створює Червону армію. Серед червоних командирів і, особливо, комісарів, багато євреїв. Євреї активно реквізують у селянства хліб у складі продзагонів. Пам’ятаєте, в «Думі про Опанаса» одеського поета-єврея Едуарда Багрицького: «Я бежал из продотряда от Когана-жида…» Можна сказати, що без участі євреїв навряд чи перемогли б більшовики у громадянській війні35.

Одна з проблем пореволюційного керівництва — брак кваліфікованих кадрів. Освічена частина російського суспільства переважно не підтримала більшовиків. Вона частково еміґрувала, частково була винищена революцією. Тільки незначна кількість фахівців погодилася працювати на радянську владу. Вакуум заповнили євреї. Євреї стають домінуючим прошарком у керівництві ВКП(б), уряді, в усіх ланках державного апарату, серед командирів та комісарів у збройних силах. Чернь-переможниця в Росії зберегла традиційну для черні ненависть до інтеліґентності та інтеліґенції. «Эй, ты, культурный в шляпе!»,— з презирством гукали пролетарі. За капелюха і краватку могли й побити. Пролетаріат не квапився йти вчитися. Революція змела бар’єр, що стояв на шляху євреїв до освіти, і євреї, які завжди прагнули знань, швидко заповнили студентські місця. Євреї навіть не потребували ленінського заклику вчитися. Серед інженерів, науковців, лікарів, учителів, професури, діячів літератури та мистецтва постає значний єврейський континґент. Євреї масово працюють у торговельній мережі, системі постачання, на будівництві. Євреї вносять значний внесок до економіки, виробництва, науки і культури СРСР. Культури, звичайно, не єврейської, а російської.

Що ж отримали євреї від російської нації замість подяки за те, що вони століттями лікували, навчали, постачали, одягали, взували й обслуговували та розважали цей народ? Отримали євреї заздрість і, після революції, ненависть за те, що «захопили» всі престижні та прибуткові посади. Сидить, наприклад, на концерті Аркадія Райкіна такий собі Ваня Сидоров. Всі навкруги сміються, а він від люті зеленіє й думає про себе:

«Ишь, жидовская морда, как ловко устроился! Работа — не бей лежачего. Хохмы со сцены читает… Хохмы-то чужие. Кем-то написанные. А деньжищи гребет лопатой. Почему я, Ваня Сидоров, не могу на этой сцене стоять и за большие деньги хохмы читать? Меня, небось, не возьмут. Все места жиды заняли. Говорите, я не умею? Так научите меня! Жиды своих учат…»

І немає на світі сили, здатної пояснити Вані Сидорову, що для амплуа естрадної мініатюри потрібен талант, що актор Райкін створив і цей жанр, і себе в цьому жанрі самотужки, що його ніхто не вчив, а легкість, з якою виступав Райкін,— результат виснажливої наполегливої праці, зокрема ретельного добору авторів мініатюр та роботи з авторами.

Перше двадцатиріччя радянської влади було для євреїв сприятливим. Вплив євреїв у керівництві країною був настільки сильним, що антисемітизм карався як злочин. Держава запровадила єврейську освіту. Були єврейські середні школи. В Житомирській області навіть існувало Училище механізаторів сільського господарства з викладанням мовою ідиш. Готували трактористів і комбайнерів… Існувало Товариство землевлаштування євреїв-трударів. У кількох областях виникли єврейські колгоспи. Один з єврейських колгоспів існував у Києві на Куренівці, там, де зараз давно міська забудова. Зруйновану протягом громадянської війни економіку теж відновили переважно євреї, які скористалися лібералізацією НЕПу та розвинули торгівлю й мале підприємництво. Малі підприємці тоді називалися непманами. НЕП викликав значне соціальне розшарування. Серед більшовиків, героїв громадянської війни, зростало обурення, позаяк виходило, що вони дарма били буржуїв. Буржуї залишилися, живуть у достатку й розкоші, роз’їжджають бричками, а вони, герої, залишилися бідними, мешкають у комуналках, ходять пішки та працюють на непримітних посадах. Ситуація ця добре описана Олексієм Толстим в оповіданні «Гадюка», до речі, дуже талановито екранізованому.

Коли Сталін згортав НЕП, це дуже сподобалось більшовицьким масам. Непманів душили податками, експропріювали їхню власність, але до 1929 р. ще можна було виїхати за кордон. Попри те, що митниці грабували втікачів-непманів, кампанію цю не можна розглядати як антисемітську. По-перше, серед непманів були не тільки євреї. По-друге, й після ліквідації НЕПу євреї залишилися на багатьох керівних посадах у партії і державі. Вигнання Троцького до Алма-Ати та його еміґрація були початком великої чистки в ВКП(б) під приводом боротьби проти троцькістів. Це вже була значною мірою антисемітська кампанія. Фактично російська нація, а точніше — російська бюрократія, відвойовувала для себе від євреїв тимчасово втрачені керівні позиції в суспільстві.

Антитроцкістська кампанія поступово перетворилася на кампанію репресій проти «ворогів народу» найрізноманітніших катеґорій. КРТД (контрреволюційна троцькістська діяльність) залишалась у списку цих катеґорій, але було чимало інших. Наприклад, колективізація зробила «ворогами народу» селян, що не бажали йти до колгоспів: «куркулів та підкуркульників». Досить повний перелік всіх катеґорій можна знайти в книзі Солженіцина «Архіпелаг ҐУЛАҐ». Нас у даному випадку цікавитиме той факт, що євреї-чекісти разом із євреями-партапаратниками брали найактивнішу участь у колективізації та у знищенні «ворогів народу», зокрема у функціонуванні ҐУЛАҐУ. На стрічку пекельного конвеєру потрапляли і євреї, навіть євреї-чекісти36. Діяльність ця тривала аж до початку Другої світової війни. 

Після перемоги над Гітлером питома вага єврейства в партійних та радянських інстанціях, а також у каральних органах, зменшилась настільки, що стало можливим повернутися до звичного для Росії відвертого державного антисемітизму. У 1948 році почалась холодна війна, а разом із нею кампанія викриття та вигнання з посад «безрідних космополітів». Газети критикували за плазування перед Заходом діяча, якого до того всі знали, наприклад, як Петра Борисовича Макарова, старанно підкреслюючи його справжнє ім’я — Пінхус Борухович. Ні, не оцінили російські інтернаціоналісти добровільне зросійщення євреїв, їхню готовність служити підпанками та не винагородили їх за це.

А євреї служили. Вірою і правдою. Після перемоги над Гітлером СРСР зіткнувся з національно-визвольними рухами на теренах Західної України та анексованих країн Балтії. Євреї беруть активну участь у придушенні цих рухів. Учасники боротьби проти Української Повстанської Армії, сьогодні вже дуже старі люди, й досі пишаються своєю роллю в боротьбі проти українських націоналістів-бандерівців37. Попри таку безмежну відданість євреїв ідеалам інтернаціоналізму та російським національним інтересам, СРСР починає готуватися до «остаточного розв’язання єврейського питання», як це було свого часу зроблено в Німеччині. Хоча й обидві фашистські держави38 зійшлися в смертельній борні, вони багато в чому вчилися одна в одній. Перед війною міністерство пропаганди доктора Ґеббельса запозичувало досвід у ЦК ВКП(б). Після війни Сталін, звичайно, на догоду партійній верхівці та широким російським масам, вирішує скористатись із досвіду гітлерівської Німеччини та остаточно вирішити єврейське питання.

В Магаданській області будують бараки, куди планується переселити всіх євреїв СРСР. Бараки ці стоять там і досі. Далі медсестра39 кремлівської лікарні, «героїчна дочка народу»39 Любов Федосіївна Тимошук (Тимашук) викриває кремлівських лікарів. Вона дійшла висновку, що ці лікарі, професори та академіки, під приводом нових використовують неправильні методи лікування. Лікарів заарештували. Далі держбезпека розробила такий сценарій. Лікарів-отруйців мали судити відкритим судом. В розпалі пристрастей на підсудних мав «стихійно» накинутися натовп присутніх (зрозуміло, переодягнених у цивільне курсантів навчальних закладів правоохоронних органів — нещасних хлопців, які не розуміли, що їх усіх знищать як небажаних свідків). Цей натовп обурених громадян мав роздерти євреїв на шматки в прямому значенні цих слів. Далі за списком, складеним у ЦК, знані євреї мали б звернутися до «рідної партії та особисто товариша Сталіна» з колективним листом. В листі, також складеним у ЦК, було прохання, з метою запобігти подібним ексцесам, переселити єврейське населення до віддалених територій СРСР. Виконання цього плану зірвала смерть Сталіна та арешт Берії. Лікарі, крім одного, якого закатували на смерть, вийшли на волю і стали знов академіками.

Далі преса сповістила про загибель «героїчної дочки» в автомобільній катастрофі. Від знайомих москвичів чув, що то була за катастрофа. В центрі Москви до Великого Кам’яного мосту йшла група людей. Серед них була трійця: жінка та обабіч неї двоє чоловіків. Перед самим мостом група відстала від цієї трійці. Потім зупинилися чоловіки, а жінка кинулась перебігати міст. Тут на неї наїхала військова вантажівка і ціла колона таких машин проїхала її тілом. В системі дежбезпеки є спеціальна хімічна лабораторія, де, зокрема, розроблено препарати, що позбавляють людину волі, перетворюючи її на слухняного «зомбі». Так що змусити Тимошук добровільно кинутись під колеса технічно було неважко. Яке ж було моє здивування, коли кілька років тому я прочитав в якійсь газеті, ніби лікар Тимошук не загинула, а спокійнісінько допрацювала до пенсії. Повірити в це важко. За загальним принципом роботи спецслужб, небажаних свідків завжди знищують41, а Тимошук могла розповісти, хто і як працював із нею для «викриття» кремлівських лікарів-євреїв.

Державний антисемітизм та поведінка євреїв 
у післясталінську епоху

У хрущовську та брежнєвську доби державний антисемітизм не вщухає. Він набуває інших форм, а подекуди особливого єзуїтства. Зокрема, Москва бачить особливу загрозу російському інтернаціоналізму в Україні, тому боротьбі одночасно проти «сіонізму» і «українського буржуазного націоналізму» приділяється особлива увага42. Кожне підприємство в містах (але не селах) України щороку мусить подавати спеціальний статистичний звіт. Я бачив бланк цього звіту. Відділ кадрів мусив доповісти, скільки прийнято на роботу росіян, українців, євреїв, інших. Інші рідну партію не хвилювали. Навіть вважалось за добре, якщо в установі працює, наприклад, аварець чи каракалпак. Про росіян дбали, щоб їх не було замало. Але головне — дивилися, щоб не було забагато євреїв. 

Поглиблюються розпочаті під час боротьби з космополітами заходи для обмеження доступу євреїв до вищої освіти. У 60-ті роки працював у Київському планетарії художником молодий український парубок, талановитий хлопець з українського села. Він готувався здобути вищу художню освіту в Ленінграді. Коли я спитав, чому б йому не вступити до Київського художнього інституту, він пояснив, що зовнішністю схожий на єврея, а у Києві євреїв до ВНЗ не приймають. Справді, Господь Бог нагородив українця горбатим носом, і той інстинктивно відчував головний принцип расизму нацистів: расово неповноцінною особою є така, стосовно якої існує підозра (не доказ!) про наявність хоча б однієї ознаки расової неповноцінности43. Не знаю, чи вдалося йому стати ленінградським студентом, проте поширена віра в національну толерантність росіян не відбивала справжнього стану справ. У 70-ті роки моя колишня аспірантка вступала на фізичний факультет Московського університету44. Вступний іспит приймав завідувач кафедрою проф. Корольов, автор підручника з оптики, в якому є фундаментальні фізичні помилки. Відповідь абітурієнтки слухала асистентка кафедри, а пан професор ретельно вивчав її особову справу. Прізвище — російське. Національність — росіянка. Але ім’я матері — Рахіль! Дівчинка закінчила відповідь. Жодних зауважень. Підходить до неї асистентка і сповіщає: «Профессор Королев поставил вам двойку». Довелося дівчині вчитися у Дніпропетровському університеті.

Дискримінація євреїв відбувалась не тільки у сфері вищої освіти та аспірантури. Москва вимагала від керівників установ та підприємств без крайньої потреби не приймати на роботу євреїв, не просувати по службі тих, що вже працюють, не відряджати євреїв у закордонні поїздки, не видавати книжок авторів з яскраво єврейськими прізвищами та багато чого іншого. Звичайно, на практиці виконати всі ці вказівки було абсолютно неможливо, тому час від часу євреї друкували книжки, просувалися посадово, обиралися до Академії та (в ролі «и евреев») відряджалися за кордон. Мені відома історія про те, як одного разу в кабінеті ректора Київської Політехніки задзижчав телефон. Відділ науки ЦК КПУ дав вказівку: висунути до Академії наук безпартійного єврея. Потім ходила чутка, що хтось звернувся до ООН з приводу дискримінації євреїв в УРСР. ЦК КПРС наказав терміново створити контрприклад: «У нас только что избран в Академию наук УССР еврей, к тому же беспартийный». Так став членом АН УРСР славетний (нині покійний) професор у галузі радіотехніки. Прикладів таких винятків із дискримінаційної політики під тиском життя є багато, але ці демонстративні приклади не спростовують наявність державної політики антисемітизму.

Як уже йшлося, сволота хоче бути чистою перед історією, тому в офіційних документах КПРС історики майбутнього не знайдуть відвертих директив про дискримінацію45 євреїв. Якщо такі документи існують, вони зберігаються десь глибоко в архівах ЦК КПРС. Відомо, в який спосіб ганебні вказівки доводилися до нижчих партійних інстанцій. З Москви до ЦК союзної республіки приїздив посланець, давав під розписку прочитати документ і забирав його з собою. Усі антисемітські вказівки поширювалися двома способами: відкритим текстом в усній формі, або письмово, за допомогою езопівської новомови. Тому, в компартійних директивах чимало сказано про необхідність дотримання ленінської національної політики, про необхідність поліпшення добору кадрів, про необхідність дбати про висування національних кадрів і, зрештою, про необхідність особливої пильности стосовно «громадян національностей країн, ворожих до Радянського Союзу». 

Останнє карколомне словосполучення — шедевр новомови. Воно сконструйоване спеціально, щоб охопити всі три офіційно дискриміновані в СРСР нації: євреїв, німців та корейців46. Ворожість до євреїв — російська традиція, російським німцям немає довіри, бо вони ображені ліквідацією Республіки німців Поволжя та депортацією у 1941 р., але як потрапили до цього колективу корейці? Вони зазнали депортації ще в епоху Халхинґ-Ґолу, коли за наказом Сталіна їх переселили з Приморського краю до Середньої Азії та Казахстану. Корейцям дають землю. Вони створюють колгоспи. Колгоспи багатіють. З початком другої світової війни корейські колгоспи купують на свої гроші і дарують Червоній армії танки. Корейська молодь масово йде у вищі навчальні заклади. Вже у післявоєнний час місцеві партійні керівники, занепокоєні домінуванням корейців серед студентства, отримують з Москви дозвіл на їх дискримінацію.

КПРС винайшла цікавий «літературний» прийом антисемітської пропаганди. Крім того, що видавалося чимало так званої антисіоністської літератури з підкресленням, що КПРС виступає не проти євреїв, а проти сіоністів (ніби сіоністом може бути китаєць), з однієї газетної статті до іншої, з брошури до брошури мандрує сентенція про те, що євреї, складаючи лише 0,3% населення СРСР, посідають значно (у 10 — 100 разів) більший, надмірно високий процент серед різних інтелектуальних та взагалі престижних професій та посад. Таким чином досягнення ставилось євреям у провину. Ось якби євреїв було значно більше за оті 0,3% серед волоцюг, кишенькових злодіїв, ґвалтівників, бандитів, алкоголіків, наркоманів, двірників, прибиральників, малокваліфікованих робітників та селян, — все було б гаразд. Я неодноразово дискутував цей закид із російськими інтернаціоналістами (антисемітами вони себе не визнавали). Я звертав їхню увагу на те, що за всю історію Росії-СРСР жодному неєврею не було відмовлено в праві на вищу освіту тільки за те, що він чи вона не належить до євреїв, а ось євреїв майже завжди не приймали до вищих навчальних закладів через те, що вони євреї. У царській Росії — відверто. В післявоєнному СРСР — приховано, тобто євреям зазвичай ставили нижчі оцінки на вступних іспитах, а далі відмовляли за конкурсом. Просто й ефективно47! 

Інколи ця система завдавала прикростей своїм виконавцям. Чув історію, правдивість якої мені не вдалося перевірити, але вона справляє враження такої, що цілком ймовірно могла статися. Коли головою Ради міністрів СРСР був Косигін, його канцелярія отримала листа з Великої Британії. Анґлійка зверталася до голови уряду з проханням дозволити її небожеві виїхати з СРСР до Анґлії задля продовження освіти, позаяк його, як єврея, в СРСР не прийняли до університету. Якби це було прохання, наприклад, про квартиру, голова уряду його б не побачив. Листа б спустили униз і зрештою прохач отримав би звичайну відписку. Головний талант радянської бюрократії — вміння перекласти на когось відповідальність. За листом з Англії поставала примара міжнародного скандалу. Доповіли Косигіну. Той наказав розібратися. З’ясувалося таке. Родина британських комуністів-євреїв, свято вірячи радянській пропаґанді, ніби в СРСР щасливе життя і немає дискримінації євреїв, вирішила еміґрувати до СРСР. Отримали візи. Оселили родину у Києві. Хлопець володів англійською мовою, як рідною, розмовляв мовою ідиш, погано знав російську, зовсім не знав української. На вступних іспитах він отримав двійку саме з англійської мови!

Тут треба повідомити читачеві те, що знає далеко не кожний. Справа в тому, що в Анґлії майже ніхто не розмовляє анґлійською мовою. Ба більше, розмовляти анґлійською для пересічної людини вважається за непристойну поведінку, зарозумілість та зверхність. На стандартну анґлійську мають право лише вища аристократія та диктори Бі-Бі-Сі. Всі інші, і це вважається за норму, розмовляють місцевими діалектами, які відрізняються від стандартної анґлійської переважно іншою вимовою голосних. Кожен британець розуміє кожний діалект. Але викладачі анґлійської в СРСР — ні. Згадаємо, що майже ніхто з них не жив тривалий час в Анґлії й не чув, як насправді розмовляють анґлійці. Отже, анґлійський єврей зробив поганий переклад з анґлійської на російську, бо не володів російською досконало, а його усну мову викладачі не розуміли, бо той розмовляв з незвичною для них (як вони вважали, — поганою) вимовою. До того ж єврей. Двійка! Конфлікт залагодили. Перед батьками хлопця вибачились, до університету його зарахували. Гадаю, екзаменаторам дали прочухана за те, що не вивчили, як вищезгаданий професор МДУ Корольов, особову справу абітурієнта та не поставили йому двійку з якоїсь іншої дисципліни, наприклад, математики.

Як же воно сталося, що, попри всю дискримінацію, євреям вдавалось отримати вищу освіту? На додаток до вже викладеної історії маю ще дві. В комуналках будинку, де пройшло моє дитинство, мешкали єврейські родини. Я розповім про двох друзів дитинства. Один з них після десятирічки подав документи до будівельного технікуму. Вчитися в технікумі, надто будівельному, тоді вважалося непрестижним. Закінчив. Працював у проектному інституті. Працював добре. Швидко став виконувати роботу старшого інженера. А диплома про вищу освіту нема. Якось під час відрядження до Куйбишева (тепер — Самара) з’ясував, що в місцевому будівельному інституті недобір на заочне навчання. Подав заяву. За кілька років отримав диплом інженера. Одним євреєм з вищою освітою стало більше. Зараз живе в США. Другий поїхав до Пензи. Там був менший конкурс. До того ж місцеве керівництво не так ретельно дотримувалося вказівок не приймати євреїв, бо євреїв там було взагалі мало. Отримав інженерний диплом. Згодом теж еміґрував. Отже, євреї вчилися у провінційних непрестижних ВНЗ, використовували вечірню і заочну форми навчання.

Ми впритул наблизилися до горбачовської перебудови. Російсько-радянська імперія доживає останні роки. Перед тим на очах мого покоління розпалися могутні трансокеанські імперії: Британська, Французька, залишки Іспанської та Портуґальської48, Нідерландська та Бельґійська. Здавалося б, кожна нормальна людина має розуміти, що імперії приречені. На жаль, цього зовсім не розуміють російські інтернаціоналісти. Неодноразово дискутував цю проблему із своїми московськими друзями. Інтеліґенти-демократи сприймали факт розпаду СРСР як величезну біду і образу для Росії. «Чего вам, хахлы, не хватало? Мы же жили, как одна семья? Разве было плохо?»,— ці стандартні ремствування чув від багатьох. Нагадую, що на наших очах імперії розпадаються, але жодна не створилася. На це кожний росіянин (без попередньої змови — така конгеніальність!) кидав фразу: «А разве США — не империя?». Питаю, якщо це імперія, то який штат там головний, який штат приєднав до себе інші силою зброї та утримує їх у підлеглому стані. З’ясовується, що мій співбесідник плутає поняття імперії з поняттям сфери впливу. Пояснюю йому, що Мексика входить до сфери впливу США, а Фінляндія входила до сфери впливу СРСР. Проте обидві названі країни — не колонії. Американці не заселяли Мексику, а росіяни — Фінляндію. Хоч фінський уряд мусив рахуватися з політичними інтересами СРСР, Москва не призначала своїх чиновників для роботи в органах влади Фінляндії. На відміну від Фінляндії Україна активно колонізувалась росіянами49, і стихійно, і за допомогою оргнабору робітників на працю в українській промисловості. До того ж Москва систематично «зміцнювала керівництво» шляхом призначення російських чиновників на різні керівні посади в Україні. Серед них траплялись євреї, і вони сумлінно виконували роль колонізаторів та русифікаторів.

До перебудови спонукала Горбачова економіка. У 1985 р. відкрився для судноплавства Суецький канал. Значно подешевшала нафта. З бюджету СРСР зникло 140 млрд. щорічних доларів. Страшний економічний удар. Горбачов вирішує поліпшити соціалізм шляхом впровадження деякої лібералізації, мабуть, сподіваючись на підйом ентузіазму, як свого часу було під час хрущовської відлиги. Висуваються гасла перебудови, прискорення та нового мислення. Вийшло інакше. Перше вільне слово, яке сказали народи, було «незалежність». Коли захиталася імперія, спецслужби СРСР в найкращих російських традиціях заходилися переадресувати народне невдоволення життям на звичний соціальний «громовідвід» — євреїв. З ініціативи ЦК КПРС50. і, якщо вірити А. Собчаку, особисто М. Горбачова, створюється ліберально-демократична партія СРСР на чолі з капітаном Жириновським51, якого висунув на лідерство керівник КҐБ Крючков. Єврей Жириновський (пам’ятаєте, мати — росіянка, а батько — юрист) з успіхом керує партією і не цурається прилюдно робити антисемітські заяви. Добре пам’ятаю, як піклувався лідер ЛДП про те, щоб з російського телеекрана на глядача дивились істинно російські (розумій — не єврейські) обличчя. 

В цей час на політичній арені, крім ЛДП, з’являються одна за одною антисемітські громадські організації. Майже водночас виникають два товариства «Пам’ять», повторюючи царські часи, коли в Росії створилися дві чорносотенні організації під керівництвом Пуришкевича та Дубровіна. Одну «Пам’ять» очолив Васильєв. Вона проголошувала необхідність «побити жидів, врятувати Росію» та відновити монархію. Друга «Пам’ять» на чолі з Сичовим вважала за необхідне повернутися до сталінізму, щоб ефективніше «побити жидів та врятувати Росію». Про цю «Пам’ять» щось давно нічого не чути. Крім цього, ще існувало «Товариство боротьби за пропорційне представництво» на чолі з Осташвілі, яке проголошувало необхідність вигнання євреїв із престижних посад52 на підставі вже обговорених міркувань про «перевищення норми 0,3%». Прямих доказів чи офіційних документів про причетність силовиків до створення цих організацій немає, проте у Москві циркулювала чутка, що безпосередньо керував їх створенням генерал КҐБ Бобков. До того ж кожна людина розуміє, що ці організації хтось мав фінансувати та підтримувати, тобто забезпечувати їм недоторканість і безпеку, позаяк антисемітська діяльність в СРСР формально була протизаконною і каралася ст. 74 Карного кодексу.

Згадаємо історію Осташвілі. У московському домі літератора відбулися збори письменницької організації «Апрель». До приміщення, куди сторонніх не пускає вахта, безперешкодно (хто допоміг?) пройшла група прихильників Осташвілі. Вони вчинили бешкет із побиттям письменників. Поведінка викликаної міліції дуже нагадувала поведінку царської поліції під час єврейських погромів (хто інструктував міліціонерів?). Бешкетників відпустили. Прокуратура тривалий час зволікала з порушенням кримінальної справи (хто дав вказівку?), але була змушена це зробити під тиском громадськости. Осташвілі заарештовують. На суді він поводить себе зухвало і брутально (хто пообіцяв йому безкарність?), але за вироком сідає до в’язниці. За кілька днів до звільнення Осташвілі знаходять повішеним у своїй камері. Висувається офіційна версія про самогубство. Про бешкетника забувають. Як так сталося, що, попри всі заходи, які стандартно вживаються для запобігання самогубствам у місцях ув’язнення, попри те, що до камери, де сидів Осташвівлі, мав реґулярно зазирати наглядач, ув’язнений спромігся повіситись? Хто і чому забезпечив Осташвілі одиночну камеру? Самогубства в місцях ув’язнення зрідка трапляються. Звичайні мотиви самогубства: нестерпні тортури або знущання з боку співкамерників (напр., ґвалтування). Що спонукало Осташвілі накласти на себе руки? Чимало запитань. Жодної відповіді. Проте, якщо припустити, що Осташвілі знищили, відразу стає все на свої місця. З якою метою організовано бешкет? — Залякати демократів. Що пообіцяли Осташвілі? — Повну безкарність. Виконали обіцянку? — Ні. Чи міг Осташвілі образитись на замовника за невиконання обіцянки? — Напевно. Чим міг загрожувати замовнику Осташвілі? — Викриттям. Що мав замовник робити? — Ліквідувати загрозу шляхом убивства Осташвілі. Хто міг пройти до в’язниці та виконати смертний вирок? — Тільки працівники спецслужб.

Загальнодоступні документальні свідчення про причетність силовиків до створення і діяльности антисемітських організацій, а також деяких псевдорелігійних громад на зразок Білого братства53, відсутні. Проте участь високопосадовців у погонах в розгортанні антисемітської пропаґанди в останні роки існування СРСР не приховаєш. Редакція антисемітської газета Проханова «День» працювала на відомчих площах Міноборони СРСР. Видавництво Міноборони друкує антисемітську брошуру Острецова «Черная сотня, красная сотня». Це ж видавництво започаткувало видання альманаха «Мужество», на сторінках якого друкувалось чимало літературних творів антисемітського змісту. «Военно-исторический журнал» оголошує про намір надрукувати «Майн кампф» Гітлера54.

Як же реаґують євреї на такий шквал антисемітизму в СРСР? Переважна більшість демонструє стандартну єврейську безпринципність і залишається на позиціях інтернаціоналізму. Єврей Олександр Мень був православним священиком, видатним християнським богословом. Під його впливом чимало євреїв перейшли у православ’я з метою продемонструвати свою єдність з російською нацією. Навіть російський бард, талановитий автор яскраво антирадянських пісень Олександр Галич, якого КҐБ вигнав з батьківщини на Захід, вже в еміґрації приймає християнство55. Дореволюційні антисеміти вітали хрещення єврея, навіть існувало правило, за яким росіянину за схилення єврея до хрещення вибачалося сім смертних гріхів. Ставлення радянських антисемітів до добровільної асиміляції євреїв було зовсім іншим, вони вбачали в цьому намір «незаконно присвоить себе нашу русскость». Євреї здебільшого цього не розуміють. Один мій знайомий єврей, московський вчений, б’ючи себе кулаком у груди, з величезним пафосом промовляв: «Я по национальности еврей, но в культурном отношении я — русский!» Не розумів він, чому вбили отця Меня, який теж був як з огляду культурного, так і релігійного, — росіянином. 

Як науковець та атеїст, я толерантно ставлюся до конфесійних уподобань людей. Релігія — справа інтимна, тому не варто засуджувати людину (єврея чи неєврея) за зміну конфесії. Проте є дещо, чого не можна вітати. У Сірії, Лівані та Ізраїлі мешкає багато арабів-християн. Ці араби, змінивши Коран на Біблію, залишилися арабами і не цураються свого арабства. Єврей-американець, незалежно від релігії, залишається євреєм і не стидається цього. А ось вихрест у Росії приймає православ’я саме для того, щоб полишити своє єврейство та долучитися до російської нації. Він хоче, щоб його не вважали євреєм, попри історичний досвід стосовно того, що б’ють не по паспорту, а по пиці. Отже вихрещення московського єврея — вияв тієї самої єврейської безпринципности. Невже так важко зрозуміти, що отця Меня вбили не за те, що він був поганим православним священиком, а, навпаки, за те, що він був занадто кваліфікованим, занадто розумним, занадто активним євреєм.

В останні роки існування СРСР на тлі звичного єврейського опортунізму виникає позитивне зрушення: чимало євреїв у різних республіках СРСР переходять на позиції націоналізму. В Естонії, Литві, Латвії, Білорусі та Україні бачимо євреїв серед учасників національно-визвольних рухів — народних фронтів та Народного Руху (в Україні). На жаль, на такі позиції перейшла меншість євреїв. Більшість залишилась інтернаціоналістами та приєдналася до різних Інтерфронтів, що їх створила КПРС з російськомовного населення. Згадаємо активіста, а згодом голову естонського Інтерруху, єврея Когана, інваліда, депутата, завідувача лабораторією охорони праці на одному з таллінських заводів. До націоналізму здебільшого схилялись місцеві євреї (згадаємо, що в Західній Україні вони свого часу навіть йшли до УПА), інтернаціоналістами ставали євреї, що приїхали у складі «десантів» російських колонізаторів56. Але деякі приїжджі євреї стояли осторонь інтернаціоналізму. Мій колеґа приїхав до Естонії на початку 60-х років. Приїхав тому, що не зміг влаштуватися на роботу ані в Одесі, де він закінчив університет, ані в Києві. В Естонії вказівки не брати євреїв на роботу не виконувалися так суворо, оскільки російські колонізатори переймалися головним чином тим, щоб зменшити кількість і вплив естонців. Що більше неестонців — то краще. Мій колеґа швидко опанував естонську мову. Коли Естонія повернула собі незалежність, для отримання громадянства треба було скласти іспит з естонської. Дирекція інституту написала спеціального листа до іміґраційних органів про те, що цей єврей досконало володіє мовою, давно став членом естонського суспільства, і просила надати йому громадянство автоматично. Зараз він — громадянин Естонії і має право зі своїм естонським паспортом безвізно подорожувати більшістю країн Європи. Ось на такому тлі розвалився СРСР і постала незалежна Україна.

Після розпаду СРСР

Як уже йшлося, в останні роки існування СРСР частина євреїв в Україні прилучається до табору націоналістів. Бачимо євреїв серед засновників та активістів Народного руху. Проте 5-е Головне управління КҐБ СРСР теж добре знало свою справу. До лав Руху долучилося із завданням розкласти його зсередини та створити Рухові неґативний імідж чимало ґебістської аґентури. Зокрема, до такої аґентури, і це моя особиста думка, належали представники деяких українських громадських організацій, що прилюдно демонстрували так званий інтеґральний націоналізм, який відрізняється від справжнього націоналізму саме тим, що визнає право на самовизначення тільки за своєю нацією та сповідує принципи нацизму. Отже, на зборах та мітинґах Руху можна було почути відверто антисемітські висловлювання з боку деяких інтеґральних націоналістів та представників німецьких культурних організацій. Проте ці антисемітські закиди не знаходили підтримки чи схвалення серед більшости рухівців, для яких метою було не «побиття жидів задля порятунку Росії», а відновлення державности української нації.

Моя підозра щодо інспірації інтеґральних націоналістів 5-м ГУ КҐБ ґрунтується на вищезгаданому принципі: надто смілива поведінка з почуттям власної безкарности — ознака провокатора. Наприкінці існування СРСР був період, коли на деяких вулицях і станціях метро стояли хлопці з комп’ютерами. Вони проводили реєстрацію громадян України, тобто прихильників незалежности Української держави. Дані про громадянина заносилися до комп’ютера, а зареєстрована особа отримувала посвідку. Я спитав себе: «Якби я отак став із комп’ютером посеред вулиці та почав видавати посвідки громадянина України, через скільки хвилин мене б заарештували, а мого комп’ютера конфіскували б молодики у цивільному?». Мені здалося тоді, що цей захід — дуже дотепна операція КҐБ: скласти списки всіх антирадянськи налаштованих людей їхніми власними руками. Реєстрацію громадян України провадила УМА (Українська міжпартійна асамблея) — попередник сучасної УНА. А хто дав вказівку радянській міліції не чіпати цих хлопців57? Звичайно, я дуже далекий від твердження, ніби всі члени всіх інтеґрально-націоналістичних організацій були аґентами охранки. Якщо я вгадав і контроль та фінансування справді йшли звідти, то тільки одиниці з числа найвищих провідників цих організацій були б утаємничені й знали б, на чий млин вони ллють воду. Я мав нагоду розмовляти під час мітинґів з УНСОвцями. Серед них і справді були антисемітськи налаштовані хлопці. Проте вони щиро вірили в своє покликання здобути волю та державність для своєї нації. Якщо серед лідерів інтеґрально-націоналістичних організацій ще траплялись більш-менш освічені персони, то пересічна маса здебільшого нічого, крім патріотичної жертовности, за душею не мала. Ці хлопці й дівчата не розуміли, що комусь дуже потрібно створити неґативний імідж національно-визвольного руху в Україні, а вони — слухняні й завзяті виконавці цієї чужої злої волі.

Нарешті, незалежність здобуто. Погоджуючись разом із Кравчуком та Шушкевичем на ліквідацію СРСР58, Єльцин, мабуть, сподівався, що незалежність ця буде бутафорською. Мандруватимуть світом та прийматимуть іноземних послів керівники нових незалежних країн, а політика й економіка буде, як і в СРСР, керуватися з Москви. Не вийшло. Колишні радянські республіки забажали стати реально незалежними державами, що аж ніяк не сподобалося російській верхівці, яка протягом п’яти століть сповідувала теорію третього Риму. Відновлення політичного та економічного контролю над колишніми складовими СРСР, хай спочатку у формі васальної залежности, стає стрижнем зовнішньої політики Росії. Це добре показано в двох документах, що з’явилися на світ у Москві в перші післярадянські роки. Один з них було надруковано в часописі «Независимая газета». Він називався «Стратегия для России». Другий документ під назвою «Как нам работать с Украиной» було надруковано в київській пресі з приміткою, що він отриманий шляхом журналістської солідарности. Зрештою, вартий уваги грубезний підручник для вищих офіцерських та дипломатичних навчальних закладів Росії під назвою «Основы геополитики». Автор — Дугин. Науковий консультант — начальник кафедри стратегії Академії генштабк Росії ген.-лейтенант Клокотов. Цей підручник виходить у Москві вже третім виданням і містить детально пророблений план досягнення Росією світового панування, на початковому етапі поділеного із США та Китаєм. Україну там пропонується проковтнути поступово, а спочатку розділити її на кілька частин із різним ступенем залежности від Москви.

Не варто переказувати детально зміст цих видань, але варто розуміти: відколи луснув СРСР, відтоді російське політичне керівництво провадить у життя осяжний план підривної діяльности проти всіх колишніх республік СРСР. Ця діяльність ведеться кількома напрямками. В галузі економіки маємо нафтоґазовий шантаж, монопольне завищення цін на енерґоносії59, поступове встановлення контролю над інфраструктурою та важливими промисловими підприємствами з використанням механізму приватизації та інших засобів проникнення в нашу економіку. Робиться все можливе для перехоплення зовнішніх ринків, для відвертання від України іноземної допомоги, а також для паплюження виробів української промисловости (згадаємо теревені навколо українських танків). В галузі політики — внутрішня дестабілізація з використанням російського та запроданського населення як п’ятої колони. Згадаємо Придністров’я, де ця політика здобула перемогу. Згадаємо Крим, де спроба створити кримську армію та повторити придністровський досвід, вчинена Мєшковим та ген. Кузнєцовим, зазнала поразки, хоча російсько-фашистська істерія в Криму у 1991 р. охопила ледь не все російське населення й досягла такого рівня, що на стінах будинків з’явилися написи: «Смерть хохлам!»

Важливим напрямом підривної діяльности є культурна експансія. Вона має превеликий успіх. Вуха молоді заповнені російською попсою, а очі (не лише молоді) — російською пресою, яка друкується в Києві, але пишеться в Москві й накидає нам російські точки зору на події та процеси у світі. Книготоргівля пропонує переважно російське чтиво: чорнуху, порнуху й трохи корисної науково-технічної літератури. Її обмаль, бо в Росії вона теж практично не видається, за винятком низькорівневих комп’ютерних книжок про те, коли і як клацати кнопками комп’ютера, а також літератури гуманітарного профілю. Все населення України успішно переконується у другосортності, вторинності, а тому й непотрібності української преси, української літератури та української культури взагалі60. Особливі зусилля спрямовані на збереження домінуючого становища російської мови та подальшу русифікацію України. Про загрозу віддалення нових незалежних держав від колишньої метрополії час від часу пише російська преса. Зміцнення впливу Росії фінансується з федерального бюджету.

У читача може виникнути помилкове враження, ніби я звинувачую в усіх бідах України Росію. Ні. Мені не до вподоби дії російського уряду проти України, проте вони — природні дії для імперіалістичної держави, якою є Росія. Російський уряд справно захищає національні інтереси Росії. Якщо когось і слід звинувачувати, то тільки наше власне керівництво. Адже жоден з урядів незалежної України не боронив своїх національних інтересів. Підривна діяльність Росії не зустрічає належної протидії. Про неї офіційні державці переважно мовчать, аби не образити російського ведмедя. Йде гра у економічні та політичні піддавки. А для диверсифікації енерґопостачання, необхідної для досягнення реальної незалежности України, нічого не зроблено.

Особливою ділянкою підривної діяльности проти України є створення неґативного іміджу нашої держави в очах світової спільноти. Періодично чуємо, що ми — найкорумпованіша держава. В нас — найгірший інвестиційний клімат, тому вкладати гроші в нашу економіку не варто. Саме в Україні систематично порушуються права людини, бо йде насильницька українізація. І справді, відкриється в Донецьку чи Харкові українська школа — ґвалт, українізація! Обурюються львів’яни вбивством Ігоря Білозора — ґвалт, український фашизм! На теренах України вільно почуває себе під захистом влади російська православна церква. Саме вона періодично друкує в своїй друкарні різні антисемітські матеріали, що продаються на Майдані Незалежности. Чи не там надруковано українською мовою горезвісні «сіонські протоколи»? 

Єврейське питання використовується для паплюження України в очах демократичного світу на всі сто. Попри те, що після унезалежнення державний антисемітизм у нас зник. Ніхто більше не підраховує кількість євреїв на різних посадах. Ніхто не заважає євреям подорожувати за кордон чи навіть еміґрувати, як це робилося в СРСР до Горбачова. Ніхто не створює перешкод для отримання євреями вищої освіти. Проте кілька газет друкують антисемітські матеріали. У Києві антисемітські статті систематично з’являються у журналі «Персонал», що його видає «Международная академия управления персоналом». Маємо навіть відверто расистський журнал «Перехід ІV». Як цілком об’єктивно зауважив колись головний рабин України реб Янкель Блайх, писанина ця виходить малими накладами та не користується попитом. Питається, хто фінансує та підтримує ці видання? Кому саме вигідно, щоб світ вважав Україну ультраантисемітською країною на противагу до «демократичної» Росії? Кому вигідно, щоб світ лишив поза увагою існування багатьох десятків антисемітських партій та громадських організацій в Росії61, які відкрито користуються гітлерівською символікою, усно й письмово ведуть антисемітську пропаґанду? Відповідь цілком очевидна.

Мушу з болем визнати, що у створенні неґативного іміджу України беруть найактивнішу участь євреї. Вигнаний з Росії поет Бродський в США оприлюднює антиукраїнського вірша. Відомий київський борець проти антисемітизму і колишній рухівець Найман друкує статті в американській пресі, де пише саме те, що хотіли би там побачити наші «північні друзі». Я б зрозумів Наймана, якби він апелював до громадської думки українського читача. Питається, чому Найманові закортіло донести думку про «розвій антисемітизму» в Україні саме до американців? Що, американська громадська думка здатна вплинути на нашу владу й змусити її розформувати інтеґрально-націоналістичні організації та закрити їхню пресу? Звичайно, ні. Гадаю, що Найман це теж розуміє, тому єдина мета публікації — створення неґативного іміджу України. Навіщо це знадобилося євреєві? 

У цьому контексті варто пильніше проаналізувати скандал, що спалахнув навколо харківського дитячого часопису «Джерельце». Там було надруковане нібито українське прислів’я62: «Хто вб’є жида, тому буде відпущено 40 гріхів». Я добре знаю український фольклор. Багаторазово був в українських селах, спілкувався з селянами, але такого прислів’я не чув. Та й існування його взагалі дуже сумнівне, бо християни, як і юдеї, шанують десять заповідей Мойсея, одна з яких виголошує: «Не вбий». Коли спалахнув скандал, газета на своє виправдання послалася на джерело, з якого було запозичене це «українське прислів’я». Це — книжка з українського фольклору. Чомусь нікому не спало на думку перевірити походження цього антисемітського заклику, тобто з’ясувати, коли, в якому селі та який фольклорист записав це прислів’я перед тим, як воно потрапило до книжки. Гадаю, що перевірка ця мала б завершитися без результату. Ясно, що «прислів’я» такого ґатунку створювалися штучно63 з єдиною метою: розпалювати антисемітизм в Україні. Маю ще один зразок квазіприслів’я, яке я почув у Києві: «В столице Украины жидов больше половины». На мою думку, в поширенні такого «фольклору» було зацікавлене керівництво КПРС-КҐБ, а також зацікавлена й тепер проросійська п’ята колона.

На загал висновок дуже сумний. Багато євреїв не відчули, що вони живуть вже в іншій країні. Що, на відміну від Росії, де вони жили раніше, в цій країні Мазепа, Петлюра, Бандера — вже не «злочинці» та «бандити», а національні герої. А учасники боротьби проти українського націоналізму, нині відставники, чекісти та військові (а скільки між ними євреїв?), яким Україна й досі платить високі пенсії, — вороги української нації і справжні злочинці. Ці євреї не приховують зневаги, презирства, а іноді й відвертої ненависти до України та всього українського: культури, мови, традицій, історії, народних звичаїв, ментальности та всього іншого, за винятком хіба що української їжі. Вони читають виключно російську пресу. Їхні телевізори налаштовані на кабельні російські канали. Події в Москві чи Хабаровську їх хвилюють більше, ніж те, що коїться в Києві, Львові чи Харкові. Їхні діти вчаться в російських школах і мріють про вищу освіту в Москві. За будь-яких обставин, надто в офіційній ситуації, вони демонстративно розмовляють російською мовою, одне слово, роблять усе, щоб підкреслити свою єдність із п’ятою проросійською колоною. Разом із росіянами вони не визнають існування української нації, а тому часто називають українців «русскими». Частково це пояснюється тим, що слово «гой» в ідиш можна застосувати до будь-якого неєврея, а частково це йде від нерозуміння національної самосвідомости українців. Це євреєві може бути приємно, коли його назвуть «русским», а для українця, крім денаціоналізованих малоросів, це — образа.

Особисто чув, як такі євреї уболівають за успіх будь-яких антиукраїнських дій Росії, попри те, що ці дії часто б’ють по їх власним кишенях. Одна моя сусідка, єврейка, не приховувала радощів й зловтіхи з приводу того, що Росія забере за борги українську нафтоґазотранспортну мережу та найліпші промпідприємства. «Скоро ваша Украина совсем развалится», — сказала вона мені в запалі. На що ці євреї сподіваються? На те, що Україна так і не стане національною державою українців, а самоплином зафіксується в ролі провінційного дубліката Росії? На те, що Росія приєднає Україну в якості васала, як це зроблено з Білоруссю? На те, що з часом Україна втратить незалежність і відбудеться нове «добровільне воз’єднання»? На те, що з поверненням російського панування «старший брат» віддячить євреям за їхній інтернаціоналізм? Не чекайте. Якщо й станеться національна катастрофа та повернення до колоніального рабства, то російські окупанти не віддячать євреям, а навпаки, проголосять їх винними у катастрофічному падінні життєвого рівня і, як це вже було неодноразово в історії, спрямують на євреїв хвилю народного гніву. Марні, наївні, до того ж нечесні сподівання.

Що робити євреям в Україні?

Найперше — обрати своє майбутнє. Якщо ви налаштовані на еміґрацію, вам повинні бути байдужими російські інтереси в Україні. Не гайте часу на антиукраїнську діяльність. Вчіть іврит, анґлійську чи там німецьку. Вивчайте історію та звичаї вашої майбутньої батьківщини. Еміґруйте. Якщо ж ви маєте намір залишатися в Україні, вам доведеться відмовитись від інтернаціоналізму та перейти на націоналістичну платформу. Ви мусите усвідомити, що, попри тимчасовий наступ русифікації, рано чи пізно на теренах вашої батьківщини постане національна держава українців. Що такий фінал цілком справедливий та логічний. Що світ колоніальних імперій на наших очах перетворюється на світ вільних демократичних і переважно дружніх національних держав. Що чинити опір цьому процесу — безглузда, підла й безперспективна справа. Ви мусите також зрозуміти, і це чи не найважче, що національна держава українців не є загрозою для єврейської меншини. Тому варто вже зараз вийти із складу «російськомовного населення» та п’ятої промосковської колони. Полиште традиційну мрію багатьох російських євреїв — стати «русскими по паспорту». Україна не вимагатиме від вас перетворення на українців. Залишайтеся собою, залишайтеся євреями. Принципова позиція викликає повагу навіть у недругів. Традиційний єврейський опортунізм викликає відразу. Але не варто тішитись ілюзіями, ніби перехід на принципові націоналістичні позиції миттєво змінить ставлення до вас українського соціуму. 

Хто такий єврей в очах американця? Це — єврейський лікар (так вони й кажуть), єврей-адвокат, єврей-професор. І тільки другою чергою єврей-бізнесмен, єврей-крамар чи єврей-найманий працівник. Хто такий єврей в очах українця в далекому минулому? Єврей-лихвар, єврей-шинкар, єврей-підпанок на службі польського чи російського пана. Хоча й таких була абсолютна меншість, саме вони створили імідж єврейській нації. Та й зараз сучасний українець ледь помічає єврея-інтеліґента, який працює поруч із ним за таку саму жалюгідну зарплату. Український селянин не помічає єврейку-вчительку, що навчає його дітей у сільській школі і так само, як він, працює на своєму городі, щоб вижити. Але добре помічає українець євреїв-шахраїв, до яких потрапили великі, фактично вкрадені, капітали. Саме ці шахраї створюють євреям вкрай неґативний «авторитет». Ось чому не сподівайтесь на швидкі оплески, коли перейдете на націоналістичні позиції, визнаєте Україну своєю батьківщиною64 та зміните свою поведінку на поведінку українського патріота. Упередженість українців стосовно вас та вашу апріорну репутацію заробили десятки попередніх ґенерацій євреїв. Але не журіться. До вас придивляться. Якщо ви чесна й принципова людина, вас оцінять по заслузі, і одного разу відчуєте, що ви — свій. Ось на такий шлях я вас і закликаю стати.

P.S. Цю статтю я спробував надрукувати в одному з єврейських журналів і дістав відкоша. Мене звинуватили в антисемітизмі, а також у тому, що я ніби аґітую євреїв «змінити хазяїна», тобто Росію на Україну. Не згоден. Невже важко зрозуміти, що я взагалі відкидаю та засуджую ідею підпанства. Я аґітую євреїв (і українців теж) високо підняти чоло, схилене в покорі до пана, відчути, що ми маємо власну державу, що держава ця ніколи не стане справжньою та привабливою, якщо в нас не прокинуться почуття власної гідности, порядність та принциповість.

  1 Пригадую незначний виняток – коротенький період між перемогою більшовиків та початком антитроцкістських кампаній.

  2 Улюблений політичний термін епохи сталінізму, коли таємні директиви наказували чинити брутальне насильство (наприклад, заради колективізації), а газетні публікації водночас картали це насильство як перегини на місцях.

  3 У розпалі антисемітських кампаній брежнєвської доби, коли євреєві було надзвичайно важко посісти посаду науковця, інженера, надто клерка урядової установи, мого знайомого єврея було прийнято на роботу до Міністерства культури УРСР. Я спитав його, що він там робить. Той відповів, що виконує важливу функцію. Коли Міністерство приймає закордонну делеґацію, його висувають перед очі гостей і кажуть: «У нас работают и евреи». Звісно, «і євреїв» у Москві було значно більше, ніж у Києві.

  4 Колись у моїй установі працював єврей-радіоінженер. Після середньої школи він мріяв про відновлення єврейського театру. Подав документи до Театрального інституту в Києві. Це відбувалось у 60-і роки. На вступному іспиті прочитав мовою ідиш монолог Тев’є-молочаря. Приймальна комісія вислухала його мовчки. Жодного зауваження. Двійка. Хлопець вирішив набути дефіцитного фаху – стати радіоінженером. До Політехнічного інституту єврея не приймуть. Він їде до Рівного, де, через хронічний недобір студентів, його приймають до гідромеліоративного інституту. Вчиться, щоб тільки отримати інженерний диплом. Самостійно вивчає радіотехніку. Купуючи на базарі радіодеталі, практикується в створенні і налагодженні радіосхем. Отримує диплом. Підписує кудись призначення. Купує квиток на літак до Барнаула. Виходить з літака й питає в аеропорту, чи не потрібен їм радіоінженер. Виявилось, потрібен. Прийняли на роботу. Не тому, що в Барнаулі начальником аеропорту був не антисеміт, а тому, що за умов кадрового голоду місцевий обком не мав директиви згори не приймати на роботу інженерів-євреїв. Хоча й такі директиви існували в масштабі СРСР, місцевий начальник завжди міг послатися на відсутність інших кандидатур. Цей інженер давно еміґрував до Ізраїлю.

  5 Щоб уникнути непорозумінь, варто дати визначення, в якому вживається в тексті слово «імперія». Імперія – створена шляхом насильства багатонаціональна держава, де одна нація, панівна, гнобить, визискує та асимілює підкорені нації, винищуючи їхні мови, звичаї та культури, а подекуди й релігії. Зазвичай імперії намагаються зобразити себе як добровільне об’єднання націй. Наприклад, Римська імперія поглинула кілька сусідніх держав шляхом «добровільного» (під загрозою збройного вторгнення) приєднання.

  6 Литовці складали меншість у своєму князівстві. Більшість населення і більшість війська – білоруси. Державна мова – білоруська. Державна релігія – православ’я.

  7 Факт існування королівства Руського на теренах України старанно замовчується майже всіма російськими істориками. Вони подають факт звільнення України від татарського іга братнім білоруським народом як загарбання її литовцями. Розводяться теревені, нібито Україна від цього дуже потерпала й весь час мріяла про возз’єднання з Московією. Насправді литовці не колонізували Русь, натомість вона отримала правовий базис свого існування, так званий Литовський статут, писаний руською (так тоді звалася українська) мовою. В цьому статуті руську мову було визначено як державну. 

  8 Факт існування Золотої грамоти заперечується офіційною російською історією. Так само, як заперечувалося існування таємних протоколів до Пактів Молотова-Ріббентроппа, тексту березневих Московських статей XVII століття про військовий союз України з Росією. Останні були приховані тому, що їх зміст суперечив офіційній російській версії про «добровільне возз’єднання України з Росією». Й ті, й ті в наш час «випадково» знайшлися в московських архівах. Офіційна Москва заперечувала автентичність Заповіту Петра І, катинський розстріл полонених поляків, голодомор 1932-33 рр., а також багато чого іншого. Тому російські історичні джерела не варті анінайменшої довіри.

  9 Пішли, але не всі. Бідне населення єврейських ґетто підпанками назвати не можна. Не дивно, що український Робін Ґуд, ватажок партизанської війни проти Росії Устим Кармелюк, користувався пошаною та підтримкою серед єврейства. Він не кривдив євреїв. Володіючи мовою ідиш, він навіть переховувався від царських жандармів у єврейських ґетто. Євреї, що працювали в адміністративних органах, постачали Кармелюка інформацією, тобто були його розвідниками. Деяких з них російська поліція викрила. Збереглися документи судових справ проти євреїв, що підтримали Кармелюка.

  10 У зв’язку з цим варто нагадати історію американського антисемітизму. Більшість янкі – анґлосакси. Вони ненавиділи євреїв за те, що останні брутально порушували правила анґлійської торговельної етики. За цими правилами, людина мала право заснувати крамницю тільки за вказівкою купецької спільноти і там, де буде вказано. Крамар мусив торгувати тільки одним товаром. Якщо, наприклад, чаєм, то вже не цукром і не кавою. Будь-яка реклама вважалася за непристойність. Навіть вітрин у крамниці не мало бути. Євреї торгували там, де вважали за доцільне, в єврейській крамниці продавалося все, на що є попит. Євреї започаткували скляні вітрини, барвисте оформлення крамниць, рекламу. Американський антисемітизм проіснував до 40-х років. Поступово американці засвоїли єврейський стиль поведінки – активно, відверто і наполегливо пропонувати себе суспільству. Коли різниця у поведінці зникла, практично зник і антисемітизм.

  11 Цим забутим словом називали візників-дальнобійників, тобто тих, хто заробляв на життя, перевозячи кіньми вантажі на великі відстані.

  12 Так і сталося. Сучасні російські антисеміти, здебільшого комуністичної віри, звинувачують євреїв у жовтневому перевороті. Вони старанно підраховують кількість євреїв серед ватажків революції та керівників радянської держави в перші роки її існування. Це не заважає їм одночасно висувати проти євреїв діаметрально протилежне звинувачення – в намірі позбавити народ завоювань революції. 

  13 Детальний опис історії фабрикації, докази фальсифікації та плагіатування «Протоколів» зробив В.Бурцев, сучасник їх створення. Див. передрук книг В.Бурцева: В погоне за провокаторами. «Протоколы сионских мудрецов» – доказанный подлог. Москва, СЛОВО, 1991. Див.також книгу В. Скуратівського «Проблема авторства «протоколов сионских мудрецов». Київ. «Дух і літера», 2001.

  14 Цікаво, що будь-яка держава чи організація, яка чинить зло, вживає заходів, щоб залишитись «чистою» перед історією. В офіційних документах Третього Райху ви не знайдете згадки про знищення євреїв у ґазових камерах та спалення їх у печах концтаборів знищення. Всі ці акції описані як безневинне спалення мерців, що померли від епідемій тифу та ін. захворювань. А тут нібито євреї відверто зізнаються у найпідліших задумах. І це євреї, яких антисеміти ненавидять саме за їхню хитрість.

  15 За винятком Бразилії, всі країни Латинської Америки розмовляють іспанською.

  16 Я — латиноамериканець (ісп.)

  17 Це – стандартний для російської історії міт. Насправді росіяни розмовляють однією зі слов’янських мов, але з погляду етнографії вони – суміш угро-фінських і тюркських племен, абсорбовані російською нацією слов’янські племена вятичів, східних кривичів та радимичів – абсолютна меншість. Переважна більшість предків росіян – угро-фінські народи чудь, меря, мокша та ін.

  18 Під час антисемітської кампанії проти «безрідних космополітів», яку ВКП(б) розпочала у 1948, сталінське означення нації використовували як метод виявлення «космополітів». На початку цієї кампанії у вищих навчальних закладах ще вчилося багато єврейської молоді. На іспиті з основ марксизму-ленінізму викладач питав студента-єврея: «А скажите, пожалуйста, евреи – нация или национальность?» Якщо єврей не принизиться і скаже нація, на нього чекає покарання, як «космополіта» його могли й відрахувати. Якщо ж єврей, тамуючи біль від приниження, відбарабанить: «Согласно определению нации по тов. Сталину, евреи не являются нацией, так как не имеют общей территории и языка», – викладач із жалем усміхався. Усмішка ніби промовляла: «Шкода, цього разу ти зірвався з гачка. Нічого, за іншим разом спіймаю». Про це запитання я чув від різних людей. Траплялося це в різних ВНЗ. Тому й дійшов висновку, що були тоді рекомендації про методи викриття «космополітів».

  19 Ватажок російських соціал-демократів Ленін під тиском європейської соціал-демократії був змушений включити до програми РСДРП право націй на самовизначення, проте він був послідовним російським інтернаціоналістом, тому в багатьох працях з національного питання писав, що треба беззастережно визнати право націй на самовизначення, але не треба плутати право з доцільністю самовизначення, тому російські соціал-демократи мають виступати проти всіх спроб практичного самовизначення поневолених народів, оскільки це порушить єдність пролетаріату. Ця ленінська ідея знайшла своє втілення в усіх радянських конституціях, де було записане право союзних республік на відокремлення від СРСР, але кожного, хто насмілився про це право згадати, як небезпечного буржуазного націоналіста миттєво репресувала держбезпека. Більшість таких репресованих складали українці.

  20 На наших очах завершується розпад Австро-Угорської імперії. Отримали державність словаки, словенці, хорвати, муслімани (боснійці саме так пишуть свій етнонім), македонці, чорногорці. 

  21 Варто зауважити, що тут розглядається націоналізм політичний. Є ще націоналізм економічний, спрямований на здійснення людиною права жити не лише в політично незалежній, але й в економічно розвиненій країні, де людині доступні всі види діяльности, включно з тими, які потребують високої освічености та науково-технічної кваліфікації. Про економічний націоналізм можна прочитати в книзі Р.Шпорлюка Комунізм і націоналізм. Київ, «Основи», 1998.

  22 Знову варто нагадати, що йдеться про інтернаціоналізм політичний. Є ще інтернаціоналізм економічний, який відстоює право розвинених держав економічно домінувати в світі, утримуючи решту країн в слаборозвиненому стані. Економічний інтернаціоналізм у ХІХ столітті називався фрітредерством, а зараз називається ґлобалізацією.

  23 Теоретичні засади інтернаціоналізму також сформульовано євреєм. Це – Карл Маркс, який поділив нації на історичні (анґлійська, німецька, французька) і неісторичні, які, на його думку, мають розчинитися в історичних націях.

  24 Росія мала за традицією перейменовувати підкорені нації. Українців – на малоросів. Ненців – на самоїдів. Монголів – на бурятів. Персів – на таджиків. Більшість населення Казанського ханства та сучасного Татарстану – булґари, тобто корінне населення верхнього Поволжя. Проте жорстокість у захопленій Казані Московія пояснювала жадобою помсти татарам за татарське іго. Згодом волзьких булґар, які самі були жертвами татаро-монгольської навали, Росія перейменує на татар. Татарами Росія назвала і сучасних азербайджанців. Сталінська влада зберегла цю назву для казанських татар. В паспортах булґарського населення Татарстану було вказано татарську національність.

  25 Ця уявна схема втілена в життя у Криму, де інтернаціоналізм домінуючого російського населення практично позбавив корінну кримськотатарську меншість представництва у законодавчих та інших керівних органах автономії.

  26 Представниками єврейської курії у відповідністю з принципами демократії можуть бути не обов’язково євреї. Євреї можуть обрати захисником своїх інтересів вірменина чи татарина, якщо вони йому довіряють. Важливо не те, яка кров у людини, а його усвідомлення, чиї інтереси він має обстоювати. Так само єврея може обрати до ради і неєврейська курія.

  27 Тут мені заперечать і скажуть, що євреї отримають перевагу, бо на «єврейських» підприємствах працюватиме більшість неєвреїв, які таким чином визискуватимуться на користь єврейської меншости. Це – правда. Але ж більшість єврейської громади працюватиме на «неєврейських» підприємствах, які сплачуватимуть податок не до єврейської громади. Таким чином навряд чи загальний баланс буде на користь євреїв.

  28 Варто нагадати, як використав співзвучність слів єврей Троцький у боротьбі проти України. Він рекомендував більшовицьким пропаґандистам поширювати серед українського селянства вигадку, що уряд Української Народної Республіки, який офіційно називався Ґенеральним секретаріатом, складається з царських ґенералів.

  29 Недолюдки (нім.)

  30 Німеччина понад усе (нім.).

  31 Народ. Держава. Фюрер – офіційний девіз Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

  32 Саме в такому формулюванні ця теза увійшла до програми Організації українських націоналістів, ухваленої у 1941 р. На цьому ж принципі побудовано Європейський союз – добровільне об’єднання рівноправних національних держав. Європеєць може жити і працювати будь-де в межах союзу, але він залишається громадянином своєї батьківщини, і тільки в ній має виборчі права. Кожна з держав ЄС може будь-коли вийти з Союзу, не питаючи дозволу в союзників. Практика функціонування Європейського Союзу – наочне спростування брехні інтернаціоналістів, ніби націоналізм кличе до національної обмежености, до хуторянства. Саме в Росії-СРСР кордон був здебільшого щільно замкнений, зокрема для того, щоб легше втримати поневолені народи в «інтернаціональній в’язниці».

  33 Збереглося свідчення про те, що до Троцького прийшла одного разу депутація євреїв. Ходаки просили єврея Троцького по допомогу в організації єврейської освіти та релігійного життя. Троцький брутально вигнав прохачів із словами: «Я – не еврей, а интернационалист!»

  34 Російські євреї не проминали нагоди змінити єврейське прізвище на таке, що звичне російському вухові. До революції євреї з російськими прізвищами з’являлися внаслідок хрещення, бо за православним каноном неофіт отримував прізвище, похідне від імені хрещеного батька. Таким чином, якщо хрещеного батька звали Петро, новоохрещений єврей діставав прізвище Петров. Існував і другий механізм набуття євреями російських прізвищ. Коли на євреїв поширили загальновійськову повинність, євреї, замість того, щоб віддавати свого сина в солдатчину, купували рекрута в православній родині, але за це вони мали прийняти прізвище цієї родини. Зокрема, саме тому в Україні зустрічаються євреї з українськими прізвищами на –ко. Євреї скористалися безладдям після жовтневого перевороту, коли можна було назватися будь-яким прізвищем. Так виникли прізвища типу Октябрьов, Коміссаров і т.п. Скромніші євреї утворювали собі прізвища від назви рідного містечка: Бердичевський, Білоцерківський…

  35 Параноїдальна свідомість російських патріотів-антисемітів звинувачує євреїв у якійсь містичній ненависті до Росії, в намірі завдати Росії якнайбільше шкоди. Навіть кефір, на їхню думку, винайшов Мечніков з єдиною метою – привчити російську націю до алкоголізму (в кефірі, здається, 0,03% спирту). Байдуже, що єврейські діти також п’ють кефір. Участь євреїв у революційному русі та громадянській війні вони вважають спланованим і обміркованим злочином проти російської нації. Жоден з антисемітів, з якими я обговорював цю нісенітницю, не міг мені пояснити, чому євреї не руйнують інші країни (напр., США), а вносять чималий позитивний внесок в економіку, науку, освіту, медицину та науку цих країн. Насправді євреї Росії ледве не випиналися зі шкіри, аби стати росіянами, не розуміючи, що російська нація дивиться на цей процес з неприязню, вважаючи, що в неї відбирають найпрестижніші позиції у суспільстві.

  36 Російські антисеміти поширюють брехню, ніби в репресіях 30-х років євреї нищили неєвреїв. Насправді сталінська більшовицька верхівка, до якої входив єврей Каганович, почала з винищення героїв революції та громадянської війни, серед яких євреїв було дуже багато. І далі протягом всієї репресивної епопеї 1930-1941 рр. євреї в державному та партійному апаратах винищувалися руками чекістів (євреїв і неєвреїв), які потім самі ставали жертвами репресій.

  37 До речі, лікарями в УПА служили місцеві західноукраїнські євреї. Серед спогадів вояків УПА залишився спомин про лікаря Крума, який відстрілювався, прикриваючи вогнем евакуацію лісового партизанського шпиталю і, коли набої закінчилися, загинув із словами: «Слава Україні!» До складу УПА входили й російські загони, створені з тих, кого УПА звільнила з німецьких таборів військовополонених. Всіх росіян, хто воював проти Гітлера в лавах УПА, потім розстріляють в СРСР заради підтримки пропаґандистської тези про бандерівців як посібників німецького фашизму. Вижили й заговорили в наш час одиниці.

  38 Читачеві така термінологія може здатися неправомірною. Ми звикли вживати слова фашизм та фашист як політичну лайку, як синоніми виразів «дуже погана дія», «дуже погана людина». Тут ці слова вживаються як політичний термін. І не в вузькому значенні: фашист – член партії Муссоліні в Італії, а в широкому, згідно з означенням у другому виданні Большой Советской энциклопедии. Там сказано: фашизм – відверто терористична диктатура. В цьому формулюванні важливі всі три слова. На чолі фашистської держави завжди стоїть диктатор, байдуже, як він називається: архонт, вождь, цар, голова раднаркому, генсек, президент тощо. Диктатор фашистської країни володарює, спираючись на терор. Але цього ще замало. Абсолютні монархи правили одноосібно, час від часу вдаючись до терору. Але коли якийсь король клав на плаху свого рідного брата, він прилюдно демонстрував жаль, молився за відпущення гріхів своєму братові, який виявився, на жаль, зрадником трону. Щоб державний лад був фашистським, терористична диктатура має бути відверто терористичною. Терору не соромляться, а пишаються ним. Терор користується загальнонародною підтримкою. Професії стукача й ката у фашистській державі стають вельми престижними. З цього означення випливає, що Росія – фашистська держава протягом всієї своєї історії, починаючи з Івана Калити.

  39 Так, наскільки я пам’ятаю, писала преса тих часів. В сучасній пресі я читав, що Тимошук була лікарем, тобто мала вищу медичну освіту.

  40 Саме так її називали газети тих часів. Ба більше, за наказом ЦК ВКП(б) по всьому СРСР лектори популяризували її біографію.

  41 Мене завжди дивувала наївність і дисциплінованість чекістів, яким доручали якусь брудну підлу справу. Здавалось б, виконавець мав зрозуміти, що такий наказ означає смертний вирок. Тому треба завзято погодитись, а наступної секунди втікати за кордон, бо іншого порятунку немає. Згадаємо, Кірова застрелив Ніколаєв. Ніколаєва розстріляли міліціонери, що везли його у вантажівці. Міліціонерів розстріляли за недбалість. Зрозуміло, що втекти нелегко, бо спецслужба за логікою повинна пильнувати виконавця брудної справи з моменту, коли йому віддано наказ. Але в усякому разі виконання наказу – вірна смерть виконавцеві від рук своїх. Залишиться живим лише той, хто або сидить досить високо (й те без ґарантії), або ж той, хто не обізнаний із справжньою метою спецоперації.

  42 Український і єврейський націоналізми систематично згадуються поруч у багатьох документах ЦК.

  43 Неодноразово чув, як званням єврея російські патріоти-антисеміти нагороджували порядних людей-неєвреїв. Наприклад, академіка Сахарова, його дружину Олену Боннер (дівоче призвіще – Аліханян). Навіть Бориса Єльцина зараховували до євреїв.

  44 Цей факультет традиційно відзначався реакційністю. Єдина користь, яку він приніс людству, – врятування життя Ейнштейну. Коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер, Ейнштейн подав на конкурс до МДУ і не пройшов. Завідувач кафедрою теоретичної фізики А.К.Тимірязєв, син відомого ботаніка, переконав партійне керівництво, що мракобісу та ідеалістові Ейнштейну не місце в Московському університеті. Не зробив би він цього, Ейнштейна у 1937 році б заарештували та знищили.

  45 «Помилуйте, о какой дискриминации идет речь?»– неодноразово казали мені російські інтернаціоналісти. «Посмотрите: евреи (а также грузины, казахи, узбеки, армяне, азербайджанцы…) живут лучше русских. Это русских у нас дискриминируют». Моє зауваження, що окремі євреї, а також кавказці та середньоазіати досягли певного добробуту не завдяки, а всупереч національній політиці КПРС, відскакували від них, як горох від стіни.

  46 Зрозуміло, що російські інтернаціоналісти ставилися вороже до всіх націй, які чинили опір асиміляції. Особливо вороже ставлення було до прибалтійських націй, але, на відміну від євреїв, німців та корейців, інші нації не були розсіяні, а жили на своїх етнічних територіях. Безглуздо було, наприклад, дискримінувати естонців у Естонії. Там інтернаціоналісти запровадили тактику депортації та колонізації. Естонців вивозили за межі своєї країни, а на їхнє місце систематично прибувало «русскоязычное население». Найбільшого досягли інтернаціоналісти в Латвії, де перед розпадом СРСР корінне населення зменшилося до 50% від загального.

  47 Я вступав до Київського університету як медаліст. Замість екзаменів ми проходили співбесіду. Поперед мене зайшов на співбесіду єврейський хлопець. За кілька хвилин він вискочив ледь не плачучи. Сказав, що треба забирати документи. Виявляється, його спитали означення одиниці індуктивности. Він не знав. Я — теж, але в мене цього не спитали. Пощастило! Вдома я перегорнув усього підручника в пошуках цього означення. Зрештою — знайшов. Воно було надруковано дрібним шрифтом у підрядковій примітці. Не пам’ятаю, щоб протягом шкільного курсу фізики на це означення коли-небудь звертали увагу. Наші екзаменатори до вступних іспитів готувалися добре.

  48 Іспанія та Портуґалія втратили колонії в Америці значно раніше, ніж в Африці та Азії.

  49 Голодомор 1932–1933 рр., що його організувала Росія, мав ціль — виморити українське сільське населення та завезти на його місце російських селян. План переважно не вдався, але деякі російські села в Україні виникли. Вони існують і досі.

  50 А. Собчак надрукував у Санкт-Петербурзькій газеті «Час пік» історію створення ЛДП СРСР, а в журналі «Огонек» було фото платіжних доручень, за якими Управління справами ЦК КПРС перерахувало величезну суму грошей концерну Завідія. Завідія тоді був заступником лідера ЛДП Жириновського.

  51 Про причетність Жириновського до КҐБ я здогадувався ще раніше, бо ми ще студентами навчились «вираховувати» провокаторів охранки за їхньою поведінкою. Вони поводять себе так, ніби вірять у власну безкарність. Коли в епоху Брежнєва бородатий студент розповідав у туалеті політичні анекдоти і з ним нічого не траплялось, попри наявність стукачів, всі розуміли, що стукач він сам, а його анекдоти – провокація. Відомо, що Жириновський, по-перше, вчився на сходознавця (всі випускники-сходознавці зараховувались до резерву КҐБ), по-друге, працював тривалий час у Туреччині, де навіть потрапив до в’язниці, а далі спокійно повернувся до СРСР. Я порівняв це з тогочасними порядками, коли безпартійного єврея ніколи б не випустили за кордон на тривалий термін та ще й без супроводу. А ось із завданням його послати могли. Згодом міністр оборони Росії П.Грачов підвищить Жириновського до полковника.

  52 Хоч як це соромно, але є прихильники такої точки зору і серед євреїв. Нещодавно мене познайомили з одним. Єврей. Прізвище типово українське. Однопрізвищник знаного українського письменника. Дружина – українка, хоч і зросійщена. Обоє російськомовні. Він сказав мені про євреїв: «И чего они везде лезут?! Сидели бы себе тихо на скромных должностях – и никто бы их не преследовал». О, єврейський мазохізм! Дивно, коли єврей не розуміє головної риси власної нації – її непересічність. Якщо єврей – добра людина, то це дуже добра людина. Коли єврей – пройдисвіт та шахрай, то це вже шахрай із шахраїв. Багатовікове існування євреїв у ворожому оточенні виховало в них азарт і хист до самоствердження. Єврей розумів, що йому дадуть жити, якщо він буде двома головами вище від свого конкурента з панівної нації. Ця поведінка притаманна євреям на будь-якому щаблі соціальної драбини. Коли я вчився у Київському університеті, препаратором кафедри фізвиховання працював старий єврей дядько Йося. Препаратор – найнижча посада. Його обов’язки – підтримувати порядок у приміщенні, видавати й ховати інвентар, а також відчиняти й зачиняти шафочки в студентській роздягальні. Дядько Йося спромігся за цих умов робити чесний бізнес. Коли траплялось так, що студент (а частіше – студентка) з’являвся на заняття з фізкультури без спортивної форми, його не впускали до спортзали, а далі могли виключити з університету за пропуск занять, на допомогу приходив дядько Йося, в якого за один карбованець студентка могла отримати напрокат свіжовипраного купальника. Всі студенти любили дядька Йосю. Отже, навіть на зовсім непримітній посаді єврей здатен викликати своєю поведінкою заздрість і неприязнь у лінивої людини. 

  53 Є підозра, що Біле братство залучало й утримувало адептів за допомогою психотропних препаратів, які позбавляють людей волі й роблять їх беззахисними перед навіюванням. Неважко здогадатися, хто розробляв та виробляв такі препарати. Неважко також зрозуміти, хто міг видавати п’ятимільйонним накладом газету «Юсмалос», а також оклеїти в усіх містах вагони метро та інші важкодоступні місця надрукованою на крейдяному папері кольоровою фотографією колишньої працівниці райкому комсомолу на Донбасі, так званої Марії Деві Христос.

  54 Цей твір Гітлера надруковано в сучасній Росії. Його можна знайти у Києві на Петрівці. Проте, російський переклад зроблено не з повного тексту Mein Kampf, а із спеціального видання для росіян, яке за наказом Гітлера зробили німці. З російської версії вилучено всі згадки про расову неповноцінність слов’ян та необхідність їх знищення.

  55 Нагадаю, що О. Галич загинув у Парижі за загадкових обставин. Офіційна версія – поразка електричним струмом під час необережного поводження з маґнітофоном. Тим, хто вірить у цю версію, я казав: «Покажіть мені контакт у маґнітофоні, дотик до якого має бути смертельним. Я вхоплюсь за нього і протримаю дві хвилини». Версія дуже незґрабна. Навіть не подбали, щоб замість магнітофона згадати про телевізор, де справді є джерело смертельно високої напруги. Тут вбачається також почерк спецслужби. Чиєї? 

  56 Такі десанти робилися навмисне. Мені розповіли, що в Інституті фізики Академії наук Естонії після війни створили цілий відділ з російськомовних фізиків. Протягом більш як тридцяти років ці науковці не спромоглися вивчити естонську.

  57 Пояснити це толерантністю та законошануванням київської міліції – наївність, бо в той час в кількох містах України міліція била рухівців за значно менші «провини».

  58 Хочу довести до читача маловідомий, старанно замовчуваний радянськими істориками факт: ніякого Союзу РСР юридично не існувало, бо ніхто ні з ким у союз ніколи не вступав. Ленін наказав своїм підлеглим з РКП(б) скласти папір про доцільність об’єднання радянських республік у Союз. Вони це виконали й підписали нібито від імені своїх держав. Проте ніхто їм таких повноважень не давав. Отже, СРСР – нелеґітимне з самого початку утворення.

  59 Наслідком надприбутків постачальників енерґоносіїв є нерентабельність української промисловости та неконкурентоздатність українських товарів на світових ринках.

  60 Серед громадських діячів «п’ятої колони» поширена підла й лицемірна теза, яку час від часу повторюють різні «російськомовні», в тому числі й євреї. Вони твердять, що українська культура повинна вільно, на ринкових засадах, конкурувати з російською і тільки в такий спосіб має право відвоювати свої позиції у суспільстві. Мовляв, панове українські письменники, якщо хочете, щоб вас читали, пишіть цікаві книжки. Якщо хочете, щоб молодь слухала ваші пісні, – пишіть талановиті вірші та привабливу музику. й т.д. П’ятиколонники-манкурти висувають цю думку, бо добре розуміють, що українська культура, яку придушували три століття шляхом винищення талановитих людей або залучення їх до творення російськомовної культури, принципово не може конкурувати на рівних із російською культурою, а відтак приречена на загибель. Існує ефект придушення. Він полягає в тому, що значний розрив у рівні призводить до зникнення цивілізації нижчого рівня після зіткнення її з розвиненішою. Згадаємо приклад індіанців Америки. Отже, не можуть на рівних конкурувати боксери-аматори з Кличками. Хоч як би талановито писали марсіанські письменники, ми ніколи не станемо споживачами марсіанської культури, бо вона відсутня у нашому культурному просторі. Механіка придушення знищила в Україні (і в СРСР) єврейську культуру. Така ж доля чекає на українську культуру, якщо не вжити необхідних заходів. Заходи ці повинні бути спрямованими на поверненні українській (єврейській – теж) культурі її споживачів, яких перебрала шляхом не вільної конкуренції, а адміністративного тиску та культурної аґресії російськомовна культура. З відродженням споживача протягом одного-двох поколінь досягне нормального конкурентоспроможного рівня національна культура. Тільки після цього можна дозволити вільну конкуренцію російської культури на теренах України, бо тоді вона буде конкурувати в нас не з українською, а з американською, польською та іншими іноземними культурами. Таким чином, спочатку слід перетворити російську культуру в Україні на іноземну.

  61 Антисеміти – палкі інтернаціоналісти. Попри інтеґрально-націоналістичну риторику, УНА-УНСО часів кермування Дмитра Корчинського входила разом з фашистськими організаціями Росії і Білоруси до «Боевого союза братских славянских народов», що проголосив своєю метою реставрацію великої держави Київської Руси. Питання про столицю (Москва чи Київ), на їхню думку, другорядне й може обговорюватись після приєднання України та Білоруси до Росії.

  62 Цитую за пам’яттю. Ґарантую лише зміст, але не дослівність виразу.

  63 В популярній колись в СРСР телепрограмі «Взгляд» було показано підрозділ КҐБ, який з метою впливу на громадську думку складав та впроваджував у суспільство анекдоти, частівки, прислів’я та чутки певної політичної спрямованости.

  64 Як тут не згадати, що навіть в радянську добу серед українських письменників, поетів та журналістів були євреї. Вони не проголошували себе українськими націоналістами, проте робили внесок в українську культуру, хоча престижніше було працювати на російську. Спливають у пам’яті імена: Абрам Кацнельсон та Мойсей Фішбейн. Вони і в еміґрації залишились українськими поетами. 
  
Сучасність, ч.9, 2003