Простір, який сьогодні є територією України, впродовж багатьох віків членували постійно зміщувані внутрішні кордони: між мовними та етнічними групами, державами, релігіями, політичними та культурними системами, ареалами кардинально відмінних економічних укладів. Це зробило його яскраво вираженою контактною зоною з вельми строкатим спектром соціокультурних феноменів1, їхня багатоманітність і притягання/відштовхування поки що мало досліджені, хоча потребу в якійсь узагальнювальній моделі історики та культурологи відчувають уже давно — починаючи від перших спроб змодифікувати схему «національної історії», яка утвердилась у другій половині XIX — на початку XX ст.2. Відповідно до романтичних концепцій унікальності та культурної самодостатності нації, життєпростір українського етносу тут модельовано як певну метафізичну позачасову цілість, де «на порозі історичного житя нашого народу» зустрілися «дві великі творчі сили в житю кождого народа — народність і територія»3 . Згідно з таким засновком, усе не-українське, що опинялося на просторі «народу», асоціювалося з аґресором, який прагне заволодіти «нашою» землею, підкорити «нашу» віру тощо. Життєдіяльність «народу» проявляла себе активно лише в «натуральнім центрі» українського простору — Наддніпрянщині та Києві, тоді як периферія, її «географічні прикмети» і «дані ними відносини сусідства фатально налягли на всю політичну долю українського народу і тяжко відбили ся на його культурнім і національнім житю», виснажуючи «національні засоби» та «енергію народа» у багатовіковій боротьбі на двох фронтах — східному (з «азійськими ордами») і західному — зі щасливішими в сенсі життєвого простору західними сусідами. Підсумовуючи цей блок міркувань у своїх «Вступних замітках» до першого тому «Історії України-Руси», Михайло Грушевський виносить остаточний вердикт українській «фатальній географії»: «В богатій святими, благородними, навіть блискучими часом проявами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячолітє історичного житя передало сучасним поколінням, — українська територія багато завинила»* (курсив мій. — Н.Я.).
* Цей текст є доповненою і переробленою версією статті «Early Modern Ukraine Between East and West: projecturies of an Idea» // Regions: A prism to View the Slavic-Eurasian World. Towards a Discipline o f «Regionology» / Ed. by Kimitaka Matsuzato. — Sapporo: Slavic Research Center, Hokkaido University, 2000. — P. 50-69.
1 Ширше про контактні зони як об'єкт теоретичної уваги див.: Контактные зоны в истории Восточной Европы: Перекрестки политических и кулътурных взаимовлияний / Ред. А.М. Некрасов и др. — Москва, 1995. Пріоритет впровадження даної проблеми в українську історіографію останнього десятиліття належить Ярославу Дашкевичу: Дашкевич Я. Україна між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.) // Записки НТШ. — Львів, 1991. — Т. 222. — С. 28-44. Остання в часі представницька низка статей, присвячена тим чи тим аспектам мультиплікованості українського соціокультурного простору, зібрана у виданні: ΠΡΟΣΦΟΝΗΜΑ. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. — Львів, 1998. Тут див., зокрема, статті Даніеля Бовуа, Бориса Ґудзяка, Джанфранко Джіраудо, Луки Кальві, Оксани Пахльовської та ін.
2 Найбільш фундаментально «національна схема» української історії представлена, як відомо, у дев'ятитомній «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, яку він писав під 1898 по 1936 рік (останнє репринтне перевидання: Київ, 1991-1998).
3 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — К, 1991. — С. 8.
4 Там само. — С. 13,15-16.
5 Найпослідовніше візію «трикутника» викладено в синтетичному нарисі Степана Томашівського, учня Михайла Грушевського: Томашівський С. Українська історія. L Cmapuннi віки і середні віки. — Львів, 1919.
Не вдаючися до порівняння поглядів Михайла Грушевського з нюансами «географічного фаталізму» в сусідніх національних історіографіях другої половини XIX — початку XX ст. — польській та російській, бо це виходить поза рамки цієї статті, зауважу лише, що у творах львівських учнів Грушевського, позначених гострішим антиросійським акцентом, бінарна опозиція «Схід — Захід» модифікувалася у певний метафізичний трикутник, всередині якого нібито реалізувалися провідні ідеї української історії, іманентно ворожі а) «Сходу» (Степові) — у боротьбі за господарське освоєння земель, б) «Заходу» (Польщі) — у політичних зіткненнях, в) «Півночі» (Росії) — у расовому і культурному сенсі5.
Окреслений варіант життєпросторової ідентичності українців, сформований під впливом романтичного націоналізму й закріплений історіографічними та літературними стереотипами, на початку 1920-х років був модифікований одразу двома ідеями: 1) про Україну як феномен «окраїни» водночас і Європи й Азії — простір, де вони нібито переливаються одна в одну; 2) про Україну як цивілізаційне перехрестя між «Заходом» і «Сходом», тобто між «Європою» як широко сприйнятою культурною спільнотою і настільки ж метафоричною «Азією». Обидві ідеї опонували, з одного боку, романтичному поглядові національної історіографії на територію українського етносу як замкнену цілість, а з іншого — формулюванням прибічників російського євразійства, згідно з якими історичну Русь (тобто Україну, Білорусію та Росію) належить уважати не східною околицею Європи, а західною околицею Азії6.
Першу з двох згаданих ідей найповніше виклав у 1923 р. Степан Рудницький у праці «Огляд національної території України»7, написаній, як вважають, під впливом німецької геополітичної школи, зокрема Ф. Ратцеля8. Всупереч явно квазінауковій меті — знайти пояснення тому факту, що український народ не зміг створити власної держави у Визвольних змаганнях 1917-1921 рр., вчений-географ переміг в авторі публіциста.
6 Пор. серед тогочасних впливових праць: Вернадский Г.В. О движении русских на Восток // Научный исторический журнал. — Санкт-Петербург, 1914. — Т. 1, №2. — С. 54.
7 Рудницький С. Огляд національної території України. — Берлін, 1923. (Перевидано разом з іншими працями у збірнику: Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України?- Львів, 1994).
8 Потульницький В.А. Теорія української політології. — К., 1993. — С. 73-85.
Робота Рудницького, попри доволі агресивний стиль, містила низку тонких спостережень над роллю геоморфологічних, кліматичних і територіальних факторів в історії України. Феномен «окраїнності», на думку автора, полягає саме в географічному розташуванні України на перехресті трьох світів — європейського, орієнтально-ісламського і кочового азійського, тобто знову-таки в «трикутнику», де «зіштовхуються між собою раси, культурні кола, народи»; ця обставина, за Рудницьким, перетворює Україну з «прикордонної країни» на «країну кордонів»9. Утім, в оцінковій частині своїх спостережень Рудницький не відійшов від уявлень національної історіографії про «фатальну провину» невдалого життєпростору за історичні біди українського народу.
Цьому погляду принципово суперечила друга зі згаданих вище ідей, яка належала В'ячеславу Липинському і яку він втілив у яскравій формулі, що не тільки пережила свого творця, але й започаткувала стійку інтелектуальну традицію. У написаному 1923-го, а надрукованому 1925 р. науково-популярному есеї «Релігія і Церква в історії України»10 Липинський уперше окреслив Україну як терен «між Сходом і Заходом». За його висловом, це є «суттю України, її душею, даною їй в день її народин од Бога, історичним покликанням, символом і ознакою її національної індивідуальности»11. Двоїстий образ України закладений, згідно з Липинським, в самій її історії — починаючи від коливань між Римом і Візантією у виборі християнського обряду й закінчуючи різноспрямованими політичними і культурними тяжіннями в бік Польщі та Москви: «двох різних культур, світоглядів, понять і цивілізацій»12.
9 Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України?- С. 116.
10 Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — Філадельфія, 1925 (неодноразово перевидавалася; останнє видання: Київ, 1993). 11 Цит. за останнім виданням, с. 58. 12 Там само. — С. 64.
Оскільки ця різновекторність є невіддільною частиною буття української нації, то conditio sine qua non успішного національного життя — це не оплакування «фатальної географії» і не взаємне поборювання двох протилежних начал, а пошук шляхів їхньої гармонізації: «змагання до з'єднування оцих ріжних місцевих частин України в одну національно-політичну й духовну цілість»13. Ці ж думки широко обґрунтовані Липинським трьома роками пізніше у трактаті «Листи до братів-хліборобів» (1926), де серед причин недержавності України на перше місце ставиться її географічне розташування «на битім шляху між Азією і Европою,... на ґеоґрафічно несталім погряниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської»14. Одночасність появи праць Рудницького і Липинського навряд чи можна вважати грою випадку. З одного боку, Перша світова війна й викликані нею геополітичні зміни на європейському континенті підштовхнули до крутої ломки провінційних ідентичностей локальних інтелектуальних еліт. На розширених обріях світогляду одне з чільних місць починає посідати проблема взаємодоторків «Заходу» і «Сходу» як нібито головних антагоністів європейської історії: на думку Миколи Бердяєва, висловлену 1918 р., «тепер Європу впритул поставлено перед основною темою всесвітньої історії — поєднання Сходу і Заходу»15. З другого боку, народження нових держав на уламках Габзбурзької та на західних околицях Російської імперій спровокувало спалах рекомпенсаційних міфів серед так званих «недержавних народів» Європейського Сходу — і тих щасливців, що здобули незалежність, і тих невдах, кому в цьому не поталанило. Потреба самоствердження реалізувалася, серед іншого, у новому моделюванні власного життєпростору — на противагу усталеному на Заході сприйняттю Європейського Сходу як «нецивілізованої», «несправжньої» Європи16. Загально беручи, пропонувалося культурне переосмислення самого поняття «Східна Європа»17, а паралельно творилася певна проміжна — між Заходом і Сходом — конструкція, у центрі якої бачився власний народ: український (див. вище), румунський18, польський (скажімо, ідея нової Польщі як «натурального помосту» між Росією і Західною Європою — з місією «стримувати та європеїзувати дикість», була цілком виразно сформульована вже 1919 р.19) тощо.
13 Там само. — С. 65-69.
14 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926. — С. 421 (репринтне перевидання: Київ, 1995).
15 Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны u национальности. — Москва, 1990. — С. 111.
16 Про таке сприйняття Східної Європи на Заході, проти чого, власне, і спрямовувався інтелектуальний «бунт» 1920-1930-х рр., докладніше див.: Wolff L. Inventing Eastern Europe. The Map of Civilization on the Mind of the Enlightement. — Stanford University Press, 1994.
17 Про це ширше: Kłoczowski J. East Central Europe in the Historiography of the Countries of the Region- Lublin, 1995.
Вважають, що початок нової концепції Європейського Сходу в науковому, а не в публіцистичному сенсі поклали доповіді молодих польських істориків Оскара Халецького та Марцелія Хандельсмана на V Міжнародному Конґресі істориків у Брюсселі у 1923 році20; у 1927 р. була створена Federation Sociétés Historique de l'Europe Orientale, що видавала між 1928-1939 рр. свій «Bulletin» і збирала конґреси; з 1935 р. журнал аналогічного спрямування під назвою «Archivum Europae Centro-Orientalis» став виходити в Будапешті21. Залишається додати, що до складу Федерації входили, крім польських, чеських та угорських, дві українські наукові інституції, звісно — з-поза меж радянської України: Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (Львів) та Український Науковий Інститут при Варшавському університеті.
18 Про румунський варіант національної ідентичності «між Сходом і Заходом», яскраво представлений у маніфесті «1927 Generation», серед авторів якого були Мірча Еліаде та Ежен Йонеско, див. докладніше: Vегdery K. The Production and Defense of «the Romanian Nation», 1900 to World War II // Nationalist Ideologies and the Production of National Cultures / Ed. R.G. Fox. — Washington, American Ethnological Society Monograph Series nr 2, 1990. — P.81-111.
19 Пор.: Paszkowski E. Zawierucha ukraińska. — Warszawa, 1919. — S. 71, 85.
20 La Pologne au Ve Congrès International des Sciences Historiques. Bruxelles, 1923. — Varsovie, 1924. Доповідь Халецького: с. 73-94; доповідь Хандельсмана: с. 95-112.
21 Вийшло 7 томів, останній недатований — імовірно, напередодні 1944 р.
22 Ширше про генеалогію і розвиток ідеї «Нової Європи» див.: Shinohara T. Central European Discourses from Historical Perspective // The Emerging New Regional Order in Central and Eastern Europe / Ed. T.Hayashi. — Sapporo: Hokkaido University, 1996. — P. 29-46.
Ідея виокремлення Східно-Центральної (інакше — Центрально-Східної) Європи, перегукуючись з ідеєю «Нової Європи» (Nova Evropa) Томаша Масарика22, кваліфікувала цей простір саме так, як метафорично назвав його Липинський — «між Сходом і Заходом». Важливим складником бачення цієї метаспільноти було усвідомлення строкатості культур і етносів реґіону, а також їхнього перманентного взаємоперетікання, що спричинилося до формування самобутнього цивілізаційного простору з власною соціокультурною специфікою, почасти відмінною як від західно-, так і від східноєвропейської23.
Інтелектуальна «біографія» цього погляду в країнах соціалістичного табору після Другої світової війни особливо яскраво віддзеркалила його метагеографічний акцент, тобто наповнення географічних понять ідеологічними смислами. Дослідницький інтерес у ній так щільно переплітався з неприйняттям домінації Радянського Союзу («Східної Європи»), що сама історіографічна течія, яка культивувала поняття «Центрально-Східної [Центральної] Європи» як виокремленої соціокультурної одиниці, набувала опозиційного звучання24. Досить сказати, що одна з найяскравіших праць, у якій полемічно арґументовано існування «третьої» Європи як макрореґіону «між Сходом і Заходом» — есей угорського історика-медієвіста Єно Сюча (Jenő Szűcs), — вперше побачила світ 1980 р. у самвидаві25. Одночасно, внаслідок зусиль еміґраційних істориків, а також дякуючи сприятливій за цих обставин атмосфері холодної війни (це слушне спостереження належить Олексієві Міллеру26), поняття «третьої» — Центрально-Східної — Європи входить і в англо-саксонський науковий дискурс.
23 На такий погляд, зокрема, спирається й остання синтетична праця групи польських, французьких і американських науковців, присвячена історії Центрально-Східної Європи: Historia Europy Środkowo-Wschodniej / Red. Jerzy Kłoczowski. T. 1-2. — Lublin, 2000.
24 Її огляд див.: Миллер А. Об истории концепции «Центральная Европа» // Центральная Европа как исторический регион / Отв. ред. А.И. Миллер. — Москва, 1996- С. 4-25.
25 Леґальне видання угорською мовою: Budapest 1983; французький переклад з передмовою Ф. Броделя: Les trois Europes. — Paris, 1985; німецький переклад: Die drei historischen Regionen Europas. — Frankfurt, 1994; польський переклад: Trzy Europy. — Lublin, 1995; російський переклад: Три исторических региона Европы // Центральная Европа как исторический регион — С. 156-250.
26 Миллер А. Об истории копцепции... — С. 13.
Чи не вирішальну роль у цьому зіграло виникнення 1942 р. в Нью-Йорку Польського Наукового інституту, очоленого на той час уже емігрантом Оскаром Халецьким, який 1950 р. видав монографію «Кордони та поділи європейської історії»27, де існування «третьої Європи» узасаднювалося на широкому порівняльно-історичному тлі.
Щодо української історіографії, то, повертаючись у міжвоєнні часи, можемо констатувати, що формула України як відкритого для зовнішніх впливів терену (на відміну від самодостатнього життєпростору класичної національної історіографії) упродовж 1930-х уже виразно утверджується в науковому дискурсі. За переконливий приклад, серед іншого, може правити програмовий вступ Дмитра Антоновича до збірки лекцій з історії української культури, що укладалася впродовж 1930-х (вийшла друком у Подєбрадах 1940 р.):
«...Культурний розвій кожного народу проходить у процесі постійних взаємовідносин різних народів між собою, у процесі культурних впливів одного народу на другий і постійного перехрещування культурних впливів. Культури самобутньої, культури, яка в якогось народу самостійно розвивалася б від самих первісток до нинішнього культурного рівня, сміливо можна сказати, що не існує зовсім...»28.
Втім, попри декларовану як ось тут, у процитованому фраґменті, готовність «відкрити» Україну на всі сторони світу, тоді ж окреслюється вельми характерний нюанс, котрий, як ми далі побачимо, виявився на диво живучим, протривавши mutatis mutandis в українській науковій думці аж до сьогодні. Йдеться про наполегливий «західний» акцент, відшукування в історії та культурі України лише елементів «споріднення з Європою». Це, до речі, добре помітно і в щойно згаданій збірці лекцій, де чи не в кожній із секторних галузей культури — освіті, книгодрукуванні, мистецтві тощо — виразно наголошено на західноєвропейських впливах.
27 Halecki O. The Limits and Divisions of European History. — London and New York, 1950. Польський переклад: Historia Europy — jej granice ipodziały. — Lublin, 1994.
28 Цит. за перевиданням: Українська культура / Лекції за ред. Дмитра Антоновича. — К, 1993. — С. 21.
У такий спосіб «Україна між Сходом і Заходом» перетворювалася на Україну, обернену, як дещо пізніше скаже Дмитро Чижевський, «обличчям на Захід». Можна припускати, що такий тип думання був, з одного боку, реплікою уявлень про «фатальну географію» України, тобто її нещасливе розташування на кордоні з аґресивним кочовим Степом, а з другого — відбивав реакцію на євразійський Орієнт того інтелектуального середовища Львова, Варшави та Праги 1930-х, до якого належала більшість україністів-еміґрантів. Адже паралельно з поширенням згаданої вище ідеї про органічну належність «Нової Європи» (в якій вони тепер перебували!) до «Європи справжньої», поняття «Сходу» додатково обростало квазінауковою семантикою — ідеологічною, культурною і навіть просторовою. Україна як найсхідніший об'єкт дослідницької та публіцистичної рефлексії прихильників ідеї Центрально-Східної Європи була в цьому сенсі найвразливішою — не тільки у зв'язку з «російськими сторінками» її історії, але й через те, що більшість її території входила до складу Радянського Союзу — символу «азіатчини». Мало того, адептам «європейськості» України доводилося опонувати доволі популярній на той час думці про належність України — як частини Росії — до «тюркської цивілізації»29.
Курйозним відлунням цього концепту можна вважати міркування про двоїстість українського національного характеру, в якому всі неґативні риси пояснюються нібито проникненням у жили українців «тюркської крові», яка спотворила їхню колишню «слов'янську психіку» і розбудила руйнівні інстинкти, жорстокість і схильність до анархії30. Тема генетичної «схильності до анархії» як іманентно притаманної українській психіці широко присутня у політичній публіцистиці міжвоєнного часу.
29 Пор., серед іншого, статті та книжки Фелікса Конечного, зокрема: Koncczny F. O wielości cywilizacji. — Kraków, 1935. Про погляди Конечного на це питання ширше див.: Filipowicz M. Wobec Rosji. Studia z dziejów historiografii polskiej od końca XIX wieku po II wojnę światową. — Lublin, 2000. — S. 70-76.
30 Пор. розлого про це навіть у такого солідного польського історика, як Владислав Томкевич: Tomkiewicz W. Ukraina między Wschodem i Zachodem // Sprawy narodowościowe. — Warszawa, 1938. — T. 12, z. l — 2. — S. 9-10 passim.
Крім яскравого лідера цього напряму В'ячеслава Липинського, який за одну з причин недержавності України вважав «неусталеність раси», що буцімто «зростає в напрямі з північного заходу на південний схід — в міру того, як зростає степовість»31 (виразний натяк на той-таки «тюркський слід»), можна окремо згадати історика й публіциста Івана Кревецького, автора книги «З історії анархії в Україні» (Львів, 1936) та циклу статей, розпочатого гостро полемічною статтею «Обличитель анархії» (1922)32. Віддало цьому концептові свою данину й красне письменство. Не зупиняючись детальніше на тому, як він переломлювався в художніх образах, відзначу лише яскаве вираження його в поезії одного з найталановитіших представників празького гурту поетів-еміґрантів Євгена Маланюка. Співець України — «Степової Еллади», розпростертої «на узбіччі дороги з Європи в Азію, / головою на Захід і лоном на Схід»33, Маланюк раз по раз апелює до «поганої» мішаної крові українців як фатуму й прокляття України:
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль.
(1926 р.)
Та з бунту ще не збився гурт,
Ґудзами не набрякли жили,
Важкої крові тюркський нурт
Залізне лезо не прошило.
(1932 р.)34
Антиподом успадкованої нібито на генетичному рівні від степового Сходу «анархії» слугували такі позитивні риси, як дисциплінованість, прагнення до порядку, законослухняність, розвинутий державний і громадянський інстинкт; усі вони розглядалися як наслідок рецепції західних культурних практик, що нібито занепали в Україні після її підпорядкування Російській імперії35.
31 Липинський В. Листи до братів-хліборобів... — С. 424, 428.
32 Газ. Громадський вісник. — Львів, 1922. — 11 липня.
33 Зі збірки «Земля і залізо» (1930 р.). Цит. за: Маланюк Є. Поезії. — Львів, 1992. — С. 131.
34 Там само. — С. 226-227, 234.
35 Пор., наприклад, про це: Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — С. 58-59. Те саме див. у згаданому вище розлогому есеї В. Томкевича.
Крім того, це давало зручний шанс відтінити роль України як щита європейської культури перед «азійськими варварами», що було пунктирно намічене ще в Михайла Грушевського: українському народові довелося «в своїй боротьбі з степом відіграти почесну ролю заборола європейської культури від азійських орд [курсив мій. — Н.Я.]»36. Невдовзі після Другої світової війни під пером авторитетного еміґраційного історика Бориса Крупницького, учасника цивілізаційних дискусій кінця 1940-х, ідея України-«заборола» набуде ще жорсткішого — в дусі часу — порівняння з «останнім бастіоном європейського духу» на Сході, «кордоном проти іншого, неєвропейського світу.... Проте, борючись, вона завжди жила європейським життям... Органічний шлях українського розвитку є європейським»37. Варто принагідно нагадати, що декларований Крупницьким «європеїзм» України виразно перегукувався з «європеїзмом» тогочасних мистецьких середовищ української еміґрації періоду ДіПі (1945-1950/51), зорієнтованих як на вищий взірець на «Європу», тобто на засвоєння культурних і літературних моделей Заходу38.
За всіх відтінків змістів, як бачимо, і старосвітське «забороло», і навіяний воєнно-пропаґандистською лексикою «останній бастіон», і мистецько-літературний «європеїзм» передбачали одне й те саме: відмежування від підозрілих ознак спорідненості з тими, хто живе по той бік «бастіону». Самою логікою міркувань це вело до заперечення культурних контактів зі Сходом у принципі: за висловом міжвоєнного націоналістичного політолога Юрія Липи (1938 р.), таке було абсолютно неможливим через взаємну «психічну відразу»39.
36 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — С. 14. Ту саму метафору «заборола» використав львівський учень Грушевського Омелян Терлецький: Терлецький О. Україна заборолом культури й цивілізації перед степовиками. — Львів, 1930.
37 Крупницький Б. Основні проблеми історії України. — Мюнхен, 1955. — С. 5.
38 Ширше про це див.: Грабович Г. У пошуках великої літератури. — К., 1993. — С. 33 й далі.
39 Липа Ю. Призначення України- Львів, 1938. — С. 140-145.
Хоч і в м'якшій формі, але на схожий за суттю акцент натрапляємо в міркуваннях одного з найавторитетніших інтелектуалів еміґраційної україністики 1960-1970-х років Івана Лисяка-Рудницького. Наприклад, у доповіді на Слов'янському історичному конґресі пам'яті св. Кирила та Мефодія (1963), промовисто названій «The Ukraine between East and West», Лисяк-Рудницький визначає Україну як класичний реґіон «унійної традиції», оскільки тут соціальні та політичні структури європейського типу суміщалися зі східнохристиянським (візантійським) етосом. Натомість «євразійський Орієнт», на відміну від «візантійського Орієнту», за автором, становлячи постійну загрозу для України, через оборонну реакцію ніколи не був «інтерналізований»40.
Перше ніж зарубіжна україністика подолала «антитюркський» синдром, мусила відбутися зміна поколінь і модифікація поглядів на історію взагалі. Великою мірою цьому посприяла нова хвиля орієнталістики, налаштована на неупереджене вивчення ісламського світу та євразійського кочового Степу, пов'язана з іменем Омеляна Пріцака, першого директора Українського Наукового Інституту Гарвардського університету (УНІГУ), та його учнів41. (Хоча, дещо забігаючи наперед, не можна не згадати, що сам Омелян Пріцак був учнем Агатангела Кримського, патріарха українських орієнталістів міжвоєнної підрадянської України.)
40 Das Östliche Mitteleuropa in Geschichte und Gegenwart. Acta Congrcssus historiae Slavicae Salisburgensis in memoriam SS Cyrilli et Methodii anno 1963 celebrati. — Wiesbaden, 1966. — S. 163-169. Доопрацьована версія доповіді публікувалася кілька разів, у тому числі в посмертно виданому томі ессїв Лисяка-Рудницького: Essays in Modern Ukrainian History. — Edmonton, 1987. Остання публікація в українському перекладі: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 1-9.
41 Крім праць самого Пріцака, зокрема його фундаментальної монографії «Origin of Rus’» (Cambridge Mass., 1981; український переклад: K., 1998), тут варто згадати статті османістів Любомира Гайди та Віктора Остапчука, публіковані в «Harvard Ukrainian Studies», а також Остапчукову докторську дисертацію: Ostapchuk V. The Ottoman Black Sea Frontier and the Relations of the Porte with the Polish-Lithuanian Commonwealth and Muscovy, 1622-1628. — Harvard University, 1990.
З дослідницькою атмосферою УНІГУ, особливо з журналом «Harvard Ukrainian Studies», який видається тут від 1977 р., і серією монографій УНІГУ та Канадського Інституту українських студій Альбертського університету (КІУС), пов'язаний також остаточний відхід від забарвленої щирим патріотизмом спрощеності у погляді на «європейський» складник української історії. Приймаючи в цілому формулу України як соціокультурного реґіону «між Сходом і Заходом»42, американські та канадські історики у своїх працях 1980-1990-х років звузили розпливчатий «Захід-взагалі» до проблеми трансляції європейської культурної традиції в Україну за посередництвом Польщі — у концептах і моделях політичної культури, типові освіти, інтелектуальних пріоритетах, релігійних позиціях тощо43. Найвиразніше це підсумував Ігор Шевченко, відкриваючи круглий стіл на конґресі 1988 р., присвяченому тисячоліттю хрещення Русі:
«Коли поглянути на речі з пункту бачення Східної Європи, то натрапимо на парадокс, за яким без Візантії, звичайно ж, не було б ні України, ні Білорусі, але з другого боку — без Польщі також не було б ні України, ні Білорусі»44.
42 Скажімо, саме так називається збірка ессїв одного з найвидатніших сучасних істориків Ігоря Шевченка: Ukraine between East and West. Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century. — Edmonton-Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1996 (український переклад: Львів, 2001).
43 Пор. виразні назви праць такого змісту: Williams G.H. Protestants in the Ukrainian Lands of the Polish-Lithuanian Commonwealth // Harvard Ukrainian Studies. — 1978. — Vol. 2, nr l. — P. 41-72; nr 2. — P. 184-210; Grabovich G.G. The History of Polish-Ukrainian Literary Relations: A Literary and Cultural Perspective / / Poland and Ukraine: Past and Present / Ed. by P.J. Potichnyj. — Edmonton-Toronto, 1980. — P. 107-131; Sysyn F.E. Between Poland and Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. — Cambridge Mass. та ін.
44 Le ońgini e lo sviluppo delia Chństianità Slavo-Bizantina / A cura di S.W. Swierkosz-Lenart. — Roma: Istituto Storico Italiano per il Medio Evo, 1992. — P. 461 (переклад з англ. мій. — Н.Я.). Ця ж ідея лягла в основу Шевченкового есею «Польща в історії України»; опубл.: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси історії культури до початку XVIII століття- Львів, 2001. — С. 121-139.
* * *
Відтінки описуваних позицій, про які йшлося вище, до кінця 1980-х були винятковим привілеєм зарубіжних україністів. Як відомо, період короткого спалаху відносно незалежної науки в Радянській Україні, пов'язаний з так званим курсом «коренізації» («українізацією») 1923-1929 рр., закінчився нищівним розгромом дослідницьких інституцій та фізичним і психологічним терором науковців, коли внаслідок «чисток» культурних еліт було репресовано, розстріляно або загинуло в таборах до 80% творчої, у тому числі наукової інтеліґенції. Наприклад, лише в орієнталістиці між 1920 р. і репресіями 1931-1934 рр. функціонувало кілька дослідницьких центрів, об'єднаних у Всеукраїнську Наукову Асоціацію Сходознавства, до складу якої входило 193 дійсних члени. Асоціація видавала власний «Бюлетень» (1926-1928 рр., 5 чисел) та журнал «Східний Світ» (1927-1931 рр., 12 томів; два останні — під вимушено зміненою назвою «Червоний Схід»)45. Під час репресій підготовлену до видання наукову продукцію орієнталістів — словники, монографії, граматики тощо — було знищено, а більша частина науковців загинула в таборах, у тому числі й сам патріарх українських орієнталістів Агатангел Кримський, який помер від виснаження в Кустанайській тюремній лікарні 25 січня 1942 року46.
Разом з орієнталістикою у ході адміністративного реформування наукових інституцій серед інших «контрреволюційних» або «буржуазних» дисциплін опинилися візантологія та юдаїка; тоді ж фактично зупинено західноєвропейські студії, а також вивчення національних меншин України. Проскрибування саме тих гуманітарних ділянок, які виходили поза вузькі межі власне україністики, не було випадковим. Новий ідеологічний курс, що висував на перший план русоцентризм як основу монолітної тоталітарної держави, залишав за гуманістикою республік жорстко окреслене поле досліджень — місцеву історію і культуру, і то з обов'язковим наголосом на їхньому зв'язку з історією та культурою Росії.
45 Пріцак О. «Східний Світ» продовжується (Слово головного редактора) // Східний Світ. — К., 1993. — №1. — С. 3-4. У 1993 р. журнал «Східний Світ» було поновлено як орган засіюваного 1992 р. Інституту Сходознавства НАН України; останній на сьогодні випуск — №1-2 за 1998 рік — вийшов 2000 року.
46 Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934- К., 1996. — С. 84.
Варто нагадати й те, що після арештів провідних науковців і їхніх найталановитіших учнів українська наука різко впала в інтелектуальному сенсі, що, зокрема, відкривало шлях до легкого утвердження таких психологічних симптомів совєтизації47, як ізоляціонізм і ксенофобія. Відтак, партійна цензура немовби зросталася з психологією «оточених ворогами», а коридор наукового пошуку звужувався не лише наказово, але й завдяки щирому переконанню в «правильності» ізоляціоністської парадигми. Для її адептів (а з середини 1930-х — це науковці здебільшого невисокої порівняно з попередниками кваліфікації48) самі собою втрачали сенс роздуми над особливим місцем України в геокультурному просторі та над її соціокультурним розмаїттям. Це замикання на собі нібито повертало українську гуманістику до парадигми «національної історії» з чітким розмежуванням «нашого» та «чужого/ворожого». Проте схожість тут позірна. По-перше, через низький професійний рівень учених зникав концептуалізм дихотомії «наше/чуже»; по-друге, сфера «нашого» втрачала притаманну «національним історіям» жорсткість, розчиняючись у ритуальних (і цензурно обов'язкових!) славослів'ях на адресу «братньої дружби» з російським народом, відтак — перетворювалася з умови «буття нації», тобто з певної метафізичної заданості, на злободенну даність, яка, до того ж, дзеркально відбивала пріоритети зовнішньої політики СРСР.
Простежуючи, як «закривався» український життєпростір у радянській історіографії, я порівняю його представлення в написаних у різний час синтетичних нарисах історії України. Ретельно апробовані цензурою, вони правили за концептуальну канву для будь-якого прикладного дослідження незалежно від його тематики. Буде розглянуто три тексти:
1) Нарис Матвія Яворського 1929 р., виданий напередодні розгрому української гуманістики49;
47 Про феномен «совєтизації» гуманістики див.: Грабович Г. Совєтизація української гуманістики. 1. Історія та насильство // Критика. — 1997, ч. 1. — С. 18-22; Совєтизація української гуманістики. 2. Ідеологія та культурний стиль // Там само. — Ч. 2. — С. 10-14.
48 Пор. спрямованість «чисток» та арештів другої половини 1930-х в інститутах ВУАН і заміну «буржуазних» науковців партійними та комсомольськими кадрами, описану очевидцем: Полонська-Василеико Н.Д. Українська Академія наук. Нарис історії. — К, 1993. — Додатки, с. 30-81.
49 Яворський М. Історія України в стислому нарисі. 3-тє вид. — К., 1929. Нагадаю, що академік Матвій Яворський був у 1920-ті роки одним із найпомітніших українських істориків-марксистів. Як націонал-комуніст заарештований 1931 р. за звинуваченням в «ідеологічному шкідництві»; розстріляний 2 XI 1937 у Соловецькому таборі.
2) Нарис групи авторів новоствореного Інституту історії АН України 1937-1941 рр. (у п'яти випусках)50; перевиданий із деякими змінами у 1943-1944 рр.51;
3) Нарис О.К.Касименка 1960 р.52 (це — коротка версія академічної двотомової «Історії Української РСР» 1955-1957 рр.; концепцію цього двотомника повторено в розширеному вигляді в 10-томній академічній «Історії Української РСР» 1977-1979 рр., перевиданій також по-російському; цитуючи, я посилатимуся на російське видання, яке маю під рукою).
З причин, про які мова піде далі, зупинюся дещо детальніше на тексті Матвія Яворського. Згідно з концептуальними засадами, які автор викладає у передньому слові до свого нарису, кожне суспільство «творить, продукує й розвивається не тільки само в собі, замкнене від світу на своїй території, обмежуючись тільки тим, що само здобуває, — воно ще нав'язує й зносини з сусідніми суспільствами, обмінюється з ними своїми продуктами, своєю культурою, все одно — чи через насильство, чи мирно. [...] ...Ми ніде в історії й не бачимо цілком самостійного, незалежного від чужих впливів народу. [...] ...В історії народів немає цілковитої окремішности, але немає також цілковитої подібносте їхнього розвитку. [...] Все сказане стосується й до України та її історії. Вже саме її географічне місце вказує на те, що історія її не могла розвиватися сама собою, окремо від інших племен»53.
50 Нариси з історії України. Вип. 1-5. — К., 1937-1941. Це перша «колективна праця» Інституту історії УАН, про авторську атрибуцію тих чи тих розділів можна судити лише гадано.
51 Історія України. Т. 1. — Уфа, 1943; т. 2. — К., 1944. Як стверджує буклет, виданий 1996 р. до святкування 60-річного ювілею Інституту історії, цей опус «написаний у кращих традиціях прогресивної української історіографії», хоча насправді важко знайти приклад цинічнішого спотворення минулого.
52 Касименко О.К. Історія Української РСР. Популярний нарис. — К., 1960. Автор у повоєнний час був директором Інституту історії; 1955 р. видав компілятивну монографію про російсько-українські взаємини у початковий період козацьких воєн середини XVII ст.
53 Яворський М. Історія України... — С. 10-11.
Проголошену тут відкритість України на зовнішні впливи (пор. те саме в цитованому вище вступі Дмитра Антоновича до лекцій з історії української культури) автор послідовно ілюструє конкретними сюжетами. Наприклад, підкреслено множинність «рас», які населяли територію майбутньої України в дописемні часи; розповідь про роль варягів у створенні Київської держави розпочинається з емоційно нейтрального вислову «з'явилися на Подніпрянщину варяги»; дослівно так само Яворський описує і переміщення до кордонів Русі печенігів, половців і монголів, причому період монгольської супремації позначено не традиційним висловом «татаро-монгольське іго», а нейтральною метафорою — «татарська завірюха»54. На очевидний зв'язок з розвитком тодішньої української орієнталістики вказують гостро новаторські погляди Яворського на татарський фактор у добу Золотої Орди: на думку історика, він послужив стимулом розвитку міських ремесел, позаяк «татари, хоч і змальовували їх наші книжники як дикунів, всетаки мали культуру високу і, зокрема, славилися як добрі майстри»55 . З іншого боку, взаємини західних князівств Русі з сусідами — угорцями та поляками — окреслюються за допомогою висловів «щільний контакт», «щільніший зв'язок», а перехід цих князівств у XIV ст. під скіпетр литовського князя та польського короля витлумачено як результат вибору місцевої еліти56. Таким же бачиться авторові й шлях до Переяславської угоди 1654 р., внаслідок чого територія, відщеплена від Речі Посполитої, стала «козацькою автономією»; причини ж «всенародньої козацької революції» 1648 р. марксист Яворський убачає в загостренні економічних суперечностей між різними соціальними групами всередині України, навіть побіжно не згадавши такий важливий для «національної історії» топос, як боротьба за визволення57. Описуючи гайдамацькі виступи XVIII ст., які супроводжувалися винищенням поляків і особливо численного у містах Правобережної Наддніпрянщини єврейського населення, Яворський — чи не вперше в українській історіографії — називає головними причинами кривавих ексцесів «антисемітизм» і релігійний фанатизм58, у чому неважко помітити вплив юдаїки, яка бурхливо розвивалася в Україні впродовж 1920-х років.
54 Там само. — С. 22, 28, 32, 35.
55 Там само. — С. 35.
56 Там само. — С. 36-37.
57 Там само. — С. 54-58.
58 Там само. — С. 91-92. Зрозуміло, йдеться не про антисемітизм як такий, а про побутовий антиюдаїзм.
Ці пунктирно відзначені моменти надзвичайно важливі не лише тому, що відбивають принципову відмову української історичної думки 1920-х рр. (підкреслю, вже в її марксистському варіанті) бачити у Сході чи Заході «ворога нації», але й тому, що буквально кожна з тез Яворського буде невдовзі замінена цілком протилежною. Авторство тієї чи тієї підміни простежити важко, оскільки в синтетичних нарисах нової хвилі зникають передмови з викладом авторського погляду на історію. (Така традиція збережеться до падіння СРСР: анонімні передмови до «колективних праць» відтепер будуть лише ритуально апелювати до «справді наукового висвітлення історії»: або в світлі «вказівок товариша Сталіна, поставлених перед робітниками історичного фронту» (1937 рік), або пізніше — «на основі марксистсько-ленінського вчення»; і в першому, і в другому випадку за цим простують такі ж ритуальні інвективи на адресу «фальсифікаторів історії» — від «троцькістсько-бухарінських фашистських агентів» у 1937 р. до «буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів» у 1981 р.)
Отже, стисло окреслю суть згаданих вище перемін, порівнюючи їх з нарисом Матвія Яворського:
1. Тезу про розмаїття «рас» на території майбутньої України заступає категоричне твердження: «Територія Української РСР — це споконвічна слов'янська земля», причому її обриси в повоєнному нарисі дивовижно збігаються з обрисами тієї-таки «післяялтинської» УРСР — «від Закарпаття до широких донских степів і від Чорноморського узбережжя до Полісся та Курського плато»59. У пізнішій і софістифікованішій 10-томній «Історії Української РСР» цьому питанню присвячено цілих п'ять сторінок, на яких обґрунтовується те саме: територія України (читай УРСР) «з прадавніх часів заселена східними слов'янами та їхніми предками», тобто є етнічно однорідною, а контури цього простору, як їх тут описано, несуть виразно знакове навантаження: детально фіксується гідрографічна мережа, яка відокремлює Україну з півдня, сходу та заходу, натомість підкреслено, що на півночі, «де сусідами українців є білоруси та росіяни, не існувало чіткого етнічного кордону»60.
59 Касименко О.К. Історія Української РСР... — С. 5.
60 История Украинской ССР. Т. 2. — К., 1982. — С. 325.
Про іноетнічний елемент в самій Україні згадано лише побіжно — як про безликі «іноплемінні групи», що нібито мали асимілюватися в ході «міґраційного руху місцевого населення»61
У такому монолітному суспільстві (його очевидна модель — Радянський Союз) не могло бути місця для міжетнічних конфліктів. Тому, наприклад, немає згадки про етнічну приналежність жертв кривавої різанини поляків та євреїв в Умані під час Коліївщини 1768 р. (за Яворським, нагадаю, спровокованої «антисемітизмом» і релігійним фанатизмом): вони йменуються «шляхтою і орендарями», «шляхтою, ксьондзами і міськими багатіями» тощо (втім, немає жодного слова і про сам факт різанини: опис закінчується епізодом захоплення міста повстанцями, що цинічно названо його «звільненням»)62.
2. Ще помітнішим є тріумф ксенофобії та ізоляціонізму в описі взаємин із зовнішнім світом. У нарисі 1937-1941 рр. варяги перетворюються на «норманських варварів», які рвуться на Русь; іноземні союзники князів у династичних чварах стають «грабіжниками-окупантами»; сусідське зближення з Польщею та Угорщиною подається як «головна загроза» існуванню західних князівств Русі63. Монгольській супремації повернуто статус «татаро-монгольського іга» (у повоєнному варіанті 1960 р. — навіть із ремінісценціями недавньої партизанської боротьби, тобто з акцентом на героїчному опорі «народних мас», які «не скорилися жорстоким завойовникам. Всюди точилася боротьба проти поневолювачів. На них нападали на кожному кроці відкрито і зненацька, винищуючи всякими способами»64).
3. Перехід західних князівств під скіпетр сусідніх правителів отримує стійкий ярлик «іноземного загарбання» (відтепер усі землі України, які не входили до складу Російської держави, офіційно йменуватимуться «окупованими» — Польщею, Литвою, Угорщиною тощо). Один із найяскравіших зразків нового стилю бачимо в нарисі 1943 р., де автори (можливо, несвідомо) наслідують риторику пропаґанди воєнного часу.
61 Там само. — С. 25.
62 История Украинской ССР. Т. 3. — К., 1983. — С. 510-517.
63 Нариси з історії України. Вип. І. — С. 131-132.
64 Касименко О.К. Історія Української РСР... — С. 38.
Наведу для прикладу ледь не апокаліптичну картину одного з «загарбань», а саме — переходу частини території України внаслідок Люблінської унії 1569 р. з-під юрисдикції Великого князівства Литовського до юрисдикції Корони Польської (нагадаю — акту вповні мирного і леґального):
«Озброєною рукою просувалися польські маґнати вглиб українських територій, захоплювали величезні володіння з містами і селами. [...] Жахом віє від цієї страшної епопеї насильства і кривавого розбою, який розквітнув на Україні в умовах колонізації України польсько-шляхетськими окупантами»65 .
Різкість опису тих чи тих «загарбань» з часом трохи пом'якшиться, проте сам аґресивно-публіцистичний тон — із використанням відповідної наступальної або звинувачувальної лексики «іншування чужого» — залишиться незмінним аж до кінця 1980-х (а в шкільних підручниках така стилістика за інерцією побутує й досі66).
65 Історія України. Т. 1. — Уфа, 1943. — С. 183, 185.
66 Див. аналіз під цим кутом зору 14 шкільних підручників історії, виданих у 1996-2000 рр.: Гончаренко Н., Кушнарьова М. Школа іншуваніїя // Критика. — К., 2001, ч. 4 (42). — С. 20-23.
67 Це — стилістичний винахід 10-томної «Історії Української РСР» (див.: т. 2, с. 15).
68 Касименко О.К. Історія Української РСР... — С. 43.
4. Роль антитези до кошмарів «тяжкого іноземного іга»67 виконувала оповідь про створення (зміцнення, розвиток, розширення) Російської централізованої держави, що мало, звичайно ж, «велике прогресивне значення також і для українського народу», який «в умовах тяжкого іноземного гніту справедливо вбачав у Російській державі надійну опору, в боротьбі за своє визволення часто звертався по допомогу і раз у раз одержував її»68. Сумновідомі «Тези ЦК КПРС», опубліковані 1954 р. з нагоди 300-річчя приєднання до Російської держави козацького Гетьманату (в офіційній інтерпретації — України, бо не-підросійська частина української території вважалася, та й досі вважається, «несправжньою» Україною, історичний сенс буття якої — в очікуванні возз'єднання з Україною «справжньою», тобто підросійською), додали до інтерпретацій «іноземного поневолення» ще один нюанс: «хижі іноземні загарбники» були небезпечні насамперед тим, що прагнули «духовно поневолити український народ, знищити його культурну самобутність»69. За такої умови саме існування українців ставилося в залежність від «возз'єднання» всіх територіальних фраґментів України у складі Російської держави (або Радянського Союзу — коли треба було обґрунтувати правомірність територіальних перерозподілів у рамках пакта Молотова-Ріббентропа та Ялтинської конференції70).
Це остаточно закріплювало таку офіційну модель українського життєпростору, в якій усі сторони світу, крім російської Півночі, тлумачилися як лиховісна зовнішня загроза, простір «чужих», звідки в Україну не могло прийти й ніколи не приходило нічого доброго. У цей штамп мусила вкладатися не лише подієва історія, але й етнологія, історія культури, історія мови тощо. Вельми показова деталь: у своєму нарисі 1960 р. О.К. Касименко в розділі про українську культуру середини XVII — середини XIX ст. жодного разу не вживає слова «Європа» — заміняючи його натяками чи описовими конструкціями: Григорій Сковорода «їздив у Петербург», але «подорожував за кордоном»; в Києво-Могилянській академії навчалися «вихідці з Росії і зарубіжних слов'янських країн»; лаврські видання розповсюджувалися «у слов'янських країнах» тощо71.
69 Тезиси о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654 — 1954). Одобрены Центральным Комитетом Коммунистической партии Советского Союза. — Москва, 1954. — С. 6. Варіацій на цю тему стосовно польських, угорських, шведських та ін. «поневолювачів» безліч. Пор.: Касименко О.К. Історія Української РСР... — С. 66, 90; История Украинской ССР. Т. 2. — С. 14 passim; История Украинской ССР. Т. 3. — С. 13 passim.
70 Докладніше про це: Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії // Дух і Літера. — К., 1998. — №3-4. — C. 113-124.
71 Касименко О.К. Історія Української РСР... — С. 122-124.
Інший приклад: у розділах 1-го тому академічної «Історії української літератури» (1954 р.), присвячених літературному процесові другої половини XVI-XVIII ст., серед доволі детальних характеристик низки осіб та пам'яток автори таки вживають слово «Європа» — двічі в українському контексті й один раз — стосовно Росії. Не зупиняючись на прикметах часу — сервілістському русоцентризмі й вульгарному соціологізмі, зауважу лише промовисту специфіку акцентування «Європи». Щодо Росії вона схвальна: метою реформ Петра І, за авторами, було «вивести Росію з відсталості і зрівняти її з економічно більш розвиненими країнами Західної Європи»72. Що ж до України — то згадки про Європу несуть навантаження загрозливої інакшості. «З середини XVI ст., — читаємо тут, — виникає загроза цілковитого поневолення українського народу і знищення його культури шляхетською Польщею. Реакційні сили Західної Європи на чолі з Ватиканом прагнули підкорити etc., etc.»73. Характеризуючи українське проповідництво як сповнене «реакційних», «антинародних» тенденцій, автори не забувають нагадати, що проповідницький жанр «оформився в Європі, зокрема в Польщі, в епоху феодально-католицької реакції»74. Приховані випади проти «Європи» (тут — проти «космополітів») містить і характеристика Григорія Сковороди, котрий буцімто «засуджував плазування перед іноземщиною.., схиляння перед зовнішньою культурою закордону»15.
72 Історія української літератури, Т.1: Дожовтнева література. — К., 1954. — С. 93.
73 Там само. — С. 122.
74 Там само. — С. 88.
75 Там само. — С. 118-119.
76 Серед перших монографій такого напряму варто згадати помітніші: Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ-ХVIII ст. — К., 1966; Його ж. Джерела з історії української культури доби феодалізму, ХVI-ХVIII ст. — К., 1972; Його ж. Юрій Дрогобич. — К., 1972; Білецький П. Український портретний живопис XVII-XVIII ст. Проблеми становлення і розвитку. — К., 1969 (російський переклад: Ленінград, 1981).
Як видно навіть із цих вибіркових прикладів (а їх можна було б довго множити), доведена до абсурду ідеологема ізоляціонізму почала набувати ґротескної форми, що свідчило про вичерпання її пропаґандистського ресурсу. Відтак не дивує, що з приходом «хрущовської відлиги» саме в культурології ізоляціоністський канон уперше дав тріщину. Коли окреслити її прикмети найзагальніше, то це розпочалося з несміливих згадок про те, що витоки освітньої, інтелектуальної та мистецької культури України XV-XVIII ст. належить шукати на досі ворожому «латинському Заході»76, а невдовзі це призвело до єретичних — порівняно з попередньою схемою — тверджень, що Україна як частина Речі Посполитої мала можливість тісно стикатися «зі світом ренесансної культури», тому українську територію треба вважати пограниччям «православно-слов'янського світу з латинською Європою», а українську культуру розглядати крізь призму спільних з Польщею пограничних явищ77. Ненабагато пізніше дійде до визнання латино-польсько-української тримовності староукраїнської літератури (Василь Яременко, автор передмови до першої, піонерської збірки поезій такого типу, виданої знову-таки поза рамками академічного світу — у видавництві «Молодь», на «виправдання» підкреслить «характерний нині» інтерес «усіх слов'янських народів» до барокової спадщини, що буцімто засвідчує «зміцнення історизму в мисленні людини розвинутого соціалізму»78 ). Відтоді ж до української культурної спадщини стануть зараховувати продукцію польськомовиих і латинськомовних друкарень, які діяли на території України — щоправда, лише тих, котрі з'явилися після появи першої кириличної друкованої книги79.
Солідарний ентузіазм, із яким здійснювали цей «геокультурний переворот» історики філософської думки, літератури, музики, малярства, пластичних мистецтв, архітектури тощо, не залишає сумнівів у його метанауковому підґрунті. Маю на увазі характерні для затиснутих цензурою радянських учених «невисловлені судження», тобто певні інтелектуальні симпатії, або навіть не вповні усвідомлювані дослідницькі пріоритети, які не збігалися з офіційною ідеологічною (у цьому випадку — нав'язаною через казенну історіографію) доктриною.
77 Цит. за популярною (тому менш відстеженою цензорами) статтею: Наливайко Д. Україна і європейське Відродження // Вітчизна. — К., 1972, №5. — С. 183-185, 191-194.
78 Аполлонова лютня. Київські поети XVI-XVIII ст. / Передмова Василя Яременка. Упорядкування Віталія Маслюка, Валерія Шевчука, Василя Яременка- К., 1982. — С.8.
79 Пор.: Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша (1574-1700) / Упор. Я. Ісаєвич, Я. Запаско. — Львів, 1981; Исасвич Я.Д. Преемники первопечатника. — Москва, 1981.
«Західний» акцент ідеї України-пограниччя ніс особливе навантаження, бо виокремлював для українців власний — поза Росією — культурний простір, що сприймалася як національна емансипація. І щойно «дух свободи» відносно ліберальних 1960-х дозволив переступити небезпечну доти межу, як рефлексії на тему «європейського коріння» української культури стали множитися лавинно. Прикметно, що бунтівне нововведення культурологів цензура не зуміла викорінити і з наступом реакції: у другій половині 1970-х — середині 1980-х виходить у світ представницька кількість праць указаної орієнтації, хіба що замаскованих ритуальним поклоном у бік «братніх зв'язків» українського та російського народів80. І навіть у такому сервілістському опусі, як 10-томна «Історія Української РСР» 1977-1979 рр., розділ про культуру XVI-XVII ст. містить згадки про запозичення «позитивних досягнень» західноєвропейської культури81.
Внутрішню налаштованість на переміни стимулювали, схоже, аж три — перші за кілька десятиліть — інтелектуальні поштовхи ззовні: з боку еміґраційної україністики і з боку російської та польської культурології. Кожен із цих стимулів по-своєму впливав на зміни в українській підрадянській думці, тож про ієрархію таких впливів без спеціальних досліджень судити важко. Однак той факт, що найраніше про «спорідненість з Європою» заговорили історики літератури, дозволяє, на мою думку, вивести головний слід до робіт Дмитра Чижевського.
80 Пор. як виразний приклад збірку статтей, апробованих ученою радою Інституту літератури Академії наук України: Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI-XVIII cm. — К., 1981. Тут 5 із 12 праць присвячено європейському корінню української літератури XVI-XVIII ст.
81 История Украинской ССР. Т. 2. — С. 461, 501, 511, 517, 522, 533.
82 Чижевський Д. Історія української літератури: від початків до доби реалізму. — Нью-Йорк, 1956 (сучасне перевидання: Тернопіль, 1994; в англійському перекладі: Čyževs'kyj D. A History of Ukrainian Literature / Ed. by Gcorge S.N. Luckyj. — Littleton Colo., 1975). Короткий огляд літературознавчих праць Чижевського, які передували «Історії...», див. у передмові М.К. Наєнка до тернопільського видання (С. 8), а також: Грабович Г. До історії української літератури. — К., 1997. — С. 435-436.
В осмислюваній упродовж 1940-х, а завершеній і виданій 1956 р. «Історії української літератури»82 Чижевський, іронізуючи над примітивним соціологізмом радянського літературознавства, пропонував, серед іншого, приципово нову періодизацію українського письменства ХVI-ХVIII ст. на підставі «стильових епох», скоординовану з загальноєвропейськими Ренесансом, Реформацією, Бароко, Класицизмом. Позаяк праці «буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів» за «залізну завісу» так просто не потрапляли, можна припустити, що шлях цієї книжки в Україну мав детективні ознаки. Вже в 1957-му, а далі в 1959 та 1963 рр. у Києві з'являються «відсічі» Чижевському, що їх написав авторитетний історик літератури, директор Інтитуту літератури АН УРСР Олександр Білецький83. Він, звісно, оголосив працю Дмитра Чижевського «диверсією», проте докладно й цілком професійно виклав хід його міркувань (варто нагадати, що від 1960-х рр. нерідко почали вдаватися саме до такого способу інформування про здобутки зарубіжної науки). Доки не буде досліджено «таємну історію» української радянської гуманістики, ми навряд чи дізнаємося, чи українські науковці читали здобуту якимись обхідними манівцями «буржуазно-націоналістичну» наукову літературу, хоч би й ту ж таки монографію Чижевського84, або якісь інші праці, удоступнені після 1939 р. завдяки контактам зі Львовом, а чи дізнавалися про них лише з «викриттів», як-от статей О.І. Білецького. Але так чи так, але вперше публічно реферовані в них міркування Чижевського, судячи з того, як часто згадувано в працях українських радянських істориків культури про важливість періодизації, таки мусили відіграти роль інтелектуального поштовху.
83 Журнал «Радянське літературознавство». — 1957, №1; 1963, №3; збірник: Матеріали до вивчення історії української літератури. Т. 1. — К., 1959. — С. 48-59.
84 У згаданій вище передмові М.К. Наєнка до тернопільського перевидання «Історії...» таке припущення висловлено, щоправда — тільки щодо тодішнього заступника головного редактора журналу «Радянське літературознавство» Л.М. Коваленка, який буцімто говорив: «Якби цю книгу поширити в підрадянській Україні, то від "нашого" літературознавства зостався б тільки пшик» (С. 3).
З іншого боку, саме тоді починають виходити в світ роботи відомого московського славіста Ільї Ґолєніщева-Кутузова, в якому постульовано існування в XV-XVI ст. слов'янської гілки Ренесансу — від узбережжя Адріатики до Білорусії й України. Книжки і статті Ґолєніщева-Кутузова, без перебільшення рекордно цитовані в Україні (особливо «Гуманізм у східних слов'ян»85), були для лякливої української цензури чимось на кшталт «перепустки» — дякуючи авторитетові Москви — на роздуми про західноєвропейські паралелі до тих чи тих феноменів давньої української літератури.
Нарешті, саме за часів хрущовської відлиги відкрився доступ до наукової літератури «братньої Польщі». А що польській гуманістиці пощастило навіть за комуністичного режиму зберегти як професійне реноме, так і зарубіжні контакти, то саме їй судилося стати «вікном у світ» для України. Окрім того, якраз на 1960-ті роки припадає поява в Польщі перших компаративістських досліджень з історії польсько-української культури як пограничного феномену (характерно, що в назвах цих ранніх праць українську тематику зазвичай масковано означенням «східноєвропейської», що було даниною негласній забороні вивчати Україну як колишню польську територію86). Ясна річ, такі праці не могли не привертати уваги українських науковців.
Утім, образові самої «історичної» Польщі у працях істориків культури з підрадянської України не надто поталанило навіть на хвилі «освоєння Заходу». На відміну від своїх американських і канадських колеґ, про чий поворот до Польщі як природного посередника у трансляції «латинської культури» в Україну згадувалося вище, українські науковці так і не змогли позбутися антипольского синдрому офіційної історіографії.
85 Голенищев-Кутузов И.М. Гуманизм у восточных славян (Украина u Белоруссия). — Москва, 1963.
86 Пор.: Łużny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska: z dziejów związków kulturalnych pobko-wschodniosłowiańskich w XVII-XVIII w. — Kraków, 1966; Lewin P. Intermedia wschodnioslowiańskie XVI-XVIII w. — Wrocław, 1965; Witkowski W. Język utworów Joanicjusza Galatowskiego na tle języka piśmiennictwa XVII w. — Kraków, 1969.
Відтак, зі сторінок їхніх праць постає вельми курйозний образ роздвоєного «Заходу», де, з одного боку, існує «проґресивна Європа», звідки в Україну напливають нові культурні віяння, а з другого — «феодально-реакційна Польща», яка докладає всіх можливих зусиль, аби цього не сталося. Задля унаочнення цього спостереження пропоную порівняти дихотомію Європа/Польща на прикладі однієї з найвідоміших монографій тих часів — «Києво-Могилянська академія» Зої Хижняк (1970 рік)87:
«Проґресивна Європа»
Розвиток культури на Україні становив частину загального культурного піднесення, яке переживала Європа в XV-XVII ст., відомого під назвою Відродження (с. 14). Незважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська колегія впевнено розвивалася як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим у всій Європі центром науки і культури (с.47).
Організаційна структура Київської колегії також була подібною до європейських вищих навчальних закладів (с. 49).
«Реакційна Польща»
Правлячі кола Речі Посполитої намагалися духовно поневолити [український] народ — чинили насильства над його культурою і мовою, насаджували католицизм і унію (с. 12). Польський королівський уряд не хотів погодитись на підготовку в Академії освічених борців проти католицизму й унії, оскільки це суперечило його загарбницьким планам щодо України (с. 52).
Києво-Могилянська академія була започаткована в умовах шаленого наступу на Україну католицизму — ідеологічної зброї польських маґнатів і шляхти в їх намаганнях соціально й національно поневолити український народ (с. 78).
На подібне протиставлення можемо натрапити ледь не в кожній із прикладних праць про ті чи ті аспекти історії української культури XVI-XVII ст., написаних упродовж 1970-1980-х років. Як бачимо, «поворот обличчям до Заходу», прищеплений на стовбур офіційної радянської історіографії, породив доволі дивного мутанта — таку собі Європу поза часом і простором, «Європу-взагалі», звідки, либонь, за подувом вітру, мали надходити в Україну «передові віяння», не бруднячи своїх проґресивних крил об «реакційно-феодальну» Польщу. Залишається додати, що в шкільних, а то й вузівських підручниках цей мутант живе до сьогодні.
87 Наведені нижче фраґменти цитуватиму за 2-м виданням книжки (К., 1981), яке в обговорюваному тут сюжеті не зазнало змін.
* * *
Метанаукова функція концепту «західності» української культури ще яскравіше проявилася на зламі 1980-х — 1990-х рр., тобто напередодні проголошення і в перші роки незалежності. Набувши приголомшливої популярності, ця ідея віддзеркалювала щиру віру інтеліґенції в те, що «європейське культурне коріння» допоможе Україні легко «повернутися до Європи», від якої українців начебто відірвала «азійська» Росія88. Величезну роль у розповсюдженні прозахідної ідентичності відіграли також, з одного боку, масові перевидання раніше неприступних праць еміґраційної україністики 1930-1950-х рр., які сприймалися як «несфальшоване» прочитання минулого, а з іншого — такі суто побутові чинники, як вестернізація телебачення та схиляння перед європейськими стандартами побуту — «євромрією» мешканців постсоціалістичного простору89.
Переживши пік солідарного «євро-ентузіазму», нова пострадянська гуманістика сьогодні немовби розпалася на три потоки, які в найзагальніших рисах можна пов'язати з різницею поколінь. Опускаючи решту характеристик, відзначу лише ті, що пов'язані з уявленнями про власний життєвий і геокультурний простір. Старшому поколінню науковців, яке вбачає запоруку «відродження» української науки в її поверненні до цінностей «національної історії», простір нації видається певною цілісною, самодостатньою у своїй унікальності одиницею. Схоже, саме звідти походить поширений нині заклик шукати для України власний, «третій» шлях — не з Заходом і не зі Сходом, — заклик, який пов'язують (на мою думку, безпідставно) з євразійством90, надаючи перебільшеної ваги провінційним реплікам «євразійського націоналізму»91, котрі насправді відбивають кон'юнктурні маніпуляції тих чи тих політиків.
88 Див., наприклад, яскраво написаний ессй про російсько-українське сусідство з перспективи «азійськості» російської історії: Гуцало Є. Ментальність орди. — К., 1996.
89 Остання з відомих мені статей, де цей феномен обговорюється: Гриценко О. Доба євро-ремонту // Критика. — К., 2001, ч. 1-2 (39-40). — С. 15-17.
90 Пор.: Бердиховська Б. Три ілюстрації до українських шукань // Критика. — К., 1998, ч. 10 (12). — С. 24-27.
91 Пор.: Кремінь В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернатива поступу. Критика історичного досвіду. — К., 1996.
Щодо наукових позицій, то тут говорити можна радше про метафізичне бачення життєпростору «нації» як певної самодостатності, яке бере початок у романтичному націоналізмі, чиїми адептами, до речі, є, крім істориків старшого покоління, переважно літератори, тобто люди, «за родом занять» схильні конструювати романтизовані символи.
Середнє покоління науковців здебільшого орієнтується на міжвоєнну та повоєнну еміґрантську думку, — від зарубіжної україністики нової хвилі їх відрізало незнання іноземних мов. З ентузіазмом підхопивши, серед іншого, проголошену в 1920-ті роки формулу України як простору «між Сходом і Заходом», українські вчені акцентують у ній лише її «західний» складник. При цьому «європейськість» України формулюється в їхніх працях за вже усталеною впродовж 1970-1980-х схемою — як наслідок певної трансплантації «проґресивної» європейської культури без зазначення конкретного пункту рецепції — «з країн Західної Європи». Втім, найчастіше за цим стоїть фахова безпорадність, незнання деталей рецепційних «пересадок» і нерозуміння типологічне споріднених культурних феноменів, що, власне, й надолужується гучними заявами про Ренесанс чи Реформацію, а то й псевдопатріотичною мегаломанією (це особливо характерно для підручників і синтетичних нарисів з історії культури92).
92 Пор. для прикладу: Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI століття. — К., 1996. Критичний огляд підручникової літератури цього типу: Довга Л. Культура неосяжна — культура не осягнута // Український Гуманітарний Огляд. — К., 2000, вип. 3. — С. 131-161.
Нарешті, невелика поки що частина дослідників (переважно молодшого покоління) скептично сприймає й анахронізми адептів «національної історії», й безадресний ентузіазм прихильників «європейськості» України. Ці науковці беруть за еталон уже згадувані тут праці сучасних американських і канадських україністів. Величезну роль відіграє також спілкування з польськими колеґами, яке за останні роки набуло масового характеру — особисті контакти, дискусії, обмін літературою тощо. У цьому колі також визнають формулу України як простору «між Сходом і Заходом», проте «західні» елементи українського минулого ототожнюються насамперед із пересадкою «латинської» культурної традиції через Польщу, зокрема — завдяки феномену поліетнічної та поліконфесійної Речі Посполитої, органічною частиною якої була Україна93.
* * *
Легко помітити, що в жодному зі згаданих дискурсів не присутній Схід. Він і надалі залишається, кажучи словами Івана Лисяка-Рудницького, «не інтерналізований» в українське сприйняття власного життепростору. Навіть у такій талановитій, на сьогодні безумовно найсоліднішій історії української культури, як книжка Мирослава Поповича, «орієнтальний мотив» не виборов собі окремого місця: його вмонтовано до параграфу «Україна в протистоянні Заходу і Сходу», де після рубрик про Ренесанс, Реформацію та Контрреформацію йдуть дві вельми скромні за обсягом (усього 6 сторінок) рубрики «Імперія Османів» і «Татари»94. Обидва шкіци написані у взірцево спокійному тоні, без традиційних ламентацій про «хижість» Сходу, але вельми значущим здається той факт, що автор, проникливий аналітик і знавець реалій, «впритул не бачить» у політичному устрої козацького Гетьманату, який описує трохи далі95, спрощених реплік щойно описаної Османської імперії, як-от: зрощення військової та цивільно-адміністративної функцій у локальних владах; принцип забезпечення землею під обов'язком збройної служби всього вільного населення без огляду на знатність/незнатність; існування поземельного фонду для свого роду «державної» платні за виконання тих чи тих урядів («ранґові землі»); централізований контроль за земельним фондом при відсутності проміжної ієрархії чи васальних зобов'язань європейського типу тощо.
93 Виразним прикладом саме такого дискурсу може слугувати монографія: Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст..). — К., 1998.
94 Попович М. Нарис історії культури України- К., 1998. — С. 129-134.
95 Там само. — С. 228-233.
Загалом же можна сконстатувати, що простір «між Сходом і Заходом», на якому В'ячеслав Липинський іще 1923 р. закликав гармонізувати крайнощі «західного» і «східного» полюсів України, остаточно змістився у бік Заходу. Така просторова ідентичність, нав'язливо тиражована на популярному рівні96, сьогодні поширилася такою мірою, що поодинокі голоси представників нещодавно зреанімованої — тобто, ще не достатньо авторитетної — української орієнталістики залишаються воланнями самотнього в пустелі. Саме так, скажімо, «не помітили» провокативної гіпотези Ярослава Дашкевича про територію України як один із Великих Кордонів (the Great Frontier) між культурами Заходу і не-Заходу, реґіону, де тюркський фактор виступав органічною частиною життя слов'янського етносу97. Немає жодної реакції на опубліковану кілька років тому проникливу статтю Олександра Галенка про тюркські перегуки в лицарському етосі козаччини98. Залишилися «не прочитаними» статті з грубого (911 сторінок) ювілейного збірника на пошану Ярослава Дашкевича, хоча добра половина з них заторкує присутність — у тій чи тій формі — Орієнту на українській території99.
96 Див. пародійну реакцію на нав'язливо часте повторення формули «між Сходом і Заходом» у часописі «Критика» (К., 1998, ч. 11), де одну з «сердитих» статтей анонсовано на титульній сторінці під назвою «Україна між чимось і чимось», хоча сам автор, Олексій Толочко, назвав її «The Good, the Bad and the Ugly».
97 Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом // Записки НТШ. — Львів, 1991. — Т. 222. — С. 28-44.
98 Галенко О. Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва: парадокси козацької ідеології і проблема східного впливу // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — К., 1998. — Т. 5. — С. 93-110.
99 Марра Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з пагоди його 70-річчя. — Львів, 1996.
100 Пор. згадану вище роботу Ігоря Шевченка Україна між Сходом і Заходом..., зокрема — нариси 2-7, а також монографію о. Бориса Ґудзяка Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії (Львів, 2000), де, серед іншого, представлено величезну на сьогодні бібліографію проблеми.
На завершення залишається додати, що заперечувати в давній історії України фактор Сходу — не лише візантійського (дослідження якого вже мають солідне підґрунтя100) чи російського (тут почали нарешті з'являтися піонерські праці, вільні як від колишнього сервілізму, так і від «перебудовної» демонізації Російської імперії101), але також тюркського — абсурдно. Кожен зі «Сходів» залишив у ній яскраві сліди, які химерно перемішувалися як між собою, так і з репліками «Заходу». Ось яскравий приклад: у шкільній, інтелектуальній та політичній культурі української еліти XVI-XVII ст. справді домінувала «західна» модель цінностей, тим часом як сотеріологічний аспект мислення й далі чіпко тримався візантійської матриці, а лицарська субкультура тієї-таки еліти мала явні ознаки тюркської традиції (ще виразніше степовий Орієнт зафіксований у генотипі, пріоритетах життєвого укладу, типі господарювання, побутовому еталоні «красивого», одязі, топонімах та антропонімах etc., etc.). У цьому сенсі територія України, завдяки своєму географічному розташуванню на стику Євразійського Степу і двох масивів європейської («візантійської» та «латинської») культур, справді є «перехрестям» між Азією, православною Європою та «латинською» Європою. Проте потрібно буде чимало суто дослідницьких доказів, аби українці (й насамперед — науковці, які «розповідають історію») в своїх уявленнях про власний історичний життєпростір збалансували загублений у глибинах повсякденної культури тюркський Схід з опуклим, розміщеним буквально на поверхні шкільної, інтелектуальної та релігійної культури Заходом чи візантійським Сходом.
Це не є легке з фахового боку завдання. За слушним зауваженням Ігоря Шевченка, «культурні контакти України зі "справжнім" Сходом у наших літературних джерелах представлені надто скупо, а то й "просіяні". Це могло статися почасти тому, що самі ці контакти часом здійснювалися на субкультурному рівні, а почасти через конфесійну упередженість самих джерел»102 . Справді, специфіка джерел, які фіксують присутність тюркського Орієнту в українському культурному просторі, обіцяє дослідникові самі лише ребуси пошуку навпомацки так званої «прихованої реальності» — ані слова прямо, ані слова безпосередньо.
101 Тут, зокрема, варто згадати ретельні студії Валентини Шандри, присвячені персоналіям і апарату імперських управлінських структур в Україні: Шандра В. Київське генерал-губернаторство, 1832-1914. — К., 1999; її ж. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856. — К., 2001.
102 Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом... — С. 7.
Приміром, чи не найдокладніший в усій поетичній спадщині Речі Посполитої опис знаменитого «татарського танцю»* у виконанні «християнських лицарів» із Канева і Черкас подав автор поеми «Epicedion» (1584 p.)103, але її «поверхове читання» переконає нас хіба в тому, що хижі татари — це апокаліптичне лихо для України. Прикметна для сьогоднішнього мислення українських істориків деталь: у нещодавно виданій монографії Івана Стороженка про воєнне мистецтво козаків є навіть малюнок-реконструкція згаданого кінного шикування, але названий він «Козацька атака на ворога лавою», і звісно ж — без згадки про першовзірець цієї лави104.
У такий спосіб ми знову впритул підійшли до проблеми втраченого за часів «совєтизації» професіоналізму, без якого неможливо спрямувати не надто вправних у секретах ремесла науковців у бік компаративних досліджень та антропологічної історії. Парадокс, але тільки заново набувши втрачені фахові навички, українська гуманістика зможе нарешті розпочати дискусію довкола проблеми, що її півтора століття тому афористично сформулював одинокий на ті часи опонент романтично-народницької історіографії Пантелеймон Куліш: «Українці лежать головою до Європи, а ногами до Азії».
* Шикування кінноти півмісяцем, із висунутими наперед крилами і наступним швидким перегрупуванням у бою, коли окремі групи кіннотників, розсипаючись і знову з'єднуючись, знешкоджують фланґи бойового ряду противника.
103 Ширше про цю поему див.: «Шляхтич "латинський" чи "латинізований"» у цій книжці.
104 Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 29.
