СУВОРИЙ ВІРШ

Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів, 
не втекти вже ні в мрію, ні в пісню. 
Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів 
під суворих світань весну пізню. 

Вже не вирватись більше з затислих обійм, 
треба глянути дням просто в вічі, 
хоч навпроти вдаряє скажений прибій, 
невблаганним нас визовом кличе. 

Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти, 
не закрити долонями зору. 
Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить 
крізь імлу, хоч найбільш непрозору. 

Не сховатись, дарма, під наметом краси, 
в чаді п’яному строф кришталевих. 
Вітре днів, мої власні слова рознеси, 
на шляхах їх розвій стомилевих! 

О поете, дарма, вже тобі не втекти, 
треба визнати те, що найгірше: 
чи самого себе не оббріхуєш ти 
в цих п’янливих, розспіваних віршах?