Від коли ідея окремішности земель перемогла ідею соборности, Київ, хоч
і був іще найбагатшим і найбільшим українським містом, перестав бути політичним
осередком. Якийсь час ще силою традиції київський князь мав ніби славу
першого поміж князями, але це вже не мало ніякого реального значіння. Поволи,
але певно займає місце Києва Володимир над Клязьмою, а там починає суперничати
з ним Галич. Правда, не сталося це за одну ніч, але процес цей ішов невідхильно,
майже рівночасно з винятково завзятими боями за Київ, що розгорілися по
смерти Мстислава. Зразу стають до бою Мстиславичі, молодша лінія Мономаховичів
та дві лінії Святославичів. Але згодом таким уже Юрієвичам зівсім не залежить
на тому, чи здобудуть Київ, а на тому, щоб його знищити і якнайшвидше підірвати
його дальший розвиток. Наприкінці XII в. виринає нова сила в галицько-володимирському
князівстві, що опинилося в руках старших Мстиславичів, які перестають цікавитися
Києвом і подібно, як суздало-ростовські князі, раді би тільки діждатися
його повного упадку. Остаточно назустріч їх «побожним побажанням» виходить
монгольська навала, в половині XIII сторіччя. Очевидно, не самі тільки
політичні причини зводять Київ нінащо. Важну ролю грають тут господарсько-поселенчі
причини. Кількакратне спустошення передстепової смуги Подніпровя, безупинні
напади й облоги Києва, підірвали торговельні звязки України з півднем і
сходом, а дальші звязки сусідних земель наладнуються іншими шляхами, обходючи
колом непевні простори Подніпровя. Київ і Подніпровя перестає вже вабити
до себе купців, промисловців та працівників культури. Всі вони йдуть на
північ та на заіхід, де починають рости й могутніти нові культурні осередки.
Замісць кількох земель обєднаних з собою спільною династією в можливо гармонійну
цілість, повстає тепер ціла мережа княжих уділів, що де далі стають мініятурами
держав й мають свої династії, свої дружини й своїх урядовців.
Всеволод Олегович
Покищо, по смерти Мстислава кипить іще завзятий бій за Київ. Мстислав,
бажає утримати столицю в руках Мономаховичів, але лякаючись рівночасно
ростово-суздальського князя Юрія, він просить киян, щоби вони забезпечили
київське князівство його молодшому братові, бездітному, переяславському
князеві Ярополкові. У свою чергу Ярополк передає синові Мстислава
Всеволодові Переяслав, що й було рівнозначне з назначенням його на київське
наслідство. Запротестувала проти того решта князів, що пригадали собі знову
знехтоване право старшинства. На його основі припав Київ найстаршому Мономаховичеві
Вячеславові. Але Вячеслав був винятково нездарним князем й на київському
престолі просидів кілька днів. Дуже скоро проганяє його з Київа син Олега
Святославича Всеволод (1139—1146), який ні по батькові ні по старшинстві
не мав ніякого
права до Київа, але мав силу й відвагу, що тепер починає грати куди
важнішу ролю аніж право. Він умів використати непорозуміння князів й, насилаючи
одного на другого, заєдно відвертав їх увагу від Києва, яким він не тільки
правив до смерти, але й прилучив до нього Володимирську землю. «Незвичайно
зручна й облудна була політика Всеволода; його основний спосіб — розділювати
й розсварювати князів, вповні досягли наміреної мети, але наслідки тої
політики були нетривкі, а в загальному розвою української державности мали
дуже шкідливий, руїнний вплив» (М. Грушівський).
Забезпечившися з боку братів і братаничів, Всеволод не дбав і про симпатії
київської громади. Ще за життя Ярополка він нищив київські околиці, а ставши
київським князем викликав ненависть проти себе здирствами й зловживаннями
своїх урядовців. Невдоволена була й київська дружина, посварився Всеволод
і з митрополитом Михайлом, що виїхав з Києва до Царгороду й мабуть не вернув.
Про людське око Всеволод вдавав побожного й побудував Кирилівський манастир
у Києві та Юріївську церкву в Каневі.
Всеволод посвоячився з польським великим князем Володиславом II, що
за його сина Болеслава Високого видав дочку Звениславу. Помагаючи Володиславові
проти його молодших братів, Всеволод користувався його допомогою в походах
проти Ізяслава і Володимира (1144).
Як і його батько, не рвав Всеволод звязків з половцями, яких
постійно вживав у боротьбі з своїми братами й наводючи кочовиків на українські
землі, цілковито підрізував симпатії громадянства до себе й до родини Олеговичів
узагалі.
Ігор Олегович
Вміраючи 1 серпня 1146 р., назначив Всеволод своїм наслідником брата
Ігоря. Так кияни, як і князі не протестували проти того за життя
Всеволода, але коли він помер й Ігор вїхав до Києва, кияни скликали на
Подолі віче, на якому зажадали запоруки, що за нього не повторяться здирства
й зловживання, які вдомашнилися за Всеволода. «Ретша нам знищив Київ, Тудор
Вишгород, а ти княже цілуй нам хрест: коли нам буде яка кривда, то суди
нас сам». Ігор присяг, що здирств і зловживання не буде, а тивунів, що
досі нищили громаду» віддав у її руки. Народ кинувся грабити зненавидженого
тивуна Ретшу, а вслід за ним і судових урядовців (мечників).
Але ані умова громади з князем, ані його добра воля дотримаї обіцянки,
не запевнила йому київського стола: родина Олегович була для цього занадто
зненавиджена. За кілька днів кияни післал послів до Ізяслава Мстиславича
в Переяславі, мовляв: «Іди княже до нас, хочемо тебе».
Ізяслав був на це мабуть здавна приготований і, не гаючись, пішов з
військом на Київ. Уже при переправі через Дніпро вийшли йому назустріч
висланці Поросся й турецькі кольоністи київського пограниччя («Чорні Клобуки»)
й заявили: «Ти наш князь, а Олеговичів не хочемо. Іди скоро, а ми підем
з тобою». З черги прийшли висланці з Білгороду, Василева й нарешті з самого
Києва, заявляючи свою радість з приводу приходу князя з Мстиславового коліна.
Кияни обіцяли в рішучій хвилині перейти до Ізяслава, мовляв: «Ти наш князь,
не хочемо бути спадщиною Олеговичів. Як побачимо твою хоругов, то й підемо
зараз до тебе». На те відповів Ізяслав: «Або голову положу перед вами,
або здобуду стіл діда й батька свого».
Ігор старався робити що міг, щоб тільки затримати у своїх руках Київ.
Шукав союзників поміж князями, підлещувався теж боярам. Але й ті, що їх
привернув до себе, не могли нічого вдіяти. Було пізно, а бояри, то попросту
зрадили Ігоря й перейшли на бік Ізяслава.
Дня 13 серпня підступив Ізяслав під Київ. Ігор вийшов йому назустріч
з полками свого брата Святослава Всеволодича. Але київські полки перейшли
до Ізяслава, як тільки він наблизився. Тоді Ігор кинувся на Ізяслава з
своєю дружиною але вибрав для цього таке невигідне місце, що при першому
натиску Ізяслава пішла дружина в розсипку. Ізяслав вїхав до Києва, а Ігоря
найшли чотири дні пізніше серед болот, закували й перевезли до Переяслава,
де замкнули в манастирський «поруб». Рівночасно кияне кинулися грабити
майно бояр і дружини Олеговичів.
Ізяслав Мстиславич
Ще за життя Всеволода мав Ізяслав умовитися з Вячеславом Мономаховичем,
що по смерти Всеволода візьме собі київське князівство з Вячеславом до
спілки. І справді, як тільки Ізяслав добув Київ, Вячеслав почав розпоряджатися
київськими землями, не зважаючи на Ізяслава, що стратив уже охоту ділитися
владою, яку здобув собі не так силою, як дістав її з рук громадянства.
Ізяслав почав ліквідувати розпорядження Вячеслава й увійшов з ним в конфлікт,
що відтак дався йому добре в знаки.
З черги Ізяслав погодився з Давидовичами й Святославом Всеволодовичем,
але не міг погодитися з Святославом Олеговичем, що бажаючи визволити брата
Ігоря з Ізяславого «поруба» найшов собі союзника в суздало-ростовському
Юрію Мономаховичу, який вважав себе правним кандидатом на київський стіл.
Він то утворив проти Ізяслава спілку з Святослава Олеговича, що з свого
боку мав за собою половців, та галицького князя Володимирка, що з ним увійшов
у родинні звязки. Зате Ізяслав, спираючися зразу на київські сили, згодом
приєднав собі рязанського князя Ростислава та допомогу чужосторонних союзників,
що ними були — великий польський князь Болеслав Кучерявий, угорський король
Гейза та чеський король Володислав II.
Юрій Мономахович
В осени 1146 р. рушив Юрій Мономахович на Ізяслава. Але рязанський князь
напав тимчасово на землі Юрія й це спинило його в поході. У відповідь на
це кинувся Ізяслав з Давидовичами на чернигівські землі Святослава, та
пограбив його двори, хутори та стада. Волости Святослава, що втік у пятицькі
ліси, передав Ізяслав Давидовичам. Колиж Юрій покінчив з рязанським князем
і звернувся проти Давидовичів, то вони не тільки покинули волости Святослава,
але й перейшли на сторону Юрія. Навіть виявили замір зловити і вбити Ізяслава.
Увязнений у Переяславі Ігор звернувся небаром до Ізяслава з просьбою, щоби
він позволив йому постригтися в черці. Ізяслав позволив й Ігор справді
постригся в київському манастирі Федора. Тут просидів Ігор до 1147 р. Коли
Ізяслав вибірався в похід на Юрія й попросив помочі киян, вони йому відмовили,
кажучи, що на Олегове племя підуть радо кожної хвилини, але проти Мономаховича
«племени Володимира» не хочуть підіймати руки. Ізяслав зібрав охотників
і пішов у похід, але по дорозі дізнався про зраду Давидовичів, супроти
чого рішив звести кампанію на півдні. Поручивши братові Ростилаславові
натиснути на Юрія з боку Новгорода, Смоленська й Рязані», вислав послів
до Києва з пригадкою киянам, мовляв вони обіцяли йому виступити проти Олеговичів
«від малого до великого»
«Отже я вам тепер даю знати» — говорив через послів Ізяслав киянам —
«Володимир Давидович, Ізяслав та Святослав Всеволодович, якому я стільки
зробив добра, що колись клялися мені (цілували хрест), а тепер клянуться
потайки Святославові Олеговичеві, посилали послів до Юрія й закоїли проти
мене зраду: хотіли мене вхопити й убити за Ігоря, але заступив мене Бог
і чесний хрест, що вони мені на ньому клялися. Теперже, братя кияни, що
ви мені обіцяли, те виконайте — ходіть зі мною під Чернигів на Олеговичів,
збірайтеся, від малого до великого! В кого є кінь, той на коні, хто не
має коня, той у човні, бо вони не тільки мене хотіли вбити, але й вас викорінити!»
Смерть князя Ігоря
Кияни спалахнули обуренням й відповіли свому князеві: «Радіємо, що Бог
тебе вирятував, брата нашого, від великої зради. Підемо всі за тобою, з
дітьми, як ти собі бажаєш». Але заки кияни зібралися в похід, хтось пригадав
їм, що в манастирі Федора сидить пострижений князь Ігор. «Подумаймо про
те — говорив чийсь голос, що то воно зробили лихі люди за Ізяслава Ярославича
з увязненим Всеславом. Добули його з «поруба» й поставили собі князем і
багато було потім біди нашому місту. Убиймо вперед Ігоря, а потім підемо
на Чернигів, кінчати з іншими ворогами нашого князя!»
І ще один злочин ляг на карти української історії... Даремне стримував
розпалених киян Ізяславів брат Володимир. «То вже ми знаємо — відповіли
йому, — що по доброму не скінчимо з тим племенем. Ні ми, ні ви». Кинулися
до манастиря, та виволікли Ігоря з церкви. Тут наспів на допомогу Ігореві
Володимир й накрив нещасного князя плащем, але це не помогло; люди почали
бити Ігоря й били аж до втрати притомности. Потім потягли його півнагого
й непритомного на «бабин торжок» й тут добили. Потім узяли трупа й вивезли
на торговії вицю на Подолі й там покинули.
Злочин стався напевне без вини й проти волі Ізяслава, але це не перешкодило
потім Святославові Олеговичеві називати Ізяслава «убивником брата»... Тимчасом
кияни, доконавши злочину на безборонному, не поспішили з допомогою Ізяславові.
Йому прийшлося воювати без них. Кількома походами примусив Ізяслав своїх
противників до переговорів. «Так було за наших дідів і батьків наших. Мир
починає війну, а війна мир. А тепер не май до нас жалю, що ми пішли проти
тебе війною. Жаль нам було нашого брата Ігоря й ми змагали до того, аби
ти його випустив. Але, що його вже немає в живих, то докиж будемо губити
українську землю? Чи не кращеб нам помиритися?» І справді помирилися. В
1148 р. стануло поміж братами на тому, що вони мають забути справу Ігоря
й не ворогувати проти Ізяслава. Зчерги відбувся в Городку під Києвом зїзд,
що на нього прибули, крім Ізяслава, Давидовичі та син Юрія Ростислав. На
зїзді старався Ізяслав примирити до себе синів Юрія й тому дав Ростиславові
волость на Побожу, а коли сам мусів іти в похід проти Юрія, то його синові
дав «стерегти української землі». Але в похід проти Юрія не ставилися Святославичі
й Ізяслав з братом Ростиславом мусіли обмежитися до наїзду на верхнє Поволжа.
Колиж він вернувся з походу, довідався, що Ростислав Юрієвич, якому він
дав берегти української землі... почав проти нього бунтувати й набірати
поміж киянами приклонників для свого батька, непримиреного ворога Ізяслава.
Ізяслав відібрав Ростиславові Юрієвичеві подаровану волость і виправив
його з неславою до батька. Тут він підбехтав батька, щоб той підняв свої
претензії до київського престола.
Боротьба Юрія за Київ
Наприкінці липня 1149 р. рушив Юрій з половцями на Київ. Давидовичі
заявилися тимчасово за Ізяславом, Олеговичі приєдналися зразу до Юрія.
Похід заскочив Ізяслава непідготованим — брат Ростислав був іще в своїм
Смоленську, а кияни нераді були втручатися у війну поміж Мономаховичами.
Всеж таки, для самої воєнної демонстрації, як заповнював їх про те Ізяслав,
вони таки виступили й разом з військами Ростислава та Ізяслава Давидовича
станули під Переяславом, куди наспів Юрій.
Юрій, хоч і запевняв своїх союзників, що «або головою наложить, бо відомстить
на Ізяславі сором свого сина й своєї повойованої землі», але про справжню
війну не думав і радби був піти з Ізяславом на переговори. Перед битвою
він післав послів до Ізяслава, мовляв: «От, брате, ти на мене приходив
і землю мою воював і старшинство мені відібрав (недопустив до київського
престола) Але, брате і сину, для руської землі й для христіянства не проливаймо
христіянської крови. Дай мені Переяслав, хай я посаджу в ньому мого сина,
а ти сиди й царствуй у Києві. А коли ти не хочеш мені того зробити, то
вже хай Бог рішає справу між нами». Слова були підступні, хоч і примащені
братолюбною облудою.
Ізяслав не пішов на уступки, хоч як його просили духовники, а переяславський
єпископ клякав перед ним на коліна. Він розумів, цо поволі допускати собі
під бік ворога, це все одно, що самому класти шию в ярмо й не помирився.
Алеж в боротьбі з Юрієм відступили від Ізяслава переяславці, серед яких
давно вже велася агітація за Юрієм. «Юрій нам князь, його варто було далеко
шукати» — говорили, без сорому, зрадники. Вслід за зрадою переяславців
кинулися тікати кияни, що й примусило Ізяслава відступити. Юрій зайняв
Переяслав й рушив на Київ. Колиж Ізяслав запитав киян чи вони тепер стануть
у його обороні, коли ворог стоїть під брамами міста, перелякані й знеохочені
до війни кияни відповіли:
«Панове, князі наші! Наші батьки й брати тепер на побоєвищі. Одних узяли
в неволю, других побили й зняли з них зброю. Їдьте ви тепер у свої волости,
аби нас усіх не побрали в неволю. Знаєте самі, що ми з Юрієм не будемо
добрі. Як пізніше побачимо, де ваші хоругви, зараз при них станемо»...
Не було що Ізяславові робити. Покинув столицю й пішов на Волинь, а Юрій
вїхав до Києва, як справжній переможець, хоча перемогла тут не військова
сміливість і хист полководця але підступ і зрада, що стають відтоді постійною
зброєю суздальської півночі проти українського півдня. Щоб оминути грабежі,
кияни вийшли проти Юрія й показували «радість велику» з його приходу. Зараз
таки взявся Юрій господарити й пороздавав київські пригороди синам, з яких
старшого посадив у Переяславі. Не знав сердега, що від оволодіння Києвом
до опанування київського престолу ще далека й небезпечна дорога. Небаром
переконався, що це неправда, що «коли вже опанував Київ, то вже й на тому
скінчилося», як насміхається над ним літописець.
Ізяслав не думав піддаватися й зараз кинувся до своїх закордонним свояків
— угорського короля Гейзи, чеського Володислава й польського Болеслава
за допомогою. Крім чеського оба другі дали поміч, ще й угорський король
Гейза зобовязався звязати руки галицькому князеві Володимиркові, щоб той
не пішов помагати Юрієві, Але зі збройної допомоги союзників мав Ізяслав
мало користи й після першого походу проти Юрія, був примушений піти з ним
на переговори. В переговорах забезпечив Юрій Ізяславові Новгород і Волинь,
але як тільки поляки й мадяри відійшли, підступний Юрій зірвав переговори
й почав війну з Ізяславом наново. Але війна йому не велася; він краще воював
інтригами, як мечем. Тепер уже з власної понуки приступив Юрій до переговорів
з Ізяславом.
«Весною 1150 р. складено в Києві умову, яка давала Ізяславові змогу
прилаштуватися до рішаючої розправи з Юрієм. Несподівано для всіх, а в
першу чергу для Юрія, захопив Ізяслав Погорину, відкіля перейшов напрасними
маршами в південну Київщину. Тут піддалися йому Чорні Клобуки й зміцнили
його сили своїми полками. Відсіля вже просто пішов Ізяслав на Київ, з якого
Юрій утік в останній хвилині.
При тому трапилася ще пригода з Вячеславом, що як тільки Юрій утік з
Києва, пробував сісти на київський стіл й уступився щойно за намовами Ізяслава;
той переконав його, що на київський стіл в нього нема даних, а коли він
не вступиться поволі, то все одно усунуть його поневолі. Вячеслав дав себе
переконати і відступив до свого Вишгороду. Алеж Ізяслав, що захопив Київ
тільки силою несподіваного наскоку, не зміг ще тепер вдержатися в ньому
тим більше, що Юрій зараз зорганізував проти нього своїх союзників. В небезпеці
пригадав собі Ізяслав на Вячеслава, що був старшим від Юрія Мономаховичем
й рішив використати його вік та його дружину проти Юрія. Він поїхав до
Вячеслава у Вишгород і сказав: «Ти мені як батько, от тобі Київ, от тобі
й київська волость... Що тобі подобається, бери собі, а мені дай щонебудь
інше». Вячеслав зразу пручався, але згодом змяк, заключив з Ізяславом угоду
й передав йому свій полк.
Тепер Ізяслав, дібравши собі ще киян, пішов походом на Юрієвого союзника
Володимирка галицького. Але в зустрічі з ним знову недописали йому його
полки й він мусів у безладі тікати. Саме в моменті, коли він сидів у двох
з Вячеславом на київському замку, побачили вони полки Юрія, що наближувалися
з лівого боку Дніпра. Бачучи, що кияне, лякаючись грабежі Юрія й Володимирка,
йдуть їм на зустріч, оба князі рішили тихо покинути Київ, мовляв: «Ідіть
батьку у свій Вишгород а я у свій Володимир, а там як уже випаде». І розїхалися.
Скоро тільки притихло з Юрієвими союзниками, Ізяслав почав нову кампанію
за Київ. В першу чергу пішов на Володимирка, якого старався ослабити наступом
угорського короля Гейзи. Але Володимирко вспів перемовити королівських
дорадників і Гейза казав відступити мадярським військам з Галичини; зате
весною 1151 р. прислав 10 тисяч свого війська на допомогу Ізяславові проти
Юрія. Тепер уже Ізяслав рішив «добути або дома небути». Скорими маршами
прийшов Ізяслав у Київщину, а несподіваним наскоком захопив «ключ до Києва»
— Білгород. У тому моменті, як завважує літописець, син Юрія Борис, що
він його посадив у Білгороді, «пив у себе на сінях з дружиною й білгородськими
попами, а якби був мостовий не спостеріг і не звів мосту, то й Бориса,
булиб тут ухопили». Подібно несподівано заскочив Ізяслав Юрія, що сидів
собі в «красному дворі» під Києвом. Він тільки те й придумав, що подбав
за човен й вирвався на ньому з небезпеки. Велика скількість дружини Юрія,
не встигла втекти й попала у руки Ізяслава. Як тільки Ізяслав заняв Київ,
зараз пішов до Софії, де відбув церемонію «вокняження» на київському столі,
а потім на Ярославому дворі дав бенкет для дружини і воєнні ігрища (турніри)
для угорських військ.
Тимчасом Володимирко галицький, що йшов на допомогу Юрієві, щоб узяти
Ізяслава в два огні, міг тільки висварити Юрієвого сина Андрія, що був
при ньому: «То таке то княження мого свата? Військо йде на нього з Володимира,
а він не знає. Один його син сидить у Пересопниці, а другий у Білгороді
й не можуть його остерегти? Як ви так з вашим батьком княжите, то правуйтеся
самі, а я сам один на Ізяслава не піду. Ізяслав хотів іще вчора зі мною
битися, на вашого батька йдучи, а до мене обертаючися та втягаючи мене
в битву; але як він тепер дістався до столиці всієї української землі,
я не можу один станути проти нього». Й вернувся до дому.
Колиж Ізяслав забезпечився в Києві, післав послів до Вячеслава Мономаховича
й закликав його до Києва. Вячеслав приїхав, «сів на столі свого діда й
батька» та назначив Ізяслава своїм співправителем: «Я вже старий і всіми
справами порядкувати не можу. Тому будемо оба правити в Києві: коли випаде
яка справа з христіянами чи поганами, то підемо разом, а моя дружина і
полк будуть нам обом і ти ними розпоряджайся. Де можна буде поїхати нам
обом, поїдемо, а як ні, то ти підеш зі своїм полком і моїм».
На тому стала угода поміж Ізяславом і Вячеславом й протрівала до смерти
Ізяслава. Раділи нею кияни. Вони розуміли, що така сполука поваги старшинства,
якою був Вячеслав Мономахович з такою діяльною особою, якою був Ізяслав,
приносить тільки добро і користь для землі й тому тепер станули муром при
своїх князях.
З кінцем квітня рушив Юрій знову проти Ізяслава. Зєднавшися з половцями,
пробував під Києвом перейти Дніпро. Але Ізяслав пустив по Дніпру понтони
з помостами, що обсаджені військом і забезпечені двома кермами, плавали
в обидва боки ріки й недопускали ворогів перебратися на другий беріг. Тоді
Юрій зробив фальшиву спробу переходу через ріку під Витичевом, а тимчасом
переправився під Зарубом. Ізяслав рішив отаборитися проти Юрія під Києвом,
куди за одну днину стяглися всі Чорні Клобуки разом з своїм майном, стадами
і ріднями, перевезеними з їхніх кочовищ на Пороссю.
Тимчасом наближався до Юрія Володимирко й Ізяслав рішив перешкодити
їм у тому, щоби вони получилися. Забравши скільки міг війська зпід Києва
й не ждучи заповідженої мадярської допомоги, він пішов услід за Юрієм.
Тим разом пішли за ним кияни з правдивим завзяттям: «Підемо всі, хто тільки
годен узяти палицю в руки, а хто не піде, то дайте його нам, ми його самі
забємо!»
Зустрівся Ізяслав з Юрієм за р. Стугною біля «Перопетових могил». Ізяслав
пробував переговорів тай Юрій не рвався до бою, але як каже літописець,
перли до війни Олеговичі й половці, бо «вони були скорі до кровопроливу».
Кілька днів витратив Ізяслав на те, щоби врешті примусити Юрія до боротьби.
Нарешті це йому вдалося щойно тоді, коли його Чорні Клобуки обїхали Юрія
ззаду й не дали йому далі відступати перед Ізяславом. Ізяслав їхав попереду
війська й перший ударив на ворогів, але підчас натиску його спис зломався
й він поранений злетів з коня. Тим неслабше наперло його військо на Юрія
й по короткій, але кривавій січі примусило його до втечі. Половці тікали
«не пустивши навіть по одній стрілі», за ними тікали войовничі Олеговичі,
а вже їхнім слідом тікав сам Юрій, що рад був узагалі не битися. На болотах
р. Рути загруз і погиб чернигівський князь Володимир Давидовим. Небагато
до смерти бракувало й Ізяславові, що лежав поранений на побоєвищі. Йогож
таки кияни, не знаючи, хто він такий, кинулися його бити і щойно коли його
пізнали, підхопили на руки й раділи, що «ворога побито, а вони бачуть свого
князя живим».
Поплакавши над трупом Володимира, Ізяслав вислав до Чернигова Ізяслава
Давидовича з трупом його брата й дорученням зайняти собі Чернигів. Вслід
за ним пігнав Святослав Олегович, але застав уже Ізяслава Давидовича на
чернигівському столі й вернувся у порожні. З нічим вернувся Юрій до Переяслава,
а половці без добичі в степи.
Ізяслав, хоча поранений і стомлений боротьбою, не, позволив засиджуватися
Юрієві в Переяславі й розпустивши всі інші полки, пішов на нього з одним
тільки Вячеславом. Юрій не опирався довго, але й Ізяслав нерад був його
цілковито знищити. Куди корисніша була для нього якась тривка угода з Юрієм.
Уложено умову, що Переяслав залишається синові Юрія, але він сам мусить
вибіратися геть з України, мовляв «ти знову наведеш на нас половців». Але
Юрій не радо вибірався з Переяслава. Колиж його нарешті відтіля «випросили»,
то він таки не пішов собі в свою Суздаль, а станув в Остерському городку
й відтіля ані не думав вибіратися. Так йому засмакувало українське підсоння
й українська земля, що треба було його викурювати звідтіля облогою. За
кару за недотримання умови, Ізяслав підібрав синові Юрія Переяслав і спалив
його Остерський городок. У відповідь на те Юрій почав лаштувати новий похід,
всеж таки не кидаючи мрій про київський престіл.
В осени 1152 р. бачимо Юрія знову в поході на Київ. Він провадив з собою
«усю половецьку землю від Дніпра до Волги» та рязанських князів. По дорозі
пристав до нього й Святослав Олегович, а з Галичини знову виступив Володимирко.
Але Ізяслав тим разом уже не злякався походу і дав собі раду з усіма
союзниками. Зразу вийшов проти Володимирка й примусив його вернутись у
Галичину, зчерги примусив Юрія відступити від облоги Чернигова. За цілу
кампанію заплатив своїми землями Святослав Олегович та половці, проти яких
вислав Ізяслав сина Мстислава з Чорними Клобуками. Вони попустошили половецькі
кочовища над самим Орелем і Самарою, забрали багато добичі й визволили
безліч невільників.
Ще раз попробував Юрій, але вже цілковито невдачно, загорнути Київ.
Його похід на Київ у 1153 р. був уже тільки пародією попередніх. Скінчився
на безцільному пустошенні Переяславщини і неславному відвороті Юрія.
Крім Юрія суздальського мав іще Ізяслав другого непримиренного ворога,
що ним був галицький князь, підприємчивий і сміливий у війні й непоганий
державник Володимирко. Ще ходючи помагати Юрієві, Володимирко захопив декілька
пограничних міст (Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнійницю) й за ніяку
ціну не хотів їх вернути. Навіть примушений Ізяславом до присяги й угоди,
Володимирко не віддав тих міст й не вивів з них своїх посадників. Даремне
Ізяслав пригадував Володимиркові його присягу. Він тільки насміявся з Ізяславого
посла, а коли помер, Ізяслав мусів йти походом проти його сина Ярослава.
На початку 1154 р. зявився Ярослав у Галичині й розбив галичан у бою
під Теребовлею. Невідомо з чого, але Ізяславове військо охопила паніка
й воно, хоча побідне, почало тікати з поля. Ізяслав нернувся додому з перемогою,
але без війська. Тоді ж відвоював собі набрані Володимирком міста.
Це був останній похід і остання перемога того знаменитого князя, останнього
з великих на київському столі. Ніччю дня 14 падолиста він помер, не маючи
ще 60 літ. Літописець плаче над його домовиною, славлючи його як чесного,
благовірного, христолюбивого, славного й великого князя. «Плакала за ним
уся українська земля й усі Чорні Клобуки не тільки як по свому «царю й
господині», але як по рідному батькові».
«Ізяслав Мстиславич — говорить проф. Томашівський — це одна з найзамітніших
постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував
себе покликаним відіграти визначену ролю на Україні, до чого й мав незвичайні
особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і
щедрий, викликав у сучасних подив і прихильність. Як визначний полководець
здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем
і звик говорити: «Не йде місце до голови, але голова до місця»...
Поправді то смерть Ізяслава прийшла київській землі зовсім не впору.
Тільки він міг відвернути нещастя міжусобиць за київський стіл. По ньому
залишився нездарний Вячеслав, не дорівнював йому його брат Ростислав, а
тимчасом жив іще й не кидав своїх апетитів на Київ Юрій Суздальський...
Ростислав Мстиславич
Ще за життя Ізяслава Мстиславича назначено його наслідником на становищі
київського співправителя його брата Ростислава. Але як тільки пішла чутка
про смерть Ізяслава, попробував скористати з нагоди й сісти на київському
столі Ізяслав Давидович Чернигівський. Він вибрався до Києва, нібито
«поплакати» на гробі Ізяслава, але кияни, не довіряючи його тузі по Ізяславі,
завернули його на Дніпровому перевозі: «Чого ти приїхав і хто тебе кликав?
Ізяслава вже поховали й плакати по ньому вже пізно. Вертайся до свого Чернигова
й не мороч нам голови». Давидович вернувся, але думки про Київ не кинув.
Небаром наспів до Києва його обраний співправитель Ростислав.
Привітали його з шаною і радістю, а Вячеслав зробив з ним таку саму умову,
як і з його покійним братом: «Уважай мене своім батьком і виявляй мені
ту саму шану, що Ізяслав, а мій полк і дружина будуть у твому розпорядженні».
Подібно напутили Ростислава й кияни: «Як брат твій Ізяслав шанував Вячеслава,
так і ти шануй, а Київ твій, поки твого життя». Так і видно було, що мир
та злагода простирають свої опікунчі крила над знеможеною столицею. З Ростиславом
входила в коло великокняжої політики людина помітних особистих прикмет
— чесна, справедлива й надхнена пошаною для традиції; але саме не тих прикмет
вимагали тогочасні умови від київського князя. В полумені княжих міжусобиць
за Київ, в огні половецького жаху, серед зазіхань суздальського сусіда
на остаточний розвал Київської Держави й занепад «матері українських городів»,
треба було на київському столі людини енергійної, войовничої й не дуже
перебірної в засобах. Такою людиною Ростислав не був.
На самому порозі його князювання в Києві, створюється протії нього союз
невдолених князів Ізяслава Давидовича й Святослава Олеговича, що закликають
собі, все готового до помочі, Юрія Суздальського з половцями. Ростислав
пробує бути енергійним і не ждати ворожого наступу в Києві. Щоби перешкодити
злуці союзників, він на Чернигів. Міжтим вмірає Вячеслав і Ростислав стає
самостійним володарем Київської Держави. Але на самому виході Ростислава
в поле вичерпується вся його енергія і войовничість. Наштовхнувшися на
тверде становище Ізяслава Давидовича, Ростислав зразу заломлюється, зрікається
вимог, які ставив Ізяславові, й без бою покидає Київ, що його, очевидно,
займає тепер без труду Ізяслав Давидович.
Правда, в Києві не загрів Ізяслав довго місця. З подібною малодушністю,
як Ростислав, віддав його в руки свого суздальського «союзника» Юрія.
Юрій Суздальський
Хоч як не по нутру була киянам переміна Ростислава на Юрія, вони вдають,
що радіють з його приходу. Юрієві вдається нарешті осісти на київському
столі й союзами та інтригами забезпечити себе перед можливими несподіванками.
Правда, з часом українські князі отрясаються з безрадности й проти Юрія
повстає союз Ростислава, Мстислава й Ізяслава Давидовичів, але до виступу
тієї спілки проти Юрія не прийшло. Дня 15 травня 1157 р. згинув Юрій від
перепою на бенкеті в одного з бояр. Його смерть стала гаслом до погрому
суздальців, що на добре вже вїлися українцям у печінки. Тоді вибила знову
година Ізяслава Давидовича; він удруге засів на київському столі, але й
тим разом не на довго.
Передавши Чернигів Святославові Олеговичеві, старався Ізяслав заспокоїти
вимоги, а навіть амбіції решти князів. Але це йому не вдалося. Між іншими
розсварився він з своїм досьогочасним союзником Ярославом Осьмомислом Галицьким.
Справа пішла за Івана Ростиславича, прозваного пізніше Берладником, якому
Ізяслав рішив привернути галицький стіл. Але Ярослав Осьмомисл, проглянувши
Ізяславові пляни походу на Галичину, випередив його й 22 грудня 1158 р.
зайняв Київ, щоб його передати правному володареві Ростиславові.
Ізяслав Давидович не дав за вигране. Він закликав половців і при їхній
допомозі здобув Київ від Ростислава на початку 1161 р. Тепер засів на київському
столі утретє і востаннє. В боротьбі з Ростиславом, що стягнув собі союзників
на допомогу, погиб Ізяслав Давидович від чорноклобуцького меча. Наваживши
на київський стіл, він вирікся свого Чернигова, а з утратою Києва мав до
вибору або нужденне, як на його амбіції, життя десь в далекій волости,
або смерть. Вибрав останню.
Смерть Ізяслава Давидовича запечатала чергову добу боротьби за Київ
й закріпила Ростислава остаточно на київському столі. При своїй спокійній
вдачі, безоглядній чесности й справедливости, Ростислав доволі скоро наладнав
звязки з рештою князів: чернигівськими Олеговичами, волинськими Ізяславичами,
галицьким Ярославом і переяславським Глібом та підчинив свому впливові
рязанських і новгородських князів. Пильнуючи миру поміж князями й підтримуючи
серед них ідею братньої любови та справедливости, Ростислав гідно сповняв
ролю патріярха української землі; залишивши на боці «високу» закордонну
політику, міг чинно поцікавитися половецькою небезпекою.
По довшій передишці, український літописець починає знову відмічувати
чимраз частіші половецькі наскоки на українські землі. Починаючи з 1149
р. турбують половці український південь і схід в 1150, 1153, 1155, 1159,
1161, 1164, 1167 і 1168 рр., примушуючи українських князів до більше чи
менше енергійної протиакції. Очевидно, про розмах протиполовецької офензиви
часів Мономаха, тепер не може бути й мови. Князі поневолі обмежуються до
незначних випадів у степи, а частіше всього «задружують» з половцями, то
є контрибуціями й родинними звязками стараються ослабити руїнницький розмах
степових орд.
Так приміром у 1162 р. Ростислав «задружив» половців й оженив свого
сина з половчанкою, але це помогло не на довго. З наведеної низки дат видно,
якими частими гістьми бували в нас половці; щойно велика воєнна демонстрація
улаштована Ростиславом при співучасти дванацятьох князів у 1166 р. під
Кановом та похід Мстислава у степи в 1168 р., що відбувся вже по смерти
Ростислава, трохи приборкали степових хижаків.
Помер Ростислав з початком 1167 р. на дорозі з Новгороду до Києва, десь
поблизу Смоленська, їздив туди мирити свого сина з новгородцями й вертаючися
дуже поспішав: прочував смерть і дуже хотів доїхати живим до Києва й там,
напередодні смерти постригтися в черці. Його останнє побажання є чи не
найкращою характеристикою того князя, що створений до мирної праці й державотворчости,
був нежиттєздатний скрізь, де умови вимагали від нього рішучости й воєнного
духа.
Мстислав Ізяславич
Як тільки Ростислав помер, князі покликали на київський престіл волинського
князя Мстислава. Робили це з певним вирахуванням: за свою невтральність
сподівалися від Мстислава особливо щедрого наділення уділами, а коли в
тому розчарувалися, почали нову «коромолу» проти свогож таки вибранця.
Але Мстислав зумів доволі скоро приборкати невдоволених і підняти ідею
боротьби з половцями, що в ті часи була найпекучішою вимогою української
політики.
Вже на самому початку 1168 р. відбув він перший похід у половецькі степи,
що зустрівся з великим захопленням українського громадянства, як і кожна
спроба князів оборони української землі перед зовнішнім ворогом. Найкраще
ілюструє тогочасні настрої літописець, що говорить м. ін.: «І вложив Бог
добру думку в серце Мстислава Ізяславича, що всім серцем бажав добра українській
землі. Скликав він свою братію й порадившися з нею, сказав: Братя! Зжальтеся
над українською землею! Над своєю отчиною і дідизною, що з неї кожного
року забирають поганці христіян у свої кочовища. Вже нам займають грецький,
солоний і залозний шлях. Чи не кращеб нам братя, піти слідами наших батьків
і дідів і придбати собі слави?»
Промова Мстислава впала на добрий грунт; князі пішли справді гликим
походом проти половців, а через рік улаштували чергову демонстрацію для
охорони українських купецьких караван, що простували на Україну з півдня
і сходу.
Але з тих походів не було Україні великого добра. Ще гірше, з їх приводу
почалися поміж князями сварки та інтриги, які виключали можливість дальшої
протиполовецької акції. До вибуху нової отвертої війни прийшло з приводу
Новгороду, відкіля новгородці вигнали Ростиславового сина й запросили до
себе котрогось з синів Мстислава. Мстислав дав їм свого сина Романа
й це привело до війни поміж ним і союзом Ростиславичів з Андрієм Юрієвичем
Боголюбським.
Андрій Юрієвич Боголюбський
Мирна доба князювання Ростислава причинилася, хоча й посередньо, до
створення й закріплення нового державного організму на північному сході
старої Київської Держави — Ростово-Суздальщини. Східньо-словянська еміграція,
натрапивши тут на фінське етнічне підложжя, дуже скоро вспіла його опанувати
й віссати в себе. Зразу княжать тут князі, що не виявляють ні амбіцій ні
енергії виплисти на ширшу політичну арену і щойно з моментом, коли в РостовоСуздальщині
зявляються енергійні Мономаховичі, положення основне міняється. Володіючи
над територіями, що їх сама вже невдячна природа вимагала від людей скупчення
в праці й витривалости, над населенням, що змішане з спокійним і податливим
фінським елєментом, само набірало прикмет рабства й приниження, вони дуже
скоро стають самовладними володарями й пробують свою деспотичну владу поширити
на решту земель Київської Держави. Зразу вабить їх до себе золотоверхий
Київ, згодом, коли не без їхньої участи, Київ тратить своє політичне й
культурне значіння, вони змагають, щоб його цілкого знищити й заступити
старий український центр новим, тепер уже етнічно відчуженим і політично
ворожим.
Ми бачили скільки енергії зужив і скільки крови пролив Юрій Мономахович
Суздальський, щоби добути собі Київ і бодай умерти в ньому по недовгому
княженню. Але вже син його Андрій, прозваний Боголюбським, був людиною
зі зовсім відмінними ідеалами.
Андрій Юрієвич родився й виховався на Суздальщині, далеко від гамору
княжих міжусобиць українського півдня. Діставши від батька Володимир над
р. Клязмою, він зовсім не цікавився тим, що діялося поза межами його волости,
а коли в 1149 р. примусив його батько приняти участь у кампанії проти Ізяслава
Мстиславича Київського, Андрій мав нагоду виявити всі прикмети свого замкненого,
підступного й інтригантського характеру. Колиж у 1154 р. батько посадив
його в київському «пригороді» Вишгороді, Андрій витримав у ньому несповна
рік і потайки від батька, втік з Вишгороду; з собою забрав на північ і
вишгородську святощ — ікону Богородиці, привезену сюди з Царгороду. Колиж
по смерти Юрія ростовці й суздальці посадили його на батьківському столі,
він у першу чергу позганяв з уділів своїх молодших братів, а разом з ними
й тих бояр, що могли чимнебудь пошкодити в його самовладних намірах.
Закріпивши своє становище в Ростово-Суздальщині, Андрій взявся перемінювати
суверенних князів Київської Держави на своїх «підручних», нацьковуючи одного
на одного й користаючи з вічної метушні, що її не бракувало ніколи на українському
півдні. Не могучи м. і. покорити Новгород воєнною силою, він примусив його
до покори економічними утисками. Скрізь, де не помагала сила, там робили
своє інтриги й підступ Андрія Боголюбського.
Натрапивши в старих осередках Ростово-Суздальщини на доволі сильно розвинутий
міщанськй автономізм, Андрій Боголюбський переніс столицю своєї волости,
зразу до Володимира над Клязмою, а потім до ще менче замітного Боголюбова,
що він його сам збудував і від нього приняв своє історичне прізвище. Бажаючи
визволитися від переваги Києва на церковному полі, він «добром і лихом»
заходився створити у себе митрополію, але це йому не вдалося. Будучи наскрізь
деспотичною натурою, Боголюбський не посягав по київський стіл, бо розумів,
що не зможе осідлати ані суверенности українських князів, ані своєрідного
громадського й державного устрою України. Й тому він тільки про те думає,
щоби понизити й знищити Київ, хапаючися кожної нагоди, що наближувала його
до мети.
Не диво, що як тільки помер Ростислав, Андрій використав безладдя, що
повстало довкола київського стола, та пішов війною проти Мстислава Ізяславича.
На чолі походу станув син Андрія Мстислав, а йому в допомогу станули всі,
невдоволені Мстиславом князі: чотирьох Ростиславичів, Гліб Переяславський,
двох синів Святослава Олеговича та Володимир Андрієвич.
Зруйнування Києва
Похід князів на Київ, улаштований на початку 1169 р. заскочив Мстислава
неприготованим. Його військо пішло на допомогу синові Романові до Новгороду
й на місці залишилася невеличка частина дружини.
«Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ, на славу його північного
супірника» — завважує М. Грушівський...
Хоч і без потрібних сил та підготування, Мстислав рішив боронитися.
Колиж зрада чорноклобуцьких ватаг дозволила противникам обійти Київ ззаду,
Мстислав вийшов з Києва й подався з недобитками на Волинь.
Дня 8 березня 1169 р. опанували українські князі під проводом суздальця
— Мстислава, сина Андрія Боголюбського столицю України й кинулися її нищити:
«Смольняне, суздальці, чернигівці грабили Поділ, Гору й манастирі, Софію,
Десятинну Богородицю й не було нікому, нівідки милосердя: церкви горіли,
христіян убивали та брали в неволю. Церкви обдирали з ікон, книг, риз,
і дзвони всі позабирали». Так описує літописець руїну Києва, спричинену
князями, підюдженими суздальським ворогом, що звівши собі кубельце на півночі,
рішив остаточно розправитися з південним супірником. Київ, що втратив уже
вагу політичного центра, приваблював ще до себе своїм багатством і культурою
й їх треба було знищити й розграбити, щоб дати змогу розвинутися північному
Володимирові над Клязмою.
Князем у Києві доручив Андрій Боголюбський призначити свого молодшого
брата Гліба Юрієвича, проти якого на початку 1170 р. виправився
Мстислав Ізяславич. Йому вдалося вернути собі Київ, але не на довго. Під
напором нового походу союзних військ Мстислав знову покинув Київ й пішов
на Волинь, де розхорувався й помер. За кілька місяців помер і Гліб Юрієвич,
по якому покликали Ростиславичі на київський стіл свого дядька Володимира
Мстиславича; що то був одним з найзавзятіших противників Мстислава
в боротьбі за Київ. Але й він не прокняжив у Києві довго. Помер за кілька
місяців, а київський стіл зайняв, з доручення Андрія Боголюбського, Роман
Ростиславич. Засівши на київському столі в липні 1171 р. просидів він
на ньому до початку 1172 р. коли то разом з своїми братами стратив ласку
Андрія й був «випрошений» з Києва. Ростиславичі попробували непослухати,
прогнали Андрієвого брата Всеволода й посадили в Києві Рюрика Ростиславича,
але це привело до нового походу Андрія на Київ літом 1173 р. Літопис, що
надає цьому походові великої ваги й подекуди прибільшує сили північного
ворога, нараховує 50.000 суздальського війська, що рушило на Київ. З Андрієм
пішли всі залежні від нього князі а з ними, як добровольці — Олеговичі,
що при конфлікті Андрія з Ростиславичами надіялися добути собі київський
стіл. Особливу злість мав Андрій на Мстислава Ростиславича, що не тільки
не послухав його наказу вступитися з «Руської Землі», а ще й насміявся
над ним — обстриг Андрієвого посла й казав переказати Андрієві: «Ми тебе
досі мали за батька з любови, колиж ти до нас прислав послів з такими словами,
наче не до князів а до підручних, простих людей, то роби що знаєш і хай
діється божа воля».
Прочувши про похід Андрія, Ростиславичі не зважилися протиставитися
йому в Києві. Вони обсадили київські пригороди — Білгород та Вишгород,
а Давид кинувся за допомогою в Галичину.
Андрій був надто певний перемоги й дав наказ своїм воєводам привести
йому Мстислава Ростиславича живим; але це не належало до легких завдань.
Мстислав, укріпився в Вишгороді й вийшов ворогові назустріч та привитав
його сильним боєм:
«І був бій великий і стогін і крик ранених і голоси нелюдські. І можна
було бачити, як ламалися списи, чути, як бряжчала зброя, а від копоту не
було пізнати де їздець а де піший».
Облога Вишгорода тривала цілих два місяці, при чому Мстислав раз-у-раз
виїздив з твердині й ширив переполох та зневіру серед ворогів. Між іншими
він перетягнув на свій бік Ярослава, князя луцького, що теж маючи
охоту на Київ приєднався до військ Андрія Боголюбського. Ростиславичі пообіцяли
йому Київ, й він відступив від облоги Вишгороду. Коли це побачили союзники,
кинулися вночі тікати з табору. Використали це Ростиславичі, вдарили на
втікачів й набравши безліч полонених, повернулися зі славою й добиччю до
Києва. Тут, згідно з умовою, посадили Ярослава луцького, саміж забрали
собі київські волости.
Не подобалося це Святославові Всеволодичеві з Олеговичів. Під
покришкою недодержання умови Ярославом, він нагнав його з Києва, а не думаючи
залишатися в ньому, пограбив місто й відійшов. Тоді вернувся Ярослав до
Києва й зігнав свою злість на киянах, що їх нібито за зраду обложив великою
контрибуцією. Тимчасом Ростиславичам стало жаль Києва, що його так великодушно
віддали Ярославові й вони звернулися до... Андрія Боголюбського, того самого,
що перед ним так хоробро боронили своєї суверенности й попросили, щоб він
«наділив» їх Києвом.
Щиро зрадів такою малодушністю Ростиславичів Андрій. Але хитрий суздалець
не зразу відповів на покірну просьбу Ростиславичів. А там не вспів відповісти
взагалі; згинув з рук власних бояр (1174 р.) після чого почалася в Суздальщині
домашня війна, а з нею разом припинився, на якийсь час, вплив суздальської
півночі на український південь. Щойно тоді, коли побідником в тій домашній
війні вийшов брат Андрія Всеволод Юрієвич, й забезпечив своє самовладне
становище в Ростово-Суздальщині, оживлюється вплив півночі на українську
політику.
Тимчасом Ярослав луцький сам відрікся Києва коли побачив, що крім небезпечного
титулу він йому нічого не приніс. Зараз таки зайняв його Роман Ростиславич
Смоленський (1175). Але й він не загрів тут довго місця. Давний претендент
на Київ Святослав Всеволодич з Олеговичів скориставши з того, що
половці розгромили Ростиславичів під Раставцем, зібрав військо й прогнав
Романа з Києва; а хоч Ростиславичі могли його відтіля виперти, то передбачуючи
затяжну боротьбу, пішли з ним на угоду: залишили йому Київ з пустим титулом
київського князя, а собі вимовили київські волости.
Своє обмеження до київського стола й пустого титулу відчув Святослав
зразу як зневагу й пробував здобути собі справжню силу й повагу патріярха
української землі. Навіть не завагався станути на прю з Всеволодом Суздальським
й для цього затіяв складну політичну гру та широко закроєну воєнну кампанію,
але програвши на всіх фронтах, остаточно погодився з своїм скромним становищем
і заключив нову угоду з Ростиславичами (1181 р.) на старих умовах.
Протиполовецька кампанія
По тій умові запанував поміж князями сякий-такий мир. Зчасом Святослав
виборов собі деякий послух у князів і повагу в заграничній політиці. Між
іншими візантійський цісар Ісаак Ангел видав за його внучку Офимію Глібівну
свого сина й наслідника Олексія. Рівночасно наладнані відносини в нутрі,
позволили українським князям на доволі інтензивну протиполовецьку акцію,
яка виповнює десятиліття 1184—1194 рр. Протягом того часу приходить до
більше, як двацяти нападів і походів з обох сторін, при чому головним тереном
кампанії стає Поросся в Київщині та Переяславщина. З українського боку
добуває собі слави в тій кампанії сам Святослав, Рюрик Ростиславич з сином
Ростиславом, Володимир Глібович й нарешті оспіваний Словом о полку Ігоря
— Ігор Святославич князь новгород-сіверський. З половецького боку був героєм
кампанії хан Кончак, син того Отрока, що його колись загнав Володимир Мономах
за Кавказ. Кампанія починається з невдачного походу Кончака на Україну
1184 р. Українські князі, не то що прогнали його, але й запустилися на
половецькі кочовища, та сильно їх попустошили. В липні того самого року
пішли українські князі походом на Низ і за р. Орелею розгромили половців,
набравши багато здобичі та полону. Між іншими попав в українську неволю
половецький хан Кобяк. Героєм того успішного походу був Святослав, що про
нього читаємо в безсмертному Слові:
«Ігор з братом розбудили половецьку силу, що її приспав грізний, великий
київський князь Святослав: прибив своїми сильними полками й сталевими мечами,
наступив на половецьку землю й притоптав холми та яруги, скаламутив ріки
й озера, висушив потоки й болота, а Поганого Кобяка, наче буря вихопив
зпоміж залізних половецьких полків. Упав Кобяк навколішки в городі Києві
у Святославовій гридниці. Німці й венеціянці, греки й моравяни виспівують
славу Святославу».
Не подарував Кончак тієї зневаги й весною 1185 р. рушив на Переяславщину.
А хоча притяг з собою якісь невидані луки-самостріли й мав якогось «бесурмена»,
що стріляв «живим огнем», то біля Хорола розгромили його українські князі
Святослав і Рюрик. Вслід за втікачами пустили вони Чорних Клобуків й вони
пограбили ще й половецькі кочовища.
Похід Ігоря Святославича
Протиполовецька кампанія почалася щасливо і якби українські князі виступали
спільно та при постійному порозумінні, булаб вона напевне закінчилася повною
перемогою і зломала половецьку силу надовго перед монгольською навалою.
На жаль князі, що досі билися за уділи й кривавилися під стінами Києва,
тепер, кожний на свою руку, забажали слави й добичі на половецькому полі.
Ігор Святославич, зговорившися з кількома молодшими князями, вибрався в
квітні 1185 р. походом у половецькі степи. Половці, насторожені Чорними
Клобуками й попереджені про задуманий похід Святослава, стріли Ігоря боєм.
Щастя зразу сприяло Ігореві й у першій зустрічі він побив половців та розграбив
їхні «вежі». Але половці не дали за вигране. Вони скоро змобілізували «всю
половецьку землю» й заступили Ігореві дорогу над р. Каялою. Тут прийшло
то до нещасного бою, що ляг в основу найкращої перлини українського письменства,
що дійшла до нас із княжих часів.
