ПИСЬМЕНСТВО XVII—XVIII СТ.

Видання острожської Біблії (1581), як теж культурна праця «острожського гуртка» вчених та письменників, стали угольним каменем українського літературного руху двох чергових століть. «Від тієї дати почавши, наше письменство виходить з рямців припадковости й набірає характеру пляномірної й систематичної праці, овіяної ідеєю поступу, визволення, та боротьби за національні ідеали під формою релігійних інтересів» (С. Єфремов).

В атмосфері цієї боротьби повстає ціла низка полемічних та наукових творів з обсягу мови та історії ріднього краю, промощуючи рівночасно дорогу свіжим паростям гарного письменства — драмі та поезії.
 

Полємічне письменство

Церковна унія, накинута українському народові й підтримувана «згори», викликала не тільки збройні але й словні протести. Вона м. і. покликала до життя цілу вітку полємічного письменства, що в деяких своїх памятниках підіймається до дуже високого рівня політичної публіцистики. Бож не сама православна церква була загрожена унією. Загроза постепенної польонізації нависла рівночасно й над українською нацією. Тому й недиво, що хто ставав до оборони православної церкви, був рівночасно оборонцем української націенальности перед заладою. Так ставили питання сучасники, так на нього слід дивитися й сьогодня.

Започатковує наше полємічне письменство безіменне «Посланіє до латин із їх же книг» (1582) а за ним ідуть усе нові й нові. «Ключ царства небесного» ректора острожської академії Герасима Смотрицького, що вийшов 1587 р. у Львові; «О єдиной істиной православной вірі» (1588) Василя Суразького, та інші.

У відповідь на книгу Петра Скарги про берестейський собор, появляється ціла низка реплік. В 1597 р. появляється протокол берестейського собору п. з. «Ектезіс» та подробичне обговорення ухвал того собору, написане Христофом Філялєтом п. з. «Апокризіс або отоповідь на книжки о соборі берестейском». Під псевдонімом Філялєта укривався тут мабуть, близький до гуртка острожських книжників шляхтич Мартин Броневський, що проти наступу Петра Скарги «викотив тяжку артилєрію історичних та льогічних аргументів». Це один з найгрунтовніших творів того часу, що вдостоївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніятів.

Великої популярности в боротьбі з унією досяг невідомий нам близше «Клирик церкви Острожської» своїми двома отвертими відповідями на листи «велебного отця Іпатія» (1598 і 1599), писані до князя Константина Острожського в справі унії. Листи ці, це вже не богословські трактати, а справжня талановита публіцистика проти «бурхливої й вихруватої згоди», як окреслює їх автор унію. «Ви росварили світ — каже Клирик уніятам — потурбували людей, висушили в них взаїмну любов, розєднали батьків з дітьми, розярили брата на брата, поставили одного проти другого, розпорошили братерство, прогнали приязнь і завели розярення»...

Неменчої популярности зажив і памфлет Клирика про фльорентійський собор (1598) часто потім використовуваний православними як «історичне» джерело.

Дехто бачив поза криптонімом «Клирика» — Мелетія Смотрицького (1578—1633) що крім острожської академії побував у світі, а навіть вчився в єзуїтських школах. Куліш зве його «одною з найзамітніших постатей нашої історії». В 1610 р. видав він, під псевдонімом Теофіля Ортольога «Тренос або Плач» України над дітьми-відступниками, що покинули нещасну матір, церкву православну на сором, ганьбу й поневірку». Книжка написана поетично й зі справжнім надхненням, викликала підйом захоплення серед своїх і громи обурення з боку противників. «З віку ще ніхто з єретиків не нападав на святий престіл так злосливо: кожне слово тут язва, кожна думка — отрута, тим гірша, що автор розпустив її в красі стилю, як у солодкій воді», — писав про «Тренос» Яків Суша. Книжку конфіскували й палили, за автором шукали й готові були покарати його за «єресь» хочби смертю. Й не диво. Написана з талантом, знанням і щирим обуренням на запроданців та глибоким зворушенням на вид лихоліття рідного краю, вона в рівній мірі захоплювала як обурювала й тому була небезпечна.

«Мої руки в кайданах, на шиї ярмо, на ногах заліза, ланцюг довкола стану, обоюдний меч над головою, під ногами безодня, звідусіль плач та острах та гонитва люта» — плаче українська церква, не церква, а сама Україна, устами Смотрицького.

«Народи всього світу збірайтеся й послухайте моєї мови. Довідайтеся чим я була і великим дивом дивуйтеся. Нині глум людям — була я прекрасна, мов зірниця на сході, мов місяць гарна, одиначка в неньки моєї, чиста мов голубка, людям і янголам навдивовижу».

Алеж... «породила я діток, згодувала їх і до розуму довела, а вони мене відцуралися, за сором і ганьбу мені стали...»

Такий був той «плач» Мелетія Смотрицького над горем рідної церкви й батьківщини, та як мусіла заплакати Україна, коли письменник, що так щиро й жагуче виплакав матірні болі, дуже скоро й сам «отцурався матері нещасної і став їй за сором і ганьбу»...

Охоловши з молодечого запалу й обурення, Смотрицький якийсь час працював науково («Славянская граматика»), але 1619 р., вже будучи полоцьким архиєпископом, одною рукою писав ще статті проти унії, а другою накладав з уніятами, поки в 1623 р. в книзі «Апольогія» не вирікся своєї минувшини та явно приступив до унії. Тут йому довелося станути до бою не тільки з усіми православними полємістами, але і з самим собою, лаючи останніми словами автора «Треносу» вкритого пд псевдонімом Теофіля Ортольога...

До писань, що гідно й успішно ставали на оборону «віри й нації руської» належить теж «Пересторога православним христіянам», написана в перших роках XVII ст. львівським братчиком Юрієм Рогатинцем, «Пересторога», зложена з двох частин — історичної й полємічно-публіцистичної, вийшла своїм змістом далеко поза рямці обрядового спору й підкреслювала не тільки стан занепаду українського народу, але пробувала зглибити його сутєві причини. Рогатинець вміняє це в прогріх предкам, що вони дбали тільки про церкви та манастирі, а не про школи, головнож «посполиті». Колиж нарешті народ спромігся з останнього, зорганізувався в брацтва та спільними силами двигнув шкільництво з занепаду, коли «люди вчені почали в церкві показуватися й книги друковані почали множитися», тоді прийшла унія, що знищила всю ту працю в зародку. Рогатинець виступає проти унії як проти кости незгоди кинутої в народ й закликає читачів єднатися під крилами предківської церкви.

«Пересторога» не попала в друк, але це не перешкодило її популярности й не підірвало впливу, що вона його мала на сучасників. Переконувала їх історична частина «Перестороги» а захоплювала справді літературна форма й ядерність викладу. Тимто «Пересторога» кромі своєї практичної ваги для сучасників, має ще й цінність першорядного літературного памятника.

Сам Рогатинець, цікавий як представник Львівської Руси, що не обмежувався до боротьби пером; він заступався за справи православної церкви особисто, а навіть в 1592 р. відбув публичну диспуту з виленськими єзуїтами. Про те, яке становище займав Рогатинець серед Львівської Руси свідчить лист молдавського воєводи до львівських братчиків, мовляв вони мають Красовського за Бога а Рогатинця за пророка... Один з уніятських полємістів Касіян Сакович написав був у своїй брошурі з 1620 р. що у Львові стоїть на перешкоді унії «секта рогатинців»...

Про Івана Вишенського (1550—1620), як непохитного представника українського консерватизму в усіх ділянках культурно-духового життя, ми вже згадували. Тут тільки підкреслимо його виїмкове становище на тлі тогочасної полемічної літератури й боротьби з унією взагалі.

Хоча він був до самозабуття невтомний в писанню, то з безлічі його полемічних творів, отвертих і приватних листів, попало в друк за його життя тільки «Посланіє благочестивому княжати Василію Острожському» («Книжиця» 1598) але, подібно як і іншим його сучасникам, це не шкодило популярности його писань та киданих в народ гасел. Не надто освічений, не дуже то й вишколений в діялєктиці, надолужував Вишенський ті недостачі непохитною вірою в слушність своїх думок як теж незрівняною палкістю вислову. Нехтуючи сухими трактатами, він обмежився до «посланій» тобто листів звернутих до ріжних осіб а то й зовсім не адресованих, мовляв «до всіх взагалі, в польській землі живучих».

Сам аскет, він не переставав почувати себе громадянином, що турбується так добре занепадом моралі й церковного життя, як і злиднями та кривдами простолюддя. В його обороні картає Вишенський своїх таки панів та духовних єрархів. Він бачить рятунок для краю не в панах і не в духовних єрархах, а в «хлопах» та міщанах, згуртованих у церковних брацтвах. Голосючи рівність поміж людьми, мовляв всі створені з однакового тіла й кости, Вишенський рівночасно громить відступників батьківської віри й нації, що їх повинен би сам Бог викорінити. Бачучи, що найбільше відступників дає інтелігентська верхівка, Вишенський бунтується проти «Аристотеля, Плятона й фільософів мудрих», проти «єзуїтських колеумів», проти «комедій і машкар», як розсадників окатоличення й польонізації. Як консерватист з глибокого переконання, він противиться вживанню народньої мови до богослужби, але дає їй зате просторе місце в літературі та науці. «В особі Вишенського — каже Іван Франко — жила немов непідкупна совість українського народу, якої голос, непідкрашений і різкий, дуже часто немилий, деколи занадто строгий, але все був щирий і в основі своїй правдивий».

«Навчився я — каже Вишенський про себе — від Христа істини, без похлібства: брехню брехнею, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, чорта чортом називати».

Як аскет-правдомовець, лицар топтаних ідеалів, як громадянин і патріот станув Вишенський в перших рядах тогочасного фронту за «віру й націю», здобув собі популярність і вплив сучасників, а його память в грядучих поколінь увіковічнив І. Франко в поемі «Іван Вишенський».

По буйному розцвіті нашого полємічного письменства на прикінці XV І й початку XVII ст., що винесло на поверхню культурно-національного життя такі імена, як Клирика Острожського, Мартина Броневського, Мелетія Смотрицького, Юрія Рогатинця та Івана Вишенського, прийшов занепад в розумінню ширини питань, що їх розгортали перед собою епігони перших полємістів. Писання Й. Борецького, Петра Могили, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Йоанікія Галятовського, Степана Яворського, Дмитра Туптала та інших, обмежуються вже до самих тільки богословських тонкостей. Боротьба за справи суспільної, загально-національної ваги перейшла вже тоді в інші руки й покотилася по іншій площині, аніж та, на якій витримувала їх полеміка книжників та богословів. Там, де порушувані колись полємістами питання вирішувано мечем і кровю, забракло зацікавлення для паперової боротьби тим більше, що й сама вона, насторожена абстракціями академічного теоретизування відсунулася була від життя в глибину чернечих келій та владичих кабінетів. Роля, яку доля призначила українській полєміці в боротьбі «за права віри й нації руської», була скінчена.

Боролися на всі лади з унією православні, не засипляли діла й уніяти. Головною їх підпорою був талановитий письменник-полєміст, уніятський митрополит Іпатій Потій (1541—1613). Магнат з походження, сенатор Речі Посполитої, постригся в черці головно з намови князя Острожського, що бачив у ньому людину провидіння для православної церкви. Та замісць стати реформатором і оборонцем православя, Потій перейшов на унію й став найзавзятішим і найгрізнішим, бо освіченим і талановитим, противником православної церкви. Ще в 1595 р. видав Потій у Вильні книжку «Унія альбо виклад преднейших артикулов ку зодноченю греков с костелом римским належащих». Рік згодом стає Потій в обороні Григоріянського календаря в брошурі «Календар римскій новий», й нарешті по берестейському соборі він видає переклад книжки Петра Скарги «Про єдність Господньої церкви» та власне «Справедливоє описанє поступку і справи синоду берестейского» (1597). Позатим він невтомно реагує на всі наскоки православних полємістів і з невичерпаною енергією проповідує ідею зєдинення православної церкви з римським престолом. («Гармонія або согласіє віри», 1599)

Як аристократ з походження й вихованець західньо-европейської культури, Потій стоїть непохитно на становищі найвищого авторитету церкви й тому гіршиться пануючим у православній церкві демократизмом, мовляв «люд простий, ремесний, которий покинувши ремесло своє (дратву, ножиці й шило)» вмішується в церковні справи. В полєміці Потій гострий і неперебірчивий у словах, своїх противників трактує з висоти свого аристократичного походження й сенаторського крісла. Алеж в «його розхрістаному стилю й нестриманности і навіть у самих переборщеннях почувається всеж енергічна рука, могутня індивідуальність, свідома себе сила» (С. Єфремов). Нарешті і його мова і стиль не позбавлені «високих прикмет літературної творчости» що й ставить його на чоло уніятських полємістів взагалі, куди вище таких його однодумців, як митрополит Венямин Рутський або Касіян Сакович.

Перший з них здобув собі історичне імя, як реформатор василіянського чину та як автор меморіялу до папського престолу, в якому він заступається не тільки за своїми однодумцями-уніятами, але й за всім українським народом, виставленим на утиски й зловживання польського уряду, й душехватства латинського духовенства.

Другий з них — Касіян Сакович, перший ректор братської школи в Києві й автор чи редактор відомих віршів на похорон гетьмана Сагайдачного, подібно, як Смотрицький, відцурався православя, й вступивши до єзуїтського манастиря в Кракові стріляв відтіля памфлетами на православя та його приклонників.
 

Драматичне письменство

Драматичне письменство не виросло самочинно з українського грунту; його перші зразки були перещеплені до нас з Заходу, що теж призабувши на клясичну, греко-римську драматичну спадщину, почав творити свої «містерії», «моралі» та «міраклі» на маргінесі христіянської богослужби. Там, де латинський.текст або сама суть богослужби була незрозуміла для ширших мас, старалися пояснювати й унагляднювати представлюванням Христових страстей, епізодів з життя Богородиці й святих, всяких чуд і моральних научувань, переведених на моно- й діяльоги, та обєднаних спільною композицією драматичної акції. Надхненням для тої драматичної творчости була церква, а її прибіжищем, тісно з церквою звязана школа. Шкільною драмою, твореною на канві богословських тем, послугувалися не тільки католики але й протестанти, та найбільших успіхів у тій ділянці духової культури досягли єзуїти. Вони то виставляли свої довжелезні драми-містерії та міраклі, а щоб бува слухачі не поснули, в антрактах додавали «інтерлюдії» та «інтермедії» з побутовими сценками та сміховинками з реального життя. Так з простого зацікавлення новинкою, як теж для протиділання ворожим впливам на українську культуру, українці переймають від єзуїтів тип шкільної драми, разом з її «інтермедіями» та «інтерлюдіями».

Вже Іван Вишенський, що лякався усяких новинок, нарікає на київських духовників, мовляв вони «трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строять та грають». Але нової хвилі Вишенський таки не спинив у ході. Живі змістом і загально приступні, своєю народньою мовою, інтермедії найшли в нас пригожий грунт для розвитку й поширення. Започатковує рух Галичина, а в ній Львів. Як це не дивно, але батьком нашої інтермедії став католицький священик Яків Гаватович (1598—1679), що свою пасійну драму п. з. «Трагедія або візерунок смерти пресвітлого Івана Хрестителя», виставлену в 1619 р. на ярмарку в Камінці Струмиловій, уріжноманітнив двома народніми інтермедіями, про школяра, що продав кота в мішку, та про хитрого Дениса, який зїв пиріг на очах трьох претендентів на нього тому, що йому приснився найкращий сон. Драма була виставлена по польськи, але інтермедії були українські. В черзі перших українських драм слід згадати «Трагедію Хрістос Пасхон», львівського печатника Андрія Скульського (1630 р.) та «Розмишленія о муці Христа Спасителя нашого, при тому весела радість з триумфального єго Воскресенія», написана львівським черцем Йоанікієм Волковичем (1631 р.). Сюди належать і безіменні драми «Містерія страстей Христових» та «Слово о збудуванню пекла», що їх виставляли учні брацької школи у Львові. Особливо цікава своєю композицією й віршованим складом, що нагадує подекуди козацькі думи, остання драма.

В міру того, як Київ, з своєю могилянською колегією почав вибиватися на чоло українського, культурно-національного руху, починає й тут розцвітати й драматична творчість. Драми складають тут учителі поетики, а виставляють їх «спудеї» перед всіми учнями колегії та запрошеними гістьми.

Одною з перших драм, створених на київському грунті, була «Трагедія про Йосифа прекрасного», виставлена в 1630-их роках. Далі пішли такі речі, як «Олексій чоловік божий» (1673 р.), «Дійствія на страсти Христові», «Царство натури людської» (1698 р.), «Мудрость предвічная» (1703 р.) та інші. Писані вони з обовязку, ніби професіоналістами, без таланту й захоплення, до тогож особливим «академічним язичієм», вони не викликали вражіння на глядачах і поза академічні мури не вийшли. Поза академією процвітали не ті важкі й абстрактні «драми», але деклямації та «діяльоги», що їх складали й виголошували самі студенти; в народній мові порушували вони справи й питання, які турбували глядачів, байдужих для тонкостей офіціяльної, академічної драми.

Алеж не самі учителі й учні київської академії займалися фабрикацією драм та інтермедій. Пробували сил на цьому полі й люди зпоза академічних кругів.

Такий прим. Данило Туптало, відомий під іменем св. Димитрія Ростовського (1651—1709 р.) залишив по собі кілька драм, що хоч виставлювані в Ростові для московської публики, мусіли бути пристосовані до неї як мовою так обстановкою, все таки, як каже Єфремов, не загубили свого первісного, українського кольориту. Драми Туптала, «не зважаючи на сильно вцерковлену мову, стають ближче до житя й зародками психольогічної аналізи. Симпатична й гуманна вдача самого автора відбились на цих творах виразним елєментом людяности й спочуття до людини, а також щирістю й безпосередністю настрою, тобто рисами, що вирізняють індивідуальний твір з гущі безіменної шкільної драми».

Дальшим ступнем у розвитку української драми була творчість єромонаха Семена Полоцького (1629— 1680 р.), що залишив по собі дві комедії: «О Навуходоносорі» та «О блудном сині». В порівнанні з шкільною драмою, яку перевантажував алегоризм і абстракція, «комедії» Полоцького більш реалістичні. Їх дієві постатті живі й виведені на реальному тлі сучасного авторові життя.

Найвидатніше зарисувалося змагання наблизити українське драматичне письменство до життя в творчості Теофана Прокоповича (1681—1736 р.), що не тільки дав теорію нової драми («трагедокомедії») в своїй поетиці, але й її клясичний зразок у пєсі «Владимір славяноросійских стран князь і повелитель» (1705 р.), яку він посвятив «добродію і ктитору» київської академії — гетьманові Мазепі.

Новістю в тій пєсі був уже сам її сюжет, узятий з рідної, а не біблійної історії, як це дотепер було правилом. Новиною була основна теза драми, що замісць вічного спасення проповідувала боротьбу поступу з назадництвом, освіти з темнотою й забобоном. Нарешті психольогічна аналіза головного героя, як теж сатиричні нотки в мальованню недомагань побуту й громадського життя, ніби часу Володимира, а поправді сучасного авторові, роблять з його твору межевий стовп на грані нового й старого світу української духовости.

Прокопович, добре начитаний в клясичній літературі й не байдужий до сучасних йому літературних новин европейського заходу (на «Владимирі» помітний вплив Расінової «Аталії») написав около 1716 р. ще два цікаві «Діяльоги» — «древоділа з купцем» та «гражданина з селянином та дячком церковним». Купець та міщанин обстоюють кличі науки й освіти тоді, як дереводіл та селянин тягнуть за безпросвітньою старовиною, мовляв «батьки наші не знали грамоти, а їли хліба доста й Бог тоді кращий хліб родив, аніж тепер, коли намножилося грамотіїв та латинників»...

Одним з найкращих творів нашого старого драматичного письменства є «Милость Божія, Україну от неудоб носимих обид лядських, через Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая», вперше виставлена в Києві, в 1728 р.

Дехто приписував її авторство знаменитому Прокоповичеві, але більш правдоподібно її автором був Теофан Трофимович, тогочасний вчитель поетики в Могилянській Академії.

Своїм сюжетом ця драма ще близша до сучасного життя аніж «Володимир» Прокоповича, ще більше споріднює її з тогочасним глядачем виїмковий реалізм в опрацюванні й щирий демократизм в ідейному підході. Вірно з історичного боку змальовані тут причини Хмельниччини, як теж і сам її герой, що дивлючись на «слави нашої упадок послідний», бачить один вихід з положення в збройному повстанню, мовляв, від самих козаків залежить, чи мають «при козацьких вольностях жити», чи «вічними рабами гнити». Як у «Володимирі» Прокоповича, так і тут вплетено в драму натяки на тогочасні недомагання суспільно-громадського життя й накреслено способи їх уздоровлення.

Наші чергові драматурги XVIII ст. не підіймаються вже до висот «Володимира» та «Милости Божої». Такий приміром Юрій Кониський (1719—1795) в своїй трагедокомедії «Воскресення мертвих», вертає назад до закинутих уже богословських сюжетів, хоча й закрашених українською побутовщиною. Споконвічна тема про багатія й Лазаря, тут перещіплена на грунт тогочасних суспільних відносин у Гетьманщині й тому небесна заплата героєві драми Гіпоменові, за його злидні й муку на землі, закравує в Кониського на гірку іронію. Питання сучасного собі занепаду моралі розгортає й Варлаам Лащевський в своїй «Трагедокомедії о тщеті міра сего» (1742 р.).

Поруч отих передовиків нашої драматичної творчости XVII— XVIII ст. гострила свої пера ще й дрібніша братія драматургів, з яких слід би згадати — Лаврентія Горку, Філотея Ліщинського, Михайла Козачинського, Юрія Щербацького, Мануїла Базилевича та інших, що «до краю вичерпали розвиток шкільної драми з усіма її додатними й відємними рисами» (С. Єфремов). Досягнувши свого найвищого рівня в творах Прокоповича й Трофимовича, наше драматичне письменство XVII—XVIII ст. заглохло, так у своїй штучній мові, як і в академічній абстракції богословських сюжетів, що не могли вже найти консумента поза академічними мурами. Цікавішими для нього були вже оті «інтермедії» та «інтерлюдії», що зрезигнувавши з патосу «трагедокомедій», промовляли до глядача більш зрозумілою мовою й куди приємливішими критеріями світогляду.

Зразу були ці інтермедії та інтерлюдії тільки додатками й вставками до трагедокомедій, але згодом вони здобули собі самостійне становище в життю й літературі.

Великою популярністю тішилися в нас побутові сценки Митрофана Довгалевського, що своєю вагою і розмірами далеко переростали його драми в роді «Коміческоє дійствіє» (1736) або «Властотворний образ человіколюбія божія» (1737). Писані майже зівсім чистою, народньою мовою, з великим обсерваційним хистом і щирим комізмом ситуацій, вони порушували найболючіші питання тогочасного життя-буття, заєдно заступаючись за покривдженими й ідеалізуючи їх оборонця й месника — козака. Інтермедії Довгалевського подобалися слухачам, їх наслідували й автори поважних трагедокомедій (Кони-ський) багато їхніх мотивів перейшло до «вертепу» та устної словесности, у витвореній ними атмосфері зродилася й муза батька нового українського письменства — Котляревського.
 

Вертеп

Від різдвяної драми й інтермедій виводить свій родовід і ляльковий український театр — «вертеп». Велику сцену заступила тут переносна скринька в два поверхи, акторів заступили кукли порушувані «вертепником», що говорив за них зпоза вертепу. Вертепна драма була двохскладна, як і сам вертеп, що його горішній поверх був призначений на «Вифлиєм» і драму Різдва Христового, а долішній на побутові сцени з народнього життя. Так і вертепна драма першу свою частину віддавала божественній події Христового народження, а другу побутовим сценкам з діяльогами дідів, баб, салдатів, циганів, мадярів, поляків, жидів та запоріжців. Тут-то в тих невибагливих а щирих моно- й діяльогах висловила себе вся душа народніх мас, що з нею ніколи не рвали звязків творці й виконавці вертепних драм — усі ті «спудеї», дячки та мандрівні «пиворізи». Народини вертепу припадають в глибину XVII ст. а його життя продовжується мало не до самого кінця XIX ст. Під українським впливом повстала вертепна драма й на Московщині, а навіть на далекому Сибірі, поки їх не прогнали відтіля заборони церковної єрархії.
 

Вірші

Подібно як драматичне письменство, так і віршовницьке ремесло витворилося в нас під західньо-европейськими впливами. Зразу панувала в нашому віршовництві, незгідна з духом української мови силябічна система латинських та польських зразків, поки подув народньої поезії й пісні не визволили його з тої «вавилонської неволі» чужинецьких зразків.

Найраньші зразки українського вірша датуються ще XVI сторіччям, але де далі віршовницька язва починає огортати всіх грамотіїв, що віршують при всякій нагоді, на всякі події й особи або просто таки без нагоди й без пригоди. Віршами пишуться передмови до богослужебних книг, похвали на магнатські герби, віршуються калєндарі, віршами рекомандуються навіть граматики. Віршування, по тогочасному розумінню — «мова богів», стає не тільки модою, але й обовязком учителів та учнів академії, де попросту вчать писати вірші, в теорії й практиці, штучно й насильно годуючи «поетів» по правдіж безталанних віршомазів. Особливо буйно розвився віршовницький пустоцвіт у XVII ст., коли в нас завелася мода на панегірики-похвали, «сильним міра цього»; манія на віршовані похвали гербам доходить до того, що навіть Богові вигадують герб і пишуть похвали на нього (Галятовський).

Згадаємо тут такі вірші, як «Лямент дому княжат Острожских» (1603), якого безіменний автор, станувши над труною князя Олександра Острожського, плаче над перебіжицтвом нащадків цього славного Олександра Острожського, плаче над перебіжництвом нащадків цього славного дому в табор ворогів українського народу; вірші ігумена Віталія в книзі «Діоптра альбо Зерцало» (1612), панегірик Єлисеєві Плетенецькому «Візерунок цнот» Олександра Митури (1618), «Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (1622), написані «спудеями» київської школи, віршовані передмови Тараса Земки до київських видань 20—30 рр. XVII ст., пасійні вірші Йоанікія Волковича, цілу низку панегіриків Петрові Могилі й нарешті «Перло Многоцінноє» (1646) Транквіліона Ставровецького, в якому зібрано вірші на всякі оказії, та дума «О войні Віденской» (1683) написана львівським владикою Йосифом Шумлянським. До яких розмірів доходило тогочасне віршовництво, свідчить хочби «Богородице діво радуйся» Івана Максимовича (†1715 р.) зложене з... 25.000 силябічних віршів, що навіть для часів хоробливого віршоробства були дивоглядом.

В атмосфері київської академії, де «піїтика», в теорії й практиці, була одним з головних предметів навчання, де «акростихи» й «куріозні» вірші, що читані з переду і ззаду давали той сам склад букв, вважалися вершком «поетичного надхнення», не могла розвинутися справжня поезія. Вона розвинулася й розцвіла подальше від академії а поблище народу, з його невичерпаною скарбницею — устної словесности.

Тогочасні історичні події, нерівність суспільно-громадських відносин і нарешті вічно невміруща тема кохання, покликували до життя й творчості справжніх поетів, що не здеморалізовані ще академічною схолястикою, реагували на все щиро й безпосередно. Станувши на дорозі поміж штучним, академічним віршоробством і справжньою народньою поезією, всі ті «недоучені спудеї», козаки та міщани, «бакалярі» й «пиворізи», яким стільки завдячує вертепна драма, причинилися й до розцвіту українського віршовництва. Більшість авторів цих полународніх і полуінтелігентських віршів — безіменна. Але традиція, не завжди певна, зберегла нам і кілька їхніх імен. Якійсь Марусі Чураївній приписує традиція пісню «Ой не ходи Грицю», гетьманові Мазепі приписується пісня «Бідна моя голівонько». Пісню «Їхав козак за Дунай» мав скласти козак Семен Климовський, по словам Карамзіна «учень природи, нажаль недовчений»... Далі йдуть Яків Семеринський, Захар Дзюбаревич, Лобисевич (перекладав «Буколіки» Вергіля), Ганський, кошовий Антін Головатий, священик Некрашевич та інші. Вони то й їх безіменні товариші створили цілий репертуар віршів і пісень, духовних і світських, набожних «кантів» та «компліментів блудних», що черпаючи свої сюжети й форми з народньої поезії, нерідко вертали до неї назад і збереглися до нас уже в чисто народній формі устної словесности.

Цінною антольогією духовних віршів XVII—XVIII ст. є славний почаївський «Богогласник», вперше надрукований в 1790 р., але потім кількакратно перевидаваний. В ньому збережений ледви не весь репертуар наших духовних віршів з особливо вартісним циклем різдвяних та великодних пісень, що хоч і вийшли з духовних кругів, «але своєю живістю, реалізмом і цілком світським поглядом на речі потрапили на народній смак і залюбки ширилися в народі». Тон святих розмов у цих віршах вільний, невимушений, життя й обстанова раю та пекла перелицьовані на земний і людський лад; святі лаються й радуються як і люде, що з свого боку мріють не тільки про далеке «царство небесне» але й про блище їм земне щастя, визволене від неволі й нужди тогочасного лихоліття. Олімп з «Енеїди» Котляревського живе вже у тих духовних віршах з усею свіжою і заплоднюючою силою.

Коли в офіціяльній, академічній літературі розпаношується пустоцвіт штучного й нещирого панегіризму (вистане згадати панегірики в честь Мазепи, поки він був при владі й однаково нікчемні вірші тихже авторів з, анатемою на нього за «зраду», коли вже за неї платив хто інший!) в українській, полународній вірші народжується сатира.

Одною з перших українських сатир була невиголошена сеймова промова, вложена автором в уста смоленського каштеляна Івана Мелешка. Змальовано в ній порядки в Польщі XVI ст. з підчеркненням німецьких мод та розпусти, що розпаношилися по польських дворах. Сатиричної закраски набірають деякі історичні вірші, як от — «Висипався Хміль із міха», «Глянь, обернися», «Плач України о ляхолюбцях», вірші про Палія й Мазепу, про зруйнування Січі, панщину на Україні й нарешті вірша про оселення запоріжського коша на Чор-номорю, написана Антоном Головатим (1792).

Чим далі тим дуще висловлюється в тих віршах не тільки протест проти соціяльного визиску але й національного поневолення, що в «Розмові Московщини з Україною» написаній товмачем генеральної канцелярії Семеном Дівовичем (1762) доходить до зовсім ясного очеркнення дезидерату повної рівности України супроти Московщини.

Зацікавлення минулим України, що створило цілу низку козацьких літописів, позначило себе й у віршовництві, залишаючи по собі спроби віршованої історії козацтва, як от «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских» зложені якимсь черцем Іваном (1784). З історичними віршами переплітаються й сатиричні випади на тогочасну «злобу дня», — про скасування козацького ладу на Слобідщині абож про заходи «посполитих» над здобуттям дворянства «Доказательства потомственні Хама Данила Кукси» та інші. Збереглося з тих часів чимало ліричних, головнож любовних пісень і романсів, що попадаючи в співаники, поширюють плоди української поетичної музи далеко поза межі України.

А хоч уся наша віршована література XVII—XVIII ст. не видала з себе ніодного творчого велитня европейської міри, то в своїй позаакадемічній, зближеній до народу сфері творчости, дала багато мініятур-жемчугів, що підсилені народньою словесністю, були плодоносним посівом під відроджену на прикінці XVIII ст. українську літературу.
 

Від «Літопису Самовидця» до «Історії Русів»

Культурно-національний рух XVI—XVII ст. та визвольна боротьба козаччини за українську Державність, розбудили серед освічених кругів українського громадянства тих часів живе зацікавлення історією. В 70-их роках XV II ст. повстає т. зв. «Літопис Самовидця» (Романа Ракушки?), хроніка сучасних анонімному авторові історичних подій, від повстання Хмельницького до 1702 р. «Літопис», створений представником шляхетських сфер українського громадянства, характеристичний простотою стилю й ясністю викладу, при неприхильному наставлені до скрайного демократизму, все таки відзначується великою обєктивністю. Писаний мовою зближеною до народньої, має «Літопис», крім історичної, ще й літературну вартість.

Цінний з історичного, хоча слабший під літературним оглядом є Літопис Григорія Грябянки, гадяцького полкового судді а відтак полковника, що згинув у кримському поході 1738 р. Його «Дійствія презільной і от начала поляков ставшой, небивалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского с поляки», закінчені в 1710 р., зберегли в собі багато з пропавшого документарного матеріялу часів Хмельниччини, але писані т. зв. «високим стилем», втратили через те свою позицію в літературі.

Ціннішою під тим оглядом є хронікарська праця Самійла Величка (1690—1728), «колишного карцеляриста Війська Запоріжського», як він себе сам радо титулував. Під історичним оглядом його «Сказаніє о войні козацкой з поляками чрез Зиновія Богдана Хмельницкого», доведене до 1700 р. а написане в 1720, дає не тільки документарний, історичний матеріял, а й ідеольогічне насвітлення подій з точки погляду козацької верхівки на переломі XVII—XVIII ст.

Величко, студіюючи історичні праці інших народів, помічує занедбання тієї ділянки науки в нас. Проходячи зруйновану війнами українську землю він, мов Єремія, плаче над запустілою країною, що «перед війнами Хмельницького була наче другою обітуваною землею, пливучою молоком і медом»... А надивившися на те все, згадавши причини й передбачуючи наслідки загальної руїни, Величко «поболів серцем і душею, що така гарна й всякими добрами багата земля й батьківщина наша українська, наче пустиня залишена Богом а її мешканці, славні наші предки залишилися невідомими».

Розпитуючи про історію рідного краю в тямущих людей і розчитуючися в старих книгах і документах, Величко «відважився для вигоди цікавого українського читача виложити простим стилем і мовою козацькою історію про війну Хмельницького з поляками та про запустіння тогобічної України»; він пятнує українську незгідливість й заєдно апелює до козацтва, щоби не побоялося станути «за давні вольности наші», за «матір нашу, милу батьківщину українську». Під тим оглядом стає літопис Величка вже на порозі розбудженої національної свідомости й культурно-політичного відродження України наче передвістником знаменитої «Історії Русів». Далекими від його патріотичного патосу й ідеольогічної програми є сучасні йому й пізніші хроніки та записки, як от «Діяріуш» Миколи Ханенка (1722— 1753), Щоденні Записки Якова Марковича, «Краткоє описаніє о козацком народі» Петра Симоновського (1765), «Краткая літопись Малия Росії» Василя Рубана (1776), «Собраніє Історическое» Степана Лукомського (1770), «Записки» Григорія Винського й нарешті «Літописноє повіствованіє о Малой Росії» Олександра Рігельмана (1778).

Усіх їх притьмарила «Історія Русів іли Малой Росії», донедавна приписувана білоруському архієпископові з часів розборів Польщі Юрієві Кониському. Написана в 60-их рр. XVIII ст. вона попала в друк щойно в 1846 р. але розходячись у відписах, вона зразу здобула собі популярність. Вистане сказати, що саме вона надхнула музу Шевченка й послужила основою для цілої низки історичних компендій, в першуж чергу для «Історії Малоросії» Бантиш-Каменського та Марковича (1842—1843). Її відписи кружляли по всій Україні на довго перед її надрукуванням, вона то й підтримувала та розбуджувала національну свідомість в найширших колах українського громадянства.

Вільнодумний дух «Історії Русів» задихаючий «вольтеріянством» свого часу, виключає можливість написання її не то архієпископом Кониським, а духовником взагалі. Автора її слід шукати в колах української аристократії кінця XVIII ст. освіченої на зразках тогочасної, французької літератури й науки. Найправдоподібніше був ним згадуваний уже Григорій Полетика, «відомий ученістю й знатністю депутат шляхетства українського» (лубенського полку), що в 1767 р. був речником його автономістичних побажань на скликаному Катериною законодатному конгресі. Про нього сказано в передмові до «Історії», нібито він дістав її текст від архієпископа Кониського.

«Та хтоб він не був — каже С. Єфремов, — це насамперед непохитний український патріот». Історію України починає він з часів словянського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і москалів. До Московщини приєдналися українці «як рівні з рівними, вільні з вільними». З особливою симпатією освітлює автор добу Хмельниччини, скрізь підчеркуючи боротьбу України «за давні свої права й привілеї». В уста Полуботка вкладає він слова, що мов полумя пройшли тоді по цілій Україні: «коли за всяку кров пролиту на землі, впімнеться її рід, то яка помста буде за кров українського народу, пролиту, від крови гетьмана Наливайка до сьогодня, пролиту великими потоками тільки за те, що він шукав волі й кращого життя на своїй власній землі, й думав думками, вродженими всій людськости?»

Оповідаючи про насильства часів Бірона каже автор, що «колиб пальцем Господньої руки зрушити частину землі на тому місці, то з неї стрілилаб фонтаном людська кров, пролита рукою міністра»...

Лаючи москалів і взагалі негодуючи на політичних противників України, автор вміє звернутись з заслуженим докором до верхівки власного громадянства, що то «захоплена надією доробитися маєтків на рахунок нації, залишила її ждати божого спасення з неба»...

Так то «Історія Русів» — зібрала й сформувала думки, що панували серед тодішної української інтелігенції й видвигала ідеольогію української окремішности та права на самостійне культурно-національне й державно-політичне життя України. А хоч писана вона російською мовою, хоч під скалпелем сучасної історичної науки не в одному виявилася вона недосконалою, то як свого роду історичний памфлєт має для нас «Історія Русів» виїмкове значіння.

«Любов до рідного краю, автононізм, демократизм, зненависть» до всякого поневолення, були прикметами цього блескучого, палко із захватом написаного памфлету. Серед українського громадянства будив він приспану думку про волю рідного краю, він перший виразно поставив ідею державности України, через голови нездарних зрадників та перекинчиків переніс її в пізніші часи. «Історія Русів» була немов пророкуванням про близьке національне відродження України й оправданням його нового письменства, з якого те відродження почалося» (С. Єфремов).
 

Григорій Сковорода

Імя самородного фільософа Григорія Сковороди (1722—1794) куди популярніше серед сучасного українського громадянства, аніж праця й творчість його життя. Й не диво. Вплив, що він його мав на сучасне собі громадянство, зясовувався не так у його творах, сьогодня вже важких до читання й перестарілих, як у самому життю, в його живому слові й примірі. Ходючи по Україні в сірій свиті, на зразок якогось українського Сократа, був Сковорода для сучасників «мандрівною академією», джерелом знання й етичного підйому; його надхнення помітне на творах перших письменників відродженого українського письменства — Котляревського й Квітки. Вистане завважити, що саме на Слобідщині, де жив і навчав цей «старець» повстав перший на Україні університет, а головна сума пожертв на цю наукову установу поплила з рук «сковородинців», тобто тих, що їх Сковорода власним прикладом і живим словом навчив думати й прагнути знання. Сьогодні все те належить до історії й ми не всилі уявити собі справжньої ваги Сковороди для української культури.

Сковорода не тільки навчав живим словом; він багато писав. Але за його життя ніодин з його творів не попав до друку, а й по смерти переслідувала їх московська цензура «за думки противні св. Письму та образливі для чернецтва»... Та подібно, як «Історія Русів», вони кружляли по Україні в відписах, а читалися не тільки по панських домах, але й по селянських хатах. Його пісні й псальми виспівували лірники, його вірші переходили в усну словесність. Основою його фільософічного світогляду був клич «пізнай себе». — «Немає нічого важнішого, нічого більш корисного й величнього, як пізнати себе самого й вичувати в нашому попелі загребану іскру щастя». «Зерна всіх наук криються в душі людини» — навчав Сковорода. Ідеями внутрішнього щастя й самовдоволення зі сповнених наказів етичного світовідчування пройняті й усі фільософічні твори Сковороди, як «Наркиз або розмова про «пізнай себе», «Книга Асхань, про самопізнання», «Дружна розмова про душевний спокій», «Альфабет або буквар спокою», «Бій архангела Михаїла з сатаною», «Діяльог про старинний світ» і т. д. До них вертається Сковорода і в своїх літературних спробах, як «Харківські казки», «Вбогий жайворонок» або «Сад божеських пісень».

Сковорода не обмежувався єдино до проповідування особистого щастя, випливаючого з самопізнання й контемпляції. Він розумів вагу громадського життя й відчував звязок поміж особистим щастям і загальним. «Щасливий, хто звязав свій приватний обовязок з загальним». Цікаві теж його погляди на взаїновідносини «чорного» народу з панством, що якраз тоді відсунуте від політики, з тим більшою силою попускало вудила свойому рознузданю над безмовною селянською масою:

«Панська думка про те, будьто простий народ є чорний, здається мені смішна так само, як думка деяких фільософів, будьто земля є мертва. Якже це мертва мати може родити живих дітей? І якже це з утроби «чорного» народу вилонилися «білі» пани? Кажуть: простий народ спить — хай спить, сном сильним, богатирським. Алеж усякий сон є пробудний, а хто спить, це ще не мертвець, не труп. Коли виспиться, то проснеться, коли намріється то опритомніє і розхоробритьсяі» — наче пророчить Сковорода на передодні нашого відродження...

«Знання — писав Сковорода — не повинно обмежувати свого впливу на самих тільки жреців науки, що їдять і переїдаються, але повинно поширитися на весь народ, війти в нього й заясніти в душах усіх тих, що мають право сказати: і я людина, й мені усе, що людське, не чуже»...

Як вихованець Могилянської Академії, Сковорода висловлював свої глибокі думки «мовою», що її тоді досконалили в академії, як щось краще й шляхетніше за народню. Навіть тоді, коли він був певний, що говорить чи пише «українським діялєктом», він насправді говорив і писав схолястичною мертвеччиною. Але його думки, одягнені в цю мертву шкаралущу, були живі й заплоднюючі. Вони кинули в відчужену від «чорного» народу й української нації аристократичну верхівку клич повороту до народу, до того «чорного», що вилонив з себе «білих панів».

«Світ ловив мене та не впіймав»; такі слова завіщав Сковорода виписати на свойому нагробнику. Справді, далекими від життєвої суєти були думки й ціле життя цього мандрівного «старця», але тим чистішими й більш переконливими були ідеали, що він їх сіяв в український чорнозем на провесні відродження. Без «Історії Русів» і без Сковороди це відродження булоб дуже, дуже загаялося.
 

На досвітках нової доби

Порівнюючи з тогочасним письменством европейського Заходу, українська література XVII—XVIII ст. була відсталою й доволі однобічною. Але в зустрічі з московським варварством того часу вся українська культура була високою, европейською культурою. Її впливу лякалися московські книжники, в ній бачили небезпеку для свого «благочествія» й тому старалися її нищити. Вже в Катехізісі Зизанія Тустановського (1626) бачили москалі «єресі» взяті «от волхвов еллинскіх і от ідолослужителей», тобто від грецьких письменників та фільософів. Чіпляючись до думок вони не залишали в спокою й мови наших тогочасних письменників, її українська закраска дратувала їх і вони намагалися за всяку ціну її обмосковити, мовляв «когда будетъ много язиков, то пойдетъ смута по землі»... Колиж київську митрополію обєднано з московським патріярхатом, то кинуто заборону на всі богослужебні книги України (1690). Одні переправлювано на московський лад, а другі таки палено, як «єретичні». Помагали їм у цьому й самі українські книжники. Такий прим. ряний москвофіл Л. Баранович радить І. Галятовському забігати московської ласки й тому «інакше говорити і не шелягів, а копійок шукати»...

В 1720 р. вийшов з Петербурга указ з забороною друкування українських книг взагалі а церковних тільки по стислому узгідненню з московськими друками «даби нікакой розні і особаго нарєчія в ніх нє било». Рівночасно настановлено над українськими друками осібного «протектора», без якого одобрення не могла появитися в світ ніяка нова книга.

Не диво, що в таких умовах українське друкарство занепадає, все цінніше з тогочасного письменства ховається перед оком московського цензора в рукописних відписах. Вслід за друкарнями зникають школи а навіть оті мандрівні дяковчителі, що досі розсівали тьму невіжі й неграмотности. Навіть будування церков з трьома банями, заборонено указом царя Павла І з 1800 р. «Прибирання до рук» України, завершене, під політичним оглядом скасуванням Гетьманства й Запоріжської Січі, набірало чимраз дужчого розгону й у культурній ділянці.

Та саме в момент найпотужнішого ворожого засилля, на обрію українського письменства починають «зорі світ заповідати».