ЕЛЕГІЯ ПРО СПІВУЧІ ДВЕРІ

Співучі двері, сивий явір, 
старий, мальований поріг. 
Так залишилися в уяві 
місця дитячих днів моїх, 
так доховала пам’ять хлопця 
затьмарені вже образи, 
такий обмежений став обсяг 
тієї пісні, що дрижить, 
яка зворушенням хвилює, 
та все ж без зайвої сльози 
пейзажі споминів малює. 
І хочу знову пережить 
хлоп’ячі радощі та бурі. 
Швидкіш струмує в жилах кров, 
і сяють щастям очі хмурі, 
в долоні легшає перо. 

На кичерах сивасті трави, 
черлений камінь у ріці. 
Смолиста ніч, і день смуглявий, 
немов циганка на лиці. 
Розсміяні палкі потоки, 
немов коханці до дівчат, 
злітають до долин глибоких, 
що в сивій мряці тихо сплять, 
і куриться із квітів запах, 
немов з люльок барвистих дим. 
Дрижать ялиці в вітру лапах, 
голосять шепотом дрібним, 
течуть униз краплини шуму, 
немов з гарячих пнів смола. 
Сповитий в зелень і задуму, 
п’є олень воду з джерела. 
Квітчасте сонце спить в криниці 
на мохом стеленому дні. 
Кущем горючим таємниці 
виходить ранком з глибині. 
Співає пуща сном кудлатим, 
прадавнім шумом загуло. 
На схилі гір, неначе лата, 
пришите до лісів село. 

Корчма, мов кущ, що родить зорі, 
свічками палиться в ночі. 
З горілки б’ють дими прозорі, 
скриплять іржавії ключі. 
Смичком вогнистим тнуть цигани, 
розкотисто співає бас. 
Пече музика, й голос тьмяний, 
і струн сп’янілих лютий бряз. 
Тремтить на флейті пальців десять, 
музичне дерево горить. 
Із бубна, мов із дзбана, ллється 
роздзвонений, гарячий крик. 
Палає скрипка, тихне, в’яне, 
і серце бубна співом п’яне. 
І про опришків в сотий раз 
оповідає в пісні бас: 
свячені кулі, литий пояс, 
таємне зілля, дика борть, 
заклята ніч і смерть в напоях, 
що їх коханцям варить чорт. 
Шалений місяць — мрійний тенор 
веде містичну пісню тьми. 
Дівчина, наче веретено, 
в танку спідницями шумить. 

Ще пам’ятаю: на воді 
дрижачі іскри ранок сіє. 
Ще пам’ятаю: білий дім, 
де стіни з дерева та мрії. 
Ще пам’ятаю: в сонці міст 
рудий хребет ліниво гріє, 
неначе велетенський кіт, 
що в сні ледачім очі щулить. 
І дім і міст, мабуть, стоять, 
але для мене вже минули 
і тільки спомином горять. 
Неситий крук над мостом крякав, 
плило рікою сонце в світ. 
Туди ходив ловити раки, 
коли мені було п’ять літ. 
Колола пальчики шипшина, 
устами ссав солодку кров. 
На зорі задививсь хлопчина, 
але своєї не знайшов. 

Тут сиве небо й сиві очі 
у затурбованих людей. 
Сльота дуднить і шиби мочить, 
розмови стишені веде. 
Під сивим небом розстелилась 
земля вівса та ялівцю. 
Скорбота мохом оповила 
задуману країну цю. 
Як символ злиднів виростає 
голодне зілля — лобода. 
Відвічне небо і безкрає, 
відвічна лемківська нужда. 
В таємних кручах давня Лада 
ворожить хлопцям молодим. 
В церквах горить Христовий ладан 
і куриться молитви дим. 
На небі тільки сині зорі 
вислухують благальний спів 
людей, що, прості та безкрилі, 
цілуючи в німій покорі 
брудні обніжки вівтарів 
устами, чорними від пилу, 
що їхні губи припорошить, 
моління шлють Христу і Духу, 
щоб допоміг здобути гроші 
на хліб, на сіль і на сивуху. 

Земля не родить, віє вітер, 
на полі мох, мов теплий одяг, 
а люди, як в усьому світі, 
все родяться, терплять, вмирають. 
Пожежі й повені проходять, 
лишаючи лиш пустирі, 
рокочуть війни і минають, 
зміняються володарі, 
літа пливуть, мов гірські води, 
і про опришків дощ осінній 
вже тільки спомини виводить. 
Чимало бур так прогуло. 
Лиш ти однакове й незмінне, 
далеке лемківське село. 

Туди, мов стріли, шлю слова, 
туди крилата пісня лине. 
З села такого вийшов я, 
життя звеличник — верховинець. 
З людей, що, щирі та звичайні, 
приймали смирно долі пай 
і поклонялись неба тайні 
під знаком співного серпа. 
І , може, був би тут остався, 
як інші, покорився сам 
і, до землі німий припавши, 
молився радісним вівсам, 
та Той, що легкість дав сарні, 
а бджолам квіти золоті 
і кігті сталені для рися, 
слова співучі дав мені 
і гострі зуби, щоб в житті 
я твердо й просто боронився. 

Широкий світ, від серця ширший 
і ширший вітер на селі. 
Не помістити в цьому вірші 
ні зір, ні неба, ні землі. 
Шляхи широкі у безкрає, 
поїхав хлопцем я у світ. 
Насправді стриму час не має, 
хоч важко це нам зрозуміть. 
Турботи, радощі, омани, 
кохання, зрада, ночі тьмяні 
і сіроокеє дівча. 
Одчаю шал, і пал любовний, 
і хмільність щастя, і печаль, 
нестямний захват молитовний, 
доглибна знеохоти їдь 
і ласка творчості найвища — 
це все дало мені життя. 
Його звеличую тут я 
і кличу дням: мене п’яніть, 
п’яніть мене! Хай смерті ближче, 
хай на минулому іржа, 
хай снігова спливе пороша, 
думки нестримано дрижать, 
а кожна, мов кришталь, ясна. 
О, молодосте, ти одна 
не заплямована й хороша. 

Співуча тінь, крислатий явір 
і тесаний, дзвінкий поріг. 
Отак змальовує уява 
місця хлоп’ячих мрій та втіх.