ПОПЕРЕДНІЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

На просторому дворі замку Кастель-Ф'єро Філіпа вітав гамірливий натовп святково зодягнених молодих людей. Філіп упізнав багатьох своїх друзів, представників знатних та могутніх родів Ґасконі й Каталонії, а також молодих сенаторів з помісних дворян та заможних городян. Трохи осторонь за вельможами з цікавістю спостерігали воїни з їхніх почтів, зброєносці, пажі та слуги. На фортечних мурах і дахах господарських споруд сиділи діти прислуги та селянські хлопчаки з прилеглих сіл.

Коли радісне збудження, викликане Філіповою появою, вгамувалося, молоді люди за знаком Ґастона д'Альбре розступилися, утворивши широке півколо, в центрі якого опинився Філіп. На той час він уже здогадався, що тут діється, і від цієї здогадки серце його важко закалатало.

Ґастон сказав Шатоф'єрові, немов ставлячи крапку на тривалій суперечці:

— Що ж, гаразд, Ернане. Нехай я старший від тебе, але за правом господаря першість належить тобі. Починай.

Розмови на майдані миттю припинилися, і в запалій тиші, урочистій і напруженій, Ернан повагом підступив до Філіпа, видобув з піхв меч і церемонно відсалютував йому. Філіп знав, що зараз будуть мовлені слова, які круто змінять все його подальше життя, слова фатальні і такі бажані ним.

— Я, Ернан де Шатоф'єр, ґраф Капсірський, перед лицем Господа Бога всемогутнього і всевидющого, в присутності шляхетних вельмож та високоповажних сенаторів, визнаю вас, государю Філіпе, єдиним законним спадкоємцем герцоґства Аквітанія, князівства Беарн і Балеарських островів та ґрафств Іспанської Марки і на цій підставі складаю вам присягу, як майбутньому своєму сюзеренові.

Ернан поклав меч додолу, вкляк перед Філіпом навколішки і вклав у його руки свої.

— Государю! В час, призначений Богом, я стану васалом вашим від ґрафства Капсір з усім належним йому, що було надане вами та вашими предками мені та моїм предкам, і згідно з тим обов'язком, що його я та мої предки маємо перед вами та вашими предками у відношенні вищезазначеного ґрафства Капсір з усім належним йому...

Слухаючи слова васальної присяги, загалом традиційні, лише трохи видозмінені з урахуванням неординарності ситуації, Філіп у душі переживав бурю суперечливих почуттів. Формально ця присяга не мала ніякої юридичної сили і була лише даниною традиції, пережитком минулого. До середини XV сторіччя в Ґаллії залишалися тільки два щаблі феодальної ієрархії: всі ґалльські князі були васалами короля, а всі землевласники в ґалльських князівствах неодмінно були васалами свого князя, і відносини підданства визначалися не двосторонніми договорами в формі васальної присяги, а законом, обов'язковим для всіх. Проте в цьому випадку затіяна ґрупою змовників на чолі з Ґастоном та Ернаном вистава мала більш ніж просто символічне значення. Молоді вельможі привселюдно заявляли про те, що всупереч традиційним правам наслідування і всупереч волі свого сюзерена, визнають його спадкоємцем тільки його молодшого сина і нікого іншого, і пропонували Філіпові, також привселюдно, погодитися з їхніми вимогами. Іншими словами, його змушували публічно пред'явити свої претензії на родовий майорат. Це був справжнісінький бунт, акт кричущої непокори законній владі...

— ...Якщо ж я порушу свій обов'язок, — вимовляв останні слова присяги Шатоф'єр, — нехай покарає мене Бог і ваше правосуддя, государю!

Філіп допоміг другові звестися на ноги й обняв його.

— Ернане, Ернане... — тільки й сказав він.

Шатоф'єр відступив на крок. Усі з нетерпінням чекали Філіпової відповіді.

— Пане! Ми, Філіп, ґраф Кантабрії та Андорри, син герцоґа Аквітанського, принца Беарнського і верховного сюзерена Мальорки та Мінорки, маркґрафа Іспанського, князя-протектора Ґасконі та Каталонії, приймаємо вашу присягу, щоб набула вона чинності в час, призначений Богом. І в час цей ви стаєте васалом нашим від ґрафства Капсір з усім належним йому, що було надане вам і вашим предкам нами та нашими предками, і згідно з тим обов'язком, що його ви та ваші предки маєте перед нами й нашими предками у відношенні вищезазначеного ґрафства Капсір з усім належним йому.

— Хай буде так! — урочисто виголосив Ернан.

Філіп на мить замислився, перефразовуючи формулу прийняття у васали.

— В час, призначений Богом, ми зобов'язуємося прийняти вас у наші васали, пане, підтверджуючи цим усі запевнення та права, надані вам та вашим предкам нашими предками.

— Амінь! — промовив Ернан і в знак підтвердження своєї присяги поцілував розп'яття, піднесене йому капеланом замку. Філіп розп'яття не цілував, оскільки за давньою традицією вважалося, що слово государя священне та непорушне.

Потім надійшла черга Ґастона д'Альбре. За ним, у порядку, встановленому напередодні з допомогою жереба, склали присягу близько півсотні молодих ґасконських та каталонських вельмож. Філіп вислуховував їх і відповідав майже автоматично, а сам думав про те, що крім батькової згоди (якої він ніколи не дочекається), є лише один спосіб узаконити те, що відбувалося зараз, — через резолюції Сенатів Аквітанії, Беарну та Каталонії, що позбавляли б Ґійома та Робера всіх прав наслідування і вимагали від герцоґа визнання його молодшого сина спадкоємцем усього майорату. В такому разі спірне питання буде винесене на розгляд вищих інстанцій: король і Сенат Ґаллії вирішуватимуть, чи задовольнити клопотання Сенатів Аквітанії та Каталонії, чи визнати правоту герцоґа, а доля Беарну та Балеарів, позасеньйоральних володінь, опиниться в руках папи та імператора Римського, як номінальних суверенів, патронів князівства.

Щодо провінційних Сенатів, то в їх сприятливому рішенні Філіп анітрохи не сумнівався. Про це свідчила хоч би присутність на церемонії виборних сенаторів, які, безсумнівно, узгодили свої дії зі старійшинами нижніх палат. Ну, а з членами верхніх палат взагалі не передбачалося жодних проблем, оскільки вища знать і духовенство в масі своїй ставилися до Ґійома та Робера різко негативно. До того ж серед молодих вельмож, що складали йому присягу, близько десятка вже були сенаторами, а решта мали успадкувати місця у верхніх палатах від своїх батьків і, певна річ, діяли якщо не за їх повної підтримки, то, безперечно, з їх мовчазної згоди.

З королем та Сенатом Ґаллії було набагато складніше. Філіпів дядько, король Робер III, можливо, і радий був би допомогти племінникові, та надто вже хитким було його становище на престолі (навіть при всьому тому, що зараз він контролював Прованс, опікаючи шестирічного ґрафа Людовіка), і здавалося малоймовірним, щоб він пішов на відверту конфронтацію з герцоґом Аквітанським. Ґалльський же Сенат, як завжди, роздирали регіональні протиріччя, і якщо ґасконці наполягали на чомусь, більшість провансців зазвичай виступали проти, керуючись принципом "що гірше для них, то краще для нас", а представники Ланґедоку та Савойї, щоб не підливати масла у вогонь, займали позицію суворого нейтралітету.

З Беарном і Балеарами справи були не кращі. Королі Італії традиційно уникали втручатися в суперечки ґалльських князів, а папа Павло VII, дуже стурбований зростаючою могутністю рицарського ордену Серця Ісусового, навряд чи захоче псувати відносини з герцоґом Аквітанським — одним із найвірніших своїх прибічників.

Отож справа про спадок, найпевніше, надовго повисне в повітрі. Філіп з усією ясністю побачив своє майбутнє: він змушений буде багато років провести на чужині, чекаючи смерті батька, якого він не любив, але глибоко шанував і щиро бажав йому довгого життя.

Якщо, звісно... Атож — якщо невдовзі не помре Робер. Тоді Філіп стане спадкоємцем Ґасконі та Каталонії у повній відповідності до існуючих норм. Ґійома він у розрахунок не брав — разом з Ернаном вони присудили його на смерть, і ніякого жалю чи докорів сумління з цього приводу Філіп не почував, — проте смерть Робера здавалася йому зайвою, хоч Ернан, схоже, думав інакше. Бувши негідником, Робер все ж залишався для Філіпа рідним по крові, і він сподівався, що, звільнившись від згубного впливу Ґійома, середульший брат з часом виправиться. У свої чотирнадцять років Філіп був вельми сентиментальним юнаком, і цю сентиментальність він зумів пронести через все своє буремне життя...

Нарешті відлунали слова останньої васальної присяги, і Філіп полегшено зітхнув. Він уже добряче втомився від цієї виснажливої церемонії, первинна ейфорія поступилася місцем похмурим роздумам про майбутнє вигнання, і лише думка про Луїзу зігрівала його серце. Він хотів, щоб скоріше настала ніч, йому не терпілося знов опинитись у її обіймах. Філіп сподівався, що тепер, знаючи про його наміри, Ернан не заперечуватиме проти того, аби він провів ніч з Луїзою до весілля.

До Філіпа підійшов Ґастон д'Альбре — вже зодягнений у розкішну мантію з реґаліями верховного судді Беарну, яким він був обраний два роки тому. Ґастон звернувся до присутніх з такими словами:

— Панове! Відповідно до моїх повноважень, я приймаю до розгляду Беарнського Сенату порушене тут питання про право наслідування й оголошую, що протягом тижня сповіщу всіх високоповажних сенаторів Беарну та Балеарських островів про місце і час проведення слухань. Також я звернуся до високоповажних панів верховних суддів Аквітанії та Каталонії з пропозицією найближчим часом провести такі ж слухання в Аквітанському і Каталонському Сенатах з тим, щоб узгоджений вердикт був ухвалений усіма трьома Сенатами до осені цього року й запропонований до уваги государеві нашому Філіпові, князеві-протектору Ґасконі та Каталонії, володареві Беарну і Балеарів! Dixi.

На цьому церемонія закінчилася.

— Боюся, братику, — тихо промовив Ґастон, звертаючись до Філіпа, — не жити тобі більше в Тарасконі.

— Я це знаю, — кивнув Філіп. — Доведеться таки їхати до Кантабрії.

— До Кантабрії? Але чому? Навіщо так далеко втікати?

— А де ж мені ще подітися? Якщо батько не визнає мене спадкоємцем, а він точно не визнає, то я буду змушений покинути його володіння.

— То замешкай в Андоррі. Це посаг твоєї матері, і від сьогодні твій батько ніяких прав на неї не має. Тепер ти повнолітній, а Андорра належить до королівського домену.

— Так-то воно так, — погодився Філіп. — Але з іншого боку... гм... вірніше, з всіх боків вона оточена батьковими землями, і в цьому анклаві я почуватимусь як у в'язниці. Андорра така маленька, що коли я вчасно не зупиню коня, то чого доброго ще опинюся в батьківських володіннях, де, можливо, буду оголошений бунтівником.

— Поїдь до Тулузи, — запропонував Ґастон. — Твій дядько Робер радо прийме тебе.

— Атож, певна річ. Він зустріне мене з розкритими обіймами і ні словом, ні поглядом не покаже, яка небажана для нього моя присутність у Тулузі.

— А коли він сам запросить тебе?

— Не сумніваюся, що так він і вчинить, почувши про те, що сталося сьогодні. До цього його зобов'яже фамільний етикет: адже я його племінник, мало того — формально я наступник престолу. Проте мені доведеться відмовитися, щоб не ставити його в незручне становище. Ти ж сам це чудово розумієш, Ґастоне. Адже ти собаку з'їв на дипломатії, тож будь ласка, не корч з себе сільського дурника і не май мене за наївного хлопчиська. Я вже все вирішив — я їду до Кантабрії... Після весілля, звичайно.

Д'Альбре зітхнув:

— Що ж, гаразд, воля твоя. Одружуйся з цією дівчиною, їдь собі до Кантабрії, і бодай тебе... — Він знову зітхнув, і на його обличчі відбився смуток. — Мені тебе дуже бракуватиме, братику. Ти навіть не уявляєш, як я прив'язався до тебе.

— Ти також дорогий мені, Ґастоне, — зворушено відповів Філіп, а в його очах заблищали сльози. — Ти мені як брат, як рідний брат, а Амеліна... Амелінка, рідна моя сестричка... І Ернан... І всі інші...

Ґастон підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Ну, все, геть похмурі думки! Ти ж не помирати збираєшся. Нас чекає недовга розлука, тільки й усього. Вище голову, братику, тримай хвіст трубою. У нас сьогодні свято, скоро відбудеться урочистий бенкет, а поки піди трохи відпочинь. І поплач — може, від цього тобі полегшає.

— Я не буду відпочивати, — сказав Філіп. — І плакати не стану. Зараз я поїду в Тараскон — треба розповісти про все батькові. Сподіваюся, ти, Ернан, Сімон, кузени Русільйон та д'Арманьяк погодитеся супроводжувати мене.

— В цьому немає потреби, Філіпе. Твій батько дізнається про все ще до того, як ми приїдемо.

— Від кого?

— Від своїх лазутчиків. Він підіслав їх ще вчора, коли до нього дійшли чутки про наші приготування. Під час церемонії тут було двоє його людей. Щонайменше двоє — ті, кого я впізнав. Один з них вже поїхав з Кастель-Ф'єро, а другий, за моїм відомостями, все ще вештається поблизу. Отож не турбуйся, твій батько почує про все з перших уст.

Проте Філіп похитав головою:

— Це нічого не міняє, Ґастоне. Все одно я мушу їхати.

— Дурнику! Хочеш, щоб тебе прогнали звідти утришия?

— Ні, не хочу. Але вчинити так, як радиш ти, означає визнати свою провину. А я не почуваю себе винним, я не збираюсь ховатися від батькового гніву. Нехай він сам прожене мене, так моя совість буде чистою.

— А що як для очищення твоєї совісті батько запроторить тебе до буцегарні?

Філіп пощулився.

— Все одно, — наполягав він. — Все одно.

— І що з тобою робити, з упертюхом таким! — скрушно промовив Ґастон. — Гаразд, ми поїдемо разом. Де ж мені подітися, раз я сам всю цю кашу заварив!

НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

Додаток 1. ДІЙОВІ ТА ЗГАДУВАНІ ОСОБИ

Додаток 2. ҐЕНЕАЛОҐІЧНІ ТАБЛИЦІ

вгору