Переповідаючи історію Київської Держави, головно ж з часу, відколи вона
почала хилитися до упаду, ми чимраз частіше стрічалися з західньо-українськими
князями, що їх діяльність виходила поза межі їхніх волостий і, так чи інакше,
впливала на хід і уклад загальноукраїнської політики. Зчаста ми мусіли
згадувати князів Ростиславичів, головнож Василька Теребовельського, Володимира
Володаревича (Володмирка), Ярослава Осьмомисла й безталанного Івана Ростиславича
Берладника з галицьких, та Давида Ігоровича й Романа Мстиславича з волинських
князівств. Особливо помітною була на тлі загально-української політики
тих часів постать останнього князя. Бо й справді небуденною постаттю був
Роман Мстиславич, творець Галицько-Волинської Держави, якому тільки передчасна
смерть не дозволила відіграти ролі Володимира Великого чи Ярослава Мудрого.
З того, що знаємо про його життя й діяльність переконуємося, що він мав
усі дані для такої ролі.
Роман Мстиславич
Безустанна й кривава боротьба за київський стіл, що її добром і лихом,
війною та інтригами провадив Андрій Боголюбський, примусила Романового
батька Мстислава Ізяславича Відректися нарешті від Києва й обмежитися до
своєї володимирської отчини. Напередодні смерти умовився Мстислав з своїм
братом Ярославом у той спосіб, що Воло-димирщина мала залишитися в родині
Мстиславичів, а Луччина в родині Ярославичів. Вперве в українській історії
склалася поміж князями умова, що спіралася на «отчинній» ідеї наслідства,
яку узаконив відомий любецький сойм князів. В 1170 р. перейшла Володимирщина
в руки найстаршого Мстиславого сина Романа, що його матірю була польська
княжна, дочка Болєслава Кривощокого. Діточий і молодечий вік перебув Роман
на польських та німецьких дворах і це не осталося без впливу на його політичний
світогляд і пізнішу діяльність. В порівнянні з іншими українськими князями,
був Роман людиною західної культури й тим можна пояснити не одно з його
потягнень.
Ще як його батько був великим київським князем, випросили собі в нього
новгородці Романа на князя (1168), проти чого Андрій Боголюбський запротестував
війною. Він вислав свого сина на Київ і зруйнував його без пощади (1169
р.), але виперти Романа з Новгороду таки не зміг. Щойно смерть батька примусила
Романа вернути до Володимира.
Сама Володимирщина не вистарчала цьому енергійному володареві й ми вже
мали нагоду розповісти, як він у 1188 р. старався захопити Галичину, для
якої навіть визбувся Володимирщини. Але перша спроба не вдалася Романові.
Не кидаючи думки про Галичину, він звертає увагу на Київ, у якому княжив
його тесть Рюрик, Інтрига Всеволода Суздальського привела його до ворожнечі
з тестем і не допустила до того, щоби Роман попробував своїх сил на широкій,
загально-українській, політичній арені.
Колиж на прикінці 1198 чи початку 1199 р. вимерла в Галичині династія
Ростиславичів, Роман рішився у друге, але тепер уже з повним успіхом, заволодіти
Галичиною. Смерть Володимира Ярославича не заскочила його несподіванкою.
Забезпечившися допомогою польського князя Лєшка та угорського короля Андрія,
а там невтральністю Всеволода Суздальського й згодою німецького короля
Пилипа IV, міг Роман спокійно рушити на Галичину.
Правда, проти Романових посягань станули сини Ігоря Святославича, що
їх мати була сестрою останнього галицького князя. Вони звязалися союзом
з тестем Романа Рюриком Київським та Олеговичами. В самому Галичі сприяла
Ігоровичам партія бояр під проводом Володислава Кормильчича. Але Роман
зумів впору заволодіти Галичем й заприсягнувши галичан на вірність, піти
походом на Рюрика й прогнати його з Києва. Тут посадив він свого стрийного
брата Інгвара Луцького, а сам скористав з нагоди й придбав собі слави успішним
походом на половців. Ми вже оповідали, як витала Романа Київська Земля,
та які надії звязувала з його приходом до Києва. Але Роман, який добре
розумів безвиглядне положення «матері городів українських», мусів розчарувати
киян. Він вернувся до Галича, що в тогочасних умовах, один міг бути підставою
великодержавних задумів Романа.
Ми вже оповідали, як то по відході Романа до Галичини, тесть його Рюрик
навів на Київ половців (1203 р.) та як безпощадно його поруйнував. В тому
кроці Рюрика була напевне рука Всеволода Суздальського, що нібито заступаючись
за Рюриком, заставляє Романа привернути Рюрикови київський стіл. Правда,
Рюрик не покняжив в Києві довго. Роман скинув його й постриг у черці, в
на київському столі посадив Рюрикового сина Ростислава.
Княжучи в Галичі, Роман підіймає кілька успішних походів на половців
і тим задокументовує свою печаливість за цілість українських земель, що
опинилися в крузі його влади й політичного впливу. По правді, то він володів
усею Україною, кромі Чернигівщини, й недаром зве його літописець «самодержцем».
Титул, яким не наділив літопис нікого з дотогочасиих українських князів.
Забезпечившися від сходу, Роман лаштувався до остаточної розправи з
Всеволодом Суздальським, а тимчасом поширював границі Галицько-Волинської
Держави в західньому напрямі. Він відновив звязок Володимира Ярославича
з німецьким цісарем й увійшов у протипольський союз з хрестоносцями. Як
союзник німецького короля Пилипа Гогенштавфа, пішов Роман походом проти
польського князя Лєшка, через якого землі хотів перебитися до Саксонії.
Але при переправі через Вислу, під Завихостом, поляг Роман Мстиславич дня
19 червня 1205 р.
Роман Мстиславич в історичній традиції
Як усі великі діячі минулого, Роман Мстиславич прикував до себе не тільки
увагу сучасних і пізніших літописців, але стався героєм народньої традиції
та устної словесности. Галицько-волинський літописець називає Романа —
Великим, та дає йому виїмковий у нас титул «царя і самодержця всеї Руси».
Галицько-волинський літопис починається якраз посмертною похвалою Романа
Мстиславича, що йдучи слідами свого діда Мономаха, кидався на «поганих
як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодкль, переходив ворожі
землі як орел, а був хоробрий як тур». Так і видно, що в основу літописної
характеристики Романа лягла якась народня дума про його щасливі, протиполовецькі
походи.
Позатим вяжеться з іменем Романа традиція про його виїмкову ревність
для православя й неменче виїмкову жорстокість супроти поконаних ворогів-бояр,
яких він «видушував мов пчоли» та литовців, що він їх мав запрягати в плуги
— «орати Литвою».
Що до Романової ревности для православя й ворожости до католицизму,
то це ледви чи можливе в князя, що був сином польської княжни й виховався
на західньо-европейських, отже католицьких дворах. Правда, як союзник німецького
короля Пилипа, він станув по стороні тогочасної коаліції Гогенштавфів проти
папи Інокентія III (1198— 1216) що «мечем св. Петра» помагав Вельфам. Але
ця кампанія мала наскрізь політично-династичне підложжя й з католицтвом
чи православям не мала нічого спільного.
В рівній мірі неслушною, а що найменше переборщеною є традиція про виїмкову
жорстокість Романа. Про те, з якими симпатіями вітали Романа кияне та як
обожали його й любили володимирські бояри, ми переконуємося з автентичних
джерел. Що Роман не погладив по головці збунтовану проти себе мафію галицьких
бояр з Кормильчичами на чолі, трудно дивуватися. Вигнання з краю, це хіба
була надто лагідна кара для бунтівників. Тому то так православну ревність
як і жорстокість Романа треба скласти до архіву легенд, створених його
політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець
Вінкентій Кадлубек. Для політичних цілий він не лякався фальшувати історії
й дуже часто робив з білого чорне й навпаки.
Оскільки польські літописці віднеслися вороже до Романа, остільки прихильно
віднеслася до його памяти та імени устна словесність народу. Про князя
Романа та його родину збереглася ціла низка пісень, опрацьована вченими,
як Безсонов і Жданов з російських, та Костомарів, Антонович, Потебня й
Драгоманів з українських.
Особливо цікава веснянка «Воротар», що в ній виступають «люди князя,
Романа нашого пана», що везуть з собою «мизине дитятко у сріблі, у золоті,
на золотім кріслі». Це «мизине дитятко», що його по довгих пересправах
впускають виконавці веснянки у стережене ними місто, це сироти по князі
Романі, які з таким трудом добивалися й добилися наслідства по батькові.
Позатим у московській народній поезії заціліли сліди первісне українських
пісень про литовські напади на Романові землі та його жінку Рюриківну,
що він її постриг разом з батьком.
Значіння Романа
Як творець зєдиненої Галицько-волинської Держави, має Роман виїмкове
історичне значіння. «Політична злука двох ворожих собі українських країв,
Галичини й Володимириї, це епохальний факт в історії України — перше втілення
загально-української, державної ідеї проти панрусизму, що його, в міру
занепаду Києва, чим раз виразніше репрезентували суздальсько-московські
князі». (С. Томашівський.) В перших роках свого володіння на зєдиненому,
галицько-волинському престолі, Роман досяг того, що Всеволод Суздальський
мусів погодитися з його політичною перевагою на українському півдні, собі
залишаючи володіння над північно-східними землями й так би сказати «дорадний»
голос у справах української політики. В майбутньости бувби Роман не стерпів
і того «дорадного» голосу, а досяг повної незалежности створеного ним державного
організму. Нажаль коротке, бо тільки шестилітнє (1199—1205) володіння Романа
не змогло закріпити як слід його твору й забезпечити перед внутрішними
потрясеннями та зовнішими завірюхами. Залишив по собі Роман двох нелітних
синів — Данила й Василька, але ні вони ні їх мати, не могли
вхопити за керму держави, де підняла голову придавлена боярська анархія
та зовнішні вороги, що почали боротьбу за галицько-волинський стіл.
Боротьба за Романову спадщину
Від смерти Романа аж до половини 40-их рр. XII ст. не вгаває боротьба
за спадщину по ньому. Зворушені несподіваною смертю князя галичани присягли
вірність його ледви трьохлітньому синові Данилові, в якого імені
обняла владу Романова вдова. Вона звернулася за допомогою до угорського
короля, що й зїхався з нею в Сяноці. Там він «приняв Данила, як свого милого
сина», але зате зажадав від Романової деяких політичних концесій: м. і.
як опікун Романовичів починає він титулувати себе «королем Галичини й Володимрії»,
а Галич обсаджує мадярською залогою.
Рівночасно заметушилися князі Олеговичі й поєднавшися з Рюриком, що
кинув манастир, рушили походом на Галич. Але сили їх були невеликі, а противники
Романовичів серед бояр не вспіли ще зорганізуватися. «З соромом мусіли
вони завертати зпід Галича».
На другий рік Олеговичі зібрали куди більші сили: Святославичів чернигівських,
Ігоровичів новгородських, смоленських та київських князів, Чорних Клобуків,
половців, та поляків з Лєшком на чолі. Тепер підняла голову боярська мафія
у самому Галичі, Романова вдова побачила, що не вдержиться в Галичі й заки
наспів їй у допомогу угорський король, перейшла до Володимира Волинського.
Туди наспів угорський король і перемовив Лєшка, щоби залишив Романовичів
у спокою. Рівночасно закликав він на галицький стіл князя Ярослава Суздальського,
сина Всеволода. Володіння Ярослава мало бути тимчасове, поки не підростуть
Романовичі. Олеговичі й тим разом не добилися Галича. Вони переждали на
границі Волині, поки відійшов з своїми військами угорський король і щойно
тоді пішли в глиб Галичини.
Скористала з цього партія галицьких бояр, прихильних Ігоревичам. Поки
наспів до Галича Ярослав Суздальський та наблизилися Олеговичі, бояри закликали
до себе Володимира Ігоревича, що був у таборі Олеговичів. Володимир
вимкнувся з табору й за добу наспів з своїм полком до Галича, Літом 1206
р. засів Володимир Ігоревич на галицькому столі. Ярослав Суздальський та
Олеговичі завернули з нічим до дому.
Володимир Ігоревич
Засівши на галицькому столі, зрозумів Володимир, що нема йому на кого
покладатися, як тільки на своїх братів. Тому він віддав братові Романові
Звенигород,
а для Святослава рішив придбати Володимир. Він вислав до володимирців якогось
попа з домаганням — видати йому Романовичів і піддатися. Володимирці обурилися
таким домаганням, а навіть хотіли вбити посла. Але найшлися серед володимирських
бояр такі, що заступилися за послом і виявили деяку прихильність для Ігоревичів.
Злякалася їх Романова й втекла з дітьми в Польщу.
Вона подалася до колишнього противника Романа — Лєшка, що використав
момент і «пожалів сиріт», а навіть вставився за ними до угорського короля.
Залишивши Романову й менчого її сина Василька в себе, він вислав старшого
Данила з посольством на Угорщину. По словам літопису він закликав короля
Андрія піти на Галичину й вернути Романовичам їх отчину. Але до польсько-мадярського
походу на Галичину тепер не прийшло. Володимир Ігорович прочув небезпеку
й зацитькав грізних сусідів подарунками.
Міжусобиця поміж Ігоревичами
Тимчасом поміж самими Ігоревичами счинилася міжусобиця. Роман Ігоревич
Звенигородський виступив проти Володимира Галицького, а навіть перетягнув
на свій бік угорського короля. Підпоможений угорськими військами, Роман
побив Володимира й нагнав його з Галича. Скористав з цього братанич Романа
Мстиславича — Олександер Белзький, що при польській допомозі відібрав
від Ігоровичів Володимир Волинський. Володимирці самі створили ворота братаничеві
Романа Мстиславича, але скоро пожаліли того кроку. Приведені Олександром
поляки, кинулися грабити місто й тим підкопали симпатії володимирців до
Олександра.
Поляки забрали з собою Святослава Ігоровича, а на його місці посадили
Олександра. Та Олександрові не дали вороги засидітися на володимирському
столі. Князі Інгвар та Мстислав Ярославичі змовилися з Лєшком польським
й при його помочі відобрали Володимир. Правда, Олександер використав неприхильність
володимирських бояр до Ярославичів й відібрав від них Володимир, але й
тим разом не на довго. Тимчасом берестяни, навкучивши собі суматоху біля
володимирського стола, рішили відокремитися. Вони закликали до себе Романову
вдову з сином Васильком. Романова й Василько прибули на Берестейщину, але
потім увійшли в переговори з Олександром, що виміняв у них Берестейщину
за частину Белзько-Червенської волости. За кілька років Олександер
відібрав ті землі Василькові й дав йому невеличку Камінецьку волость, а
потім городи Тихомль і Перемиль у південній Волині. Тут вони просиділи
до 1214 р. не спускаючи з ока своєї володимирської отчини.
Галицька метушня
Роман Ігоревич, що прогнав свого брата Володимира й заволодів Галичем
при мадярській допомозі, дуже скоро настроїв проти себе галицьких бояр.
Вони підняли проти нього отверту ворохобню й навіть, на якийсь час, вигнали
його з Галича. Роман відбив собі Галич і помстився на ворохобниках, але
з метушні рішив скористати його «союзник» - угорський король Андрій. Він
вислав на Галич свого воєводу Бенедикта, що вхопив Романа й вивіз на Угорщину,
а місто обсадив мадярською залогою.
Мадярська інвазія
Нова мадярська інвазія далася галичанам дуже в знаки. Літописець підчеркує
жорстокість воєводи як «томителя бояр і міщан», та прирівнює його до антихриста.
Галичани почали оглядатися за способами добутися зпід мадярського ярма.
Зразу закликали до себе Мстислава Пересопницького, але він вибрався з дуже
малими силами й мусів завертати. Колиж рознеслася чутка, що Роман Ігоревич
утік з Мадярського полону. Галичани звернулися до нього й до Володимира,
та просили вибавити їх з мадярської неволі. Ігоревичі послухали й рушили
з великими силами на Галич. Бенедикт не посмів їм протиставитися й Ігоревичі
знову заволоділи Галичиною. Володимир сів у Галичі, Роман у Звенигороді,
а Святослав у Перемишлі. Невтральність Угорщини забезпечили собі Ігоревичі
дарунками.
Боротьба Ігоревичів з боярами
Галицькі бояри, що підчас двох мадярських окупацій зросли в силу, не
думали потурати Ігоровичам, яких вважали своїми ставлениками. Але й Ігоровичі
були за амбітні для того, щоби потурати боярам. Обостороннє подразнення
привело до безпримірно кривавої боротьби. Ігоревичі виждали нагоду й справили
боярам криваву лазню. Рівночасно в кількох містах вони вирізали біля 500
бояр, між ними й найбільш знатних та впливових. Багато бояр угікло з краю.
Майно побитих і втікачів Ігоровичі поконфіскували. Але цей крок не обійшовся
Ігоревичам. Бояри рішили відомстити й для цього видвигнули проти Ігоревичів
кандидатуру Романовичів. Вони вислали посольство на угорський двір, де
перебував Данило Романович. На чолі боярської делєгації стояв досьогочасний
ворог Романовичів — Володислав Кормильчич.
Делегація просила короля Андрія, щоби він відібрав Галичину від Ігоревичів
й посадив на галицькому столі Данила Романовича.
Король Андрій прийняв цю пропозицію «з великою любовю» й вислав значне
військо на Галич. З військом ішов галицько-володимирський «отчич» Данило.
Перший похід Данила на Галичину
Несподівано для Ігоревичів, стануло угорське військо під Перемишлем.
Володислав Кормильчич звернувся до перемиської залоги з промовою: «Чого
вагаєтеся братя? Чиж не Ігоревичі побили ваших батьків і братів, пограбили
ваше майно, ваших дочок повіддавали за ваших рабів, чиж не заволоки заволоділи
вашою батьківщиною? І ви тепер готові за них покладати свої голови?» Промова
мала повний успіх:
Перемишль створив ворота й видав у руки Володислава Кормильчича — князя
Святослава Ігоровича. З черги обложили угорські війська Звенигород. Але
«звенигородці завзято боролися» й облога затяглася. На щастя наспіли помічні
війська Романових бояр з Белза, полки Василька Романовича, Олександра Володимирського,
Інгвара Луцького та Мстислава Пересопницького. Не забарився з допомогою
і Лєшко польський. Роман Ігоревич мав тільки звенигородців та половецьку
орду. Він побачив, що оборона даремна й потайки втік зі Звенигороду. Думав
податися в Київ і придбати собі допомогу свого свояка Всеволода Святославича.
Але по дорозі, під Шумськом, Романа зловили чати противників. Щойно тепер
піддалися звенигородці.
Союзні війська посунули на Галич. Володимир не дожидав противників.
Утік з Галича й залишив місто без оборони.
Вокняження Данила
У вересні 1211 р. зайняли союзні війська Романовичів Галич і посадили
на його «золотокованому» столі девятилітнього Данила Романовича.
Рівночасно мстиві бояри викупили Ігоревичів з мадярської неволі й повісили
їх. За 500 боярських голов заплатили тепер Ігоревичі. Подія перша й одинока
в українській історії. Вона теж повисла загрозливою зморою над головами
Романовичів...
Данило, що мав тоді щойно девять літ від роду, хоч і проголошений галицьким
князем» не міг кермувати державними справами. Для цього приїхала до Галича
з Белза Романова вдова. Але тут вона зустрілася з несподіваною опозицією
боярства, що на те спровадило нелітнього князя з Угорщини, щоби правити
державою в його імени. Романова мусіла покинути Галич і звернутися з жалями
на бояр до угорського короля. Король Андрій зразу пішов походом на Галич
і приборкав боярську мафію, арештуючи головних провідників — Володислава,
Судислава та Пилипа. Та як тільки угорські війська вийшли з Галичини, бояри
знову підняли голову й нехтуючи Данила та його матір, закликали собі князя
Мстислава Пересопницького. Тоді вдова Романова вислала менчого сина Василька
до Белза, а сама з Данилом подалася на Угорщину.
Володислав Самозванець
На просьби Романової рушив король Андрій знову на Галичину, але смерть
його жінки Гертруди з руки мадярських баронів, примусила його завернути
з дороги. Рівночасно завернув з дороги і Мстислав Пересопницький, що його
бояри закликали на галицький стіл. Тоді вернув до Галичини Володислав
Кормильчич і проголосив себе галицьким князем.
Самозванство Кормильчича, було чимсь нечуваним у досьогочасній українській
історії й тому визвало проти себе справжню бурю. Пружиною, що рушила українських
князів проти самозванця, став тепер Мстислав Пересопницький, що зєднав
собі допомогу Лєшка польського й з Олександром Володимирським рушив на
Галич.
Війська князів і Володислава зустрілися на ріці Бібрці. Володислава
розбито, але взяти Галича не вдалося — князі вернулися з нічим до дому,
а Володислав до Галича.
Мадярсько-польська змова
Угорський король Андрій та польський князь Лєшко, що досі ніби «безкористовно»
заступалися за Романовичами, додумалися нарешті до того, щоби спекти свою
печеню при огні боротьби за галицький стіл. Згідно з плянами краківського
каштеляна Пакослава, Андрій і Лєшко мали заключити тісний союз, закріплений
подружжям Лєшкової дочки Сальомеї (вона мала тоді два роки) з молодшим
сином Андрія Кольоманом, що теж був тоді ще дитиною. Кольоман мав дістати
титул «короля Галичини», а Лєшко західньо-галицькі землі з Перемишлем.
Романовичам назначили союзники Володимирщину без Берестейщини й пізнішої
Холмщини, що їх мав Лєшко затримати для себе.
Проект Пакослава прийнято на зїзді Андрія й Лєшка, що відбувся 1214
р. на Спішу. Небаром відбулася комедія вінчання Сальомеї з Кольоманом,
а зимою з 1215 на 1216 р. відбулася коронація Кольомана короною, що її
прислав папа Інокентій III.
На Галичину рушило мадярське військо, що полонило Володислава-Самозванця
й вивезло на Угорщину. Він там і помер. На галицькому столі засів, формально,
маленький Кольоман, а дійсну владу над краєм обняв відомий уже нам воєвода
Бенедикт. Перемишль узяв собі Лєшко, а автор польсько-мадярської змови
Пакослав, дістав за труд — Любачівську волость. Олександер мусів покинути
призначену Романовичам Володимирщину.
На щастя, польсько-мадярський союз не продержався довго. Угорський король
дуже скоро розсварився з Лєшком і відібрав йому Посяння з Перемишлем. Рівночасно
підірвав собі Андрій грунт у Галичині, де почав насильну латинізацію церкви.
Одно й друге привело до того, що як писав Андрій в 1215 р. до папи «останніми
часами галицький народ не тільки відступив від свого короля (Кольомана),
але й зібравши військо, обляг галицький замок, де перебував наш син з невеликою
залогою».
Даремне кликав Андрій свого недавнього союзника, Лєшка, на поміч. Мусів
сам іти на Галичину й визволяти сина з облоги. Тимчасом і Лєшко не дармував.
Шукаючи, когоб то з князів напустити на мадяр, вибрав хороброго вояку Мстислава
Мстиславича з роду смоленських князів, що княжив у Новгороді.
Мстислав Удачний
На ширшу політичну арену виплив Мстислав Мстиславич при черговій кампанії
за київський стіл, по смерти Рюрика Ростиславича. Вже тоді мав славу неустрашеного
лицаря; новгородці прозвали його «Удачним» і готові були йти за ним в огонь
і воду, мовляв: «Куди ти, княже, очима глянеш, туди ми своїми головами
кинемо». Мстиславові не сиділося в Новгороді. Безустанні напасти суздальських
князів, та вроджена жадоба воєнних пригод, гнали його геть з Новгороду.
Манив його неспокійний український південь, а в першу чергу Галичина, де
нікому з претендентів не давали засиджуватися.
Допомігши Ростиславичам відвоювати Київ від ставлеників Всеволода Суздальського
(1215), Мстислав дістав, за труд, Торчеськ на Пороссю. Але й тут не перестав
снувати плинів про підбій Галичини. Тимчасом на його Новгород напав Ярослав
Всеволодич Суздальський і Мстислав мусів іти його обороняти. У славній
боротьбі над рікою Лисицею розгромив Мстислав суздальців, але в Новгороді
таки не залишився. Саме тоді наспіли до нього посли від Лєшка польського,
з закликом іти на Галичину.
Мстислав пішов не вагаючись, але під Галичем побачив, що сили його замалі
й завернув на Подніпрівя. Тут придбав собі союзників та поїхав попрощатися
з Новгородом і новгородцями. Весною 1219 р. поклонився новгородській Софії,
могилі свого батька й новгородцям, та пообіцявши їх не забувати, рушив
походом на Галичину. Галицькі бояри, пробували протиставити йому Романовичів,
але Мстислав випередив Данила й зайняв Галич.
Другий виступ Данила Романовича
Розрив поміж Андрієм і Лєшком краківським, розбуджує нові надії на Галич
у Данила, що тимчасом дійшов до 18 літ. Бажаючи створити собі випадну базу
на Волині, він не те, що не виступає проти Мстислава Удачного, але задружує
з ним та жениться з його дочкою. Запевнивши себе у Мстислава, Данило рішив
відібрати свою отчину від Лєшка краківського. Звязавшись з Олександром
Волзьким, пішов Данило походом на Лєшка (1219 р.) й відібрав від нього
Берестейщину та забужські волости. Лєшко, думаючи, що Данило зважився на
похід проти нього за відомом і тихою згодою Мстислава Удачного, забув зараз
усі кривди від Андрія й увійшов з ним у союз проти Мстислава. Нагло й несподівано
зявилися польеько-мадярські війська в Галичині. Здобувши Перемишль, рушили
вони на Галич, де тимчасом на просьбу Мстислава, засів молодий Данило Романович.
Сильний бій, яким Данило зустрів союзників, примусив їх звернути проти
Мстислава, що з невеликим військом станув на ріці Зубрі. Під великою перевагою
ворожих сил Мстислав мусів уступити з Галичини й зупинившись на Пониззю,
закликав туди Данила з Галича. Обдарувавши зятя за його відвагу й ярість,
Мстислав відпустив Данила до Володимира, а сам кинувся навести на мадярів
і поляків половецьку орду.
Тимчасом угорський воєвода Филя пішов на Володимир, але безуспішно.
Данило наслав на Лєшка своїх нових союзників — литовців, а Мстислав
зумів оборонити Володимир половецькими полками. Спроба Мстислава відібрати
мадярам Галич не вдалася. Мстислав завернув, але небаром прийшов знову
під Галич з полками східньо-українських князів та половців. Він розбив
угорську залогу, що вийшла проти нього й по короткій сутичці біля городських
воріт, зайняв Галич. Кольоман і Сальомея, разом з «гордим» Филею, що нахвалявся
«зайняти всю землю й висушити море», попали в руки Мстислава. З ними разом
дістався в неволю й провідник мадярської партії серед бояр — Судислав.
Мстислав не пожалів полонених. Більшість побив, а залишив при житті тільки
визначніших. Кольомана вислав до Торчеська. З подивугідною великодушністю
поставився Мстислав до Судислава. Не то, що подарував йому життя, але й
дав йому намісництво в Звенигороді. На клопіт собі й Романовичам... .
Угорський король зразу махнув рукою на дальшу боротьбу за Галичину й
увійшов з Мстиславом у переговори в справі свого сина Кольомана. Помирився
з Романовичами й Лєшко, а за цілу кампанію заплатив Олександер Белзький,
що зрадив був Мстислава й перейшов на польсько-мадярський бік.
Та вороги не спали. Вони бачили, як гарно укладалися взаємини Мстислава
й Романовичів, а разом з тим відживала державнотворча ідея їх батька Романа.
Покараний Романовичами за зраду Олександер Белзький, нашептав Мстиславові
в ухо, мовляв, Данило настає на його життя. Лицарський, але простодушний
Мстислав повірив і від того часу всі його виступи повні недовіря і ворожнечі
до свого найкращого й найщирішого союзника Данила. В 1222 р. заключив Мстислав
договір з угорським королем, що без інтриг проти Данила, був би для нас
цілком незрозумілий. За звільнення Кольомана й Сальомеї, зажадав Мстислав,
щоби Андрій відрікся усіх своїх претенсій до Галичини, але за те Мстислав
обіцяв одружити свою дочку з третім сином Андрія, теж Андрієм, і як зятеві
передати йому Галичину. Потім вибирався Мстислав двічі походом на Данила,
але він зумів відборонитися, а на зїзді в Перемилю переконав тестя про
безпідставність його підозрінь.
Тимчасом на політичному небосклоні східньої Европи зявилася неждано
чорна хмара татарщини. Зявилася несподівано й опанувавши в короткому
часі схід Европи, загрозила цілому культурному світові.
Татари
Споконвічне роєвище мандрівних народів — Азія — ригнуло тепер на Европу
новою хвилею півдиких, турко-монгольських племен, що їх наш літопис признав
дітьми пекла (Тартару) й прозвав «татарами»; зявилися на межах України,
що вже й так хилилася до упадку, роздерта княжими міжусобицями й безупинною
боротьбою з попередниками татар — печенігами, торками та половцями.
Монгольські племена середньої Азії почали свій завойовницький похід
від південнього Амуру. В XII ст. бачимо їх зєднаних під владою Бурджігенів,
що виводили свій рід від прародича турських племен — сірого вовка. Нащадок
цього роду Темуджін, покорив усі монгольсько-турецькі племена, та розбивши
сусідні держави турків-кераітів і алтайських найманів, уже в 1206 р. проголосив
себе, в старій турецькій столиці Каракорумі, незмінним володарем — джінгізханом.
З того часу починається нестримний похід монгольських орд на захід. Паде
держава тангутів, піддається північний Китай, Хіва, північна Персія й нарешті
східній Кіпчак і Кавказ. Щойно тут наштовхуються монголи на опір. Половці,
яси й черкеси, поєднавшися з кавказькими втікачами, станули на прю з непереможними
ордами Темуджіна. Але там, де не помагав меч, приходила до слова, негірша
від меча, татарська дипльоматія. Татарам удається порізнити союзників і
розгромити їх одинцем. Около 1222 р. прийшла черга на половців. В околиці
Подоння програли половці рішаючу битву з татарами. Згинув у ній найстарший
половецький хан Юрій Кончакович, наложив головою хан Данило Кобакович,
а старий тесть Мстислава Удачного, хан Котян, подався до Дніпра й кинувся
до українських князів за підмогою.
Зїзд князів
Мстислав Мстиславич, що мав серед українських князів велику повагу,
скликав їх на зїзд до Києва. Крім «старшин української землі» явилося тут
багато молодших князів, а між ними й Данило Романович. З виїмковою однозгідністю
вирішено на тому зїзді загальний, протитатарський похід, з неменчою солідарністю
станув до походу цвіт українського лицарства. Усталено збірне місце на
Хортиці, біля Дніпрових порогів. Відтіля рушив грандіозний похід на схід,
у степи. Були тут князі київські, чернигівські, смоленські й волинські.
На тисячу човнах припливли сюди через Дністер, Чорне море й Дніпровий лиман
«галицькі вигонці» з пониззя, зявилася й уся половецька орда. Не зявилися
тільки суздальські князі, що, нібито, запізнилися й завернули зпід Чернигова...
Даремне висилювалася татарська дипльоматія, щоби порізнити українських
князів з половцями. «Ми вашої землі не займали — говорили татарські посли
— ми прийшли, з божого допусту, на наших рабів конюхів половців, що й вам
чимало лиха натворили». Князі тямили, скільки лиха натворили їм половці,
але розуміли й те, що коли вони сьогодні дадуть пропасти половцям, то завтра
доведеться їм самим винести на собі весь натиск татарської навали. Татарських
послів побито й похід рушив далі в степи.
Бій над Калкою
Данило Романович пішов попереду головних сил і почав громити один татарський
загін за другим. Певність перемоги провожала українські полки аж до озівської
річки Калки. Щойно тут переконалися вони, що... ані воєнне мистецтво
тогочасної Европи, ані випробувана хоробрість і справність українських
військ не всилі подолати цілковито відмінної боєвої тактики татар. Заковані
в тяжкі, залізні «броні» українські лицарі, що здебільша воювали пішо й
звикли вирішувати бій чоловим наступом, зустрілися вперше над Калкою з
незліченою масою легкої кінноти, що наступала на них півколом, а в основу
свого успіху клала несподівані для противника маневри на крилах.
Було це дня 31 травня 1223 р. Захоплений успіхами Данила Мстислав Мстиславич,
не порозумівшися з усіми князями, взяв з собою кількох молодших князів
та половців, перейшов Калку й почав бій з татарами. Українські війська
станули посередині, половецька кіннота гарцювала по боках.
Принятим звичаєм, чолова лінія татар зразу заломилася й потягла за собою
наступаючі українські полки. А рівночасно бокові крила татарського півколя
заатакували половців з силою, якої вони не ждали. Нелюдський вереск татар
змішався з криком переляканих половців. Вони змішалися й проняті переполохом
кинулися тікати. Не видержав залізний мур українського лицарства й дуже
скоро змінився український наступ у безладний відворот. Даремне пробував
Мстислав
Київський зупинити втікачів створеною наборзі твердинею з походних
возів. Три дні утримався з неустрашеним лицарством проти татарської повені,
але вона його нарешті залила. Виманивши Мстислава підкупом з обозу, викосили
татари весь цвіт його лицарства. Решта татар кинулася в погоню за втікачами,
гнала їх аж до Дніпра й тут винищила багато при безпляновій переправі через
ріку. Літописець впевняє, що в катастрофі над Калкою пропало девять десятих
всього українського війська, в чому згинуло шістьох князів, а самих киян
пропало десять тисяч. «Сталася побіда над українськими князями, якої ще
не було»... кінчить своє звідомлення літописець. Деякі загони загналися
тоді в Переяславщину й понищили багато осель та вигубили чимало народу,
але головна татарська сила завернула назад. «Вернулися від Дніпра і, як
не знаємо відкіля їх Бог привів на наші грішні душі, так і не знаємо, куди
вони ділися» — наче з полегшею занотовує літописець. Смертельний жах, що
впав тоді на Україну скоро розвіявся, забулася Калка й життя вернулося
в старе русло княжих міжусобиць та боярських коромол. Україна забула про
татар, але вони не забули про Україну...
Лаштуючися до нового походу на підбій Европи, татари завернули на схід,
щоб поліквідувати всі огнища, які моглиб їм колись загрозити на задах.
Попустошивши Поволжа й Великий Булгар, вони пішли в Туркестан, щоби в 1236
р. знову загрозити Европі. Тимчасом (1227 р.) помер джінгіз-хан, а його
начальна влада над ордами припала його молодшому синові Огодаєві. Старшому
синові Батієві (Бату) доручено остаточно покорити Чорноморя. З Субутаєм
та іншими членами джінгіз-ханового роду, як Гуюк, Байдак і Менке, з 150
тисячною армією, рушили татари знову на захід. В 1236 р. знищили вони волжську
Болгарію, через рік підбили Мордву, а там Рязаньщину, Московське князівство,
Володимир над Клязмою, Суздаль, Ростов, Ярославль, Твер і Торжок, та зпід
Новгороду завернули на південь, де в землі вятичів здобули й вирізали Козельськ.
В 1238 доконали до решти половців й завернули на Кавказ, відкіля в 1239
р. пішли вже просто на українські землі. Тут погромили Переяславщину й
Чернигівщину та полюбувавшися Києвом, залишили собі його на черговий рік.
Українські князі, хоч і бачили, до чого йде, не міняли своєї внутрішної
політики й далі кривавилися в братовбивчій боротьбі за уділи.
Становище Мстислава Мстиславича
Як володар Галичини був Мстислав безвільною куклою в руках боярства.
Колиж Андрій угорський заручив свого сина Андрія з дочкою Мстислава, що
дав свому майбутньому зятеві Перемишль, бояри почали отверту боротьбу з
Мстиславом. Один з боярських проводирів на дворі Андрія в Перемишлі почав
підбивати королевича, щоби він пішов походом на Мстислава й забрав собі
Галич. І справді, на прикінці 1226 чи на початку 1227 р. королевич рушив
на Галич з помічними полками батька й Лєшка краківського.
Мстислав, хоч і скривдив Данила своїм договором з Андрієм угорським,
звернувся тепер до нього за допомогою й дістав її. Угорсько-польські війська
відбито і якби не Судислав, що намовив Мстислава не розбивати їх цілковито,
Галичина булаб уже тоді спекалася угорсько-польської опіки. Що гірше, той
сам Судислав намовив Мстислава не гніватися на королевича Андрія, одружити
з ним дочку й віддати йому Галичину. Мстислав послухав, дав королевичеві
Андрієві Галичину й залишивши за собою тільки Пониззя, пішов у свій степовий
Торчеськ. Данило, хоч як йому було це Мстиславове рішення неприємне, нічим
не виявив свого невдоволення й не перестав шанувати у Мстиславові свого
тестя і союзника. Відчув це Мстислав і сповідався перед Данилом: «Сину,
завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, що віддав чужинцеві. Це мене
Судислав підвів. Але коли буде на це божа воля, я ще піду походом, візьму
половців, а ти підеш з своїми полками. Ти візьмеш собі Галич, а я Пониззя»...
Але «божої волі» вже на це не було. Мстислав занедужав, постригся в
черці й у 1228 р. помер. Перед смертю висловив побажання побачитись з Данилом,
але один з галицьких бояр Гліб Зеремієвич не допустив до цього.
Смерть Мстислава зразу розвязала руки Данила, що як ми бачили, весь
час старався бути льояльним супроти свого тестя. Тепер уже був Данило безспірним
паном усієї Волині й міг узятися за повернення собі Галичини. Свому братові
Василькові віддав Данило Берестейщину, сам задержав Володимир. Коли ще
в 1225 р. вмірав Мстислав Пересопницький (Німий), то свою луцьку волость
і сина Івана доручив Данилові в опіку. Небаром помер Іван Мстиславич і
Луччина залишилася при Данилі. Правда, син Інгвара Луцького — Ярослав пробував
зайняти Луцьк, але безуспішно. Данило дав йому Перемиль, а всю Луччину
й Пересопницьку волость передав братові Василькові в заміну за Берестейщину,
що її прилучив до Володимирщини. Поза волинськими волостями Романовичів
залишилися тільки дрібні південні окраїни та частина Белзчини в руках неспокійного
Олександра.
До створеного ще за Мстислава союзу князів — київського, чернигівського
та галицького, ставився Данило доволі байдуже, поки той союз не виступив
проти нього в обороні пинських князів, що їм Данило відібрав захоплений
в 1227 р. Чорторийськ. Небаром той союз розбився. Михайло Чернигівський
почав зазіхати на Київ і Галичину з чого вийшла війна з Володимиром Рюриковичем
Київським. В звязку з тим Володимир задружив з Данилом, а Михайло з Ізяславом
Мстиславичем.
Рівночасно по смерти Лєшка краківського (1227 р.), що відіграв таку
велику ролю в досьогочасній галицько-волинській метушні, починається в
Польщі княжа міжусобиця. Користають з того сусіди, а між ними й українські
князі, що помагають ріжним польським князям добиватися краківського престола.
Данило задружив з братом Лєшка — Конрадом Мазовецьким й у 1229 р. помагаючи
йому, запустився в Польщу так глибоко, «як ніхто з українських князів,
крім Володимира Великого». З свого боку Конрад, не міг відмовити допомоги
Данилові.
В 1230 р. вибрався Судислав з військом на Пониззя. Скористав з цього
Данило й, не гаючись, пішов на Галич. Один Данилів полк зашахував Судислава,
решта війська облягла угорського королевича. Судислав, розбитий на Пониззю,
ледви проскочив до Галича, але це не врятувало ні його ні угорського королевича.
Мусіли піддатися й тікати на Угорщину. Тут зворохобили проти Данила старшого
королевича Белю. Він зявився під Галичем, але дуже скоро примусили його
галичани завернути з поворотом.
Куди грізнішими для Данила, аніж зовнішні вороги, були галицькі бояри.
В боротьбі Данила з королевичем, вони станули по його стороні тільки тому,
що за Данилом було все галицьке громадянство, але їхня прихильність була
нещира. Вони почали провокувати Данила образами, змовлялися на його життя
й нарешті висунули проти нього Олександра Волзького. Данило боронився як
міг. Братові Василькові доручив прогнати Олександра з Белза, що втік до
своїх однодумців у Перемишлі, а сам скликав галичан на віче й запитав громаду,
чи може на неї числити. «Ми вірні Богові й тобі!» — відповіли галичани.
Спіраючись на підтримку громади, прогнав Данило Олександра з Перемишля.
Олександер утік на Угорщину й тут настроїв старого короля Андрія на Данила.
В 1232 р. рушили мадярські війська на Галичину. Данила не було в краю.
Городські воєводи, що здебільша ворогували проти Данила, піддавали мадярам
один город за другим. Засівши в Галичині, пішли мадяри походом на Володимир,
але тимчасом Данило вернув до краю й розбив мадярів під Шумськом. З черги
поєднався з Олександром Белзьким і при допомозі Володимира Київського здобув
від мадяр Перемишль, та пішов на Галич. В Галичі зорганізувалися Данилові
прихильники під проводом боярина Доброслава. Вони вийшли йому назустріч
й допомогли відвоювати Галичину; сам Галич здався не зразу. Судислав вспів
перемовити на свій бік Олександра Волзького, але тимчасом помер у Галичі
королевич Андрій і Судислав мусів тікати з прихильниками на Угорщину. По
Олександрі гине тепер слух, але галицькі бояри не перестають «коромилити»
проти Данила. Коли тільки Данило рушив з Галича на підмогу Володимирові
Київському, бояри підняли бунт і змовившися з Михайлом Чернигівським, не
пустили Данила до Галича.
Було це в осени 1235 р. Данило доручив Василькові зібрати військо проти
повстанців, а сам подався на Угорщину. Тут він даремне старався забезпечитися
від мадярського втручування в галицькі справи. Новий король Беля не захотів
мати під своїм боком енергійного Данила й увійшов в переговори з Михайлом
Чернигівським.
Союз Данила з австрійським герцогом
Непримирне становище Белі примусило Данила оглянутися за іншим союзником.
В боротьбі німецького цісаря Фридриха II з австрійським герцогом Фридрихом
Войовничим, бачимо помічні війська Данила й Василька в обозі герцога. Це
злякало Белю. Він запросив до себе Данила й Василька та зобовязався не
піддержувати їхніх противників. Та хоч як Данило напружував усі сили, хоч
звязався з Литвою, перекупив половців, а від німецьких хрестоносців відвоював
Дорогичинську землю. Галича не вдалося йому відвоювати. Там засів Михайло
Чернигівський, а по його відході до Києва син його Ростислав; з ним перетяглася
війна Данила за Галич цілих літ десять. Випробувано в ній усіх засобів,
не покидуючись і мирними договорами. Після двох безуспішних походів Михайла
й Ростислава на Волинь та двох таких же походів Романовичів на Галич, Данило
признав Ростиславові Галич, залишивши собі Перемишль, але перемиря не тривало
довго. Ростислав відібрав Перемишль і війна почалася наново. Данило виждав
момент, коли Ростислав пішов проти Литви й рушив на Галич. Галичани кинулися
тоді до Данила, мов «пчоли до матки», а бояри, «хоча противні Данилові,
не могли вдержати міста» й, прикинувшися його прихильниками, вийшли йому
назустріч «з слізми в очах і з усміхненими обличчями, облизуючи собі губи
за пануванням, що втікло від них», як оповідає прихильний Данилові літописець.
Данило війшов у місто, в церкві Богородиці сів на престолі свого батька
й на знак перемоги заткнув свою хоругов на Німецьких воротах. Ростислав
утік на Угорщину, а бояри «припадаючи Данилові до ніг, просили в нього
ласки: «Завинили ми перед тобою, що приняли іншого князя». Данило помилував
ворохобників, а скориставши з того, що Михайло втік з Києва перед новою
татарською навалою, зайняв Київ і посадив у ньому свого воєводу Дмитра.
Небаром вернулися з Угорщини Михайло Чернигівський і Ростислав, та покорилися
перед Данилом. Данило дав Михайлові Київ, а Ростиславові Луцьк, але через
татарську небезпеку оба вони мусіли користати з гостинности Данила. Небаром
і Данилові прийшлося тікати з краю.
Друга поява татар на Україні
Пізною осінню 1240 р. вибрався татарський хан Бату на підбій держав
південно-східної Европи. Мав на приміті Україну, Польщу й нарешті Угорщину,
що дала захист розбитим половцям. З початком грудня станув Бату під Києвом.
Пройшовши замерзлий Дніпро, татари окружили місто з усіх боків. «Від рику
волів, реву верблюдів й іржання коней не було чути голосу в місті» занотовує
літописець. Але очевидна перевага напасників не злякала киян, що їм проводив
Данилів воєвода Дмитро. Бату уставив тяжкі обложні машини з боку Лядських
воріт.
Кількоднева праця машин зрушила стіни. Кияне кинулися обороняти пролім
і «треба було бачити, як ламалися списи, як розбивалися щити, як від стріл
померкло сонце» — пише літописець. Татари опанували пролім і змучені боротьбою
стали відпочивати. Скористали з того кияни і окопалися довкола Десятинної
церкви. До церкви збіглися жінки з дітьми й майном. Черговий наступ татар
привів до катастрофи. Укріплення довкола церкви впали, а сама церква, не
видержавши тягару народньої маси на своїх зводах, завалилася. Сталося це
6 грудня 1240 р. Впала будівля Володимира Великого, а з нею разом упала
й досьогочасна слава матері українських городів...
Татари спустошили Київ, багато людей перебили, багато забрали в полон;
воєвода Дмитро попав ранений у татарську неволю, але татари, в признанні
для його хоробрости, дарували йому життя й приняли до ханового двора. На
українських князів упав смертельний жах. Данило втік на Шлеськ, Михайло
з сином на Мазовше, Лев Данилович на Угорщину. Й нікому було боронити предківських
огнищ.
Розгромивши Київ, пішов Бату далі на південний захід. Під Колодяжином
уставив дванацять обложних машин, але взяти міста не зміг. Зате зайняв
Камянець на Случі й Ізяславль на Горині. В дальшому поході оперлися татарам
Данилів і Кремянець; Взято й страшно спліндровано Володимир Волинський,
де по словам літописця не залишилося ні живої душі, а церкви були завалені
трупами. Нарешті впав Галич «і багато огородів, що їм нема числа».
В лютому 1241 р. гуляли татари по Галичині, заганяючись на Польщу, Шлеськ
та Моравію. Головна сила перейшла тимчасом крізь «Руські Ворота» в Карпатах
на Угорщину. Тут вони поєдналися з другою кольоною татарських військ, що
прямувала на Угорщину з чорноморських степів крізь Роднянський провал на
Семигород. Коли татари перейшли на Угорщину, українські князі вернулися
до своїх волостей і, якби нічого не сталося, почали дальшу міжусобицю.
На Угорщині пробув Бату до 1242 р. й був би тут забарився довше, а може
й посунув далі на західню Европу, якби не смерть головного хана Огодая,
по якому надіявся Бату дістати головний ханат. Весною 1242 р. бачимо вже
Батія в поворотному поході через Галичину і Волинь. Татари спішилися й
тільки пліндрували землі по дорозі, але укріплених городів не брали. Завдяки
тому Данило втримався на Волині, Михайло в Києві а Ростислав у Чернигові.
Тут Ростислав не кидав далі думки про Галич. Правда, як тільки Данило
з Васильком рушили проти нього, Ростислав утік з Галича, а разом з ним
пішли неприхильні Данилові бояри та єпископ Артемій. Подібно придушив Данило
бунт перемишлян, яким проводив насланий Ростиславом рязанський князь Константин
та місцевий владика. Ростислав не дав за вигране й зорганізував ще один
похід проти Данила, але наштовхнувшися по дорозі на татар, що верталися
на схід, утік на Угорщину.
Боярська сваволя
За цілий час боротьби князів за Галич, справжня влада опинилася в руках
боярської верхівки. «Галицькі бояри — пише літописець — називали Данила
своїм князем, але самі держали всю землю. Доброслав Судич, попів унук,
розпаношився мов князь і грабив усю землю. Без волі князя він прийшов у
Бакоту й перейняв усе Пониззя. А Григорій Василевич хотів собі загорнути
все перемиське Підгіря. І була в землі велика метушня й грабіж від них.
Коли Данило дізнався про те, з великим жалем прислав свого стольника Якова
до Доброслава й сказав боярам: «Я вам князь, а ви мене не слухаєте, грабуєте
всю землю. Я тобі Доброславе заборонив приймати в службу чернигівських
бояр, а казав роздавати волости галицьким боярам, а коломийську сіль звелів
задержати для мене». Доброслав сказав на те: «Добре». Але тимчасом, коли
Яків сидів у нього, прийшов Лазар Домажирич і Івор Молибожич, два беззаконники
з роду смердів і поклонилися Доброславові до землі. Яків здивувався й запитав
— чого вони кланяються. «Я дав їм Коломию» — сказав Доброслав. Яків сказав:
«Якже ти міг, без княжого дозволу, дати їм Коломию? Чейже великі князі
мають Коломию на утримання дружинників, а ті не гідні мати й власної батьківщини.
Але Доброслав тільки засміявся й сказав: «Що маю на те сказати?» Не мав
«що на те сказати» й Данило, якому боярська сваволя виростала понад голову.
Тимчасом Ростислав, що втік перед татарами на Угорщину, вспів прихилити
до себе короля Белю, що не тільки одружив його з своєю дочкою, але й дав
йому велику військову допомогу. Під Перемишлем набрав Ростислав багато
селян і з ними зустрівся під Січницею з передовими полками Данила. Зразу
Ростислав переміг, але коли проти ньогоо рушив сам Данило, Ростислав утік
назад на Угорщину, щоби в 1245 р. виправитися з свіжими угорськими й польськими
військами проти Данила.
Бій під Ярославом
Почувши про новий похід Ростислава, Данило вислав частину війка з дворським
Андрієм під обложений Ярослав, а відтак пішов сам з повними силами і Васильком.
Прийшло до бою під Ярославом; блискуча перемога Данила раз на все закріпила
становище Романовичів, як неподільних володарів Галицько-Волинської Держави.
По словам літописця, Ростислав, ще заки виступив до бою, нахвалявся
перед своїми, що якби він побачив де Василька чи Данила, зараз би наскочив
на них: «Хочби з десятьми воями, а поїхав би на них!» Але Ростиславові
не суджено було перемогти. Для піддержання духа в рядах, він улаштував
перед битвою лицарський турнір. В двобою з якимсь Воршем упав під Ростиславом
кінь, він викрутив собі рамя й «це знамення було йому не на добро»... як
пророчить літописець. Зате куди краще «знамення» показалося військам Романовичів.
Коли вони підїхали до Сяну й позіскакували з коней, щоби одягти на себе
зброю, «налетіло хмарою багато вірлів та круків; вірли клекотіли й плавали
та кидалися в повітрі як ніколи передтим; і це знамення було добре».
Попереду Данилових полків виступили половці. Вони заскочили стада Ростиславового
війська без охорони, але не маючи на те приказу Данила, не рушили обозу
противника. За половцями посувалися полки Данила й Василька. Був тут теж
маленький Лев Данилович, під опікою хороброго боярина Василька. Почав бій
дворський Данила Андрій. Він вирвався попереду, натискаючи списами. «Зломилися
списи і був гук, як від грому. З обох боків упало багато людий з коней
і згинуло, багато теж було ранених від сильного удару списів». Вже почав
дворський знемагати, але Данило післав йому свіжий відділ на підмогу й
він не віддав позиції. Тимчасом поляки наперли на полк Василька, а мадяри,
з «гордим» Филею на чолі станули в запасі; Филя насміхався з військ Романовичів:
«Русь скорі до удару, але треба тільки витримати їх натиск, бо вони невитривалі
на довгу битву».
Недовго вдержався Филя в запасі. На нього наскочив сам Данило й примусив
до битви. Був момент, у якому Данило ледви вирвався з мадярських рук, але
він скоро добувся з небезпечного місця, й ударивши якогось мадяра списом,
збив його з коня й убив на місці. Маленький Лев теж зламав свого списа
об самого воєводу Филю. Данило впорядкував свій полк і натиснув на Филю
з силою, що її мадяри не витримали. Розбиті почали тікати, а Данило захопив
хоругов Филі й тутже роздер її надвоє. В погоні через глибокий яр Данилові
війська товкли мадярів без милосердя.
Негірше справився й Василько з поляками. Хоч вони нахвалювалися прогнати
українські війська «на великі броди», хоч як грімко співали «кірієелєйзон»,
то Василько розбив їх, а Данило міг, по своїй перемозі над мадярами, тільки
слідкувати за хоругвою Василька, що гнала за поляками.
Небаром поле опустіло. Герої дня — Данило і Василько пристанули на могилі
під містом й дивилися, як їхні війська кінчають ворогів. Привели до них
і самого Филю. А хоч як він тепер складався, Данило не витерпів і вбив
його власною рукою. Забагато бо лиха накоїв той мадяр українській землі.
Згинув теж «лихий ворохобник землі» боярин Володислав, що накладав з мадярами.
До півночі тривав ще гамір і суєтня на побоєвищі. Одні одних шукали.
Потім побідники вернулися до Холму.
Ярославська битва була останньою перемогою Романовичів у боротьбі за
цілість Галицько-Волинської Держави. Смерть «гордого» Филі стала символом
перемоги над зовнішнім ворогом так само, як смерть боярського ватажка Володислава
була осторогою для боярської тічні, що вже закінчила свою ролю.
Татарщина
Вернувшися з Угорщини, татари не відплили в азійські кочовища, але розбили
свої похідні шатра над долішною Волгою й відтіля рішили кермувати справами
покорених країв та народів. Нагнавши всім жаху й погрожуючи новими походами,
вони залякали своїх безпосередніх сусідів тим легче, що західня Европа
не мала ні сили ні належного розуміння, щоби протиставити себе монгольській
небезпеці. Европейські лицарі здобувалися на далекі й виснажні походи до
Святої Землі, але безпосередної небезпеки не розуміли.
Один з перших поклонився татарам суздальський князь Ярослав (1243 р.)
За ним потяглися «до татар по свою отчину» й інші московські князики; не
минула лиха доля й Михайла Чернигівського. Він вибрався в орду за «ярликом»,
тобто ханським потвердженням на чернигівському столі, але тут довелося
йому наложити головою. Татари зажадали, щоби він, на знак очищення від
лихих думок, пройшов поміж два вогні та щоби поклонився опікунчим духам
ханської рідні. Михайло відмовився й зате заплатив життям, разом з своїм
боярином Федором. Оба вони загинули під пястуками й чобітьми ханського
окруження...
Перемога під Ярославом запевнила Романовичам безспірне володіння над
галицько-волинськими землями й забезпечувала рішаючий вплив на загально-українську
політику. Данило обняв Галичину, Василько Волинь, але обі области були
обєднані в спільному державному організмі, що якийсь час не відчував навіть
прикрих наслідків татарської зверхности. Але прийшов і на Данила Романовича
час, коли він почув від татарського посла страшні слова: «Дай Галич!» Гордий
син великого Романа дуже скоро зрозумів, що спротив не здаться нінащо й
приведе нову руїну на край. «Данило дуже тим зажурився, бо не укріпив ще
своєї землі городами й порадившися з братом, сказав: «Не дам половини моєї
отчини, але піду сам до Батія».
26 жовтня 1245 р. виїхав Данило в Орду. По дорозі вступив до Видубицького
манастиря під Києвом і звелів відслужити Богослужбу за успіх своєї принижуючої
подорожі. В Орді стрінули Данила з особливою прихильністю. Правда, подали
йому напитися кумису, не зберегли від ріжних двірських церемоній, але пошанували
в ньому сміливого войовника й великого державника. Татарам імпонував такий
вазаль. Але татарські ввічливости не радували ні Данила ані не зводили
літописця. «Данило Романович — пише літописець — великий князь, що разом
з братом володів Києвом, Володимиром, Галичем й іншими землями, тепер навколішках,
називається холопом, що від цього вимагають дані, непевний життя, мусить
вислухувати погроз...» Та дарма. Три тижні гостював Данило у Батія й вернувся
додому з ханським потвердженням на Галичину. «Вернувся у свою землю, зустрів
його брат, удвох плакали над образою Данила, але ще більше раділи тим,
що вернув живий».
Очевидно, Данило не корився перед татарами щиро. Татарську доброзичливість
приняв як зневагу, закусив зуби й ждав тільки моменту, соли зможе випростатися
на весь ріст. Не тільки ждав його, але й усіми ;илами й засобами старався
його приспішити. Безпосереднє по свому Ювороті від татар почав Данило «будувати
городи проти безбожних татар» та шукати проти них союзників у західній
Европі. Рівночасно не вагався використовувати татарську протекцію над собою
там, де того вимагала потреба.
В першу чергу змінив своє відношення до Данила мадярський король Беля,
що зараз таки запропонував йому союз, закріплений подружжям королівської
дочки Константії з Львом Даниловичем. Ростислава Михайловича, що його дотепер
підтримував проти Данила, усунув Беля цілком з політичного овиду, давши
йому банство в Слявонії а потім у Мачві. Правда, Данило, не дуже тепер
і спішився на дружбу з Угорщиною, що воювала проти його австрійського союзника.
До остаточної згоди, то є подружжя Льва Даниловича з угорською королівною
й повороту мадярських бранців зпід Ярослава, прийшло щойно в 1247 р.
Звязки з папою
Підчас побуту Данила в Орді переїздив через Волинь до татар папський
лєгат Пляно Карпіні. В 1246 р. він гостював у Василька й старався приєднати
його до унії. Василько, при всій своїй привітности й гостинности для папського
посла, не відповів йому нічого обовязкового вимовляючися неприсутністю
Данила. Але проворний Карпіні подбаз про те, щоби зустрітися з Данилом
підчас його повороту з Орди й використати його пригноблення для своєї унійної
акції. Данило не відкинув пропозиції. Навпаки, роблячи папському лєгатові
надію на можливість прийняття унії української церкви з римським престолом,
сам думав про можливість загальноєвропейського хрестоносного походу проти
татар. І Данило і лєгат говорили двома ріжними мовами, але ні один і другий
не виключав можливости порозуміння, з очевидною користю для обох сторін.
Коли літом 1247 р. вертався Карпіні з Орди, він не забув відвідати Романовичів,
щоби довідатися, що його вступні переговори попали на пригожий грунт: Романовичі
вже почали з папою листуватись. Правда, те до чого змагав папа, не вповні
покривалося з тим, чого хотів Данило. Папа мав на приміті церковні справи,
в Данила була на першому плям політика; й тому так важко було їм порозумітися,
а потім так легко розійтися. В грамоті з 3 травня 1246 року писав папа,
що він приймає «руського короля» під покров св. Петра, а його ворогам загрожує
гнівом божим і своїм. Але про протитатарську інтервенцію західньо-европейських
держав не говорить ані та ані інша грамота папи. Не диво, що коли Карпіні,
вертаючись з Орди, відвідав Романовичів удруге (1247) то вони мали час
отрястися з рожевих сподівань, що їх звязували з папою. І тому мусів Карпіні
вжити свіжого запасу красомовства й аргументеції, щоби привести Романовичів
до нових звязків з папою.
І справді з 1247—8 рр. маємо знову цілу низку папських грамот до Романовичів,
що в них, крім церковних питань, порушені й політичні; в першу чергу справи
майбутньої боротьби з татарами. Але Данило дуже скоро зрозумів, що «меч
св. Петра», такий грізний в католицькій Европі, не спасе його перед азійською
небезпекою й тому знову закинув переписку з папою; відновив її щойно по
чотирьох роках, під впливом угорського короля. Тепер (1253) пробував папа
здобутися на рішучий крок у користь Данила й проголосив хрестоносний, протитатарський
похід, закликаючи до нього лицарів Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії.
Та заклик папи прогомонів без успіху. Ніхто й не ворухнувся.
Коронація Данила
Вже при перших спробах Данила звязатися з Римом, папа не полінувався
запропонувати йому королівської корони. Але Данило дуже довго відмовлявся
від тої почести. По перше, не привязував надзвичайної ваги до пустого титулу,
а по друге не хотів дразнити татар у пору, коли папа, разом з короною,
не міг йому дати воєнної допомоги. Але папа дивився на ті справи інакше
й вислав до Данила свого делєгата Опізона з короною. Довго їздив Опізон
за Данилом, поки його не намовив. Остаточно Данило приняв корону й коронувався
в пограничному Дорогочині (1253), але зробив це тихо й безголосно,
наче між іншими, підчас одного із своїх багатьох походів на ятвягів. Ждучи
на підмогу папи проти татар, Данило не спішився з запроваджуванням єдности
української церкви з римським престолом і це викликало обурення папи. В
грамоті з 1257 р. папа закидує Данилові недотримання умови й рівночасно
закликає католицьких володарів силою примусити Данила до унійної ревности.
Але цей заклик папи не мав більших успіхів, як йогож таки маніфест з 1253
р. про хрестоносний похід католицьких володарів проти татар. Як тоді, так
і тепер ніхто й пальцем не рушив, а Данило порвав остаточно з Римом.
Боротьба за наслідство по Бабенбергах
По союзникові Данила, австрійському герцогові Фридрихові II Войовничому,
що був останнім з роду Бабенбергів, залишилася одна тільи братаниця Гертруда.
Герцогство Австрії обняв її чоловік Герман. Та небаром Герман помер і австрійські
барони закликали на престіл чеського королевича Отокара, що проти нього
виступив угорський король Беля разом з королем Данилом. За ціну пограничних
австрійських земель, згодився Беля одружити Гертруду з сином Данила Романом
і допомогти йому здобути й удержати австрійський престіл.
Весною 1252 р. відбулося подружжя Романа з Гертрудою а рівночасно почалася
широко закроєна кампанія за австрійський престіл. Але угорсько-українська
коаліція не видержала проби. Беля, захопивши австрійське пограниччя, підпомагав
Романа Даниловича нещиро. Роман залишився майже сам у боротьбі з Отокаром
і, не хотячи піти з ним на угоду, був примушений тікати з обложеного Гімбурга.
Данило, занятий татарською небезпекою, не міг як слід підтримати сина й
на тому закінчилася його смілива спроба заволодіти австрійським престолом.
Далі Роман закинув думку не тільки про Австрію, але і про свою жінку Гертруду,
перейшов на Литву, одружився з дочкою князя Гліба Волковийського і так
зійшов з ширшого політичного обрію.
Люблинська земля
Помагаючи Конрадові Мазовецькому в його боротьбі з Болєславом Соромливим,
Данило загорнув собі Люблинську землю. Для оборони Люблина від заходу збудував
Данило славну люблинську вежу й іміцнив укріплення, але небаром віддав
усе добровільно за ціну добрих взаємин з Польщею. Маючи на оці татарську
небезпеку, Данило дорожив звязками з польськими князями. Вони не попсувалися
навіть у 1259 р. коли галицько-волинські князі, примушені татарами, пішли
з ними походом на Польщу.
Литва
Ще за Романа Мстиславича Великого почали непокоїти волинське пограниччя
литовські племена ятвягів. Але Роман приборкав їх скоро, та як ми знаємо
«орав Литвою». Та зараз по його смерти Литва знову підняла голову. Правда,
в 1219 р. заключено у Володимирі литовсько-українську згоду, але вона не
перешкаджала поодиноким, незорганізованим литовським племенам непокоїти
українські землі. Особливо докучали ятвяги й проти них мусів Данило організувати
союз з мазовецькими князями та орденом хрестоносців.
Коли у 30-их рр. XIII ст. литовський князь Мендовг зорганізував першу
литовську державу, Данило заключив з ним перемиря. За ціну вільної руки
в боротьбі з ятвагами, Данило підтримував до якогось часу державнотворчі
зусилля Мендовга. Але небаром побачив, що Мендовг виростає йому понад голову
й починає погрожувати Галицько-Волин-ській Державі як цілости. Тоді Данило
зірвав союз з Мендовгом і звя-завшися з деякими литовськими племенами,
що не визнавали Мендовга, та з хрестоносцями, почав з ним боротьбу. Боротьба
тривала недовго і обмежилася до кількох походів Данила на т. зв. Чорну
Русь і, відстрашивши Мендовга від посягань на українскі землі, закінчилася
в 1254 р. новим українсько-литовським перемирям. Тоді то Роман Данилович
дістав волости на Білій Руси, а Шварно Данилович заручився з дочкою Мендовга.
Межі держави Романовичів поширилися тепер далеко на захід і північ, Литва
почала входити в круг українського, культурно-політичного впливу.
Проглянув це Мендовг, відібрав Романові його білоруські волости а відтак
аж до смерти не перестав непокоїти українських земель. В боротьбі з Мендовгом
гине (1256 р.) кандидат на австрійський престіл Роман Данилович.
«Татарські люди»
Вернувши (1246 р.) від Орди, Данило не кидав ні на хвилю думки про остаточну
розправу з татарською язвою. Поки міг подумати про отверту боротьбу з татарами,
Данило взявся в першу чергу знищити т. зв. «татарських людий», себто українські
громади, що виломилися зпід княжої влади й піддалися під безпосередню татарську
зверхність. Перед у тому «татарофільському» русі вели т. зв. болоховці,
українське племя з деякою приміткою турської (чорно-клобуцької) крови,
що жило у верхньому байсейні Случі, Горині й Бога, на східньому пограниччю
Волині. Болоховці, хоч і займалися хліборобством, всеж таки мали в свойому
побуті чимало кочівницьких признак, заєдно бунтувалися проти князів, підпомагали
опозицію проти них, а як тільки зявилися на Україні татари, перейшли на
їх бік. Вони, як каже літописець «сіяли для татар просо й пшеницю» і не
визнавали Данила за свого зверхника. Під погубним впливом болоховців оставали
деякі чисто-українські громади на Київщині та Поділлю, що теж воліли платити
дань азійським наїздникам, аніж коритися рідній владі й нести на собі обовязки
оборони краю перед ворогом. Не диво, що проти них звернувся Данило й почав
їх безпощадно винищувати. Він ходив кількома походами проти болоховців
й інших «татарських людий», палив їх села, «розкопував їхні греблі» й забирав
у неволю й взагалі поводився з ними, як з ворогами і зрадниками ріднього
краю.
Не могло це подобатися татарам і вони почали війну з Данилом. Тогочасний
ватажок татарської орди Куремса ходив кількома наворотами на Волинь
і Поділля, але не міг багато вдіяти. Тоді на його місце прийшов до Орди
Бурундай (1259 р.), що рішив, не вступаючи з Романовичами в отверту
війну, звязати їхні сили. Виправляючись на Литву, Бурундай закликав з собою
Романовичів, як своїх «мирників». Данило вислав Василька, що мусів помагати
татарам громити своїх союзників... Зчерги виступив Бурундай проти Польщі
й станувши на волинській межі, післав по Романовичів. Данило знову не поїхав,
але вислав Василька і свого сина Льва. Бурундай зустрів їх криком і лайкою
та зажадав, щоби вони понищили укріплення, що їх поставили «проти безбожних
татар». Князі, не бачучи виходу, розкинули укріплення Кремянця, Луцька,
Данилова, Стожка й наймолодшого Львова. По дорозі розкинув Бурундай укріплення
Володимира Волинського та підступив під Холм. Місто було міцно укріплене
й не піддалося. Татари пішли в Польщу й дуже її понищили.
В той спосіб Бурундай, ніби й не воюючи з Романовичами, досяг свого:
мрія Данила про остаточну розправу з татарами розвіялася. Надії на папу
й західньо-европейську допомогу пропали, а одиноке проти-татарське забороло
— городи, що їх тільки Данило набудував, лежали, тепер у румовищах. Не
пережив цього великий князь, захворів і 1264 р. помер у Холмі, де його
й поховали.
Характеристика короля Данила Романовича
«Цей князь — пише літописець — був князь добрий, хоробрий і мудрий;
збудував багато городів і храмів та прибрав їх ріжними окрасами. Головно
ж вславився своїм братолюбям з Васильком. Був другим по Соломоні»...
Український історик Микола Костомарів характеризує Данила словами:
«Доля цього князя мала в собі щось трагічного. Досяг він багато такого,
чого не досяг ніодин з українських князів, та ще серед такого напруження,
що інший не переніс би. Майже вся Україна, весь край заселений українським
племенем, опинився під його владою. Але не встигнувши визволитися зпід
татарського ярма, Данило не залишив запоруки самостійности своїй державі
на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій
своїй діяльности, Данило, завсіди відважний, неустрашимий, великодушний
і добрий, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо
ні сліду хитрощів, навіть тих, що їх уживає людина, аби недати себе обдурити.
Цей князь був повною протилежністю хитрих князів Московщини, що від батьків
переняли політику хитрощів та насильств і звикли не розбіратися в засобах
для досягнення мети. Постать Данила так і залишилася благородною, найбільш
симпатичною постатю в цілій історії княжої України».
Лицарськість, витривалість, ріжносторонність і рухливість признає Данилові
й Михайло Грушевський, що нарівні з Костомаровим, закидує йому брак
політичного хисту: «Його дипльоматія була безладна, його політика проти
татар короткозора, непевна й доривочна».
Зате Степан Томашівський бачить у Данилі «одну з найіделістичніших
постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний,
а при тому енергійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською
анархією й спровадив громадянство на шлях нормального, громадського розвитку.
Невдачі не зменшують його вартости, бо приходилося йому працювати в надзвичайно
трудних умовах, куди трудніших, як мав їх його батько»...
В сузірі великих, опікунчих духів княжої України, поруч Святослава Завойовника,
Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха й Романа Мстиславича,
був король Данило Романович рівнорядною величиною, дарма, що високо трагічною,
бо... останньою.
