Степан Пінчук

кандидат філологічних наук

СЛОВО ПРО АДРІАНА КАЩЕНКА

Спитайте нині першого-ліпшого читача, хто такий Адріан Кащенко, і почуєте у відповідь: «Не знаю...» А був час, коли в середовищі людей, яким не байдужа була доля України, її історія, культура, зачитувалися книжками цього письменника.

Особливої популярності творчість митця набула у першій третині нашого століття. Кащенко-письменник був би неможливий без тієї ситуації, яка склалася в українській культурі під час першої російської революції та після неї. Розквіт діяльності Адріана Кащенка припадає на останні три роки його не надто довгого життя.

В умовах першої світової війни та революції Кащенко у відірваному від культурних центрів Катеринославі розгорнув плідну видавничу діяльність. Тодішній читач не був вельми вимогливий до поліграфічного оформлення книжок, він жадібно всотував ту правду про рідний народ, якою письменник наснажував динамічні не дуже обсягові повісті, тоненькі брошури й солідні трактати.

Своїми творами Адріан Кащенко виховував багатьох. Тих, хто прагнув соціальної справедливості, не забував про потреби пригнобленого народу; тих, хто будував нове життя у перші пореволюційні роки, і тих, хто опинився по той бік несправедливо встановленого кордону на Збручі або й узагалі за межами України.

На Радянській Україні знайомство з творчістю А. Кащенка тривало до 1933 року, на Західній — років на двадцять довше. А відтак — незаслужене забуття, ярлик «буржуазний націоналіст». Тож було б несправедливо, якби після шести десятків років мовчання Адріан Кащенко знову не заговорив до своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось там пам'ятають про нього ще з років своєї юності.

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року на хуторі Веселому на Катеринославщині. Генеалогія роду Кащенків сягає часів Запорозької Січі пори її розквіту. Один із пращурів Кащенків брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза. Очевидця й учасника славних діянь запорожців Адріан бачив у ранньому дитинстві: старезним дідом він доживав віку в родині батьків письменника.

Батько Адріана Феофан Гаврилович був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Родина Кащенків була багатодітною — п'ятеро синів і чотири доньки. Всі діти одержали грунтовну освіту та добре виховання. Двом із чисельної родини — найменшому Адріанові та старшому за нього на три роки Миколі судилося відіграти помітну роль в історії культури українського народу.

В багатодітних родинах діти рано дорослішають, часто старші виховують молодших. Так було і в родині Кащенків. Коли Микола та Адріан тільки спиналися на ноги, їхні старші брати й сестри вже жили своїм самостійним життям. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В майбутньому Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР, засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі нелегку працю літератора.

Не закінчивши класичної гімназії (провчився всього три роки), Адріан вступив до юнкерського училища. Але, на відміну від найстаршого брата, який дослужився до генерала, він не зробив і військової кар'єри. Прослуживши кілька років офіцером, Адріан, як свідчить брат Микола, поступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав старим батькам, а коли у 1888 році померла мати, узяв до себе батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі духовні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.

Звідки у вихідця з чиновницької родини, в якій уже було прийнято розмовляти російською мовою, оця велика любов до рідного народу та його історії? Певно, у тихому, скромному юнакові йшла інтенсивна внутрішня духовна робота, повз яку, не помічаючи, пройшов навіть його старший брат Микола. Цей глибокий процес духовного становлення Адріан Кащенко змальовує в автобіографічному образі в повісті «На руїнах Січі»:

«З юнацьких літ мене цікавило питання про те, через що це люди ніяк не упорядкуються так, щоб всім було однаково добре жити і всім було вільно, як то вміли порядкувати наші запорожці, у яких не було ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Таємною загадкою здавалося мені те становище, що виборна запорозька старшина мала змогу керувати завзятими, волелюбними і запеклими січовиками, незважаючи на те, що самобутність її на урядових посадах залежала виключно від волі січового товариства, наші ж сучасні урядовці не можуть уладнати спокою між громадянством і здобути до себе слухнянства, незважаючи на свою незалежну владу від тих, ким керують.

Ці питання все життя не давали мені спокою. Мов неприкаяний тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозької Січі, пробігав з бистрою хвилею Дніпровою пороги, думав думки на скелях Сагайдачного і Хортиці, плавав по протоках лиману Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу і Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів».

Працюючи контролером на залізниці, А. Кащенко уздовж і впоперек об'їздив усю Російську імперію. Начальство часто перекидало його на нові місця служби, але він завжди був думками з Україною, з рідним Придніпров'ям і при першій же нагоді повертався у рідні краї. Хотів оселитися в Києві, бути ближче до національно-культурного життя, до брата. Продав дім, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував наступного ж дня, і всі його заощадження пропали. Довелося й далі тягти лямку контролера. Працював у Пермі, відтак у Петербурзі, де став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і нарешті знову у Катеринославі. Приїхавши 1913 року до Києва, Кащенко уподобав собі хатину на Лук'янівському пагорбі, неподалік Кирилівської церкви. Та, на жаль, купити так і не зміг через брак коштів.

Не поталанило Кащенкові і в сімейному житті. Дружина його була жінкою сварливою, свавільною, часто кидала чоловіка, нарешті пішла зовсім, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.

Востаннє Кащенко приїхав до столиці України 1917 року. Після перенесеного інсульту поважний письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири — М. Грушевський та В. Винниченко. А молодій республіці потрібні були такі сумлінні працівники, як А. Кащенко. Тому, повернувшись до Катеринослава, він продовжує працювати.

У 1917—1919 роках побачили світ багато творів Адріана Кащенка. І не лише тому, що він найплідніше працював у цей період. Річ у тому, що не все написане у попередні роки потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905—1907 років не могли бути надруковані з цензурних міркувань. Не завжди охоче друкували провінційного літератора і тогочасні журнали.

В 1917—1919 роках у Катеринославі діяло Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом А. Кащенка. Саме тут і видрукував письменник більшість своїх творів. Працював напружено, хвороба знову звалила його, і останні півтора року він уже не підводився з ліжка. Помер Адріан Кащенко 16 березня 1921 року.

Доробок письменника чималий, але й досі не зібраний і майже не вивчений. Перу Кащенка належать історичні повісті та оповідання, які принесли йому найбільшу популярність; історична та історико-географічна публіцистика, з-поміж якої виділяється своєю монументальністю праця «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове»; проза на сучасну письменникові тематику і, нарешті, драматургія, також, до речі, актуальна й злободенна.

Ми постараємося розглянути історичні повісті та оповідання письменника не в порядку їх написання — хронологія деяких його творів недостатньо з'ясована, — а відповідно до послідовності зображених у них історичних подій.

Історичний діапазон цих подій — 30-ті роки XVII століття — кінець XVIII століття. І першим у цьому хронологічному ряду стоїть оповідання «Над Кодацьким порогом».

Оповідання це — белетризований варіант відповідного матеріалу з «Оповідань про славне Військо Запорозьке низове», ніби канва повісті, самої повісті ще немає, є лише виклад під певним настроєм основних відомих історіографічних моментів з біографії гетьмана Сулими. Відповідно оповідання складається з двох розділів: перший — про славний чорноморський похід Сулими і визволення багатьох невільників з Азова та повернення на Україну через річку Кальміус (сам же Сулима з козаками повернувся через Дніпровський лиман); другий — взяття І. Сулимою фортеці Кодак та ганебне зрадницьке ув'язнення його верхівкою реєстрового козацтва і страта гетьмана у Варшаві. А. Кащенко стилізує розповідь під українські народні думи, використовує матеріал з козацьких літописів.

У повісті «Під Корсунем», можна сказати, сфокусувалася творча натура А. Кащенка. Йдеться не про літературний талант як такий. Талант письменника — у правді й щирості, у висоті його патріотичного духу, у вмінні побачити в людині величне, відтворити його простим, нехитрим словом. Цією повістю відкривається цикл творів письменника про визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648—1654 років та пізнішого часу.

З часу публікації повість «Під Корсунем» була найпочитуванішим твором письменника, а після того, як його ім'я було піддано анафемі, стала об'єктом найактивніших «запозичень» представників соціалістичного реалізму, яким вільно було писати і читати яких не заборонялося.

Популярності твору сприяла вже сама тема визвольної війни у її вирішальній, доленосній для України стадії — початку повстання. Перед читачем постає картина двох перших переможних битв українського козацького війська — побіжно під Жовтими Водами і дуже докладно під Корсунем.

Та найсуттєвішою прикметою повісті є те, що на тлі цих важливих подій розкриваються долі людей, які у перебігові подій виявляють щонайвищі ознаки шляхетності й самовідданості, чим, зрештою, суттєво впливають на хід самої історії.

Початок повісті заповідається майже як ідилія. В тихому полковому містечку Корсуні у злагоді та в спокої живе родина старого реєстрового козака Данила Цимбалюка, який увесь час був лояльний до польсько-шляхетської влади на Україні, а замолоду допоміг навіть знешкодити гетьмана Сулиму, який збунтувався проти панів. Своє місце в реєстрі полку він відступив дев'ятнадцятирічному синові Василю, вирішивши доживати віку в мирній праці разом з дружиною Ганною та донькою Прісею. Трапився Цимбалюкові добрий зять — Микита Галаган, хоч і молодий, але вже знаний. Десять років воював у найнятому запорозькому полку десь аж у Персії, після поразки повстання 1638 року, учасником якого він був.

Здавалося, ніщо не порушить злагоди й миру в щасливій, заможній козацькій родині. Та чутка долинула, що чигиринський сотник Б. Хмельницький утік на Запорожжя, став гетьманом. Глухе невдоволення польсько-шляхетською кормигою переростає у явний протест. В усьому відчувається наближення війни. Змінює свої переконання й Данило Цимбалюк. Багаторічну службу королівському урядові він став сприймати як помилку свого життя.

А тим часом події розгортаються так, що родинне гніздо Цимбалюків руйнується, а самі вони опиняються в епіцентрі цих подій. Корсунь став місцем постою польсько-шляхетської армії. Звідси коронний гетьман М. Потоцький благословляє свого сина в похід на Січ супроти повсталих запорожців. Тут він отримує звістку про його смерть.

Вступивши до Корсуня, шляхетське військо безчинствує. Вподобавши красуню Прісю, хорунжий Квіцінський силоміць намагається добитися її прихильності. Микита Галаган убиває його і змушений тікати.

Небайдужий до Прісі й Стефан Потоцький, але й він не зміг зламати її. Скарати Прісю на горло було доручено комендантові замку Друцькому. Побачивши, що Пріся покалічила себе циганською голкою і її вродливе личко вкрилося суцільним струпом, Друцький зрозумів духовну велич цієї жінки і відпустив її на волю.

Вражені звісткою про страшну поразку під Жовтими Водами, польські гетьмани Потоцький і Калиновський спалюють Корсунь, щоб на його околицях за старими шанцями стати табором для оборони від армії Б. Хмельницького. Побачивши місто в полум'ї, рятувати його кидаються Данило й Микита (останній керував повстанським загоном у Крутому Байраку). На пожарищі вони побачили понівечену Прісю та вмираючу Ганну: дружину Данила жорстоко побили жовніри, коли вона ходила впоминатися за доньку. Поховавши її і відвівши Прісю до тітки у Мліїв, Данило й Микита йдуть у табір поляків.

І саме їм судилося відіграти вирішальну роль у Корсунській битві. Річ у тім, що Данило, якому довіряв польський гетьман, впросився у табір нібито для того, щоб боротися з Хмельницьким, а насправді — щоб загітувати кілька тисяч драгунів, набраних до війська з українців, перейти на бік повсталих. І це йому вдалося.

Оборонна позиція польського табору на околиці Корсуня була вкрай невигідна для Б. Хмельницького. Тож Микита Галаган прикинувся козацьким розвідником, сам учинив так, щоб потрапити до рук ворогів, аби дати їм під тортурами «правдиві свідчення» про кількість козацького війська і схилити їх до відступу через Крутий Байрак, у якому було накопано чимало рівчаків та влаштовано пастки.

Одчайдушний вчинок старого Данила Цимбалюка коштував йому життя — вороги відрубали йому голову й насадили на палю. Скарати молодого Микиту Галагана за зраду взявся сам польський гетьман Калиновський, та, очевидно, шабельний удар гетьмана був не досить точний, що й порятувало Микиту. Його непритомного впізнала серед трупів Пріся, так само, як і годину перед тим обезглавлений труп батька.

Закінчується повість такою картиною. Минуло п'ять років. На призьбі гарної хати у відбудованому Корсуні сидить безрукий козак із вродливою молодицею з шрамиком на лобі — знак колишнього каліцтва Прісі. Біля них граються двійко дітей і собака Боско, який допоміг Прісі віднайти батька й чоловіка.

Повість «Під Корсунем», особливо її кінцівка, справляють неабияке враження на читача саме сильними характерами героїв. Письменник і в цьому творі лишається вірним своєму широкому демократизмові і погляду на майбутнє народів, як на братерське співжиття. Скільки мук завдав Прісі магнатський прихвостень Блясь, отой, що в'язав її і заганяв у замок, отой, що допомагав катувати її Потоцькому та Друцькому! Та коли вона побачила його вмираючим на полі бою, то серце її сповнилося не почуттям помсти, а милосердям.

«З одного погляду на нещасного Прісі стисло серце невимовним жалем. Вся лютість її на поляків, гнобителів рідного краю, й на свого насильника зокрема відлинула кудись далеко, й болючий жаль до молодого життя, що на її очах боролося з смертю, обхопив серце жінки.

— Води...— простогнав Блясь.

У Прісі не було води, але вона побачила в одного вбитого при боці пляшечку з вином і, принісши її, підвела нещасному голову і притулила ту пляшечку до запечених уст його. Блясь проковтнув трошки вина й, глянувши на Прісю вдячними очима, прошепотів:

— Прости мені...

О, вона давно простила! З першого погляду на його страшну рану вона забула все лихо, що цей панок їй заподіяв. Тремтячими руками Пріся підмостила під голову поляка сідло, що валялося поблизу, й довго не наважувалася покинути людину, якій лишилося жити вже недовго».

Повість «У запалі боротьби» — чи не найхудожніший з усіх творів А. Кащенка. її можна було б розглядати як своєрідний український аналог роману «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича, якщо взагалі такий аналог можливий, адже вирішальним у ній є не стиль і техніка письма, а її ідейна насиченість. Твір набуває гуманістичного, прогресивного суспільного звучання, оскільки звеличує визвольну боротьбу українського народу.

Динамічний, гострий сюжет, змалювання романтичних позитивних образів, вміння побачити сильні, послідовні характери і в таборі противника, відтворення напруги боротьби спонукають до аналогії з Г. Сенкевичем.

«У запалі боротьби», крім усього іншого, становить і досить велику історичну цінність в контексті нашої досьогочасної історіографії. Адже предметом художнього зображення в повісті є історичні події другої половини 1648 року, зокрема найважливіші з них: пилявецька поразка польсько-шляхетського посполитого рушення, облога військами Б. Хмельницького Львова та Замостя. У психологічному портреті Богдана Хмельницького, який крок за кроком змальовує наша історіографія та художня романістика, і досі лишаються найбільш туманними саме ці осінні місяці. Більшість дослідників вважає, що це був час невикористаних можливостей, яких пізніше історична доля вже не подарувала Хмельницькому. А. Кащенко також дотримується думки, що Б. Хмельницький не скористався перемогою під Пилявцями. Замість того, щоб нейтралізувати Польщу шляхом прямого втручання в її державно-політичний устрій, гетьман явно зволікав, відмовився від узяття Львова, хоч зробити це було неважко. Замість іти на Варшаву, він ніби зумисне затіяв облогу Замостя, та й то чинив, за версією А. Кащенка, так, щоб не досягти в ній успіху.

У повісті письменник стверджує, що в цей час у середовищі провідних, особливо молодших полковників, нібито склалася опозиція, до якої увійшли І. Богун, Д. Нечай, але найпослідовнішим її виразником був генеральний обозний, земляк та друг Б. Хмельницького Іван Чорнота.

Гетьман повівся так, щоб Чорнота зазнав поразки, коли взявся здобути Замостя з власної волі: замість добірних козацьких полків Б. Хмельницький дав йому галицьких та подільських кияшників. Може, такого й не було насправді, але, напевно, Б. Хмельницький у той час недооцінював своє політичне становище та зрослий міжнародний авторитет козацьких збройних сил і покладався тільки на дипломатичні заходи, які, як він сподівався, дадуть йому змогу внормувати стосунки з польським королівським двором на рівні традиційного підданства.

Прозріння настало через кілька місяців у Переяславі. Гетьман зрозумів, що примирення на старих засадах неприйнятне для обох сторін, що перемоги козацького війська відкривають перед Україною цілком нові політичні обрії.

У центрі повісті — образ полковника Івана Чорноти, людини високої лицарської честі, шляхетного виховання та широкої освіченості і палкого прихильника соціальних інтересів широких народних мас та національних домагань усього українського народу. Чорнота — обдарований полководець, мужній воїн, самовідданий патріот. У битві під Пилявцями він приймає на себе найтяжчий удар, під Львовом не боїться один проникнути в ворожий стан, під Замостям керує загальною бойовою операцією. Як постать високого героїчного гарту образ Івана Чорноти вивершується наприкінці повісті в останньому його життєвому подвигу. Він з власної волі на чолі трьохтисячного загону козаків лишився на полі бою в розірваному польським військом берестецькому таборі, щоб ціною власного життя та життя побратимів порятувати від цілковитого розгрому відступаючу армію Б. Хмельницького.

Водночас Іван Чорнота — не монументальний, а суто романтичний образ. Він уміє палко кохати і заради кохання йти на жертви. Доньку володаря пилявецького замку пана Януша Галину Іван Чорнота покохав тоді, коли вона, прив'язана ватажком повстанців Вовгурою до стовпа і приречена на страту, чекала свого кінця. Чорнота порятував дівчину, а заодно і її батька, запеклого ворога українського народу, який, звісно, не вартий був такої ласки. Вихована годувальницею Христиною в дусі поваги й любові до простого українського народу, Галина покохала свого визволителя, стала йому вірним другом.

Ламаючи слово гонору, пан Януш тікає з козацького табору, прихопивши з собою доньку. У Львові Галина відмовляється вибратися разом з Іваном з обложеного міста. Зате з Замостя сама пробирається до нього крізь заслін варти і стає йому дружиною.

Засліплений ненавистю до всього українського — таким постає перед читачем пан Януш. Слід сказати, що в цьому образі автор прагнув підкреслити, що й у стані ворогів були люди сильні, вірні до кінця своїм переконанням. Власною рукою пан Януш убиває щасливу в шлюбі з Чорнотою свою доньку Галину, а сам гине у водах Трубежу на околиці Переяслава. Політичні пристрасті для нього вищі від батьківських почуттів. Тим самим письменник вирішує одвічну проблему слабкого і недолугого ворога, якого легко долати. Слабким противником пана Януша аж ніяк не назвеш.

Гадаю, що повість А. Кащенка «У запалі боротьби» посяде належне місце в українській історичній прозі.

Історичні повісті митця можна поділити на дві групи в залежності від ставлення письменника до свого творчого завдання. Такі твори, як «Під Корсунем», «Борці за правду», «В запалі боротьби», «Зруйноване гніздо» — це серйозні історико-психологічні дослідження з досить глибоким змалюванням художніх образів на основі розгорнутого сюжету, створюваного великою мірою творчою уявою письменника. Друга група — це повісті популяризаторські. Для читачів, добре обізнаних із зображеними у них подіями, вони, можливо, й не становлять особливого інтересу, але для дітей та підлітків, які знайомляться з цими подіями вперше, вони дуже цікаві.

Літературність цих повістей виявляється в легкій белетризації найважливіших історичних сюжетів, які письменник почерпнув із праць відомих українських учених, власних студій. Це передусім повісті «Запорозька слава», «Над Кодацьким порогом», «З Дніпра на Дунай», а також «Вірні побратими».

У повісті «Вірні побратими» автор розповідає про славетних полковників у війську Б. Хмельницького — Данила Нечая та Івана Богуна. У центрі оповіді — пов'язані між собою події, до яких раніше автор не звертався. Йдеться про початок нового загострення воєнного конфлікту між Польщею та Україною на початку 1651 року, що призвело до трагічної Берестецької битви, загибель Данила Нечая у містечку Красне та оборону Іваном Богуном Вінниці. Мабуть, доля кожного полковника певною мірою могла залежати й від його характеру. Письменник наголошує, що «Нечай нічого не страхався і, воюючи, кидався на ворога наосліп, Богун же завжди обмірковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб і самому лишитися цілим і не вигубити товариство». Хоч, напевно, Нечай загинув у Красному передусім тому, що напад на нього був несподіваний: він перший прийняв удар великого польського війська під проводом Калиновського та Лянцкоронського. Богун же, обороняючи Вінницю, і справді виявив дивовижну винахідливість.

Більшість повістей А. Кащенка сюжетно-подійні. А от повість «Борці за правду» — хронікально-біографічна. Історичні події слугують у ній переважно тлом, на якому змальовано життєву долю героя твору — полковника Івана Богуна. Він — одна з найромантичніших постатей у нашій історії. Івана Богуна певною мірою романтизував Г. Сенкевич, хоч нікого іншого з героїв української історії такої честі він не удостоїв. Першою особою з найближчого оточення гетьмана Б. Хмельницького показаний Богун у трилогії М. Старицького «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані». В українській радянській літературі, зокрема в прозі та в драматургії, героїзація Івана Богуна стала вже традиційною. І все ж пріоритет у художній розробці його біографії належить Адріанові Кащенку.

Оскільки Іван Богун був першим після Б. Хмельницького героєм визвольної війни 1648—1654 років, його словесно-мистецький портрет вимальовується в повісті у тісному зв'язку з історичними подіями. Але є у повісті й не історичний, а власне літературний сюжет, можна сказати, навіть певною мірою драматургійний. В основі цього сюжету — історія кохання вінницького полковника. Мабуть, письменник знав чимало переказів, легенд про Івана Богуна, та все ж віддав перевагу художньому домислу.

Читач знайомиться з полковником у той зимовий час 1647 року, коли він з Богданом Хмельницьким, його сином Тимошем та ще кількома поважними козаками їдуть до Криму умовити хана стати на бік Хмельницького проти шляхетської Польщі. Цілком випадково Іван Богун дізнається, що в гаремі хана Іслам-Гірея знаходиться його наречена Марина Михнюківна. Палкий Богун готовий визволити її. Але коли він піде на це, то поставить під удар усю справу, та й сина Хмельницького як заложника. Тому Б. Хмельницький розладнує його намір у найкритичніший момент.

Марина врешті-решт добровільно зрікається родинного щастя з Іваном Богуном і готова годити Іслам-Гіреєві як своєму чоловікові, аби тільки він допоміг українському військові у війні проти Польщі. Та Іслам-Гірей зрадив Хмельницького під Зборовом, під Берестечком, а потім, коли гетьман уклав угоду з Росією, пішов на цілковитий розрив з ним і став посилати свої загони на Україну для грабунку та за ясиром.

Відтоді й Марина стала почувати себе вільною від угоди з ханом. Вона отруїла його. Відомості про те, що Іслам-Гірей нібито помер не своєю смертю, дійшли до пізніших дослідників цих подій середини XVII століття. Подружнє життя Марини з Іваном Богуном, який визволив її з рук мурзи Хамамбета, було хоч і щасливим, та недовгим.

Оскільки Іван Богун брав участь практично в усіх подіях визвольної війни 1648—1654 років, А. Кащенко побіжно розповідає про ці події — битву під Жовтими Водами, Пилявецьку, Зборівську, особливо Берестецьку, облогу Збаража тощо. Дуже мало сказано про Корсунську битву, але їй письменник присвятив окрему повість. Зате докладніше відтворено порівняно не такі значні епізоди визвольної війни, у яких Іван Богун відіграв виключну роль: оборона Вінниці у 1651 році, захист фортеці Монастирище, розгром татарських загонів, що напали на Україну 1654 року.

Отже, повість «Борці за правду» можна розглядати як єднальну ланку в циклі творів про визвольну війну. Однак письменника цікавила і дальша доля Івана Богуна. Хвилює вона й читача, тим паче, що про життя Богуна лишилося мало історичних відомостей. Тож, висвітлюючи це питання, письменник провів значну дослідницьку роботу.

Цікаво й загалом об'єктивно розв'язує письменник проблему ставлення І. Богуна до Переяславської ради. Як відомо, вінницький полковник не був 8 січня 1654 року в Переяславі та й пізніше сам не присягав цареві. Але це не слід розцінювати як опозицію Хмельницькому. Річ у тому, що, коли відбувалася Переяславська рада, Богун разом із своїм полком (Вінниця в той час була прикордонним містом) керував охороною західних кордонів України, а в служінні будь-кому — чи то королеві, чи цареві — він ніколи не виявляв запопадливості, тож на тлі руїни, яка розпочалася в другій половині XVII століття, намагався триматися збоку. Та дуже вже не до вподоби був Іван Богун новоспеченому гетьманові Правобережної України П. Тетері. Усунути старого полковника, соратника Б. Хмельницького своєю рукою він не міг. Тож послав його завойовувати Глухів, який обороняли такі ж козаки, як і воїни Богуна. А що полковник відмовився проливати братню кров. Тетеря написав королівському урядові донос, що нібито Богун хоче перейти на бік Росії. Цим доносом скористався давній ворог Богуна гетьман С. Чарнецький. Він схопив його і наказав таємно стратити поблизу Десни на околиці Новгород-Сіверська.

Картина героїчної смерті Івана Богуна та його побратима Довбні, якою закінчується повість, вивершує монументальний, величний образ видатного національного героя України:

«Напружилися з серця козаки, щоб порвати мотузки на руках та кинутися на ворогів своїх... Навіть ялини затрусилися від їх могутнього поруху, але Чарнецький махнув рукою до своїх товаришів, і в ту мить пролунало більше десятка пострілів. Одгукнулися ті постріли луною по закутках темної діброви і зашуміли по розлогих віттях віковічних долин... Геть кинулися налякані пострілами звірі та птахи від поганого місця, де скоїлась ганебна подія, і знову у діброві стало тихо, як у домовині».

Повість А. Кащенка «Запорозька слава» за художністю не належить до найкращих його творів. Вона написана на матеріалі дослідження письменника про долю татарських бранців у Криму (трактат «Бусурманська неволя в українській народній поезії») та на літописній повісті Величка про страту Іваном Сірком тих визволених з татарської неволі бранців, які добровільно вирішили повернутися назад до Криму.

Отже, ідея вірності Батьківщині, як і у творі Самійла Величка, є провідною ідеєю повісті.

Щоб белетризувати твір, письменник, крім реальних, історичних осіб, змальовує ряд художніх образів, які, на жаль, окреслені досить схематично. Сама повість не втрачає ознак популярного історико-публіцистичного памфлета. Це стосується передусім зачину, в якому подано картину тяжкого становища розділеної надвоє України в часи так званої руїни (друга половина XVII століття) та ролі кошового отамана Івана Сірка в цей історичний період.

Розв'язка повісті звучить з моторошною епічністю, бо ж моторошне покарання зрадників та перекинчиків покладено в її основу.

«Запорозька слава» як популярний історико-белетристичний твір має неабияке пізнавальне та виховне значення. Читач, який мало знає історію України другої половини XVII століття, прочитає повість з великим інтересом. Багато її епізодів, зокрема написання запорожцями листа турецькому султанові, напад останнього на Запорозьку Січ посеред зими і повна його поразка в нерівній для козаків битві виписані з властивою письменникові майстерністю повістяра-баталіста.

Очевидно, могила Івана Сірка чи не єдиний матеріальний знак пам'яті видатних діячів Запорозької Січі — настільки полонила А. Кащенка, що надихнула його на написання ще одного історичного художнього твору — оповідання «Могила Сірка». В ньому автор розповідає про військові подвиги славного отамана, зокрема про його битви з татарами та турками, що принесли йому славу серед козацького війська, а також переповідає легенди про характерництво Сірка. Зачарованою вважали запорожці його праву руку, тому нібито поховали отамана без неї. Саму ж руку засушили й брали як оберегу в боях. А служив Іван Сірко товариству мало не до самої смерті, бо скільки б у похилому віці не тікав на власну пасіку, запорожці однаково вибирали його на кошевство. Сюжет твору явно не новелістичний, і в цьому найвразливіше його місце.

Історичне оповідання «На руїнах Січі» написане у формі видіння. Ліричний герой прибув на місце зруйнованої Чортомлицької Січі і, прихилившись до могили Івана Сірка, хоче випитати в неї, як же це так сталося, що місце козацької слави лежить в руїнах. І перед читачем постають трагічні події 1709 року, коли після Полтавської битви та відступу запорожців з Костем Гордієнком та Іваном Мазепою Гнат Галаган, «прилуцький полковник поганий» (перифраз Шевченка), з російським військом Петра І накинувся на майже безборонну Січ, у якій лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали. Хоробро бився отаман Яким Богуш, дорого віддавали запорожці своє життя, але, хоч і поклали гори ворожих трупів, все ж загинули усі. Навіть тих небагатьох слабкодухих, що здалися в полон. Галаган посадив на палю і так пустив на плотах униз по Дніпру на пострах тим запорожцям, що ховалися у плавнях. Скорбота над руїною, жаль за втраченою єдністю синів України, що так трагічно позначається на її долі, — основний ідейний мотив оповідання.

Письменник схиляється перед демократичним ладом запорозької спільноти, який аж ніяк не заважав їй бути грізною бойовою силою, а обраним козаками воєначальникам — справжніми вождями.

Суто історичний аспект проблеми зруйнування Запорозької Січі (1775 рік) Адріан Кащенко розв'язує в повісті для юнацтва «З Дніпра на Дунай». Це твір з пригодницьким сюжетом, автор не наголошує на якихось трагічних моментах. Як відомо, остаточна ліквідація Запорозької Січі відбулася без кровопролиття. Було тільки ув'язнено деяких старшин, а серед них і останнього отамана П. Калнишевського. Більшість запорожців втекла з Січі на територію Туреччини за Буг, де незабаром створила Дунайську Січ. Діставатися нового місця тисячам козаків довелося двома шляхами: морським і переважно суходолом. Юні герої повісті — брати Василь та Гнат Рогози. Чимало пригод випало на їхню долю. Старшому, Гнатові, довелося випікати хліб у печерах Кривого Рога, визволяти від татар дівчину Катрю разом з її батьками, спіймати табун степових коней, мало що не стати жертвою страшного великого полоза.

Майже усі пригоди, навіть веселі, перейняті тугою за Україною, яку доводиться залишати, можливо, назавжди, але водночас і вірою в те, що там, на Дунаї, будуватиметься нова Січ. В перспективі Катруся — дружина Гната, отже, в посушливих степах Придунав'я вкорениться здоровий козацький рід.

Повісті «Під Корсунем», «В запалі боротьби» та «Зруйноване гніздо» — найдовершеніші художні твори письменника. Але остання з них посідає особливе місце в його творчому доробку. В ній постає та історія, яка ще й досі має безпосередній вихід на сучасність, яка ще й досі ятриться пекучою раною на живому тілі народу. Метафора «зруйноване гніздо» сприймається і як Запорозька Січ, ліквідація якої не є предметом безпосереднього зображення, і як зруйновані зимівники трьох козацьких родин поблизу із сплюндрованою Новою Січчю, про які, власне, й розповідається в повісті. Водночас «зруйноване гніздо» — це й ширше поняття: весь обшир Війська Запорозького.

Сам факт зруйнування Запорозької Січі, коли розглядати його ізольовано, не був, власне, великою трагедією. Воно пройшло, як ми вже згадували, безкровне: майже всі козаки або переселилися на Дунай, або розбрелися хто куди. Найжорстокіша доля випала тодішнім керівникам Січі, зокрема кошовому отаманові Петру Калнишевському. Про цю подію А. Кащенко розповів у повісті «З Дніпра на Дунай».

Фатальними для України стали наслідки зруйнування Запорозької Січі. Саме про них і йдеться у повісті «Зруйноване гніздо», і, гадаємо, А. Кащенко відтворив їх з повним розумінням усього трагізму.

Для вдумливого читача повість А. Кащенка дає розуміння, чому сучасна Україна ділиться не на два регіони — Східну і Західну, а на три — Західну, Північно-Східну та Південно-Східну.

Територія Південно-Східної України повністю збігається з колишніми землями Війська Запорозького. Український етнос тут найбільше уражений хворобою розпаду. Вільного народного духу лишилося найменше там, де буяла козацька воля. Чи не парадокс це? Ні, це жорстока реальність нашої історії.

Річ у тому, що землі Війська Запорозького стали ареною першого великого етноциду на Україні, картина якого у всій своїй грізності постала в повісті А. Кащенка. Якщо колоніальний наступ російського царизму на Гетьманщину та Центральне й Північне Правобережжя проявився у повальному закріпаченні населення та поступовому знищенні всіх українських національних інституцій, що все ж таки не призвело до розвалу його етнічної структури, то, зруйнувавши Запорозьку Січ, царизм оголосив корінним мешканцям Південно-Східної України нещадну війну як етносові, війну на знищення.

Землі, якими люди користувалися вільно протягом століть, були проголошені власністю царського уряду, роздані катерининським прихвосням та посіпакам, усім, хто хотів їх брати, аби лише не українцям. Приміром, святиня нашої історії — Хортиця — була віддана німецьким колоністам, про що з болем і обуренням писав Т. Г. Шевченко: «...А на Січі мудрий німець картопельку садить».

Запорожці та вільні українські хлібороби, які під опікою Січі господарювали на землях Війська, оголошувалися власністю нових господарів разом з землею, тобто фактично мали стати кріпаками. І багато ними стали. Складність, гострота і трагізм ситуації полягали в тому, що найжорстокіша форма поневолення застосовувалася до тих, хто навіть не міг збагнути, що це таке. Тому люди «добровільно» покидали рідні місця, переселялися на територію Туреччини, ховалися в байраках і плавнях, вели бродячий спосіб життя, поповнювали армію безпритульного наброду в південних містах, що стали швидко розвиватися після військово-політичного вирішення ще й татарської проблеми.

Господарювання безвідповідальних заброд завдало першого удару по екології цього благодатного краю. Подібні удари з нищівною силою повторюються і в наш час, що створило на півдні України кризову ситуацію.

Історичну кривду, заподіяну нашому народові, розуміли видатні мислителі, діячі науки, літератури, мистецтва. З її розуміння виріс Т. Г. Шевченко, її не обійшли своєю увагою чесні представники інших народів. Ось що писав з цього приводу О. Герцен: «Україна, добровільно приєднавшись до Росії, обумовила собі значні права. Цар Олексій поклявся їх пильнувати. Петро І під приводом зради Мазепи залишив від цих привілеїв саму лише тінь, а Єлизавета та Катерина запровадили в ній кріпосне право. Бідна країна протестувала, але як вона могла відпертися від фатальної лавини, яка котилася з півночі до Чорного моря і покривала все, що носило руське імення, одним і тим же саваном одного й того ж поневолення. Україна зазнає тієї ж долі, що й Новгород та Псков, але набагато повніше, і одне тільки століття кріпосницької залежності не могло стерти всього, що було незалежного і поетичного у цього славного народу».

Так, хоч якою жорстокою була царська політика, але вона не призвела до повного етнічного краху. У XIX столітті і на початку XX століття становище вирівнялося значною мірою за рахунок тодішнього демографічного динамізму українського народу, сильного міграційного процесу з Центральної та Північної України. Але нічого в історії не минає безслідно. Тож корозія національного організму за останні більш як півстоліття на півдні республіки виявилася особливо страхітливою, тому що цей організм був жахливо ослаблений ще наприкінці XVIII століття.

Повість «Зруйноване гніздо» починається ідилічною картиною. Безжурно вудять рибу парубки Демко Рогоза та Іван Балан у білих мережаних сорочках. Збирають квіти і плетуть віночки їхні наречені — Ївга та Галя. Ідилія триває й тоді, коли старий запорожець Дмитро Балан везе розкішним запорозьким степом дочку Галю та її коханого Демка до шлюбу в козацьке місто Самару. Несподівано на весільний кортеж налетіли двоє драгунів генерала Текелія, які гасали степом на конях, і пограбували весільні припаси.

Та це був лише початок. Не встигли щасливі молодята навтішатися чарами подружнього життя, як на їхній маленький хутір накотилася валка родин з півсотні кріпаків-переселенців з Калузької губернії. Самі ці люди ні в чому не винні. Вони виконують волю князя: зайняти землі трьох козацьких родин, забрати їхню худобу та майно, а їх самих обернути на покірних рабів.

Козацькі родини діляться чим можуть з непроханими гостями: віддають їм хати, вбрання, годують хлібом. Та коли у козаків одбирають коней і велять їм іти на панщину, чоловіки, навіть вісімдесятирічний безрукий Дмитро Балан, протестують. За наказом прикажчика їх в'яжуть і ведуть на розправу до управителя княжих маєтків. Старий Балан від катувань помирає. Іван, помщаючись за батька, зарізав прикажчика і втік у плавні.

За відмову йти на панщину попав до рук управителя і Демко. Той учинив над ним найтяжчу наругу — добре побивши, одрізав оселедець. Отямившись, Демко, як і Іван, тікає з хутора, час від часу навідуючись до своєї дружини та сина Миколки. Прикажчик вистежив його разом із своїми посіпаками. Цього разу Демка таврували і віддали у пікінери. Та він утік з казарми і під виглядом ченця подався на Подунав'я, де були вже три його брати.

Брати вирішують визволити дружину Демка Галю з сином. Вони ледве встигли, знайшли Галю з Миколкою в очеретах якраз у ніч перед тим, як новий управитель мав узяти з нею шлюб: згідно з правом російських кріпосників, пан дозволяв шлюб з кріпачкою при живому чоловікові, щоб давала приплід і не вводила власника у збитки.

Попри всю жорстокість соціально-національного конфлікту, що сам по собі надає творові виняткової сюжетної напруженості і смислової вагомості, повість насичена яскравими, колоритними характерами, жанровими сценами з козацького життя.

Письменник підкреслює, що доведені до відчаю запорожці однак залишаються добродушними людьми. Так Демко попервах прагне убити управителя, який відрізав йому оселедця, а Петро страшенно невдоволений, коли молодшому братові не вдалося зробити цього. Та згодом, стрівшись з управителем, Петро дарує йому життя, знявши з голови шмат волосся зі шкірою і принісши його Демкові.

Як і повість «В запалі боротьби», «Зруйноване гніздо» дає найбільше підстав для зіставлення творчості А. Кащенка з Вальтером Скоттом. Але якщо Вальтер Скотт писав головним чином задля інтересу до історії та задля розваги, то Адріан Кащенко на перший план ставить виховні, формувальні моменти. Він і справді справив великий вплив на формування української молоді перших трьох десятиліть нашого століття. Гадаємо, що у наш час творчість цього письменника не втратила свого значення для виховання підростаючого покоління.

Майже все своє життя А. Кащенко працював над книгою «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове». Це флагман його історичної публіцистики. Автор творив цю книжку паралельно з написанням повістей та оповідань, але опублікувати спромігся лише під кінець життя. Щоправда, книжка вийшла аж трьома виданнями. Перше побачило світ 1917 року, друге — 1918, але майже все воно було знищене денікінцями. Третє — поліграфічно найбідніше, але не підцензурне і найбагатше за змістом — вийшло 1919 року.

Характеризувати цей твір шляхом передачі його змісту нема можливостей та й потреби: його просто треба читати й вивчати. Зате є необхідність у визначенні специфіки, а це можна зробити, зіставляючи його з іншими аналогічними працями.

А. Кащенко писав свою книгу в той час, коли українська історична наука неухильно підіймалася до своїх вершин. Вже були видані багатотомними зібраннями історичні монографії М. Костомарова, зажив слави основоположника нової української історіографії В. Антонович, том за томом виходила унікальна «Історія України-Русі» М. Грушевського і набули популярності серед масового читача його однотомні історії України. Адріан Кащенко був добре обізнаний і з «Історією запорозьких козаків» Д. Яворницького, особисто знав видатного дослідника. Тож нема нічого дивного в тому, що «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» своїм матеріалом стоїть найближче до праць саме цього ученого.

Однак книжка Кащенка суттєво відрізняється від монографій та однотомників названих учених, її слід розглядати в контексті його художньо-історичної прози, бо в ній письменник поставив спільні з «Оповіданнями...» завдання, хоч і виражені різними засобами. Автор прагнув не просто подати історичну інформацію, а справити певний ідейно-емоційний вплив передусім на підростаюче покоління.

Формально «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» можна було б назвати історіографічною працею. А. Кащенко, так само як і інші історики, провів значні наукові дослідження, опрацював чимало літератури, не чужими були йому й архівні пошуки. Але все це було підпорядковано тому, щоб створити певний образ в його історичній тривалості, внутрішній суперечливості, але й у цілісності. Отже, за своєю функціональною суттю «Оповідання...» — це передусім твір історичної публіцистики, дуже спорідненої з власне художньою творчістю.

Деяка позірна безпристрасність і навіть протокольність окремих місць, така назагал невластива вдачі А. Кащенка, пояснюється, на наш погляд, його орієнтацією на певні літературні зразки — козацькі літописи, насамперед Самовидця та Величка. Однак і ця «загальномовність» підпорядкована яскравій публіцистичній ідеї, яку письменник розгортає і в формі відвертих публіцистичних інвектив і прямих емоційно-образних характеристик та оцінок.

Паралельно з фактами історії А. Кащенко вивчав і зразки української народної творчості, вводячи їз у текст. Чергуючись з авторським науково-публіцистичним викладом, вони вияскравлюють його, а з другого боку, цей виклад є ніби попереднім коментарем, розкриває читачеві усю складність та ідейно-художнє багатство величезної кількості народних пісень та дум. Якби юний читач познайомився з ними у звичайних фольклорних збірниках, то вони б такого великого враження на нього, можливо, й не справили б, не завжди були б відповідно осмислені. Слід віддати письменникові належне: його фольклорний «супровід» дібраний дуже вдало і скрупульозно. Тут немає нічого зайвого, часто-густо це маловідомі нині народнопісенні твори.

Адріан Кащенко не ставив собі за мету написати книгу з історії українського козацтва взагалі. Це історія саме Запорозької Січі, і коли наприкінці автору доводиться говорити про Січ Чорноморську, Задунайську чи кубанське козацтво, то він обов'язково застерігає, що трохи виходить за рамки свого предмета.

«Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» — книга унікальна і за підходом до теми, і за імпульсами та стимулами до її створення. Написана з урахуванням величезної кількості документів, у певному розумінні вона й сама вже стала документом, бо якби хтось нині поставив собі подібну мету, то навряд чи досяг би її. Річ у тому, що книжка тісно пов'язана з біографією її творця. Його усвідомлення себе як українського патріота, становлення як письменника і автора «Оповідань...» виникло з потреби осмислення історії Січі. Січ надала змісту й самобутності українському романтизмові, саме вона й породила такого письменника, як Адріан Кащенко, і таким чином продовжила себе в духовній сфері.

А сталося це виключно завдяки збігові певних біографічних фактів життя письменника. На Дніпрі, в межах території Війська Запорозького, на руїнах дев'яти (пізніше досліджених Кащенком) Січей минуло його дитинство і майже все життя.

Маючи спокійну, мрійливу вдачу і нахил до глибокого аналізу, молодий Адріан Кащенко поринав уявою у минувшину і мало-помалу відтворював усю кількасотрічну найгероїчнішу і найважливішу сторінку історії українського народу, яка значною мірою сформувала і теперішнє наше національне обличчя.

В дитячі та юнацькі роки А. Кащенко ще мав змогу зустрічатися з людьми, безпосередньо причетними до козацького війська, і слухати їхні власні спогади або розповіді з життя їхніх батьків та дідів. Значним поштовхом до написання книги послужили й враження Кащенка від подорожей по священних місцях запорозької слави. На каюках письменник пропливав багатьма протоками та єриками до Великого Лугу та Лугу Базавлуку, фотографував руїни Січей, пам'ятні острови, скелі та інші місця. До речі, інакше, ніж водним шляхом цього зробити було б неможливо. Але якби хтось затіяв таку мандрівку тепер, то майже нічого не побачив би з того, чим милувався письменник, бо за останні сімдесят років невпізнанне змінилося обличчя Подніпров'я: замість порогів, плавнів, проток, озер, дрімучих лісів, трав'янистих галявин, там тепер лише сипучі піски та рукотворні моря із гнилою водою. Отже, ми повинні бути вдячні нашій історичній долі за те, що знайшлася людина, яка так цікаво й грунтовно описала й сфотографувала місця Війська Запорозького, донесла їх у своїх творах до нащадків.

У своїх працях, художніх творах А. Кащенко виступає як послідовний демократ із винятково гуманним світоглядом, який лежить в основі сучасного нормального світорозуміння і до якого ми повертаємося після довгих років ідеологічної інквізиції. А світогляд цей полягав у тому (абстрагуймося від конкретних історичних реалій), що коли хтось зобижає когось, то всі симпатії мадоть бути на боці потерпілого, а діяти треба так, щоб допомогти йому. Коли якийсь народ чи його політична структура поневолює інший народ, то боротьба цього другого народу за своє визволення є справедливою, її повинні підтримувати інші цивілізовані народи.

Історія не знає випадків, щоб расові, націоналістичні та інші людиноненависницькі теорії витворила поневолена нація. Навпаки, поневолені дотримуються загальнолюдських демократичних принципів, бо тільки вони дають надії на їхнє визволення. Такою поневоленою нацією майже впродовж усієї своєї історії були українці. То чому ж саме на наші голови посипалося найбільше ударів, звинувачень у націоналізмі?

Розповідаючи про непрості міжнаціональні відносини (а з них великою мірою і складається історія Війська Запорозького), письменник вдається не до якихось знаків, а використовує справжні назви, імена. Річ у тому, що А. Кащенко писав свої твори тоді, коли українському народові ще не було накинуто згори, як кого і що називати. Називав так, як називав народ, як називали Шевченко, Нечуй-Левицький, Франко. Ці назви були тоді нейтральними і в залежності від конкретного змісту могли мати як позитивне, так і негативне забарвлення. «Правильні» назви на території України по Збруч були нав'язані під час другого етноциду, але це вже було після смерті письменника.

Як тут бути? Готуючи видання до друку, ми замінили їх, але цього не можна робити з текстами народних пісень та дум, які органічно увійшли до книги.

Є у творі А. Кащенка й незначні розбіжності в оцінці певних фактів, Та річ у тому, що й сьогодні існують певні оцінки з того чи іншого питання і немає цілковитої впевненості у тому, що хтось опанував істину в останній інстанції. В таких випадках у посторінкових примітках ми коротко викладаємо сучасніший чи альтернативний погляд на те чи інше часткове питання.

Письменник наводить величезну суму фактів, які говорять самі за себе. Але трапляються у нього й деякі фактичні помилки чи не цілком зручні висловлювання. Коли вони аж надто очевидні, ми виправили їх, а коли не дуже — пояснили у виносках. Ось приклад такої неточності. Автор твердить, що Київська Русь розпалася через бездоріжжя, саме через це від неї відкололася Суздальська земля. Зрозуміло, що коли Русь об'єднувалася, бездоріжжя не було меншим. Справжньою причиною розпаду Київської Русі були передусім фактори соціально-політичні (феодальна роздробленість) та етнічні (формування нової народності). Ще приклад... Мабуть, П. Сагайдачний помер передовсім від ран, а не від невдоволення реальними наслідками Хотинської війни.

З усього багатства змісту «Оповідань...» хотілося б виділити окремі моменти. Не тому, що на них наголошує письменник, а тому, що вони вражають нас сьогодні розумінням нашої трагічної історії, багато що з якої за останні десятиріччя перекручувалося або замовчувалося.

Факт, що український народ на чолі з Б. Хмельницьким прийшов до Переяславської ради добровільно, але факт і те, що крок цей був продиктований надзвичайно складною військово-політичною ситуацією, в якій опинилася Україна напередодні цього визначального для своєї історичної долі акту. Свій зоряний час Б. Хмельницький пропустив восени 1648 року, і більше він йому не усміхнувся. Все це знайшло належне висвітлення в книжці А. Кащенка.

Однак історичні факти, зокрема й наведені у творі, свідчать про те, що російський царизм з перших же днів почав планомірно порушувати Переяславську угоду, поки не довів Україну до колоніального становища, в якому вона опинилася наприкінці XVIII століття. Та найцинічнішим порушенням Переяславських пактів (до речі, чомусь загублених) було те, що царизм не дотримувався їх ніколи в найголовнішому — у наданні Україні політичного захисту як складової частини спільної держави. Україна стала об'єктом безсоромних торгів, поділу з тією ж таки Польщею, від якої й мала захистити її єдиновірна Росія.

За Андрусівською угодою 1667 року все Правобережжя поверталося Польщі. Діячі Правобережжя, які прагнули приєднатися знову до Росії, нею ж і були покарані, приміром Семен Палій. Двічі російські офіцери та генерали як союзники гайдамаків по-зрадницькому заарештовували їх та віддавали до рук поляків. Вперше, ще у 30-ті роки XVIII століття. У 1668 році вони таким чином заарештували 900 керівників повстання Коліївщини і цим визначили його долю.

Ми вже говорили про етноцид у зв'язку із зруйнуванням Запорозької Січі. Але в «Оповіданнях про славне Військо Запорозьке низове» він змальований, хоч і не так вражаюче, як у повісті «Зруйноване гніздо», зате ширше й аргументованіше. Анексія запорозьких земель почалася ще до зруйнування Запорозької Січі.

У книзі постає панорамна історія запорозького козацтва як феноменального суспільного явища — величного, благородного й героїчного у своїй суті, але ж і приреченого неймовірно жорстокими обставинами його історичного буття не тільки на фізичне винищення, а й на поступову сутнісну деградацію, яка йшла в парі з ліквідацією його як військово-політичної структури. А тривало воно ще довго після ліквідації Січі на Підпільній — до 1828 року Задунайська Січ; до 1865 року Азовське козацтво і по суті до початку XX століття кубанські козаки. Але ж кубанці, які формально проіснували найдовше, ще на початку XIX століття з вільних лицарів, що вільно обирали своїх отаманів та інших старшин (отже, й самі могли бути обрані), були зведені до звичайних солдат, змушених в усьому коритися командирам, які вийшли переважно з їхнього ж середовища, але стали відігравати таку роль, як офіцери й генерали в російській армії.

І ще одне. Як відомо, українська православна церква, потрапивши у підпорядкування до російського патріарха у 1686 році, поступово втратила своє самостійне значення і стала знаряддям поневолення та денаціоналізації українського народу в руках царизму. А. Кащенко у своєму творі якось особливо не наголошує на цьому, але наводить чимало фактів, кожен з яких промовистий і разючий сам по собі.

Коли Кіндрат Булавін на початку XVIII століття підняв повстання проти Петра І, він сподівався на підтримку запорожців. (До речі, всі вони були дуже релігійними.) Та ченці Межигірського монастиря спеціально прибули на Січ і відрадили козакам брататися з повстанцями Булавіна, бо, мовляв, гріх воювати проти православних. Коли запорожці хотіли повстати проти останнього кошового Січі П. Калнишевського (ця постать дуже неоднозначна), то їх утримував січовий священик. Калнишевський обурював козаків тим, що став багатим феодалом і порушив право щорічної виборності отамана Січі. Коли вдруге козаки затіяли проти нього змову, їх видав Калнишевському не хто інший, як священик, очевидно, дізнавшись про це на сповіді.

І, нарешті, фатального дня 4 червня 1775 року, коли переважаюче військо генерала Текелія оточило Січ, козаки мали намір боронити свою матір так, як вони боронили її в 1709 році від війська Петра І. Та архімандрит Володимир, який був тоді на Січі, вийшов перед товариство з хрестом і почав лякати його карою божою, що й спонукало козаків скоритися.

З «Оповідань...» можна виділити принаймні три історико-публіцистичні «дочірні» книжки, а саме: «Про гетьмана Самійла Кішку», «Про гетьмана Сагайдачного» та «Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя». Найцікавіша з них — нарис про Костя Гордієнка.

Постать цього видатного отамана Запорозької Січі письменник вияскравлює шляхом зіставлення з гетьманом Іваном Мазепою, звичайно, не на основі вирішального фактора в політичній біографії Мазепи — тут обидва історичні діячі перебували на одній платформі, — а даючи негативну оцінку попередній діяльності демонічного гетьмана, починаючи хоч би з того, що останній купив свій високий пост у князя Голицина за 11 тисяч карбованців золотом та три пуди всілякого срібного посуду на 5000 карбованців. Петра І він задобрив, підписавши таємно від січового товариства угоду, за якою дозволялося на запорозьких землях будувати російські фортеці.

Письменник протиставляє соціальній політиці Мазепи, який запроваджував на Україні феодальні порядки, послідовний демократизм Костя Гордієнка, який усіма своїми вчинками і статтею в конституції 1710 року обстоював рівні права всіх станів, виборність всіх інституцій державної та військової влади, засуджував намагання старшин запровадити кріпацтво: «Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирала собі у підданців, не примушувала ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих».

Якщо розрив з Петром І Мазепи, який вірно слугував йому протягом двох десятиріч, для громадськості України був несподіванкою, що не додавала йому ані популярності, ані довір'я, то Кость Гордієнко свою незалежну політику проводив відкрито ще з 1702 року. Тому його 15 разів обирали кошовим Запорозької Січі. На відміну від І. Мазепи, Кость Гордієнко мав реальну військову силу — майже все Військо Запорозьке. Тільки його зусиллями гетьман та Карл XII були порятовані від цілковитого розгрому, а можливо, й від ганьби полону. З великим пієтетом розповідає А. Кащенко про дальшу боротьбу К. Гордієнка за визволення України, зокрема Правобережжя у 1711 році, та про всі його наступні заходи, спрямовані на збереження Січі.

Працюючи над «Оповіданнями...», Кащенко ніби попутно збирав і використовував матеріал і для інших часткових розвідок, певним чином пов'язаних з головним великим задумом. Однією з таких розвідок, розрахованих на найширші кола читачів, є «Неволя бусурманська в українській народній поезії».

Письменник щедро ілюстрував свій твір народними думами та піснями. Щодо «Неволі бусурманської в українській народній поезії» — то це популярне дослідження лише одного ідейно-тематичного циклу в сукупності його найголовніших вузлових аспектів: підневільна дорога до Криму, доля жінок-невільниць, викуп, запорожці у неволі, втеча, покарання за втечу. Все це аргументується вдало дібраними прикладами. Це дослідження письменника має науково-пізнавальне та виховне значення.

Паралельно із «Оповіданнями...» А. Кащенко пише й історико-географічні нариси.

У нарисі «Мандрівка на Дніпрові пороги» він вдало поєднує сучасний йому і минулий аспекти важливої історико-краєзнавчої теми.

Кілька учнів Катеринославської гімназії вирішили подорожувати уздовж Дніпра, щоб надивитися на знамениті пороги. Дітям довелося ночувати на високій козацькій могилі, натерпітися страху від степових вовків, які могли на них напасти, намокнути до рубця під голим небом від несподіваного нічного дощу, та ніщо не змогло затьмарити тієї радості, яку вони відчули, милуючись чудовими краєвидами із скелястого берега Славути, споглядаючи пороги, слухаючи цікаві оповіді нащадків запорожців про давню славу їхніх предків, про історичне минуле України.

В циклі історико-краєзнавчих нарисів письменника визначне місце посідає книга «Сагайдачне». В цьому козацькому урочищі поблизу Хортиці протягом свого життя, починаючи з раннього дитинства і аж до старості, письменник побував шість разів. Свідкам слави героїчних предків — пам'яткам природи Запоріжжя — судилося відіграти значну роль у формуванні світогляду письменника, його національної самосвідомості.

Серед цих пам'яток придніпровська скеля Сагайдачне, вкрита колись густим дубовим лісом, особливо приваблювала його. Називалася вона так тому, що в ній було видовбане крісло для Сагайдачного, сидячи в якому уславлений гетьман милувався чудовими краєвидами та мурами недалекої фортеці — за його гетьманування Запорозька Січ знаходилася на Хортиці.

Наскрізний мотив цього дуже емоційного нарису — щемливий жаль за тим, що розкішна природа Подніпров'я гине, знищується. Руйнація природи — це водночас і глибокий духовний занепад народу. Все це викликає у письменника гострий біль і тривогу:

«Хутко, невпинно біжить час. Рік по року відходять у вічність минулого й відносять з собою не тільки людей, свідків колишніх подій, але й зовнішні ознаки давнього життя і природи... І те, чого ми через свою недбайливість не хочемо бачити сьогодні, того вже не зможемо побачити завтра».

Коли А. Кащенко бував у Сагайдачному в дитячі роки та в юності, там ще можна було бачити доволі дикого птаства, вільно гуляли вовки та дикі вепри, жахали і навіть давили людей велетенські полози «завтовшки з середню вербу і завдовжки з велику хату». А потім крісло Сагайдачного було розбите, скелі висаджені в повітря динамітом і розпродані на бруківку та фундаменти до Олександрівська (нині Запоріжжя) та Херсона, столітні дуби вирубано. Замість буйної рослинності та скель на подніпровських горбах лишилися самі сипучі піски, серед яких непросто було знайти дерево, щоб сховатися у холодку від літньої спеки.

Під час перших мандрівок у Сагайдачне Адріана Кащенка, його рідних та друзів супроводив боцман з колишніх запорожців — Харко. Один із таких запорожців, але вже задунайських — Охрім, як ми вже згадували, доживав віку на хуторі Веселому у батьків письменника. Вони й берегли колишню славу запорожців, передаючи її у спадок своєму мимовільному вихованцеві.

Минали десятиріччя, і безпосередні свідки й мешканці ще вільного Запорожжя пішли з життя. А нове покоління, втративши громадянський підхід до життя, допомагало плюндрувати рідну землю. Щодо цього вельми характерна зустріч вже літнього письменника із сорокарічним рибалкою, у якого вже не чайка, а човник, що ледь тримається на воді, та ще й протікає. Цей новітній не так господар, як нахлібник краю, один із поганих правнуків славних прадідів, пояснив, чому всі ще недорубані дуби Сагайдачного посохли — їм кільцями попідтинали кору:

— Скажіть же мені, будь ласка, хто це і навіщо попідтинав дуби?

— А наші-таки, вознесенці!

— Навіщо ж то?

— Бо не дозволяють уже живого рубати!

— Чого не дозволяють рубати?.. І через що?

— Начальство, значить... Земський вже не дозволяє живого дуба рубати, а як сухий він — тоді можна.

— Так оце, значить, ви навмисно попідтинали дуби, щоб вони посохли, й тепер їх порубаєте?

— Атож! — сказав рибалка і засміявся гидким, нерозумним сміхом.

Не минуло й десяти років після смерті письменника, як над його Подніпров'ям почала чинитися така наруга, яка й приснитися не могла. Численні рукотворні моря стерли з лиця землі його найулюбленіші місцини, ошкірившись перед нащадками великого патріота смердючим гнойо-вищем. В історичній перспективі оновлення нашої понівеченої багатостраждальної землі повинна вирішитися і проблема повернення Дніпру його первозданного вигляду. Та коли ще те буде і чи буде? Але ж ця краса існувала, її ніхто не вигадав! То нехай вона постане в уяві нинішнього підростаючого покоління через її одухотворений образ, з такою любов'ю відтворений Кащенком.

Якщо в нарисі «Сагайдачне» йдеться лише про один куточок і пам'ятку природи земель Війська Запорозького, то книга «Великий Луг запорозький» є художньо-публіцистичним дослідженням набагато значнішого феномена.

Козаки називали Великий Луг своїм батьком. Це був унікальний регіон не тільки на карті України, а й визначне явище в масштабі географії всієї планети. Територією Великого Лугу (близько 15 тисяч кілометрів) цікавився ще давньогрецький історик Геродот, який назвав Великий Луг Гілеєю. Великий Луг простягався по Дніпру на 110 кілометрів — від Хортиці до Олешок. Ширина ж його в різних місцях була різною — від трьох до тридцяти кілометрів. Тут була розгалужена система проток, озер, порослих очеретами мочарів, розкішних лугів та правічних лісів з найрізноманітнішими породами дерев — від верб та осокорів до щоглових дубів. Вода тут кишіла рибою, земля — звіриною, повітря — птахами. Великий Луг був для запорожців батьком і тому, що він годував їх, тут вони знаходили прихисток. Можна було скільки завгодно руйнувати Січ, але ніхто не міг дістати козаків у плавнях, ніхто навіть не наважувався проникнути туди. Ось чому всі Січі запорожців (а їх було дев'ять) знаходилися в межах Великого Лугу.

Козаки були добрими господарями на своїй землі. Зовні здавалося, що вони безтурботні мисливці та рибалки. Але це було не так. Рибу козаки брали лише велику, а водилися в тамтешніх водах білуги, яких заледве піднімали шість чоловік. Полюючи на звірів, старанно обминали молодняк. Птахів ніколи не турбували в період висиджування пташенят, їхнє ставлення до батька Великого Лугу могло б послужити взірцем екологічної культури.

На превеликий жаль, Великий Луг як унікальний дар природи перестав існувати ще за часів письменника. Байстрюки Катерини продавали його по частинах німцям по дві копійки за десятину, а ті трохи дорожче перепродували один одному, привозили туди з центральних губерній Росії кріпаків і нещадно винищували багатства краю: брали все, натомість не даючи нічого.

За роки господарювання командно-адміністративної системи Великий Луг знищений до решти. Найозонніший і обдарований богом край став нині зоною екологічної катастрофи.

Велика заслуга Адріана Кащенка і в тому, що він вже на схилі літ, 1916 року, здійснив ще одну велику подорож униз по Дніпру та його протоках і притоках і на основі зібраного матеріалу написав чи не останню свою велику працю «Великий Луг запорозький». Описи місцевостей, їхні назви мали прислужитися молодим дослідникам, на яких письменник покладав великі надії. Але чи пішов хтось із них по його слідах? Де там! Провідні ідеологи командно-адміністративної системи вважали негідним займатися «всілякою старовиною».

У нарисі «Перерід» об'єктом письменницької уваги стало таке грізне явище, як цілковите виродження українських поселенців, примусово вивезених на Урал ще в роки кріпаччини. Їх закупив князь Д. (не хто інший, як Демидов) і пішо вивів на Урал як робочу силу для своїх металургійних заводів. Два роки мандрували, дев'ять років працювали, а коли вийшла воля, начальство все одно не дозволило їм повернутися на Україну і поселило усіх «хохлів» трьома великими слободами, в яких мешкало понад десять тисяч чоловік.

Перерід — це знайдена письменником формула національної трагедії. Тільки ті з українців, хто прибув дорослим, ще пам'ятають Україну, знають рідну мову, але вже не розмовляють нею. Друге і третє покоління знає про батьківщину з розповідей батьків і дідів. А тим часом у життя входить уже четверте покоління, яке нічого не знає і не пам'ятає. Оце вже справжній перерід — люди української крові, в яких не збереглося нічого українського, окрім окремих помилок в російському мовокористуванні. І хоч, на відміну від першого покоління, вони не розуміють і не відчувають своєї трагедії, зате її добре розуміють письменник і читач. Картина дітлахів у чудернацькому вбранні, що спускаються з пагорка на лижах, похмурих і якихось неприродних, справляє гнітюче враження. Мине небагато часу, розвіються на порох останні привезені з України рушники та пучечки волошок і залишиться тільки перерід — болюча рана багатовікової історії України.

Нарис «Перерід» — твір, у якому минуле безпосередньо вростає в сучасність і навіть постає під кутом зору дослідження майбутнього.

Міф про «буржуазність» Адріана Кащенка (аякже, якщо «націоналіст», то неодмінно «буржуазний»!) розвіюється, коли читаєш твори із сучасного йому життя. Так оповідання з часів першої російської революції — «Тяжкий гріх» свідчить про те, що письменник був на боці страйкарів, які не хотіли кувати кайданів на своїх же братів-революціонерів. «Як же сміємо ми сподіватися перемоги у своїй боротьбі з владою капіталу, коли самі ми, робітники, виробляємо капіталові зброю до боротьби з ними і до мордування наших заступників?» — говорить письменник устами коваля, ватажка страйкарів Свердла. Тільки один із них — Пляма — став штрейкбрехером і продовжував кувати кайдани, але несумлінно: із зазубнями на ланцюгових ланках. Він згадав свій гріх — штрейкбрехерство, коли через сліпий випадок сам був закований у власні кайдани. Впізнавши їх на собі, кинувся у прірву.

Оповідання «Дим» чимось нагадує новелу М. Коцюбинського «Коні не винні», але воно не наслідувальне, бо побачило світ раніше (1907 року), ніж була написана новела Коцюбинського. Герой оповідання — генерал Іван Іванович, який очолює комісію по обстеженню залізниці. Він воліє не виходити з вагона, коли проїжджають через тріснуту трубу, від якої може завалитися міст, бо залізничні лакузи саме внесли до вагона «величезну рибину, оздоблену всякою всячиною, мов та прибрана дівчина до вінця», не хотів вийти з нього й тоді, коли йому подали смажену дичину, але ж довелося, бо «нерозторопний начальник станції пустив зустрічний «переселенчеський» поїзд, і зупинка на перегоні вимушена». Та перевіряючого не цікавлять ні їдкий дим у депо, ні прогнилі підлоги в помешканнях залізничників, ні їхні петиції. Він лише оштрафував сторожа за павутину і знову подався до вагона допивати пиво та доїдати страви, які, на превеликий подив переселенців, коштували стільки, що можна було б купити хату та ще й з левадою.

Про те, якими насправді були політичні переконання Кащенка, можна судити також, ознайомившись з його твором «За що?». Йдеться у ньому про революцію 1905 року, про так звану жовту волю, названу так у зв'язку з жовтневим маніфестом Миколи II. В умовах царського режиму оповідання не могло бути надруковане. Тож вийшло окремою книжкою в Черкасах лише 1917 року.

П'ятеро підлітків та студент Зель за участь в революційних подіях опинилися за гратами в одній камері. Всі вони хочуть утекти з тюрми, але з різних мотивів. Учні, по суті, ще діти, прагнуть додому, до рідних, а Зель і старші з молоді, знаючи, що амністії для них не буде (Зель виготовляв бомби), — щоб перейти кордон.

Несподівано для себе в'язні знайшли спільника і однодумця у вартовому Давидові Капу, шкільному товаришеві Зеля. Кац був сином багатого єврея, але не вступив до вищого навчального закладу через «процентну норму». Перебуваючи на військовій службі, став свідком страшних єврейських погромів. Ці події пробуджують його національну свідомість, породжують протест проти несправедливого ладу. Тож не дивно, що Кац допомагає групі Зеля втекти з тюрми, а хлопці, у свою чергу, — перебратися йому за кордон, де опинилися його батьки та наречена. Нещастя спіткало трьох утікачів. Одного, наймолодшого, Льову застрелили жандарми, другий — Голуб, упавши мало не з третього поверху, роздробив ногу, третій — Боря Гук, якому випало спускатися останнім, уже не міг цього зробити, бо зроблений з матрацної тканини канат розв'язався на найвищому вузлові. Хлопець збожеволів, коли до камери увірвалися наглядачі. Побачивши божевільним єдиного сина, мати помирає з розпуки, а батько через кілька днів покінчив з собою.

Мені пригадується дуже бойовита брошура 40-х років одного дуже сановитого критика, який оголошував Кащенка мало не зоологічним націоналістом. Невже він не читав його повість «За що?», пронизану ідеєю єднання всіх пригноблених народностей України і співчуттям до переслідуваних?

«Тільки що Кац почав служити, як з'явилися жовті слободи і темна чернь, нацькована людьми старого стану як на Україні, так і по всій Росії вчинила великі розрухи і єврейські погроми. Сидячи під вікном у казармі, Кац бачив, як вулицями ганяли його братів-євреїв, били їх руками й дрючками і навіть різали ножами. Він бачив, як лилася кров безвинних, покалічених і як падали забиті на смерть, але не мав сили дати їм порятунку, бо сам був у неволі, у казармі і не мав права вийти на вулицю без дозволу».

Попри весь трагізм змальованих подій оповідання «За що?» — твір, сповнений бойовитості, революційного духу, віри в перемогу добра над злом.

Адріан Кащенко був майстром гротескного малюнка. Особливо вдавалися йому оповідання про ту частину української інтелігенції та буржуазії, яка на словах проголошувала любов до всього рідного та національного, а насправді була байдужою, коли не ворожою до справжніх інтересів та національних потреб українського народу. Такі оповідання сюжетно будувалися на контрастах, на боротьбі ідей.

Після тривалої розлуки зустрівся чиновник Андрій Маркович на -ко з давнім колегою Петром Миколайовичем на -ук (оповідання «Щирі малороси»). Останній проживає з дружиною Мар'єю Іванівною в російському губернському місті на Україні. Стіни його помешкання обвішані рушниками, під одним із них — портрет Шевченка. Наймичка Петра Миколайовича ходить в українському строї.

Вирішивши, що в особі Петра Миколайовича має однодумця, Андрій Маркович почав мову про українські часописи, про боротьбу за українську автономію, про потребу матеріальної підтримки діячів української культури. Але все це чуже й вороже малоросійському обивателю та його дружині. Навіть на власних дітей вони накидаються за те, що навчилися від наймички «мужичити» і просять «хліба» замість «хлєба».

Де ж це видано таке, обурюється Мар'я Іванівна на докір гостя:

— Щоб діти говорили по-мужичому?.. Та мене ж засміють люди, а дітей і до гімназії не приймуть!

— Можна знати дві мови! — почав казати гість. — От французької мови ви, запевне, вчите...

Далі йому Андрій Маркович не дав говорити.

— Ну, де там забивати дітям голови та ламати язика! — сказав він трохи сердито. — Та й навіщо? Якщо їм коли-небудь і доведеться балакати з мужиками, то ті зрозуміють їх і так.

Чи не є ця картина «фотографією з майбутнього»? Хіба не типовий хід міркувань сучасних петрів Миколайовичів, які денаціоналізацією власних дітей обгрунтовують ще й архідемократичним правом вибору мови навчання? Такі, як Петро Миколайович, визнають тільки одну автономію — автономію «української страви, а насамперед автономію вареників з сметаною та запіканки».

В оповіданні «Мрії і дійсність» подібна суперечка відбувається між колишнім військовим Данилом Івановичем та цивільним українським інтелігентом Гнатом Федоровичем. Данило Іванович не визнає українського національного руху ще й тому, що в українських газетах більше пишуть «про страйкарів, про грабіжників та харцизів, що нівечили по панських економіях дорогі машини... про в'язнів».

Ситуація в цьому оповіданні ускладнюється ще й тим, що навіть такого лояльного Данила Івановича заарештовують за те, що він, знизивши арендну плату своїм чиншовикам, спровокував бунт і підпал князівської економії, робітники якої й собі зажадали пільг. Цей несподіваний арешт робить радикальнішим поміркованого поміщика, і він (а його устами й сам письменник) висував лівішу політичну програму, ніж прогресивний Гнат Федорович.

«Коли нас мордують і гноять по тюрмах, то треба за свої муки вимагати більшого, ніж ви і ваші газети вимагаєте. І що більші будуть наші страждання, то більші мають бути і наші вимагання! Не вірю я тому, що український люд тільки й здатний на те, щоб обробляти землю. Український народ великий і дужий! Він ще зовсім не жив! Всі сучасні кривди й знущання збудять його нарешті. Він прокинеться і струсить з себе всіх хробаків, що повпивалися в його тіло... І від того величезного руху скрізь по далеких землях розляжеться луна! Я вірую, що Україна знову буде великою і славною».

Заголовок оповідання «Пригода з Кобзарем» хоч і повторює назву одноіменної новели Панаса Мирного, але йдеться в ньому не про намагання конфіскувати Шевченкову книжку, а про трагічне життя Кобзаря. Написане 1906 року, це оповідання — гнівне засудження колонізаторської політики царської Росії, яка нівечила культури поневолених народів, зокрема українського. Заборона кобзарського мистецтва призвела до його знищення, до переходу значної кількості кобзарів на лірництво.

Повість «Зоряно» — найбільший твір Адріана Кащенка на сучасну йому тему. Вона вводить читача у тепер уже невідому нам атмосферу культурно-мистецьких гуртків, які були первістками і детонаторами сучасного нашого національного відродження — відродження XX століття. Героєві повісті Андрію Івановичу Будію йдеться не про невідь-який подвиг, а лише про те, щоб поставити подарований з Києва бюст Шевченка, що валяється серед бутафорського мотлоху в підвалах Народного дому південного губернського міста (мабуть-таки, Катеринослава), в глядачевому залі поруч із скульптурними зображеннями таких російських письменників, як Пушкін, Гоголь, Тургенєв, Салтиков-Щедрін.

«Не надто багато хотів», — скаже не один сучасний скептик. Та річ у тому, що письменник розкриває суспільну атмосферу початку нашого століття, коли й таке скромне бажання здавалося недосяжним, коли російська або зрусифікована управа навіть такий намір розглядала, як вияв нечуваної крамоли, коли її представники «доводили», що ніякого українського народу й української мови нема, що це та ж російська мова тільки чомусь зіпсована поляками. Тож довелося організовувати справжній шевченківський концерт (на який народ пішов валом) і тільки після цього ставити питання про перенесення бюста поета з підвалу у глядачевий зал.

Цікаво, глибоко психологічно змальовано у творі взаємини Андрія Будія та Ївги Смути.

Будієві, образ якого явно біографічний, не поталанило в особистому житті, його обраниця, хоч і вродлива, але вкрай розпусна, нечесна ще й заздрісна.

Андрій Іванович зустрічається з Ївгою Смутою через три роки після того, як його дружина вигнала наймичку ні про що з дому. Зустрічається у Народному домі, де Ївга співає в хорі, а він працює керуючим українською філією Народного дому. Сімейне його життя розладналося — він залишив дружину.

Будій закохується в Ївгу, і вона відповідає йому взаємністю. Однак письменник не прагне щасливого, але банального кінця — з'єднання двох залюблених сердець. Перспективного чиновника Будія посилають у далеке північне місто, Ївга Смута готова поїхати з ним. Герой ніби не позбавляє її цієї надії. Але, подивившись на себе в дзеркало, розглянувши уважно свою сивину й зморшки, вирішує не зав'язувати світу молодій дівчині і навмисно називає у листі до неї своє давнє освідчення химерою.

Але ж чому «Зоряно»? Цей символ немає ніякого стосунку до особистого життя героїв. Він є знаком громадської атмосфери, коли національно-культурницька діяльність, незважаючи на утиски та переслідування, все ж поширюється і дає певні відрадні наслідки, коли Будій у північному місті, а незабаром і в Москві, не тільки не згубився і не розгубився, а, навпаки, розгорнув активну літературну та видавничу діяльність, коли, зрештою, ївга з колишньої скромної, зацькованої сирітка-селянки стає активною громадською діячкою.

Поява й поширення такої організації, як «Просвіта» ознаменувала новий, вищий етап українського національно-культурного життя.

Драматургія — найскупіше репрезентований жанр творчості А. Кащенка. Нам відомо лише три його п'єси. Немає архіву письменника, тож важко сказати, чи їх було більше.

Гостро викривальний характер має комедія на дві дії «По закону». Об'єктом зображення в творі є дрібне чиновництво у його стосунках з начальством. Дарма, що у п'єсі відтворена атмосфера майже дев'яностолітньої давності, вона аж надто виразно перегукується з нашими часами. Брехня, бюрократична тяганина і пустопорожня балаканина були характерними ознаками діяльності різних чиновницьких контор у царській Росії, подібно до того, як це ми маємо зараз у всіляких главках, управліннях тощо.

Молодий чиновник Бузюк постає проти цього бюрократичного болота.

«Невже ви не помітили, — каже він, — що в цих купах паперу немає жодного правдивого слова? Візьміть інше, візьміть запитання вищих урядових установ про ті непорядки, про які до них надходять звістки через газети, і прочитайте кожен раз нашу відповідь на ті запитання: ви побачите, що замість того, щоб сказати правду, яка вона є, і додати міркування, яких заходів треба вжити, щоб того лиха не було, ми одмовляємо, що пишуть, «мовляв, нісенітницю і що у нас все благополучно».

Решта чиновників (Петренко, Сердега, Зубков) — це дрібні прислужники й кар'єристи. Наскрізною в комедії є соціальна тема. Чиновництво — найубогіший прошарок службовців у царській Росії. Начальник контори, генерал Василь Петрович, заплутавшись у своїх любовних походеньках, позбавляє найменш оплачуваних працівників грошової допомоги під Різдво, яка належить їм по штату. І тільки наполегливість Бузюка, який готовий зробити набутком гласності неприглядні вчинки начальника, примушує останнього вчинити «по закону».

За роки застою та сталінських репресій дуже звузився репертуар українських театрів. Фактично в ньому лишилися п'єси кількох драматургів і то переважно на теми із сільського життя. А на початку XX століття на Україні розвивалася якісно нова драматургія. Не говоритимемо про Лесю Українку, яка здебільшого писала суто літературні драми, не прилаштовуючи їх спеціально для сценічного життя, хоч згодом вони здобули його в міру того, як привертали увагу неординарних режисерів. Йдеться про справжню українську урбаністичну драму, покликану задовольнити репертуарні потреби українського театру та його глядача з середовища інтелігенції та робітництва. Численні зразки таких драм дав В. Винниченко.

Драматургія набагато старшого за нього А. Кащенка теж розвивалася в цьому ключі. П'ятиактна драма «Напровесні», безперечно, творче досягнення Кащенка-драматурга. В центрі уваги письменника-патріота — проблема розвитку української культури за умов жорстокого придушення її шовіністичною політикою самодержавства, діяльність у цих умовах національно-культурницького товариства «Просвіта», яке напередодні першої світової війни все ж добилося певних успіхів у своїй роботі попри всі провокації та переслідування. Отже, п'єса «Напровесні» є своєрідним тематичним продовженням повісті «Зоряно». Вона по-справжньому сценічна, інтрига в ній не надумана, а обумовлена характерами героїв, їхніми взаєминами. Письменник показує своїх героїв не у дріб'язкових зіткненнях, а у значних конфліктах, в яких оголюється їхня суспільна сутність і увиразнюється людське єство.

Комедія «Зоря нового життя» — не найкраща в творчому доробку Кащенка-драматурга, але й вона пронизана демократичною суспільною ідеєю та не позбавлена виразних сценічних якостей. Не надто переконливим постає в цій п'єсі образ Карпа Федоровича Баглая, багатого нежонатого поміщика, який узяв на виховання селянського сина Василя Титаренка, щоб зробити з нього чесного, відданого юнака, готового працювати на ниві української національної справи. Та якось не узгоджується з добродійництвом цієї, на перший погляд, демократичної та гуманної людини рішення розлучити Василя з його подругою дитинства Марусею перед вступом юнака до університету. І саме на цьому зав'язується конфлікт п'єси, який у трьох «одмінах» знаходить свій розвиток і розв'язку. Вихований у дусі народолюбства Василь знаходить у собі сили вирватися з павутиння дрібної інтриги і поєднатися з Марусею.

Адріан Кащенко був людиною врівноваженою, спокійною, лицарського характеру. Він радо переймався чужою цікавою думкою і готовий був працювати за чиєїсь ініціативи, але ставав непохитним, коли був переконаний, що правда на його боці. Одне слово, був людиною-правдолюбом, романтиком за вдачею. Таким, коли хочете, є й стиль його творів, бо стиль — це насамперед людина. В чистоті й спонтанності життєвияву створених ним образів полягає секрет їх притягальності, секрет літературного успіху автора.

Професіональна критика оцінювала творчість А. Кащенка нижче, ніж читацька громадськість. Але ми знаємо й те, якими перестраховницькими були оцінки критики в нашому столітті. Магія штучно створеної і несправедливої думки діє так, що й незаангажовані до брехні роблять поправки на перестрахованих. Тож справжня оцінка творчості цього талановитого письменника ще попереду.

Нещодавно відбулася І наукова сесія відновленого Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка. На ній йшлося про успіхи точних та природничих наук в західному регіоні України за останні десятиріччя. Вони справді вражають. Але водночас звучала думка про катастрофічне відставання гуманітарного сектора. Яка несправедливість! Нікому й на думку не спало, що на цій сесії мали б бути заслухані доповіді про те, як невблаганно знищувався наш гуманітарний сектор.

Трагізм нашої історії полягає в тому, що молох тоталітаризму поглинав, відносив у безвість найдорожчих і найближчих народові його дітей. На прикладі братів Кащенків особливо переконлива ця кричуща несправедливість. Один з них був генералом, другий став видатним ученим-біологом, безбідно прожив своє життя, здобув славу. Ніхто ніколи не таврував їх класовими ярликами. А от третій, Адріан, перебиваючись на заробітках залізничного контролера, зажив репутації буржуазного націоналіста, класового ворога тільки тому, що став українським демократичним письменником.

Відкриття й винаходи учених — велика справа, вони одразу ж набувають повсюдного використання та застосування. Митці та письменники створюють такі духовні цінності, яких не позичиш у сусідів. Тож вчімося їх шанувати. Це повною мірою стосується й творчості українського письменника Адріана Кащенка.

1992