Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Київ, Час, 1998

У цій книзі — пам'ять. Суб'єктивна, шерехата, неточна. Пам'ять дуже різних людей, почасти незнайомих між собою, розкиданих у різні країни долею і часом. Лише одне об'єднало нас — щастя знати Івана Олексійовича Світличного. Тихе щастя бути поруч, бачити, чути голос. Любов не може бути перекладена на слова. Будь-які спогади — брехня і фальш. Бо вони — лише слова. Жити поряд із ним було великою радістю. Щемкою радістю знати Мудрого, Учителя... Тому так часто я впадаю нині у смертельний гріх святотатської молитви: «Господи, чому Ти так рано забрав його, єдиного, лишивши тут, на цій гіркій землі так багато мерзенних і дурних імітаторів та шахраїв...»