— Сука! Вона мене за кінець укусила! — Ґеник потягнувся, зітхнув з полегшенням і плюнув крізь зуби вбік. 
	— Не вкусила, а тільки притисла трохи, коли Барсик почав кінчати! Мене тоді й повело! А ти й сам кінчив одразу ж, чого придурюєшся! — Лізка говорила мляво, розтягуючи слова, темні її очі заплющені, розслаблене підліткове голе тіло пружилось на простирадлі, яке колись було білим, руки над головою, ноги розкинуті вбоки.
	— Вкусила! — впирався Ґеник. — Ось слід від зубів, дивись, Барсику!
	— Забалділа, от і цапанула трохи! Нічого страшного! Тепер маєш кінця в мереживі. Дивись, справді синці від зубів! Га-га-га! - Барсик розреготався, придивившись до Ґеникового стрижня, якого той зосереджено розглядав, виставляючи перед ним.
	— Давай бахнем, краще буде! — промовила Лізка і усміхнулась. А потім знову — губи бантиком.
	— Там лишилось того вина менш ніж півпляшки! Якраз по ковтку, — потягнув Ґеник. — Трохи потім!
	— А мені мало! — сказала Лізка і схилила голову набік, довге русяве волосся впало з-за спини на плечі. — Я ще трахатись хочу! Ви довго будете спочивати? — зараз вона обома руками хтиво розминала свої пружні дівчачі груди.
	— Я взагалі більше не хочу! — вигукнув Ґеник. — Мені поки що досить! Обламало! Зрозуміло?
	— Побачимо, — сказав Барсик. — Але не зараз! І взагалі, Лізко, в тебе ще є щось в голові, крім чоловічого кінця?
	— Бахнути, — сказала Лізка. — Хочу випити і трахатись! І все! Набридло мені все! І ви набридли!
	— Будеш сильно виступати, по пиці заробиш! Краще заткнись! — визвірився Ґеник.
	— Ви якимись імпотентами стали, чи що? Колись трахались цілий день, і то мало було? А тепер що? Раз на кілька днів? Тьху! Ви що, може, педики? Може, ви трахаєтесь між собою, сосете один в одного, і я вам не потрібна? То так і скажіть! — не вгавала Лізка.
	— Я її, суку, зараз приб'ю! — кинувся до Лізки Ґеник.
	— Заспокойся, облиш! На неї знову найшло. Новий заскок, ну не звертай уваги, нехай меле, що хоче. Подумаєш! — Барсик перепинив Ґеника, який насправді не дуже то й рвався бити Лізку, тільки вдавав.
	— А я того й вкусила тебе, що бачила, як ви цілувались, коли Барсик кінчав...
	— Як ти могла бачити, коли ти раком стояла?
	— А я збоку зазирнула і бачила, як ви нахилились один до одного, ви почали цілуватись, і тоді Ґеник якраз і кінчив мені в рота...
	— От, курва, вона трахається зразу з двома, ще й підглядає водночас, а ніби ж кінчала, та ще й як... — здивувався Барсик.
	— Гаразд, ми з Барсиком трахаємось, сосемось, взагалі ми педики, а тебе трахає два роки хтось інший — це ти хочеш сказати? — Ґеник уже сміявся, йому минуло.
	— Я хочу трахатись, бахнути і курити, — сказала Лізка. Їй теж минуло.
	— От ми зараз і закуримо! — сказав Барсик, і пішов у куток, де на дошках розвішана була їхня одежа.
	Барліг цей був наслідком їхньої копіткої праці. Вони здавна лазили по підвалах у своєму кварталі. Тут, у нетрях величезного будинку, в переплетінні каналізаційних, електричних і господарських приміщень, вони віднайшли проміжну кімнату, вичистили її, провели світло, принесли матрац, навіть простирадло і старі ковдри, і проводили тут значну частину вільного часу вже другий рік. Поводилися тихо. Сторожеві, що якось їх надибав, регулярно платили чим могли, і він їх не займав. Згодом виявилось, що є ще один вихід з підвалу, навіть доволі простий. Одне слово, хлопці на свої чотирнадцять виказали неабияку винахідливість, і мали свою хату!
	З Лізкою вчились в одному класі, усі кінчали восьмий.
	Близилась весна. Хотілося чогось ще. Невідомо чого. Лізка хотіла трахатись, а Ґеник і Барсик іншого життя. Веселого, розкішного, багато грошей, дівок, машин, одежі.
	Перший трахнув Лізку Барсик, але вони були разом, і за ним одразу ж трахнув її і Ґеник. Так у них почалося. Вони ховались по квартирах, поки батьки були на роботі, а потім знайшли цей підвал.
	Це був вищий клас. Тут вони вже розгорнулись як слід. До школи не раз і не збирались, а одразу з дому раненько — у підвал.
	Бракувало було й грошей на випивку. У гральних автоматах раз на раз не попадав. Заробляли на перепродажу, отирались при старших хлопцях.
	Одне слово, крутились.
	Півпляшки вина вистачило на два ковтки кожному. Цигарки теж закінчились. Докурювали мовчки, сидячи поряд на матраці, усі й далі голі, стомлені й роздратовані.
	— Ну, далі що? — спитала Лізка, і потяглась рукою Барсикові між ноги.
	— Облиш! — відсторонився Барсик. — Далі яйця не пускають, знаєш?
	— Нудьга! — сказала Лізка. — Ви нічого не можете вигадати! Я мала би стати валютною проституткою з моїми даними! На розхват би мене брали. Якби мені шмотки порядні і зачіску, і ще дещо!
	— Якби, то якби, — мляво потягнув Барсик. — А зараз є те, що є.
	— А ми тобі можемо знайти клієнта! Даси йому? За бабки! Купимо й пляшку, й сигарет і жратви! — раптом сказав Ґеник.
	— Ти що? — здивувався Барсик. — Де це ми його знайдемо?
	— Де? На вулиці! Всі хочуть трахатись. Молода дівка, ще п'ятнадцяти нема! Повно козлів, що за таке заплатять тільки так!
	— Йдіть шукайте! — сказала Лізка. — Я трахатись хочу! І бахнути.
	— Приведемо, даси йому?
	— Дам, а що? Чого не трахнутись ще раз? Щось нове буде. — Лізка відкинулась назад і потягнулась на матраці. — Давайте!
	Молодий вірменин, зарослий кількаденною бородою, невпевнено озирнув підвал, побачив Лізку на матраці углибині під стінкою, і пожвавив. Потім озирнувся на хлопців, що стояли позаду.
	— Бабки вперед! — сказав Ґеник. — І вона твоя. Ну? Вірменин відрахував двісті тисяч купонів.
	— Але ви вийдіть, — сказав він. — Я при вас не буду!
	— Вийдем, не сци! — сказав Барсик, ховаючи гроші в кишеню старих джинсів.
	— Ходімо, Ґенику! Але ми тут, поряд, на шухері, так що можеш спокійно.
	Хлопці вийшли за двері і закурили. Цигарок вірменин їм купив перед тим, як іти у підвал.
	З-за дверей почувся легенький зойк, потім приглушений стогін.
	— Давай подивимось! Цікаво, як він там її дере.
	— Трахається і все тут, а що може бути інакшого?
	Вони тихенько привідкрили двері. Вірменин ковзався на Лізці із штанами, спущеними нижче колін. Піджака скинув, сорочку розстібнув, але до кінця не роздягався. Ззаду було видно його волохаті сідниці. Двері вже були розчинені широко, і хлопці вдивлялись у ритмічні, але конвульсивні рухи вірменина і ноги Лізки, що охопили його майже довкола пояса. І коли вірменин уже привстав трохи на коліна, вони побачили його великі, порослі рідким чорним волоссям ядра ззаду, навіть основу його стрижня, який занурювався в Лізкину жіночість чимдалі швидше.
	— Ого, — сказав Ґеник, — як чеше! Треба ж так!
	— А в тебе вже і твій встав, ти сам хочеш! — сказав Барсик, вчуваючи, що в горлі у нього пересохло.
	— А ти? — визвірився Ґеник. — Хіба ні? — І він лапнув товариша між ніг. — У самого стоїть, ще й як. Ти не хочеш?
	Вірменин зойкнув, засмикався в корчах, ще кілька судомних рухів, і тут зойкнула Лізка, впиваючись руками й ногами в тіло вірменина, притискаючи його до себе.
	— Наша сучка також кінчає, ти бачиш?
	— Бачу.
	Вірменин врешті вийшов з Лізки і стояв на колінах біля неї. Великий його кінець у презервативі хижо напинався й досі, стримлячи у повітрі химерним привидом, що здавався чужорідним тілу, якому належав. Кінець презерватива, набубнявілий випущеним, важкою жовтою краплею звисав униз. Гола очевидність усього була нервово-потворною і дражливо-звабливою водночас.
	Вірменин зітхнув і озирнувся.
	— Надто швидко! — сказав він. — Треба ще раз! 
	Хлопці зайшли до приміщення.
	— Вставай, — сказав Ґеник, — і мотай звідси!
	— Пішов ти! — огризнувся вірменин. — Я заплатив гроші і ще своє не взяв! Виходьте!
	Лізка лежала мовчки, очі заплющені, розімліла. Здавалось, вона не чула розмови.
	— Так! — сказав Ґеник. — Ну, добре!
	Він поліз у кишеню і витягнув складного ножа. Ніж загрозливо клацнув, розкриваючись.
	Барсик метнувся в куток і схопив порожню пляшку.
	— Зараз ми тобі усе порахуємо! — процідив Барсик, заходячи з іншого боку.
	— Та ви що? — вірменин вже злякався.
	— Хай дає ще гроші! — раптом промовила Лізка, що вже дивилась на те, що відбувалось. — Хай дає ще грошей і має, що хоче.
	— Ще сто тисяч, — сказав Ґеник. — За другий раз менше, гаразд?
	— От банда! — зітхнув вірменин. — Гаразд!
	Він так і стояв далі на колінах напівголий знизу, і його член вже утомлено звисав, презерватив напівспустився, схожий зараз на велику сіро-жовту краплину, що бридливо зависла на байдужому стрижні.
	Він сів на матрац, стягнув презерватива, жбурнув його в куток і пошукав у штанях гроші.
	Барсик подався до магазину, Ґеник вийшов за двері курити.
	Певний час ще вдивлявся, як розгарячілий вірменин удруге трахав Лізку, і зачинив двері, щойно той кінчив і почав підводитись.
	Барсик саме повернувся, коли Ґеник виводив вірменина.
	Вино, хліб, ковбаса, цигарки, пепсі.
	Мали собі свято.
	— Ну, — сказав Ґеник. — Хочеш, Лізко, ще чогось?
	— Не надто! — засміялась Лізка.
	— Цей чорнозадий одідрав тебе так, що ти вже нічого не хочеш, — здивувався Барсик. — Оце так так?
	— У нього кінець більший, ніж у вас двох разом, — Лізка і далі сміялась, задоволена. — Та й взагалі, кайф я зловила, це точно, бо ж нове, отак от зразу...
	— А зараз?
	— А зараз теж кайф ловлю! Бахнула винця, закурила! Врешті, можна й ще потрахатись! Я бачу, на вас теж подіяло!
	— Я перший, — сказав Ґеник. Він уже роздягався. Худорлявий, тонкобедрий, гнучкий, він відкинув нервовим рухом назад свої довгі білі кучері і закусив нижню губу. Його вже брало зсередини, повні губи розтяглися в напівусмішці, напівошкірені великі білі зуби впились у нижню губу. Він роздягнувся зовсім догола, і щойно скидав одежу, а вже напружений його стрижень, хижим перпендикуляром вириваючись з-під рудуватих нижніх кучерів, здавалось, кривдив його струнке тіло.
	Презерватива натягнув враз і майже стрибнув на матрац до Лізки, за мить був уже на ній, тонкі пальці його рук впилися їй у груди, а Лізка сама потяглася рукою вниз поміж їхніми тілами і спрямувала його стрижень собі досередини.
	— О-о-х, — видихнула вона, коли Ґеник увійшов у неї. — От завівся... — але далі замовкла, бо рухи Ґеника були вже впевненими і різкими, сідниці його ходили вверх і вниз у спершу повільному, але чимдалі сильнішому ритмі, і Лізка заплющила очі, й відкинувши голову вбік, розкрила рота у чуттєвому вискалі. У тиші чути було тільки напружене дихання Ґеника і її, Лізки, що починала тихо постогнувати у задоволенні.
	Барсик уважно спостерігав за діями товариша, повільно роздягаючись. Неквапно склав свою одежу поряд з недбало кинутою на старанно виметену долівку Ґениковою.
	Барсик розправив плечі й облизав губи. Смаглявий, коротко стрижений, темнобровий, він стиснув зараз губи у вузьку щілину, потер собі живіт, помасував долоні, повів рукою між ногами, де серед темних кучерів вже сторожко випинався його важіль, масивніший, ніж у Ґеника, з напіввідкритою голівкою. Навіть у такому вигляді міцне, м'язисте тіло Барсика не виглядало кумедним, і він ніби знав це, бо, перейшовши кілька кроків уперед, став над головами Лізки і Ґеника і начебто комусь показував себе, чи то сам перед собою хизувався своєю привабливою наготою, а потім присів навпочіпки, став на матраці на коліна, посунувся зручніше, і, прилаштувавшись, посунув свій напружений стрижень просто на обличчя Лізки. Та здригнулась, не розплющуючи очей випростала руку, схопилась за Барсиків стрижень і спрямувала його собі до рота. Барсик зітхнув полегшено, вмостився зручніше, вкладаючи одну ногу зверху, просто на Ґеника, який рухався вже зовсім швидко і не реагував ніяк на те, що робив Барсик, уткнувшись обличчям в інше плече Лізки, яка в міжчасі вже старанно працювала губами і язиком над Барсиковим стрижнем.
	Чути було дихання усіх трьох кілька хвилин, аж доки Ґеник не зойкнув уривисто, впиваючись руками в Лізчине тіло, яке обіймав, і рухи його сідниць, конвульсивно різкі і напружені, ставали чимдалі повільнішими, аж врешті він завмер на Лізці. Ще хвилину почекавши, виповз з-під Барсикової ноги і з Лізчиного тіла на колінах, потім підвівся. Ще повний, одутлуватий його стрижень уже опустився униз. Розчервонілий Ґеник стягнув презерватива і полегшенно зітхнув, уступаючи місце Барсикові, який, тепер вкрай напружений, вже лежав на Лізці, що так і не розплющувала очей.
	— Ну - у - у! — протягнула Лізка з нетерплячому очікуванні, поки Барсик натягав презерватив і шикувався увійти в неї.
	— О - о - ох! — тепер відітхнула Лізка, коли Барсик, різко занурившись в неї різким рухом, почав ганяти її одразу досить швидко і чітко, а Ґеник тим часом прилаштувався на місці Барсика, всунув Лізці в рота свій напружений кінець і так само, як раніше Барсик, уклав одну ногу на плечі Барсика, заплющив очі і розслабився, в той час як Лізка пестила губами і язиком його чоловічу приналежність.
	Барсик кінчив швидко, голосно застогнав наприкінці, а потім довго лежав, не виходячи з Лізки, і на якийсь час усі троє завмерли, або ж просто заснули, бо усякі рухи припинились і нечутно було навіть дихання.
	У підвалі стояла паморочна тиша.

	— Бо ми просто знахабніли, от і все. Забагато хотіли зразу! Треба було обережніше! Тоді би нас не приловили.
	— Якби вибирали самих кавказців, то й був би спокій! А тепер ось — сидимо в міліції — чекаємо допиту. А попереду — тюряга!
	— А де їх набереш стільки, кавказців? От і почали брати кого попало...
	— Отой фраєр, що казав — дорого берете, отой і заклав...
	— Той чи не той, яка різниця...
	— І що тепер нам буде?
	— Не знаю. Посадять. Колонія...
	— Вдома тепер не оберешся шорохів...
	— А що вдома? Хтось колись цікавився, як живеш ти? Чи я? Та нашим предкам завжди було плювати, де ми і що робимо! Аби під ногами не крутились. Мої обоє напиваються, ти знаєш! А твої...
	— А мої, може, не так напиваються, зате розходяться вже другий рік. Скандали, бійки — чути вже того не можу. Ледь що, я — з хати! Та плювати на них!
	— Якщо посадять, то пропаде пару років. Тоска. За ґратами що хорошого!
	— Аби лише нас разом кудись запхали! Бо як окремо — то це вже біда!..
	— Та нічого, якось буде! Треба виїжджати звідси! Куди-небудь за кордон. До Америки чи до Франції, наприклад!
	— Краще до Америки! Уявляєш, ми з тобою в Нью-Йорку. Ходимо собі по Бродвею!
	— Ми би там знайшли собі місце!
	— Ще й як. Тут нічого ще довго не буде. З цією незалежністю, з цінами, з нудотою, тьфу! От у Стейтах — це життя!
	— А може, ми би там стали гангстерами? Зняли б який-небудь банк і мали б кайфове життя. Теличок собі підібрали б, що треба! Як у кіно — «Одного разу в Америці».
	— А Лізка?
	— А що Лізка? Її теж можуть посадити. Хоч їй, може, й обійдеться...
	— А ми б її узяли з собою?
	— Не знаю. Може б і взяли. Вона хоч і блядь за натурою, але все ж нічого тітка! Пам'ятаєш, фільм був про двох гангстерів, що з однією тіткою жили, в Болівію кудись їздили, там банки грабували.
	— З нею би там щось теж заробили... Як ті двоє. То класний був фільм!
	— А може, взагалі відкрили би свій бордель! От де бабки пливуть! Всі ж трахатись хочуть! Так простіше. А потім би завели свою мафію, підібрали би там пацанів.
	— А як же ми до тих Штатів виберемось? Треба подумати! У нас ще ж і паспортів нема...
	— До речі, в мене післязавтра день народження. П'ятнадцять — вже щось, ще рік — і паспорт.
	— А в мене через два місяці день народження. Отже, через рік вже й так і так матимемо паспорти і будемо шукати дорогу в Америку.
	— Клас ідея. Вищий клас! До речі, в Америці давно всі трахаються в такому віці, як ми, і все — клас. Пам'ятаєш отой фільм, де троє пацанів драли оту, що танцювала з ними. Як той фільм називався?
	— «Останній незайманець Америки». Вони їй піццу привозили, а вона їм усім трьом дала. А ті телички, яких вони запросили потім? А ще до проститутки вони разом ходили.
	— Ага, і в неї мандавошок підчепили всі троє.
	— В Америці класно. Там справжня свобода. Отак кіно подивишся, і розумієш — ось де справжнє життя! Не те що тут!
	— Одно слово, переживемо це — і в Америку. Усі разом.
	— Стоп! Чуєш розмову за дверима? Це, здається, за нами вже прийшли на допит. Отож, як домовились — випадок, підпили, трохи здуріли, а такого нічого не було! Може, ще пронесе!
	— Звісно, нічого не було. Два роки ми її не драли, на уроках не просились до туалету, усі трьох один за одним, і в коридорі у кутку раком на підвіконні не драли...
	— Що в тебе за дурні спогади зараз! Прийдуть питати, треба брехати складно.
	— Та ми ж домовились. Але тоді було класно в школі! Бо трохи страшно, напружено. Але ж такий кайф — усі на уроці сидять! А ти приходиш хвилин через п'ятнадцять на урок, і все тобі пофіґ, бо ти тільки що телицю одідрав по першому класу.
	— Та добре було тоді, добре, і ще сто разів буде добре. Що ти мелеш, Ґенику!
	— Мелю, бо ще, може, довго прийдеться усе це згадувати за ґратами.
	— Ще не все втрачено! Може й не посадять! А головне — тримайся, дружбан. Разом не пропадемо. Якось викрутимось.
	— Давай. Ось тебе вже кличуть на допит!
	— Буде, що буде!
		
	Київ, травень 1990