Прабатьківщина словян була у країні великих лісів: «Край словян рівний
і лісовий; вони живуть у лісах. Ані садів ані ріллі не мають», оповідає
араб ібн-Дусте. Так само найдавніший наш літопис описує околиці Києва:
«Був бір та ліс й ловили звірів». Цілу північну сторону Київщини і Волині
називали просто лісовою стороною. Від ліса взяла свою назву й Деревська
земля, теперішнє Полісся. Давні неперехідні ліси протягалися від Висли
до Дніпра і дальше за Дніпро у Чернігівщину. Цілі Карпати, Підкарпаття
і західня частина Галичини булау первісними лісами.
Де ці ліси починалися і де кінчалися, про це не знав ніхто. Цілими днями
можна було йти вперед і краю пущі не було. Праліс був великий, густий,
темний. Ніхто ніколи не рубав дерев, вони росли й росли, поки ставало їм
природної сили. А потім лісові велитні сохли й порохнявіли самі, валилися
від старости, падали від громів і буревіїв. Величезні їх пні завалювали
переходи, яри і провалля, гнили там у болотах і потоках, на, їх порохні
виростав новий, молодий ліс і на буйній землі ріс швидко, і розростався
ще густіше і могутніше.
Ліси були всюди. Навіть ті околиці, де лісів майже невидно, де сьогодні
стеляться безкраї лани збіжжа, колись були вкриті недоступними пущами.
Ще тепер, у кожному нашому селі залишилися спомини, що тут і там, на різних
місцях були колись великі ліси. Половина присілків, горбів і сіл має назви
від колишніх лісів та гаїв, як Дуброва, Бучина, Явірник, Березина, Грабина
й інші.
Давні пущі були вогкі і багнисті. У тіні дерев, під заслоною гиляк і
спадаючого листя ховалися джерела, мокровини, озерця, струмочки, потоки
і великі ріки та озера. Чужі письменники думали, що по середині Східньої
Европи є одно величезне озеро. Багна й мочари були такі широкі і неперехідні,
що лісові племена могли за ними безпечно ховатися і ніхто до них не мав
приступу. Богато давніх осель й оборонних городів повстало у таких багнистих
околицях; напр. давні княжі городи Звенигород, Белз, Бужськ ще дотепер
славляться болотами.
В напрямку на південь пущі рідшали і між ліс входили широкі простори
трав. Це була смуга т. зв. лугів. Тут було найкраще місце для поселення
людей. Як тільки був спокій і від степу не появлялися дикі кочовики, то
луги покривалися оселями. Тут осідали великі, багатолюдні словянські роди,
вирубували ліс на будову своїх оборонних дворів, на буйних травах розводили
скотарство, починали орати й управляти землю. Всі найважніші і найбільші
наші городи повстали у цій луговій смузі. Біля самого Києва сходився північний
ліс з південним «полем», степом.
Степи залягали південну частину України, над Чорним і Озівським морем,
по Дунай і до кавказького підгірря. Цю околицю найкраще знали давні грецькі
письменники і найчастіше її описують. «Вся земля гола, без дерев», каже
старий Геродот. «Так звана пустиня скитська це рівнина богата травою, без
дерев, води має помірно, великі ріки забирають воду з рівнини», оповідає
Гіпократ.
Кілько разів описували цю країну українські письменники! Який гарний,
незрівняно чудовий наш степ весною, як буйні дощі напоять землю вогкістю,
як зазеленіє трава, як зелене її руно стає все густіше... І як потім зацвитуть
різнобарвні квітки і цілий степ виглядає як пишно тканий килим... Про буйність
трави у степу чуда оповідали давні подорожники. Досить було лишити плуг
на кілька днів у степу, а вже його заростало зілля; такі високі були трави,
що волів з рогами не було у них видно, а їздець на коні ледви бачив, куди
їхати... А літом, під промінням горячого сонця, трави жовкли, вянули, хилялися
все нижче; по кількох тижнях спеки висихали всі озерця і потічки, а трава
чорніла і розпадалася; немов попелом покривалися широкі простори. Який
же сум, яку тугу навівали тоді степи...
Степ був пристановищем усіх кочовиків, звідтам на спокійні словянські
оселі йшли напади диких орд. Довгих літ і віків треба було, заки український
плуг врізався у ці буйні, родючі простори.
Ловецтво
Величезні пущі ховали у собі велику силу дикої звірини. Представниками
великих звірів були зубр і тур. Зубр зберігся ще дотепер у звіринцях; визначається
він назверх вигнутим хребтом і вовною. Тур мав постать нашого вола, тільки
був більший і сильніший. Винищено його цілком в XVІ ст. З більш поширених
звірів був тоді у всіх лісах олень, лось, дик, рись, куна, лис, вовк, медвідь.
Задля футра цінилися дуже бобри, білки (вивірки), видри. Бобри ще дотепер
залишилися на Поліссі і є там під охороною; колись були у нас у великім
числі, але винищено їх для пошукуваних шкірок. З вивірок літопис згадує
білу вивірку, якою платили дань поляни, сіверяни і вятичі. На Поліссі,
у землі деревлян жили чорні куниці. Не знати, чи був де у нас чорний лис,
якого футро вважали за найтепліше з усіх; теплоту чорних лисів доказав
один арабський каліф, завиваючи пляшку з теплою водою в різні футра і виставляючи
їх на мороз.
Через таке багатство звірини ловецтво було найдавнішим заняттям словян.
Про це говорить давній наш літописець, коли описує обичаї словянських племен,
«всі вони ловили звіря». Мясо дичини давало поживу, футро йшло на одяг
і на продажу або обмін за інший крам; футрами і шкірами платили також головні
данини.
Лови відбувалися на різні способи. Найчастіше ловили звірів у сіті,
якими заставляли місця, де звірі переходили. Такі сіті звалися «перевіси»
або «перевісища». Також ішли на звіря з рогатиною; це .був короткий спис,
з гострим кінцем і поперечкою, що не давала звіря перебити наскрізь. Пізніше
полювали теж кінно. Зпоміж перших князів ловами займалася Ольга; літопис
згадує її «ловища» тобто місця ловів у землі деревлян.
По лісах, багнах і степах жила різнородна птиця. Орел, сокіл, яструб,
кречет, каня, кобець, крук, журавель, гуска, качка, чапля, чайка, бузько,
лебідь — всі ці назви стрічаються в словянські часи. Лови на них мали на
меті не якусь більшу користь, а ловецьку приємність; стріляли їх з луків,
або ловили при допомозі вивчених соколів і яструбів.
Рибальство
У ріках й озерах тиснулась великою масою риба. Майже усі назви риби
словяни мають окремі від інших народів, видно самі вчилися рибальства і
самі рибу називали. Головні роди риби були щука, линь, пструг, окунь, угор,
осетер, плотиця.
Рибу ловили найбільше сітками, що мали різні назви, як «невід», «мережа»,
також і вудкою.
Українські рибалки запускалися також на Дніпровий лиман і Чорне море
і зганяли звідси грецьких рибалок з Херсонезу. В умові з Ігорем 944 р.
греки вимогли таку постанову: «Як Русь зустріне корсунян, що ловлять рибу
у усті Дніпра, нехай не робить їм ніякого лиха».
Бжільництво
У своїх відвічних лісах наші предки навчилися бжільництва або бортництва.
Бжолу зразу ховали у дуплах або у дірах, вирубаних у пнях лісових дерев;
така діра звалася борть, а пасішник — бортник. Є ще дотепер
в Галичині село Бортники. Пізніше робили вже улиї з колод, які можна було
переносити з місця на місце. Згадує про це арабський письменник ібн-Дусте:
«Словяни роблять з дерева скриньки подібні до діжок, там ховають бжолу;
це зветься у них улидж (улий)». Назви «матка» і «трутень» відомі вже в
ті часи.
Мед мав тоді високе значіння у господарстві, роблено з нього напиток.
Знаємо вже оповідання про помсту Ольги, як вона приказала варити меди на
поминки по своєму чоловіці. Деякі племена платили дань медом. Мед і віск
вивозили також на продаж за границю і поруч зі шкірами це були головні
продукти давнього господарства.
Хліборобство
Словяни знали хліборобство з дуже давніх часів, але у їх лісовій стороні
мало було доброї землі і рільництво поширювалося поволі. Тому й деякі грецькі
та арабські письменники говорять, що словяни не люблять роботи на полі.
Аж пізніше, як словянські племена ввійшли у більш родючу лугову смугу,
хліборобство знайшло добрі основи і стало головним заняттям наших предків.
В Х ст. навіть у малородючій країні деревлян були всюди управлені поля.
Арабський подорожник Ібрагім ібн-Якуб хвалить вже словян за їх пильність
і робучість: «Пильнують хліборобства і добувають собі прожиток краще, як
усі народи півночі».
Ріллю орали зразу ралом або сохою; це була звичайна кривуля з дерева,
що гострим кінцем порола землю. Пізніше появився краще зроблений плуг з
окремим «лемішем». Коли почали вживати борони, цього не знаємо. Мотика
і лопата були від найдавніших часів. Необроблена земля мала різні назви:
ляда, цілина, угор; оброблена звалася рілля або нива. Сіяли городину й
озимину.
Зі збіжжя зразу найбільше поширене було просо. Про це говорять і грецькі
письменники й арабські. Ібн-Дусте оповідає: «Більш над усе сіють просо.
У жнива беруть просо у кірці, підносять до неба і кажуть: Господи, ти давав
нам страву, дай і тепер її досить!». З хлібних родів збіжжа словяни управляли
теж жито (звалося «рожь»), пшеницю, ячмінь, овес. Ці роди збіжжа знайдено
у поганських могилах сіверян і деревлян. Гречки ще не було. Збіжжа разом
називали «житом».
Колосся зразу зривали рукою, але скоро поширився серп. Перші серпи були
кремінні, пізніше залізні. З давніх часів згадується також коса і клепач
до неї, та граблі. Збіжжя вязали у снопи, звозили на гумно, молотили ціпами,
віяли і ховали у засік або «сусік». Зерно мололи на жорнах або товкли.
Первісні жорна це камінь з видовбаною дірою; сипали там зерно і другим
круглим каменем розтирали. Солому вживали на стріху.
Городин словяни знали небагато, мабуть тільки мак, ріпу, часник і цибулю
(звалася «лук»). Зі стручкових рослин був горох, біб і сочевиця. Сіяли
також лен і коноплі на виріб полотна.
З овочевих дерев росли у нас дико яблуні, груші, сливи, черешні, але
ніхто ще їх не щіпив.
Скотарство
Давні письменники кажуть, що словяни мали небагато худоби. «Худоби до
роботи у них мало, а коней верхових має тільки один князь», оповідає араб
ібн-Дусте. А цісар Константин Порфирородний каже, що у нас цілком худоби
не було: «Русь силкується мати згоду з печенігами; бо від них вона купує
корови, коні і вівці, із того живе лекше і вигідніше; бо з названої худоби
нічого нема в Руси».
Такі оповідання очевидно перебільшені. У словян здавна були різного
роду домашні звірята; їх кістки знаходяться у словянських могилах. Правда
тільки те, що худоби було у нас менше, як у степових народів і звідтам
словяни худобу купували або приводили з воєнною добиччю.
Деяких родів худоби може словяни доховалися самі. Так сірий український
віл це та сама порода, що дикий тур; зроблено докладні поміри черепів і
виявилася ця подібність. Таксамо у наших степах стрічалися дикі коні, пізніше
називано їх тарпанами. Нераз відбувалися на них лови і треба було немалої
зручности, щоби такого коня зловити. В далеко пізніші часи запорожці уміли
коней «вибивати з дика» тобто присвоювати.
Коней було у нас доволі багато; підчас походів на Візантію князі висилали
частину війська кінно степами до моря. Але доброї кінноти ще не було; Святослав
у Болгарії виставив проти греків дещо кінного війська, але воно не дотримало
місця ворогові.
Що у словян були вівці, це бачимо з деревлянської приповідки: «як внадиться
вовк між вівці, то повиносить усе стадо».
У степових народів мало була поширена годівля свиней. Геродот каже про
скитів: «Нема у них звичаю жертвувати свиней, навіть годувати їх у своїм
краю зовсім не хочуть». Інакше чуємо про словян: «Вони пасуть свиней ніби
овець» говорить ібн-Дусте.
З домашньої птиці були вже напевно кури; у словянських могилах знайдено
курячі кістки і лушпиння яєць. Деревляни тримали голубів у голубниках.
Товаришем та приятелем людини був уже тоді пес. На похоронах господаря
забивали його улюбленого собаку. Але про кота нема ще ніяких згадок.
Одяг
Нераз уявляємо собі, що теперішній селянський одяг, це давний одяг словянський.
Але справді річ мається інакше. Навіть найзвичайніша і невибаглива селянська
ноша з далекої закутини Полісся це вже одяг, що протягом століть перейшов
багато змін і мабуть нічого не залишилося у ньому із прасловянських часів.
Вже й у давні часи одяг нераз змінявся, бо таксамо як нині, люди охотно
переймали чужу моду і готові чужосторонні одежі.
Простий словянський одяг складався зі штанів, сорочки і свити. Штани
були найважливішою частиною одежі. Грек Прокопій оповідає про словян: «Деякі
не мають ані сорочки ані плаща, але тільки в коротких штанах стають битися
з ворогами». Ібн-Дусте каже про Русь: «Штани носять широкі, сто мір іде
на кожні; одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна і привязують до
нього». Штани появилися вперше у словян і інших середнєвічних народів;
старовинні греки і римляни цієї частини одягу не знали. Словянська назва
штанів була «ноговиці» або «гаща»; у гуцулів ще дотепер називаються вони
гачі. Цілий одяг звався «порти». .
Сорочка або «сорочиця» була довга або коротка; таксамо різного вигляду
була свита, одяг з рукавами. Носили теж плащ щось як опанчу чи кирею, без
рукавів; спинали його запинкою на рамені. Назва кожух походить від кожі
— шкіри. Зразу далеко більше одягів було зі шкіри і футер, бо диких звірів
було багато і кожний міг футро добути. Полотно було дорожче, бо ткацтво
ще не дійшло до розвитку.
Заможні люди одягалися у різнороднішу одежу. Араб ібн-Фадлан описав
нам одяг, в який прибрано помершого багатого купця: наділи на нього широкі
штани, панчохи, чоботи, куртку і шовкову свиту з золотими гудзами, а на
голову шапку, обшиту соболем.
У словянських могилах знаходяться подібні одяги з шовку й оксамиту,
ткані золотом і сріблом з дорогими ґудзиками. Пояси бувають ремінні або
ткані. При поясі була нераз мошонка на підручні речі, як ніж та кремінь
й огниви щоб кресати вогонь. Чоботи бували невисокі, гостроносі, деколи
теж з холявами.
Варяги, а за ними й словяни, любувалися у різнородних прикрасах. Носили
нашийники, бранзолєти, перстені, а жінки також намиста із скляних, камяних
або металевих коралин, заушниці, ковтки й інше.
Ібн-Фадлан так пише про жіночі прикраси: «Кожна жінка в них має на грудях
коробочку, залізну, мідяну, срібну або золоту, відповідно до стану і заможносте
чоловіка; така коробочка має каблучку і до неї причеплений ніж, також на
грудях. На шиї мають золоті і срібні ланцюги. Як чоловік має десять тисяч
діргем (срібний гріш), купує жінці ланцюг, як має двадцять тисяч, купує
два ланцюги, і так кожного разу, як прибуває в нього десять тисяч діргем,
дає жінці нового ланцюга, так що деякі мають багато ланцюгів на шиї. Найкраща
оздоба у них зелені коралі зі скла; всяким способом намагаються їх здобути,
купують одну коралинку по діргемі і з них нижуть намиста своїм жінкам».
Але деякі визначні люди убиралися дуже просто: Святослав мав на собі
звичайну білу одіж і нічим не відрізнявся від товаришів.
Їжа
Великі пущі, де жили словяни, достарчали багато звірини і наші предки
найбільше живилися дичиною. Деякі племена їли всяке мясо, інші вважали
нечистим мясо бобрів, вивірок, лисів, хомяків і ін. Пізніше поширилася
домашня худоба. Словяни споживали не тільки мясо волів, корів, овець, але
й коней. Мясо пекли або варили у казанах. Здавна уживали також молока,
і коровячого і кобилячого, і робили сир. Пізніше кобиляче молоко вважали
нечистим і також перестали їсти коняче мясо.
Можна було також їсти доволі дикої птиці, а з домашньої уживали кури
і від них яйця. Риби також мали досхочу, але рак не був у пошанівку; була
приповідка: «Не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак».
Далеко менше знали рослинної їжі. Каші вживали мало; найбільше поширене
було пшоно з проса і «сочиво» з сочевиці, їли також варену пшеницю, часом
з медом. З городини була тільки ріпа, чосник, цибуля, мак; пізніше з Греції
прийшли огірки, а на іншу городину треба було чекати ще кілька століть.
До страв вживали також рослинного олію.
З муки пекли паляниці і хліб. Муку заливали окропом, додавали квас (дріжджа),
місили тісто і пекли у печі. Мука була груба, з жорен, кращих родів муки
ще не знали. Не знати, коли навчилися варити тісто.
З напитків здавна був мед. Словяни вживали питного меду понад міру,
впивалися часто до нестями, як це читаємо у літописі про деревлян. Любили
також кисіль; муку розмішували у воді, варили її і підливали медом, розведеним
водою. З Греції приходило вже вино і варяги вживали його радо. «Вони дуже
охочі до вина, пють його день і ніч, так що деколи хтось з них і вмирає
з чаркою в руках», каже про Русь ібн-Фадлан.
Будівництво
По словам візантійського історика Прокопія, анти жили в дебелих «хижах»,
що їх будували з хворосту й обмазували глиною. На різьбах кольони цісаря
Траяна в Римі, де зображено оселі даків, мешканців долішнього Дунаю, бачимо
поверхові доми серед обширних подвір, обведених частоколом. На обісті стояли
господарські будинки — стайні, стодоли, шпихлірі, тощо. Напевне подібні
до будинків даків були й будинки наших найстарших предків. Будинки багатих,
як і тепер, різнилися від будинків убогих. Останні вдоволялися одною «клітю»
або «зрубом», що в ньому не було комина ні вікон. Світло входило й дим
виходив дверми. Заможніші будували по дві «кліти» — теплу з печею й «холодну»
без печі, де жили літом. Будинки багатіїв звалися «палатами» або «хоромами».
В партері таких «хоромів» були «підкліти» або «клітини» (комори), над ними
була властива домівка— одрина, або спальня. Нерідко бувало й відкрите «крильце»
на поверсі, в роді нинішнього ґанку чи балькону. Траплявся й другий поверх
з «теремом» або світлицею, а над цілим будинком підіймалася сторожева башта.
При таких будинках можна вже говорити про первопочини архітектурного мистецтва
на Україні. Багацькі доми були будовані не тільки з увагою на потребу й
вигоду, але й на красу, на естетичне вражіння. Для цього особливо чепурилися
покрівлі будинків. Звичайно ставили покрівлі на два гострі спади, при чому
хребет покрівлі закінчувався мальованим гребенем, що його звали «кнезьком».
Кінці «кнезька» украшували різьбленими орнаментами на подобу сонць та кінських
голов. Крім деревляних будинків ставили й муровані, хоч рідше. Літопис
згадує мурований «Ольгин двір», а поблизу Десятинної церкви в Києві розкопано
фундаменти якоїсь старшої мурованої будівлі, що була мабуть княжим теремом.
Тут таки найдено останки мармурової узористої долівки. Стіни теремів покривали
матерійними опонами та килимами, а стелі розмальовували в різні фантастичні
взори.
В деяких місцевостях, замість деревляних хат будували землянки, що їх
нам описує арабський подорожник ібн-Дуст: «В землі словян буває такий великий
холод, що кожен із них викопує собі щось в роді пивниці, покриває її деревляною,
гостроконечною покрівлею, що то їх бачимо на християнських церквах, а на
цю покрівлю нагортає землю. У такі пивниці пересолюються словяни з усією
сімєю й узявши дров та каміння, розжарюють його до червоного. Колиж каміння
розжариться, поливають його водою, з чого витворюється пара, яка нагріває
землянку до того, що всі в ній скидають одежу.
Ібн-Дуст не каже, які це українські племена користувалися такими землянками.
Мабуть належали до них деревляни, що літом жили в лісах під отвертим небом,
а на зиму ховалися до землянок.
Обстанова
Найдавнішу обстанову українських домів творили лави, столи та стільці.
Окрасою кімнат були пишно розмальовані скрині, замикані найвигадливішими
замками. Ліжка появилися пізніше, їх місце довго заступає «постіль», розіслана
просто на долівці. Килими, що ними покривалося все в кімнаті, привозили
зі сходу, а згодом виробляли на місці.
Вірування
Кожна поганська релігія виказує цілу низку розвоєвих ступнів, з яких
слід підмітити два найважніші: перший, це — фетишизм, коли народ
обожає поодинокі сили природи, другий — політеїзм, коли ці сили
стають в уявленні народу окремими богами й богинями, з точно окресленими
ролями й ознаками почитання. Розвиваючись далі, політеїзм усталює родинні
взаємини поміж богами, ставлючи на їх чоло найстаршого батька всіх богів
й споріднюючи його з рештою богів. Така стисло окреслена родина богів була
у греків, а відтак герман, але це не виключало рівночасного почитання поодиноких
сил природи, що ставали божками.
Поганські вірування словян взагалі, а українців зокрема, відзначує своєрідна,
молодеча невиробленість. Правда, вже наші предки — анти вірили в найвищого
з богів, що володів громами, йому приносили жертви, складали рбіти й до
нього зверталися з молитвами в прикрих хвилинах свого життя. Але ні в VI
сторіччі ні три сторіччя згодом, не усталили українці розподілу роль та
влади поміж поодинокими богами ані остаточно не оформили свого релігійного
культу. Все тут було пливке й довільне й радше підходило під рівень чарів,
забобонів і магії, ніж того, що звемо релігією. Рівночасно це не перешкодило
тому, що коли на Україні завели христіянство, то воно не зразу стало релігією
народніх мас, що продовжували свої давні чари, забобони й заклинання, при
чому цілу низку давніх поганських богів переіменували на христіянських
святців, а старі поганські обряди пристосували до різних христіянських
свят. Можна сміло сказати, що масове поширення христіянства на Україні
починається щойно від помонгольської доби. До того часу христіянство було
вірою верхів, а маси жили в поганстві, формально тільки називаючи себе
христіянами.
Сварог
У «Слові св. Григорія», де багато уваги присвячено залишкам поганства
на охрещеній Україні, говориться на одному місці, що українці вірять у
«Сварожитця». Назву подібну стрічаємо в мітольогії балтійських словян (Зваразіці),
але коли в них це бог війни, то в нас Сварожитець чи Сварожич це бог вогню,
а краще кажучи сонця, що сушить жито й дає йому змогу доспівати. В київському
літописному списку з 1114 р. наведено оповідання про те, що в Єгипті володів
колись Гефест, за якого почали люди кувати залізо та почався обряд вінчання.
По ньому володів його син Геліос — сонце. Літописець аж двічі завважує,
що той єгипетський Гефест, це наш Сварог, а його син — сонце, це наш Дажбог.
Сварог, завважив літописець, це те саме, що литовський Теля, «великий коваль,
що скував свойому синові сонце й кинув його на небо». Сварог чи Сварожич,
це можливо той найвищий бог антів, що згодом уступив у нас місце Перунові
— богові грому.
Дажбог
Чи справді Дажбог був богом сонця й сином Сварога чи Сварожича в первісній
українській мітольогії, не можна сказати з певністю. Можливе, що і рід
і ролю прироблено йому пізніше, але певне те, що був він божеством прихильним
і доброзичливим для людей. Вказувалаб на те сама його назва від «давати»
— Дажбог то Дайбог. Можливе теж, що в дійсності Дажбог не був божеством,
а тільки молитовним зворотом «дай боже!», що потім в уяві літописців став
окремим божеством.
Стрибог
Назва й істота цього божества невияснена. Дослідники називають його
«богом зустрічі», що його внуками є вітри, прозвані так у «Слові о полку
Ігоревім».
Перун
Найвиразніше з усіх поганських богів України зарисовується в нашому
уявленні бог лискавки-грому — Перун. В Густинському літопису говориться,
що Перун був найстаршим з богів; його зображували в виді чоловіка з дорогоцінним
каменем у руках і йому, як головному богові, приносили найбільші жертви.
В договорі з греками в 944 р. хрещені українці присягали в церкві Іллі,
а
погани клялися перед кумиром (ставником) Перуна й Велеса. Коли князь Володимир
заволодів Києвом, то поставив кумирі на холмі назовні теремного двора:
«Перуна деревляного, а голова його срібна, а вус золотий», як каже літопис.
Крім цього поставив Володимир кумирі Хорсові, Дажбогові, Стрибогові, Симарглі
й Мокоші. Скрізь, при всякій нагоді, імя Перуна ставили на першому місці,
йому теж припало найбільше ганьби й поневірки, як Володимир охрестив Україну.
Ставник Перуна волочили кіньми, били палицями й топили у воді. По своїй
природі, Перун, хоч і був грізним богом лискавки й грому, але він був теж
богом життєдайного дощу, а його грім не тільки вбивав і запалював, але
й проганяв засуху, задуху й смерть. З іменем Перуна звязано на Україні
багато місцевостей та урочищ. В жертву Перунові приносили не тільки тваринні
жертви, але й людські, з невільників узятих в бою. Літопис оповідає про
двох варягів — христіян, яких принесли в Києві Перунові в жертву.
Велес
Неменче почитаним від Перуна був на Україні бог тварини — Велес або
Волос. Ідол цього бога стояв в XI сторіччі в Ростові. Перше аніж став богом
тварини, був мабуть Велес, подібно, як Сварог і Дажбог богом сонця, бож
не даром у «Слові о полку Ігоревому» співець Боян прозваний «Велесовим
унуком». Коли прийняли христіянство, заступив місце Велеса св. Власій,
так само як прикмети Перуна переніс народ на св. Іллю.
Інші боги
Про решту поганських богів України не можна сказати й того, що ми сказали
про Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна та Велеса. Поза їх назвами не збереглося
до нас нічого: ні їх місце на українському Олімпі, ні їх роля в людському
житті невияснені.
Храми
Про існування в нас поганських храмів літопис не говорить. Але з висловів
ужитих літописцем при описі чужосторонніх ідолопоклонних обрядів догадуються
деякі вчені, .що були в нас і храми. Староукраїнське слово «капище» могло
означати або вівтар, або храм, що міг теж називатися і «требницею», як
звалися в нас взагалі місця, що на них приносили жертви богам.
Ідоли
Ідоли були в нас переважно деревляні, про що говорять між іншими насмішки
чужинецьких христіян над предками, мовляв: «боги ваші — дерево, роблені
руками сокирою й ножем». Але бували й мальовані. В одному з літературних
джерел XI сторіччя говориться, що українці, які придержуються ще поганства,
«в неділин день покланяються намальованій по людській подобі жінці».
З, памятників українського ідолопоклонства збереглося до нас усього
два, тай то сумнівного походження. Перший, це камінний плоскоріз в печері
біля села Буші на Поділлі, другий це ославлений ідол Світовида, найдений
в Збручі й тепер збережений у польській Академії Наук у Кракові.
В плоскорізі в печері біля села Буші добачують учені сцени з українського
поганського культу. Зображує вона чоловіка з чашею в руках, навколішках
під деревом, що на ньому сидить півень. Позаду чоловіка стоїть олень з
розложистими рогами. Різьба виконана грубо, але нема певности, що вона
справді походить з дохристіянських часів на Україні. Так само непевним
є вік ідола Світовида, бога, про якого не знають на Україні сучасні джерела;
є це покритий різьбами стовп, закінчений чотирма безбородими обличчями.
В 1850 р. виловили в р. Липиці біля Рогатина в Галичині фігуру з чотирма
головами й стількиж, кругле кованими, ногами. Тогочасний панотець поблизького
села Лопушної звелів перекувати фігуру на хрест, що й досі там стоїть на
чотирьох ногах, які заціліли ненарушені. Можливе, що й це був якийсь поганський
ідол, хоч певно цього сказати не можна. В стіну латинської катедри в Дрогобичі
вмуровано дивоглядну камяну голову й руки, що на думку декого з дослідників
мають бути останками поганського ідола. Як досі, то питання усіх тих «ідолів»
нерозяснене науково.
Пережитки поганства
Те, що ми так мало знаємо про поганський світогляд України, не випливає
виключно з того, що він був невироблений і неусталений. Дуже багато причинилося
до цього становище христіянського духовенства, що за всяку ціну старалося
затерти сліди поганства й тому робило все можливе, щоби в уяві і памяти
народу знищити все, що тільки відносилося до поганського культу. Робота
христіянського духовенства була тяжка і не все могла похвалитися успіхами.
Коли княжі урядовці скинули ідол Перуна й привязали його коневі до хвоста,
то, як пише літописець, «плакав невірний народ, дивлючися на свого почитаного
кумира». На самому плачі не скінчилося. Правда, ми не знаємо про те, щоби
народ виступав коли проти христіянських місіонарів, бив їх чи вбивав. Для
цього мав українский народ забагато вродженої терпимости й вирозуміння
для чужого світогляду. Але знаємо, що український народ зберіг память про
своїх богів і вмів зберегти їх культ у найрізнородніших христіянських обрядах.
Давні поганські боги, а в першу чергу їх дрібний нарибок, всі оті біси,
дідьки, домовики, лісовики, болотяники, мавки, русалки, водяники і як вони
там не звалися, всі вони не переставали не тільки жити в народній уяві,
але й далі грали свою ролю в житті простолюддя.
Тимто серед українського простолюддя заціліло досі ще стільки різних
обрядів, що ні народ не має уявлення про їх властивий змисл, ані вони не
мають нічого спільного з христіянством. Отак давні Зелені Свята зійшлися
з Сошествієм ст. Духа, Іван Хреститель став Іваном Купалом, а в «огнях
святойванської ночі» заціліли незнищенні чари предвічньої, поганської казки
про щастя. Тимто пророк Ілля перейняв на себе всі риси Перуна, тваринного
бога Велеса заступив св. Власій і т. д.
Як глибоко був на Україні закорінений поганський світогляд, що зацілів
не тільки під покришкою христіянських обрядів, але у своїй первісній формі
справжнього ідолопоклонства, свідчить подія, яка трапилася на Україні недавно,
бо в половині минулого сторіччя.
Було це при розкопуванні т. зв. Чортомлицького кургану на Україні. На
вершку кургану стояла камяна «баба»; «баби» це грубо висічені в камені
постаті жінок, що їх дуже багато залишили на Україні кочовики. При розкопуванні
кургану, прийшлося зняти фігуру з могили й покласти внизу. Це викликало
невдоволення серед довколичного селянства. Виявилося, що «баба» була помічною
у випадках лихоманки. А коли того літа випала посуха, то народ був певний,
що це кара за знеславлення баби. Згодом поставили бабу на недалекій могилі.
Трапилося, що раннім ранком підійшла до баби селянка з дитиною, поклонилася
тричі фігурі й підняла дитину до баби. Відтак поклала біля баби мідяну
монету й відійшла. Селянка приходила молитися до баби, щоби вона спасла
її дитину від лихоманки. Не був це відірваний випадок. На старому місці
баби в землі, найдено дрібну монету не тільки з XIX, але й з давніших сторіч.
Подружжя
Вже найстарший літопис говорить про те, що не всі українські племена
в однаковий спосіб заключували подружні звязки. Одні з них визнавали обовязковим
свого роду подружній контракт, де жених умовлявся не тільки з судженою,
але з її «родом», при чому сам акт сватання і вінчання обходився урочисто,
а другі тих формальностей не визнавали. До перших належали найкультурніші
зпоміж східньо-словянських племен — поляни, до других сіверяни й деревляни.
«Деревляни — говорить літописець — жили звірським способом, по худобячому.
Вбивали один другого, їли все нечисте, а весіль у них не було, але поривали
дівчат біля води». Подібно й сіверяни — «жили в лісі, як усяке звіря, їли
все нечисте і були в них розмови про сороміцькі речі перед батьками й перед
жінками і не було в них весіль, тільки ігрища поміж селами. Сходилися на
забави, на танці та на всякі бісівські пісні й тут поривали собі жінок,
як хто з котрою зумовився. Мали по дві й по три жінки», залежно від заможности.
В князя Володимира було до його схрещення — кількасот жінок.
Очевидно не слід брати висловів літописця про «звірскість» неполян дослівно.
Певно, що поляни були найкультурніші, але і з їх племінними сусідами не
було вже так зле. А ті «поривання» жінок на ігрищах теж не були такі вже
дикі й позбавлені звичаєвого обряду. Ці «бісівські» ігрища поміж селами
мали не тільки звичаєвий але й релігійно-культурний характер. На ці ігрища
сходилися члени різних родів з дочками — умисне на те, щоби їх «поривали».
А що звичай велів «пімстити» кривду, то з часом ця «кривда» лягла в основу
оплати, яку суджений складав родичам за їх «пірвану» дочку. Оплата за «вивід
дівчини з роду» давалася звичайно вівцями та коровами. В племен, що не
признавали звичаю «поривання» жінок, але трималися всіх формальностей сватання,
цю оплату — віно, складав не суджений, але навпаки — родичі судженої женихові.
Подібно не без глибокого змісту було «поривання» дівчат біля води. Керниці
й джерела користувалися в поганській Україні особливою пошаною, вважалися
святими місцями й таке «пірвання» дівчини біля води мусіло мати свій суто
обрядовий церемоніял. Цей звязок подружжя з водою утримувався серед українського
простолюддя довго по прийняттю христіянства. Довго іще «водили молодиць
до води», проти чого виступали разураз христіянські проповідники.
Похорони
Хоронення небіжчиків на поганській Україні відбувалося в двоякий спосіб.
В одних племен спалювали небіжчиків, у других ховали їх цілими в землю.
Літописець оповідає, що «коли хто вмирає, то правлять над ним тризну, потім
розкладають великий костер і спалюють його, а потім збірають попіл в малу
судину та ставлять на стовпі на роздоріжжі». У вятичів, як завважив літописець,
не переводився цей звичай і після прийняття христіянства.
Найцікавіший і найподрібніший опис поганських похоронів зали- д шив
нам арабський подорожник ібн-Фадлан, що в 922 році зустрівся з валкою українських
купців у Великому Болгарі за Волгою.
«Я дуже хотів бути приявний при спаленні небіжчика, про яке багато чував,
як тільки дізнався про смерть визначного купця. Вони поклали небіжчика
в могилу й накрили віком на десять днів, поки не скроїли йому й не пошили
одежі. А хоронять в них так: для бідного і роблять малий човен, кладуть
небіжчика туди й палять. Колиж умре багатий, тоді забірають його майно
й ділять на три частини: третину я дають рідні, за третину справляють похоронну
одежу й все, що треба, а за третину купують питва, що його пють того дня,
коли дівчина вбиває себе й горить разом з своїм паном. Коли умре пан, то
його рідня питає його хлопців і дівчат: «Хто з вас умре з ним?» А коли
котресь скаже: «я», то вже не можна йому від того відмовитися. Здебільша
погоджуються на добровільну смерть дівчата.
Отак, як і вмер згаданий чоловік, запитали в його дівчат: «Котра хоче
вмерти з ним?» Одна й сказала: «я». Тоді вибрали двох дівчат, що мали її
стерегти й бути з нею, кудиб вона не пішла; деколи вони й вмивають їй ноги
власними руками. Зчерги прийнялися кроїти покійникові одежу й готовити
все потрібне. За той час дівчина день у день пила, раділа й співала, готовлючись
на смерть. Колиж настав день, як мали спалити небіжчика й дівчину, я пішов
до ріки, де стояв його човен. Дивлюсь, човен витягли на беріг, поставили
чотири березові підпори, а довкола ідолів, що були похожі на велетнів.
Витягли човен на ті підпори й ходючи сюди й туди вимовляли цілком незрозумілі
для мене слова. Небіжчик ще був у своїй ямі, його ще не вийняли. Далі принесли
лаву, поставили її в човен, й покрили килимами, грецьким шовком і подушками,
теж з грецького шовку. Прийшла стара жінка що зветься в них «янголом
смерти» й позастилала все оте на лаві. Вона доглядає питва й приготувань,
вона теж убиває дівчину. Бачив я її: червону, грубу, недобру з виду.
Далі прийшли до ями, згорнули землю з віка, вийняли мерця в одежі, у
якій вмер. Я бачив — він почорнів від холоду того краю. Раніш поставили
вони з ним разом у могилу напої, овочі й гуслі. Небіжчик нічим не змінився,
тільки краскою обличчя. Вони задягли на нього широкі штани, панчохи, чоботи,
куртку й парчеву свиту з золотими гузиками. На голову наділи йому шовкову
шапку обшиту соболями, понесли в шатро, що стояло на човні, посадили на
килимі й підперли подушками. Далі принесли овочі, напиток, пахучі квітки
й кинули перед ним. Принесли собаку, розтяли її на двоє й кинули в човен.
Принесли всю зброю небіжчика й поклали біля нього. Далі взяли два коні,
ганяли ними, поки не попріли, розрубали мечами й кинули в човен. Далі привели
двох биків, розрубали їх і теж вкинули в човен. Зчерги принесли півня й
курку, зарізали їх і кинули тудиж.
Колиж настав час поміж півднем і заходом сонця, в пятницю, повели вони
дівчину до чогось похожого на одвірки; вона станула на руки мужчинам, піднялася
на ті одвірки, сказала щось своєю мовою й її опустили. Потім підняли її
вдруге і втретє й вона робила й говорила те саме. Потім дали їй курку,
вона відрубала їй голову та кинула геть, а курку кинула в човен. Я спитав
у перекладача, що то вона говорила й він мені сказав: за першим разом вона
сказала: «От бачу я батька й матір». За другим разом сказала: «Бачу, як
сидять усі мої покійні свояки». Втретє сказала: «От бачу я свого пана,
сидить він у саді, а сад гарний, довкола нього мужчини й хлопці. Він кличе
мене до себе, ведіть мене до нього!».
Її ввели до човна, вона зняла обручі (гривні) з рук й віддала старій
жінці, що зветься «янголом смерти». Потім зняла гривні, що мала на ногах,
і віддала їх двом дівчатам, що її обслуговували. Це дочки «янгола смерти».
Потім підняли її в човен, не впроваджуючи в шатро. Надійшли мужчини з щитами
й палицями й подали їй чарку з напитком. Вона проспівала над нею пісню
й випила. Перекладач сказав мені, що це вона прощалася з своїми подругами.
Потім дали їй другу чарку, вона взяла й почала над нею довгу пісню. Стара
підганяла її, щоби вона скорше пила й ішла до шатра, де жде на неї її пан.
Я бачив, як вона вагалася, хотіла ввійти в шатро й встромила туди голову.
Тоді стара взяла її за голову й затягла до шатра. Мужчини почали бити палицями
по щитах, щоби не було чутно крику дівчини. В шатрі задушили мужчини дівчину
мотузом, а баба доконала ударом широкого кінджала.
Потім підійшов найближчий свояк покійника, взяв кусень головні й пішов
назадгузь до човна, тримаючи в одній руці головню, а другу держучи ззаду,
сам голий, й запалив дерево під човном, рівночасно з тим, як біля покійника
поклали вбиту дівчину. По черзі робили те саме інші: підходили до човна
й запалювали костер. Дмухнув дужий, сердитий вітер, полумя обняло човен
й усе, що було на ньому.
Біля мене — оповідає ібн-Фадлан далі — стояв один з «русів» і я чув,
як він балакав з перекладачем, що був з ним. Я спитав у перекладача, про
що він з ним балакав, а він відповів, що цей чоловік сказав йому таке:
«Ви араби дурні, що берете найдорожчого-й найбільш поважаного у вас чоловіка
й кидаєте його у землю, де його жруть гади й черваки. Ми палимо своїх небіжчиків
огнем і вони у ту мить вступають до раю». Далі він засміявся задоволене
й показуючи на костер, сказав:
«З ласки до небіжчика, його бог наслав вітер, так, що вогонь спалить
його за годину». І справді не минуло й години, а вже човен, дерево, небіжчик
і дівчина перемінилися в попіл. На місці, де стояв витягнений з води човен,
зробили вони щось подібне до круглого горба, встромили в середину великий
березовий паль, написали на ньому імя небіжчика й імя руського князя, (що
тоді правив), й пішли собі геть».
Другий арабський подорожник ібн-Дуст доповнює опис ібн-Фад-лана словами:
«Коли котрий українець помре, вони палять його трупа. Жінки, коли хтось
їм помре, деруть собі ножем руки й лице. Як спалять мерця, другого дня
йдуть до того місця, де це діялося, збірають попіл, складають в посудину
й ставлять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть двадцять кухлів
меду, несуть на гріб, там збірається родина, їдять, пють і йдуть геть».
Той сам ібн-Дуст оповідає й про похорони без палення: «Як умре в них
хто знатний, копають йому могилу, подібну до великої хати, кладуть його
туди разом з одіжжю й золотими обручами (гривнями), що він їх носив. Далі
ставлять туди багато страви й посуд з напитками, та гроші. Нарешті кладуть
в могилу улюблену жінку небіжчика, живою. Вихід з могили закладають і жінка
вмірає в заперті».
Очевидно такі величаві й пишні похорони справляли тільки знатним людям,
з бідними бувало не так. Ібн-Фадлан оповідає між іншими таке:
«Коли котрий з українців заслабне, ставлять йому шатро здалека, кидають
його туди й не підходять до нього близько; не говорять з ним, навіть не
навідуються до нього за весь час недуги. Особливо, коли це вбогий або раб.
Коли він подужає й встане, то вертається до них, колиж помре, то його палять,
а коли це раб, то кидають його на жир хижим птицям та собакам».
Тризна
Пиття меду на могилі покійника, про яке оповідає ібн-Дуст, це загальна
для цілої словянщини «тризна» — поминки по небіжчику, збережені в народній
традиції й досі. Позатим, що про ту тризну говорить літописець, знаємо,
що цей звичай не був чужий навіть полянам, яких літописець так вихвалює.
Княгиня Ольга, вміраючи заповістила, щоби по ній не справляли тризни, але
по свому чоловіці вона таки справила тризну. Деревлянам, що вбили її чоловіка,
говорила вона: «Іду до вас, поставте меду доволі біля города, де ви вбили
мого чоловіка. Хай поплачу над його труною й справлю свому чоловікові тризну».
Над убитим князем не насипано було кургану й тому Ольга звеліла деревлянам
висипати «велику могилу», на якій попоїли деревлян до безтями. Римський
письменник Теофілякт, описуючи напад римлян на землю словян, що жили на
північ від Дунаю, оповідає, що нарад вдався тому, бо заскочив князя й дружину
пяними підчас тризни по княжому браті.
Про що говорять кургани
Оповідання літопису й арабських подорожників про похоронні звичаї поганської
України находять повне потвердження в принагідних нахідках та розкопах
українських могил та курганів. І справді на просторах України находимо
сліди, що хоронили небіжчиків спалюючи їх або кладучи тіла у гріб. Перший
спосіб стрічаємо в землях сіверян (Чернигівщина), другий переважає в землях
деревлян та бужан. На правобережній Україні стрічаємо найчастіше похорони
при помочі закопування небіжчика в землю. Правда, сам спосіб хоронення
бував теж різний. В одних місцевостях клали небіжчика у викопану яму, в
других клали його на землі, або на невисокому насипі й над ним сипано могилу.
Нерідко вживано деревляних домовин, одноцілих, видовбаних у деревляній
колоді, або скринь збиваних цвяхами. Могилу сипали мабуть не зразу, а досипували
щороку при нагоді поминок.
З безліччі курганів України на перше місце висуваються кургани Чернигівщини
(колишньої Сіверянщини). Просліджено тут до тисячі могил розкинутих понад
берегами рік Десни, Стрижня й Білоуса. Біля 150 могил просліджено біля
містечка Сиднева над рікою Сновою, біля трицяти могил розкопано біля села
Лавринівки на березі ріки Молотечни та більш тисячі курганів просліджено
в околицях Переяславля над рікою Трубежем. Усі вони відносяться до поганської
доби історії сіверян і виказують три способи похоронів: кострами, урнами
й цілими кістяками.
Найбільший і найбагатший з чернигівських курганів, це т. зв. Чорна
Могила, що стоїть у самому саді Єлецького монастиря під Черниговом.
В ній найдено останки похоронного інвентаря по спаленні двох знатних небіжчиків.
Між іншими найдено тут металічну масу з двох стоплених шоломів, двох кільчаток
(кольчуг) й іншої зброї. Під одним із шоломів найдено сліди спаленої шапки,
розтоплених ґудзиків та золотих споєнь. Далі найдено два довгі ножі, два
сріблом ковані турові роги й дві візантійські монети з IX сторіччя. Понижче
того металічного стопу найдено останки костра зі спаленими людськими кістками,
кістками тварин, птахів і риб, звуглене збіжжя, два стоплені мечі, дві
списи, одну шаблю, три ножі, наконечники копій і стріл, декілька срібних
ґудзиків, недогарки парчі, вудила, стремена, багато біжутерії, шматки кістяних
гребенів з різьбленими окрасами, одну кістяну голку, два роди кісток до
гри, кілька тонких залізних судин з ручками, бронзовий посуд, залізний
замок з мідяною пружиною, залізні ключі, серпи, долота, сокири, ножики,
каміння до гострення ножів, пряслиці й інше. Як бачимо, в Чорній Могилі
покладено для вжитку небіжчиків все, чим тільки вони користувалися в мирному
й воєнному житті на землі й тим самим збережено для прийдешніх поколінь
зразки тогочасної культури. Не менше багатий інвентар найдено в кургані
«Княжни Черни»в самому Чернигові.
Куди багатшими в побутовий інвентар бувають кургани з цілими, непаленими
небіжчиками. Бувало багато відмін таких похоронів, але у загальному виглядали
вони так: на дні могили, найчастіше в деревляній домовині, лежить кістяк
покійника, на спині, з простягненими ногами. Руки теж простягнені продовж
тіла. Головою повернений покійник на захід. На кістяку й довкола нього
розложена ціла безліч предметів домашнього обиходу, з яких ми й можемо
так виразно відтворити рівень матеріяльної культури поганської України.
Посуд
Староукраїнський посуд складався зразу з глиняних горшків, мисок та
деревляних відер, кованих залізними, а то й срібними обручами.
В порівнянні з стрункою й видосконаленою формою грецького посуду, український
посуд був низький, присадистий, але це не позбавляло його своєрідного чару
лінії, як це й можемо нині ствердити, порівнюючи староукраїнський глиняний
посуд з сучасним. Поруч глиняного посуду, що вироблявся й випалювався на
місцях, вже з давен давніх вживали на Україні металевого — срібного, а
то й золотого посуду, що очевидно спроваджували зпоза меж краю зі сходу
(Персії, Арабії) та Візантії. Зразком вибагливого посуду можуть послужити
нам два турові роги до пиття у сріблом кованій оправі, найдені в Чернигові.
На одній з оправ бачимо фантастичну, східню орнаментику в формі арабесок
і вигадливої плетінки, але на другій бачимо доволі вірно передані ловецькі
сцени. Характеристичне, що обличчя й одяги ловців не східні, а словянські,
що позволялоб нам припускати місцеве, а не привозне походження другої з
цих оправ. Доми вбогих освічувалися, як і тепер у гірських селах, лучивом,
але в багатіїв світилися оливні світильники, звичайно дуже гарних форм,
привожені зі сходу та Греції. Бували вони бронзові та глиняні.
Біжутерія
Не тільки жінки, але й мужчини старої, поганської України кохалися в
металевих і самоцвітних окрасах, що їх переважно привозили зі сходу, відкіля
ще грецькі кольоністи на чорноморському побережжі набіралися замилування
до виставности й зверхнього блиску.
Найбільше уваги присвячували українські жінки та дівчата уборові голови.
Волосся носили вони розпущене, або сплетене в коси й перевите різнобарвними
стрічками. Деколи украшували волосся вужевидними (спіральними) металевими
кільцями. На голову вбірали жінки намітки зі шкіри або матерії, що до неї
причегілювали металеві кільця й підвіски у формі латинської букви «С».
Деколи зчеплювано таких підвісок більше, або привішувано до них довгі дармовиси,
що опадали на плечі. Багаті жінки носили металеві вінчики, а також повязки
з нашитими на них металевими скобками.
Наушниці носили жінки і мужчини, але мужчини носили їх тільки в одному
усі. Наушниці були дуже різнородних форм, залежно від того, відкіля їх
привозили, але наприкінці поганської доби появляються наушниці місцевого
виробу, так звані «київські». В порівнянні зі східніми (головно арабськими)
були вони куди скромніші, але доволі оригінальні. Дуже поширеною серед
жінок була нашийна гривня в формі грубого обруча, плетених ланцюжків або
дротів. Вживалися теж ожерелля з галок камяних, янтарних, шкляних, глиняних
та металевих. Здебільша був це привозний товар, але дещо вироблювали на
місці. Між іншими таку «фабрику» ожерельних галок відкрили в Києві. Крім
галок, творено ожерелля з підвісок, металевих барабанчиків, скобок, бляшок,
та арабських монет (діргем) що до них прироблювали вушка. Особливо характеристичні
були підвіски в формі півмісяця, що їх дуже багато находимо у волинських
курганах.
В деяких місцевостях носили жінки т. зв. «канторги» — орнаментовані
металеві коробочки на пахощі; жінки носили їх на грудях. На руках носили
жінки браслети, подібні формою до металивих гривень, або широкі нараменники
з двох металевих плиток покритих фантастичним звіринним орнаментом.
