тексти
автор
зміст
сторінка
|
|
словник | перекладачка | факти | тексти | програми | |
|
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук | ||
|
початок
тексти
автор
зміст
сторінка
|
|||
— Нуднувато тут самому, голубе? — запитав Томас. — Нічого,— відповів старий, витираючи вітрове скло невеликої вантажної машини. — Як же тобі Марс, голубе? — Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потрапив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати, нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забувати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука. Це марсіанська погода. Вдень спека, як у пеклі, вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім інші, і дощ зовсім інший. Я прилетів на Марс, щоб відпочити тут нарешті, а я хочу спочивати в такому місці, де все зовсім інше, ніж у нас. Старому просто необхідно міняти оточення. Молодь не хоче розмовляти з ним, а із старими йому нудно. Отож я й вирішив — найкраще знайти таке місце, де тільки розплющиш очі, і вже бачиш щось цікаве й незвичне. Тому я придбав оцю колонку. Коли тут буде забагато клопоту, я переберуся на якусь стару дорогу, де менше їздять, щоб заробляти на шматок хліба і мати час роздивлятися навколо. — Правильно міркуєш, голубе, — сказав Томас, тримаючи засмаглі руки на кермі. Настрій у нього був чудовий. Десять днів підряд пропрацював він в одній з нових колоній, а зараз мав два вільних дні і їхав на вечірку. — Мене вже нічого не дивує,— вів далі старий.— Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть мій годинник поводиться дивно. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини.- Я тоді можу запри-сягтися, що це справді так. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає. Що й казати, це хороше місце для старого. Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на різдво сімдесят років тому— не знаю, чи доводилося тобі мати таку. Вона називалася калейдоскоп: така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шматочки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивишся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так красиво! От і Марс. Милуйся ним. Нехай він лишається такий, як є. Мати божа. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіани побудували більш як шістнадцять століть тому? З тебе один долар і п'ятдесят центів. Дякую і на добраніч! Томас поїхав далі стародавнім шосе, посміхаючись сам до себе. Довга дорога мчала крізь темряву й гори. Він тримався за кермо, час від часу простягаючи руку до бляшанки з харчами, щоб узяти цукерку. Годину він мчав порожнім шосе: жодної машини, жодного вогника, тільки дорога під ним, тільки мотор гуде, а навколо Марс — тихий-тихий. Марс був завжди тихий, але цієї ночі особливо. Поряд тяглися пустелі й порожні моря, і гори погойдувались проти зоряного неба. Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся. Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути його на дотик. Він вів машину між горбами Часу. У нього заболіла шия, і він сів рівно, дивлячись уперед. В'їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва — в руїнах. Він знову включив мотор і проїхав ще з милю, а тоді знову став, виліз із кабіни і, захопивши свою бляшанку з харчами, пішов на невеликий горб, звідки можна було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив термос, налив собі кави. Повз нього пролетів нічний птах. Настрій був гарний, на душі спокійно. Хвилин за п'ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між горбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання. Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку. Поміж горбів з'явилася дивна річ. Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незліченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її корпусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти, її шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завмираючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей— ніби зазирав у колодязь. Томас підвів руку і автоматично сказав: "Привіт!" Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був марсіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була посмішка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх. В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного. Перший крок зробив Томас. — Привіт! — мовив він. — Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою. Вони не зрозуміли один одного. — Ви, мабуть, сказали "привіт"? — промовили вони водночас. — Що ви кажете? — спитали вони різними мовами і, не діставши, відповіді, насупились. — Хто ви такий? — спитав по-англійськи Томас. — Що ви тут робите? — в свою чергу поцікавився марсіанин. — Куди ви йдете? — водночас запитали вони. — Я Томас Гомец. — Я Муге Ка. Жоден з них не зрозумів іншого, але, коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно. Враз марсіанин засміявся. — Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не побачив. — Ну от! — сказав марсіанин по-англійськи.— Так буде краще! — Це ви так швидко вивчили мою мову? — Зовсім ні! Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці. —— Якась дивовижа? — спитав марсіанин, позираючи на Томаса й на каву і, можливо, маючи на увазі їх обох. — Дозвольте вас почастувати?—сказав Томас. — Прошу. Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіанинові. їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна крізь одну. — Боже милостивий! — скрикнув Томас і випустив чашку. — Ймення боже! — вигукнув по-марсіанськи Муге Ка. — Ви бачили? — прошепотіли обоє. їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї. — Боже! — сказав Томас. — Оце так! — відгукнувся марсіанин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ніж. — Гей! — скрикнув Томас. — Ви не зрозуміли мене. Ловіть., — сказав марсіанин і кинув ножа. Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба. — Зірки! — сказав він. —Зірки!—сказав марсіанин, дивлячись у свою чергу на Томаса. Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях марсіанина, а на його зап'ястку вони блищали самоцвітами. — Я бачу все крізь вас! — промовив Томас. — А я крізь вас! — відкаггав марсіанин, ступаючи крок назад. Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. "Я справді існую", — подумав він. Марсіанин торкнувся свого носа й губ. — У мене жива плоть, — тихо сказав він.— Я живий. Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима. — Але якщо я справді існую, то, значить, ви мертвий. — Ні, ви! — Мара! — Привид! Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший,—той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів. — Я п'яний,—думав Томас.—Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні! Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця. — Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин. — З Землі. — А що це? — Вона там.—Томас показав на небо. — Коли? — Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте? — Ні. —І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?' — Неправда. — Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл. — Але ж це смішно. Ми живі! — На вашу планету відбулося вторгнення, пане, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли, — Я не втікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на фестиваль, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою. Томас озирнувся й побачив руїни. — Та це місто вже тисячі років як мертве! — Мертве? — засміявся марсіанин.— Учора я там спав! — А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачите розбиті колони? — Розбиті? Я чудово їх бачу. їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі. — Вулиці вкриті пилом,— сказав Томас. — Вулиці чисті! — А канали порожні. — В каналах повно лилового вина! — Все мертве. — Все живе!—заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше.— О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на фестиваль. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите? — Пане, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз в Грін Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, пару десятків тонн стальних гвіздків та й спорудили двійко гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі.... Марсіанин враз занепокоївся. — Ви кажете, що все це он там? — Звідси видно ракети.— Томас підвів його до схилу і показав униз.— Бачите? — Ні. — Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки. — Ні, не бачу. — Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас. — Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите. — Але ж ви бачите нове містечко, правда? — Я нічого не бачу крім океану, де саме почався відплив. — Містер марсіанине, той океан висох сорок століть тому. — Ну, годі вже, годі. — Кажу вам, це правда. Марсіанин враз став серйозний. — Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, фестивальні вогні... О, я бачу їх тах чітко! Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко! Томас прислухався й похитав головою. — Ні, не чую. — А я з свого боку,— вів марсіанин,— я не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от! Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними. — Невже це... — Що саме? — Кажете, ви з неба? — З Землі. — Земля—це назва. Вона нічого не означає,—сказав марсіанин.— Але... коли я піднімався на перевал годину тому...— він торкнувся потилиці...— я відчув... — Холод? — Так. — А зараз? — Знову холод. Дивно. Щось сталося з світлом, з горами, з дорогою, — розповідав марсіанин. — Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі... — Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки. Марсіанин на мить заплющив очі. — Це може означати лише одне. Тут щось зв'язане з часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він. — Ні, це ви з минулого,— заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання. — Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік? — Дві тисячі першийі —— Що ця дата говорить мені? Томас подумав і знизав плечима: — Нічого. — Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4462853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не значить нічого, зовсім нічого. Де той годинник, який покаже нам положення зірок на небі? — Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий! — Все моє єство заперечує це. Моє серце б'ється, мій шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє незнайомих, що зустрілися вночі, — ось хто ми такі. То ви кажете, там руїни? — Так. Вам страшно? — Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті? Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалилися? І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмирали, і зів'яли квіти? — Марсіанин помовчав, а потім ще раз глянув просто себе. — Але ж вони є, он вони. Я їх бачу. Вони чекають мене зараз, що б ви там не казали. А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і містечко, і жінки з Землі. — Ми ніколи не дійдемо згоди,— промовив він. — То хай кожен залишається при своїй думці,— сказав марсіанин.—Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто — майбутнє, коли ми обоє живі. Адже майбутнє завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звідки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивілізацією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч дуже коротка. Он злітають у небо фестивальні вогні і птахи. Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули. — Чи зустрінемось ми знову? — Хтозна. Може, коли й зустрінемось. — Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі. — А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового міста, щоб побачити той корабель, про який ви розповідали, подивитись на людей. — До побачення,— сказав Томас. — На добраніч. Марсіанин повільно поїхав далі у гори на своєму зеленому металевому екіпажі. Землянин завернув машину на шосе і рушив у протилежному напрямі. — Боже милосердний, який чудовий був сон,— зітхнув Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про жінок, нерозведене віскі, віргінський ріл, про веселе товариство. — Яке дивне було те видіння,— згадував марсіанин, прямуючи до свого міста й думаючи про фестиваль, канали, човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні. Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому шосе — нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної темної ночі.
|
 |
|
||||
| © 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:22:55 | |||||
