НЕВИГАДАНИЙ «П’ЯТИЙ СВІТ»

Предмет попередніх розділів — представити константи і реґулярності, що вже склалися, зростання інститутів української держави як результату невпинної активності або надмірної бездіяльності різних політичних і соціальних суб’єктів. Водночас штучна для одних і незаперечна для інших актуальність предмета здатна витиснути з поля зору те, що трохи казенно можна було б назвати «контекстом державності», який, між тим, є для українських громадян насамперед повсякденним життям. Позірність другорядності дискурсу щодо повсякденності обманлива, оскільки сама тема, не пригноблена перебуванням у фокусі суспільних дебатів у часи інтенсивного конструювання держави, припускає відому ступінь свободи перспектив опису, виводячи їх за межі бінару «центральність — периферійність». Пропонуємо одну з можливих перспектив.

§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»

У одній із своїх бібліофільських містифікацій Хорхе Луїс Борхес фантазував:

«...На останніх сторінках тому XXVI ми знайшли статтю про Упсалу; на перших сторінках тому XXVII — статтю про «Урало-алтайські мови», але жодного слова про Укбар. Біой, трохи збентежений, узяв томи покажчика. Даремно підбирав він усі можливі транскрипції. Укбар, Уґбар, Оокбар, Оукбар... Перш ніж піти, він мені сказав, що це якийсь район в Іраку чи у Малій Азії. Зізнаюся, я ствердно хитнув головою, відчуваючи деяку незручність» 1.

Асоціації здатні завести куди завгодно. Проте чому б не уявити, що в тому єдиному примірнику енциклопедії, де друг письменника виявив статтю про Укбар, була і ще одна стаття на «Ук...», яка також випала з усіх інших видань. Тож чи існують насправді ці місця і чи такі вони, як про це розповідає упорядник? Де вони — на межі реальності чи на межі вимислу?

Полишивши осторонь розбіжності з приводу меж, можна сказати, що ніхто не має сумніву в існуванні землі, яка віддавна зветься Україною. Як, утім, і в існуванні значної сукупності індивідів, організованих у групи, страти, категорії, які окремо й разом діють згідно чи всупереч структурам, відповідальним за соціальний порядок, — тобто в існуванні суспільства, яке заповнює собою названу територію. Адже ми сьогодні так і говоримо: українське суспільство. Саме його, мабуть, і стосуються всі колізії «метафізики присутності». Цю метафізику, загалом кажучи, можна подолати, що цілком під силу інтелектуалам і митцям. Та лише не буденній свідомості, заклопотаній тяжкими й болісними спробами звільнити дійсність від чарів і видобути з її дивних знаків, натяків, жорстких констатацій певні значення та смисли. Звісно, й повсякдення вміло виробляє зразки реакцій на буквально «осоружне існування». Однак соціальна присутність індивіда, поза яким теза щодо наявності суспільства стає проблематичною, неминуче вимагає узгодженості з його суб’єктивною реальністю. Йдеться навіть не про те, що наміри суб’єктів розрізняти існуючі в соціальному просторі позиції та зараховувати до них себе чи інших сьогодні нерідко виявляються безуспішними. З ідентичністю суб’єктів відбувається щось таке, що дослідники характеризують у термінах трансформацій, втрат і пошуків, відкидання та набуття або в будь-яких інших концептах, які фіксують неординарність подій. Неординарність зовсім не обов’язково дорівнює глибокій кризі чи катастрофі. Трансформації ідентичностей бувають і в цілком стабільних суспільних системах, супроводжують міґрації, є супутниками соціальної мобільності. Перегляд загальнозначущих для досвіду культури цінностей також ускладнює уявлення сучасної людини про свою належність до певного спільного соціокультурного контексту, в якому досить виразно розрізняються лінії швів, що з’єднують окремі етнокультурні традиції ². Інша річ, що у відносно спокійному і почасти рівноважному соціальному середовищі перманентне підтвердження або відтворення ідентичності суб’єктів відбувається непомітним чином, за природною установкою індивідуальної свідомості сприймати світ як даність, а реальність повсякдення та прилюдності — як упорядковану, тобто таку, що неодмінно й безсумнівно передбачає визначене місце й для них самих. Дотеоретичне мислення й здоровий глузд легко дають собі раду з цією процедурою. І «ідентичність залишається незрозумілою, поки вона не знаходить місця в світі» ². У збуреному соціумі процеси ідентифікації актуалізуються, піддаються рефлексії та емоційному переживанню. Суб’єкти втягнуті у збирання неспростовних доказів своєї соціальної присутності, свого перебування «тут і тепер», у цьому соціальному просторі і в цьому часі. Проте безрезультатність операції бентежить далеко не всіх; хтось легко відмовляється від подальших спроб, дехто робить їх знову й знову, а заклики актуальності не сприймаються як суворі й імперативні. Звичайно ж, слід враховувати й перспективу рішучого переносу доречної для ствердження ідентичності реальності за межі наявної. Можна уявляти людину, як це мислилося в екзистенціалізмі, сумою її можливостей, тобто проекцією в майбутній час, а в нашому сценарії — і в інший або видозмінений соціум. Можна, навпаки, визнавати як привілейовану соціокультурну активність реєстрацію слідів того, що вже минуло. Але в будь-якому випадку подібне перенесення простору і часу ідентичності вимагає (нехай і приховано) співвіднесення з теперішнім — чи то через еґоцентричні акти суб’єкта, не убезпечені, від того, щоб обернутися «засліпленим самозбереженням» (Ю.Хабермас), ініційованим страхом утратити власну ідентичніть, чи через дискурсивні практики, які передбачають комунікативне й символічне відтворення власної соціальної позиції. Для успіху такої роботи необхідні не просто прийнятні дефініції просторової і часової реальностей, а й якнайточніші та найоднозначніші їх пойменування.

А таких на сьогодні в нашому світі не існує. Ті, що пропонують політики й журналісти, яких надихає магічна сила леґітимного статусу творців різноманітних символічних класифікацій суспільного життя, залишаються переважно тільки знаками, що ніяк не дають адекватних визначень ситуації. І, схоже, соціальні суб’єкти так і не впевнені, в якому саме світі їм належить, слід чи бажано самостверджуватися. Звідси й проростає поволі метафора «п’ятого світу».

§2. Orbis Quintus

Їх витоки — в усталеному описі світобудови, де спершу нумерація її елементів загальної структури не мала диференціюючого значення; припускалося, що є «перший світ» — політично, економічно й культурно самодостатній Захід, і решта, — тобто всі інші ⁴. До кінця ХХ ст. впорядкованість світів стає принциповим чинником. «Другий світ» країн соціалізму, як виявилося, був опозицією «першому». «Третій же світ сьогодні набуває репутації потенційного джерела нових політичних і культурних рухів. Нещодавно з’явився й «четвертий світ», локалізований у просторі Центральної і Східної Європи, Росії та деяких країн СНД, для якого характерний намір стати схожим на «перший» і наверстати історичне відставання. Й, нарешті, «п’ятий світ», що утворюється химерним поєднанням попередніх чотирьох і здатний волею історичної долі втілюватись де завгодно — на широких територіях чи в окремо взятій місцевості. Але символічна класифікація геополітики — не єдиний словник підхожих метафор. Белетристика, наприклад, пропонує свій. І ми легко впізнаємо наш «п’ятий світ» у борхесівському «orbis tertius» та побачимо його у «площині втомленого простору» Ювенільного моря. П’ятий світ — зовсім не утопія з минулого чи майбутнього. Це світ теперішнього, яке здобуло нечуваний привілей (Ж.Дерріда) порівняно з іншими модусами часу і в якому поля реального, уявного та символічного настільки взаємопроникні, що розрізнити їх може лише чутливий мікроскоп аналітика або гострий зір митця.

Можна сказати, що одна з головних особливостей «п’ятого світу» полягає ось у чому: він є — у контексті певної узгодженості фізичних відчуттів і ментальних уявлень з його леґітимними номінаціями, але його водночас і немає — у контексті взаємної непідтверджуваності відчуттів і уявлень (на відміну, скажімо, від Укбару, якого швидше нема, але він є), що й спонукає порозумітися хоча б щодо основних чи деяких метаморфоз із наявними в ньому просторовими й темпоральними відношеннями.

§3. Простір і час

Те, що громадяни «п’ятого світу» перманентно знаходять себе у даному фізичному просторі, загалом не потребує перевірки. Непоступлива фізична реальність старанно нагадує їм про належність до відповідної території. Досвід нерозважних чи суто прагматичних експедицій за її межі (до інших країн) підказує дуже небагатьом, що вони більше живуть «там», ніж «тут». Зусилля, витрачені задля розпізнавання та освоєння фізичного середовища, мабуть, винагороджуються кращими результатами, аніж пошук самовизначень у соціальному й політичному контекстах. Це й зрозуміло, адже на фоні спалахуючої і згасаючої гри соціокультурної ідентифікації оплотом присутності залишається людське тіло — непорушна в межах теперішнього сутність фізичного світу, «матеріал, реальна на дотик основа, вмістилище, носій і «виконувач духівниці» усіх минулих, теперішніх і майбутніх ідентичностей» ⁵.

Втім, тілесні реакції на продукти захаращеного невизначеностями чуттєвого сприйняття досить прості. Річ у тім, що знакова багатоманітність оточення періодично заганяє в безвихідь суб’єкта в стані сприймання, перешкоджаючи вдосконаленню його фізичної здатності поглинати знаки й переробляти їх у символи й дефініції. Серед населення, цілком упевненого в перебуванні на власній фізичній території, тобто «у себе вдома», досить поширене відчуття її невпізнаваності: навкруги незнайомі предмети та змінені, отже, невідомі люди за незрозумілих обставин. Зовнішній вигляд багатьох міст і селищ дає достатньо прикладів постійного занедбання, бляклих фарб убогого фізичного середовища, що пригнічують зір і особливо прикро вражають, сусідячи зі строкатим різноманіттям яскравих, хоч і не обов’язково нових і привабливих речей з інших світів. Надмірна рухливість фізичних рамок простору прямо чи опосередковано засвідчується у різноманітних дискурсах мешканців «п’ятого світу», таких, як політичні дебати, «круглі столи» громадськості, у повсякденній комунікації, куди активно залучають фізичні метафори побудови, розпаду або хвороби, що наближають, за уявою учасників, до точності висловлювань про суспільні стани й ситуації.

У зв’язку з цим дедалі більшої інтерпретаційної сили набуває космологічна леґенда про виникнення «п’ятого світу». Згідно з не такими вже й новими поглядами, нове утворення є продуктом вибуху, що розтрощив надміцне (у політичній термінології — тоталітарне) тіло. Цей розпад, як і кожний серйозний розпад, супроводжувався викидом фізичної, інтелектуальної, емоційної енерґії, водночас визволивши енерґію економічних, політичних, соціальних прагнень, бажань та спокус. Обертання потужних енерґетичних потоків, у свою чергу, спричинило констеляцію обширних «вакуумних зон», «торсійних полів», а також ділянок «високої напруги». Перепади тиску зумовили високу проникність зовнішніх оболонок «п’ятого світу» — в нього почали втягуватися матеріальні й ідеальні речі, що накопичились на околицях інших світів, хоча цьому все ж перешкоджає інерція попередніх рухів.

Фізична реальність, відчутна на дотик, зовсім не розпадається на відгороджені сегменти «власної» та «чужорідної», а швидше подвоюється у сприйнятті. Механізми безпомилкового розрізнення своїх та чужих зразків у інтер’єрі власного місця проживання, безсумнівно, розладналися. Матеріальні предмети, ще донедавна недвозначно марковані як «чужі», так само примусово, як і природно, привласнюються та причислюються до опорядження свого простору, а звичні речі зникають із поля зору. Це однаково стосується і географічних областей, літаків, кораблів, трубопроводів, гербів та прапорів, і товарів, продуктів харчування, рекламних постерів з вербальними знаками, шкільних підручників. Хоч повної заміни одних іншими, зрозуміло, не відбувається, матеріальний світ розширюється, а його окремі й розрізнені фраґменти вже нехтуються як реальне поле для ствердження ідентичності або ще не опановуються у цій якості.

На ці складнощі сприйняття тіло дає відповідь насамперед м’язовими автоматизмами, рухами, спрямованими на те, щоб установити дистанцію, відстояти, замкнути власний простір, не допускаючи фізичного вторгнення чужорідних предметів, або ж, навпаки, розширити свою територію, підкоривши при цьому всі прилеглі. Елементарні дії не складні — дотик чи відхід, поштовх чи особлива згрупованість, вироблена тренуванням спільної присутності багатьох тіл в обмеженому просторі, наприклад, громадського транспорту. До цього ж належать і вокальні жести, здійснювані автоматично як акт самоідентифікації у просторі, належність до якого стверджується силою голосу чи раптовою німотою, що часом не мають нічого спільного зі стиґмaтичною символікою. Водночас підвищується реґулярність вправ із вдихання нових запахів, засвоєння незвіданого смаку, зняття слухових подразнень від звуків чужої мови. Таким чином, здивування від одержаної можливості досягти фізичного комфорту внаслідок споживання нових речей також може передувати ідентичності суб’єкта в їхньому полі. Невдоволені запропонованими тілесними відчуттями індивіди пориваються до зон ризику «п’ятого світу», які ґарантують загостреність реакцій, або здійснюють вилазки до збуджених насильством вогнищ сусідніх світів, як правило четвертого й третього, де будь-яку відповідальність за збереження людського тіла відмінено. Власний та інші світи сприймаються переважно як просторові й фізичні, насичені тілами й речами.

«П’ятий світ» має особливий часовий лад. Схоже, час позбувся лінійної одновимірності, а принцип суворого чергування минулого, теперішнього та майбутнього втратив значення основоположного. Логіка, пам’ять і сподівання на неухильність проґресу — в деякому сум’ятті від того, що традиційно виконувана ними робота з опанування часу сьогодні не потрібна. Однак у осяганні нової часовості на допомогу знов-таки приходять м’язові зусилля, фізична напруга й воля. Виявилося, наприклад, що безстрашним вольовим актом справді вдається забути про недавнє минуле.

У світі, що обживається, головним чином, просторово, істотне значення має лише теперішнє. Помутніння історичної ретроспективи та невиразність перспективи сприймається як річ очевидна цілком можливо, як свого роду необхідність, що створює умови для старанного культивування й засвоєння усього в дану мить наявного. Вибраними й відкоригованими епізодами минуле напливає на сьогоднішнє, але його поради зовсім не категоричні, а майбутньому ніяк не вдається підкорити своїм завданням актуальність, що виникає. Здавалося б, теперішнє, втягуючи у свій вир попередні й наступні шари, здатне ефективно їх колонізувати й утвердитись у своєму цілковитому пануванні. Проте насправді привілей теперішнього обертається енерґетичною пасткою часу взагалі.

Соціологічний дискурс про час і простір, зацікавлений фіксувати їхню навантаженість соціальними смислами, неодмінно розвиватиметься у термінах соціальності, незалежно від того, чи поставлені на них акценти, чи ці терміни відходять у відомий учасникам контекст. Це зовсім не означає, що уявлення про хронотопну структуру спільного для людей світу в цьому випадку слід очищати до вираження у поняттях «соціального простору» й «соціального часу». Поділ на фізичне й соціальне тут швидше аналітичний, навіть якщо таку роботу проробляє побутова свідомість. Можна слідом за П.Бурдьє розглядати топологічні й часові опозиції як втілення соціальних структур і соціальних дистанцій ієрархізованого суспільства, що досягається шляхом «натуралізації, яка викликає стійке занесення соціальних реалій у фізичний світ» ⁶.

Простір і час п’ятого, як і будь-якого іншого, світу цілком піддається інтерпретаціям у цьому ключі. І в його мешканців, як і в громадян інших світів, безумовно, розвинений, а можливо, навіть гостріший через наявність трансформацій статусних мереж, «смак» соціального — так П.Бурдьє називає відчуття соціальної зорієнтованості індивідів, що ґрунтується на набутому досвіді у розрізненні домінуючих та домінованих соціальних позицій ⁷. Поширені в нашій публічній риториці й повсякденній мові символічні класифікації колишніх і знов утворених соціальних страт, кіл і шарів, що вказують на головні з погляду групи оцінювачів позитивні чи неґативні характеристики, недвозначно це засвідчують. Проте не можна не помітити, що паралельно діє також і інший механізм сприйняття простору й часу, який не те що нівелює їхню соціальність, як це міг би припустити Ж.Бодрійяр ⁸, а, швидше, відтісняє її фізичною фактичністю. «Соціальний окомір» повсякдення досить часто не встигає ввімкнутися через знесиленість фізичного. Тобто прочитання, скажімо, соціального письма як претензій неназваних осіб, які мають особливий статус, на чиїсь простір і час, — претензій, вгаданих у самовпевнених рухах тіла й тривалості мови, — відкладається, не встигнувши виявитись, після зіткнення з багатьма розділовими знаками й під тиском релевантності винятково фізичного подолання подібних замахів на ідентичність. Соціальне конструювання реальності стає запізнілим.

Спочатку оголошений таким, якому віддано перевагу, прискорений ритм «п’ятого світу», який прагне надолужити згаяний для свого розвитку час (точнісінько як у «четвертому світі»!), не відчувається. Навпаки, неможливо приховати тенденцію до зниження динаміки всіляких процесів: сповільнене падіння економічного виробництва та темпів інфляції, неквапливе проведення ринкових реформ. Мабуть, саме уявлення про швидкість як про відношення шляху, пройденого тілом, до одиниці часу істотно кориґується у зв’язку з сумнівністю позначень шляху через спрямований рух. Соціологи перестали боятися того, що не встигнуть зафіксувати й зберегти для нащадків факти, які відображують сучасність, оскільки нічого не відбувається. Втім, і одиниці виміру часу переглядаються, бо ж час доступніше і ефективніше вимірювати в одиницях опановуваного простору, одиницях нервових та фізичних витрат або їх компенсації (колишній «вільний час»), фінансових витрат і здобутків.

Тому «своєчасність» якого-небудь акту важко визначити, як у випадку з запровадженням національної валюти чи виплати заробітку. У «розв’язаний» час реґулярно потрапляють ті, хто очікує трамваїв, тролейбусів і навіть колись бездоганних у розміреному ритмі свого руху поїздів метро. «Робочий час» позбавляється леґітимних меж і, не забезпечений відповідною винагородою, розтягується й або витікає в інший простір, що ґарантує прийнятний обмін, або зникає зовсім у вигляді тривалих відпусток і свят. Взаємини поколінь громадян «п’ятого світу» не вичерпуються уявленнями про їхній споконвічний конфлікт, указуючи також на вікові, тобто часові, розриви. Сприйняття теперішнього, неабияк насиченого провалами, визначає виникнення переважно ситуативних ідентичностей в часі («Я — той, хто очікує»), а уявлення про космічне поширення поточного, поглиблює цю практику. Тим самим створення довготермінових життєвих проектів утрачає свою актуальність.

§4. Фактичність громадянства

Співвідносність просторового й часового найкраще виявлена феноменом комунікацій у масштабах світу. В конституюванні комунікацій чітко вирізняється роль соціального суб’єкта — влади. Відомо, наприклад, що залізниці й електрика свого часу сформували радикально нові аспекти взаємин простору і влади, суттєво вплинувши на соціальний устрій ⁹.

Маґістралі контактів у стабільних суспільствах ніколи не виходять з-під нагляду влади. Втім, у «п’ятому світі» контроль за взаємною інтерпретацією простору і часу шляхом комунікації не має такого вирішального значення.

Поїзд, що звався швидким, наприкінці 80-х років долав відстань у 450 км за десять годин, а зараз — уже за дванадцять (середня швидкість 37,5 км на год.). Як здивувався б, скажімо, Г.Уеллс, якому 1920 року здавалося, наче поїзд, що віз його з Петроґрада до Москви зі швидкістю 25 миль (40 км) на год., просто «повзе». До пункту, розташованого на відстані 450 км від Києва, лист іде сьогодні аж півтора тижня, а до пункту за 1000 км на схід — півтора місяця.

Традиційні засоби комунікації, чиї функціональні можливості так і залишилися не вичерпаними, навряд чи можуть з повним правом претендувати на метафору «розширень людини» (М.Маклюен). Відбувається швидше звуження досягнутого й повернення до початкових розмірів (з багатьох причин гроші ефективніше доставити адресатові особисто, ніж поштовим переказом). Не обтяжені доречною для повсякденності опікою влади, традиційні комунікації дедалі глибше занурюються у своє призначення здійснювати світський зв’язок. Реставруються і деякі забуті способи переміщення у просторі, наприклад, «ходіння по світах», яке у своєму російському йменні символізує уявлення про взаємозв’язок фізичного та соціального середовища.

Найновіші комунікації, що виникли на основі комп’ютерних технологій і електронних мереж (Е-mail, Internet), навпаки, «чарівним» чином долають простір і час. Резервуари ефіру, який вони оперізують та перетинають, поки що невеликі, і такий спосіб зв’язку зовсім не є масовим. Однак вони, безумовно, демонструють світський характер, утворюючи принципово вільні від тотального державного контролю зони, в межах яких складаються співтовариства, як нині висловлюються, «віртуальної демократії». Втім, ефірні шляхи, второвані телебаченням і відомі більшості, також окреслюють райони відносної свободи мешканців наших територій, незважаючи на природні наміри держави уважно оглядати, оберігати й розширювати «інформаційний простір». Ясна річ, ми говоримо не про свободу телебачення або мас-медіа «п’ятого світу», що перебувають у неминучій залежності від інститутів влади й капіталу. І не про свободу привласнення розповсюджуваних значними тиражами знаків і смислів (що стосується, скажімо, одного з найулюбленіших у глядача продуктів культури — телесеріалів, то йому пропонується вибирати між американськими й латиноамериканськими зразками). Йдеться про те, що телекомунікація складає одну з небагатьох сфер життя, де ідентичність індивідів і груп перманентно підкріплюються уявною активністю. Аудиторія витримала нашестя небаченої за старими мірками багатоманітності, не тільки утвердившись у смаках, а й постійно їх задовольняючи.

Процедура співвіднесення себе з конкретною владою властива і повсякденному досвіду пасажирів громадського транспорту. Але вона зовсім не нормативна й реалізується спонтанно, частіше за все у вигляді неґативних оцінок. Володіння ж автомобілем передбачає зафіксовану присутність держави в суб’єктивності індивіда у вигляді прав водія. Вони, говорить з цього приводу Ж.Бодрійяр, дають «ніби свідоцтво про громадянство», «служать дворянською грамотою» для найновішої моторизованої знаті, на гербі якої написані компресія газів і гранична швидкість. А вилучення прав водія — сьогодні це своєрідне відлучення... ¹⁰.

А проте навіть випадкових чи новонавернених користувачів авто у «п’ятому світі» дедалі сильніше зачаровує проста функціональна істина — комфортність переміщень у просторі і часі, здатна майже повністю розрядити атмосферу влади принаймні на коротких дистанціях між постами ДАІ. Присутність держави відчутна й для авіапасажирів, які розлучаються з анонімністю особистого наміру змінити просторово-часовий інтервал. Але й тут необхідно зробити поправку на те, що обсяги внутрішніх авіакомунікацій «п’ятого світу» істотно скорочуються, і такий спосіб підтвердження ідентичності з державою практикують десь із 5 відсотків фактичних громадян.

Немає нічого дивного в тому, що для мешканців «п’ятого світу» існують проблеми з визначенням своєї належності до держави. Світ завжди більший за державу й не вимірюється її масштабами. У нашому випадку предмет дискурсу виникає лише тому, що межі символічних карт п’ятого світу й держави збігаються. Не раз публіковані дані соціологічних опитувань засвідчують диференціацію населення на групи, які або декларують, або ж не підтверджують свою ідентичність із сучасним державним утворенням на його території, причому диференціацію просторово орієнтовану, адже основне розмежування ідентичностей відбувається відповідно до осі «схід —захід».

У певному розумінні це має переконувати тих, хто не повірив у обґрунтованість претензій розглядуваного утворення на статус світу, що прагне у своїй самодостатності відтворити мікромодель обжитого соціокультурного універсуму — великого світу, де названа вісь перебуває у постійній напрузі. Простіше кажучи, в українському «п’ятому світі» є свій Схід і свій Захід з усіма наслідками, що випливають із цієї констатації. Перший уперто ухиляється від проголошення беззастережного підданства, другий, навпаки, майже без сумнівів у цьому зізнається. Втім, є ще й Південь, який більш упевнено демонструє реґіональну ідентичність, і Центр, що не дуже вагається, представляючи себе як частину узаконеної тотальності. Що ж до Півночі, то за визначенням соціологів і спостереженнями за поведінкою виборців, вона найчастіше випадає з загальної картини, не додаючи їй контрастності.

Вибір належності невеликий і нерівноцінний, якщо розглядати його у термінах реального й позірного. Однак те, що такий вибір існує, вже само по собі артикулює проблему громадянства ніби ще до її наступного обговорення в контексті дилеми «громадянство — національна ідентичність», яка висувається універсалізмом і комунітаризмом ¹¹. Адже тут ми не зачіпаємо активних форм вияву громадянської лояльності чи, навпаки, її несприйняття, а зіштовхуємося з фактом співіснування в єдиному географічному просторі різних державних ідентичностей, причому не як із випадковістю чи відхиленням, а як із цілком усталеним життєвим зразком.

Поширені переважно серед жителів східних та південних областей ідентифікації з колишньою державою, здавалося б, мають свідчити про актуалізацію минулого. Та питання швидше не в часі, а у просторі. Минулий час, як скрізь і завжди, безумовно, присутній у символічній та уявній реальності. Однак через відмову теперішнього від природної спадкоємності й через утому від стихійних проривів до минулого, воно не поповнює запас соціального знання, необхідного для перебування в дійсному. Нарікання багатьох на складність пристосування до нових форм порядку свідчить про їхнє життя у теперішньому, а не в минулому, яке більше не захищає. Здатна до будь-яких трансценденцій мова безперешкодно відкриває вихід з теперішнього на один і на другий бік. На практиці це викликає відчуття дискомфорту чи навіть страждання від неможливості охопити поглядом колись доступний простір, — тобто те, що зветься ностальґією, сумом за організованим у певний спосіб простором, за цілісністю, яку уявити незрівнянно легше, ніж будь-яку дискретність, особливо для свідомості, нічим не підготовленої до заміни однієї тотальності на іншу.

Теперішнє надає умови для одночасної міцності і крихкості ідентичності з «тим», ще не перебудованим, простором. Стійкість забезпечується існуванням обширних анклавів попередньої організації соціуму. Хисткість — відсутністю очікуваних об’єктивацій колишнього порядку чи їхнім існуванням у радикально трансформованому вигляді. Ідентичності з уявним і символічним «попереднім» світом усе ще відгукуються на політичні заклики до реставраційних суспільних робіт. Але те, що в горизонтах відокремленого індивіда вони не заходять у відтвертий конфлікт з іншими просторовими ідентичностями, на теренах України також зареєстрованими на сьогодні, та, по суті, неузгоджуваними з ними, свідчить швидше про їхню «живучість», ніж про життєву силу. Переважна більшість населення України наполягає на праві володіти майном, тобто насамперед мати власний фізичний, а отже, й соціальний простір, що, загалом, не передбачувалося попередньою ідентичністю в просторі, який трактувався переважно як колективно опановуваний.

Без сумніву, ідентифікація з державою тісно пов’язана з визначенням ідентичності самої держави. Будь-які об’єктивації державності, безумовно, відіграють у цьому істотну роль, як, мабуть, і різноманітний вплив на ціннісні орієнтації масової свідомості, що може виявитися й у раціонально опосередкованій реакції, і в суґестивному ефекті.

Відомі приклади з пафосом зіставності розмірів власної території з територією великої європейської держави. Або з перебільшеною «самоцентричністю» міжнародних новин національного телебачення і преси, що ніяк не підтверджується невеликим інтересом до нашої держави у світовій комунікації, — в чому можна вбачати механізм провінційної свідомості, схильної стверджувати свою ідентичність за рахунок старанного відмежування власного простору як самоцінного й самодостатнього у своїй доступності для огляду та підконтрольності.

Однак визнання незалежності й суверенності нової держави залишається проблематичним для значної частини населення, незалежно від реґіону проживання. Інша річ, що досить критичні оцінки досягнутого ступеня незалежності супроводжуються, проте, впевненою ідентифікацією на заході і в столиці й практично масовим запереченням на півдні та сході. Розмитість позначень простору, що обирається й присвоюється, неминуче дається взнаки у процесі поширеня ситуативних ідентичностей, на що вказує очевидне небажання багатьох жителів сходу, півдня, а частково — й центру (але не заходу) підтримати проголошення незалежності, коли б така нагода ще раз трапилась після 1 грудня 1991 року.

Проте ставлення населення України до держави не таке вже просте, щоб задовільно описати його за допомогою дихотомічної шкали оцінок. Не секрет, що «п’ятий світ» — досить небезпечне місце проживання. Безпека найрізноманітнішого роду — від фактичної (життя), екологічної (навколишнього середовища, продуктів харчування) до соціальної (соціальної позиції, що забезпечує прийнятний рівень життя) — мабуть, найвище благо і найгостріший дефіцит для його жителів. Незважаючи на відсутність ідентичності з державою, вони апелюють до неї в пошуках ґарантій матеріально-статусного збереження, втім, не зовсім упевнені в позитивних наслідках. При цьому демонструється те, що можна назвати феноменом умовного «відстроченого громадянства». Але така умовність — це не перенесення у майбутнє, а схеми дискурсивної практики у взаємодії «демосу» й держави, обопільно сприйнята цими суб’єктами. У заклопотаному збереженням та перерозподілом енерґетичних ресурсів «п’ятому світі» ідентифікація мешканців і влади не передбачає обов’язковості і не є імперативною, в чому оптимістам і песимістам ліберальних чи консервативних поглядів не важко буде побачити предмет для інтерпретацій.

Фактичність громадянства як належності до «п’ятого світу» викликає до життя особливі форми механічної та соціальної солідарності чи конкуренції, особливі способи виробництва культурних зразків, леґітимізує мульти- і транскультурні знаки й смисли. Але соціальна структура й культура — тема спеціальної розмови, яка, мабуть, не забариться, тому що Україна упевнено живе теперішнім.

¹ Борхес Хорхе Луїс. Тлін, Укбар, Orbis Tertius. У кн.: Хорхе Луис Борхес. Проза разных лет.—М., 1984.—С.50.

² Апель К.О. Етноетика і універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність //Політична думка.—№3.—1994.—С.116

³ Бергман П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности.—М.: Academia—Центр, Медиум, 1995.—С.281.

⁴ Pecora V.P. What is Deconstruction? //Contention: Debates in Society, Culture and Science, Spring.—N 3.—1992.—С.60.

⁵ Bauman Z. Intimations of Postmodernity.— London and New York: Routledge, 1992.—С.194.

⁶ Бурдье П. Социология политики. — М.: Социо-Логос, 1993.—С.36.

⁷ Bourdieu P. Distinction. A Social Critique of the Judgement of Taste.— London: Routledge, 1989.

⁸ Baudrillard J. In the Shadow of the Silent Majorities... or the End of the Social.— New York: Jean Baudrillard and Semiotext(e), 1983.

⁹ Foucault M. Space, Knowledge, and Power.— In: Foucault Reader. Ed. Paul Rubinow. New York: Pantheon Books, 1984.—С.243-244.

¹⁰ Бодрийяр Ж. Система вещей.— М.: Рудомино, 1995.—С.57.

¹¹ Хабермас Ю. Гражданство и национальная идентичность.— У кн.: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность.—М.: АО «KAMI», ACADEMIA, 1995.—С.209-245.

Попередня Головна Перша