Яків Жарко

Заєць та дяк

Скінчивши всю свою роботу,
Пішов дячок раз у суботу
Дивитись як Дніпро розливсь.
Аж гульк: на зламаній вербі сіренькій
заєць примостивсь
І з переляку весь трусивсь,
Бо навкруги ревіли хвилі,
Неслись здорові криги білі,
Бьючись об берега камні.
Дяк стрепенувсь, засяли очі, —
До дичини був він охочий,
Та й думає: "на завтра зайчик буде із сальцем мені.
Люблю з сальцем я та це з перцем"
Та швидше, сівши на човна,
Гребе що сил весельцем...
І хвиля навісна
Несе до зайчика дяка.
Але пригода ось яка
Дякові стала:
Вже до верби той човен хвиля прибивала,
Дяк за вербу вхопивсь рукою,
За зайцем другу простягнув,
Та лівою якось ногою
Од себе човна й одіпхнув.
А заєць в човен плиг з верби,
Та й сів у човнику собі,
Поводить вухами, з дяка сміється,
До берега у човні він несеться...
— Бувай здоров, мій любий дяче, —
Сіренький з берега гукнув. —
— Посидь ще ти там, небораче,
Я вже одсидів!.. Та й майнув...
А дяк
Зостався на вербі, та як? —
Наполовину у воді
Сидить горює у біді...

КУЛИК

Надвечір в теплому повітрі летів Кулик,
Аж зирк —
Під ним болото розіслалось,
Квітками жовтими убралось...
Отже Кулик
З презирством глянув на болото
І мовив так: «Яка охота
Сидіти птицям у багні?
Мені
Що хоч давай — не сяду, —
В садку зеленім з винограду —
От місце де моє...Там рай!
Ото мій край!»
А сонечко за обрій тільки сіло, —
До рідного болота закортіло
Летіти Куликові і в багні
Він сів на рідній купині...

— — — — — — —

Чужим, Куличе, не хвались,
Бо вернешся колись
У рідне, у своє,
Де тільки рай і щастя є.

ІШАК

Не на Кубані, а далеко за синім морем десь,
В містечку жив собі, пишався,
Собою величався
Звірячий славний рід увесь:
Барани, цапи та лисиці,
Ведмеді, вовки та куниці,
Коти, собаки,
Свині всякі,
Воли та коні, та осли,
Що теж там, як і скрізь, були.
Вони, громаду з себе склавши
Та паном Ішака обравши,
На раді так постановили:
«Ми вибрали громадою старшого,
Так і повинні слухатись його».
Задрав ішак угору ніс —
Не рівня вже йому сам біс:
Кричить, сопе, індиком дметься,
З усіх глузує та сміється,
Аж прискає — не підступай,
Персона він — усякий знай!
По -своєму всім коверзує,
Що не кажи — мов і не чує:
«І то не те...і це не так.
І це не те...і то не в смак!»
Так розкажи ж хоч, пане, як?! —
Так де тобі! — Коверзував.
З містечка всіх порозганяв,
Зостався сам...Пишається собою,
Розумною аж надто головою...

— — — — — —

Тут, у станиці, знав і я
Такого ж мудрія,
І він за пана був...
Я тільки прізвище забув.

ПТАШКИ

Як мертво та сумно восени, коли пташки покинуть наші степи та гаї і полинуть від нас за море у далекий теплий край — у вирій. Не чути дзвінких їх чарівних пісень, бо найкращі співуни наші покинули свої оселі і подалися за море, щоб там у теплому краї перебути тяжку негоду лютої зими.

Щасливі!..

Вони не знатимуть того страшного холоду, який буде панувати над нашим краєм замалим не цілого півроку. Вони не знатимуть тих страшних завірюх, що закрутяться по степах широких...

А ми?

Ми — люди, що розумом своїм пишаємось над усім живим створінням, зостанемось пригнічені недолею своєю і будемо терпіти і голод, і холод, бо мало знайдеться поміж нами таких, у кого забезпечене життя оселею, теплом, достатками і щастям, щастям тихого, спокійного, розумного життя. Ні, більше поміж нами таких, що голод дошкуля і наскрізь холодом пройма... А за розумне та спокійне життя нема чого й казати... Скажіть, де воно?

А пташки?

Легкокрилі, вільні діти теплого повітря, вони не знатимуть ні горя, ні нужди і з першим теплим промінням сонця, що розтопить білий сніг і оберне його у пару, прилинуть знов до нас і своїми чудовими співами знов чаруватимуть нам душу й серце враз...

Ох, чаруватимуть!.. Та тільки чи багато з нас перебуде люті холоди?

вгору