ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

В останньому акті трагедії Української Державности, зявляється на нашому історичному овиді помітна особистість литовського князя Любарта Гедиміновича, зятя і правного наслідника останнього українського володаря — Болеслава-Юрія II. Разом з ним виступає Литва, як чинник нової, східньо-европейської політики.

Про Литву згадувалося вже нераз протягом нашого оповідання. Ще Володимир Великий ходив походом на ятвягів (983); «орав Литвою» Роман Мстиславич, приборкував ятвягів Данило, Лев, Володимир Василькович, мирилися, дружилися й знову билися з литовськими племенами ледви не всі українські князі й нарешті останній опер майбутнє своєї держави на литовській династії.
 

Литовці й Литва

В арійській сімї народів створили литовські племена самостійну групу. Забившись в північно-східній кут Европи, над балтійським, побережжам та в басейнах Німану й зах. Двини, дуже довго зберігали литовські племена свою культурно-духову окремішність, а їхня мова ще й сьогодня задержала багато елєментів індо-европейської мови т. зв. санскриту. Коли в перве наштовхнулися на них німці, й зацікавилися ними німецькі хроністи та історики, (XI—XII ст.) розпадалися литовці на кілька племен: над Вислою й Німаном жили пруси; на правобережжі долішнього Німану жмудини; в басейні Вілії жили властиві литовці, на лівому березі Двини мешкало племя «жемгола», на півострові поміж балтійським морем і рижським заливом поселилися курони; племя «летгола» (лотиші) жило на північному побережжі Двини й нарешті найблизші до нас ятвяги жили понад західнім Бугом і горішнім Німаном.

До XIII ст. живуть литовські племена нарізно, а їхні села, роди й княжі династії не творять ніякого політичного звязку й сили. Напади литовських племен на українське пограниччя (X—XII ст.) не мали політично-територіяльного, а тільки грабіжницький характер. Такими були напади ятвягів, що їх українські князі остаточно приборкали і винищили до тла.

Мешкаючи в непрохідних лісах, над ріками й озерами, жили давні литовці з ловецтва й риболовлі. Хліборобству не давала розвинутися неврожайна земля й велика цивілізаційна відсталість. Поганська релігія литовців, була близька до словянської. Найстаршим богом був у литовців Перкунас, їхні жерці звалися «криве» й слухали найстаршого «криве-кривейто». Щойно натиск зовнішніх ворогів примусив литовські племена і роди обєднатися в сильний, зачіпно-відпорний, державний організм. Найраньше, під натиском українських князів, зорганізувалися, політичне, ятвяги. Але їхні князі не вспіли створити міцного союзу й тому мусіли скоритися й зникнути. Справжня державна організація датується щойно початком XIII ст.

Німецькі лицарі заснували в 1202 р. орден ливонських меченосців, що рішили навернути на христіянство предків сучасних лотишів — племя «летгола». Статут ордену приняв і затвердив папа Інокентій III. Трицять літ згодом усадовився над долішньою Вислою тевтонський орден, що з благословенства папи Григорія IX (1237 р.) почав навертати на христіянство литовське племя прусів. По правді, то місійна ревність була тільки покришкою їхнього змагання до політично-територіяльних підбоїв. Дуже скоро «летгола» й пруси втратили, разом з поганством, свою мову та предківські звичаї й обичаї. Те саме загрожувало решті литовських племен. В огні небезпеки виступає на історичному овиді литовський князь Мендовг, що починає свою організаційно-політичну діяльність від підбоїв на території т. зв. Чорної Руси, над Німаном. «Княжучи в литовській землі — нотує наш літописець — почав Мендовг побивати свою братію й своїх братаничів, а інших вигнав з землі та почав княжити над цілою литовською землею, а загордівши дуже, нікого не вважав собі рівнею».

В 1250-их роках володіє вже Мендовг Городном, Вслонимом, Волковийськом, Новгородком, Здітовом і Свислочом, усіма городами т. зв. Чорної, або німанської Руси.

Використовуючи боротьбу Мендовга з його «братією й братаничами», вступає король Данило у війну з ним за чорноруські землі. Мендовг забезпечує себе союзом з хрестоносцями, приймає христіянство, а Романові Даниловичеві надає «по доброму» Новгородок. Рівночасно син його Войшелк передає Романові Вслоним і Волковийськ. В боротьбі Данила з ятвягами, заховує Мендовг невтральність. Але все те робить до часу. Вже в 1258 р. зриває з Данилом, відбирає чорноруські волости від Романа й закріплює свою зверхність над білоруськими землями. Перед самою смертю (1263 р.) організує похід на Чернигівщину.

Смерть Мендовга з руки заговірників, припинила розбудову литовської держави та її натиск на білоруські й українські землі. Мендовгів син Войшелк, як ми вже знаємо, помстивши смерть батька, передав литовське князівство Шварнові Даниловичеві; династії Романовичів усміхалося зєдинення в своїх руках велетенської українсько-білорусько-литовської території, але трагічна смерть Войшелка з руки Льва Даниловича й нездарність Шварна, перечеркнули ці світлі гороскопи. Литовське князівство опинюється в руках литовського князя Тройдена (1270—1280 р.) Натиск Литви на білоруські й українські землі слабне за його влади, але не припинюється.

В 90-их рр. XIII ст. укріплюється на Литві династія незнаного нам близше «короля Тутувера», що в його синах Витині, а головно Гедиміні находить продовжувачів політики Мендовга.

За них зрослася з Литвою т. зв. Чорна Русь в нероздільну цілість, а білоруські землі входять в тісний круг литовської зверхности. Син Гедиміна Наримунт дістав у спадщині по батькові Пинщину, в Полоцьку княжив Витень, Витебськ опинився в роді князя Ольгерда Гедиміновича, Псков остає довго під владою Гедиміна. З черги простягає Литва руку по українські землі.

Ще за князювання Андрія й Льва Юрієвичів, або безпосереднє по їх смерти, відриває Литва від Галицько-Володимирської Держави Берестейсько-дорогичинську землю. Рівночасно прилучує до себе частину «деревської землі», а за часів Гедиміна входять у сферу політичних інтересів Литви землі північної Київщини, покищо без самого Києва. В 1331 р. княжив ще у Києві якийсь Федір, впоряд з татарським баскаком...

Останній український володар Болеслав-Юрій II одружений з дочкою Гедиміна, видав свою дочку за Любарта Гедиміновича. Помимо тих тісних, родинних звязків з литовською династією, оставав Болеслав-Юрій в союзі з відвічними ворогами Литви — хрестоносцями. В боротьбі боярства з Болеславом-Юрієм, могли, крім впливів польського короля Казимира ділати й впливи Любарта Гедиміновича. Отвертої ворожнечі в нього з Юрієм не було, але не було й щирих, дружніх звязків. Колиж Болеслав-Юрій погиб, Любарт вступив у права його наслідника і як його подвійний кревняк і як кандидат боярства. Фактична влада в краю залишилася в руках бояр, що їх експонентом на Галичину стався «майордом» Болеслава-Юрія, боярин Дмитро Детько. В грамотах виступає він як «управитель, або воєвода Землі Руської», але влада його була куди ширша, як його титул. Рівночасно на Волині правлять теж бояри, але власть Любарта над ними куди помітніша, бо більше безпосередна. Нарівні з боярством, визнали Любарта Гедиміновича правним спадкоємцем галицько-володимирського наслідства й татари. Вони підтримують Любарта в боротьбі з іншими претендентами до Галичини й Волині.
 

Боротьба за Галичину

Польсько-мадярський договір у Вишеграді вирішував питання майбутнього наслідства по Болеславі-Юрію. Польському королеві Казимирові залишено не тільки вільну руку, але запевнено допомогу в боротьбі за Галичину й Волинь.

І справді, як тільки розійшлися чутки про смерть Болеслава-Юрія, Казимир іде походом на Галичину, а йому в допомогу йдуть мадярські війська. Болеслав-Юрій згинув 7 квітня, а вже з кінцем того місяця мадярський воєвода Вілєрм стає з військом на галицькій території. Рівночасно зявляється тут Казимир. Оба війська станули в Галичині, зваблені сюди давно умовленим гаслом, що ним була смерть Болеслава-Юрія. Про похід мадярських військ не знаємо нічого більше поза тим, що він відбувся. Куди більше відомий є похід Казимира. Оповідають про нього тогочасні чужоземні хроністи, оповідає й сам Казимир у листі до папи, та польський хроніст Траска.
 

Похід Казимира на Львів

В листі до папи з дня 29 червня 1341 р. повідомляє польський король Казимир, що обурений убивством Болеслава-Юрія та погромами латинників по містах Галичини й Волині, він, мстючись за зневагу католицизму й бажаючи покорити собі український народ, рушив походом на Галичину. Але «старший українського народу» (Дмитро Детько), закликав собі татарського хана Узбека, відпер наскок Казимира та вдерся в саму Польщу. Не маючи допомоги від інших католицьких володарів, Казимир був примушений замиритися з тим «старшим українського народу» й, принявши його під свою зверхність, заховати український народ у його обрядах, правах та звичаях.

Вкінці просить Казимир папу, щоби він звільнив його від присяги, даної Дмитрови Детькові про збереження українського народу в його «обрядах, правах та звичаях»...

Подібно оповідає про похід Казимира на Галичину йогож таки канцлер Ян з Чарнкова. Куди ширше й незгідне з реляціями Казимира і Яна з Чарнкова оповідає про подію тогочасний польський хроніст Траска. Найважнішою різницею оповідання Траски є те, що він говорить не про один, а про різні походи Казимира на Галичину.

Траска оповідає, що коли Казимир дізнався про смерть Болеслава-Юрія, вибрався, коло Великодня, з малим військом на Галичину, напав на Львів, і спаливши замок, забрав зі собою купців-католиків з родинами, що сховалися перед погромом місцевого населення, на львівський замок. У Львові забрав Казимир велику добич — скарбницю українських князів. Було в ній кілька золотих хрестів, дві дорогоцінні, княжі діядеми, княжа багряниця (мантія) та кований золотом престіл. Вернувши з добиччю до Кракова, Казимир вибірається літом, під св. Івана (24 червня), в другий похід на Галичину. Тепер уже веде з собою 20.000 війська, що ним добуває собі, по дорозі, галицькі міста й замки, та покорює собі Галичину «на майбутнє». Правда, українці й татари, в числі 40 тисяч погналися за королем, але ніщо йому не пошкодили, бо він «вернувся домів з великою перемогою й славою, без шкоди й утрати когось з своїх панів»...

По правді, то Казимир ходив тільки одним походом на Галичину, весною 1340 р. й не підбив тоді краю «на майбутнє», але задоволившися добиччю, залишив її у владі боярства з Дмитром Детьком на чолі. Наскок Казимира був несподіванкою, а цілий похід не тривав довше, як два тижні. Дня 15 травня був уже Казимир у Кракові, а в липні, наляканий вістками про похід українських військ на Польщу, написав лист до папи за допомогою. Татарсько-український похід відбувся щойно в грудні й попустошив окраїнні землі Польщі та Мадярщини. Щойно тоді увійшов Казимир у переговори з Дмитром Детьком, але не як з підвладним, а як з рівнорядним союзником. Свій договір Казимир поприсяг, а щойно, як минула татарсько-українська гроза, написав лист до папи з просьбою звільнити його від присяги.
 

Дмитро Детько

Похід Казимира, весною 1340 р. не змінив нічого в політично-державній приналежности Галичини. Вона залишилася в номінальній владі Любарта, під такоюж татарською зверхністю, а фактичну владу виконували в ній бояри, під проводом Дмитра Детька. Около 1341 р. видав цей галицький воєвода грамоту, що дуже ясно очеркує державно-правне становище Галичини. Видана вона для громади й купців міста Торуня, що їх закликає до відновлення порваних, революцією, торговельних звязків з Галичиною: «Памятаючи святі слова: блаженні смирні, бо вони наслідять землю — читаємо в грамоті — ми, надхнені святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, що її посіяла діявольська спокуса поміж нами й Казимиром, польським королем. Тому повідомляємо всіх, хто хоче їхати в українську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно приїздити до Львова, нічого не лякаючися. Колиж би хто хотів приїхати на життя, дістане громадянство для себе й для своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як і давніше бувало, та інші права, тільки мусітиме платити чинш. А шкоди, заподіяні по смерти нашого пана, блаженної памяти українського короля, наскільки заподіяли їх львовяни, беремо тим листом, як і давнішим, на себе».

З грамоти ясно, що Казимир не був зверхником Дмитра Детька, але тільки рівнорядним сусідом, що з ним заключив Детько згоду, як рівний з рівним. Так само, не підпала в 1340 р. Галичина під зверхність Мадярщини. Король Людвик, у грамоті з 17 серпня 1340 р. трактує українських купців, як «заграничних» і відріжнює «українське Королівство» від угорського.
 

Польські здобутки на Західній Україні

Звільнивши себе від присяги, даної Детькові, Казимир відновив боротьбу за Галичину, але ми не знаємо нічого певного про її перипетії та досягнення. Не могучи здобути цілої Галичини, старався Казимир закріпити за собою її західні окраїни. Так приміром одна з його грамот позволяє нам додумуватися, що вже в 1345 р. належала до Польщі Сяніччина з містом Сяноком. Територія того найраньшого польського здобутку обіймала карпатське Підгіря, від польської границі по вододіл Ослави й Сяну, поріччя верхнього Вислока й околиці на схід від нього, до поріччя Сяну, а на північ до коліна Сяну з околицями Динова, Дубецька й т. п. Була це більш-менш нинішня Лемківщина. Далі, поза Лемківщину не позволив Казимирові поширитися Любарт, що з ним заключив Казимир угоду в 1345 р.

Щойно в 1349 р. Казимир, по словам Янка з Чарнкова, «напавши з сильним військом, забрав усю землю з усіми городами й замками, залишивши Любартові тільки Луцьк з округом, та й то по своїй волі». Подібну звістку записує Новгородський Літопис під 1348 р.: «Прийшов король краківський з великою силою, забрав підступом Волинську Землю і накоївши чимало лиха христіянам, забрав святі церкви під латинську, богопротивну відправу».

З кінця тогож таки року походить грамота Казимира, що забезпечує пруським купцям свобідну дорогу «через нашу землю руську (Галичину), до міста нашого Володимира».

Перемогу Казимира над Любартом слід пояснити розгромом литовських князів хрестоносцями над Стравою в 1348 р. й перетягненням на сторону Казимира татар. Алеж перемогою Казимира боротьба за Галичину й Волинь не закінчилася.

Литовські князі з Любартом на чолі ходили кількома наворотами на Казимира й пустошили забрані ним галицькі землі, поки не відібрали Володимира, Белза, Берестя й інших городів.

Шукаючи собі помічників, Казимир відновив у 1350 р. вишеградський договір про галицько-волинське наслідство, вслід за чим мадярський король Людвик рушив у 1351-2 рр. походом на Галичину й Волинь. Не забув Казимир попросити допомоги і в папи. Він лякав папу татарами, дарма, що був з ними в змові й мав забезпечену їхню невтральність. Діставши військову допомогу від Людвика угорського й чотиролітню десятину з усіх польських єпархій від папи, станув Казимир до боротьби з Любартом.

Літом 1351 р. зїхалися польський і угорський королі в Кракові. Похід звернувся на Берестя, волость Любартового брата Кейстута. По дорозі захворів Казимир і залишився в Люблині, а Людвик, дійшовши з мадярсько-польським військом до литовської границі, увійшов з Кейстутом у переговори. За Кейстутом і Любартом залишилися волинські землі надалі, але зате литовські князі мали війти в тісний союз з Угорщиною і Польщею.

За допомогу Людвикові, забезпечив собі Кейстут допомогу мадярського короля проти хрестоносців і татар, союзників Казимира. Кейстут обіцяв вихреститися в латинському обряді, а Людвик мав звільнити з неволі Любарта, що його Казимир «з великою втратою в людях полонив у якомусь замку». Як закладника перемиря, взяв Людвик самого Кейстута. Алеж Кейстут утік з неволі по трьох днях, а польський і угорський королі, «побачивши, як їх підвели, дуже засумували, але направити зробленого не змогли». Тодіж таки вони постановили другий похід на Литву, що й відбувся весною 1352 р.
 

Облога Белза

Людвик пішов дорогою через Сянік на Белз, де вже застав Казимира. Візвали белзького воєводу Дрозда до здачі, але хитрий Дрозд протяг переговори з королями цілий тиждень, сам тимчасом укріплюючи город, на очах ворога. Напустивши води в рови довкола городу й укріпившися, як слід, заявив Дрозд, що й не думає піддаватися ворогам,. Кинулися королі здобувати замок, але даремне. З ранку до полудня билися, стоючи по горло в холодній воді, але вкінці мусіли відступити з соромом і втратами. Поміж убитими найшовся кревняк Людвика, а й сам він дістав палкою по голові так сильно, що аж злетів з коня. Угорські хроністи нотують, що хоробрі оборонці Белза стільки накалічили мадяр і поляків, що й почислити годі. Збентежений невдачею Людвик, почимчикував навпростець на Мадярщину, через Мукачів, але й по дорозі йому не пощастило. Українські партизани підпалили хату, що в ній він спав, і король ледви з життям вирвався з полумя.

Так то і другий польсько-мадярський похід на Волинь не вдався. Татари, побачивши слабість свого польського «союзника», погодилися з українськими й литовськими військами, та пішли з ними пустошити Польщу.
 

Прилучення Галичини до Польщі

Але Казимир не дав таки за виграну. Літом 1352 р. пішов новим походом проти Литви, що закінчився польсько-литовським перемирям на два роки. Перемирна грамота усталювала тогочасний стан польського й литовського посідання західньо-українських земель у той спосіб: Казимир задержав Люблинську й Львівську землю, тобто середню Галичину тоді, як за литовськими князями залишилися землі — Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська й Берестейська, тобто Волинь. Кремянецька волость залишилася невтральною. Її мав держати Юрій Наримуитович, як спільне, польсько-литовське надання.

Таким чином польсько-литовська боротьба 1350-2 рр. закінчилася відірванням від Литовсько-української Держави частини Галичини. А хоч яка нестійка була ще тоді польська влада в Галичині, всеж таки дата польсько-литовського перемиря з 1352 р. має для тої частини України переломове значіння.
 

Дальша боротьба Польщі з Литвою

Польсько-литовська згода з 1352 р. не була тривка. Вона кривдила Литву й не заспокоювала апетитів Польщі. Тому то обі сторони стараються дальшими походами, набігами й дипльоматичними заходами переважити перемогу на свій бік.

Вже весною 1353 р. пустошать війська Любарта Львів, у липні здобувають Галич, а в серпні впадають у Сандомирщину й пустошать околиці Завихосту. Набіги інших литовських князів примушують Казимира укріплювати Плоцьк; в осені того року бачимо його знову в протилитовському поході під Белзом. Але успіху з цього походу не було. Литву підтримували хрестоносці й татари, що їх вдалося Казимирові перетягти на свій бік щойно в 1356 р. Всеж таки, поки Литву підтримували хрестоносці, польсько-литовська боротьба велася далі, зі змінним щастям. Нарешті, коли при співучасти папи, вдалося Казимирові порозумітися з хрестоносцями, завдано Литві рішучий удар.
 

Похід 1366 р. і «вічний мир»

Ян з Тарнова оповідає, що «в 1366 р. Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на українські землі. Князь Юрій (Наримунтович) белзький піддався йому, але потім показалося, що його покора була фальшива. Король здобув силою Володимирську землю з усіма її замками, що їх держав Любарт й віддав цілу Олександрові (Коріятовичеві), братаничеві Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм дав король князеві Юрієві...»

Похід відбувся літом і був несподіваний, а король мусів мати з собою великі сили, що досягли перемоги, при рівночасному наступі на Литву хрестоносців, а може й допомозі, або хоч прихильній невтральности татар. Закінчився він двома польсько-литовськими трактатами. Один заключив Казимир з Ольгердом, Кейстутом, Явнутою й Любартом зі синами, другий з самим тільки Любартом.

Литовські князі підписують з польським королем «вічний мир», залишаючи Польщі Володимирщину без східніх волостей за р. Турією, південно-західні волости Луцького князівства (Кремянець, Олесько, Перемиль) та зверхність над Холмсько-Белзькою землею, що нею володіє Юрій Наримунтович, як вазаль Казимира. Луцька земля залишається за Любартом, Дорогичинсько-Берестейська за Кейстутом, а Кобринська волость за Ольгердом. Рівночасно йдуть у непамять обосторонні кривди й зради, затіснюються дружні звязки й усталюється, в Городлі над Бугом, комісія для полагодження граничних непорозумінь.

В доповненні трактату з усіми литовськими князями, осібна умова Казимира з Любартом усталює точні границі Казимирових і Любартових волостей, забезпечує торговельні звязки й нарешті закріплює зачіпно-відпорний союз Казимира з Любартом, що повинен помагати королеві проти всіх його ворогів, за виїмком литовських князів. На випадок воєнного конфлікту Казимира з «братією» Любарта, він може залишитися невтральним.

Немає на світі нічого вічного, а вже зівсім нетривким виявився той «вічний» мир Казимира з литовськими князями. Вже в 1369 р. пише папа до польських єпископів, що «Русь і Литва, з природженої своєї злоби й клятої підступности» попустошила землі Казимира й забрала багато людей у неволю». Тому то Казимир, під кінець свого життя, з великим накладом коштів і поспіхом взявся будувати замок у Володимирі Волинському.

Колиж рознеслася по краю чутка про смерть Казимира (1370), Любарт і Кєйстут кинулися на Володимир, знищили Казимирів замок й приєднали Волинь назад до Литви. Пробували відвоювати й Галичину, але їм це не вдалося. Рівночасно Литва не присипляє справи й безнастанними наскоками на Польщу (найповажніший був литовський похід на Сандомирщину в 1376 р.) примушує польсько-угорського короля Людвика до протиділання.

Літом 1377 р. йде Людвик походом на Волинь. Польські війська облягають і здобувають Холм, угорські війська стають під Белзом й здобувають його по кривавій, семитижневій облозі. Остаточно прилучено знову до Польщі Холмсько-Белзьку землю та західню частину Луччини (Кремянець, Олесько, Лопатин). Юрій Наримунтович дістав від Людвика Любачів і 100 гривень з доходів бохенської жупи, а Любарт мусів присягти на «згоду й послушенство» польсько-угорському королеві.

До перемоги польсько-угорської експедиції причинився рівночасний наскок хрестоносців на Жмудь та замішання в нутрі литовської держави, викликане смертю Ольгерда. Щойно по смерти польсько-литовського короля Людвика (1382 р.), Любарт знову зайняв собі землі південно-західнього пограничча Волині (Кремянець, Олесько, Перемиль, Городло, Лопатин), й на тому, покищо, припинилася сороклітня, оружна, боротьба Польщі й Литви за українські землі.
 

Литва займає Сіверщину

Польсько-литовська боротьба за Волинь і Галичину не припинювала дальшого переходу східньо-українських земель під руку князів з литовської династії. Татарська зверхність й апетити володарів новосформованого московського князівства на українські землі не спинили того процесу. Литовський князь Ольгерд займає в 1362 р. Київ і скинувши з престолу якогось князя Федора, що правив тут на спілку з татарським баскаком, посадив тут свого сина Володимира (1362—1393); зчерги, розгромивши татар на Синіх Водах, на пограничччю Волині й Поділля (1363) простяг руку на Поділля, де татарва трималася найсильніше. В 70-их рр. XIV ст. бачимо вже на Поділлі синів Ольгердового брата Коріята — Юрія, Константина, Олександра й Федора; вони визволяють Поділля зпід татарської зверхности й закріплюють кордони литовсько-української держави цілою низкою оборонних замків, як Смотрич, Бакота, Камянець, а потім Червоногород, Скала, Брацлав, Сокалець, Межибіж, Божськ та Винниця.

Згодом опанував Ольгерд дрібні сіверські князівства, як Брянськ, Стародуб, Новгород, Чернигів, Рильськ, Курськ та інші городи. Без великого труду перейшла під литовську руку стара Переяславщина з велитенським простором рідко заселених земель поміж Дніпром, Десною, Сеймом, Донцем і Самарою.

Так звана Золота татарська Орда, переживала тоді упадок своїх сил і внутрішньої суцільности. Чотири головні орди, що дотепер творили одностайну татарську імперію на всьому Сході Европи, тепер змагали до самостійности, а це підкопало їх силу і вплив на зовнішну політику. Скористав з того Ольгерд і, заспокоївши татар признанням їм позірної зверхности, обєднав ледві не всю Україну під владою литовської династії.
 

Литовсько-українська держава

Короткий час, як теж і легкість, що з нею опановує Литва Сіверщину, Київщину й Поділля, говорять про те, що для українського загалу, зацікавленого в державній політиці, перехід під литовську руку, був питанням тільки зміни династії, що не торкалася ні внутрішного устрою краю, ані напрямни його культури й економіки.

При тому і сама литовська династія, була литовською тільки з імени. Ще Гедимін визнавав себе литовцем і за ніяку ціну не хотів вихреститися, але вже його сини — Наримунт-Гліб, Коріят-Михайло, Любарт-Дмитро, а може й Ольгерд, були всі похрещені в східньому обряді й подружені з українськими княжнами, культурно почували себе більше українцями, як литовцями. Ще більше зукраїнщене було друге покоління Гедиміновичів, не тільки вірою, але й мовою. Українська мова стала розговірною на литовських княжих дворах, нею писано всі державні документи, вона стала мовою літописів та дипльоматичної переписки. Українська література й мистецтво опанувало все життя корінної Литви, а згодом, коли вона увійшла в унію з Польщею, перейшла й на Польщу Ягайлонів.

Зрештою трудно такому явищу й дивуватися. При безперечній культурній висшости старої України над Литвою, український елемент мав і під чисельним оглядом подавляючу перевагу. В парі з суто українським характером литовської держави, що «старини не рухала, а новини не вводила», ожили на Україні надії на повну асиміляцію литовських династій, що переймуть на себе згодом державнотворче післанництво Володимира, Ярослава та Романа Великого й Данила. Нажаль політичні ускладнення й дальша доля литовсько-української держави розвіяли ті оправдані надії й передбачування.
 

Галицька політика Казимира

Згідно з вишеградським договором поміж Карлом і Казимиром (1339 р.) відновленим відтак з Людвиком (1350 р.) здобута польським королем Казимиром Галичина, належала, формально, до Угорщини, а на випадок смерти Казимира без полишення мужеського потомка, мала, разом з цілою Польщею, перейти під безпосередну владу угорського короля. А колиб Казимир навіть залишив по собі сина, угорський король мав право викупити Галичину від Польщі за ціну 100 тисяч фльоренів...

Не зважаючи на таку умову, Казимир трактував Галичину, як постійний і невідлучний здобуток Польщі й пристосовував до цього свою внутрішню політику. Позискавши невтральність татар, що були одинокою підпорою неприхильного йому галицького боярства, він старався підтяти сили непримирної опозиції конфіскатами маєтків, наділюючи рівночасно добрами й привілеями бояр, що не приймали участи в боротьбі проти нього. Потураючи культурно-правним окремішностям української церкви й громадського устрою Галичини, він старався зміцнити сили західнього, напливового елєменту. Підпомагав німецьке купецтво по містах і роздаровував галицькі маєтности чужинцям ріжного походження, але узалежненим своїми інтересами з тривкістю політичної приналежности Галичини до польської держави. Німецьке міщанство й польська, або чужоземна, але спольщена шляхта, були авангардою Казимира в його змаганнях до закріплення Галичини за Польщею. Вони теж дозволяли йому трактувати, забезпечені договорами, претенсії Угорщини до Галичини, як чисту формальність, мовляв: «я здобув Русь своїми власними людьми й дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям», або «нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і інших ворогів».

Невідомо, як саме уявляв собі Казимир майбутнє Галичини по своїй смерти, але до цього моменту господарив у ній так, як у безспірно польській провінції.

Тимчасом смерть Казимира (1370 р.) створила угорському королеві Людвикові шлях до польської корони. А що він, як і Казимир не залишав по собі мужеського потомка, то змагаючи до забезпечення польської корони одній з своїх дочок, він силується рівночасно вирішити питання державної приналежности Галичини в користь Угорщини.
 

Володислав Опільський

Рахуючись з настроями польських вельмож, Людвик не відважився зразу скористати з прислугуючого йому права й прилучити Галичину до Угорщини. Для того він вибрав посередній шлях створення з Галичини напів-суверенного, васального князівства. Шукаючи за кандидатом на галицький престіл, зупинився на Володиславі Опільському, нащадку польських Пястовичів й свойому крівняку, по матері. Як незаможний «князь без землі» почав Володислав свою карієру на дворі цісаря Карла IV. Від нього перейшов на двір Людвика угорського, що в 1366 р. іменував його своїм палятином, тобто першим урядником держави. В характері палятина вислав Людвик Володислава до Польщі для підготування грунту й настроїв перед його коронацією польською короною. Справившись з свого доручення як слід, дістав Володислав великі маєтности в Польщі, а в перших днях жовтня 1372 р. зложив уряд угорського палятина, в заміну за титул і становище управителя «Руського Королівства».

В грамоті, що її Людвик видав з цього приводу, віддано Володиславові Руське Королівство «на вічні часи», а в грамотах самого Володислава зветься він «з божої ласки князем опільським і велюнським та земель Руси паном і власником». В одній з пізніших грамот зветься він навіть «самодержцем Руси», тобто вживає титулу, що його приклав, свого часу, літописець до одного тільки Романа Мстиславича Великого. Всі його грамоти печатаються т. зв. маєстатичними печатями, з постатю Володислава на престолі, з мечем і двома гербами по боках — пястівським вірлом і галицьким львом. Опільський чеканить для Галичини власну монету, з іменем своїм і короля Людвика, але частіше тільки своїм. Колиж нарешті в 1378 р. Володислав уступає з галицького престолу, то видає «панам, дідичам, воєводам, війтам і галицькому народові» грамоту, що в ній звільнює їх від присяги, послушенства, вірности і всіх інших обовязків, належних йому, як «дідичному володареві».

З усіх тих титулів і поведення Володислава ясно видно, що він не був звичайним управителем чи підручником Людвика, але справді суверенним володарем Галицької Волости, хоча й під зверхністю угорського короля. Відокремлюючи Галичину в осібне Руське Королівство, незалежне від Польщі, а тільки посередно звязане з Угорщиною, король Людвик хотів затерти сліди зусиль свого приятеля й союзника Казимира, в напрямі нерозлучного зєднання Галичини з Польщею. Це йому остаточно вдалося й коли він усвідомив собі, що шість літ існування суверенного Руського Королівства вистарчає для його «відпольщення», звільнив Володислава Опільського з обовязків галицького володаря й приєднав Галичину безпосередно до Угорщини (1378 р.).

Обдарувавши Володислава Добринською Землею (ніби то в заміну за Галичину), Людвик доручив йому ще більше відповідальний уряд, а саме губернаторство Польщі, що її престіл рішив забезпечити одній з своїх дочок. В характері безпосередної угорської провінції, в заряді угорських урядовців, пробула Галичина недовго (до 1387 р.). Смерть короля Людвика (1382 р.) й незясоване як слід питання угорсько-польського наслідства, потягло за собою дуже скоро остаточний поворот Галичини до Польщі.
 

Польсько-литовський договір у Креві

Смерть Казимира погрузила Польщу в повені анархії. Старі ворогування Великопольщі й Малопольщі вибухли з новою силою. Малопольські вельможі, бажаючи відокремитись від Угорщини, мусіли рівночасно протиставитись посяганням мазовецького князя Земовита на польську корону. Для цього вони вимогли собі від Угорщини дочку Людвика Ядвигу на королеву, алеж не бажаючи користати з угорської допомоги, почали шукати нового союзника. Суджений Ядвиги князь Вільгельм, син австрійського герцога Лєопольда, був за слабий для підтримання політики малопольських вельмож, а Земовит Мазовецький, що рад був одружитися з Ядвигою, як великопольський кандидат на корону, був якраз тим, проти кого й треба було малополянам організувати союз. В такій ситуації очі малопольських вельмож звернулися на молодого литовського великого князя Ягайла Ольгердовича.

Ягайло був сином другої жінки Ольгерда й тому передання йому великокняжого престолу в Вильні, викликало незадоволення старших братів та замішання в молодій державі.

Два сини Ольгерда — Андрій, князь полоцький та Дмитро, князь сіверський, переходять до Москви. Брат Ольгерда Кейстут принявся за опікуна Ягайлові, але проти тої опіки бунтується в першу чергу сам Ягайло та шукає допомоги проти дядька в хрестоносців. Вибухає отверта міжусобиця, що в ній гине Кейстут (1382 р.) удушений, з наказу Ягайла, в тюрмі. Смерть Кейстута, виразника старого литовського консерватизму, підняла проти Ягайла Жмудь. Син Кейстута Витовт, звільнившися з тюрми Ягайла, втік до хрестоносців (1383) й разом з ними почав непокоїти литовські землі. Рівночасно два старші брати Ягайла, що подалися в Москву, теж загрожували Ягайлові воєнними конфліктами й дипльоматичними ускладненнями.

І власне в тому трудному для Ягайла моменті, як пише літописець, «почали ляхове з Кракова слати до князя великого Ягайла, щоби приняв хрещення старого Риму й узяв їхню королеву іменем Ядвигу за жінку, і став у них королем у Кракові та в усій землі лядській»...

Комбінація з подружжям Ягайла з Ядвигою була ділом малопольських вельмож. Маючи до вибору поміж Угорщиною, Австрією й Литвою, вони без надуми вибрали Литву; її культурно-політичний недорозвій, отвирав перед Польщею перспективи переваги й можливостей поширити польські межі далеко-далеко на схід. З другого боку Ягайлові теж промовляла до переконання можливість стати польським королем.

З початком 1385 р. зявилося в Кракові велике посольство Ягайла з просьбою руки Ядвиги, а вже 15 серпня тогож таки року уложено поміж Ягайлом і представниками малопольських панів та матері Ядвиги Єлисавети славний договір у Креві на Литві, що ляг потім в основу польсько-литовської унії.

Поміж зобовязаннями, що їх брав на себе Ягайло, за ціну руки Ядвиги й польської корони, було в першу чергу, охрещення себе, братів, бояр і людей в своїх землях, у латинському обряді, а відтак довічне прилучення до Польщі всіх, литовських білоруських і українських земель Ягайла.
 

Поворот Галичини до Польщі

На зїзді польських станів у Сєрадзі в 1383 р. коли признано польською королевою наймолодшу дочку Людвика Ядвигу, піднесено між іншими домагання звороту Польщі Руської Землі. Правда, до звороту не прийшло зараз, але коли до Польщі приїхала Ядвига, а Угорщина сталася ареною боротьби претендентів за корону, подружжя Ядвиги з литовським князем Ягайлом вирішило питання приналежности Галичини остаточно. Було це в лютні 1387 р. Галичина, як угорська провінція, опинилася знову в заряді Володислава Опільського; користаючи з угорського замішання, попробував він відновити свої права як «володаря і власника» Руської Землі. Можливо, що робив це з доручення угорської королевої Єлисавети, але не виключене, що попробував зайняти галицький престіл на власну руку.

Дізнавшися, що польська королева Ядвига вибірається походом на Галичину, Володислав Опільський видав у своїй маєтности в Ченстохові грамоту з дня 6 липня 1387 р., що в ній закликав галицьких міщан, без огляду на шкоди, якіб з того виникли, не піддаватися Ядвизі, але віднестися в справі державної приналежности Галичини до рішення чеського короля, мишинського марграфа, ренського палятина або котрогось з саксонських герцогів. Передаючи питання державної приналежности Галичини на суд котрогось з суверенів, Володислав Опільський, був певний у безспірности угорських, а разом з тим і своїх претенсій. Одначе за Ядвигою було два аргументи — військо й претенсії її чоловіка Ягайла, що як литовський князь, мав за собою теж непередавнені права Гедиміновичів до їх галицько-волинської «полуотчини»...
 

Похід Ядвиги на Галичину

Дня 18 лютня 1387 р. станула Ядвига, з розмірно невеликими військами в Ярославі. Титулуючи себе «панею Руси», видала вона грамоту шляхті, міщанам і духовенству Перемиської Землі, що в ній, нібито на просьбу перемишлян, обіцяє не відлучати Перемиської Землі від польської корони, ані не віддавати її в управу якогонебуть князя. Дня 1 березня є вже Ядвига в Городку Солоному (тепер Ягайлонському) під Львовом й веде переговори з міщанами й шляхтою Львівщини. Переговори протяглися тиждень, а дня 8 березня видала Ядвига потвердження прав і привілеїв міста.

Перемишль і Львів піддалися Ядвизі без бою, хоча й не без правно-політичних застережень. Трудніше пішло з Галичем. Галицький воєвода Венедикт, приготувався до облоги. Даремні були наступи польських військ, не помогла й підмога литовських князів з Витовтом на чолі. Щойно пізним літом вдалося обложникам привести Венедикта до переговорів й «по доброму» вступити в брами Галича.
 

Вінчання Ягайла з Ядвигою

Поки польські вельможі вмовлялися з Ягайлом, австрійський герцог Лєопольд перемовив угорську королеву Єлисавету й обоє подружили своїх дітей — Вільгельма з Ядвигою. Вінчання відбулося 23 серпня (15 серпня підписано в Креві умову з Ягайлом!) а новоженці зажили собі разом на краківському замку. Тут похопилися краківські вельможі, що вже добили торгу з Ягайлом, прогнали Вільгельма з Кракова, вимогли в папи уневаження його подружжя з Ядвигою й присилували її повінчатися з Ягайлом.

В днях 12—18 лютня 1387 р. відбувся хрест, вінчання й коронація Ягайла польською короною.

Сповняючи одну з точок кревського договору, Ягайло приказав литовським князям, що володіли литовськими, білоруськими й українськими землями, виставити «присяжні грамоти» з запевненням послуху й вірности Ягайлові, його дружині й наслідникам та польській державі. Князі, що й без того визнавали Ягайла своїм зверхником, видали такі грамоти, але дуже скоро опамяталися, що поправді вони підписали, не послушенство Ягайлові, належне йому, як великому литовському князеві, але підданство земель великого Литовського Князівства — Польщі.
 

Витовт

На чолі невдоволених станув князь Витовт (1392—1430), що його батька замучив Ягайло в тюрмі. Доходючи своїх прав й мстючи смерть батька, він зговорився зразу з хрестоносцями, а тепер, станувши на чолі невдоволених литовських князів, примусив Ягайла віддати йому Велике Литовське Князівство в управу. Не вдоволившись становищем Ягайлового намісника, Витовт проголосив себе литовським королем і почав лагодитися до остаточної розправи з Ягайлом і Польщею. Кревський договір Ягайла з поляками сколихнувся — справа польсько-литовської унії була поважно загрожена. Але тут помогло полякам і Ягайлові щастя. Витовт вибрався великим походом у степи, щоби посадити на ханському престолі свого присяжника. Тут його, несподівано, напали татари й розгромили над Ворсклою (1399 р.) так, що ослаблений Витовт не міг уже й думати про дальшу боротьбу з Ягайлом, за відірвання Великого Литовського Князівства від Польщі. Примушений до переговорів з Ягайлом (1400), Витовт всеж таки забезпечив Литві державну незалежність. Вона залишилася під владою власних великих князів, хоча й узалежнених від польського короля Ягайла та його наслідників.

В моменті угоди Витовта з Ягайлом, ціле Велике Литовське Князівство складалося з окремих уділів, що ними правили князі з династії Гедиміна. Мережа князівств покривала тоді й Україну. Луччина й Володимирщина оставали під владою Федора Любартовича, на Поділлі княжив Федір Коріятович, Київщина й Задніпрівя були в руках Володимира Ольгердовича, Чернигівщиною володів Дмитро Кррибут Ольгердович, брянське князівство було в руках другого Дмитра Ольгердовича й нарешті в Стародубі княжив братанич Ольгерда Патрикій На-римунтович. Низка дрібних князівств покривала припетське, чорторийське й пинське Полісся.

Усі ті більші й менші князівства, живучи під владою князів з литовської династії, що вспіли вже зукраїнщитися та пристосуватися до місцевих звичаїв і порядків, не бачили особливої різниці поміж новим життям і побутом а тим, що вдомашнилося в них за старої династиї Рюриковичів. Життя затирало поволі сліди й рани по державно-політичних катастрофах минулих десятиліть; здавалося, що все повертало до «старих, добрих часів», коли український елємент і українська культура, віра, обряд і закони були пануючими в краю.

Та новий уклад політичних сил на Сході Европи, припинив цей процес відродження української Державности під тимчасовою фірмою Великого Литовського Князівства.

Згода Витовта з Ягайлом затяжила в першу чергу на долі білорусько-українських, удільних князівств. Витовт і Ягайло, відбирають їх від князів і передають в управу намісників, що вже дбають за те, щоби затерти сліди місцевої культурно-політичної окремішности. Першою жертвою реформи внутрішньої системи Великого Литовського Князівства, паде Чернигівщина (1393 р.) відібрана Дмитрові Корибутові, далі Федір Любартович тратить Луччину, а за нею й решту Волині; зчерги Витовт прогнав з Києва Володимира Ольгердовича, а потім пішов походом на Федора Коріятовича, відбирати в нього Поділля (1394 р.). Протягом кількох років такої політики, залишилися ще на Україні тільки поменші князівства (ратенське, пинське, чорторийське, стародубське, остріжське), що не мали вже ніякої політичної сили й поволі перемінилися на великі поміщицькі господарства-лятіфундії.

Давна литовська толєранція, що то «старини не рухала, а новини не вводила», перемінилася тепер на політику інтензивної централізації в усіх напрямках і формах.

Ягайло, як зверхник напів-суверенного Литовського Князівства почав з того, що видав грамоту про доступність прав і привілеїв виключно для бояр і шляхти латинського обряду. Рівночасно пристосовано цю виключність до міщан, передаючи міста під т. зв. магдебурське право, доступне тільки для католиків. Без огляду на потреби, з метою пропаганди католицтва, почали виростати по українських і білоруських містах латинські єпископства, що їх наділювано маєтностями, нерідко відбираними від православних, єпископських катедр. Стара українська церковна єрархія, що досі була пануючою верствою, опинилася нараз в умовах ледви терпимої й на кожньому кроці кривдженої та зневажуваної. Де далі, перехід українського й білоруського боярства на католицизм почав підривати основи самої православної церкви, що позбавлена опіки вельмож і доходів, почала хилитися до упадку. Щойно тепер відчув український народ, чим для нього була власна Державність, щойно тепер дух бунту почав опановувати не тільки керівну верхівку народу, але й широкі маси.

Перехід литовського боярства на латинство, що набрав масового характеру за часів Витовта і Ягайла, дуже скоро створив у Великому Литовському Князівстві два ворожі собі громадянства. Литовське, окатоличене й за те обдароване маєтностями й привілеями, та українсько-білоруське, православне, й через те відсунене набік від державних справ, урядів та достоїнств. Литовсько-українська держава починає розколюватися на складові частини, при чому Литва тяготить до Польщі, Україна і Білорусь, поневолі повертає очі на північ, в бік одновірної з нею Москви. Галичина тимчасом починає орієнтуватися на молоду Молдавію.
 

Свитригайло

Брат Ягайла й постійний противник його та Витовта — Свитригайло Ольгердович, завжди укладав свої політичні концепції та воєнні виправи на порозумінню й підмозі українських та білоруських вельмож і бояр. Тимто, як помер Витовт (1430), й литовсько-українські стани обрали великим князем Свитригайла, піднеслися надії литовської «Руси». І справді, Свитригайло не тільки окружив себе українцями і білорусами, але й пороздавав поміж них що важніші посади та гідности. Це викликало незадоволення литовської, окатоличеної шляхти й підняло проти Свитригаила його брата Ягайла, що забажав відобрати в нього Волинь та Поділля.

Ще за життя Витовта зговорився Ягайло з литовсько-польськими дідичами Поділля, що як тільки помре великий князь, вони захоплять Камянець та інші подільські замки й передадуть їх Ягайловим людям. Так теж і сталося. Повірники Ягайла на Поділлю, як тільки дізналися про смерть Витовта, виманили з Камянця команданта литовської залоги й заняли Камянець та інші замки. Ягайло був тоді з Свитригайлом на похоронах Витовта в Вильні. Свитригайло розлютував на Ягайла й погрозив йому неволею, якщо він зараз не прикаже своїм однодумцям віддати йому Поділля. Ягайло пообіцяв видати наказ і вирвався з рук Свитригайла, але, чи збрехав, чи його литовсько-польські пани не послухали, досить, що Поділля не спорожнили. У відповідь на це українсько-білоруські однодумці Свитригайла облягли Смотрич та позаймали пограничні міста Збараж, Кремянець і Олесько, що їх поляки були відірвали від Волині. З того й почалася війна поміж Свитригайлом і Ягайлом, а польсько-литовська унія знову зависла на волоску.

Літом 1431 р. виступив Ягайло, з великим військом, у похід проти Свитригаила. Він зайняв Володимир Волинський і підступив під Луцьк. Сильно укріплений і добре обсаджений луцький замок, боронився під проводом воєводи Юрші завзято й облога протягалася в безконечність. Тимчасом Свитригайлові союзники німці вдарили на Куяви, Добринську землю й Великопольщу та примусили Ягайла відступити від Луцька нізчим. В той грізний для Ягайла момент, виявився Свитригайло кепським політиком, бо пішов на мир з Ягайлом.

Замість користати з виїмково корисної нагоди, Свитригайло умовився (26 серпня 1431 р.) з поляками на тому, що захоплена ними західня частина Поділля (Камянець, Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) залишалася при Польщі, а східне Поділля (пізніша Браславщина) при Литві. Такий стан посідання усталено тоді тимчасово, на два роки, але він протривав куди довше, бо поверх сотні літ.

Не могучи поконати Свитригайла в отвертому бою, поляки з литовцями рішили усунути його при помочі підступного замаху, а на його місце проголосити великим князем Жигмонта Кейстутовича. Замах мало що невдався. Свитригайло, нападений заговірниками, поночі під Ошмяною, ледви з душею втік до Полоцька. Литовські землі, з Вильном і Троками на чолі, проголосили великим князем Жигмонта, але українські й білоруські остали вірні Свитригайлові. Донедавна ще одноціле й однодушне Литовське Князівство розпалося, в свойому нутрі, на двоє.

Не помогли обіцянки Жигмонта, мовляв українські й білоруські бояри будуть зрівнані в правах та привілеях з литовсько-польською шляхтою; українці й білорусини не вірили обіцянкам і не покидали Свитригайла. Але він не мав щастя. В боротьбі під Ошмяною на Литві й під Копистрином на Поділлю, Свитригайлові війська побито...
 

Городненський трактат

Успіхи Жигмонта і Ягайла над Свитригайлом, постаралася Польща закріпити новим державно-політичним актом, що стверджувавби й закріплював давніші акти польсько-литовської унії. Для цього, вже 30 червня 1432 р. вислав Ягайло до Жигмонта шістьох делегатів з повновластями, для відновлення унії поміж Польщею й Литвою. Стануло на цьому, що Ягайло, як найвищий суверен Литви, передає титул великого литовського князя Жигмонтові, що з свого боку, зобовязується не посягати по королівську корону.

По смерти Жигмонта Литва, за виїмком троцького князівства — дідичности Жигмонта, повинна вернути до Ягайла чи його синів з тим, що тоді польсько-литовські стани виберуть нового великого князя. Поділля мало залишитися при Польщі, а Луцьку землю, по відібранню її від Свитригайла, мав Ягайло віддати Жигмонтові. в доживіття.

Рівночасно з тим актом, що його потім кількакратно ратифікували і потверджували, Ягайлові делєгати видали окремий документ (15 жовтня 1432 р.) зрівнюючий православних з католиками в правах та привілеях. Делєгатам залежало на підірванню сил Свитригайла, що він їх мав ще в українському й білоруському, православному елєменті. Але завзятий неофіт Ягайло, відмовився від потвердження цього документу, виданого в його імени. Правда, два роки згодом (6 травня 1434 р.) великий князь Жигмонт видав подібний документ, для православних, але це не мало ваги королівського привілею, а до того, коли ходило про ослаблення Свитригайла, було доволі спізнене.

У переведенні постанов городненського трактату в життя, Польща поширила польське право на Галичину, прозвану «Червоною Русию» та свіжо захоплене Поділля, де створено два воєвідства— «руське» й «подільське». Рівночасно потайна польська агітація на українських і білоруських землях проти Свитригайла робила своє.

Між іншими відкрито заговір митрополита Герасима, що зумовився видати Жигмонтові Смоленськ та Київ. Герасим згинув на кострі, але тимчасом Луцьк піддався Жигмонтові, а Кремянець і Браслав (1434 р.) Польщі.

Нарешті літом 1435 р. станув Свитригайло, підпомаганий українцями, білорусинами, татарами та інфлянтськими хрестоносцями, до рішучої розправи з Жигмонтом і Ягайлом.

В кривавій боротьбі під Побійськом, біля Вилькомира, над р. Святою, дня 1 вересня 1435 р. військо Жигмонта перемогло Свитригайла. Вигинула мало не вся німецька допомога, згинув магістер хрестоносців і вожд Свитригайлових військ Жигмонт Корибут, а 42 самих князів попало в неволю. Перемога Жигмонта була безсумнівна, а Польща не полінувалася закріпити й використати її у внутрішній та міжнародній політиці. Перш за все заключила «вічний мир» з хрестоносцями, що мусіли відсахнутися від Свитригайла, а Жигмонт приборкав і підбив собі білоруські городи. За Свитригайлом, що осів на Волині, залишилася тільки Україна, що не ламала своєї вірности й не тратила ще надії. Свитригайло попробував увійти в звязки з галицькими вельможами, що захопивши Поділля, поглядали жадібним оком на Волинь. Вони взяли на себе обовязок порізнити Ягайла з Жигмонтом, й за приєднання Волині до Польщі, повернути Свитригайлові велике, литовське князівство. Така комбінація не подобалася волинським станам й вони, лякаючись прилучення до Польщі, зумовились з Жигмонтом (1438 р.), щоби він перейняв Волинь під свою руку. Незручна політика Свитригайла привела його до повного осамітнення. Алеж і Жигмонтові не довелося довго втішатися користями з своєї перемоги над Свитригайлом.

Прихильники Свитригайла зумовилися й убили Жигмонта, в саму вербну неділю 1440 р. На чолі змови стояли Іван та Олександер Чорторийські, зукраїнщені князі з литовської династії; вони усунули Жигмонта «за волею всіх панів і князів», як каже літопис. Серед мотивів замаху були й такі, що Жигмонт старався всіми способами винищити князів та панів, а опертися на «людях простих». Поговорювали, що нібито він задумував скликати шляхту й бояр на сойм та тут їх і вирізати до ноги.

По правді, то Жигмонт ледви чи був таким прихильником «простого народу» й ворогом «панів і князів», за якого видавала його поговірка. Замах був ділом Свитригайла, що зараз таки прибув на Волинь, приняв титул великого князя й почав заходитися над визнанням його з боку Польщі. Але литовські вельможі, що ніяк не погоджувалися на зріст впливів у державі української й білоруської шляхти, обрали собі великим князем молодшого Ягайлового сина Казимира. Свитригайла так і залишили доживати віку на Волині.

Хоча Свитригайлові не вдалося засісти на великокняжому престолі Литви, то залишення його на Волині, в характері удільного князя, було великим успіхом його й української політики. Найсильніше в ті часи залюднена й найкраще загосподаренй зпоміж українських земель Волинь, відокремившись від Польщі й Литви, під управою, династично литовського, але політично свого суверена, зажила тепер своїм життям, а хоч воно було недовговічне, всеж таки забезпечило й скріпило український елємент та увідпорнило його на майбутнє. Криваві жертви, що їх понесли українські князі й бояри в боях при боці Свитригайла не були даремні. Що більше, литовські вельможі, що правили краєм в імені нелітнього Казимира Ягайловича, побачили себе примушеними віддати Київщину князеві Олександрові (Олелькові), синові Володимира Ольгердовича, що його був прогнав з київського уділу Витовт. Сам Олелько не був надто талановитим володарем і не виявляв якихсь особливих, самостійницьких замислів щодо Київщини, а його син і наслідник Семен (1454 р.) одружений з дочкою воєводи Гаштовта, був навіть кандидатом на великого литовського князя з хвилею, як Казимир Ягайлович став польським королем. Так само й Свитригайло не думав про самостійність Волині, що її перед своєю смертю таки віддав Литві (1451 р.), щоб тільки вона не перейшла до Польщі. Але тим неменче часи володіння Свитригайла на Волині й Олелька та Семена Олельковича на Київщині, були добою скріплення української культури й внутрішно-політичного життя тих земель.

Ще за життя Свитригайла вернула Волинь на становище литовської провінції, що нею правили намісники. Так само по смерти Семена Олельковича (1470) не захотіли литовські вельможі віддати Київщини його наслідникам. Казимир дав рідні Семена Олельковича слуцьке князівство на Білоруси, а в Київ післав намісником воєводу Мартина Гаштовта. Кияни протестували, а навіть пробували боронитися від того оружною рукою, але Литва вислала на Київ військо й силою осадила Гаштовта на київському намісництві. Обурення з такого повороту справ було велике й Україна почала готовитися до чергового повстання. Скрізь по Україні пішла агітація, мовляв Литва що колись платила Україні дань віниками, тепер коверзує славою й повагою матері українських городів — Києва. На чолі повстання станув брат Семена Олельковича Михайло. Він зорганізував свояків та українських вельмож, зговорився з молдавським воєводою Стефаном і московським великим князем Іваном, щоби при їхній допомозі захопити великокняжий, литовський престіл. На нещастя змову викрито вже в 1481 р. й скомпромітовані в ній люди мусіли ховатися, або тікати з краю. Михайло Олелькович і його свояк князь Іван Гольшанський станули перед литовсько-польським судом, що закинув їм заговір на життя великого князя Казимира і засудив обох на смерть.
 

Приєднання Сіверщини до Москви

Поки Литва жила українською культурою, респектувала православну віру й свої закони спірала на українських зразках, український елємент уважав себе коли не пануючим, то рівнорядним з литовським. Колиж Польща почала чимраз глибше вростати в культуру, побут і державний устрій Литви, становище українського й білоруського елєменту було загрожене. Найвиразніше й найбільш болюче позначилася та переміна в ділянці віри. В тій теж ділянці прийшло до найгрізніших конфліктів.

Повстання Михайла Олельковича рахувалося з допомогою православної Москви, куди теж повтікали всі його скомпромітовані спільники. Ідея збирання руських земель, однаково жива в Литві, як і в Московщині, тепер набрала різкого характеру. По смерти Казимира Ягайловича обрано польським королем його старшого сина Яна Ольбрахта (1492—1501) а великим литовським князем молодшого Олександра (1492--1506). Бажав собі цього Казимир у завіщанню дарма, що тимсамим польсько-литовська, персональна унія, що її все життя обороняв Казимир, перестала істнувати.

На самому вступі свого володіння в Литві мусів Олександер піти назустріч литовським вельможам і поширити права їхньої ради та підкреслити незалежність Литви від Польщі. Рівночасно мусів встрягти у війну з Москвою, що приняла під свою владу низку дрібних князівств північної Чернигівщини й виступила проти Литви, в союзі з татарським ханом Менглі-Гіреєм.

Війна закінчилася на початку 1494 р. залишенням спірних князівств при Московщині й подружжям Олександра з дочкрвд московського князя Івана III, але це не поправило московсько-литовських взаємин. Олександер, хоч і мав жінку православну, почав насильно заводити латинство, чим визвав нову филю переходу українсько-білоруських князівств під Москву. В 1500 р. перейшла туди майже ціла Чернигівщина, а московський князь не полінувався використати нагоди, мовляв, він «стоятиме за христіянство, скільки Бог поможе». Пішов походом на Сіверщину й прилучив до Московщини ті князівства, що ще вагалися. Рівночасно погрозив Литві відібранням решти земель «грецької віри».

Смерть Яна Ольбрахта (1501) промостила Олексадрові шлях до польської корони, що й привело до нової польсько-литовської, персональної унії. Навчені досвідом поляки, постаралися закріпити її формально. З нагоди коронації Олександра, проголошено в Петрикові акт нової злуки Литви з Польщею в одно неподільне тіло з тим, що кожночасний польський король буде й великим, литовським князем. Тісна литовсько-польська злука привела до нової нагінки на українсько-білоруський елємент та православну церкву у Великому Литовському Князівстві. Це не обійшлося без реакції.
 

Первопочини й зріст московського «государства»

Заломання великодержавної політики Києва, спричинене внутрішніми міжусобицями й припечатане монгольським розгромом у половині XIII ст., облегчило розвиток і скріплення північних князівств колишньої Київської Держави. Ростов, Суздаль, Володимир над Клязмою й нарешті Москва, стають осередками державно-творчих змагань, що лягли в основу пізнішого, московського царату.

Його предтечею був московський князь Іван І Калита (1328— 1340), що приєднавши для своїх плянів духовну єрархію й задруживши з татарами, почав «збірати руські землі». Перехід київських митрополитів до Москви, придав його політичним змаганням характеру культурно-релігійного зєдинення й скріпив перевагу молодої Москви над князівствами Поволжа й Подніпрівя. Внук Калити Дмитро Донський (1363—1389) був уже настільки сильний, що міг думати про боротьбу з татарами й протиставлення московської політики «збірання руських земель» — литовській. Правда, коли Литвою правив великий князь Витовт, то ледви не всі пограничні князівства, поміж Литвою й Московщиною, перейшли під литовську руку, а сама Москва мусіла обороняти свою політичну незалежність перед ударами й дипльоматичними заходами литовського імперіялізму. Витовт був м. і. тестем московського князя Василя І Дмитрієвича (1389—1425), що передав Витовтові опіку над своїм малолітним сином Василем II Темним (1425—1463). Дуже легко могло статися, що «опіка» Витовта над московським князем могла перемінитися в політичну залежність Московщини від Литви. Перешкодила тому смерть Витовта. Разом з нею розвіялася загроза литовського імперіялізму; для великодержавних змагань Москви вибила слушна година. Вже син Василя Темного Іван III (1462—1505), зміцнивши Москву внутрі, станув до конкуренції з литовським союзом; використовуючи наступ католицизму на землі колишньої Київської Держави, він стає опікуном «православної віри», що її використовує для своїх політичних підбоїв. В 1472 р. жениться Іван III з братаницею останнього візантійського імператора Палєольога, що приносить йому у віні політично-церковні традиції Царгороду; думка про Москву як про «третий Рим» закріплюється цілою низкою політичних актів, що в них, основну ролю, грає релігійно-церковна супрематія. В 1478 р. ломить Іван III опір новгородської республіки, в 1485 р. піддається йому Твер, вслід за нею Рязань, а там приєднується до Москви ціла низка дрібних сіверських князівств, дотепер залежних від Литви. Колиж у 1492 р. помер Казимир Ягайлович, Іван III проголошує свої претенсії до наслідства по Рюриковичах, а рік згодом приймає титул «государя всеї Руси»...
 

Кримський ханат

В парі з тим, як Литва пучнявіла українськими й білоруськими територіями, на південньому сході Европи розкладалася сила великої татарської держави, що в половині XIII ст. розкинулася від Уралу, здовж чорноморського узберіжжя, по Дунай. Смерть татарського хана Усбека (1340), що за нього прийняла Золота Орда магометанізм, започаткувала розвал татарської імперії. Чотири монгольські племена, що на них спіралася колись могутність джінгіс-ханів, змагають тепер до самостійности. Начальники поодиноких орд починають криваві міжусобиці, що м. і. позволили великому литовському князеві Витовтові посунути межі своєї держави аж до Чорного Моря.

В 1380 р. на Куликовому полі, над Доном, стрічає татар перший розгром з боку московського князя Дмитра. В 1399 р. розгромив зате хан Тамерлян війська Витовта над Ворсклою. Це ломить силу великого литовського князя й зупинює його гін до Чорного Моря, але не усуває його впливу на внутрішню політику Золотої Орди, що з неї вилонюється, як самостійна держава, Перекопська або Кримська Орда.

Її основоположником був один з намісників західньої орди, Хаджі-Гірей (1450), що обороняючи свою самостійність від Золотої Орди, найшов собі опору в литовсько-польскому союзі. Колиж Казимир Ягайлович, воюючи з Москвою, заприязнився з Золотою Ордою, тогочасний хан Кримської Орди Менглі-Гірей (1467—1515) порозумівся з московським князем Іваном III (1474). В 1480 р. скинула Московщина татарську зверхність, а в 1502 р. розпалася Золота Орда, під ударами Івана III й Менглі-Гірея, остаточно.

Її місце зайняли три самостійні орди — Казанська, Астраханська й Кримська. Перші дві недовго раділи своєю самостійністю. В 1552 р. піддається московському князеві Іванові IV Казань, а в 1556 р. Астрахань, і тільки татарський Крим могутніє та на цілі століття стає зморою України. Помагає йому в цьому «самодержець всея Руси» в Москві й нова східньо-европейська потуга — Туреччина.
 

Турки

Рівночасно з литовським напором на українські землі, зявляються в Европі перші загони малоазійських турків-османів. В 1354 р. паде Галіполі, в 1361 р. Адріянопіль. В 1388 р., в кривавій боротьбі на Косовому полі, паде самостійність Сербії. В 1396 р. розгромили турки хрестоносців під Нікополем, в 1444 р. гине під Варною Володислав Ягайлович, а в 1453 р. опановують турки Царгород. Рік згодом зявляється турецька фльота під генуезькою торговельною кольонією на Криму, Кафою (давн. Теодозією); турки входять у тісний союз з кримським ханом Хаджі-Гіреєм. В 1466 р. завойовують вони, остаточно, Малу Азію й придунайські краї, в 1475 р. нищать Кафу й приводять у васальну залежність Кримський Ханат.

Тепер то Кримська Орда, узалежнена від Туреччини, але оперта на її світову могутність, стає кількасотлїтньрю загрозою України.

В 1480 р. пустошить Менглі-Гірей Поділля. В 1482 р. руйнує Київ, а золоту чашу й дискос з Софійської катедри, посилає... московському князеві. В 1485—1487 рр. знову горить і отікає кровю Поділля, а по ньому Київщина (1488—1489), Волинь і Холмщина (1490). Далі уже що року, а то й кілька разів на рік впадають татарські загони на Україну — від Карпат по Нарву й Десну, нищать, палять, граблять, мордують і тисячі ясиру виводять з нашого краю. В 1480 р. починається в нас оте — окроплене сльозами, полите кровю й оспіване в геройських думах і невільницьких піснях, жахливе татарське лихоліття...
 

Повстання Глинського

Зимою 1508 р. знялося останнє з повстань аристократичної верхівки «руського» живла у Великому Литовському Князівстві. Героєм руху був князь Михайло Львович з Глинська над р. Ворсклою, в Переяславщині. Молодим виїхав він закордон на науку. Довший час пробув на дворі цісаря Максиміліяна, а потім саксонського курфірста Альбрехта. З військом курфірста побував Глинський у Фризії, а крім цього проїхав Італію та Еспанію. Як знавець західньо-европейського, воєнного мистецтва й дипльоматії того часу, вернув Глинський на двір великого князя Олександра, та вже в 1500 р. став маршалом двора; користаючи з своїх впливів, почав протегувати свояків та українську й білоруську шляхту, що бачить у ньому мужа провидіння в своїй скруті та пониженню від литовського, окатоличеного панства. Колиж великий князь захворів і вмер, зависники карієри Глинського пустили чутку, начебто він отруїв Олександра, щоби самому стати великим князем. Повірив у цю сплетню наслідник Олександра Жигмонт; він відібрав Глинському маршалківство й цілу низку земель, що він їх тримав у державі, а разом з тим почав відбирати землі й уряди його своякам. Даремне Глинський домагався суду, даремне викликав зависників на двобої; не помогли вставлення за ним у Жигмонта татарського хана Менглі-Гірея й угорського короля Володислава. Обурений несправедливістю великого князя й нікчемністю своїх ворогів, Глинський поїхав у свої турівські маєтности й тут, увійшовши в порозуміння з Москвою й Кримом, почав організувати повстання.

З тогочасної переписки великого, московського князя довідуємося, що в червні 1507 р. присилав до нього, «бити чолом», Глинський, а багато князів та людей «грецької віри», просило оборони перед насиллям латинників. Мотив оборони «грецької віри» підіймав Глинський і на потайних сходинах та нарадах своїх однодумців. В Новгородку «зібравши багато людей», переконував їх Глинський, що на найблизшому соймі в Вильні, будуть українців і білорусинів силоміць перехрещувати на латинство, а непослушних карати смертю.

Загальне негодування на литовсько-польську політику й агітація Глинського, зробили своє. В лютому 1508 р. почалося повстання української й білоруської шляхти, з походу на Мозир, що піддався Глинському без бою. Місцеве населення, як оповідає хроніст Валєвський, віддавало Глинському «божеські почести, наче володареві; православне духовенство й монахи вийшли йому назустріч, з святощами». З черги пішов Глинський на Слуцьк і Минськ, але здобути їхніх замків йому не вдалося. Його сили вистарчали на покорення кількох поменчих міст Білої Руси. Рівночасно брат Глинського, новгородський староста Василь, оперував на Київщині, де обляг Житомир і Овруч. Він, по словам хроніста Стрийковського, «намовляв українську шляхту й бояр, добровільно приступати до повстання, щоби, при божій помочі, відібрати велике князівство з рук Литви й вернути Україні, як передтим бувало споконвіку, та відновити Київську Державу». Тими обіцянками підняв він чимало шляхти на повстання й привів до присяги на вірність князеві Михайлові Глинському.

Але сили повстанців були заслабі для більших воєнних успіхів. Крім цього, великий московський князь, що спочував повстанню, бо сподівався спекти собі печеню при вогні революції, підпомагав Глинського доволі слабо й нерішуче. Диверзія московських військ, в напрямі Смоленська й Полоцька, не відповідала воєнним плянам Глинського, а татарський хан Менглі-Гірей крутив; хоч і готувався до походу на Україну, але готов був помагати тій з обох сторін, що... братиме верх.

Весною 1508 р. рушив проти Глинського великий князь Жигмонт з 5000 кінноти й двірським полком. В Новгородку приєдналося до нього литовське військо, під проводом гетьмана Константина Острожського й це вирішило долю повстання. По кількох невдачах, Глинський відступив за Дніпро, а відтак подався в Москву; за ним пішли скомпромітовані в повстанню його свояки та однодумці — Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі й інші.

В жовтні 1508 р. уложила Литва «вічну згоду» з Москвою й почала нагінку на учасників повстання. Тодіто попала під арешт ціла низка українсько-білоруських вельмож, як новгородський воєвода Ольбрахт Гаштовт, великокняжий конюший Мартин Хребтович, маршал Олександер Ходкевич та інші.

«Вічна згода» Москви з Литвою не потривала довго. Вже в 1511 р. почалася, з намови Глинського, велика московсько-литовська війна; а хоч в 1514 р. князь Константин Острожський розгромив московське військо над Оршею, то Москва зайняла й успіла вдержати Смоленськ, що його великий московський князь Василь обіцяв віддати Глинському.

Князь Василь не дотримав слова і Глинський почав переговори з Жигмонтом. Конспірація виявилася, Глинського арештували й засудили на смерть, але подружжя великого князя Василя з братаницею Глинського, врятувало йому життя... Колиж великий князь Василь помер (1530 р.) Глинський, при боці своєї братаниці-регентки, добився найбільш впливового становища в Московщині. Але тут повторилося те саме, що підняло його на повстання проти Литви й примусило шукати захисту в Московщині. Зависники закинули йому, що він... отруїв великого князя Василя (як колись литовського, великого князя Олександра). Наклеп зробив своє. Глинського арештували, а по кількох тижнях він таки й помер у тюрмі (15 вересня 1534 р.).

Повстанчий зрив, викликаний Глинським, заломився без успіхів, як останнє зусилля української й білоруської, аристократичної верхівки до відзискання належного їй становища в Великому Литовському Князівстві. А хоч у Глинського була на устах справа «грецької віри», а може й снилася йому корона Київської Держави, то сили, що він ними орудував, були заслабі, не тільки своєю чисельністю. Українська родова аристократія почала вже примирюватися з положенням. Хто з неї не вспів іще перемінити прадідної віри й національности, був на дорозі в той бік, а навіть такі оборонці віри й національности, як князь Константан Острожський, були переконаними литовсько-польськими патріотами. Вони то й перехилили перемогу, над повстанням Глинського, в бік литовсько-польської держави.

«Українську національну справу, в польсько-литовській державі, мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тоді, коли догоряла українська, аристократична фронда, про них ще не було й передчуття» (М. Грушівський).
 

Доля Галичини

В пору, як аристократична верхівка українських земель Великого Литовського Князівства, змагаючи до рівноправности з литовсько-польським елєментом, нерідко оглядалася на одновірну Москву, Галичина, бажаючи поправити своє положення під Польщею, найшла собі союзника в сусідній Молдавії. Зорганізувалася вона в самостійне «господарство» в XIV ст. на території поміж Карпатами й Дністром, кольонізованій виходцями з Волощини, а в XV ст. за воєводи Степана Великого (1457—1504), дійшла до політичної сили й незалежности.

Молдавани, перемішані з українським, місцевим населенням, подібно як литовці, пройнялися українською культурою. «Грецька» віра, церковно-словянська книжність, мова державних актів і письменства, побут і мистецтво, були в них спільні з українськими. Крім того, захопивши частину суто-української, етнографічної території над Прутом (нинішна Буковина), вони змагали до окупації сусіднього, галицького Покуття, в чому находили підтримку й симпатії галицького громадянства. Виявилися ці симпатії в повстанчих, галицьких рухах, кінця XV ст.
 

Повстання Мухи

В 1490 р. зявляється на галицькому Покуттю провідник великої повстанчої ватаги Муха. Тогочасний, перемиський біскуп Ян з Торговиська, пише: «Якийсь Муха з Волощини, в короткому часі, зібрав 9000 війська з селян, впав у ту частину Руси, де лежить Снятин, узяв його й пограбив, потім нападав на ріжні міста й села, а інші підбив собі, аж до Галича».

Наскільки ситуація, викликана повстанчим зривом Мухи, була грізна, свідчить факт, що король не тільки скликав усю шляхту в похід, але попросив помочі в прусаків. Видно, що повстання обняло велику територію, а його сили були куди більші, як це їх означує перемиський біскуп. По йогож таки словам, небезпека, що загро-зила Польщі з боку Мухи, була усунута «більше божою, аніж людською поміччю». Муха перейшов Дністер і станув під Рогатином, але, мабуть, ішов незабезпеченим маршем. Тут його перестріло польське військо й розбило. Багато повстанців лягло в бою, багато потонуло в Дністрі, решта розбіглася, а сам Муха ледви з душею втік до Молдавії.

Тенденційні, тогочасні чутки оповідали, нібито молдавський воєвода Степан приняв собі на службу українця, іменем Муху, чоловіка до зброї й бою завзятого й він, при допомозі татар, попусто-шив цілу Галичину й Поділля, забираючи відтіля рік-річно багато добра так, що воєвода міг платити ним дань татарам...

Тим, що поширювали такі чутки про Муху, залежало на підірванню його симпатій в населення, представляючи його як молдавського наємника й татарського спільника. В дійсности, силою Мухи були ватаги селянських повстанців, що може й організувалися на Волощині, але збігалися туди, з Галичини, зпід руки своїх, чим далі тим більше безоглядних панів-дідичів.

По рогатинському розгромі Муха не зник з овиду. Він далі гуртував повстанців і трівожив Покуття, але звела його зі світу... жінка. Зрадлива любовниця, видала його в руки поляків, що посадили його в краківську тюрму; там він і помер.

Повстанчий рух Мухи, при свойому суспільному характері, мав теж у собі релігійно-національні, а навіть політичні елєменти. Під тим оглядом було в ньому багато спільного з селянським рухом в Галичині з часів Хмельниччини. Поза Мухою були ще інші повстанчі провідники, що турбували південньо-східні землі Галичини й не давали закріпитися тут польській владі. Про одного з них, знаємо, що він подавав себе за правного володаря України й підняв повстання, під гаслом відлучення Галичини від Польщі, при допомозі турецького султана. Цього ватажка унешкідливили поляки, ще занім він успів зорганізувати повстання.
 

Молдавсько-польські війни

В 1497 р. розгромили молдавани велитенське військо польського короля Яна Ольбрахта, в буковинських лісах, а рік згодом молдавський воєвода Степан, станув під мурами Львова. Він то, власною рукою, висадив у повітря галицьку браму Львова й, не могучи здобути міста, попустошив його оба передмістя, галицьке і краківське. В 1509 р. станув під Львовом син Степана — Богдан. Разом з ним було багато української шляхти і селян, що по невдачі виправи, мусіли емігрувати на Молдавщину. Сили молдавських воєводів виявилися заслабі, щоби підтримати визвольні змагання галицького громадянства...
 

Люблинська унія

Від часу першої, польсько-литовської умови в Креві (1385), Польща спрямувала всі свої сили й заходи на те, щоби підчинити собі велитенські простори Великого Литовського Князівства. Вона не переставала думати про обєднання з собою Литви «в одно тіло, один народ, одну націю». А хоч литовські вельможі були проти унії, лякаючись утрати своїх привілеїв і державно-правної окремішности Литви, хоча проти унії з католицькою Польщею змагало всіми силами українське й білоруське панство, Польща не спочила, поки не досягла свого. Сталося це на многоважному соймі польсько-литовських «станів» у Люблині, в 1569 р.

Польський король Жигмонт І, мало цікавився питанням польсько-литовської унії, подібно, як і його син Жигмонт Август (1548—1572), поки надіявся потомства. Оба придержувалися династичної політики Ягайловичів, що бачили в Литовсько-Українській Державі, свою «отчину» й тому не прикладали рук до цілковитого її втілення в польський, державний організм. Та коли стало ясно, що в Жигмонта-Августа не буде потомства й не буде кому передати польської корони, разом з великокняжою, литовською мітрою, король почав заходи над унією. Підштовхувала його до того рада польських вельмож, помагала дрібна, литовська шляхта, що сподівалася від унії зрівнання з польською шляхтою й визволення зпід влади всемогучих, литовських вельмож.

Литовські можновладці бачили добре, що державна незалежність Литви загрожена, й устами князя Радивила (1564) висловлювали переконання, що литовській самостійности погрожує, з боку Польщі, така сама небезпека, як з боку Москви. Ріжниця тільки в засобах її приборкання. Москва змагає до цього силою, Польща «лестю».

Сеймові розмови над унією почалися, зразу, з обопільного глузування. Коли поляки запрезентували литовським магнатам давні, унійні умови, литовці пробували їх злегковажити, мовляв, «пролежали вони довго по скринях, тай потухли»... Поляки теж не дуже настоювали на важности «потухлих» документів, зате рішили вже раз добити торгу й зробити польсько-литовську унію дійсною. Литовські пани перестали глузувати й побачивши, що не зможуть протиставитися полякам ані волі короля, покинули сойм. Використали це прихильники унії й почали працю без участи литовських магнатів.

Поки прийшла на чергу справа самої унії, піднесено проект втілення до Польщі Волині й Підляшша.Не було кому протестувати проти того, король підписав акт «інкорпорації», а волинські посли поставили тільки застереження, щоби по урядах і судах, прилучених земель, залишилася українська мова, як урядова, та щоби в тій мові зверталася до них королівська канцелярія. В парі з тим домагалися волинські посли рівноправности для «грецької віри» та допущення православних до всіх урядів у Польщі, з сенаторськими включно. Посади по волинських, світських і духовних урядах застерегли тільки місцевій шляхті. На тому й погодилися. Представники Підляшша не поставили й таких, розмірно скромних, застережень.

Литовські вельможі, побачивши, що на люблинському соймі вирішуються їхні справи без них, покинули опозицію й вернули на сойм у момент, коли обмірковувалася справа додання до Волині й Підляшша ще й Браславщини (східнього Поділля) та Київщини... Поляки, осмілені легкістю, з якою здобули Волинь і Підляшша, видвигали «аргументи», як ті, що Браславщина це частина Поділля, що вже належить до Польщі, а Київщина колись також належала до Польщі... Остаточно, ще перед унією, вилучено з Великого Литовського Князівства майже всі українські землі й, без забезпечення їхньої автономії, прилучено до Польщі. Литовсько-Українська Держава перестала істнувати.

Литовські магнати слухали польських «аргументів» і дивилися на анексію українських земель ледви не мовчки. Проти них була перевага Польщі, поваги короля й опінія дрібної шляхти українських земель.

Подібно як шляхта давно вже «інкорпорованої» Галичини, вона бачила ідеал в повному зрівнанні українських земель з польськими під оглядом права, устрою й суспільних умов життя. Правно-політичних і суспільних окремішностей, що залишилися в Галичині, як спадщина по Українській Державности, тамошня шляхта, без огляду на віру й національність, не доцінювала. Сама вона домагалася й добилася переведення інституцій «руського права» на польське й німецьке (1434); тому то так легко пішла Польщі справа з прилученням Волині й Підляшша, а відтак Поділля й Київщини. Представники східньо-українських земель самі заявили охоту бути разом з західньо-українськими землями під Польщею... «В тодішній, політичній ситуації, була певна користь у тому, що всі майже українські землі опинилися в одних політичних, господарських і культурних умовах життя. Був це, від часів Романа й Данила, дальший етап у витворюванні української, національно-політичної індивідуальности, що, не вважаючи на тяжкі обставини й великі небезпеки, поклав основу новій добі в історії України». (С. Томашівський).

Дня 29 червня 1569 р. закінчено переговори, а день опісля заприсяжено умови польсько-литовської унії в Люблині. Стануло на тому, що Корона (Польща) і Велике Литовське Князівство, без Волині, Підляшша, Поділля й Київщини, утворюють одну й нероздільну Річпосполиту. Сойми будуть від тепер спільні для обох держав, обі вибіратимуть короля, що буде рівночасно й великим литовським князем. Литовсько-польську, внутрішню межу, зачеркнуто від Прусії, поміж Підляшшем (колишньою Дорогичинською землею) й Берестейщиною, а відтіля відхилено на схід, південною границею колишнього Турово-Пинського князівства, здебільша правим берегом Припяті (на верхівях і при устю — лівим), до Дніпра, Десни й Сейму. З українських земель залишилося під Литвою берестейське Побужжа та Пинщина, що з них утворено окреме Берестейське воєвідство, з берестейським і пинським повітом.

Такто люблинський сойм, що на ньому зєдинено остаточно Литву з Польщею, позначився рівночасно актом (незалежної від унії) «інкорпорації» українських земель до Польщі. По Рюриковичах і Гедиміновичах, перейняла тепер місію «збірання українських земель» — Польща.
 

Устрій і побут українських земель під Литвою

Люблинська унія, попереджена анектуванням ледви не всіх, українських земель Польщею, була смертним ударом для дальшого життя й розвитку державно-політичного організму, що офіціяльно називався Великим Литовським Князівством, а на ділі був Литовсько-Українською Державою.

Литовською була ця держава більше по формі, аніж по суті. Створювала цю форму литовська династія, але її зміст був український, а почасти білоруський; українські й білоруські землі придавлювали литовські своїми велетенськими просторами таксамо, як українсько-білоруська культура покрила собою литовський, культурний недорозвій. Обєднання українських і білоруських земель під литовською династією не було актом заборчого насильства. Навпаки, нащадки Гедиміна, вважаючи себе правними спадкоємцями Рюриковичів, ішли на Україну, як її визвольники зпід татарського ярма й усмирителі анархії, що виникла з княжих міжусобиць та боярських «крамол». Такими вважали вони себе самі й за таких уходили в опінії громадянства, зацікавленого політичними справами.

Підтримував цей погляд, у першу чергу, суспільно-громадський устрій Литовсько-Української Держави, що був дальшим, розвоєвим ступнем устрою Великої Київської й Галицько-Володимирської Держави.
 

Стани

Поки великий князь Витовт не поскидав своєї «братії» з удільних престолів й не позаміняв їх своїми намісниками-урядовцями, Литовсько-Українська Держава була чимсь у роді федерації рівнорядних князівств, репрезентованих назверх великим, виленським князем і зобовязаних йому військом та даниною. Від Витовта починаючи, Литовсько-Українська Держава перемінилася в сильно сцентралізовану монархію, з широкою автономією її складових частин-областей. Суспільні кляси (бояри, княжі люди, городяни, смерди й церковні люди), що творили громадянство Української Держави, не зникли під владою литовських князів, а тільки розвинулися й оформили, в стисло означені стани.

На самому вершку громадянства, поблизу великокняжої влади, станули пани-аристократи (вельможі, магнати), нащадки з старих князівських родів. Вони замкнулися в свойому, невеликому крузі й, спіраючись на родовій традиції та велитенських маєтностях і привілеях, скупчили в своїх руках найвисші військові й адміністраційні уряди й титули. Особливим привілеєм аристократії було право виставляти власні, військові відділи під власними, гербовими хоругвами. Вісім селянських дворів («служб») виставляло одного їздця й по скількости тих їздців можна було обчислити скількість загосподарених маєтностей поодиноких вельмож. По перепису з 1528 р. князі Слуцькі виставляли відділ в 433 коні, Острожські 426, Радивили 628, Сапіги 153, Вишневецькі 98 і т. д. Уряди — гетьманів, канцлерів, сеймових маршалів, підскарбіїв, воєводів, каштелянів, старостів, не виходили з рук аристократії, що більше, утримувалися в поодиноких родах, своєрідним правом наслідства. В привілеях, що їх забезпечили собі вельможі, грамотами з 1492 і 1506 рр. було сказано, що вони, вільні від судів провінціональної адміністрації, відповідали тільки перед судом великого князя або Панів-Ради, перед який треба їх було кликати на цілих чотири тижні до речинця росправи. Все те давало аристократії безспірну перевагу над іншими станами й залишало широке поле для зловживань.

Найбільше княжих і боярських родів загніздилося на Волині. Острожські, Сангушки, Чорторийські, Збаражські, Вишневецькі, Любецькі, Ружинські, Добровицькі, оце були ті магнатські роди, що виводили свою генеальогію від Рюриковичів тоді, як Боговитини, Монтовти, Загоровські, Семашки, Гулевичі, Чапличі, Козинські й інші виводилися з українських та білоруських бояр. На перших порах литовсько-української федерації, вони грали першу скрипку в політиці, згодом витиснули їх з передових становищ, окатоличені, литовські магнати, поки вони самі не роздумалися й не... зрадили предківської віри й нації. Всежтаки деякі з них, як Острожські, Сапіги, Сангушки, Ходкевичі, заслужилися для української культури, напередодні нашого культурно-національного відродження XVI—XVII сторіч.

На щабель нижче від княжої аристократії, стояли земські бояри (земляни), що будуючи свою карієру на військовій службі, створили згодом шляхотський стан. Крім бідніших земських бояр, влилися в цей стан панські воєнні слуги («панцирні товариші») а навіть міщани й селяни, що затягнені у військові ряди, визначилися хоробрістю й були нобілітовані. Зразу цей стан був пливкий і легко доступний для посторонніх людей, але з кінця XIV ст. він консолідується й, подібно як магнатська верхівка, змагає до родової виключности й упривілеювання. Привілеї Ягайла (1387) і Витовта (1413) пробували замкнути доступ до шляхотського стану православним українцям і білорусинам, але вже Жигмонт (в 1432 і 1434 рр.) був примушений піти назустріч претенсіям до нобілітації некатолицького, воєнного живла. Захопивши монополь на воєнну службу, широко розроджена шляхетська верства, вже в межах литовсько-української федерації здобула собі виїмково упривілейоване становище, що скріпилося ще більше від моменту литовсько-польської унії.

Подібно, як магнати, виставляли шляхтичі-дідичі по одному їздцеві з кожних 8 дворів своїх маєтностей й самі ставилися під хоругвою свого повіту. Крім шляхти-дідичів, що нерідко рівнялися своїми «фортунами» (маєтками) з магнатами, була ще вбога, загородна («околична») шляхта, що не маючи з чого поповняти військових рядів, була обтяжена деякими повинностями, що їх не знала посідаюча шляхта (служба на замку, погранична сторожа, пошта й т. п.). Ця шляхта, жила по селах й там остаточно «хлопіла», хоч і задержувала особисту свободу, або примазувалася до шляхти-багатіїв та магнатів і на їхніх дворах шукала собі прожитку й карієри в т. вз. «рукодайній» службі. Вона голосувала за своїми хлібодавцями на соймиках і соймах, або вибивалася в їх військових відділах. Особиста свобода й можливість вибитися наверх, витворила в тій верстві характеристичну самопевність, мовляв, «шляхтич на загороді, рівний воєводі»...

З розростом сил родової аристократії й шляхти, опинилося на сірому кінці суспільної драбини міщанство. В Українській Державі, населення міст, тобто «гражане» не творили окремого стану в відношенні до населення «землі». Торговля й промисл не були нічиїм монополем й управлялися князями й боярами нарівні з «простим», вільним людом. Але вже в Галицько-Володимирській Державі помічується занепад міських центрів у користь великої, земельної власноти, а впарі з тим бачимо перші спроби піднесення міської торговлі й промислу силами західньо-европейських, головнож німецьких кольоністів. Знаємо про сильну німецьку кольонію в Галичі, Холмі, Львові, Володимирі Волинському, Сяноку, де кольоністи здобувають широку, внутрішню автономію й правляться законами німецького або магдебурського права.

Де далі тих автономічних, міських громад стая більше, а під литовською владою, міста з магдебурським устроєм стають правилом. Міста, наділені магдебурським правом, були ніби державами в державі. Вони дбали про безпеченство міста, для чого будували довкола нього укріплення й удержували власну, військову залогу для оборони. Міська рада, з бурмістром на чолі, завідувала фінансами міста тоді, як війт з лавниками сповняли суддівські функції. Все населення міст було поділене на цехові корпорації, що дбали про рівень торговлі, промислу й ремесла, та боронилися перед незорганізованою конкуренцією, т. зв. «партацтвом».

Правда, упривілеювання шляхти, що не платила ані податків, ані мита, до цьогож заспокоювала своє запотребування в товарах на власну руку, а для своїх потреб удержувала власних ремісників, дуже шкодило містам і недавало їм розвинутися. Всеж таки міська автономія створила зконсолідований міщанський стан, що в XVI ст. доходить до великої, матеріяльної сили та ставить чоло не тільки внутрішним, але й зовнішним ворогам. Тількиж магдебурське право, признаване містам на українських землях, мало в собі цілу низку клявзуль, що не допускали рівноправности для некатолицького міщанства. Терпіли на цьому православні українці, що всю свою енергію спрямовують на боротьбу з тими, ворожими для себе клявзулями. Покищо панами .положення, по українських містах, були німецькі та польські кольоністи, підпомагані вірменськими та жидівськими зайдами.

Староукраїнське селянство, що ділилося на вільних «смердів», на пів-вільних «закупів» та невільних «рабів», в дальшому свому розвитку затрачує цей правний розподіл; «раби» зчасом наближуються до становища «смердів», але селянство, як стан, попадає в підданчу залежність від шляхти й поволі знижується до незавидного становища колишніх «рабів». В литовську добу, невільницво, як правний стан, переводиться, а зате починається повільне закріпощення всього селянства.

Литовський Статут з 1588 р. знає вже тільки вільних селян, по ділених на: людей «тяглих або робітних», «данників» та «слуг путніх». Найбільше було по селах «людей тяглих або робітних». Живучи на панській землі, вони платили панам «оброк», в натурі й роботизні. Дуже рідко перемінювалася їх повинність супроти панів на гроші. На тих людях, перемінених згодом в панщизняків і кріпаків, спіралася вся вартість панських господарств.

Куди менче було «данників», тобто сільських промисловців, що від своїх «дворищ», на панській землі, платили чинш (дань) продуктами свого промислу. Належали сюди: бобровники, бортники, ловці, сокільники, свинухи, конюхи, рудники, риболови, дігтярі, млинарі й т. п.

Нарешті «слуги путні», це були сільські ремісники, як ковалі, бондарі, колосники й інші; відбуваючи свою повинність, вони «кіньми иа війну ходили», або служили при охороні замків та державних границь.

Зразу селянство було вільне, а його повинности в роботизні й чиншах були, розмірно, невеликі. Проти збільшення повинностей й обмеження свободи рухів, воно протестувало, а навіть, з успіхом, бунтувалося. Де далі селянські повинности росли, а з ними росла й селянська неволя. Одним з перших ступнів закріпощення селянства й привязання його до землі, була «Устава на волоки» з 1557 р. По переміренню скількости землі в селянському користуванню й заведенню т. зв. «волоки», (19 і пів десятини) як підставової міри господарств (служб, дворищ, хуторів, димів, як їх в різних місцях і різними часами називали) «устава» піддавала селянство під догляд адміністрації, ослаблювала вагу сільської громади й окреслювала панщизняні повинности. Покищо праця для пана не повинна була переступати двох днів, але ті два дні були вже справжньою неволею.

«А ставати до роботи мають піддані, як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Хто не вийде рано на роботу, через недбалість, мусить відробити пропущене на другий день»... говорила «устава», залишаючи панам свободу в оцінці того селянського «недбальства» й вимогах на відроблення «занедбаного».

Підпорядкування селянства волі панів-землевласників, припинило його внутрішню, громадську організацію, як політичного чинника. Державою правив великий князь, при співучасти Панів-Ради й шляхти. Міщанство жило своїми інтересами внутрі міських мурів і магдебурського права, селянство, хоч і найчисленніше, мовчало, корилося й працювало. Очевидно до часу, поки не втратило терпцю...
 

Уряд

В міру того, як ускладнюються функції великого князя, як володаря, судді, адміністратора й начальника боєвої сили держави, повстають уряди — міністра фінансів, званого земським підскарбім, начальника державної канцелярії й міністра закордонних справ, тобто канцлера й міністра військових справ, тобто гетьмана. Зразу це уряди тільки виконавчі, з часом вони зискують на самостійности й ширині ініціятиви та відповідальности. Рівночасно громадяться на великокняжому дворі двірські урядовці, як маршал двора, підчаший, крайчий, стольник, мечник, двірський підскарбій і т. п. Всі ті уряди й функції були репрезентовані відповідними людьми на дворах українських князів, а тут вони тільки далі різничкувалися й оформлювали.
 

Пани-Рада

Подібно, на взір українських боярських рад, утворилася при великому князеві установа Панів-Ради, що чим далі, тим більше обмежувала абсолютну владу володаря. Зразу скликають князі Панів-Раду в особливих моментах, згодом ця принагідна рада стається державною установою, з означеними правами, обовязками й особистим складом. З кінцем XV й на початку XVI ст. Пани-Рада були вже остаточно оформленим органом співвлади; без неї, великий князь не міг видавати обовязуючих законів, ані вести дипльоматичних переговорів чи організувати воєнних походів. В склад Панів-Ради входили нащадки колись удільних князів, бояри, намісники, духовні єрархи та вищі церковні й земські урядовці. За винятком первопочинів організації Панів-Ради та часів Свитригайла, українсько-білоруський, аристократичний елємент був репрезентований у тій установі дуже слабо. Вона оформлювалася рівночасно зі зростом польських впливів на Литовсько-Українську Державу, а вони йшли в розріз з інтересами того елєменту, що на ньому спіралася вся сила Великого Литовського Князівства.
 

Сойм

З принагідних зїздів литовсько-українського лицарства, скликуваних для обміркування питаннь державно-правного характеру, створився зчасом литовський сойм. Зразу скликують шляхетські зїзди поіменно й проводять на них Пани-Рада, де далі перемінюються вони в умандатовану репрезентацію лицарства. Перший зїзд литовської шляхти, з характером сойму, відбувся 1507 р. На ньому радили, не особисто запрошені Панами-Радою князі та бояри, але шляхетські депутати, умандатовані виборцями поодиноких повітів. В 1564—66 рр. оформився литовський сойм остаточно. На шляхетських зїздах тих років зреформовано Литовський Статут, судову практику й поділено землі Литовсько-Української Держави на воєвідства й судові повіти. Воєводів назначував великий князь, але повітових старостів обірала шляхта повіту, а князь їх тільки затверджував. Сойм складався з двох «кол» — лицарського, тобто шляхетських депутатів, по двох з кожного повіту й «кола» Панів-Ради, що входили до сойму в комплєті. В постепенному розвитку устрою, влада великого князя перемінювалася з абсолютної в конституційну, обмежувалася компетенція Панів-Ради й поширювалися права шляхетського, сеймового представництва. Все те діялося під впливом Польщі, де шляхта дійшла вже до значіння пануючого стану.
 

Право

В кожному повітовому місті був виборний земський суд, для вирішування маєткових справ шляхти, підкоморський, що пильнував цілости границь шляхотських маєтків, та городський або замковий, зі старостою на чолі, для карних справ. Всі вони спіралися на кодексі законів, відомому під назвою «Литовського Статуту».

В основу цього кодексу лягла «Руська Правда» подібно, як українські правові установи принялися на землях Литовсько-Української Держави, на довго перед остаточним оформленням Литовського Статуту, на сеймі 1523 р.

Ухвалений тоді збірник законів, поділений на 13 розділів з 264 статтями, вирішував питання верховної влади, організації військового поготівля, шляхетських вольностей та судівництва.

В 1554 р. обрано спеціяльну комісію, що провірила Статут і зреформувавши його в напрямі поширення шляхотських вольностей, добилася затвердження його поширеної й «поправленої» редакції в 1566 р. Тепер мав уже статут 14 глав і 366 статей. Нарешті на люблинському соймі, що перевів литовсько-польську унію, обрано нову комісію для провірки й приспосіблення Литовського Статуту до норм польського законодавства. Ця третя з черги редакція Литовського Статуту, вміщала в собі багато законів, що йшли в розріз з Люблинською унією і різко відмежовувала Литву від Польщі, була затверджена щойно в 1588 р. польським королем Жигмонтом III.

Статут проголошено тоді друком у Вильні й з того часу стався він кодексом законів, що обовязували не тільки на землях Великого Литовського Князівства, але й на тих українських землях, що їх анектувала собі Польща на Люблинському соймі. Що більше, він пережив Литовське Князівство й саму польсько-литовську унію. Він був підставою українського законодавства в добу Гетьманщини, а на Лівобережжу втримався аж до перших десятиліть XIX ст. Ще в 1819 р. друкували в нас Литовський Статут, як збірник обовязуючих законів.

В своїй основі був він джерелом сили для упривілейованої, шляхетської верстви, але попадали в ньому й Статті, що мали вагу для «посполитого» права, що його яскравим виразом були в нас м. і. так зв. «копні суди». Були вони установою звичаєвого права й виказували тісний звязок з староукраїнським вічем.

Для боротьби зі злочинними елєментами, єдналося населення певної української території в союз. У випадку розкриття якогось злочину чи зловживання й приловлення виновника на території союзу, скликувано «копу» або віче, куди входили всі правоздатні особи округи. Починалося слідство з т. зв. «гарячої копи», тобто людей найблизших до місця злочину, після чого збіралася вже «велика копа», для відбуття суду над виновником. Присуд виносили устно, або закріплювали його на письмі, а все те проходило в дуже урочистій формі, при задержанні доволі складного церемоніялу. Під компетенцію «копи» підпадали майже всі цивільні й карні справи, а затвердження присуду, як і апеляція від нього, належала вже до державного, городського суду. Найінтензивніше працювали «копні» суди в XVI ст., але вдержалися вони до XVIII ст. й були наявним доказом животности староукраїнського права й судової практики, закріпленої ще статтями «Руської Правди».