Іван Варавва

Кубань

Дужий посвист по степу лунає,
Стогне явір з далеких гаїв
Горемишниця вільного краю
Молить з жалем далеких богів.
Просить небо за ратника —сина.
Від меча та від куль зберегти:
— Я сама тебе, сокіл, зростила,
Наголубила бурку вдягти!
Я коня вороного сідлала,
Щоб топтав він біду на скоку...
Шаблю дідову, мужність кинжала
У піхвах подала козаку.
На межі міднодзвінного літа
Закружлялась у корчах ріка.
Я дала тобі серце зі світла,
Невгамовлену плоть козака.
Славлю зірку подружню вечірню,
Славлю хлопців, коханих твоїх...
Під віконцем, мальований чермню,
Хилить явір чуприну до ніг.
Довго явір розгойдує віття
На вітрах чорноморських степів.
Щира мати у тихім повітті
Приторкається до образів.
— Хто ти, жінка, підлунниця сива?
Болем душу свою не порань.
— Я заступниця сокола-сина,
Я козацькая ваша Кубань!

Закубанський козак

Як тікав той козак,
Він станицею,
Поспішав наш козак
Спритно вулицею.
А за ним по п'ятам
Усе турецький Султан:
— Ти постій, почекай,
Закубанський козак!
Я не буду тебе
Ні стрілять, ні рубать...
Тільки буду я тебе
Усе розпитувать:
Як у Білого Царя
Замирилася війна.
Чи на рік, чи на два,
Чи на цілий вік?
— Замирилася війна
На великі времена.

Поклики предків

Де сокіл прозорий повільно летить
Повітрям ланів України,
Там князем Олегом був кований щит
На древніх шляхах паладина.

Там предків чубатих блищить булава
З історії давньої Січі.
На смаглій руїні там сич та сова
Про воїнство пращурів кичуть!

Осипані дзвони залізних підків
Під крилами білої чайки...
Там слава козача у скелях віків,
З шляхів Палія, Наливайка!

Клич мови братерньої груди пече...
Он там , де бентежаться хмари,
Водицею Ворскла по лугу тече —
Додому у Старі Стожари.

Мій десь там зазублений серп та коса
В струмках степового розлива.
Земля Україна...
Безмежна краса —
Моє Запорізькеє диво!

вгору