Попередня

Головна

Наступна

ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ДЕРЖАВНОСТІ

Історичний досвід українського державотворення свідчить, що вирішальне для нього значення мали насамперед геополітичні чинники. І специфіка української етнополітики полягає в тому, що вона традиційно була тісно пов’язана з геополітикою. Звідси походить брак або ж розмитість у масовій свідомості уявлень про територію як зону мешкання українського етносу, брак знання у значної частини громадян України історії її державності, належної обґрунтованості для деяких соціальних прошарків і етнічних груп українського населення леґітимних засад національного державотворення. Звідси й відчуття певної ефемерності сучасних подій, коли усталюється українська суверенна держава, очікування того, що повернеться минуле, відновиться Радянський Союз, де колишнім радянським республікам, а нині суверенним державам, уготована, за одним із радикальних сценаріїв, роль «губернії» або щось на зразок «російських штатів».

§1. Етноменшини як чинник геополітики.

На тісний зв’язок етно- та геополітики на теренах України вказує і той факт, що в Україні проживають чисельні етнічні громади, які традиційно не вважалися етнічними меншинами. У минулі роки, коли геополітична карта Європи мала інший вигляд, деякі з цих громад становили частину етнічного ядра інших країн, як, наприклад, румуни та молдавани Північної Буковини і Південної Бессарабії до початку Другої світової війни. Те ж саме можна сказати про польське населення західних областей України та словаків Закарпаття, не кажучи вже про росіян південно-східних реґіонів та Криму. Радикальна зміна геополітичної карти Європи, спричинена розпадом Радянського Союзу, утворення незалежної Української держави істотно змінили політичне становище багатьох етнічних груп України, передусім — в аспекті їх самовідчуття, самосвідомості тощо. Ці зміни ідентичності гучно сиґналізують про себе, надто у зв’язку із ускладненою соціально-економічною ситуацією, яка змушує багатьох шукати причини кризи насамперед у незалежності і в економічних реформах. Унаслідок цього відбувається дезінтеґрація суспільства за соціально-економічними та політичними і за етнічними ознаками, що загрожує руйнацією самої державності.

Говорячи про геополітичні чинники етнополітики, потенційні можливості їх впливу на українське державотворення, не можна оминути увагою і проблеми титульної нації українського етносу. Тут постає ціла низка питань, пов’язаних із національно-культурною, мовною, релігійно-церковною орієнтацією та ідентичністю, адже сама структура українського етносу сьогодні перебуває в стадії реформування, модернізації, становлення етнополітичної цілісності. Ясна річ, що цей процес досить тривалий і його наслідки багато в чому залежать від взаємин між титульним етносом та етнічними меншинами, адже саме ці стосунки визначають і ще довго визначатимуть українську державність як своєрідну етнополітичну систему.

§2. Етнополітична реальність України.

Для окреслення комплексу питань, що пов’язані з цим аспектом політологічного аналізу, можна використати поняття «етнополітична реальність», яке відображає сучасний стан міжетнічних відносин у державі, а також указує на такі істотні показники в житті етнічних громад, як чисельний склад, характер розселення — компактний чи дисперсний, тип поселення — сільський чи міський, релігійну орієнтацію.

Етнополітична реальність — це комплекс онтологічних та політичних ознак, завдяки яким утворюється цілісний образ етнічної орієнтації на ті чи ті цінності національного, державно-політичного буття.

Для осмислення етнополітичної реальності вкрай важливою є характеристика етнодемографічної картини. Серед вітчизняних науковців немає спільної думки про достовірність офіційної статистики щодо етнічних груп за даними перепису ще від 1989 року. Деякі науковці піддають ці показники серйозній критиці, і насамперед ті показники, що стосуються чисельності російської етнічної громади як найбільшої і найвпливовішої в українському етнополітичному спектрі ¹.

Містифікованою здається і статистика щодо кількості етнічних груп, які населяють сьогодні Україну. Одні автори користуються даними про те, що в Україні проживають представники понад 120 різних національностей, тоді як інші нараховують усього лише близько 90. Проте точність у цьому випадку нічого не вирішує, оскільки істотнішим є інше питання: чи є Україна поліетнічною країною, чи ні.

Адже в структурі народонаселення України, якщо винести за дужки найчисельнішу російську етнічну громаду, нараховується приблизно 5% іноетнічного населення, яке не завжди може бути описане за всім загальноприйнятним набором характеристик (кількісних, соціально-культурних, релігійних, традиційно-побутових).

Якщо скористатися офіційними даними статистики щодо кількості населення окремих етнічних громад, то в Україні вони чітко поділяються на декілька коґортних груп. Першу, цілком окрему, оскільки йдеться саме про етнічні меншини, складають росіяни. Загальна кількість їх сьогодні фіксується близько 11,2 млн. чоловік, що становить у загальнонаціональній структурі приблизно 22% від усього населення України. Наступну коґорту складають етноси, кількість яких не досягає умовного мільйонного рубежу, але перевищує стотисячний бар’єр. В Україні таких етносів нараховується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Загальна кількість їх становить приблизно 4% від усього населення держави.

Третю коґорту утворюють етноси, чия чисельність перевищує п’ятдесятитисячний рубіж, але не досягає стотисячного. Таких етносів в Україні чотири — це греки, казанські татари, вірмени та німці. Загальне число їх у структурі народонаселення України дорівнює приблизно 0,6%.

Четверта коґортна група — це етноси, кількість яких перевищує десятитисячний рубіж, але не досягає п’ятдесятитисячного. Сьогодні в Україні таких етногруп нараховується всього три — це циґани, гагаузи та грузини. Питома вага їх у загальнонаціональній структурі народонаселення становить приблизно 0,2%.

Нарешті, ще одна коґорта — це етногрупи, чисельність яких не перевищує десятитисячний бар’єр, але нараховує більше однієї тисячі чоловік даної етнічної групи. Таких в Україні щонайменше шість. Їхня питома вага в загальнонаціональній структурі становить приблизно лише 0,07%. Щоправда, ці статистичні дані можуть варіюватись у тому чи тому напрямі, але не настільки істотно, щоб кардинально вплинути на загальну картину. Це пов’язане з міґраційними процесами, які останнім часом інтенсифікувалися, — від’їздом і в’їздом представників деяких етносів. За оперативними даними міґраційної служби в Україні, вже з’явилися численні етнічні громади, які складаються з кількох тисяч. Проте, не маючи статусу постійного громадянства, вони не можуть потрапити до загальної звітності щодо етнодемографічної структури народонаселення України.

Враховуючи також інші складники етнополітичної реальності, про які вже йшлося вище, а саме — характер розселення означених етнічних громад, переважний тип поселення, а також домінантну релігійну орієнтацію, спробуємо відтворити етнополітичну реальність у вигляді комплексної таблиці, де враховані ці показники. Йдеться лише про етнічні меншини, без урахування титульного етносу.

Таблиця 1.

Наведені у таблиці 1 дані свідчать, що найбільші етнічні громади України здебільшого мешкають компактно або ж реґіонально визначено. Домінантною релігійною орієнтацією для них є православ’я, при цьому переважає сільський тип поселення, але в кількісному відношенні домінує урбанізоване населення найчисленніших етнічних громад України. Як відомо, компактність та урбанізованість більше сприяють політизації, ніж дисперсність і аґрарний тип поселення.

Розглянемо тепер наступну коґорту, чисельність якої не перевищує стотисячного бар’єра, але дорівнює не менш ніж п’яти-десяти тисячам осіб. Ці етноси можна назвати етносами вище середньої кількості.

Таблиця 2.

Дані таблиці 2 показують, що етноси вище середньої кількості живуть порівну компактно і дисперсно. Переважає міський тип поселення, а серед релігійних орієнтирів домінує християнська орієнтація при конфесійній неоднорідності. Зберігається також ісламська та з’являється протестантська орієнтації. На відміну від попередньої кoґорти, тут немає громад, які безпосередньо мали б контакт зі своїми історичними батьківщинами, що, звичайно, посилює відчуття ізольованості від свого етнічного ядра, але дозволяє, разом з тим, зберігати власну етнічну ідентичність.

В Україні є також етноси, які належать до середньої коґорти, кількість яких в межах від десяти до п’ятдесяти тисяч чоловік. Таких громад усього три.

Таблиця 3.

Дані таблиці 3 вказують на переважну дисперсність розселення її представників з балансом міського та сільського типів поселення, з домінуванням християнської орієнтації та певними конфесійними відмінностями. До цієї коґорти потрапили два своєрідних народи: циґани, етнос, що створив власну соціальну організацію — табір, а живучи серед іноетнічного населення, сприймає його релігійну орієнтацію як власну, та гагаузи — один із чотирьох етносів на теренах України, який може вважатися автохтоном, поряд із українцями, караїмами і кримськими татарами, адже етногенез гагаузів проходив здебільшого на території їхнього постійного проживання.

Нарешті, ще одна коґорта етнічних громад, чисельність якої перебуває в межах від тисячі до десяти тисяч осіб. Це етноси нижче середньої чисельності в структурі народонаселення України.

Таблиця 4.

З таблиці 4 видно, що серед цієї етнічної коґорти домінує дисперсний характер розселення при переважно міському типі поселення. Тут переважає католицько-протестантська орієнтація. Своєрідністю цієї коґорти є й те, що сюди потрапляє така етногрупа, як караїми — етнос автохтонного походження, для якого властива чітка етнічна ідентичність, збереження мови, антропонімів та іудейське віросповідання.

За характером розселення найчисельніших етнічних спільнот Україна поєднує дисперсність одних та компактність других, високу урбанізованість з домінуванням аґрарного населення, близькість розташування до своїх історичних батьківщин з їх віддаленістю.

Далеко не всі етнічні групи представлені в цих таблицях. Не ввійшли до них так звані малочисельні (переважно по кілька сот, а то й десятків осіб) етнічні групи, вивчення яких — завдання етнології та політичної етнології. Доводиться констатувати таке явище, як партикуляризація етнічних інтересів, фраґментаризація та сепарація за власними уподобаннями, що створює своєрідну альтернативу консолідаційним процесам.

¹ Див.: Дашкевич Я. Українське відродження і національні меншості // Україна в сучасному світі. Матеріали наукової конференції Республіканської асоціації українознавців.—К.,—1990.—С.51.

Попередня

Головна

Наступна