ПОПЕРЕДНІЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

Коли двері за Ґастоном д'Альбре зачинилася, Філіп ласкаво звернувся до Матільди:

— Прошу сідати, панно. Вибирайте, де вам зручніше. — Він по-змовницькому підморгнув їй, всім своїм виглядом показуючи, що найзручніше місце в нього на колінах. — Офіційна аудієнція закінчена, і нам можна не дотримуватися протоколу.

— Дякую, монсеньйоре, — збентежено відповіла дівчина. — Та краще я постою. Тим більше, що мені час повертатися до пані.

— Тоді я теж постою, — сказав Філіп, підводячись з крісла. — І до речі, я вас ще не відпускав.

— Прошу, монсеньйоре?

— Хто буде присутній на сьогоднішньому прийомі? Із знаті, певна річ.

— Ну, передусім, пані Бланка Кастільська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.

— Он як! — здивувався Філіп. — Ґраф Уельва вже приїхав?

— Так, монсеньйоре. Її високість якраз давала мені доручення, коли їй доповіли про прибуття пана принца.

— Гм. А мені здавалося, що він мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.

— Пані Елеонора приїде трохи згодом, разом зі старшим братом, королем доном Альфонсо.

— Навіть так! Цікаво... Отже, на прийомі будуть принцеса Бланка і, можливо, ґраф Уельва. Ще хто?

— Пані Жоанна, сестра ґрафа Біскайського.

— А сам ґраф?

— Ні, він не... мм... Він лише вчора повернувся з Басконії, і в нього назбиралося багато невідкладних справ.

"Ясно, — подумав Філіп. — Марґарита і її кузен так не сприймають одно одного, що навіть уникають особистих зустрічей. Схоже на те, що незабаром і я буду втягнений у цю сімейну ворожнечу... А шкода, — вирішив він, згадавши про Бланку. — Дуже шкода... А втім, хтозна. Монтіні писав, що Бланка не в ладах з чоловіком і дуже близька з Марґаритою..."

— Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.

— З усіх, гідних вашої уваги, лишилися тільки пан віконт Іверо та його сестра, пані Гелена.

— Віконт, як і раніше, дружить з пані принцесою? — поцікавився Філіп. Він неквапно ходив по кімнаті, поступово наближаючись до Матільди.

Дівчина ніяково опустила очі:

— Ну, власне... Загалом, так.

— А ваш брат?

Якщо попереднє питання викликало у Матільди легке і цілком зрозуміле замішання, то згадка про Етьєн явно збентежила її.

— Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозуміла вас.

"Отакої! — вразився Філіп. — Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собі відразу двох коханців?.. Проте з цим ми розберемося трохи пізніше".

Він підступив до Матільди впритул і рішуче притягнув її до себе. Дівчина покірно, без найменшого опору, віддалася в його обійми.

— Монсеньйоре!.. — швидше простогнала, ніж промовила вона.

— Називай мене Філіпом, любонько... О, Боже, яка ж ти гарненька!

Матільда підвела до нього лице. Очі її млосно блищали.

— Філіпе, — протягло, ніби смакуючи це слово, промовила вона. — Я люблю вас, Філіпе. Я так вас люблю!

— А ти просто зводиш мене з розуму, — палко відповів Філіп. — Так, так, зводиш з розуму! І я справді здурію... якщо зараз не поцілую тебе.

Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що у Матільди аж дух захопило.

Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матільда компенсувала самовідданістю закоханої жінки. У кожний поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п'яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння. В дійсності кохання виявилося ще прекраснішим, ніж вона могла уявити навіть у найсміливіших мріях.

Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам'ятавшись, Матільда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.

— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж... Адже сюди можуть увійти... І побачать...

— Ну, й нехай бачать... Ах, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я зовсім втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.

— Куди? — злякано спитала Матільда.

— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.

Матільда вирвалася з його обіймів.

— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні? У ліжко?!.. Ні, не треба! Прошу вас, не треба...

Філіп спантеличено поглянув на неї.

— Але ж чому? — здивувався він. — Зараз лише шоста, часу в нас удосталь, і ми зможемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.

Він встав з канапи і попрямував до неї. Матільда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.

— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матільда. — Не треба!..

Філіп наблизився до неї впритул.

— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, ти любиш мене.

— Я люблю вас! — палко запевнила вона. — Я вас дуже люблю.

— Так в чому ж річ?

— Я... я боюся. Мені страшно.

Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.

— Не бійся, зі мною не страшно. З ким, з ким — але не зі мною. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.

Матільда у відчаї притисла руки до грудей.

— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх...

Філіп усе зрозумів:

"Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін... Гм... А може, вони з нею ніжні подружки?.."

З розчарованим виглядом він відійшов від Матільди, сів у крісло і сухо промовив:

— Гаразд, можеш іти.

Матільда зблідла. В її очах заблищали сльози.

— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?

— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.

— Дурять! — вигукнула вражена Матільда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?

— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.

Дівчина знітилась і тихенько заплакала.

— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас. А я так... так вас люблю...

Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.

— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.

Матільда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.

— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас... Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас... Я так чекала вашого приїзду, а ви... ви не вірите мені!..

Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.

— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка. Прошу тебе, не плач.

Обличчя Матільди проясніло. Вона поклала свої руки йому на плечі.

— Це правда? Ви любите мене?

— Звісно, люблю, — переконано відповів Філіп і тут-таки винувато опустив очі. — Але...

Матільда швидко притисла долоню до його вуст.

— Мовчіть, не кажіть нічого. Я й так все розумію. Я знаю, що не рівня вам, і не тішуся ніякими ілюзіями. Я не дурна... Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумію, що не повинна любити вас, та все одно люблю... — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха і пристрасно прошептала: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи ні на що! Ви для мене єдиний, і нікому іншому немає місця в моєму серці. Завжди, завжди я належатиму лише вам. І нехай моя душа вічно горить у пеклі...

Філіп промовчав, і тільки міцніше обняв дівчину, відчуваючи, як на обличчя йому набігає пекуча краска сорому. Він завжди почував сором, коли йому вдавалося звабити жінку. Але щоразу, коли він зазнавав поразки, його розбирала досада.

— Мені час іти, — врешті озвалася Матільда. — Пані, напевно, вже зачекалася мене.

— Так, так, звичайно, — погодився Філіп. — Про неї я зовсім забув. Коли ми зустрінемося знову?

Матільда трохи відсторонилася від нього і торкнулася губами до його губ. Її поцілунок був такий невинний, такий невмілий і такий палкий, що Філіп мало не розридався від розчулення.

— То коли ж ми зустрінемося? — спитав він.

— Коли хочете, Філіпе, — просто відповіла вона. — Адже я люблю вас.

— І ти будеш моєю?

— Так, так, так! Я ваша і прийду до вас, коли ви захочете... Або ви приходьте до мене.

— Ти живеш одна?

— Так, у мене окрема кімната. Пані дуже добра до мене.

— Сьогодні ввечері тебе влаштовує?

— Так.

— Чекай мене десь за годину після прийому.

Матільда покірно кивнула:

— Гаразд. Я чекатиму.

— До речі, як мені знайти твою кімнату?

Вона пояснила.

–––––––––––––––

Коли Ґабріель та Сімон прийшли до Філіпа з наміром улаштувати маленький бешкет, Матільди там вже не було.

— Оце так-так! — вразився Сімон, який знову впав у звичний для нього стан розумової дрімоти. — Виявляється, не перевелися ще на світі жінки, здатні протистояти Філіповим чарам.

Але Ґабріель не мав з цього приводу особливих ілюзій. За літо, що його він провів при дворі Філіпа, у ньому міцно вкоренився цілком природний скептицизм відносно такої жіночої чесноти, як стійкість. Швиденько позбувшись Сімонового товариства, він розшукав д'Обіака, який щойно змінився з чергування, і поманив його до себе.

— Маріо, я знаю, що ти надміру цікавий і часто підслуховуєш чужі розмови.

— Це дуже грубо сказано, пане віконте, — зауважив паж, всім своїм виглядом демонструючи ображену невинність.

— Ну, добре, — поступився Ґабріель, — сформулюємо м'якше: у тебе надзвичайно гострий слух. Влаштовує?

— Так буде краще, — самовдоволено усміхнувся Маріо.

— І ще я знаю, що ти дуже ласий до грошей.

Усмішка на обличчі пажа розтяглася майже до самісіньких вух.

— Атож, водиться за мною такий грішок. Каюся... Але до чого ви це ведете, пане віконте? Я не розумію...

— Зараз зрозумієш, — сказав Ґабріель, дістаючи з гаманця кілька дублонів.

НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЗМІСТУ

Додаток 1. ДІЙОВІ ТА ЗГАДУВАНІ ОСОБИ

Додаток 2. ҐЕНЕАЛОҐІЧНІ ТАБЛИЦІ

вгору