ПОПЕРЕДНІЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д'Альбре, розлігшись на канапі у просторій і воднораз затишній вітальні розкішних апартаментів, що були відведені для Філіпа в палаці наваррського короля.

— Авжеж, — обізвався п'яненький Сімон де Біґор. — Це дуже неввічливо.

Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч нього стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.

Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.

— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він. — Пані Марґарита вирішила відразу показати нам свої пазурі.

— Час вже обламати їх, — зауважив Ґастон. — Візьмешся за цю справу, Філіпе?

Філіп задумливо всміхнувся:

— Може, й візьмуся.

Всі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Наварри дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Сімон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила здебільшого безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.

"Ну й норовиста ж дівиця, — думав він. — І скандальна. Дуже скандальна, раз з такою легкістю знехтувала придворним етикетом і елементарними правилами пристойності, лише б досадити претендентові на її руку. Поставити його на місце, продемонструвати свою незалежність і цілковиту байдужість до нього. "Облиш надію всяк..." А втім, ні. Якби я був байдужий їй, вона б не стала викидати такі коники".

Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить радше про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. І причиною цьому, поза будь-яким сумнівом, був він. Очевидно, подумав Філіп, Марґарита все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною. Тоді її відсутність на обіді, та ще й під таким сміховинним приводом, що б там не казав д'Альбре, дуже обнадійливий знак.

Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.

— Та перестань вже дивитися в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, все чепуриться й чепуриться! І так вже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.

Філіп перевів на кузена лагідний погляд своїх ясно-синіх очей.

— І зовсім я не чепурюся.

— Ну, так милуєшся собою.

— І не милуюся.

— А що ж ти робиш?

— Думаю.

— І про що, коли не секрет?

Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:

— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.

— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.

— Зате вона, кажуть, висока для жінки.

— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька траґедія.

— Ну, щодо траґедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але...

— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.

Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:

— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.

Д'Альбре реготнув.

— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — трахати дівку вищу за себе.

Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.

Сімон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.

— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?

Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.

Ґастон здивовано втупився в Сімона.

— Це ж треба... — скрушно промурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш з себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком...

Сімон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.

— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я...

— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі... Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.

— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.

Ґастон осміхнувся і труснув головою.

— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.

Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д'Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.

— Монсеньйоре...

— Ти невиправний, Маріо! — роздратовано перебив його Філіп. — Коли вже навчишся стукати в двері?

— Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке розкаяння. — Зовсім з голови вилетіло.

— Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вітер у голові гуляє.

— Що правда, то правда, — погодився Філіп. — Я тримаю його в себе саме через його унікальну недбалість... Ну, чого тобі, Маріо?

— Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням пані принцеси.

— Он як! — пожвавішав Філіп. — Що ж, запроси її. Негоже примушувати даму чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.

Він улаштувався в кріслі, схрестив ноги і прибрав величного вигляду.

Маріо ширше розчинив двері і відступив углиб передпокою.

— Прошу, панно, проходьте.

Похопившись, Ґастон швидко підвівся й сів на канапі. Сімон зіскочив з підвіконня, правда, не дуже вдало, і, щоб утриматися на ногах, мусив учепитися Ґабріелеві в плече. Але той навіть не відчув цього. Він увесь скам'янів, ледве побачив струнку чорноволосу дівчину в ошатній сукні з темно-синього оксамиту, що плавною ходою ввійшла до вітальні і схилилася перед Філіпом у шанобливому реверансі. Ґабріель притулився до стіни, намагаючись вирівняти дихання, і широко розплющеними очима дивився на неї — дівчину, що втілила в собі всі його найпотаємніші мрії; на яку він чекав, відколи вперше усвідомив себе мужчиною. Вона виявилася саме такою, до найменшої часточки такою, якою Ґабріель завжди уявляв свою суджену, і він нітрохи не сумнівався, що вони призначені одно одному самою долею.

Проте дівчина, схоже, так не вважала, а тому не звертала на Ґабріеля ніякої уваги. Здавалося, вона взагалі не помітила нікого з присутніх, за винятком Філіпа, і, червоніючи від збентеження, не зводила з нього захопленого погляду.

Філіп, у свою чергу, не залишився байдужим до юної красуні. Він навіть зробив порух, ніби збираючись встати з крісла, але останньої миті передумав. З його обличчя зник бундючний вираз, поступившись місцем замилуванню, а в очах запалахкотіли хтиві вогники. Він мимоволі облизнув губи і запитав:

— Мій паж не помилився? Вас прислала пані Марґарита — чи сама богиня Афродіта?

Ґастон д'Альбре стиха захихотів. А дівчина ніяково всміхнулась і відповіла:

— Я прийшла за дорученням пані принцеси, монсеньйоре.

Її ніжний і мелодійний, мов срібні дзвоники, голос вразив Ґабріеля в самісіньке серце. І тоді він зрозумів, що, всупереч усьому, навіть якщо в дійсності вона виявиться зіпсутою та розбещеною, навіть якщо за цією янгольською зовнішністю криється чорна, порочна душа — він все одно кохатиме її і лише її...

— Її високості, — тим часом продовжувала дівчина, — дуже прикро через той інцидент...

— Це щодо обіду? — уточнив Філіп.

"Ага! — задоволено подумав він. — Отже, вона йде на поступки".

— Так, монсеньйоре. Сьогодні пані була зла... зле себе почувала... і так вийшло. Тому вона всіляко перепрошує і висловлює сподівання, що не дуже образила вас, ваших друзів та родичів.

Філіп зобразив щирий подив:

— Образила? Ради Бога! Я нітрохи не ображаюся. Якщо пані принцеса не прийшла на обід, то вона мала на це підстави. І не мені судити, достатні вони чи ні. Так їй і скажіть.

Ґастон тихенько пирхнув:

— Який лицемір!

Дівчина знову всміхнулася:

— Добре, монсеньйоре, я так і скажу... І ще одне...

— Що?

— Сьогодні ввечері пані принцеса влаштовує невеликий прийом для молодих сеньйорів і дам. Її високість просила запитати, чи не погодитеся ви з вашими друзями та родичами приєднатись до цього товариства.

"Так-так, — подумав Філіп. — Це ще краще, ніж я сподівався. Вечір у порівняно вузькому колі, інтимна обстановка... Але ж чорт! Яка чарівне дівча! Невже Марґарита навмисно прислала її, щоб відвернути мою увагу від своєї персони? Гм, треба визнати, що почасти їй це вдалося..."

— Перекажіть пані принцесі, що ми з вдячністю приймаємо її запрошення, — відповів він. — О котрій почнеться прийом?

— За годину після заходу сонця, цебто близько дев'ятої. Її високість пришле за вами своїх пажів.

— Чудово.

Відтак у вітальні запанувала мовчанка. Дівчина все так само захоплено дивилася на Філіпа, сором'язливо всміхаючись. У відповідь він відверто роздягав її поглядом.

Блідий, мов мрець, Ґабріель до крові покусав свою нижню губу, зовсім не відчуваючи болю. Сімон скоса поглядав на нього і крадькома зітхав. Попри свою інфантильність і нетямущість, він був натурою витонченою, схильною до співчуття.

Ґастон з байдужим виглядом сидів на дивані і нишком осміхався. Він і заговорив першим:

— Між іншим, панно. Ви мені когось нагадуєте. От тільки не збагну, кого саме.

— Прошу, монсеньйоре? — стрепенулася дівчина. — Можливо, ви знаєте мого брата, Етьєна де Монтіні?

— Атож, це він... Отже, ви його молодша сестра — Матільда, якщо не помиляюся?

— Так, монсеньйоре, Матільда. Матільда де Монтіні.

— Гарне у вас ім'я, — сказав Ґастон. — Як і ви вся. Правда, Філіпе?

Той ствердно кивнув і нагородив Матільду чарівливою усмішкою. Вона збентежено опустила очі, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.

— Ви дуже люб'язні, панове...

Ґастон підвівся з дивана і розпрямив плечі.

— Ну, гаразд, піду попереджу наших хлопців, щоб о пів на дев'яту були вже готові.

— Правильно! — зрадів Філіп. — Неодмінно попередь. І ви, Сімоне, Ґабріелю, також ідіть — перевдягніться, відпочиньте трохи.

Приречено зітхнувши, Ґабріель попрямував до виходу. Сімон же, навпаки, не зрушив з місця.

— А навіщо? — запитав він. — Мені й тут добре. Одягнений я досить пристойно і почуваюся добре.

— В такому разі, — нетерпляче промовив Філіп, — піди розшукай Ернана.

— Але ж Ґастон...

— Ґастон попередить тих, хто зараз у своїх покоях. А Ернан, вочевидь, оглядає винні погреби. Наприкінці обіду він про щось домовлявся з королівським виночерпієм.

— І ти пропонуєш мені пертися казна-куди? — щиро обурився Сімон. — В якісь погреби, хай навіть винні! Ні, красно дякую, якось обійдуся. Це діло для слуг.

— От і доручи це своєму слузі.

— А у твого Ґоше що, ноги повідсихали?

— Мабуть, я піду, монсеньйоре, — нерішуче промовила Матільда, проте палкий погляд Філіпа прикував її до місця.

— Все, годі! — заявив д'Альбре. — Дебати закінчені. Ти сам вийдеш, Сімоне, чи мені взяти тебе на руки?

Тверезо оцінивши реальне співвідношення сил, Сімон визнав за краще скоритися й неохоче пішов за Ґабріелем.

— Он ти який! — ображено промимрив він.

— Атож, я такий! — Ґастон щільно зачинив за собою двері і додав: — Ну, й бовдур ти, друже!

Маріо д'Обіак, що стояв у кутку передпокою (він щойно відсахнувся від дверей, біля яких підслуховував розмову в вітальні), приснув веселим смішком. Ґабріель спідлоба зиркнув на нього й квапливо вийшов у коридор.

— Щось він не в настрої, — тихо зауважив Ґастон, виходячи слідом. — Об'ївся, мабуть.

Сімон гмикнув.

— А хтось ще називає мене бовдуром, — прошепотів він собі під носа. — Чия б корова...

— Що ти кажеш?

— Це я сам до себе, Ґастоне. Не звертай уваги... Агов, Ґабріелю! — підвищив голос Сімон. — Куди ти так поспішаєш? Зачекай, підемо разом.

Весь шлях від Філіпових апартаментів до покоїв, відведених під житло для знатних ґасконських дворян, вони подолали мовчки. Біля своїх дверей Сімон зупинився і взяв Ґабріеля за лікоть.

— Зайди до мене на хвильку.

Той байдуже кивнув і зупинився.

— Не забудь про Ернана, — кинув на ходу Ґастон.

— Йди-йди. Не забуду.

Сімонова квартира складалася з двох житлових кімнат, одна з яких була спальнею, інша — чимсь на зразок маленької вітальні, а також передпокою, де за тонкою перегородкою знаходилося крихітне приміщення для особистого слуги. Увійшовши до вітальні, Ґабріель плюхнувся в найближче крісло і бездумно втупився в протилежну стіну. Сімон насамперед оглянув своє житло і виявив, що всі його речі вже розібрані й акуратно розкладені по шафах та скринях, всюди панує відмінний порядок, а на столику в вітальні стоїть повний глек червоного вина. Він похвалив свого камердинера за розторопність і відправив його на пошуки Шатоф'єра.

Коли слуга пішов, Сімон наповнив два келихи вином, передав один Ґабріелеві й улаштувався в кріслі навпроти нього.

Ґабріель залпом спорожнив свій келих і навіть не поморщився. Сімон докірливо похитав головою.

— Ну? — промовив він, потроху потягуючи вино. — Отак і будеш сидіти, склавши руки? А тим часом Філіп намагається звабити даму твого серця. І навряд чи він зустріне належну відсіч з її боку.

Ґабріель судорожно глитнув і закашлявся.

— Про що ти патякаєш?

— Облиш! — відмахнувся Сімон. — Може, я простий і наївний, та аж ніяк не товстошкірий. За товстою шкірою звертайся до Ґастона, цього добра в нього навалом. Він так і не второпав, щo з тобою діється.

— А ти второпав?

— Певна річ! Я ж усе бачив.

Ґабріель промовчав. Сімон допитливо дивився на нього і поволі хитав головою. Нарешті Ґабріель зметикував, що мовчанням він тільки посилює виниклу незручність, насилу відірвав погляд від своїх черевиків і вдавано байдуже спитав:

— І що ж ти бачив?

У його байдужості було стільки награності та нещирості, що Сімон пирхнув.

— Не прикидайся дурником, Ґабріелю. З тебе нікудишній актор. Ти від самого початку дивився на ту дівчину так, ніби хотів засмажити її і з'їсти. — Він трохи помовчав, потім додав: — Це я так, жартома сказав. А якщо серйозно, то ти мене ображаєш.

— Ображаю?

— А хіба ні? Хіба не образливо, коли тебе мають за ідіота?

— Помиляєшся, Сімоне. Я не маю тебе за ідіота.

— Проте вважаєш, що мене легко обдурити. А от і ні! Не такий вже я наївний простачок! Скільки б ти не переконував мене, що байдужий до... як там її звуть?.. ага! — до Матільди де Монтіні, — я цьому нізащо не повірю. Бо ти закоханий у неї. Це так само певно, як і те, що Філіп збирається її... гм... має відносно неї цілком певні плани, з якими ти рішуче не згоден. І тебе доводить до відчаю думка про те, що зараз вони залишилися віч-на-віч і...

Ґабріель різко схопився на ноги; щоки його спалахнули густим рум'янцем.

— Припини, Сімоне! Ти перебільшуєш.

Той з сумнівом похитав головою:

— Кажеш, перебільшую?

— Так. Ніде правди діти, вона мені сподобалася, дуже сподобалася. Але щоб закохатися... Та що й казати! Я ж нічого про неї не знаю. А хіба можна покохати зовсім незнайому людину?

Сімон допив вино, поставив келиха на стіл і повернувся в своє крісло.

— Даруй, Ґабріелю, — сказав він. — Я помилявся. Ти і в гадці не мав обманювати мене, ти намагаєшся обманути самого себе. Зі мною теж таке буває, зокрема, коли йдеться про Амеліну. Вона нахабно бреше мені, і я знаю це, і вона знає, що я знаю. Проте ми обидва вдаємо, що не знаємо нічогісінько: я — що вона бреше мені, вона — що я знаю, що вона бреше. Мало того, ми не просто вдаємо це. Я намагаюся переконати себе, що Амеліна каже правду, а вона — що я приймаю її брехню за щире золото. Ернан якось сказав мені, що в цьому немає нічого дивного, що людям властиво обманювати не лише інших, а й самих себе — і, передусім, себе. Мовляв, важко бути чесним перед іншими, але бути завжди і в усьому чесним перед собою — нестерпно. Не знаю, може, він має рацію. Принаймні я не можу обійтися без того, щоб час від часу не збрехати собі. Так жити стає легше. Безтурботніше, чи що.

Ґабріель слухав Сімона зі зростаючим подивом.

"Цього ще бракувало! — пригнічено думав він. — Коли вже наш простачок Сімон ударився в філософію, то справи явно кепські".

— Отак і ти, — тим часом продовжував Сімон. — Намагаєшся переконати себе, що ця дівчина нічого для тебе не важить, вигадуєш усякі відмовки, на зразок того, що зовсім не знаєш її... А все для того, щоб не так сильно страждати. Адже не виключено, що зараз, цієї самої миті, Філіп завів Матільду до своєї спальні... Погодься, він часу дарма не втрачає... Отже, вони зараз у спальні, він різкими, хтивими порухами зриває з неї одяг, вона обхоплює руками його шию, їхні губи зливаються в поцілунку, а тим часом його руки гладять її стегна, розсовують ноги...

Тут Сімона перервало пронизливе завивання. Від несподіванки він навіть не відразу второпав, що це завив Ґабріель. Десь зо хвилину вони мовчки дивилися один на одного. Ґабріелів погляд був сповнений болю та відчаю. Нарешті він з тихим стогоном відкинувся на спинку крісла і стомлено промовив:

— Ніколи не думав, що ти можеш бути таким жорстоким.

— Я, звісно, перепрошую, — відповів Сімон. — Але це було необхідно.

— Навіщо?

— Щоб розторсати тебе. Спонукати до рішучих дій.

— До яких?

Сімон знизав плечами:

— Це я лишаю на твій розсуд. На відміну від мене, ти меткий і розумний. Тут тобі й карти в руки.

Ґабріель енерґійно скуйовдив волосся.

— О, Боже! Ну що, що я можу зробити?

— Передусім, перешкодити Філіпові зараз, — порадив Сімон. — А далі видно буде.

— Але як я можу йому перешкодити? — з гіркотою промовив Ґабріель.

— Гм... Бачу, ти справді втратив розум. Хіба я не ясно сказав: перешкодити. Піти — і перешкодити. Хоч би так, як намагався зробити я, з власної ініціативи. На жаль, Ґастон нічого не зрозумів і, природно, встав на бік Філіпа.

Ґабріель здивовано підвів брови:

— То, значить, ти...

— Ясна річ! А ти що, думав, я просто клею дурня?

— Правду кажучи, так.

— От і помилився. Я збирався сперечатися з Філіпом, аж поки Матільда не відчула б себе ніяково і не пішла геть. От дурень! Треба було звинуватити їх у прагненні лишитися сам на сам — тоді б вона точно пішла. — Сімон скрушно похитав головою. — І все-таки я тугодум... Ну, що робитимеш? Підеш до Філіпа чи махнеш на все рукою? Останнє, до речі, теж непогане рішення. Нехай він удосталь порозважається з нею, доки вона йому не набридне — я певен, довго чекати не доведеться. Зрештою, нічого з нею не станеться. Навряд чи вона незаймана; схоже, ця чеснота при Марґаритинім дворі не в пошані. До того ж немає лиха без добра — з Філіпом твоя Матільда набереться трохи досвіду, навчиться різним штучкам, які, можливо, припадуть тобі до смаку...

— Це ти зі свого досвіду судиш? — їдко спитався Ґабріель. — Щодо різних штучок... — Побачивши кислу міну на Сімоновім обличчі, він злорадно осміхнувся. — Це я так пожартував — у відповідь на твої жарти. Досить мене розохочувати, я вже завівся... І от що, Сімоне. Коли Ґастон називатиме тебе дурником, не вір йому. Це неправда.

Сімон сором'язливо всміхнувся:

— А я й не вірю.

НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

Додаток 1. ДІЙОВІ ТА ЗГАДУВАНІ ОСОБИ

Додаток 2. ҐЕНЕАЛОҐІЧНІ ТАБЛИЦІ

вгору