Незаперечним є той факт, що стереотипні уявлення про свій народ, його героїв/зрадників і його добрих/злих сусідів здебільшого формуються у підлітковому віці: почасти — через історичну белетристику, а головно — через шкільний курс історії. Коли поглянути на «шкільну історію» під таким кутом зору, то вона набуває ширшого значення, ніж ординарна пізнавальна дисципліна, бо, по суті, є чинником потужного впливу на колективну свідомість нації у найзагальнішому сенсі. Наскільки небезпечним може стати цей «мирний атом», показує сумний досвід першої половини XX ст., коли накидання шкільній історії екзальтованого патріотичного запалу призвело до «отруєння історією» (Уеллс) — на жаль, уже в кривавих, а не в словесних битвах за минуле.
Дискусії над концепцією викладання «шкільної історії» у повоєнній Європі точаться давно. До певної міри їх підсумувало ухвалення Радою Європи у середині 1990-х серії проектів під гаслом «Історія без кордонів». Коли не заглиблюватися в деталі, то запропонована тут концепція «відкритої історії» має на меті пропаґувати толерантність, наголошуючи те, що несхожі (зокрема — сусідні, «історично ворожі») культури постійно перебували в стані діалогу та взаємопроникнення.
* В основу тексту лягла доповідь на конференції «Україна і Польща у Східно-Центральній Європі: спадок і майбуття. Конференція під патронатом Прем'єр-Міністрів України і Польщі. Київ, 25-27 червня 1999 р.». Доповідь опублікована в однойменному збірнику матеріалів конференції (К., 1999, С. 138-146).
А у викладанні національних історій, можливо, найсуттєвішою є пропозиція про перехід до так званої «інтеґрованої» національної історії — з підкресленням того, що кожна новітня нація є витвором численних іноетнічних та інокультурних допливів, а не тільки свого замкнутого розвитку. Очікується, що це допомагатиме учням усвідомити розмаїття коренів власного етносу, зрозуміти всю повноту спадщини, створеної попередніми поколіннями, врешті — виховуватиме повагу до етнічних, релігійних та культурних меншин держави, у якій вони живуть. Морально-етичної гуманізації історичної освіти передбачається досягти, змінивши акценти у змістовій частині викладу: вводити учня в атмосферу співпереживання і співчуття, зосередивши увагу не на історії воєн та соціальних катаклізмів і конфліктів (на чому досі будувалася вся європейська історія), а на «культурі миру» — на повсякденному житті людини. Значні новації пропонуються і з суто аналітичного боку: запровадження нових, зокрема ігрових, методик має навчити учня розрізняти факт і погляд на факт, розуміти суб'єктивний характер будь-якої інтерпретації історичного феномена, події чи особи, формулювати незалежні судження тощо.
Буде перебільшенням сказати, що комплекс згаданих ідей залишився в Україні непоміченим. У той чи інший спосіб вони обговорюються (особливо в контексті дебатів про необхідність трансформації гуманітарної освіти), і навіть почасти закладені в проекти Державних стандартів освіти. Не вдаючися до критики вразливих місць цих проектів, зазначу, що шкільні підручники з історії України (рекомендовані тим-таки Міністерством освіти, яке нібито хоче зреформувати зміст освіти) поки що, на жаль, мають надто мало спільного з «відкритою історією». Серед іншого, це стосується й інтерпретації більшості сюжетів, пов'язаних з образом Польщі як історичного сусіда України. Втім, варто підкреслити, що не тільки поляк на сторінках шкільних підручників «несимпатичний»: чи не гірші за нього історичний татарин і німець; перепадає в останні роки й росіянам1.
1 Пор. огляд підручників під таким кутом зору: Гончаренко Н., Кушнарьова М. Школа іншування // Критика. — 2001, ч. 4 (42). — С. 20-23.
Що ж до іноетнічних груп, які століттями жили на українській території поруч з українцями, то їхня присутність здебільшого просто не фіксується, навіть за гостро конфліктних обставин. Показовий приклад: у більшості шкільних підручників гайдамаки під час Уманської різанини 1768 р. винищують не євреїв, а «орендарів і корчмарів». Цей елеґантий евфемізм, за моїми спостереженнями, вперше оприлюднено в «Нарисах з історії України» 1937-1941 рр. — першій «колективній праці» академічного Інстутуту історії України, що його створено 1936 р. на уламках наукових інституцій, ліквідованих під час репресій; показово, що остання перед розгромом синтеза української історії («Історія України в стислому нарисі»), яку написав марксист Матвій Яворський (3 вид. з 1929 р.), ще має численні прикмети «відкритої історії», в тому числі й у сюжеті, згаданому вище2. Перегук між опусами кінця 1930-х і сьогоднішніми підручниками — річ промовиста й вимагає пояснення. Саме його я й спробую — бодай схематично — подати. Але передовсім з'ясуємо, чим є і яку мету переслідує нинішній шкільний підручник з історії України.
Як і переважна більшість теперішньої навчальної продукції шкільного рівня в Україні, підручник з історії має статус абсолютного, «єдино правильного» знання. Відтак, його автори volens-nolens змушені обмежуватися селекціонованою й препарованою добіркою історичних «фактів» (подій, явищ, персонажів тощо), викладеною на кшталт неминуче спрощених постулатів-аксіом. Зрозуміло, що ракурс селекції та виховні акценти, закладені в текст уже самою процедурою добирання матеріалу, обумовлюються не стільки особистими інтенціями автора конкретного підручника, скільки панівними на даний момент поглядами чи настроями, доволі далекими від історії як такої. Сьогодні дороговказом до згаданого добору найчастіше служить звичне бачення себе, науковця чи освітянина, «бійцем ідеологічного фронту». Зміна об'єкта, на який спрямовано цю «бійцівську» саморефлексію, — фактор другорядний.
2 Детальніше про заміну «відкритої» парадигми на «закриту» в українській радянській історіографії див. «Україна між Сходом і Заходом...» у цій книжці.
Ось один із найвиразніших прикладів: перенесення центру ваги з класової боротьби на «боротьбу за національне визволення» аж ніяк не порушило стилістики пропаґандистсько-наступальних Інтерпретацій, на які спиралася радянська наука, реалізуючи виховну функцію історії. В унісон цьому автори сьогоднішніх підручників і далі асоціюють сукупний образ минулого а) з безкомпромісним конфліктом як рушієм історичних перемін, б) з над особовими соціологічними загальниками, котрі нібито наділені здатністю колективно й свідомо прямувати до раз і назавжди визначеної високої мети (тут, щоправда, колишній «клас» замінено на «націю», а «соціальне визволення» на «державотворчі змагання»), в) з образом підступного зовнішнього ворога, котрий перешкоджає рухові до згаданої мети.
Варто зупинитися трохи детальніше на тому, як усталювалася демонізація цього ворога. Парадигма кожної «національної історії» спирається на романтичну ідею унікальності й культурної самодостатності конкретної нації. Цієї закономірності не оминула й українська «національна історія», найповніше представлена в схемі Михайла Грушевського. За Грушевським, як відомо, життєвий простір українського етносу становить певну позачасову цілість, де «зустрічаються дві великі творчі сили в житті кожного народу — етнос і територія»3. Відтак, усе не-україиське, що опинилося на просторі «нації», асоціювалося з аґресором, котрий бажає заволодіти «нашою» землею, підкорити собі «нашу» віру, «наш» народ тощо. Жорстка дихотомія «нашого/чужого» на короткий час захиталася у 1920-х, з одного боку, завдяки тому, що сформулювався погляд па Україну як цивілізаційне перехрестя «між Сходом і Заходом», а з другого — через бурхливий розвиток у підрадянській Україні сходознавчих дисциплін, зокрема — тюркології та гебраїстики, які логічно вводили в поле «нашого» степових сусідів України та численну єврейську меншину. Проте вже впродовж першої половини 30-х, одночасно з фізичним винищенням науковців, ці дослідницькі галузі були дощенту викорчувані як «буржуазні»; тоді ж по суті припинилися візантологічні й західноєвропейські студії. Проскрипція саме тих дисциплін, що виводили гуманітарну науку за рамки україністики як такої, звісно ж, не була явищем випадковим.
3 Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1. — С. 8.
Ідеологічний зсув у Москві, котрий поставив на перший план русоцентризм як основу монолітної тоталітарної держави, залишав за гуманістикою республік тільки чітко обмежоване поле досліджень — місцеву історію та культуру, причому з обов'язковим акцентом на їхньому зв'язку з історією та культурою Росії. Не можна оминути увагою і того факту, що в українській науці, котра після арештів маститих учених та їхніх учнів різко втратила на професіоналізмі, далися взнаки такі психологічні симптоми радянізації, як ізоляціонізм і ксенофобія. Внаслідок цього партійна цензура, сказати б, «зросталася» з внутрішньою несвободою, а коридор наукового пошуку вужчав не тільки з наказу, але й через переконаність в «істинності» ізоляціоністської парадигми. Це напозір ніби повертало українську гуманістику до схеми «національної історії» з її чітким розмежуванням на «чуже/наше», проте схожість ця доволі поверхова. По-перше, у зв'язку з несамостійним, запрограмованим характером мислення зник концептуалізм дихотомії «наше/чуже»; по-друге, сфера «нашого» втратила принципово важливу для «національних історій» жорсткість, розмиваючись у ритуальних славослів'ях на честь «братерської дружби з російським народом»; врешті, по-третє, сфера «чужого» перетворилася з певної метафізичної категорії — неодмінної умови «буття нації» — на злободенну даність, яка дзеркально відбивала коливання зовнішньої політики СРСР4. Відтак, територія України стала тлумачитися як масив споконвічного та суцільного розселення (з найдавніших часів!) етнічно однорідного східнослов'янського етносу5.
4 Пор. у цьому контексті розвиток історіографічної формули про нібито одвічне тяжіння історичних реґіонів України до «возз'єднання»: Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії // Дух і Літера. — К., 1998. — № 3-4. — С. 113-124.
5 Пор. в останній перед розвалом СРСР багатотомній синтезі: История Украинской ССР. — К., 1982-Т. 2. — С.325.
Що ж до взаємин із зовнішнім світом, то тут запанували формули «зазіхання» та «загроза існуванню» (саме в цьому руслі традиційно описувалися — й досі описуються! — династичні чвари давньоруських князів із залученням своїх братів та свояків із західних династій; показово, що втручання «північних» Рюриковичів у справи Рюриковичів «південних» ще й досі не отримало статусу «загарбання» — очевидний недогляд патріотів!). Відповідно, перехід тих чи тих територій під берло котрогось із західних родичів руського династа діставав стандартний ярлик «іноземного загарбання», а всім землям України, що не належали російському цареві (а такі, як відомо, становили більшість), було присвоєно статус «гноблених» і, сказати б, «тимчасово окупованих» — у почекальні перед «возз'єднанням». Нині профетична візія щасливого майбутнього шляхом «возз'єднання» у складі Російської держави втратила актуальність, але зловісний образ «загрози», «зазіхання» та «загарбання» вистояв: саме з «загарбниками» й «зазіхачами» героїчно бореться на сторінках шкільних (і не тільки шкільних!) підручників страдницька українська нація впродовж багатьох століть — від Калки до Крутів. У цьому, зрештою, за великим рахунком немає неправди — оборонні війни обминули хіба ті народи, на чиїй землі більше нікому, крім них самих, жити й не хотілося. Неправда в іншому — в ототожненні, метафорично висловлюючись, битви на Калці з битвою під Крутами, тобто в перенесенні модерних понять народу і його визвольних ідеологій на ті часи, коли ще ні самого новітнього «народу», ні, тим більше, його сукупної ідеології не існувало.
Біди поняттєвого забезпечення сьогоднішньої української історіографії, котра й досі, з одного боку, не розпрощалася з рецидивами «єдино вірної методології»6, а з другого — сприймає дискурс романтично-позитивістської історіографії XIX ст. за «несфальшоване» прочитання історії, призводять до фатальної плутанини в базових соціологічних категоріях, передовсім таких, як «держава» і «народ/нація». Відтак, середньовічні та ранньомодерні державні організми разом із характерними для них сітками влади/підпорядкування та уявленнями про політичну відособленість території та обсяг її суверенності автоматично ототожнюються з державами новітньої доби, що породжує «загарбників» там, де людям минулого й на думку не спало б їх шукати.
6 Детальніше — у моїй рецензії на монографію В.А. Смолія і В.С. Степанкова Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.): Яковенко Н. У кольорах пролетарської революції // Український гуманітарний огляд. Вип. 3. — К., 2000. — С. 58-78.
Мало того, до операцій «загарбання» та «опору» залучаються — достоту як у тотальних війнах XX століття — цілі «народи/нації» у повному складі мешканців певної країни, хоча таке широке тлумачення «народу» народилося, як відомо, лише в добу Французької революції для окреслення політичної спільноти всіх «громадян» держави з власною, окремою від династичного простору влади суверенністю, і тільки після цього зусиллями романтиків було перетворене на самостійний суб'єкт історії, що мав самоствердитися на «історичних доказах» свого славного минулого, одне слово — перетворився на новочасну «уявлену спільноту» (Бенедикт Андерсон). Ба більше — ворожим «державам» та їх «націям» домодерної доби приписується методича планомірність дій, спрямованих на «денаціоналізацію» українців, вочевидь навіяна паралеллю з ідеологічними маніпуляціями лідерів тоталітарних режимів того-таки XX століття.
У цій потрійній причині — а) через демонізоване сприйняття кожного сусіда як ворога, породжене «закритістю» (а точніше — герметичною закупоркою) радянської історіографії, б) через панування анахронізмів «національної історіографії, в) через поняттєву плутанину, зумовлену браком фахових знань сучасного рівня, — ховаються властиві сьогоднішнім підручникам з української історії аґресивні фобії.
Тепер повернімося до стереотипу Польщі та поляка, що репродукується у рамках цих фобій. Зазначу, що зосереджуся лише на найновіших підручниках і посібниках, написаних упродовж 1997-1998 років. Загалом їх вдалося переглянути 14, і то відбираючи лише апробовані або Міністерством освіти, або науково-методичними радами різних освітніх структур. За винятком двох наскрізних, усі вони присвячені періодові, що мене тут цікавить — давній історії України (до кінця XVIII ст.). Один із-поміж них переміг у конкурсі Міністерства освіти й Ліґи українських меценатів, а ще один відзначений серед кращих у конкурсі Міжнародного фонду «Відродження» у рамках програми «Трансформація гуманітарної освіти». Нагороджені книжки концептуально майже не відрізняються від решти, а кращі хіба тим, що містять менше фактографічних помилок і не демонструють такої прикрої й нудної мовної безпомічності. Авторами згаданих 14 підручників — часто в парі з учителями-методистами — є науковці з Інституту історії України Національної Академії наук, викладачі Київського державного університету та Київського педуніверситету, викладачі вузів з обласних міст; двох прізвищ мені зідентифікувати не вдалося. Цитуючи підручники, я умисне не називатиму авторів — із тієї простої причини, що всі проаналізовані книжки, на жаль, однаково погані. Тож нехай хоч формула nomina sunt odiosa прикриє цей невеличкий скандал усередині нашого цеху.
Наявні в підручниках стереотипні кліше (в тому числі лексичні) такою мірою повторювані, що надаються до об'єднання як за рівнем аґресивності, так і за змістовим наповненням.
Отже, перший стереотип, найнепримиренніший за своїм словесним оформленням: поляки — це окупанти, які провадять планомірну політику підкорення й денаціоналізації України (делікатна синоніміка, за допомогою якої збірний образ «поляків» підміняється то «польським урядом», то «польською шляхтою», не повинна вводити в оману: адже Хмельницький — до чого провадить уся оповідь! — повстав таки «проти поляків»). Той факт, що в описувані часи «поляк» — це не етнонім, а політонім, причому дотичний тільки до шляхти, й то будь-якого етнічного походження, тоді як люди нижчих станів дізналися, що й вони теж «поляки», либонь на пару століть пізніше, наших авторів не турбує. Відтак, у шкільних підручниках у найспримітивізованішому вигляді виявляється згадувана вище поняттєва біда сьогоднішньої української історіографії: анахронічне ототожнення середньовічних і ранньомодерних соціологічних категорій з їхніми новочасними аналогами. Це пересмикування — на перший погляд невинне, бо нібито суто фахове — розв'язує руки авторам підручників, уможливлюючи прозорі паралелі з добре знайомими їм часами комуністичного режиму: наприклад, школяр дізнається, що «політика уряду Речі Посполитої відносно України... була настільки послідовною й цілеспрямованою, що на середину XVII ст. виникла загроза етноциду»7.
7 Тут і далі цитовано різні підручники, загалом у цій статті наведено цитати з усіх 14 проаналізованих праць. Курсиви скрізь мої. — Н.Я.
Заходи «уряду Речі Посполитої» на впровадження цих людожерних намірів виявляються напрочуд схожими з політикою перемішання народів Суслова: «Польський уряд заохочував переселення в українські землі польських ремісників і купців та німецьких колоністів, щоб за їх допомогою закріпити своє панування». (Автори цього пасажу «чули грім, та не знають, де він»: насправді йдеться про поступ урбанізації, що на початкових етапах реалізувалася через надання ексклюзивного «німецького права» групам колоністів-переселенців із німецьких земель; згодом — у вигляді маґдебурзького права — це поширювалося на мешканців українських міст «різних націй», що, звичайно, не виключало міжетнічних і міжконфесійних конфліктів всередині міської громади.)
Подібно до радянських «денаціоналізаторів», «католицька церква і Польська держава насаджували латинську та польську мови, позбавляючи народ його рідної», а тим часом «польська шляхта планомірно і цілеспрямовано насаджувала українському населенню католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та учбових закладах» (щодо «заборони на мову» — то тут можна тільки руками розвести, бо джерело цього «відкриття» — цілком у фантазії авторів; щодо «католицизму» — то, як можна здогадуватися, вони розуміють під ним унійне православ'я, котре, по-перше, «католицизмом» не є, а по-друге — таки встигло себе «історіографічно реабілітувати», чого автори якось не догледіли).
Такий «нестерпний колоніальний гніт» (реґулярно повторюване кліше) закономірно призводив «до загострення національно-визвольної боротьби» (таке саме кліше). Далі, цілком у дусі комедійно відомих закономірностей «назрівання» революційної ситуації серед широких мас»8, формулюються «характер, завдання і рушійні сили Визвольної війни»:
«Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII ст. підготував сили для рішучої боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування. [...]
8 Пор. у згаданій вище рецензії: Яковенко Н. У кольорах пролетарської революції. — С. 61-67.
Основною рушійною силою в боротьбі було українське селянство — найбільш безправна маса населення, що й виявила найбільшу активність у боротьбі за своє соціальне та національне визволення. Поряд із селянством стояли козацькі низи, міська біднота й частина нижчого духовенства». (Тут іще один кумедний анахронізм, спричинений уже «зміною віх» у сьогоднішній офіційній історіографії, де «основною рушійною силою» проголошене козацтво9).
«За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами Визвольної війни були ... [далі див., як вище. — Н.Я.]. Головною метою, що всіх об'єднувала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні».
Не випали з арсеналу наших авторів і такі шановані в радянській історіографії категорії, як «зміст» та чітко окреслені «завдання» боротьби, щоправда — дещо змодифіковані на користь нових пріоритетів:
«Зміст національно-визвольної війни полягав у розв'язанні завдань: знищенні польського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоянні національної незалежності, ліквідації середньої і великої власності на землю, скасуванні кріпацтва й утвердженні козацького типу господарювання». Сформульовано, як бачимо, з незабутньою чіткістю, властивою програмним документам КПРС.
Зі стереотипу поляка-окупанта, який, немов магніт, скупчує довкола себе народний гнів, випливає наступний, другий за частотністю повторень стереотип: Польща та Україна — засадничо окремі, нічим, окрім ворожості, не пов'язані політичні, соціальні та культурні організми.
На словесному рівні це реалізується у той спосіб, що, наприклад, усі конфлікти козаків із коронними загонами тлумачаться як війни проти «польського війська», очолюваного «польським гетьманом». Згадане військо постає з контексту оповідей не інакше, як щось принципово відособлене й вороже Україні, ба навіть як окрема від українців сила у спільній боротьбі з татарсько-турецькими нападами: поразки під Цецорою зазнає «польське військо», зате перемога під Хотином стала можливою завдяки тому, що «польському війську» допомогли козаки Сагайдачного.
9 Там само. — С. 64-66.
Коментуючи цей справді геройський в Історії козацтва епізод, мушу все-таки нагадати, що козаки не «допомагали», а билися в складі армії Речі Посполитої, половину якої становило «польське» (себто коронне) військо — до нього входило щонайменше з десяток українських етнічних формувань, а половину — «литовське» (з теренів Литви та Білорусі) та наймане німецьке10. Не стомлюватиму читача оповіддю про засади комплектування коронного війська і про відсоток у ньому етнічних українців — особливо в прикордонних (так званих кварцяних) загонах, із якими, до речі, й стикалися переважно козаки під час збройних виступів. Нагадаю лише, що своєю «милою отчизною» козаки вважали таки Річ Посполиту, а не Україну, про що автори могли б дізнатися, якби не полінувалися заглянути бодай у хрестоматійні вірші «на зацний погреб» Петра Сагайдачного. Втім, польське/наше категорично протиставляється не лише в козацькій сфері життя. Наприклад, навіть серед уповні лояльних — на відміну від козаків — міських братчиків точилася, як не без подиву можна прочитати в одному з підручників, боротьба «двох ідейних течій щодо відносин з Польщею» — компромісної і збройної. Синдром Польщі як «ворожої країни» породжує такі, можливо неусвідомлювані, лексично-смислові штампи, як ось цей заголовок до підручникового розділу: «Українські землі у складі Литви та під владою Польщі». Ще один приклад: про Польщу говориться як про зарубіжжя, іншу державу: «Багато відомих церковних і культурних діячів України закінчили зарубіжні вищі навчальні заклади. Так, у польській Замойській академії навчалися Касіян Сакович і Сильвестр Косів». Залишається хіба додати, що через «зарубіжну» Замойську академію за весь час її існування (1595-1784) пройшли сотні українців, і то якраз тому, що вона була «своя» — близька територіальне, дешева, індиферентна в конфесійному плані й демократична за складом11.
10 Див. компут війська під Хотином: Podhorodecki L., Raszba N. Wojna okocimska, 1621. — Kraków, 1979. — Aneks, s. 333-339.
11 Пор. списки студентів: Album studentów Akademii Zamojskiej. 1595-1781 / Opracował H. Gmitcrck. — Warszawa, 1994. Див. також сумарну вибірку числа студентів з Київщини (зауважу — представленої в Академії набагато скромніше, ніж територіальне близькі до Замостя Волинь і Галичина): Gmiterek H. Młodzież Kijowszczyzny w Akademii Zamojskiej (1595-1784) // УАЩ. — K., 1999. — Вип. 3/4. — C. 230-241.
Трапляються і крутіші засоби навіювання згаданого синдрому «ворожої країни». Приміром, в одному з підручників у рубриці «Документи», яка завершує оповідні розділи, наведено «Історичну пісню про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина», нібито записану 1928 р. Прикмети радянських часів у цій «народній пісні» видно неозброєним оком, проте вона такою мірою суголосна інтенціям автора (додам: за дослідницьким фахом — джерелознавця!), що він не вагається назвати цей текст піснею, «в основі якої лежать реальні події», і навіть уміщує його серед автентичних документальних джерел. Ось характерні пасажі з цієї «історичної пісні», які, гадаю, не потребують коментаря, особливо в частині вибору «геополітичних орієнтирів»:
Знайшов Павлюк побратима
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів
Шляхетську кровицю [...]
Та й повів свій кіш
Отаман Остряниця
У московські землі,
Щоб там поселиться.
Уклонився Остряниця
Воєводі Білогородському,
Та все ж таки не смердючому
Ляхові Потоцькому.
А ось як закликає школярів до подорожі в минуле підручник, що виграв конкурс у програмі «Трансформація гуманітарної освіти» Міжнародного фонду «Відродження»:
«Давайте й ми сьогодні помандруємо до уявного дерева нашого народу, дерева пам'яті. Уявімо себе очевидцями подій, що відбувалися тоді, коли, як пише автор Літопису Самовидця, «все живе піднялося в козацтво». Самовидець тільки констатує причини козацького повстання, а інший літописець — Григорій Граб'янка — пише про них образно. Послухайте його розповідь про те, чому Хмельницький повстав проти поляків. [Далі опускаю Граб'янчині пасажі про утиски козаків маґнатами, наводжу лише знаменитий завершальний акорд цього образного фраґмента, прокоментувати який автор підручника не вважав за потрібне, отже — сприймав за «підтверджену джерелом» правду?!] «...Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили».
Як бачимо, залишається хіба що привітати читача з поверненням нашої історичної свідомості до щабля «Історії Русів»: її автор 200 років тому теж апелював до створених похмурою фантазією Граб'янки бідолашних діток, що їх «безбожні поляки» варили в казанах.
Окреслені вище два стереотипи, немов рама, тримають на собі всю канву шкільної української історії XIV-XVII ст., а стосовно Правобережної України — ще й XVIII ст. (щоправда, оповідь про Правобережжя традиційно обмежується цинічно інтерпретованими гайдамаччиною і опришківством, але це вже тема іншої розмови). В такій історії — войовничо антипольській (адже на цьому будується її виховна героїка) — звичайно ж, самою логікою оповіді не передбачено бодай найменшого натяку на те, що сусідні етноси зі схожою мовою та звичаями, силою випадку поселені під одним державним дахом, таки мусило щось єднати, як-от: оборона степового прикордоння, рицарський етос, форми міського життя, канони політичної культури еліт, звичаї щоденного побуту, приватні родинні зв'язки, спільний тип освіти й багато іншого.
На цьому тлі ледь не революційним проривом виглядають, кілька щойно зароджених (в останні роки) новацій, і їх поява дозволяє дивитися у майбутнє з деяким оптимізмом. Маю на увазі:
• примирливе ставлення до церковної унії як спроби діалогу православних і католиків (вочевидь прищеплене зарубіжною історіографією);
• спокійну (а не істеричну, як досі) оцінку Люблінської унії12;
• визнання за Польщею ролі моста між Україною і «справжнім Заходом» — терену, через який в Україну проникали «ідеї гуманізму та реформації» (втім, цей сюжет поки що належить до рідкісних і покликаний радше доводити «західність» української культури);
• визнання права на існування в давньому українському письменстві латино- і польськомовної спадщини, створеної авторами різної конфесійної належності (тут врешті отримала перемогу акція істориків літератури, започаткована в 60-70-х, коли була бурхливо «натуралізована» література польсько-українського пограниччя; щоправда, часами не обходиться без наївної «приватизації» чужого, але все-таки йдеться не про те, що розділяє, а про те, що спільне).
12 Принагідно не можу втриматися від зауваження, що з приємністю натрапляла у багатьох підручниках на цитати — щоправда, без лапок — із моєї популярної статті у «Київській Старовині» під назвою «Здобутки і втрати Люблінської унії», і це остаточно переконало мене в корисності науково-популярного жанру.
Підсумовуючи, можна сказати: становище загалом хоч і не дуже втішне, але й не безнадійне. Обидва аґресивні стереотипи в сприйнятті Польщі й поляків мають прозору підкладку, обумовлюючись тягарем застарілих історіографічних і світоглядних штампів; тим часом в очах молодшої — більш незалежної, та й освіченішої — ґенерації дні цих штампів таки злічені. З іншого боку, тяжіння до «героїчної історії» — це неминуча данина часові від суспільства, яке ще не встигло поховати привиди минулого. Зміна поколінь, слід думати, і тут поставить інакші пріоритети перед істориками, і це рано чи пізно переплине на сторінки шкільних підручників. Принаймні, поява кількох цілком нових, поміркованих нюансів у ставленні до сусіда-поляка показує, що «процес пішов».
