УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Берестейський трактат, що його, з огляду на харчеву скруту центральних держав, прозвано «хлібним миром», стався угольним каменем для відродженої української Державности. Вслід за ним прийшов мир центральних держав з більшовицькою Росією (9 березня 1918), яка мусіла визнати суверенність Української Держави та зобовязатися до замирення з нею. З останнім більшовики не спішилися й тому Україна мусіла силою усувати червоні ватаги з своєї території. В кілька днів по підписанню берестейського трактату почалася протиофензива військ Української Народньої Республики, що при допомозі німецьких частин прочистили небаром шлях з Житомира на Бердичів, а дня 1 березня 1918 р. вернулись до Києва. З черги рушили українські війська на Лівоберіжжя й витискали червоні банди крок за кроком так, що в кінці квітня очистили українську землю від ворога. Допомога німецьких частин утворювала прикру атмосферу й не давала рожевих перспектив. «Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації проти Центральної Ради, з ріжних сторін, може викликати тривогу й невдоволення серед селянства, цеї головної підстави Української Державности. Але з другого боку було в високій мірі небезпечно залишати Україну на довший час у владі більшовицької анархії та ждати, поки вона сама себе не зїсть, поки перегорить більшовицька зараза й викличе таку сильну і організовану реакцію серед самого українського населення, щоби на ній можна було опертися українській владі. Широкі круги населення, найцінніші й найсвідоміші елєменти селянства, бажали ладу й порядку, але ждали твердої влади». (М. Грушевський).

Таку «тверду владу», яка б могла не тільки протиставитися зовнішним ворогам й внутрішньому розвалові, але й наладнати розбитий революцією апарат господарства й продукції, міг дати український уряд тільки при допомозі німецької сили, що хоч зацікавлена в харчевій експльоатації берестейського мира, не загрожувала Україні з політичного боку. Овації, якими повитало населення: українські війська, що вступили в столицю, були наявним доказом того, що потягнення українського уряду було правильне. Вслід за військом вернув до столиці уряд, а за ним і Центральна Рада. Свій побут у Житомирі не провела Центральна Рада даремно. Вона працювала безупинно, в приспішеному темпі, щоби покласти основи під українську державність і скріпити її звязками з старою традицією. Для цього вона ухвалила закон про стару монетну систему та державний герб України, за який признано «тризуб» Володимира Великого. Та вже перші дні праці Центральної Ради на столичному грунті принесли з собою деякі дисонанси в лоні Ради. Елєменти, що не приймали участи а
працях Ради підчас її «житомирського вигнання», повели кампанію проти уряду Голубовича, що, на їх заражену більшовицькою агітацією думку, виявив себе «замало» демократичним, а навіть шовіністичним у відношенні до неукраїнців на Україні. Осередком ворожої агітації проти Центральної Ради й уряду сталася київська городська
дума. В ній збіралися всі, від симпатиків більшовизму до ряного чорносотенства, що уперто й систематично протиставилися всім потягненням уряду й Центральної Ради, які мали на меті підкреслення національного характеру й державної суверенности України, в відношенні до Московщини. Віддання київської міліції в безпосередній заряд народнього міністерства, заборона мітінгів і демонстрацій в роковини російської революції, вивіски й урядові оповіщення в українській мові, закон про українське громадянство й т. п. все те було «каменем преткновення» для всіх тих русотяпів з ліва і права, що за ніяку ціну не могли погодитися з фактом існування української, незалежної Держави. На її рахунок вони переводили й зловживання німецьких, головнож австрійських частин, а що тих зловживань не могла припинити ні викорінити, в умовах тогочасного замішання, ніяка сила, то протидержавна акція ворогів українства була в великій мірі облегчена. Вони не обмежувалися до агітації серед українського громадянства. Коли було треба; вони вміли найти доступ до зненавиджених німців
та австрійців і коли в народ кидали гасла про «буржуазність» народнього міністерства, то перед німцями обвинувачували його у скрайному «комунізмі», чого прикладом мав служити земельний закон, ухвалений Центральною Радою дня 18 січня 1918 р. Рука в руку з москалями й жидами, в поборюванню української державносте, пішли польські поміщики на Поділлю, які підбехтували німецькі й австрійські уряди до окупації українського пограниччя для забезпечення їх землеводіння і дармової селянської праці. Для цього вони навіть організували власні військові частини, що на власну руку «касували» земельну реформу Центральної Ради, тобто відбирали в селян землю й заводили старі порядки. Подібний поміщицький рух помічувався й на Лівоберіжжю, де українське й неукраїнське поміщицтво пробувало організуватися в окрему партію з претенсіями на владу в державі. Тяжке було положення українського уряду й Центральної Ради в їх боротьбі за державність.

«Її зривали з середини, бойкотували, полишали без засобів, кидали її під ноги всякі перешкоди в надії, що вона десь спотикнеться, впаде і вернеться стара влада, відновиться єдність царської Росії й московська стихія візьме наново під ноги відроджене українство» (М. Грушевський).

Та все таки молодий адміністраційний апарат відродженої Держави працював по мірі своїх сил, а нездеморалізовані більшовиками і анархією частини армії крок за кроком очищували українську територію від більшовицьких ватаг. Протягом квітня очищено вже майже ціле Правоберіжжя, від його північних окраїн до берегів Чорного моря. Одеса, Миколаїв, Херсон, Єлисавет опинилися в руках української влади. З трудом поступала чистка на Лівоберіжжю, але й тут до кінця квітня очищено Чернигівщину й Полтавщину. Дальший наступ українських військ зупинили не так більшовицькі ватаги, як чехо-словацькі добровольчі дивізії, що замісць іти помагати французам проти німців на західньому фронті, почали боротьбу з німецькими частинами на Україні. Та й з ними остаточно впоралося; більшовицький «генераліссімус» Муравйов, якого як сам хвалився «революційна помста примусила бути безпощадним» і бити артилерійськими стрільнами «по палатах, церквах, попах і монахах», що свідомо запалив і знищив дім Грушевського в Києві, побачив себе примушеним зложити команду, а більшовицький «Центральний Їспольнітельний Комітет України» мусів перемандрувати до Таганрога. Недобитки більшовицької армії трималися ще тільки в придонецькому районі та по пристанях Криму.

Очистивши українську територію від ворога, український уряд міг тепер узятися за дальшу розбудову адміністраційного апарату та наладнання пекучих справ внутрішнього господарства. Треба було подумати про плянову акцію засівів і наладнання транспорту та товарообміну з центральними державами, демобілізацію воєнного промислу й пристосування його до вимог мирної продукції, треба було подбати про працю для мільйонів безробітних, треба було нарешті подумати про організацію армії для оборони політичних і культурно-економічних здобутків краю.

А стан у якому український уряд перейняв владу над краєм, був жахливий. Що ще залишилося по чотирьохлітки війні, те знищила буря революційної анархії й більшовицької навали. Міста поруйновані, банки розграблені, установи зі знищеним апаратом і здесяткованою обслугою, залізниці без вагонів і паровозів, шляхи поруйновані, мости повисаджувані, а разом з тим ціла зграя давних службовців, що розбещені анархією, ставили чимраз тяжчі умови й утримували уряд в безнастанній загрозі страйків та заворушень.

«З усіх сторін, внутрішних і зовнішних, використовували цей катастрофальний стан для натиску, одні, щоб захитати становище Української Республики, другі, щоб вимогти від неї ріжні політичні й економічні уступки на користь своїх держав. Місцеві буржуазні кола й агенти центральних держав натискали, домагаючись ухилів уряду на право тоді, як з другого боку ліві елєменти слідкували за кожним кроком Центральної Ради та її уряду, щоби найти докази буржуазної, реакційної політики й тим дискредитувати її в очах міського пролєтаріяту а головно селянства, яке ловило всі ті інсинуації, лякаючись за долю земельної реформи, яку по підшептам ворогів Центральної Ради нібито скасовано пятим універсалом, для якого екзекуції покликано німців на Україну...» (М. Грушевський).

Працювати в таких умовах могли лише люди не тільки з заліз» ними нервами, але й непохитною вірою в святість справи, якій служили. І справді українські партії репрезентовані в Центральній Раді, зрозумівши вагу положення, закинули внутрішні порахунки й взялися за інтензивну й жертвенну працю.

Вернувши до Києва з свого житомирського вигнання. Центральна Рада, в першу чергу поспішила заспокоїти українське громадянство, що вона стоїть непохитно на становищі невідхильної потреби соціяльних реформ, проголошених третим і четвертим універсалами та упе» редила громадську опінію про ролю, яку мають сповнити німецькі війська. З черги поповнено кабінет В. Голубовича представниками головніших українських фракцій та ратифіковано мировий договір України з центральними державами. Рівночасно усталено речинець скликання Установчих Зборів на день 12 липня 1918 р. Вибори до них частинно вже відбулися підчас більшовицького наступу а частинно переводилися далі. Ходило про те, щоби уряд України міг спертися на справді умандатованому й легальному народньому представництві, що «далоб обєднання порізненим течіям, вказало вихід з попсованих відносин, з безвихідних суперечностей й принесло змогу почати працю наново, на новому грунті, відкинувши старі рахунки й орієнтації» (М. Грушевський).

Свято перших роковин існування Центральної Ради (20 березня) відбулося в піднеслій атмосфері задоволення з совісного сповнення; обовязок супроти батьківщини, що підкреслив у своїй промові голова Ради Грушевський. Повстанням з місць вшанувала Рада память молоденьких героїв зпід Круг — Пугача, Зарудного й Бочковського та сотні й тисячі тих, що лягли за Україну на фронті боротьби з більшовиками й були замучені в запіллю кривавого переможця. Усе, як здавалося укладалося як найкраще. Та в хвилю, коли усунули з України наїздника з півночі й сходу, загрозила Україні небезпека з боку запрошених нею в характері союзників — німецьких та австрійських військ.

Безправні харчеві реквізиції, арештування а навіть розстріли українських громадян запідозрених чужинецькими «гістьми» в більшовизмі, почали множитися. Німецькі війська обсадили очищений українською дивізією отамана Натієва Крим, а австро-угорські частини, реквіруючи харчі, арештуючи й навіть розстрілюючи опірних українських селян, почули себе нараз покликаними до охорони правобережного поміщицтва перед «більшовизмом» селян. Даремне протестував проти такої поведінки «союзників» український уряд, не зворушувалися вони розпорядками українського міністра внутрішніх справ Тка-ченка, що закликав підчинені собі органи до невиконування адміністративно-судових доручень німецьких та австрійських військових команд. Поміж українським урядом та експозитурами центральних держав на Україні почав назрівати конфлікт, що при все готових до послуг національних меншостях України, при ідеальному зігранню більшовиків з найчорнішою реакцією, приспішував катастрофу. Начальна команда німецьких військ на Україні, бажаючи забеспечити собі доставу харчів, видала розпорядок про засіви, що в своїй основі підривав прінціпи аграрно-економічної політики українського уряду. Не помогло обурення спровокованих безправним розпорядком мас, даремні були рішення Центральної Ради, протести й заходи уряду. Німецька команда свідомо відвернулася від революційного українського представництва й почала накладати з поміщицько-реакційними елементами. У відповідь на це соціял-революційні партійці в Центральній Раді, забігаючи популярности серед мас, почали політику пере-ліцитовування більшовиків у соціяльних реформах, а соціял-федералісти, відсунені від впливу на хід подій виступили з кабінету. В міжчасі український уряд, не маючи відваги явно потягти жидівського спекулянта Доброго до відповідальности за те, що він продав німцям одну з державних цукроварень, арештували його потайно. Німці, що приняли це арештування як визов, уже на другий день по тому дня 25 квітня проголосили заведення на Україні німецьких полевих судів, а день згодом розоружили дивізію українських синьожупанників. Все свідчило про те, що німці, зговорившися з противниками Центральної Ради й республиканського уряду, змагають до перевороту...
 

Гетьманський переворот

Агітація в нутрі й підшепти посторонніх ворогів українства, зробили нарештів своє. Дня 28 квітня 1918 р. вдерся на салю засідань Центральної Ради озброєний відділ німецького війська, а його старшина, крикнувши по... російськи «рукі вверх!» — перевів ревізію приявних, заарештував кількох міністрів і розігнав засідання першого українського парляменту. Німецьке військо, уставлене в боєвому порядку довкола будинку чекало приказу до виступу на випадок, якби маневр його частини, що вдерлася до середини, зустрівся був зі спротивом. Але спротиву не було. Безборонні парляментаристи не могли опертися збройній силі, ані перешкодити актові насильства «союзника». Такий то був прольог до зїзду «українських хліборобів», тобто поміщиків-землевласників України, що не могучи власними силами протиставитися соціяльним та аграрним реформам Центральної Ради, вдарилися за допомогою до німців. На другий день по інциденті зібралися ці хлібороби в салі київського... цирку й проголосивши себе представниками волі українського народу, вибрали гетьманом генерала Павла Скоропадського, що зараз таки, дня 30 квітня, опублікував свій перший універсал до українського народу. Повідомляючи громадянство про переворот, Скоропадський осудив Центральну Раду і її міністерство як установи неспосібні до державно-творчої праці й заявив, що для запевнення ладу й спокою, він переймає необмежену владу над краєм, розвязує Центральну Раду, всі земські комітети, звільнює досьогочасних народніх міністрів і їх заступників, привертає силу права приватної власности й уневажнює всі закони й розпорядки видані Центральною Радою. Станувши на грунті української державности, яку нібито врятували центральні держави, що «вірні свойому приреченню, готові далі боротися за волю й мир на Україні», заповів проголошення виборів до українського законодатного сойму, викуп земель великої земельної посілости селянам та відбудову краєвої торговлі й промислу. Вслід за маніфестом появився гетьманський декрет про тимчасовий, державний устрій України, що силою перевороту перемінювалася з демократичної республики в ніби конституційну монархію.

Гетьманський переворот не мав характеру стихійного прориву, спровокованої непорадністю Центральної Ради соціяльно-громадської енергії. Був це типовий «пуч» німецької сольдатески, а гетьман з своїми «хліборобами» послужив тільки покришкою для недопускаємої, з огляду на умови берестейського трактату, німецької окупації України. Німеччина була голодна й понервована. Їй здавалося, що Центральна Рада занадто поволи й непевно виконує своє зобовязання про харчеві достави й буде краще, як цею справою займеться уряд установлений з німецької руки. Сам же, «Союз Українських Хліборобів», якого виразником був Павло Скоропадський був тілом надто різношерстим з національного боку, щоби бути українським. Переважали в ньому москалі, поляки й помосковщені українські поміщики, поміж якими не забракло найскрайніших чорносотенців-реакціонерів та явних ворогів українського, визвольного руху.

Сам Скоропадський, хоч і оживлений гетьманськими традиціями свого роду, «українізований» в палкі дні революції, мав чимало доброї, але слабої волі. Спосіб, у який він дійшов до влади, як теж елєменти, на яких оперся, насторожили проти нього український загал і він, зданий на ласку й неласку німців та своїх «хліборобів», безуспішнй борикався з їх реакційністю й москвофільством. В першому гетьманському уряді, створеному М. Сахном-Устимовичем і М. Василенком, українські діячі участи не брали, а хоч у черговому кабінети створеному Хв. Лизогубом (10. V—18. Х 1918) більшість міністрів була українського походження, то поза міністрами закордонних справа Дмитром Дорошенком і освіти М. Василенком, решта це були «малороси», що з українським визвольним рухом не мали нічого спільного. Правда, коли для оборони загроженого українства повстав (24 жовтня) «Український Національний Союз», у який увійшли всі сощяльно помірковані національні елєменти, гетьман Скоропадський допустив до реконструкції кабінету в напрямі його українізації, але горстки українських діячів, що ввійшла до кабінету (П. Стебницький, О. Лотоцький, В. Леонтович, А. Вязлов та М. Славинський) не змогла вже спинити гетьмана від потягнень, що були вже тільки невідхильною консеквенцією москвофільської політики його окруження. Усунення міністрів українців і створення суто-московського кабінету С. Гербеля та проголошення злощасної федерації України з Московщиною, було наслідком не політики гетьмана, але того перевороту, що його вчинили німці, підбехтувані голодом і польсько-московськими поміщиками-реакціонерами. Коротке гетьманування Павла Скоропадського (30. IV—14. XII 1918) було для нього одною безпереривною мукою непосильного змагання з умовами, створеними й спровокованими німецьким військовим насильством над Центральною Радою.

Всеж таки, що там не діялося в нутрі гетьманських кабінетів, зовнішний характер його володіння був український так само, як за часів гетьмана багато дечого було зроблено для української культури. Ціла мережа українського середнього шкільництва, кілька шкіл технічних і торговельних висшого типу, два університети — в Києві й Камянці, Академія Наук і піддержуваний урядом український видавничий рух, це були ті позитивні осяги гетьманату в ділянці культури, що стають у противагу його промахів і невдач на політичній арені.

Правда в тих ресортах гетьманської політики, що як закордонні справи, були доручені українцям, велася жива й доцільна праця. Дмитро Дорошенко, відомий український діяч дореволюційних часів, ставши гетьманським міністром закордонних справ робив усе можливе, щоби обєднати в межах Української Держави всі землі, що з етнографічних, економічних, стратегічних і комунікаційних оглядів до неї належали (Кубань, Бесарабія, Південна Білорусь, Крим, Західня Донщина, Підляша, Холмщина й нарешті Галичина). Спираючися на умовах берестейського трактату України з центральними державами, Дорошенко не переставав добиватися їх реалізації. Та оскільки Німеччина, стараючись виконувати статті берестейського трактату допустила експозитуру гетьманської влади на окуповане нею Підляше, то Австрія, засмакувавши українського хліба, почала виляти хвостом і робити все можливе, щоби знехтувати умови берестейського трактату. Майже безпосередно по підписанню берестейського мира, Австрія, використала трудне положення уряду Української Народньої Республики, й вимогла на ньому пересунення граничної лінії на Холмщині дещо на схід та устійнення її комісією, до якої мали війти й поляки. Згодом, вже за гетьмана, австро-угорський представник домагався від українського уряду згоди на лінію Буга, що в своїй основі мало бути перечеркненням умов трактату щодо Холмщини й Підляша. Не спішилася теж Австрія з виконанням свого зобовязання про поділ Галичини на польську й українську. Що гірше, уявлення тайної клявзулі трактату про цей поділ, викликавши бурю в австрійському парляменті (22. VI, 1918) закінчилося її формальним анулюванням, що його закомунікував гетьманові австро-угорський представник Форгач. Запасний примірник тексту тої клявзулі, що переховувався в архіві німецького міністерства закордонних справ спалено, а німецький уряд заявив, що в тій справі не підтримає українських претенсій своїм авторитетом. Та помимо невдач, закордонна політика гетьманського уряду була чи не найпозитивнішою позицією в історичному білянсі гетьманського володіння. Куди гірше випала справа з політикою гетьманського міністерства внутрішніх справ. Наладжуючи урядовий апарат і заводячи збурений революцією порядок, гетьманський уряд робив це при допомозі старого російського чиновництва й військових карних експедицій. Слушна думка заспокоєння рознузданої революцією анархії, перемінилася в виконанні її московсько-німецькими руками в безглузду нагінку на українське село, що оце прокинулося з віковічного сну. Виконавцям волі гетьмана залежало на тому, щоби в уявленню українського села імя гетьмана й самої України, звязалося нерозривно з нелюдськими знущаннями над безборонним населенням. Змагаючи до реалізації «єдіної неділимої» московські службовики гетьмана робили все можливе, щоби в першу чергу зогидити в очах загалу саму ідею Української Державности. Очевидно, що їхня нікчемна провокація не завела ні ладу ні заспокоєння анархії, що було заміром гетьмана, але зате визвала новий революційний фермент, у якого огні провалився нарешті не тільки сам гетьман Скоропадський, але й відроджена Українська Держава. Стихійне протигетьманське повстання, що на своїх прапорах виписало гасла української незалежности й соборности, а на своїх хвилях винесло на верх Українську Директорію з Симоном Петлюрою у проводі, було спровоковане не так гетьманом, що в кращих умовах міг добре заслужитися Україні, як гнітучою атмосферою «доконаних фактів» і їхніх консеквенцій, зааранжованою ворогами українства, а переведеною хороброю, але політично неграмотною, німецькою сольдатескою.
 

«Геть з Австрією!»

Заповідь відокремлення Галичини вдарила в політичні настрої галицького громадянства мов грім з ясного неба. Думка виповідженя льояльности для австрійської держави й династії почала нуртувати серед озброєної молоді на фронті, вона теж почала шукати собі форми й виразу в запіллю. Революція в Росії, розвал царату й перші державно-творчі зусилля зазбручанського українства були тим промінням, на які вхопилася тепер українська політична думка в краю. Геть з Австрією, хай живе Українська Самостійна Держава — оце була нова девіза галицької молоді. Віденське студентське товариство «Січ», на свойому зібранню з дня 3 грудня 1917 р. вперве виразно й недвозначно оформило цю розбуджену наново тягу західнього українства до свого материка, що оце пробуджувався до нового державного життя: «Українська академічна молодь — читаємо в резолюції того зібрання — домагається прилучення всіх українських територій Австро-Угорщини до Української Народньої Республики!»

Українська Військова Організація, що повстала у Відні в жовтні 1917 р. у відповідь на проголошення відокремлення Галичини, взялася за реалізацію тої ідеї. Приняли її за свою й Українські Січові Стрільці. Серед старшого покоління галицьких політиків виринула думка порозумітися з противниками центральних держав і створити натериторії Франції український лєгіои для боротьби з віроломною Австрією. Тільки парляментарна репрезентація галицьких українців не тратила віри в Австрію й надії на те, що постанову відокремлення Галичини дасться анулювати й вимогти від уряду поділ коронного краю на польську й українську частину. Тимчасом положення центральних держав на боєвих фронтах ставало чимраз гірше, катастрофа невідхильної поразки наближувалася з цілою невідхильностю. Даремне забігав австрійський цісар Карло про сепаратний мир з антантою. Над Австро-Угорщиною повисло марево розвалу, над Галичиною простяглася рука новоствореної польської держави. Зрозуміла повагу ситуації частина галицьких парляментаристів, а справу охорони Галичини перед майбутньою польською займанщиною перейняв на себе конспіративний гурток українських старшин у Львові, що назвався «Центральним Військовим Комітетом». Від серпня 1918 р. почалася жива підпольна акція над мілітарним опануванням краю .й перебранням його адміністрації в українські руки. Невідхильність розвалу Австро-Угорщини ставалася чимраз більше наявна й не було часу на довгі наради, сумніви й хитання.

Дня 14 вересня 1918 р. відкинула антанта австрійську пропозицію сепаратного мира. Одинацять днів згодом відпав один з членів Почвірного Союзу центральних держав — Болгарія, що підписала умови капітуляції. Мадярські частини почали кидати фронт, в краю знялися робітничі страйки й чимраз голосніші маніфестації голодного населення.

Урвався нарешті терпець і українській парляментарній репрезентації, що випробувавши всі позакулісні ходи для відхилення польської небезпеки над Галичиною, зважилася на скликання української конституанти, що мала вирішити державно-правне становище українських земель Австро-Угорщини.

Дня 16 жовтня появився запізнений маніфест цісаря Карла, що заповідав перетворення Австрії в союз національних держав: «Австрія, по волі своїх народів — читаємо в ньому — має статися союзною державою, в якій кожне племя, на области, яку воно заселює, творить свій власний державний організм». Тимчасове заступництво інтересів поодиноких народів передано в руки Національних Рад, створених з парляментарних послів кожної нації. По пляну австрійського уряду, з територій колишніх коронних країв Австрії (без Угорщини) мало повстати чотири національні держави — німецько-австрійська, чеська, південно-словянська та... українська. Полякам залишено волю рішення. Трієст мав творити окрему державу. Справу Боснії й Герцеговини та румунської частини Буковини залишено отвором... Це була остання доска рятунку конаючої Австрії, що вхопилася за неї запізно. Народи Австрії не хотіли вже ані австрійської ласки, ані спільноти з нею в майбутньому.
 

Українська Національна Рада

По вступних нарадах української парляментарної репрезентації дня 10 й засіданні Народнього Комітету дня 12 жовтня, зібралася у Львові дня 18 жовтня 1918 р. Українська Конституанта. Принявши в себе всіх українських соймових і парляментарних послів та представників усіх політичних партій, вона прозвала себе Українською Національною Радою й під проводом посла Евгена Петрушевича приступила до державно-творчої праці. Вже на другий день по свому першому зібранню проголосила вона резолюції такого змісту:

Стоючи на становищі самоозначення народів. Українська Національна Рада постановляє:

Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині, зокремаж Східня Галичина з граничною лінією Сяну, з влученням Лемківщини, північно-західня Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східньої Угорщини, творять одноцілу українську територію. Ця українська національна територія уконституовується отсим як Українська Держава. Постановляється вжити приготованих засобів, щоби це рішення перевести в життя. Взиваеться всі національні меншини, на цій українській области, при чому жидів признається за окрему національність, щоби вони уконституувалися й негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в скількости, що відповідає силі їх населення. Українська Національна Рада виготовить конституцію для створеної тим способом Держави на основах: загального, рівного, тайного й безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступства при уряді для національних меншин. Українська Національна Рада жадає, щоби, зорганізована оце в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції. Теперішньому австро-угорському міністрові закордонних справ відмовляється права переговорювати в імени цеї української території»...

В резолюції було сказане все, крім окреслення відношення Західньо-української Держави до Української Народньої Республики над Дніпром. Резерва, з якою український провід потрактував це питання, вмішала каплю отрути в чашу ентузіязму, з яким приняло резолюцію Української Національної Ради все українське громадянство. Українська студентська молодь і Українські Січові Стрільці, в яких тяга до соборности росла і виявлялася найживловіше, як теж українські соціял-демократи, дали вираз своїм почуванням устами соціял-демократа Миколи Ганкевича, що вже на всенародньому зїзді чергового дня зложив заяву такого змісту: «У великій історичній хвилині, коли валяться основи старого світа, а на його руїнах росте нове життя вольних, самостійних народів, що самі рішають свою долю й майбутність, Національне Зібрання українців австро-угорської держави проголошує торжественно перед цілим світом, що домаганням і метою всіх українців є зєдинення всіх українських земель, між іншими українських земель австро-угорської держави, в одну державу, що цілею наших національних змагань є — зєдинена, вільна, самостійна Українська Республика».
 

Перед вибухом

Анальогічні рішення приняли конституанти інших народів Австрії — чехословаків, південніх словян і нарешті поляків, які проголосили приєднання до Польщі тих земель, на яких «польська культура здобула собі домінуюче становище». Дня 28 жовтня відбулися в Кракові наради польських парляментаристів, на яких створено Польську Ліквідаційну Комісію, якої влада мала розтягтися на цілу Галичину... Це було заповіддю конфлікту, до якого треба було негайно готовитися... Львівська делєгація Української Національної Ради (крім неї була ще черновецька для Буковини й віденська для звязку з австрійським урядом) приспішила темпо організаційної праці тим більше, що на день 1 листопада заповіла Польська Ліквідаційна Комісія свій приїзд до Львова, щоби перейняти владу від цісарського намісника Галичини... Дня 30 жовтня приїхав до Львова, як відпоручник Українських Січових Стрільців, що таборували в Чернівцях, сотник Дмитро Вітовський; він зразу обняв команду над українськими військовими відділами, зорганізованими конспіративне в лоні австрійських полків львівського гарнізону. Дня 31 жовтня зявилася в галицького намісника Гуйиа делегація Української Національної Ради з вимогою передачі влади в її руки, але намісник відмовив, покликуючися на брак відповідних директив від віденського уряду. Українські парляментаристи завагалися що їм робити далі; була думка підождати на директиви з Відня, та тут Вмішався в справу Центральний Військовий Комітет, який рішився на негайний виступ українських збройних сил. По короткому ваганню Українська Національна Рада дала приказ військовим частинам виступити — ніччю з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.
 

1 листопада 1918 р.

Не було часу для гаяння. Центральний Військовий Комітет, перезваний тепер Українською Військовою Командою, розіслав по повітових містах краю своїх курієрів, щоби вони перейняли владу, що у Львові мала зробити решта йсуо членів з сотником Вітовським у проводі. Очевидно, що у Львові перспективи для перевороту були найслабші. 1.400 українських вояків з 60 старшинами, зорганізованими Центральним Військовим Комітетом, проти двох добре зорганізованих і вивінуваних курінів та поменчих частин військової залоги й переваги неукраїнського населення Львова, в якому працювала Польська Військова Організація, це було страшно мало. Тільки віра в святість справи й її остаточну перемогу могла кинути цю горстку українського війська на переважаючого противника.

Ніччю з дня 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. поміж 2 і 4 годиною, українські частини 15 полку краєвої оборони, 50 вартового й 41 супровідного куріня вийшли з касарень, розброїли жовнірів неукраїнців, обсадили всі важніші урядові будинки й забезпечивши їх, вивісили на ратуші жовто-блакитний прапор. Силою несподіваного удару опанували українці столицю краю й сталися панами створеної собою ситуації без насильства й проливу крови. Щойно по військовому захопленню міста полагоджено формальність перебрання влади від австрійського намісника Гуйна в руки Української Національної Ради. В дні першого листопада 1918 р. перемогла не сила й скількість, але віра, готовість на саможертву й однодушність думки й чину, що її так небагато виявили українці продовж своєї історії.
 

Львівські бої

Український переворот заскочив не тільки австрійську залогу, адміністрацію й населення Львова, але й Польську Військову Організацію, що рівнобіжно з Українським Військовим Комітетом лаштувалася до захоплення міста й краю та передання його в руки Польської Ліквідаційної Комісії. Коли ж українці її випередили й поставили перед доконаним фактом, вона зараз приступила до протиакції — зразу конспіративної, а відтак явної. Про те, щоби станути на грунті самоозначення народів й погодитися з фактом існування української Державности в Галичині, ніхто з поляків, як військових так світських і не думав. Вони створили негайно свою Начальну Команду з організатором польських військових кадр — сотн. Мончинським у проводі й почали військову організацію польського живла в місті. Рівночасно вислали по Польщі своїх курієрів, щоби вони скрізь збірали добровольців, а від польського уряду в Варшаві вимогли військову допомогу. Центрами польської протиакції сталися — школа ім. Сєнкевича та Дім Техніків у південно-західній частині Львова. Вже 1 листопада перед полуднем зявилися на улицях Львова польські жовніри, що в першу чергу рішили опанувати головний залізничий двірець. Вони почали нападати й острілювати українські стежі на вулиці Сапіги й Городецькій. Їм у допомогу кинулося й польське цивільне населення Львова, що почало стріляти на українське військо з вікон, брам та заулків. Положення українського війська утруднювало й погіршувало те, що оскільки по українській стороні було тих тисячу з чимсь багнетів, якими переведено переворот, то первісна тисячка польських лєгіоністів і жовнярів, що піднялися протиакції росла з години на годину. Поляки мали до диспозиції кадри свого населення у Львові тоді, коли українці могли ждати поповнення своїх частин добровольцями з довколишних сіл і краю не зразу. Перевага поляків виявилася зразу не тільки в скількости, але й якости боєвих сил. Українці розпоряжали тільки горсткою старшин і такоюж горсткою жовнярів-селян тоді, як поляки мали зразу безліч старшин ріжних ступнів, а їх військові частини формувалися майже виключно з інтелігентних і півінтелігентних елєментів, до тогож обізнаних з містом. Шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці, оце була основа польських збройних сил. Прилучилася до них ще й сила великоміського пролєтаріяту, що то був, «як боєвий елємент, може некарний, але очайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і звязковій службі незрівняний». (А. Крезуб).

Вже на другий день по перевороті поляки могли похвалитися успіхами своєї протиакції. Опанувавши головний залізничий двірець з великими військовими магазинами, вони укріпилися в південньо-західній частині міста, з якої почали підїздову акцію на територію безспірно опановану українцями. Дня 3 листопада опанував противник кадецьку школу на Стрийській вулиці й упоєний успіхом кинувся на головні українські обєкти — казарму Фердинанда при Городецькій вулиці, Цитаделю, головну почту, святоюрську гору. Відбити польський наступ вдалося українцям тільки від деяких позицій, але святоюрська гора залишилася в руках противника. Щастям українців, що стомлені безупинними боями й десятковані дезерцією старших жовнірів з супровідного куріня попали вже в зневіру, був приїзд Українських Січових Стрільців до Львова, дня 3 листопада пополудні. Не гаючи часу УСС-и зразу скріпили залогу Цитаделі й кинулися відбивати головний двірець. Стрільці здобули двірець одним бравурним наступом, але... противник вдавшись в переговори про капітуляцію, використав їх для повернення собі втраченого обєкту. Новий наступ УСС-ів на двірець ранком чергового дня вже не вдався. Українські військові частини відступили з великими втратами, а противник захопив будинок дирекції залізниць при вул. Міцкевича й духовної семинарії при вул. Коперника. В чергових днях противник безустанно натискав на головні українські обєкти — касарню Фердинанда при Городецькій, будинок сойму й головної почти. Змагаючись на периферіях міста, противник старався за всяку ціну опанувати залізничий двірець Підзамче. Та в днях 5 і 6 листопада сила польського натиску заломалася. Українські війська, вдержуючи останками сил головні обєкти, почали переходити до протинаступів і самостійних офензивних акцій. Колиж дня 9 листопада поляки рішили проломити український фронт і тому кинули всі свої сили на будинок сойму, яким командував пор. УСС. Ілько Цьокан, мусіли з великими втратами в людях відступити й обмежити свою акцію тільки на оборону. Боєва ініціятива перейшла з тим моментом в українські руки.

Низку кривавих боїв почав український наступ на кадетську школу дня 13 листопада. Повторювано їх ще в днях 15 і 17, але безуспішно. Кращими успіхами могла похвалитися українська акція на півночі міста. В днях 14 і 15 листопада опанували українські війська цілу краківську дільницю й витиснули противника на лінію вулиць — Граничної, Короля Яна і св. Мартина, тобто на периферії Замарстинова, де опанували важний обєкт — міську різню. Місцевим частинам помітно допоміг у тих операціях невеличкий але очайдушно сміливий загін ім. Гонти, що прийшов до Львова з Великої України, під проводом отамана Долуда.

Поляки, збентежені українськими успіхами, попросили перемиря, що й почалося дня 18 листопада, зразу на протяг 48 годин, а відтак продовжене до дня 26 листопада, 6-ї години ранку. Це перемиря сталося гробом українському перевороту у Львові. Поляки, що сподівалися підмоги з заходу, заграли тепер на проволоку й використали перемиря на основну реорганізацію свого фронту й підготування офензиви. Для цього вони вели переговори в той спосіб, щоби не дійти до ніяких позитивних рішень і перервати їх у моменті, коли їм наспіє допомога.

І справді дня 20 листопада наспіла полякам підмога, зорганізована пполк. Токаржевським у західній Галичині й корінній Польщі. 140 старшин, 1228 вояків і 8 гармат, що наспіли до Львова, зразу змінили ситуацію у Львові в користь поляків, що ранком дня 21 листопада кинулися до наступу на цілому фронті.

В останній хвилині надійшла противникові ще підмога з Кракова під проводом ген. Рої, що разом з силами полковника Токаржевського й місцевою польською залогою, рішили окружити українців й примусити їх до капітуляції. Польський наступ мав виразно окрилюючий характер — ліве польське крило мало дійти до Високого Замку, праве до Личакова й замкнути українцям приплив сил і відворот від сходу.

В розвою акції праве польське крило зфорсувало Снопків, Погулянку, Личаківський цвинтар і, дійшовши до залізничого двірця Львів-Личаків, вислало свої кінні відділи в напрямі Сихова й Винник. Зате ліве польське крило зустрілося з твердим опором українських частин. Боєвий фронт від Цитаделі, через будинок сейму до різні й двірця Підзамче не загнувся ні на одному місці. Українські війська, не зважаючи на перевагу противника, не тільки відбили його наступ, але в багатьох місцях перейшли до контрофензиви. Під вечір дня 21 листопада ситуація була того рода, що поляки, витративши розмах своїх свіжих частин на окрилення Личакова (вони обходили місто найдалі висунутими периферіями і тільки під горою св. Яцка окровавилися в зустрічі з українцями) й на безуспішний напір на ліве крило боєвого фронту, могли вернути назад до вичерпуючої позиційної війни. В загальному українська ситуація була тяжка, але не найгірша. На всякий випадок приказ української Начальної Команди до евакуації Львова, назначеної на ніч з 21 на 22 листопада, був несподіванкою й залишився незрозумілим до сьогодня. Провід української Начальної Команди спочивав тоді в руках полк. Стефанова й отамана Горука, як начальника штабу. В момент, коли фронтові частини готові були боротися до останньої каплі крови й мали всі дані до перемоги, нерви Начальної Команди, подразнені атмосферою запілля, не витримали. Українські війська опустили Львів по трьох тижнях кривавих боїв. Ранком дня 22 листопада поляки не могли зорієнтуватися що сталося. Відворот українців був такою для них несподіванкою й відбувався в такій тайні й порядку, що вони довго незважувалися рушити вперід, підозріваючи підступ з українського боку. Та підступу не було...

Гнітуче почуття відвороту й незавиненої невдачі огорнуло українські частини. Стомлені й огірчені виходили вони поза рогачки столиці. І тільки Українські Січові Стрільці не дали за виграну. Стрілецька старшина зібрана під проводом от. Вітовського ранком 22 листопада на попівщині в Миклашеві, рішила зорганізувати облогу Львова. До Стрільців приєдналися кращі частини б. залоги Львова й так почали творитися обложні групи — Схід, Старе Село, Щирець і т. д. що небаром обєдналися в бригади й стали завязком ІІ Осадного Корпусу Української Галицької Армії, якого провід спочив у руках полковника а відтак генерала й начального команданта УГА Мирона Тарнавського. Щойно тепер відгукнувся край і став поповнювати українські боєві частини добровольцями та новобранцями. Група Схід зорганізована при команді УСС з осідком у Куровичах поповнювалася людським матеріялом з Перемишлянщини, Тернопільщини, Бережанщини й Золочівщини; Група Старе Село під проводом стрілецького команданта сот. Микитки черпала свої запаси з Бобреччини, Ходорівщини, Станиславівщини, Гуцульщини й Покуття; південня Група Щирець під командою сот. А. Бізанца набірала людей з Львівщини, Стрийщини та Долинщини. Згодом повстали ще на західньому півдні групи — «Хирівська» і «Гофмана», що підсилювалися добровольцями з Дрогобиччини, Самбірщини, Перемищини й Турчанщини та Група Північ, якої базою була Равщина, Сокальщина, Жовківщина, Яворівщина й Радехівщина.
 

Державний переворот у краю

Поза Львовом, в якому український державний переворот зустрівся з опором і протиакцією польського живла, всі інші міста й місточка Східньої Галичини опинилися в українських руках майже без проливу крови. Мадярські, німецькі а також польські військові частини, як теж жандармські станиці, складали зброю й розбігалися і тільки в Яворові впали при розброюванні чужинецьких частин трупи. Українська міліція скрізь заводила порядок і облегчувала перехід адміністрації краю в українські руки. Але поляки примушені погодитися з фактом українського перевороту ні на хвилю не думали з ними примиритися. Державні урядовці польської національности в своїй більшости відмовилися служити Українській Державі, а польська молодь, зорганізована в комірках польської військової конспірації, робила все можливе, щоби приспішити вибух протиукраїнського постання. Вже в перших днях листопада пробували виступити польські військові організації в Дрогобичі, Бережанах, Самборі, Бориславі й Сяноці, але українські війська дуже скоро зліквідували їхню акцію.

Більше щастя й успіху мали поляки в Перемишлі й Ярославі. Перемиська залога, в якій українці мали перевагу, розбіглася вже 30 жовтня, а поляки використали це й опанували місто. Правда, ніччю з дня 2 на 3 листопада вдерлися до Перемишля відділи створені з довколишніх українських селян, розброїли польську залогу й арештували ген. Пухальського, що його Польська Регенційна Рада в Варшаві назначила командантом польських військ Галичини й Шлеська. Та попсувала справу й запропастила Перемишль добродушність перемиської експозитури Української Національної Ради. По блискучому успіху військових частин, вони ввійшли в переговори з поляками, й відправили полонених на Засяння, де вони обіцяли сидіти тихо, аж до рішення справи приналежности Східньої Галичини парижською мировою конференцією. Та поляки, підіждавши на допомогу з заходу, вдарили на Перемишль і по короткому бою опанували його наново дня 10 листопада. Відтепер мали поляки в своїх руках «ключ до Східньої Галичиїт», переважну стратегічну базу своїх випадів на Хирів, Любачів і нарешті Львів. Без опанування Перемишля поляки не моглиб були й мріяти про вдержання Львова й опанування Східньої Галичини взагалі. Те саме сталося в Ярославі, де стояв кошем один з найбільше українських полків австрійської армії — 77, рекрутований з Самбірщини. Опанована москвофілами Лемківщина обєднавшися в листопаді 1918 р. довкола кацапської «Русскої Ради» підчас перевороту проголосила... «Лемківську Республику», що дуже скоро впала жертвою польської військової акції зі заходу. Тільки в ліському повіті стануло населення по стороні Української Держави, але поляки оцінивши зразу стратегічну вартість того лемківського кута, вже в перших днях листопада захопили Загіря, Ліско, Устрики Долішні й загрозили Хирову. Довше опирався полякам Балигород, але й він перейшов у польські руки в січні 1919 р.
 

Бої за Львів

Зайнявши спорожнений Львів, поляки попробували зразу посунутися на схід, а їх перший випад на Підбірці зліквідувала сотня Українських Січових Стрільців під проводом пор. Осипа Теліщака, який зайняв Чортівську Скалу, домінуючи над околицею. В перших днях грудня перейшли українські частини під Львовом до наступу й витиснувши противника до перстеня — Басівка, Солонки, Пасіки зубрицькі, Підбірці, Жидятичі, Грибовичі, пробували навіть перервати залізничу лінію Львів-Перемишль, їм вдалося навіть захопити на короткий час Городок. Рівночасно поляки зорганізовані в Люблині, почали наступ з півночі в напрямі Рави Руської, Чесанова й Любачева, з наміром пробитися до Львова. Дня 5 грудня відбили українські війська Хирів і підійшли, на віддаль гарматнього стрілу. До Перемишля. Та тут зустрілися з велетенською перевагою протиівника (2.300 польських крісів на 800 українських), що нетільки втримав загрожену позицію, але й витиснув українські частини на вихідні позиції. Тимчасом під Львовом становище українського війська з дня на день кращало. Довкола міста перстень обложних сил кріпшав і застискався. Залога й польське населення Львова почали падати на дусі.

Дня 10 грудня, місце полк. Стефанова на становищі начального вожда Української Галицької Армії зайняв ген. Омелянович-Павленко, а його начальником штабу став замісць от. С. Горука полк. Мишковський. Під Львовом появилися придніпрянські частини з т. зв. Окремої Пішої Козятинської Бригади, зосереджені на лінії Басівка — Наварія — Глинна. На день 27 грудня назначила Начальна Команда УГА генеральний наступ на Львів, для якого під самим Львовом зосереджено 7—9 тисяч крісів і 40 гармат. Та польська сторона, що розпоряджала знаменитою розвідкою, дуже скоро зорієнтувалася в українських намірах і зробила все можливе, щоби спараліжувати силу українського наступу.

Дня 24 грудня наспіли до Городка свіжі військові сили противника — (група Сопотніцкого) 2.400 крісів, 24 скоростріли, 150 кінноти й 10 гармат. Вони зразу обсадили кілька довколичних сіл від півдня, чергового дня здобули Любінь Великий, а дня 26 грудня, напередодні генерального українського наступу на Львів, сфорсували Ставчани. Пляни Української Начальної Команди, розкриті й упереджені противником, можна було вважати за перекреслені. Але українська Начальна Команда, не залишила їх.

Ранком дня 27 грудня почався наступ. «Група Схід», «Старе Село», головнож коломийські куріні й чистини Українських Січових Стрільців здобули в першому дні наступу Боднарівку — Сихів — Козільники й посунулися на підльвівську Перзенківку тоді, як їх праве крило підсунулося аж під Личаків. Але Козятинська Бригада, що станула в обличчю нової ситуації, створеної польським протинаступом у днях 24—26 грудня, спробувавши наступати на Ставчани й Полянку мусіла відступити з втратами. Що більше, група Сопотніцкого здобула Оброшин і передерлася до Львова, де скріпила не тільки численність але й моральну відпірність залоги. Перший генеральний наступ українських сил на Львів не вдався. Виключала успіх — знаменита розвідка й оборотність противника, слаба підготовка з українського боку, а головно брак тяжкої артилєрії, без якої здобуття підміських обєктів виявилося неможливе.

«Підсумки всіх боєвих подій протягом листопада-грудня 1918 р. для українців, мимо того, що оперативна ініціятива по більшій части походила від них, все таки не були корисні. Противник здобув за той час Перемишль, Ярослав, Хирів, Раву Руську, а найважніше, усадовився сильно у Львові. Поляки держали в свойому посіданні щонайменше одну пяту частину Східньої Галичини, тоді як українські війська не захопили ані клаптика землі по тамтому боці» (А. Крезуб).
 

Друга офензива на Львів

З початком січня 1919 р. польські частини, що дотепер обмежувалися до вдержання й закріплення здобутих позицій, перехопили ініціятиву в свої руки. В околицях Рави Руської, Угнова, Белза, Угринова зявилася нова польська «Група Буг» під проводом ген. Ромера, що хоч і не могла основне змінити ситуації, всеж таки була осторогою для української Начальної Команди, мовляв період у якому корінна Польща не могла підкріпити свіжими, силами східньо-галицького фронту, проминув. В днях 6—7 січня відділи групи «Буг» продерлися через Жовкву й Куликів до Львова, але частини І корпусу УГА, під знаменитим проводом підполк. Курмановича, завдали їм при тому маневрі дуже тяжкі втрати. З тяжкими втратами му сіли поляки залишити наступ на Угринів, заломився теж випад львівської залоги в напрямі підльвівських Кожич і Домажира. Не вспівши опанувати залізничої лінії Рава Руська — Львів, не змогли поляки відтягнути українських частин зпід Львова. Назначену на день 14 січня польську офензиву випередив уже 11 січня новий український наступ на Львів. Тогож дня II курінь Українських Січових Стрільців, під проводом сотн. Білинкевича здобув Лапаївку, 3 бережанська бригада — Сигнівку, в решта курінів УСС, під командою сотн. Носковського — Скнилів. Безпримірне геройство 2 коломийської бригади, що заатакувала польські позиції на лінії Перзенківка — Пасіки Міські заломилося в артілєрійному й крісовому огні противника. Не мав теж успіху наступ 4 золочівської бригади на східні периферії Львова. Зате поляки, вдаривши на окопи 7 львівської бригади, заняли Бартатів. На цю позицію, боронену криваво й по геройськи ледви двома українськими сотнями, зужив противник силу двох курінів, що наступали з півночі й сходу рівночасно. Під вечір відзискав противник Сигнівку а ранком 12 січня заатакував позиції 2 бригади. Поява команданта бригади от. Микитки в окопах, надхнула захитану бригаду до бравурного протинаступу, в якому вона дійшла аж до Перзенківки й переходове її заняла. Без великого труду відбив І полк УСС-ів польський наступ на Сигнівку дня 13 січня.

В результаті другий український наступ на Львів у днях 11—13 січня зліквідував можливість польської офензиви, назначеної на день 14 січня, а рівночасно переконав українську Начальну Команду, що Львів можна здобути тільки тоді, коли буде остаточно й тривало перерваний його звязок з заходом і корінною Польщею взагалі. В цьому напрямі пішли теж дальші зусилля Начальної Команди, українських військ.
 

Вовчухівська кампанія

На артилєрійській перестрілці й льокальних зустрічах стеж та по-менчих відділів проминула під Львовом друга половина січня й перша половина лютня. Зате на фронті III корпусу ожила тоді акція противника в напрямі опанування залізничого шляху Хирів—Самбір і самого Самбора. Наступ польської групи полк. Мінкевича на Вовчу Долішню, Блажів Горішній і Чижин, що почався 4 лютня, відбили українські війська з бравурою. Ожила теж акція противника на фронті І корпусу, в околицях Белзця, Угнова, Белза й Кристинополя. Тут то завелися в лютні 1919 р. найбільш криваві й завзяті бої, які знає ціла польсько-українська війна. Тимчасом III корпус УГА готовився до прорвання звязку Львова з Заходом через опанування залізничого шляху на просторі Городок — Судова Вишня. Плян був такий, щоби І корпус одною частиною звязував польські сили на лінії Рава Руська — Белз — Сокаль, а другою скріпив демонстрацію II корпусу на північ від Львова. На випадок успішности акції III корпусу, під Городком — Судовою Вишнею, мав II корпус ударити на Львів. Начальником штабу УГА іменовано тоді, на місце полк. Мишковського, полк. Курмановича, що то розторощив відділи «Групи Буг» під Жовквою.

В половині лютня зайняли українські війська Долиняни, Вовчухи, Бар, Довгомостиська й зближившись до залізничого шляху Львів— Перемишль на віддаль стрілу, примусили противника припинити комунікацію. Дня 20 лютня перестали курсувати поміж Львовом і Перемишлем не тільки звичайні поїзди, але й панцирники. Становище поляків ставало загрозливіше з дня на день, з години на годину.

Та тут прийшла полякам, як звичайно в скрутних положеннях, непередбачена українцями допомога. Антантська військова місія, з французьким генералом Бертелємі у проводі, поставила урядові Західньо-Української Народньої Республики, ультимативне домагання припинити воєнні операції... Як не протестувала проти перемиря Начальна Команда українських військ, що були вже так близько до перемоги, уряд примусив їх до цього. В днях від 25 лютня до 1 березня запанувала на фронті зловіща тиша. Представники Державного Секретаріяту ЗУНР переговорювали безуспішно у Львові про демаркаційну польсько-українську «лінію Бертелємі», військо нервувалося, а поляки збірали сили й засоби до протиофензиви. Досвід з останнім львівським перемирям, яке вирішило упадок українського Львова, повторився тут згідно з випробуваною програмою. Дня 1 березня почалися воєнні операції наново. Зразу перевага й інщіятива удержувалася в українських руках; дня 7 березня вдарили польські війська від сторони Вовчухів на українські позиції в Долинянах, рівночасно рушили від Городка й Черлян у напрямі Ебенау і Стоділок. Витворилася тяжка для українських частин ситуація, але коли по полудні цьогож дня зявився на полі бою Окремий Загін (Гуцульський Курінь) чет. Голинського, положення прояснилося відразу. Поляки відступили, залишаючи в українських руках 350 полонених, 22 скоростріли, 6 гармат, велику скількість припасів і полеву лікарню. Вечером тогож дня загін Голинського зайняв Вовчухи, а ранком чергового дня стацію Родятичі. Рівночасно куріні УСС і коломийські примусили противника покинути Братковичі.

Оперативний плян української Начальної Команди був, у своїй першій частині, виконаний: залізничий шлях на лінії Городок — Судова Вишня опинився в українських руках, звязок Львова з заходом був перерваний.

Залишалося виконати другу половину пляну — зайняти Львів. Ніколи положення українського фронту під Львовом не було корисніше для цього. Львівська залога, звязана операціями під Городком, не могла дати належного відпору українському наступові й перспектива повороту українських військ до Львова ніколи не була більш правдоподібною. Та тут не дописала Начальна Команда. Всупереч свому первісному плянові вона не дала приказу наступати II корпусові на Львів. Вона боялася, що коли українські частини займуть Львів, вони здеморалізуються у великому місті подібно, як це було з військами Директорії, що то 14 грудня 1918 р. увійшли до Києва, а вже 4 лютня 1919 мусіли його покинути під напором більшовиків. Не дала теж Начальна Команда приказу вовчухівській Групі наступати далі поза лінію Судової Вишні. «Пасивність під Львовом і в перемиському напрямку була одним з найбільших промахів Начальної Команди в часі українсько-польської кампанії й саме на рахунок цього промаху треба віднести катастрофальний відворот УГА в травні 1919 р. до границь Надніпрянщини». (А. Крезуб).

Овочі геройської саможертви, безпримірної хоробрости, бравури й завзяття українського фронту, змарнувало оце хитке й нерішуче становище Нач. Команди.
 

Галицький фронт і Придніпрянщина

Вже в перших днях по Державному перевороті в Галичині, зявилася в гетьмана Скоропадського делєгація західньо-українського уряду з домаганням мілітарної допомоги. Та гетьман, лякаючися війни з поляками, відмовився від безпосередньої допомоги, зате погодився на те, щоби окремий загін Січових Стрільців, що стояв тоді в Білій Церкві, висланий для розброєння австрійських відділів до Жмеринки чи Проскурова... «здезертирував» і перейшов «на власну руку й відповідальність» на галицьку територію. Гетьман, попереджений про те, що проти нього готується повстання, якого ядром були січово-стрілецькі частини, годився радо на таку їх «дезерцію», мовляв і Галичині допоможе й позбудеться найактивнішої й найбільш свідомої військової частини війська української армії, якій мав усі причини недовіряти. Та Січові Стрільці, що признали справу повалення гетьмана важнішою аніж опанування Галичини, не скористали з пропозиції гетьмана й дня 14 грудня вмаширували до Києва, як чолова й керівна частина повстанчих військ Української Директорії, що повалила гетьмана. Таким чином за часів гетьмана до Галичини прийшов тільки невеликий скількістю, але вибірний щодо якости загін ім. Гонти, під проводом от. Долуда, зорганізований на Херсонщині відомим українським соціялістом-самостійником д-ром Іваном Луценком. До Галичини дістався він на власну руку й відповідальність, тобто без відома й згоди гетьмана зробив так, як пропонував зробити СС-ам гетьман Скоропадський. Колиж гетьмана не стало, справа з військовою допомогою Придніпрянщини для Галичини зразу покращала. Уряд УНР дивився на Галичину як на інтегральну частину Української Держави й не ждучи полагодження формальностей зєдинення, по змозі своїх сил старався підтримувати західньо-українськйй боєвий фронт. Курінь полк. Кравчука, що його спрямовано на хирівський фронт, а за ним Окрема Піхотна Козятинська Бригада, що приймала участь в боях за залізничий шлях Львів — Перемишль, були першими помічними формаціями Директорії УНР. За ними, в січні 1919 р. зявилися на західньому фронті частини «Дніпровської Дивізії», зорганізованої з селян трипільської округи. Та найкращою помічною частиною для західнього фронту були два полки артилєрії київських Січових Стрільців, що зявилися на оперативному терені в лютні 1919 р. Перший з них, під проводом полк. Лясковського, скріпив сили 4-ої бригади УГА, другий залишився в розпорядженні Начальної Команди. Дальша організація військової допомоги Галичині з боку Придніпрянщини, започаткована спеціяльним Галицько-буковинським Комітетом, припинилися через новий наступ більшовиків на Україну.

Підпомагаючи західній фронт військовими частинами, Українська Директорія не жаліла для нього воєнних припасів і грошей, якими зразу впровадила рівновагу в захитаний буджет і організацію військового постачання Західньо-української Республики. Зчерги особливу вагу мала для неї достава залізничого та летунського матеріялу, а навіть людей, без яких наладнання тих ділянок булоб, без братньої допомоги придніпрянців, неможливе. Та в міру, як погіршувалося положення Директорії УНР в боротьбі з більшовиками, погіршувалася й справа її допомоги Галичині. Що гірше, як це звичайно буває в нещастю, взаємини поміж галицьким урядом і Директорією, в якої проводі станув дня 10 лютня 1919 р. Симон Петлюра, почали псуватися. Чим далі тим розходження обох українських урядів у питаннях внутрішньої й закордонної політики, як теж воєнних операцій ставали чимраз різкіші, поки не довели до остаточного розвалу фронту і... Державности.
 

Голод набоїв

В лютні 1919 р. зібрався перший польський сойм у Варшаві, що поладнавши спір поміж польськими «активістами» з Й. Пілсудским у проводі і Народовим Комітетом (Падеревскі і Дмовскі), що резидував у Парижі, здобув визнання польської держави з боку Антанти. З того моменту представники Польщі засіли в мировій конференції по боці переможців, а заприязнена з Польщею Франція створила полякам невичерпані магазини своїх воєнних припасів. Сталося це в моменті, коли українська армія почала відчувати чимраз доскульніший голод... набоїв. На грунті Парижа зявилася обєднана делєгація УНР, в якій поруч представників Директорії найшлися й висланці західноукраїнського уряду, її завданням було вимогти від міжнародньої мирової конференції визнання Української Державности й допомоги їй у боротьбі з більшовиками, що зайнявши 4 лютня Київ, посувалися нестримно на захід й де далі могли загрозити Галичині. Та в Парижі ділали інші, ворожі Українській Державности сили, а для того, щоби їх переломати, замало було покликуватися на клич самоозначення народів, кинутий американським президентом Вільзоном. Тут рішало становище на боєвому фронті, а воно... гіршало з дня на день.

Придніпрянщину опановували крок за кроком більшовики, боротьба за Львів перейшла в затяжну позиційну війну.

Начальна Команда УГА не використала як слід успіхів «вовчу-хівської кампанії». Вовчухівська група, виснажена офензивою й продовжуванням атаків на Городок, до тогож позбавлена двох курінів Українських Січових Стрільців, якими Начальна Команда скріпила фронт І і II корпусу, не видержала натиску свіжих польських військ, які тимчасом наспіли з заходу. В днях 12—19 березня переважаючі польські сили під проводом генералів Алєксандровіча, Конаржевского й Івашкевіча відтиснули українські війська від лінії залізничого шляху Городок — Судова Вишня й налаштували звязок польської залоги Львова з Перемишлем. Зчерги група ген. Алєксандровіча пішла на північ і зайнявши Краковець та Яворів, до дня 27 березня відтиснула частини І корпусу до лінії Верешиця — Магерів. Не спочивала й залога польського Львова, що зайнявши Кожичі, Домажир, Страдч, опанувала територію поміж залізничими шляхами Львів — Городок і Львів — Янів.

В міжчасі, якраз 19 березня, в якому поляки відтиснули українські війська від залізничого шляху Городок — Судова Вишня, наспіла до Начальних Команд обох воюючих військ радіотелеграма Ради Чотирьох (Вільзон, Льойд Джордж, Клємансо й Орляндо) з закликом негайно припинити бої й залишити справу полагодження територіяльного спору мировій конференції. Оскільки в створеній польською перевагою ситуації, телеграма керманичів Антанти була на руку українській стороні, остільки полякам була вона не по нутру. Вони боїв'не припинили, а переговори з українцями, які відбулися в днях 27—29 березня повели так, щоби з них нічого путнього не вийшло. Рівночасно повели наступи на всіх відтинках, при чому в районі II корпусу вони дня 15 квітня здобули Чортівську Скалу й Лисиничі під Львовом. Не припинила польської офензиви телеграма Падеревского з 17 квітня, вислана під напором Найвищої Ради Антанти до варшавського уряду, з вимогою припинити бої на галицькому фронті. Два дні згодом поляки відтиснули українські частини на південь від Любіня Великого й Скнилова, а 20 квітня захопили Басівку, Глинну, Солонки, Сокільники, Зубрю, Пасіки Зубрецькі, Бульки й Цішки. Дня 29 квітня відперли поляки дивізію от. Долуда й 4 бригаду зпід Брюхович, Лисої Гори, Малехова, Дублян, Сорік, Підборець, Миклашева й Підберізець, що разом з їх попередніми успіхами поширило перстень української облоги Львова поза лінію досяжности артилєрійського стрілу.

Рівночасно з погіршенням ситуації УГА на Західньому фронті, ускладнилася вона на сході. Більшовики, розколовши при кінці березня 1919 армію УНР на дві половині, з яких одну примусили перейти до Румунії, а другу на Волинь, наблизилися до Збруча. Начальна Команда УГА побачила себе примушеною створити новий, східній фронт, що зорганізувавши себе на оспіх під командою от. Ляєра в районі Підволочиськ, загородив більшовикам дальшу дорогу на захід.
 

Травнева офензива поляків

Галицька Армія, найшовшися в двох ворожих огнях, звернулася дня 1 а відтак 9 травня до поляків з пропозицією завішення зброї. Та поляки, певні перемоги, не хотіли нічого й слухати про перемиря. Ранком дня 15 травня вони почали свою рішаючу офензиву на всі українські відтинки й позиції. Почалася вона з проломання українських становищ під Гусаковом, вслід за чим польські відділи, наступаючи від півдня, підійшли до Крукенич. Геройська постава горстки українських військ, під особистим проводом начальника штабу 8 бригади сот. Лянга не вдіяла нічого проти десятикратної переваги противника, що осягнув лінію ріки Стрвяжі. Українські частини спинилися на ній з постановою зупинити натиск противника в напрямі Самбора.

На хирівському відтинку заатакував противник дня 15 травня гору Радич і село Сушицю, а хоч не осягнув особливих успіхів, то група «Глибока», збентежена польським проривом під Гусаковом, ніччю тогож дня сама покинула свої становища й відійшла в напрямі Старої Соли. Зустрівшися тут з переважаючими силами противника, вона відступила на Старий Самбір і тут, получившися з Гірською Бригадою от. Черського, перейшла з нею на Чехословаччину. Зчерги поляки загрозили групі «Крукеничі», що спинилася на р. Стрвяжі, від заходу й примусили її до відвороту на Самбір, а відтіля, 17 травня, на Дрогобич. Групу «Рудки», що боронила фронту на лінії Стоділки — Волчищовичі, відкинули поляки до Конюшок Семенівських, 7 львівська бригада втратила 16 травня Комарно. Фронт III корпусу УГА перестав існувати...

Краще держався І корпус, що з перемінним щастям боровся з противником у районі Белза й Жовкви. Щойно польський прорив на Волині, де вони силами галєрівських дивізій, дня 16 травня зайняли Луцьк і майже без опору придніпрянських частин перли в напрямі Рівного й Радивилова, І корпус мусів зліквідувати первісну лінію свого фронту. Поляки зайняли Куликів, а відтак Сокаль, Кристинопіль і Мости Великі. Дня 20 травня опанували Камінку Струмилову, 21 — Радехів і Стоянів. Розвал III корпусу й пляновий відворот І, потягнув за собою основну зміну на фронті II корпусу під Львовом. Він побачив себе примушеним відступити в напрямі Перемишлян і Рогатина. Плян Української Начальної Команди, опертися на лінії Бистриці, випередили поляки, займаючи Миколаїв над Дністром, вслід за ним Дрогобич і Борислав, а 20 травня Стрий.

В самому розгарі травневої офензиви прибула полякам безцінна допомога в формі шістьох дивізій ген. Галлєра, що зорганізовані й вивінувані Францією, мали бути вжиті проти більшовиків. Тогочасний польський премієр Падеревскі, дав Найвищій Раді Антанти формальне приречення, що не вжиє тої допомоги проти української армії, але слова міністра ні вчому не перешкодили польській військовій команді вжити галєрівські дивізії так, як їй подобалося. Це вирішило справу. Українська Армія, що вже від довшого часу терпіла від недостач в постачанні боєвого матеріялу, не могла опертися чисельній перевазі знаменито озброєного й випочатого противника. Опинившися в глухому куті, окресленому Збручем і Дністром, Українська Галицька Армія найшлася в положенні без виходу. З заходу — поляки, зі сходу — більшовики, з півдня — румуни, оце був той трикутник, з якого вона могла вирятуватися хіба чудом.
 

Голіруч на противника

Початок червня 1919 р. застав Українську Галицьку Армію, скупчену на невеличкому клаптику землі, обмеженому від сходу р. Збручем, від півдня Дністром а від північного заходу лінією Гусятин — Пробіжна — Угринь — Ягольниця— Устєчко. На щастя ні більшовики ні поляки не виявляли тоді особливої активности. Зате придніпрянські частини, рушили тоді з лінії Збруча на схід, відбиваючи від більшовиків Камянець Подільський, Дунаївці та Ярмолинці. Воодночас Київські Січові Стрільці, Запоріжці та інші частини Армії УНР, що стояли на Волині, зайняли Староконстантинів і Проскурів. Уряд УНР перенісся до Камянця Подільського. Успіх придніпрянських частин в боротьбі з більшовиками надхнув Українську Галицьку Армію очайдушною думкою протипольської офензиви. Місце дотеперішнього її вожда ген. Омеляновича-Павленка зайняв тепер бувший військовий міністр Директорії УНР — генерал Греків; місце многоголового західньо-українського уряду зайняв Евген Петрушевич з необмеженою владою диктатора.

Плян і переведення початої дня 7 червня офензиви, званої теж «чортківським проломом», приписують загально генералові Грекову, хоча нічого не виключає можливости, що вона була передбачена ще його попередником. Почала офензиву 7 бригада, що дня 7 червня здобула м. Ягольницю, вслід за чим на другий день зєдинені сили 7, З і 1 бригади УСС здобули Чортків, де в руки переможців попала більша частина польської артилєрії, кількасот полонених та обози. Тогож дня 5 сокальська бригада зайняла Копичинці, з яких І корпус рушив у напрямі Теребовлі й Тернополя, II корпус на Бучач, а III корпус почав наступ по лівому березі Дністра. Вже 10 червня були частини II корпусу в Трибухівцях, а 11 здобули Бучач. Розбивши противника під Язлівцем, III корпус дуже скоро посунувся на лінію Монастириська — Нижнів, відкіля 8 бригада пішла лівим берегом Дністра, а 2 й 11 рушила в напрямі Підгаєць. Відсіля 2 бригада пішла під Галич, на допомогу 8 бригаді, а 11 пішла в західньому напрямі, на Рогатин.

«Чудо», про яке могло снитися тільки мрійникам або очайдухам, ставало оце живою дійсностю. Українська Галицька Армія, найшовшися в безвихідному трикутнику ворогів, здеморалізована невдачею, здесяткована дезерцією слабодухів, голодна й неодягнена, майже голіруч, бо при мінімальних засобах стрілива, що вичерпувалося з дня на день, кинулася оце на противника й ломила його застави, де лиш на них наткнулася. «По селах, куди переходило українське військо, населення плакало з радощів і допомагало йому чим могло. В найслаб-ших вступив новий дух. Дезерція з армії була й тепер, але не з фронту в запілля, а навпаки — з запілля на фронт. З лікарень виривалися невигоєні ще з ран вояки та старшини на фронт, до своїх відділів. Всіх огорнуло одно, жагуче бажання — вперід!» (А. Крезуб).

Та зрив безпремірного геройства й самопожертви українського жовніра не міг тривати довше, як позваляв на це... запас набоїв. Та й противник, ситий і озброєний, доволі скоро отямився з першого переляку й почав ставити чимраз тверділий опір, а так і переходити до протинаступу. Бо воєнне мистецтво, це не само тільки геройство, але й вислідна реальних сил і сприяючих чи некорисних умов. Вже в Сухоставі й Яблонові наткнувся І корпус, що вийшов з Копичинець, на опір противника. З трудом відкинуто його на лінії Теребовля — Іванівка. Бій за Тернопіль, дня 14 червня, був тяжкий і кривавий так само, як змагання, в днях 17—19 червня, за Бережани. Лінія фронту Нараїв — Дунаїв — Зборів — Оліїв, яку осягнула Українська Галицька Армія в дні 20 червня, була здобута не тільки самим ентузіязмом, але тяжким зусиллям, втратами в матеріалі й жертвами в людях...

Українська Галицька Армія, поширивши терен свого посідання далеко поза злощасний трикутник поміж Дністром і Збручем, не спинилася на лінії, що позволила її обновитися свіжими силами й набрати віддиху. Вона перла силою живлового розгону далі. Коли І корпус, по боях під Несторівцями, Олієвом, Лопушанами і Золочевом, наближався до Красного, II корпус, розбивши противника на лінії Рогатин — Дунаїв, добився до Гнилої Липи, III корпус з трудом посувався лівим берегом Дністра в напрямі Бурштина й Ходорова. По рукопашному бою частин 2 бригади, дня 22 червня, впали сильно укріплені позиції противника в Скоморохах, Болшівцях, Бурштині й Чагрові. Дня 24 червня осягла 2 бригада річку Свірж, а рівночасно 11 заняла Рогатин, осягаючи лінію Дорогової — Підкаміня — Ягольниці. Та вже зусилля 3 бригади сфорсувати в дні 24 червня Гнилу Липу під Янчином, не вдалися. Також на фронті III корпусу вдалося противникові відтиснути 2 бригаду від р. Свіржа а І корпус відтиснути від залізничого шляху Красне — Броди в напрямі Золочева. Познаки вичерпання УГА ставали чимраз наявніші, чимраз більше загрозливі.

Ранком 28 червня мав початися наступ українських частин на перемишляни, та тут польські війська випередили українців і... перебрали ініціятиву в свої руки. З бригада, що займала лінію Фірлеїв — Янчин, вистрілявши останні набої, мусіла відступити до Нараїва, вслід за чим захитався цілий український фронт. Почався відворот, з передпілля Львова, назад у... трикутник окреслений межиріччям Дністра й Збруча. Піхота не мала чим відстрілюватися, охоронювати відворот доводилося виключно артилєрії.

«Набоїв! Набоїві — благав захитаний фронт Начальну Команду. Та ці розпучливі благання залишилися без відгомону, бо звідкиж було взяти набоїв? З наказу Начальної Команди перешукано всі склади, всі запільні установи й обози, навіть старі австрійські й російські окопи перерито, шукаючи за стріливом. Та того, що найдено в запіллі й зпід землі вигребано не могло вистарчити, щоби спинити противника, який міг вистріляти на фронті в одному дні більше набоїв, як їх мала ціла Українська Галицька Армія» (А. Крезуб).

Територія заията українськими військами почала корчитися. До половини липня виперли поляки Ц і III корпус УГА за Стрипу, І корпус протримався в Тернополі до 15 липня, в якому поляки осягнули лінію Теребовля — Янів — Товсте. Тимчасом більшовики виперли придніпрянські частини з південної Волині й північного Поділля а заняли лінію Збруча, від його джерел до Гусятина. І корпус знову опинився поміж двома ворожими лініями, яких рівночасний натиск загрожував неминучою катастрофою.

Диктатор Петрушевич не бачив тепер уже іншого виходу як випровадити рештки УГА за Збруч. Порозумівшися з головним отаманом УНР С. Петлюрою, й назначивши на місце ген. Грекова Начальним Вождом УГА ген. Мирона Тарнавського, зарядив диктатор відворот УГА за Збруч, що почався 16 липня 1919 р. в полуднє. Доля й недоля УГА на галицькому терені закінчилася; почалася друга доба її історії на широких степах Придніпрянщини.
 

Протигетьманське повстання й Директорія УНР

У відповідь на проголошення гетьманом Скоропадським федерації України з Московщиною (14 листопада 1918 р.) піднялося під проводом Симона Петлюри всеукраїнське національне повстання. Запевнившись невтральністю німецьких військ, що під впливом вісток про революцію в Німеччині (9 листопада) попали в стан моральної демобілізації, повстанчі війська рушили з Білої Церкви й проломивши опір гетьманських військ під Мотовилівкою, дня 14 грудня 1918 р. заняли столицю України. Гетьман виїхав за кордон, а більшовики, користаючи з замішання, рішили піти новим походом на Україну. На вістку про створення в Москві «совєту українського фронту» й «радянського уряду для України», український уряд почав нотну інтервенцію, але коли йому заявили більшовики, що це не вони зазіхають на Україну, але «українська» радянська влада бореться з військами «буржуазної» Директорії, Україна позбувшися гетьмана й німецької опіки, опинилася тепер у виїмково тяжкому положенні. На південному сході зявилися ватаги московських білогвардійців, від північного сходу надвигала більшовицька хмара, від заходу й півдня загрожували українській території поляки й румуни.

Від повалення гетьмана, евакуації німців і ліквідації московських «білогвардійських» частин, були ще далеко до забезпечення суверенности Української Народньої Республики від зовнішних загроз і внутрішніх потрясень. Повстанчі війська Директорії, рекрутовані з селян, слабо освідомлених під національним оглядом, зате розагітованих під оглядом суспільно-земельних реформ, в своїй більщости виявили більшовицькі симпатії. Не розбираючи якслід ваги державної незалежности, вони перш за все домагалися безвикупного розподілу поміщицьких лятіфундій, а коли Директорія не находила фізичної спромоги зразу заспокоїти їхніх домагань, вони станули в різку опозицію до неї. Під прапорами «радянофільства» станули повстанчі загони Григоріїва, Махна й Зеленого, вслід за чим лівіше настроєні члени уряду, з Винниченком у проводі, видвигнули проєкт проголошення України — радянською республикою. Тимчасом західньо-українська Національна Рада, що резидувала в Станиславові, на свому засіданні дня 3 січня 1919 р. вирішила закон про зєдинення Західньої України з материком і вислала своїх відпоручників на скликаний до Києва Трудовий Конгрес, що мав бути передпарляментом України.
 

Акт зєдинення

Дня 22 січня 1919 р., при великому здвизі народу й війська на Софійській площі в Києві, в приявности представників чужих держав, галицькі делегати обмінялися з верховною радою Української Народньої Республики грамотами, кодифікуючими зєдинення. Директорія оповістила про це громадян України універсалом такого змісту:

«В імені Української Народньої Республики проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої Української Землі:

Дня 3 січня 19Ї9 р. в місті Станиславові, Українська Національна Рада Західньо-української Народньої Республики, як представниця волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодатний орган, святочно проголосила зєдинення Західньо-української Народньої Республики з Українською Придніпрянською Народньою Республикою в одну, суверенну Народню Республику.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів. Директорія Української Народньої Республики рішила приняти до відома це зєдинення і ввести його в життя, згідно з умовами, які означено в рішенню Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. Від нині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмірали найліпші сини України. Від нині є тільки одна независима Українська Народня Республика. Від нині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу обєднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, независимої Української Держави, на добро й щастя Українського Народу».

Підписано: Голова Директорії — В. Винниченко; Члени Директорії — Андрієвський, С. Петлюра, Швець, Макаренко.

У Трудовому Конгресі, що радив у Києві в днях 22—28 січня, прийняло участь 65 делегатів Галичини, Буковини й Закарпаття, що зразу виявилися як елємент нормуючий реформаторську загонистість соціялістичних фракцій Придніпрянщини. Та хоч як соняшним був момент у якому, на Софійській площі проголошено акт зєдинення, хоч як поважно заповідалися наради Трудового Конгресу, довести його до кінця таки не довелося. Під вражінням вісток про новий наступ більшовиків на Україну, ухвалено нашвидко закон про тимчасову форму української влади, яку доручено Директорії, запротестовано проти диктатури пролєтаріяту й зредаговано «Універсал Трудового Конгресу України до Українського Народу й усіх народів світа».

Закликаючи «всіх синів трудового селянства й робітників на боротьбу за землю й волю», універсал оповіщував усьому світові, що український народ «не допустить, щоби хтось посягав на його добро, на його независимість та самостійність».

В звязку з більшовицьким наступом уступив з Директорії Винниченко, а разом з ним і кабінет, зложений з соціял-демократів і соціял-революціонерів. Провід уряду і начальна команда армії опинилися в руках Симона Петлюри, як Головного Отамана Армії й Голови Директорії, що покликав переходовий, діловий кабінет.
 

Симон Петлюра

На тлі української революції й боротьби за Державність зарисовується постать Петлюри (1879—1926) найвиразніше й найбільш окреслено зпоміж усіх діячів того бурхливого часу. Ще як студент московського університету належав Петлюра до Революційної Української Партії, по якої ліквідації став одним з основників української соціял-демократичної робітничої партії, що їй припала чимала роля в перших днях революції на Україні. Позатим працював як публіцист, зразу в київській «Раді», згодом як редактор місячника «Украинская Жизнь», що виходив у Москві. Вступивши, з вибухом війни до армії, дослужився в ній старшинського ступня, а коли революція покликала до життя Українську Центральну Раду, Петлюра займає становище генерального секретаря військових справ. В першій стадії боротьби з більшовиками, обіймає Петлюра провід Слобідського Гайдамацького Коша, який зайняв одно з перших місць серед частин української революційної армії. По гетьманському перевороті Петлюра перекидається на ділянку суспільно-громадської праці, зразу як голова київського земства, а відтак голова Союзу Земств. Запідозрений в підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського, попадає Петлюра в тюрму, а звільнений з неї переноситься до Білої Церкви, де стає в проводі протигетьманського повстання. З того часу зоря його небуденньої індивідуальности розпалюється чимраз більше, а його постать стається гаслом і символом боротьби України з Московщиною.

Дня 4 лютня 1919 р. українська Директорія була примушена залишити Київ і почала свою мандрівку по Правоберіжжю. Винниця, Проскурів, Камянець і нарешті Рівне на Волині служили чергою за осідок українського уряду й начального командування армії.

Евакуація столиці й безупинна мандрівка уряду УНР й Начальної Команди Армії не дали їм зосередитися ні для державно-творчої праці ні для ширше закроєної воєнної акції. Армія знеможена в безнастанних, деколи виїмково кривавих і геройських, але в цілому безплянових боях і операціях, примушена відступати перед перевагою більшовицьких ватаг, деморалізувалася не тільки під впливом неуспіхів, але й інтензивної, більшовицької агітації. В квітні 1919 р. наблизилася Армія УНР до Збруча й увійшла в безпосередній контакт з Галицькою Армією. Остаточна невдача Галицької Армії в боротьбі за Львів і її перехід за Збруч в липні 1919 р., скріпив не тільки чисельні сили, але й духа Армії УНР. Камянець Подільський, що на якийсь час зробився осідком двох українських урядів — голови Директорії й головного отамана Армії УНР С. Петлюри та диктатора ЗУНР Е. Петрушевича, послужив випадною базою для широко закроєної протибільшовицької акції. Тут у Камянці, повторилося ще раз те, чого доконала вже раз Галицька Армія своєю «чортківською офензивою». В момент, коли Галичина найшлася в неподільному посіданню поляків, центральну Україну залили червоні ватаги, на південному її сході господарили московські «білогвардійці» під проводом царського генерала Денікіна, в Бесарабії й Буковині паношилися румуни, а два українські уряди й дві українські армії найшлися на скравочку рідної подільської землі, мов у пастці, сталося щось несподіване.
 

На Київ!

Зєдинена спільним горем і спільними ідеалами армія, гола й боса, забута цілим світом, без амуніції, надлюдським зусиллям кинулася до наступу проти більшовиків. Правда, поміж двома урядами й начальними командами українських армій не зразу прийшло до устійнення поглядів на ситуацію й плянів офензивної акції. Диктатор Петрушевич і штаб Галицької Армії підтримували плян здобуття Одеси, щоби тою дорогою пробити собі «вікно в Европу» і наладнати звязок з проти більшовицько настроєною Антантою. Головному отаманові УНР Петлюрі промовляла за те до переконання мрія про Золотоверхий Київ. Перемогла остання й обі армії почали офензиву. Дня 9 серпня впала під натиском І корпусу УГА — Жмеринка, 12 — Винниця, 14 — Хмельник, Янів, Калинівка. Рівночасно ІІ корпус через Староконстантинів — Летичів наблизився до лінії Шепетівка — Полонне. Дня 19 серпня впав Уланів, Райгородок, Махнівка й Бердичів. III корпус заняв Козятин і пішов у напрямі Хвастова. Надніпрянські частини, при допомозі 11 галицької бригади й буковинських стрільців захопили лінію — Ямпіль — Вапнярка — Тульчин — Брацлав — Липовець і Погребище, посуваючись у напрямі Херсонщини й Дніпра. Колиж ліве крило армії заняло 25 серпня Новгород Волинський, Житомир, Коростишів і Коростень, а центр заняв Васильків, прийшло до кривавого бою під Бояркою. Дня 29 серпня станули українські війська на лінії Петриковець — Святошин — Жуляни — Совки, відкіля вперве побачили золоті бані матері українських городів — Києва. Вечером тогож дня, частини УГА заволоділи залізничним перстенем Києва-Дня 31 серпня 1919 р. вмаширували українські війська до столиці. Повінь квітів, сльози щастя, що блищали в очах вимученого більшовиками населення, були добре заслуженою заплатою за їх геройство й самопожертву. Та тут зачалося лихо. Білогвардійці зпід знаків Денікіна, що як «союзники», під охороною білих прапорів, ввійшли до Києва, підняли чорносотенний елємент столиці проти українських військ. Почалася вулична боротьба. Українська армія, неприготована до неї, мусіла залишити Київ. Білогвардійці, якнебудь підтримувані Антантою як протибільшовицька авангарда, порозумілися з більшовиками й пропустили їх південні частини на північ.
 

Відворот і розвал

Почався відворот, деморалізація й розвал української армії. Окружена з усіх боків ворогами, десяткована голодом і тифом, опинилася вона в жахливому положенню. Боролася останками сил, але знемагала з дня на день, з години на годину. В особливо тяжкому положенню найшлися галицькі частини. Головний отаман Петлюра, якому усміхався одинокий вихід в порозумінню з Польщею, побачив у галицькій армії одиноку перепону в реалізації свого пляну. Про можливість порозуміння з поляками не хотіли галичане й слухати так само, як придніпрянці виключали можливість порозуміння з москалями, без огляду на те — білими чи червоними. На тому теж тлі й почався роздор поміж двома українськими арміями й двома українськими урядами.

По звідомленню начального інтенданта УГА сот. І Цьокана, дня 25 жовтня 1919 р. таке було положення галицьких частин: стрільці з голоду кидаються на залізничі шини, хорі тікають зі шпиталів у гарячці. В Жмеринці й околиці згинуло з голоду, холоду й від тифу 10.000 галичан, покинутих без опіки по пустих бараках, на гною. Проти галичан іде агітація серед придніпрянських частин. Придніпрянцям постачають харчі й одежу, галичанам ні...

Такі умови запанували в лоні армії, що ще так недавно, збірним зусиллям волі й саможертви, промостила собі шлях до Києва.
 

В чотирокутнику смерти

Безвиглядність положення й підшепти парижського представника західньо-українського уряду — В. Панейка, зробили нарешті своє. Дня 25 жовтня 1919 р. Начальна Команда УГА видала наказ підлеглим собі командантам військових частин вислати парляментарів до денікінського штабу в справі виміни полонених і завішення зброї. Дня б листопада підписано протокол про перемиря УГА з армією Денікіна. Крик обурення на галичан піднявся нараз в урядових колах УНР. Серед придніпрянську армію кинуто клич погрому галичан. Під натиском зовні, диктатор Петрушевич зарядив арештування Начального Вожда УГА — ген. Мирона Тарнавського. Його функції перейняв ген. Микитка. А дня 12 листопада в помешкані диктатора Петруше-вича в Камянці відбулася остання нарада. Приняли в ній участь — член Директорії Макаренко та представники армії. Військовий міністр УНР Сальський промовив: «Війна для нас покінчена. Покопала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Надніпрянська армія не має заспокоєння навіть елєментарних вимог, вона опору дати не може. Галицька армія в такомуж стані. Вона в більшости вже окружена ворогами». З черги промовив галицький старшина Стефанович: «На фронті, від 9 днів, нема ніяких харчів. Навіть старшини міняють останні чоботи за харчі. Шпиталі в жахливому стані, ранені рвуть шмати з трупів, щоби овинути власні рани...» Перепало на тій нараді й урядові УНР, що по словам чергового промовця Д-ра Макуха удержував 11 тисяч безробітних старшин, з чого 6 тисяч у постачанню а 5 тисяч у самому Камянці. На раді міністрів промовляє 18 діловодів, бо міністри повтікали за кордон. Українську Державу нищить її власний державний апарат, призначений хіба для 200-мільйонової імперії, а не для півтори губернії... «Всі присутні на нараді й поза нею відчували, що наближається кінець. Ходило тільки про те, чи вмирати разом чи окремо» (Д. Дояинський).

Диктатор Петрушевич був за тим, щоби «для історії — вмирати разом». Для цього поставив придніпрянському урядови чотири домагання: в Директорію приняти одного галичанина; С. Петлюрі залишити титул головного отамана, але усунути його від оперативних завдань; змінити кабінет і віддати галичанинові портфель міністра фінансів. Та уряд УНР знехтував домагання галичан і їх охоту «вмерти разом»... Оце була атмосфера й умови, серед яких виникла конечність перемиря УГА з Денікіном.

Тогож дня, як відбувалася остання нарада галицького уряду з представниками Директорії, в камінецькому суді проходив черговий акт трагедії народу — розправа проти Начального Вожда УГА ген. М. Тарнавського. Генерала звільнено від вини, кари й моральної відповідальности за переговори з Денікіном, а 17 листопада делегація УГА підписала другий протокол перемиря з армією Денікіна саме тоді, як доведена до крайности Директорія УНР добивала згоду з польською державою. Рішення Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. й урочистий акт зєдинення, проголошений на Софійській Площі в Києві дня 22 тогож місяця, відірвався тепер від реального грунту й повернув у сферу ідеї й непосильного змагання, з якого зродився...
 

Кінець УГА

Передишка, узискана перемирям з Денікіном, не врятувала Галицької Армії. Наприкінці 1919 р. більшовики розгромили білогвардійців, що почали відворот у напрямі Одеси, відслонюючи занятий Галицькою Армією район Винниці, Жмеринки, Браїлова й Немирова. Приказу Начальної Команди евакувати цей район і перейти на південь, в напрямі Одеси, не можна було виконати. Більшість армії, що опанована тифом, лежала по лічницях, приватних домах і принагідних бараках, була неспосібна до ніякої акції. Один з отаманів, для рятування армії, попробував створити в ній «революційний комітет» з осідком у Винниці й почати переговори з Червоною Армією. В противагу «ревкому» повстав тоді (25 січня 1920) «політичний відділ» при Начальній Команді, що силувався опанувати ситуацію й не допустити до остаточної катастрофи. Частина армії, що не хотіла переговорювати з більшовиками, з трудом рушила на південь і з початком лютня доволіклася до району Бершадь-Чечельник-Балта. Далі йти не було вже куди, а станути до бою з більшовиками, що тимчасом наблизилися з півночі, було безвиглядною справою. Можна було ще рятуватися переходом армії на румунську територію, про що Начальна Команда видала дня 9 лютня наказ, але румуни відмовили розбитій армії гостинности. Не було іншої ради, як продовжувати винницький експеримент з «ревкомами» й переговорювати з червоноармійцями. З кінцем лютня 1920 р. останки Галицької Армії ввійшли в склад більшовицької, під назвою Червоної Української Галицької Армії. Протягом березня її 3 корпуси переорганізувалися в З бригади, під начальною командою комуніста Поранка і його заступника Солодуба. З початком квітня найшлися всі бригади на протипольському фронті — 1 бригада УСС в околиці Чуднова, 2 бригада в районі Жмеринки, 3 бригада в районі Вапнярки. Резерви й полевий штаб відправлено в Київ. Рівночасно з реорганізацією ЧУГА заведено в ній більшовицькі порядки, з військово-політичними радами, революційними трибуналами й т. п. Незавидне було життя армії в більшовицьких шорах. Заборона вживати Тризуба як відзнаки й співати Національний Гимн, була образою, якої армія не могла перенести. Тому то вже в половині квітня організується в 3 бригаді протибільшовицьке повстання, а коли воно не вдалося, 2 і 3 бригада переходять дня 23 квітня на сторону гол. отамана Петлюри, що за той час увійшов уже в кооперацію з польськими військами. Та обі бригади розброєно й інтерновано в польських таборах, а тільки частина старшин і стрільців змогла вступити до 6 херсонської дивізії, з якою перейшла до Галичини, а відтіля, під командою ген. Кравса, перебилася на Чехословаччину. Тут її розброїли і інтернували в Ліберці. Тимчасом 1 бригада УСС, окружена поляками в Пиківці б. Козятина, попала в полон. Розлючені більшовики арештували більшість тилових частин ЧУГА й інтернували в Кожухові, а відтак заслали на Соловки. Багато з галицьких старшин і стрільців, що перебували в Одесі, більшовики розстріляли. Українська Галицька Армія, що мала за собою стільки геройств і пролитої крови, перестала істнувати...
 

Організація Галицької Армії

Ядром Української Галицької Армії, що почала своє життя в дні 1 листопада 1918р. були Українські Січові Стрільці, довкола яких скупчилися українські частини австрійських залог і фронтових формацій, що в гарячі дні листопада віддали себе в розпорядження Української Національної Ради. Згідно з мобілізаційним розпорядком Секретаріяту військових справ з дня 15 листопада 1918 р. що поділив територію ЗУНР на три військові обпасти (Львів, Тернопіль, Станиславів) з підокругами й повітовими станицями, усталено організаційну схему й загальну службову повинність населення. Підчас державного перевороту й у перших тижнях збройної боротьби з поляками полеві формації творилися відрухово; правильні військові частини боролися впоряд з партизанськими загонами, що їх вилонювало з себе галицьке селянство в прифронтових смугах. Зчасом організаційна схема армії почала входити в правильні рямці. До кінця 1918 р. УГА складалася з «груп» по 3—4 куріні в кожній, що їх організаційна форма й боєва акція були обумовлені територіяльними умовами. Щойно на початку 1919 р. коли боєвий фронт УГА поширився й ускладнився, поділено полеву армію на 3 корпуси, по 4 бригади з 4 курінями піхоти, полком артилерії, сотнею кінноти, саперів та помічних військ у кожному корпусі. В травні 1919 р. усталено склад бригад з 2 полків піхоти по 3 куріні в кожному. В червні зорганізовано IV корпус й започатковано V-ий, що їх по переході Збруча, за недостачею поповнень розвязано. Підчас кооперації з Червоною Армією, переформовано корпуси в бригади в складі 3 полків з трьома курінями в кожному, полком артилерії, тяжким гарматним дивізіоном і полком кіннрти. Тоді перейменовано II корпус на 1 бригаду УСС-ів, І корпус на 2 бригаду, а III корпус на 3 бригаду. В березні 1920 р. втілено галицькі бригади до XII й XIV більшовицької армії, що й було формальним скасуванням самостійносте УГА.

У проводі Галицької Армії станула зразу Українська Генеральна Команда, 9 листопада 1918 р. перейменована на Начальну Команду, а по порозумінню з Червоною Армією на Полевий Штаб Червоної Галицької Армії. З ліквідацією самостійности ЧУГА цей штаб усунули від керми й вислали в запілля. Начальними командантами УГА були чергою — полк. Д. Вітовський (від 1 листопада 1918), полк. Гр. Коссак (від 5 листопада), полк. Гн. Стефанів (від 9 листопада), ген. Омелянович-Павленко (від 10 грудня), ген. Греків (від 9 червня 1919 р.), ген. М. Тарнавський (від 5 липня) ген. Микитка (від 7 падолиста), полк. Шаманек (від 6 лютня 1920 р.) й нарешті полк. Витошинський (з кінця лютня до початку березня 1920 р.). По ліквідації самостійности ЧУГА більшовики віддали начальну команду над галицькими частинами гал. комуністові Порайкові. Секретаріятом, тобто міністерством військових справ кермував зразу полк. Вітовський, а від 13 лютня до розвязання секретаріяту дня 9 червня 1919 р. полк. Курманович. За диктатури Е. Петрушевича функції військового секретаріяту перейшли частинне на Начальну Команду а частинно на «Військову Канцелярію Диктатора». В травні 1929 р. створено Команду Запілля, яку в червні перейменовано на Команду Етапу Армії. Чисельний стан УГА можна окреслити тільки приблизно. До кінця 1918 р. не переходила вона скількости 15.000 багнетів, але підчас червневої офензиви ген. Грекова 1919 р. стан її піднявся до 70—75.000 боєвиків. За Збруч перейшло ок. 60.000 люда. Бої, тиф і дезорганізація звели її згодом до стану 18.000 крісів, що створили три бригади ЧУГА.

Галицька Армія створена з кадр і на зразок б. австрійської армії, визначалася великою видержливістю в позиційній війні тоді, як зазбручанська армія славилася виїмковою бравурою в наступі й окрилюванні противника. Гордістю УГА була її артилєрія, що нерідко вирішувала в нашу користь програні піхотою бої. Непомітну ролю грала в УГА кіннота тоді, як летунство не перейшло поза організаційні первопочини. Творена в бурхливий момент революції, організована й поповнювана в безпереривних боях з противниками, що згодом окружили її з усіх боків, Українська Галицька Армія виказала максімум боєздатности й відпорности, та цілою низкою геройств, як «червнева офензива» й похід на Київ, що їх би не посоромилася неодна армія щасливіших від нас, державних народів, створила незнищальний моральний капітал для майбутніх поколінь.
 

Доля підвалин Української Державности в Галичині

Українська Національна Рада, що уконститувалася у Львові 18 жовтня 1918 р., під проводом посла Евгена Петрушевича, обняла владу над українськими територіями Австро-Угорщини дня 1 листопада 1918 р. й покликала до життя перший Державний Секретаріят під проводом д-ра Костя Левицького. Святочне заприсяження цього кабінету, зложене на руки найстаршого віком члена Української Національної Ради — Юліяна Романчука, відбулося дня 10 листопада. Евакувавши дня 21 листопада Львів, перенісся уряд до Тернополя, відкіля дня 2 січня 1919 р, перейшов до Станиславова. Тут уконститувалася й доповнилася Українська Національна Рада, що 4 січня 1919 р. вилонила з себе «Виділ У.Н.Р.», якого предсідник Е. Петрушевич, перейняв функції Президента Держави. Зчерги покликано до життя новий уряд під орудою міністра судівництва в першому кабінеті — Сидора Голубовича, який устоявся аж до ліквідації ЗУНР, що від моменту зєдинення з Великою Україною (22 січня 1919) перейменувалася на Західну Область УНР і приняла за свій герб соборний «Тризуб», замісць первісного — золотого льва на синьому полі.

Першими з держав, що визнали ЗУНР були — Велика Україна, Австрія, Німеччина, Чехословаччина й Мадярщина, з якими зразу навязано дипльоматично-консулярні, та комунікаційні й торговельно-господарські взаємини. Дипльоматичні взаємини навязала теж ЗУНР — з Югославією, Італією, Ватиканом, Канадою та Бразилією. Зате всю енергію й ввесь дипльоматичний хист своїх представників висилювала ЗУНР для того, щоби добитися визнання від міжнародньої мирової конференції, точніше кажучи представників переможних держав Антанти, що саме тоді радили в Парижі.

Париська делегація уряду ЗУНР, що зразу входила в склад спільної делегації УНР, спіраючись на проголошене Вільсоном гасло самоозна-чення народів, здійснене на території Галичини листопадовим переворотом, старалася про дипльоматичну інтервенцію держав Антанти в українсько-польському політичному й збройному конфлікті. В січні 1919 р. зїхала на терен ЗУНР антантська місія під проводом франц. ген. Бертелємі й по переговорах з урядом і Начальною Командою Армії ЗУНР в Ходорові, предложила 28 лютня обом сторонам проєкт перемиря, згідно з яким армія ЗУНР мала віддати полякам велику частину галицької території з Львовом і нафтовим бориславським басеном включно. Колиж уряд ЗУНР не приняв такої пропозиції й польська армія, підпоможена свіжими силами, проломила український фронт на лінії Перемишль — Львів, Найвища Рада мирової конференції в Парижі (Вільсон, Льойд-Джордж, Клємансо й Орляндо) пробувала інтервеніювати в командах обох армій в справі перемиря, польська сторона подбала про те, щоби переговори зірвати й мати вільну руку до опанування Галичини військами Галлєра, що їх зорганізувла й вивінувала Франція для боротьби з більшовиками. Створена в Парижі «Міжсоюзна Комісія для заключення перемиря між Україною й Польщею» під проводом бурського генерала Боти, опрацювала новий проєкт польсько-української демаркаційної лінії, куди корисніший від проєкту ген. Бертелємі. На цю лінію погодилася дня 13 травня делегація ЗУНР, але поляки відповіли на пропозицію перемиря генеральною офензивою, яка довела до евакуації Галичини армією й урядом ЗУНР та до перенесення питання державної приналежности Галичини з сфери збройної акції в сферу міжнародньої дипльоматії.

Глибоке переконання в святість справи, для якої пролито стільки найдорожчої крови й віра в силу міжнароднього права й справедливість керівного ареопагу найкультурніших народів світа, спонукали уряд ЗУНР не покладати рук, але боротися бодай словом і пропагандою за те, за що боротися збройним чином не стало сил.
 

Статут для Галичини

В рік по евакуації Львова українськими військами, дня 21 листопада 1919 р. ухвалила Найвища Рада Антанти, непереведений ніколи в життя, проєкт статуту для Галичини, що хоч признавав цю частину нашого краю Польщі, то робив це умовно, з застереженнями, що мали гарантувати відмінність його внутрішнього устрою й державно-правного становища.

Виходючи з переконання, що українсько-польський, збройний конфлікт доводить край до руїни і погрожує дальшими ускладненнями, Найвища Рада прийшла до висновку, що треба запровадити в ньому устрій, який по можности, запевнивби Галичині автономію та особисту, політичну й віросповідну свободу її мешканцям. А що Польща видалася і Антанті єдиною під ту пору державою на сході Европи, якій під силу це зробити, то, вона готова була віддати Галичину Польщі під такими умовами: Польща приймає 25-літній мандат організації й управи територією, якої межі, очеркиені в самому статуті, мають бути означені на місці спеціяльною комісією, зложеною з пятьох представників велйкодержав і одного представника Польщі. По упливі 25 літ Рада Союзу Народів матиме повне право втримати, провірит або змінити цей статут. Протягом того часу, трактати й умови, які Польща заключить, будуть відноситися й до Східньої Галичини. Дипльоматичні й консулярні агенти Польщі, будуть опікуватися закордоном інтересами осіб приналеж-них до Східньої Галичини. Всі свободи приватної й публичної натури, всі політичні права й права, застережені для меншин і забезпечені польськими законами, обовязуватимуть у Східній Галичині. Грекока-толицький обряд користатиме з тих самих прав, що римо-католицький обряд. Польська й українська мова будуть признані в рівній мірі урядовими мовами Східньої Галичини й користатимуть з тих самих прав. Кожна громада чи муніципальність матиме право рішати, котра з мов чи обі, мають бути мовою навчання в народніх школах. Щож до публичної науки в середніх і вищих школах, законодатна влада належатиме до сойму Східньої Галичини. Не можна буде в Східній Галичині приступати до ніякої систематичної кольонізації при помочі кольоністів, що прибудуть зовні.

Галичина мала дістати однопалатний сойм, вибираний на основі загального, тайного й пропорціонального права голосування, її урядники мали бути, за конечними виїмками, місцевого походження. Контингент новобранців, затягнених до війська в Східній Галичині, мав би творити одиниці, що підчас мира стояли би залогою в Східній Галичині...

Польща, для якої мілітарне опанування краю було достаточною лєгітимацією до його безспірного посідання, не погодилася на антантський проєкт галицького статуту й Найвижча Рада, не маючи сили вимусити згоди, визнала своє рішення про статут за... «провізорично завішене».
 

Уряд ЗУНР «без землі»

По невдачній спробі Антанти накинути Польщі статут для Галичини, диктатор ЗУНР Евген Петрушевич, створив у липні 1920 р. на еміграції в Відні новий уряд, який старався не проминути ніодної нагоди в ускладнених міжнародних взаєминах, щоби видвигнути справу державної приналежности східньої Галичини й усталити її згідно з так грімко й жертвенно висловленим бажанням її українського населення.

Одним з успіхів дипльоматичної акції уряду ЗУНР було м. і. рішення Ради Союзу Народів з 23 лютня 1921 р. мовляв: «постанови мирового договору про права національних меншин у Польщі, не можуть бути прикладені до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі, а постанови про виконування мандатів і контролі Союзу Народів над мандатором не можуть бути прикладені до Галичини, бо Польщі не наділено мандатом завести адміністрацію тої країни; не можна прикладати до цього моменту й приписів гагської конвенції, бо в часі, коли за-ключено конвенцію, Польща як держава, не істнувала; Польща є тільки фактичним, мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є, згідно з 91 статтею договору у Сан Жермен, держави Антанти. Тому то Рада Союзу Народів рішила предкладені їй домагання Української Національної Ради, щодо правного становища Сх. Галичини й відносин у цьому краю відступити Раді Амбасадорів»...

Спіраючись на тій преважній ухвалі Ради Союзу Народів, президія Української Національної Ради звернулася в квітні 1921 р. до всіх держав Антанти з проектом державного устрою Незалежної Галицької Республики, що приймав суверенність трьох заселюючих її націй — .української, польської й жидівської, але цього проєкту Антанта не взяла під належну увагу. З низки дальших спроб поладнання справи заслугує на увагу нота президії Укр. Нац. Ради з червня 1922 р. до членів Найвищої Ради мирової конференції в Парижі, в якій підкреслено домагання державної незалежности Галичини, як одинокого виходу з запутаного положення. Оживлена пропаганда за суверенністю Східньої Галичини, яку розвинув тоді уряд ЗУНР на міжнародньому терені, здобула справі багато приятелів, але це не мало впливу на остаточне рішення Ради Амбасадорів, яка передала суверенність над Галичиною Польщі, бо як писав франц. премієр Р. Пуанкаре до галицького митрополита Шептицького «ми їй це обіцяли, але це не значить, що поляки будуть над вами панувати; ви дістанете всі права»... Під тими, «всіми правами» розумів Пуанкаре напевне територіяльну («воєвідську») автономію для Галичини, яку для приєднання собі прихильности Ради Амбасадорів вирішив польський сойм дня 26 вересня 1922 р.

В прикрому «завішенні» найшлося тепер в рівній мірі українське населення Галичини, як і виконавчі органи польської влади. Українці далекі були від того, щоби з цього невиясненого державно-правного стану не користати й не підкреслювати його на кожному кроці, зате поляки старалися за всяку ціну закріпити й поширити стан свого фактичного посідання. Українці, не почуваючись до ніяких обовязків супроти Польщі, відмовилися працювати в її урядах, приймати участь у виборах, переписі населення й давати рекрута. М. і. уряд Петрушевича підкреслив права східньо-галицької суверенности підчас польсько-більшовицьких прелімінарних переговорів у Ризі в 1920 р. Більшовицька делегація готова була, для ослаблення становища Польщі, признати урядові Петрушевича право репрезентації, але Польща відкинула більшовицьку пропозицію з місця. А хоч дня 12 липня 1921 р. Рада Амбасадорів виразно відмовила урядові Західньо-української Народньої Республики на еміграції права репрезентувати територію й населення Східйьої Галичини, цей уряд істнував далі, спіраючись на невирішенню правно-державного становища краю. В свою чергу Польща робила все можливе, щоби добитися остаточного признання Східньої Галичини інтегральною частиною польської держави. Бачучи, що навіть найприхильніше настроєна до Польщі Франція, не кажучи про Англію, зорієнтувалася вже в культурно-політичній окремішности краю й не визнавала його приналежности до Польщі без застережень, поляки подбали про сеймову ухвалу, яка дня 26 вересня 1922 р. заповнювала Галичині територіяльну автономію. Була це уступка Польщі для антантської совісти, розбурханої вільсонівськими тезами про самоозначення народів.
 

«Воєвідська» автономія Галичини

Ухвала варшавського сойму з дня 26 вересня 1922 р. «про засади загального воєвідського самоврядування, а зосібна самоврядування львівського, тернопільского й станиславівського воєвідства», як небудь відбігала в своїй основі від антантського «статуту для Галичини» й була повним перекресленням самостійницьких змагань Армії й уряду ЗУНР, всеж таки бодай в теорії заповнювала українському населенню Галичини деякі національні управнення, що зумовлювали його культурно-національний розвиток. Проєктована воєвідська автономія, обіймала справи — віроісповідань, публичної освіти, за виїмком університетів і вищого шкільництва, публичної добродійности, гигієни, хліборобові справи, за виїмком земельної реформи, підтримку рільництва, промислу й торговлі, регуляції рік, меліорації й шляхів, організацію й адміністрація) громад і повітів, воєвідські буджети й т. п.

Кожне з трьох воєвідств мало вибирати соймик з польською й українською курією. Обі курії мали радити й вирішувати національно-культурні справи нарізно й тільки в спільних, українсько-польських справах мали радити разом. Воєвідські виділи мали складатись з воєводи або його заступника, як предсідника й 8 членів та стількиж заступників, вибраних нарізно по половині кожною палатою воєвідського соймику, як теж з 4 членів і стількиж заступників, іменованих воєводою зпоміж громадян обох курій. Виділи мали ділитися на дві національні секції, що мали радити нарізно під проводом воєводи або його заступника, а тільки в спільних справах обох національностей мали радити разом. При йменованню воєвідських і адміністраційних урядників мали братися під увагу не тільки особисті кваліфікації, але й національність кандидатів, згідно з національними вимогами населення.

Проєкт автономії виключав м. і. допускаємість кольонізації на терені Галичини, давав рівноправність українській мові в школі, урядах і судівиицтві, доручував варшавському сеймові заложення й матеріяльно-наукове забезпечення українського університету, а все те мало бути зреалізоване не пізніше, як у два роки по ухваленню воєвідської автономії.

Українське громадянство в краю й уряд та представництво ЗУНР на еміграції поставилися до цієї автономічної ухвали варшавського сейму з упередженням, на яке вона вповні заслугувала, так по своїй суті, як і призначенню. По суті вона була марною тіню справжньої територіяльної автономії, а її призначення не сягало поза признання Радою Амбасадорів суверенности Польщі над Галичиною. Добившися того признання, польські політики й дипльомати найспокійніше в світі склали свій проєкт галицької автономії до архіву.
 

Рішення Ради Амбасадорів

Дня 15 березня 1923 р. опубліковано рішення Ради Амбасадорів — Великої Британії, Франції, Італії та Японії, яка «зваживши, що згідно з 91 статтею мирового договору в Сен-Жермен, Австрія зреклася на користь головних союзних і принятих до союзу держав, усіх прав і титулів до територій, які перед тим належали до б. австро-угорської монархії й які положені поза новими кордонами Австрії, як це описано в 27 статті названого договору, а яких досі ще нікому не признано, й маючи на увазі, що Польща признала, що щодо сх. частини Галичини етнографічні умови конечно вимагають автономного устрою — конференція амбасадорів рішила признати, як границю Польщі з Росією — лінію означену й застовплену за згодою обох держав і на їх відповідальність дня 23 листопада 1922 р.»

Даремне протестувала проти такої ухвали Ради Амбасадорів делегація Укр. Нац. Ради ЗУНР. Рішення Ради Амбасадорів, обумовлене готовістю Польщі признати Галичині територіяльну автономію, стало обовязковою нормою, а дата його публікації стала датою ліквідації державної незалежности й суверенности Західньої Области Української Народньої Республики.
 

Розбіжними шляхами

Перемиря УГА з Денікіном, закріплене прелімінарними договорами з 3 і 17 листопада 1919 р., примусило Армію Великої України відступати в північно-західньому напрямку тоді, коли УГА подалася на схід... Пересунувшись у район Чорториї, окружена звідусіль ворогами, армія УНР рішила змінити досьогочасну боєву тактику. Уряд з головним отаманом С. Петлюрою виемігрував до Польщі, корпус СС-ів розвязався, а решта армії, переформувавши себе в партизанські загони, перекинулася на ворожі, зразу денікінські а відтак більшовицькі зади. Протягом часу від грудня 1919 до травня 1920 р. перебула Армія УНР, під загальним проводом ген. Омеляновича-Павленка свій славний «Зимовий Похід», яким пройшла вона ціле Правоберіжжя а навіть частину Лівоберіжжя, скрізь винищуючи ворожі залоги, магазини й адміністрацію, власним приміром і незвичайною сміливістю та саможертвою промощуючи населенню шлях для боротьби з наїздником. Спроби більшовиків під Балтою й Ольгополем перетяти партизанам звязок з їх випадною базою на північному заході, заломилися в тяжких і кривавих боях. Вернувшись з Зимового Походу в силі 2.100 багнетів і 580 шабель та частина Української Армії зайняла фронт на право від польської VI армії (на фронті Грушна — Окниця — Трибушівка — Вербка — Дзигівка — Ямпіль), яка тимчасом, умовившися з урядом УНР пішла походом на Київ.
 

Умова з Польщею

Перемиря й дипльоматичні звязки уряду УНР з Польщею, довели дня 21 квітня 1920 р. в Варшаві до підписання обома сторонами формального договору, який мав запевнити УНР польську допомогу в увільненні Києва й Правоберіжжя від більшовицької окупації. «Уряд Польської Речипосполитої — читаємо в договорі — признаючи право України до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, схід і південь окреслені на основі умов Української Народньої Республики з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію Незалежної Української Республики з Головним Отаманом паном Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народньої Республики».

Рівночасно, пересуджуючи приналежність західньо-українських земель до Польщі, договір усталював польсько-українську границю в такий спосіб: на північ від р. Дністра, здовж р. Збруча, а відтак здовж бувшої границі поміж Австро-Угорщиною й Росією, до Вишгородка, а від нього на північ через Кремянецькі узгіря, аі відтак по лінії на схід від Здолбунова, здовж східніх границь рівенського повіту, дальше на північ здовж границі бувшої минської губернії, до прорізу нею ріки Припяті, а відтак Припятю до її устя» і т. д.

Польський уряд готов був допомогти Україні здобути території на схід від названої в горі лінії, до границь Польщі з 1772 р. (перед розборами), які Польща вже тоді посідала або мала відзискати від Росії збройною чи дипльоматичною дорогою. Обі сторони зобовязалися це заключувати ніяких міжнародних договорів, звернених проти одної з них. Культурно-національні права, які польський уряд мав забезпечити громадянам української національности на території Польської Речипосполитої, мали в неменшому ступні бути забезпечені громадянами польської національности на території Української Народньої Республики. Позатим обі сторони заключили договір економічно-торговельного характеру. Польща потребувала харчів, цукру, тощо, Україна одягів і амуніції для армії.

Забезпечившися умовою, що для України була хіба останньою дошкою рятунку, а для Польщі отвирала перспективи відбудуватися в тій чи іншій формі — від Балтику по Чорне море, поляки рушили в похід на Київ.
 

Українські частини в польському «поході на Київ»

Вже в дні 25 квітня, в якому польська армія почала «київський похід», найшлося в її рядах дві українські дивізії — 6, під проводом ген. Безручка, скомплєтована в Берестю над Бугом і 2, під проводом полк. Вдовиченка, що вже від довшого часу сусідувала з VI польською армією, в районі Нової Ушиці. В дні 7 травня, в якому поляки зайняли Київ, 6 українська дивізія була в Києві, 2 дивізія в районі 35—40 км. на схід від Могилева Подільського, а армія ген. Омеляновича-Павленка, що саме тоді вернулась з свого «зимового походу», прорвавши більшовицький фронт, зайняла район на північний схід від Ямполя. Невелика чисельно (всього біля 8.000 багнетів) але знаменита під якісним оглядом українська армія, відіграла поважну ролю так у польському наступі на Київ, як відвороті з України і обороні Пльщі.

«На правому крилі польської армії — пише польський історик Л. Васілєвскі — прикривала південньо-східню Галичину, невелика числом, але сильна духом і загартована в боях українська армія. Протягом цілої більшовицької офензиви боролася вона хоробро й відступала з Поділля крок за кроком, координуючи свою акцію з 6 польською армією, що боронила приступу до Львова. Своєю акцією зупинила українська армія напір більшовиків, унеможливила їхнє маневрування в напрямі Стрий — Самбір — Перемишль, що булоб примусило 6-ту польську армію покинути східню Галичину. Крім цього 6-та українська дивізія, сформована на приказ от. Петлюри з інтернованих українців, вела свою акцію в складі армії ген. Ридза-Сміглого, що відступала з Києва на Коростень — Люблин. Ця дивізія, під проводом ген. Безручка, помітно помогла польській армії, про що свідчать прикази до армії Ридза-Сміглого. Підчас останньої диверзії Буденного з під Львова на Сокаль — Замость — Люблин, на глибокі тили польських резерв, що маневрували на північному березі Висли — в кінці серпня — б-та українська дивізія скупчилася довкола Замостя, загородила дорогу Буденному і в днях 29—31 .VIII 1920 р. унеможливила йому здобути Замостє».

Бій під Варшавою, до якого успішности в такій мірі причинилася українська армія, закінчився перемирям, а відтак миром з більшовиками. Українські частини, покинені польськими союзниками, пробували ще боротися з більшовицькою навалою на власну руку, але це вже виходило поза рами їх фізичної спроможности. Виперті з України, знеможені й скривавлені, перейшли останки Української Армії на територій Польщі, де їх розброїли й інтернували в таборах.

Так перестала істнувати Армія Великої України, зроджена в бурхливі хвилі березневої революції 1917 р.
 

Початки й організація Армії УНР

Зродилася вона в криваві хвилини революції, а перші її частини повстали з відокремлення українського елєменту від чужоплемінного і складу фронтових і тилових формацій. Так повстало 3 полки ім. Шевченка, створені в перших днях революції з українських елєметнів військового гарнізону Москви, запасних частин гвардії в Петербурзі та і в с. Синявці на західньому фронті, полк ім. Полуботка в Києві, курінь ім. Наливайка в Ст. Стовпиці, курінь «смертників» на румунському фронті. Чорноморські Гайдамаки в Одесі, Гайдамацький полк ім. Гордієнка біля м. Миру на зах. фронті та інші, що повставали спонтанічно, але не обняті пляновою організацією, самочинно розкладалися й сходили з білянсу військових сил відродженої України.

Куди тривкіші були ті частини української армії, що повстали на підложжі плянової організації, без огляду на те чи її ініціятива виходила з державного центра, чи обумовлювалася положенням на місцях. Так повстали заініціовані Центральною Радою Богданівні, сформовані з галицьких полонених Січові Стрільці, Студентський Курінь, кіннокозачий полк Вільної України, Республиканці, Дорошенківці та курінь середньошкільників. Заходи Центральної Ради сформувати регулярну «Сердюцьку Дивізію» з новобранців, довели її до стану 4 піших та 1 кінного полку, що їх розброїли більшовики по першому наступі на Київ. Не повелася теж організація «Вільного Козацтва», що мало бути своєрідньою міліцією українського селянства. Нашвидку створені частини «В. К.» розлетілися, в зустрічі з більшовиками, та були розброєні німцями. Деякі частини збереглися як регіональні повстанчі загони проти гетьмана, а відтак більшовиків. Деяку ролю в розбудові українського мілітаризму відіграла дивізія «синьожупанників», сформована Союзом Визволення України з полонених у Німеччині й такаж дивізія «сірожупанників» сформована в Австрії. За Центральної Ради вони не виявили і особливої активности; більшовицька агітація й розкладові елєменти, що вкралися в їхні ряди, не дали їм розгорнутися в кадри регулярної армії. За гетьманату «синьожупанників» розброїли німці, а «сірожупанників» зредукували до невеличких кадрових формацій. Тодіж розброєно куріні студентів і середньошкільників та Січових Стрільців. Останнім, наприкінці гетьманської влади, дозволено відновити свою формацію в розмірах одного куреня. Військова організація часів гетьманату обмежилася до формування Чорноморського куріня та чотирьох полків залізничої охорони, при чому продовжувано організацію Сердюцької Дивізії з середньозаможних новобранців та старшинської школи в складі чотирьох старшинських сотень. Проект створити кадри 16 піших 4-полкових дивізій з відповідною гарматою, кадри 2 кінних дивізій, 4 спільних юнацьких шкіл нового типу, як теж цілої мережі вищого військового шкільництва, не вийшов поза створення невеличких старшинських та підстаршинських кадр 3-полкових дивізій, до яких втиснулося багато російського, білогвардійського елєменту.

З вибухом протигетьманського повстання почалася наново стихійна організація революційної армії Директорії, в яку увійшли в першу чергу повстанчі селянські загони. Т. зв. Дніпровська Дивізія, зложена з повстанців Овруччини й Трипільщини мала 4 піші полки з артилерією, кіннотою та технічними відділами, але підчас більшовицького наступу на Київ, ця дивізія розлетілася; її рештки послужили основою повстанчих загонів от. Зеленого в Трипіллі й Соколовського на Радомищині. Чорноморська дивізія, що її формування почалося ще за гетьмана, відігравши свою ролю в. прбтигетьманському зриві. Не встояла в боротьбі з більшовиками, а її останки створили кадри повстанчих ватаг на Чернигівщині. Подібна доля зустріла волинський полк ім. Івана Франка, якого недобитки сформували повстанчий загін Біляги-Сірка на Волині. Курінь сформований з повстанців, що їх за гетьмана осаджено по київських тюрмах, до свого розвязання Директорією, вів боєву акцію під проводом от. Тютюнника а відтак Палієнка. Утворена на півдні України Селянська або Київська Дивізія, в складі 4 піших і 1 кінного полку й двох батерій, що під проводом от. Григорієва боролася з інтервенційними військами Антанти, в травні 1919 р. під орудою от. Тютюнника перейшла на сторону Директорії. Над Богом утворилася доволі романтична формація Запоріжська Січ, зложена з кількох кошів. Усі ті самочинно утворені формації як теж ті, що, зорганізовані за гетьмана перейшли на бік Директорії (Запоріжці, сірожупанники, Січові Стрільці, частина СердюцькоЇ Дивізії й залізничників) були основою протигетьманського повстання та запевнили йому безспірну перемогу. Та, покликані до життя революційним зривом, пройняті духом бунту, вони не могли відповісти завданням регулярної армії, обумовленим строгою дисципліною. Противна їм була теж систематична позиційна чи охоронна служба, яка поневолі нагадувала їм часи й умови життя зненавидженої, царської армії. Розїджені більшовицькою агітацією, вони здебільша розкладалися, або переходили на становище незвязаних з державним центром й тому нескоординованих з його акцією, повстанчих загонів. Було в тих загонах багато виявів патріотизму й вибухів безпримірного геройства в боротьбі з більшовиками, але їхні успіхи мали льокальний характер, а цілости положення Української Народньої Республики вони радше шкодили, як помагали.

Директорії прийшлося по перемозі над гетьманом, для боротьби з більшовиками й іншими ворогами Української Державности організувати армію наново, що й вона робила з успіхом при тривкости поодиноких формацій, залежно від місцевих умов. Так приміром на волинському, протипольському фронті утворилися з ініціятиви Директорії такі частини, як полк Наливайка, створений з кадрів гетьманських військ, І Галицький Полк з б. полонених, чесько-український полк та куріні Звягельського і Лободи. Всі вони разом з сірожупанниками створили згодом 2 Волинську групу-дивізію.

На Поділлі повстали тоді піші полки — Кармелюка й Залізняка, та кінні частини Чорношличників, Богуна й Гонти, що разом з останками Чорноморців, Залізним Куренем Сіяка й Гуцульським Куренем, створили Подільську Дивізію. З чотирьох юнацьких шкіл і воєнної політехніки, організованих Директорією, встигла розвинутися тільки житомирська юнацька школа, що відтак перенесена до Камянця дала три випуски українських старшин. Спроби Директорії організувати запасні бригади та полки обмежилися до сформування 1 бригади (Камянець-Проскурів) та 1 кінного полку, що по катастрофі на Волині розклалися.

У «зимовому поході» на тили більшовиків, приймали участь — Запоріжська дивізія, Волинська «сіра», Селянська Київська та Залізна, в якій найшлася частина житомирської юнацької школи, залізничників та Окремої кінної дивізії. В час перемиря й військового порозуміння Директорії з Польщею, повстала з полонених, інтернованих в Польщі 6 дивізія, що зразу звалася 2-ою, а на подільському відтинку польської армії сформував ген. Удовиченко відділи, що злилися з Залізною Дивізією.

Підчас революції й протягом істнування Української Державности по той бік Збруча, всі ті військові формації находилися в безупинній пливкости революційного ферменту й організаційних експериментів. Більшість з них виявилася ефемеридами, але деякі, як Запоріжці, що в найкращий момент свого розвитку дійшли до стану 8 піших полків та 1 кінного, «сірожупанники», Гордієнківські кінні гайдамаки, що розгорнулися в бригаду, житомирська юнацька школа, інструкторська школа старшин, Січові Стрільці, що в найкращий час доходили до стану корпусу, самочинно створена Селянська та Залізна Дивізія, збереглися за час істнування Української Державности й були зліквідовані разом з нею.

Провід армії УНР спочивав зразу в руках Військового Генерального Секретаріяту, відтак Військового Міністерства (секретар а потім міністр Симон Петлюра, начальник ген. штабу от. Греків), та від проголошення УНР самостійною державою (22 січня 1918 р.) Симон Петлюра станув у проводі збройних сил України, тоді, як міністерство військових справ обняв зразу М. Порш, а потім Жуківський. Гетьманським міністерством військових справ кермував зразу ген. Лігнав, відтак ген. Рогоза. Створена дня 15 лютня 1918 р. в Білій Церкві Директорія УНР віддала керму збройних сил знову С. Петлюрі в характері головного отамана, якому підлягав наказний отаман ген. Осецький, що безпосередньо кермував воєнними операціями. Міністром військових справ став ген. Греків. Його переємником був ген. Петрів, а по ньому ген. В. Сальський, що задержав цей титул і по інтернуванню армії УНР в Польщі.
 

Праця над будовою Української Державности

Генеральний Секретаріят Української Народньої Республики покликаний до життя І універсалом Центральної Ради (15 травня 1917); для підготування автономічного устрою України, з розвитком подій перемінився в правовий уряд самостійної України, проголошеної IV універсалом Ради (22 січня 1918 р.). Від червня 1917 до 26 січня 1918 р. головував у ньому український письменник і громадський діяч лівого напрямку Володимир Винниченко по якому перейняв провід формально Всеволод Голубович, а фактично голова Центральної Ради Михайло Грушевський. За нього то почалася українська більшовицька війна, заключено берестейський мир та, при допомозі німецьких і австрійських військ, звільнено Україну від більшовицької навали. Гетьманський переворот, доконаний німецькими військами в сам день ухвалення Центральною Радою конституції й вибору М. Грушевського Президентом УНР (29 квітня 1918 р.) довів до влади уряд, зложений з представників правих і москвофільських кол українського громадянства, що не найшли змоги пристосувати своєї політики до справжніх, вимог краю, розбудженого революцією до нового життя. Всеж таки гетьманський уряд, забезпечений приявністю німецьких військ на Україні працював інтензивно в ділянці внутрішньої (до 300 законопроєктів) й закордонної політики (ратифікація Берестейського миру, договір з Кримом, порозуміння з Доном і Кубаню, переговори з Румунією в справі Бессарабії, мирові переговори з Совітською Росією й т.п.). Безупинна війна, яку довелося провадити Директорії, мала шкідливий вплив на працю й тривкість її уряду, що шість разів міняв свій склад і провід (В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, В. Прокопович та А. Лівицький). Опинившись на еміграції уряд УНР не припинював своєї діяльности, продовжуючи свою дипльоматично-інтервенційну акцію під проводом В. Прокоповича, П. Пилипчука й А. Лівицького, що ставши по трагічній смерти С. Петлюри (25 травня 1926 р.) головним отаманом, покликав до проводу еміграційний кабінет В. Прокоповича.

Добуваючи й забезпечуючи все нові позиції силами стихійно організованої Армії, український уряд з самого початку поклав належний натиск на дипльоматичний бік своєї діяльности. Ще в добу Центральної Ради, як представництва автономної України, в склад, її Генерального Секретаріату входив секретар міжнаціональних справ (зразу С. Єфремов, відтак О. Шульгин) що старався полагоджувати справи національних меншин на Україні та нормувати взаємини українського уряду з іншими народами колишньої Росії. Скликання й переведення конгресу народів б. Росії в Києві (23 вересня 1917) приняття представників чужих держав і нарешті навязання безпосереднього контакту з французьким амбасадором Нулєнсом, оце були перші кроки молодої української дипльоматії.

З моменту проголошення самостійної України в рямцях всеросійської федерації (20 листопада 1917) українська дипльоматія мусіла в першу чергу добитися визнання цього кроку від заінтересованих спра» вою держав Антанти,— Франції, Англії, Румунії й інших, що до замирення України з Німеччиною та її союзниками, вдержували в Києві свої представництва й готові були, на свій спосіб, підтримати визвольні змагання України.

Мир України з Центральними Державами в Бересті (9 лютня 1918 р.) припинив дипльоматичні звязки з державами Антанти, зате розкрив перед українською дипльоматією широке поле діяльности на терені Берліна, Відня, Царгороду, Софії та столиць невтральних держав. Обміна консулярними представниками, не сподіваючись надзвичайно успішних перспектив, всеж таки популяризувала українську справу й пропагувала її в широкому світі. Упадок Центральних Держав і прихід до влади на Україні Директорії, поширили діяльність української дипльоматії й на терені держав Антанти, при чому особливо валіну ролю відіт грала дипльоматична місія УНР, вислана на мирову конференцію в Парижі. Проводив нею, від січня 1919 р. уповноважений Г. Сидоренко, якого в серпні тогож року заступив гр. М. Тишкевич, досьогочаєний представник УНР при Ватикані. Довгий час кооперувала з цією місією УНР делєгація західньо-українського уряду, добиваючися правно-державного визнання державної незалежности України.

В цілому, так українська Армія, як і дипльоматія, найшовшися в особливо тяжких умовах боротьби й праці не вспіли досягти тривких успіхів. Але ні кров української армії, ні праця української дипльоматії не пропали марно. Вперше від століть поставили вони на чергу великих світових проблем українську справу в формі, в якій хотів її вирішення бачити неволений Віками Український Нарід.
 

Доля окраїн

Великий історичний підйом, що підняв темпо національного життя Великої України й Галичини, не проминув безслідно й для наших окраїн — Буковини й Закарпаття. Вони теж, разом з материком, прокинулися до нового життя, але доля позавидувала їм його куди скорше, як решті українських земель.

Буковина, була протягом світової війни (1914—1918 рр.) збіговищем ворожих армій, а її населення, в ще гіршій мірі ніж галицьке, перенесло на собі наслідки жовнярських звірств. Вже в серпні 1914 р. залили Буковину московські війська, що їх у жовтні виперли на короткий час австрійські полки. Кількакратний перехід краю з рук до рук, спроби опанування його московською адміністрацією й безглузда пімста австро-мадярської салдаччини над населенням за «зраду», зруйнували до тла господарку й роздразнили до краю населення. Колиж пронеслися в повітрі перші познаки розвалу Австрії, ніде може не повитали тої вістки з такою радістю, як на Буковині. Міщанське віче, відбуте в Чернівцях на передодні розвалу Австрії (13 жовтня 1918 р.) було яскравим барометром «патріотизму», яким дихало буковинське населення до держави, що в мирний час трактувала край, як кольонію, а в час війни не зуміла чи не захотіла захистити населення перед зайвими знущаннями й переслідуваннями.

Як і в Галичині, так і на Буковині, рішили українці скористати з виїмкової нагоди й улаштувати своє майбутнє згідно з гаслами самоозначення народів і по бажанню віками гнобленого населення. На констатуюче засідання Української Національної Ради у Львові вислала Буковина своїх представників, а 25 жовтня 1918 р. повстав у Чернівцях Український Краєвий Комітет, як буковинська секція Національної Ради. Не спали тимчасом і буковинські румуни, що хоч були менші числом, рахували на інтервенцію румунської держави. На вічу, відбутому 27 жовтня, вони запротестували проти задуманого Українським Краєвим Комітетом поділу Краю на українську і румунську частину й зажадали прилучення цілої Буковини до Семигороду. Щоби приєднати до своєї акції українців, румунські агітатори не жалували обіцянок на тему української культурно-національної автономії, але тим нікого не переконали. Відпоручники Краєвого Комітету почали переговорювати з українськими старшинами австрійської залоги в Чернівцях, готовлючись до збройного перевороту. Та коли вибила слушна година, несвідомі ваги справи жовніри розбрилися, а горсткою добровольців можна було тільки на короткий час обсадити державні уряди та установи. Дня З листопада відбулося в Чернівцях величаве всенародне віче, на якому біля 10.000 учасників ухвалило прилучення Буковини до України, а три дні згодом, дня 6 листопада українські військові частини обсадили державні уряди в Чернівцях та містах української частини Буковини. Президентом краю проголошено предсідника Українського Краєвого Комітету Омеляна Поповича.

Усього чотири дні тривало свято української незалежности Буковини. Румунські імперіялісти викликали військо з Румунії, що вже дня 10 листопада виперло горстку українських добровольців із занятих позицій, а дня 11 листопада в полуднє, румунський генерал Запік зайняв столицю краю й окупував його для Румунії. Над краєм нависла гроза найчорнішого насильства. Буковина вступила в добу румунської неволі. Величній Сон Листопадової Ночі розвіявся, але по ньому залишився серед народу соняшний спогад і туга, що скорше чи пізніше здійсняться й уже ніколи не розвіються.

Розвал Австро-Угорщини започаткував нову добу й у життю українського Закарпаття. Ця найбільш покривджена історією наша окраїна, не ждала мовчки й безпристрасно на розвиток історичних подій. На перший плян висунулася її заокеанська еміграція. Вже в липні 1918 р. представники закарпатської еміграції в Америці поставили перед собою такі завдання: по можности добиватися незалежности; колиж би це було неможливе, змагати до приєднання Закарпаття до Галичини, а колиб і до цього не допустили умови політичного життя, добиватися територіяльної автономії. Виходючи з того заложення «Американська Руська Народня Рада», що почувала себе еманацією й представницею волі краю, приступила 23 жовтня 1918 р. до Середземно-европейської Демократичної Конвенції в Філадельфії, до якої належали вже чехи. Зчерги плєбісцит, заряджений на зїзді делегатів «Ам. Р. Н. Ради» в Скрентоні (19 листопада 1918) проти голосів меншости, що була за прилученням Закарпаття до України, заявився за прилученням до Чехо-Словаччини.

Тимчасом у краю розвал Австрії викликав чимале замішання й дезорієнтацію. В Любовлі на Спишу, Пряшеві, Ужгороді й Хусті повстають самостійні Національні Ради, з яких декотрі (в Любовлі й Хусті) орієнтуються на Україну, а навіть посилають добровольців до Української Галицької Армії. Не засипляли справи й мадяри, що в жовтні 1918 р. проголошують закон про створення вчотирьох закарпатських жуп «Руської Країни» з окремим губернатором у Мукачеві й «руським міністерством» у Пешті. Тамже на університеті створено тоді катедру «руської» мови. Та поки мадяри возилися з своєю автономією для «Руської Країни», владу на Мадярщині захопили комуністи, що перейменували «Руську Країну» на «Русько-країнське народнє комісарство». Скористала з замішання Румунія й захопила Мармарощину. Колиж мадярські більшовики впали, а до Ужгороду вступили чехословацькі війська, три Національні Ради Закарпаття — пряшівська, ужгородська й хустська, зібравшись дня 5 травня 1919 р. вирішили прилучення Закарпаття, як автономічного краю, до Чехо-Словаччини. На цьому рішенню заважив не так плєбісцит заокеанської еміграції, як фізична неможливість прилучити Закарпаття до Галичини, що її тимчасом опановували крок за кроком поляки. В вересні 1919 р. перейняли адміністрацію краю чехи, що видали «Генеральний статут для Підкарпатської Руси», щось у роді тимчасового автономічного закону. Зразу управляв краєм губернатор з чотирьохчленною директорією, але згодом закинуто цю колєгіяльність й уся адміністрація перейшла в руки чеського містогубернатора, для якого губернатор, назначуваний зпоміж місцевих громадян, стався тільки «автономічною покришкою». Зчасом перемінено стару «жупну» адміністрацію на централістичну. В 1928 р. прозвано Закарпаття «Підкарпатсько-руським краєм» з краєвим президентом і містопрезидентом у проводі й створено Краєвий Виділ з виборними й іменованими з уряду членами. В цілому, з трьох можливостей, які розкривалися перед Закарпаттям у момент розвалу Австрії (самостійність, приєднання до України, автономія), залишилася остання. Закарпаття, опинившися в нових умовах культурно-національного й політичного життя, має всі вигляди на те, щоби в майбутньому відіграти ролю подібну, як колись відіграла Галичина в відношенні до Великої України. Як не як, цеж одинокий клаптик української землі, на якому чужа адміністрація рахується з голосом автохтонного населення.
 

Епільог

Світова війна й рознуздана нею революція на сході Европи, розбурхали в українській народній масі сили, що до того часу здавалися сонні, непробудні. Віками неволена й визискувана нація, що вміла тільки тужити до волі — й нарікати на кривду й людську несправедливість, несподівано збунтувалася й випроставшись на весь ріст, кинулася добувати собі місця в «народів вольних колі». Зашуміли степи, сколихнулися гори, ріки виступили з берегів. Нема такого пера, що зумілоб описати, нема кисти такої, щоб її було під силу змалювати те, що діялося на Україні в розпалених до червоного 1917—1920-их роках. В роках Відродження Нації. Мов лявіна покотився по Україні гомін волі. Величні національні маніфестації. Центральна Рада, перший український уряд, Четвертий Універсал, Берестейський мир. Листопад, Акт Зєдинення, а там Крути, Мотовилівка, Львів, соняшний червень, Київ, Базар, чотирокутник смерти. Порив, віра, запал, саможертва, а найбільше крови, молодої, дорогоцінної, заплоднюючої, невмірущої крови! В неволі зродилася тужлива українська пісня, але в боротьбі насталилося українське серце. Від століть приборкане почуття національної карности й невідхильного обовязку відродилися оце наново. Українська історія обогатилася оце новими іменами, новими датами. Нація обогатилася новими подвигами. Герої вчорашнього пригадали невіжам, як треба жити й боротися, мученики показали, як треба, з честю вмирати: За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ! Під теперішню пору землі заселені українцями розмежовані поміж своїми 4-ма сусідами Радянською Росією, Польщею, Румунією й Чехословаччиною. Велика скількість українців опинилася на постійній заокеанській і східньоазійській, та тимчасовій політичній еміграції, що розбрилася беззахистними гуртами по всьому світу. Алеж соняшні переживання недавно минулого, геройська й кривава боротьба за Державність, обєднала усіх українців усього світу в одну велику Націю, що скована звязками крови, культури й традиції ніколи вже не поверне до стану розбиттй й розєднання, що так тяжко заважили на її минулому.